Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Поняття грошових потоків. 2. Центральні банки, їх походження, призначення

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Таким чином, грошові кошти, які одержали сімейні господарства за потоком національного доходу, після розподілу і певних трансформацій, надійшли на ринок продуктів за потоками 3, 7, 9, зформувавши там відповідний обсяг попиту. Якби сімейні господарства всі покупки, пов’язані з їх споживанням, здійснили на внутрішньому ринку продуктів, то грошових коштів, що надійдуть на цей ринок за вказаними… Читати ще >

Поняття грошових потоків. 2. Центральні банки, їх походження, призначення (реферат, курсова, диплом, контрольна)

КОНТРОЛЬНА РОБОТА з дисципліни «Гроші і кредит» .

1. Поняття грошових потоків Грошовий потік — це сукупність платежів, які обслуговують окремий етап процесу розширеного відтворення. Грошові потоки пов" язують між ссобою усі види ринків, забезпечуючи функціонування єдиного ринкового простору країни.

З усіх потоків найбільш важливими є:

— національний (сукупний) продукт, тобто загальна вартість всіх виготовлених виробів та послуг;

— національний доход, що характеризує сукупний доход, одержаний населенням, включаючи заробітну плату, ренту, процентні виплати.

Грошові потоки пов’язують між собою не тільки всі групи економічних суб'єктів, а й усі види ринків, забезпечуючи тим самим функціонування єдиного ринкового простору країни.

З метою спрощення схеми грошових потоків при побудові моделі грошового обороту зроблено декілька умовних допущень, які не відповідають реальним умовам перехідної економіки України.1 Найбільш істотними допущеннями є:

1/ в економічній системі панує приватна власність, тому всі виробничі ресурси є власністю сімейних господарств, які продають їх через ринок ресурсів фірмам;

2/ з тієї ж причини самі фірми знаходяться у власності сімейних господарств і тому весь прибуток фірм надходить останнім у вигляді дивідендів як плата за ресурси;

3/ у зв’язку з допущенням 2/ уряд ожержує всі податкові надходження тільки від сімейних господарств і в моделі врахована тільки їх чиста сума /чисті податки/, тобто за винятком трансфертних виплат їм з державного бюджету;

4/ уряд має можливість всі свої витрати, які не покриваються надходженнями чистих податків, забезпечити за рахунок коштів, які позичає на внутрішньому грошовому ринку, тобто не вдається до емісійних кредитів центрального банку чи запозичень на світовому ринку;

5/ у зв’язку з допущенням 2/ фірми всі свої інвестиційні потреби, пов’язані з розширенням виробництва, задовольняють за рахунок мобілізації коштів на внутрішньому грошовому ринку;

6/ у потоках, що відображають рух заощаджень сімейних господарств, враховані чисті заощадження та кредити, тобто за винятком зустрічних потоків, пов’язаних з поверненням позичок та вкладів, а також зі сплатою процентів;

7/ у потоках, що пов’язують внутрішній ринок з світовим, відображені тільки платежі, що опосередковують чистий експорт чи чистий імпорт.

З урахуваннням названих семи допущень модель сукупного грошового обороту можна побудувати у вигляді кругообороту доходів і витрат /див. схему/.В наведеній моделі сукупного грошового обороту виділено 16 окремих грошових потоків. Першим /під номером 1/ визначено сукупність платежів /витрат/ фірм, пов’язаних з купівлею виробничих ресурсів, перш за все робочої сили, земельних ділянок, споруд, інших засобів виробництва. Назустріч цьому потоку грошей рухаються в напрямку фірм куплені ресурси, що позначено переривистою лінією. Звичайно, щоб цей потік відбувався, фірми повинні мати необхідну кількість грошей. Звідки вони їх беруть? В попередньому параграфі ми вже розглядали це питання стосовно до кругообороту індивідуального капіталу. Тому припустимо на цьому етапі аналізу, що фірми мають гроші і успішно оплатили всі покупки виробничих ресурсів. Прослідкуємо подальший рух грошей в моделі.

Результатом грошового потоку № 1 відбудеться реалізація ресурсів, запропонованих на ринок сімейними господарствами, та зформуються грошові доходи останніх, які відображені в моделі як потік № 2. В цьому потоці враховані такі види доходів сімейних господарств: заробітна плата, гонорари, виручка від продажу матеріальних цінностей /сільськогосподарської продукції, земельних участків, будівель тощо/, рента, доходи по акціях, паях та ін. В сукупності вони складають національний доход країни.

В подальшому національний доход розподіляється на три частини, кожна з яких породжує окремий грошовий потік. Переважна його частина витрачається сімейними господарствами на споживання, в зв’язку з чим оплачуються покупки продуктів на внутрішньому ринку продуктів і на світовому ринку. Ці платежі створюють потоки № 3 та № 10. Певна частина національного доходу сплачується сімейними господарствами уряду у вигляді податків, що створює потік № 4. Цей потік істотно відрізняється від попередніх потоків ін не супроводжується зустрічним переміщенням реальних цінностей,2 тобто він відноситься до групи фінансово-кредитних потоків. Не витрачена на споживання та сплату податків частина національного доходу становить заощадження сімейних господарств, які надходять на грошовий ринок і створюють потік № 5.

Заощадження населення в даній моделі виступають єдиним джерелом надходження коштів на грошовий ринок, а отже диним джерелом інвестування розширення виробництва в секторі «фірми». Це зумовлено тим, що, згідно принятого нами допущення, весь прибуток фірм надходить сімейним господарствам як їх власникам у вигляді дивідендів і процентів, тобто включається до складу національного доходу. Тому у фірм не залишається коштів для розширення свого капіталу і вони мобілізують їх на грошовому ринку.

В зв’язку з цим формується грошовий потік № 7, в якому враховані кредити, одержані фірмами у фінансових посередників, доходи від емісії цінних паперів /акцій та облігацій/.

Мобілізовані на грошовому ринку кошти фірми інвестують на розширення виробництва, для чого витрачають їх на покупку необхідних матеріальних цінностей /будівельних матерівалів, обладнання, пристроїв тощо/. У зв’язку з їх оплатою формується новий грошовий потік № 7.

До послуг грошового ринку, крім фірм, звертається також уряд, коли йому недостатньо податкових надходжень для покриття своїх витрат. Розміщуючи на грошовому ринку свої зобов’язання /облігації, бонди, казначейські векселі тощо/, уряд позичає стільки грошей, скільки потрібно для оплати покупок на ринку продуктів в порядку державного замовлення. Мобілізація урядом коштів на грошовому ринку зпричинює появу грошового потоку № 8, а витрачання цих коштів для держзамовлення зумовлює формування грошового потоку № 9.

Таким чином, грошові кошти, які одержали сімейні господарства за потоком національного доходу, після розподілу і певних трансформацій, надійшли на ринок продуктів за потоками 3, 7, 9, зформувавши там відповідний обсяг попиту. Якби сімейні господарства всі покупки, пов’язані з їх споживанням, здійснили на внутрішньому ринку продуктів, то грошових коштів, що надійдуть на цей ринок за вказаними трьома потоками, було б достатньо, щоб реалізувати весь обсяг національного продукту, запропонованого фірмами на цьому ринку. Одержана фірмами виручка зформувала б останній грошовий потік /на схемі він позначений номером 12/, який «замкнув» би кругооборот грошових коштів. Обсяг цього потоку визначається обсягом реалізованого валового національного продукту і дорівнює обсягу національного доходу, відображеного в потоці № 2. Балансування вказаних потоків оходів фірм від реалізації національного продукту /№ 12/ та національного доходу, одержаного сімейними господарствами /№ 2/ ає вирішальне значення для нормального функціонування грошового обороту і всієї економічної системи, для забезпечення сталості грошей і кон’юнктури ринку.

Проте вказане допущення можливе лише для закритої економіки. Поскільки економіка України відкрита і її зв’язки зі світовим ринком інтенсивно розвиваються, в модель введені грошові потоки, які зв’язують внутрішній оборот зі світовим ринком. Вище вже був названий один з таких потоків /№ 10/, який обслуговує споживання сімейних господарств за рахунок імпорту. В обсязі цього потоку сімейні господарства зменшують попит на внутрішньому ринку продуктів і переклюають його на зовнішній ринок.

Частина грошей залишає сферу внутрішнього обороту і не поступить на внутрішній ринок продуктів.3.

Зв’язок національної економіки з світовим ринком не обмежується імпортом, а неминуче включає й експорт, завдяки якому частина виробленого національного продукту надходить на світовий ринок, минуючи внутрішній. Оплата інозменими покупцями експортних поставок фірм створює новий грошовий потік № 11, за яким у внутрішній оборот надходить додаткова маса грошей. Ці гроші можуть бути у формі національної валюти, якщо вона вільно конвертована і широко застосовується у міжнародних розрахунках, або ж у формі іноземної валюти. В останньому випадку фірми продадуть цю валюту на валютному ринку за національні гроші, внаслідок чого й збільшиться їх маса в обороті завдяки потоку 11.

Якби обсяги імпорту і еспорту в країні балансування, то балансування б грошові потоки № 10 і № 11, тобто у внутрішній оборот по каналах експорту повернулося б грошей стільки, скільки їх вибуло по каналах імпорту. Проте така рівність можлива тільки випадково. Як правило, обсяги їх не балансуються, що створює певні труднощі в грошовому обороті та в реалізації національного продукту.

Якщо обсяг імпорту перевищує обсяг експорту, то в сумі чистого імпорту відтік грошей з внутрішнього ринку за потоком 10 перевищить їх надходження з світового ринку за потоком 11. В цьому обсязі буде бракувати грошового попиту на ринку продуктів, виникнуть ускладнення з реалізацією відповідної маси національного продукту, виготовленого в країні.

Ліквідувати вказаний дефіцит платоспроможного попиту на ринку продуктів можна двома способами:

1/ додатковою кредитною емісією, завдяки якій фірми та уряд зможуть мобілізувати на грошовому ринку /потоки 6 та 8/ більше грошей, ніж туди надійде за потоком заощаджень сімейних господарств /потік 5/;

2/ залученням грошових коштів у внутрішній оборот з світового ринку.

Перший з цих способів має ті переваги, що додатковий попит можна зформувати швидко, без втрати національного продукту на виплату процентів нерезидентам. Але цей спосіб несе в собі загрозу інфляційного зростання цін. Адже в обсязі чистого імпорту зменшаться валютні запаси країни чи її національна валюта опиниться за кордоном і в будь-який час може бути використана для закупівлі національного продукту, що призведе до розбалансування попиту і пропозиції на ринку продуктів.

Тому більш надійним і доцільним, хоч і не таким оперативним і дешевим як перший, є другий спосіб алучення грошових коштів на світовому фінансовому ринку. Воно може бути здійснене у вигляді одержання позичок в іноземних банках для оплати закупок по імпорту, або шляхом продажу на закордонних ринках національних фінансових активів /акцій, облігацій тощо/, або обома способами одночасно. В усіх випадках формується новий грошовий потік № 13, за яким з світового ринку на внутрішній грошовий ринок надходить додатковий капітал. На суму цих надходжень фірми та уряд зможуть мобілізувати на грошовому ринку коштів більше, ніж туди надійшло заощаджень сімейних господарств, і збільшити свої закупки на ринку продуктів до рівня пропозиції, що забезпечить реалізацію всього національного продукту.

Якщо обсяг експорту перевищує обсяг імпорту, тобто виникає чистий експорт, то в розмірі останнього на внутрішній грошовий ринок за потоком 11 надійде грошових коштів з світового ринку більше ніж було спрямовано туди у зв’язку з оплатою імпорту /потік 10/. У зв’язку з цим у внутрішньому обороті виявиться грошей більше, ніж потрібно щоб зформувати платоспроможний попит на ринку продуктів, достатній для реалізації тої частини національного продукту, яка надійде на внутрішній ринок. Виникне загроза розбалансування попиту і пропозиції на ринку продуктів і зростання цін. Уникнути цієї загрози можливо двома способами:

1/ уповільненням руху грошей по каналах обороту, внаслідок чого додаткове надходження грошей за потоком 11 осяде в поточній касі4 фірм та сімейних господарств і не буде пред’явлена на грошовий ринок і не надійде на ринок продуктів. В цьому випадку нові потоки грошей не виникнуть;

2/ спрямуванням частини грошових коштів з внутрішнього грошового ринку на світовий. Воно може бути здійснене тими ж способами, якими імпортери даної країни запозичували кошти на іноземних ринках: наданням банківських позичок іноземним імпортерам та купівлею іноземних фінансових активів.

Поскільки перший з цих способів можливий за умови збільшення попиту на гроші на внутрішньому ринку, його застосування вимагає істотного покращення економічної, соціальної та політичної обстановки в країні, що мало ймовірно протягом короткого періоду часу. Тому більш реальним є другий спосіб, коли вільні кошти, перш за все валютні, розміщуються на світових ринках. Тим самим формується потік відпливу грошового капіталу за кордон, який позначений в моделі грошового обороту під номером 14.

Отже, через механізм урівноваження чистого імпорту притоком грошових коштів ззовні і чистого експорту відпливом грошових коштів за межі внутрішнього ринку досягається збалансування грошових потоків, які зв’язують національну економіку з світовим ринком і, кінець інцем, збалансування всього грошового обороту країни.

Збалансування грошового обороту, а отже ого нормальне функціонування абезпечується вирівнюванням двох ключових потоків аціонального доходу та реалізації національного продукту. Між цими потоками існує внутрішній зв’язок, зумовлений єдністю процесу суспільного відтворення, що створює об'єктивну основу для їх вирівнювання. Ця обставина зумовлює формування в процесі розподілу і використання національного доходу двох видів грошових потоків, які відносно національного доходу можна назвати потоками відтоку і потоками притоку грошей.

До потоків відтоку відносяться: чисті податки /потік 4/, заощадження сімейних господарств /потік 5/ та оплата імпорту /потік 10/. До потоків притоку відносяться: інвестиційні витрати фірм /потік 7/, державні закупки урядових структур /потік 9/, надходження по експорту /потік 11/. В обсязі потоків відтоку зменшується використання сімейними господарствами національного доходу на внутрішньому ринку продуктів, що звужує можливості реалізації виробленого національного продукту. В обсязі потоків притоку збільшується надходження грошей на внутрішній ринок, вони ніби-то повертаються в основне русло свого руху, що розширює можливості реалізації національного продукту. Якщо обсяги потоків відтоку і притоку грошей будуть урівноважуватися, то потоки національного доходу і реалізації національного продукту збалансуються.

Проте урівноваженість потоків відтоку і притоку грошей автоматично не забезпечується. Вона може бути досягнута тільки через механізм грошового ринку. Цей механізм виконує дві важливі для урівноваження вказаних потоків функції:

1/ трансформує заощадження сімейних господарств у нові види платоспроможного попиту /фірм та урядових структур/;

2/ завдяки коливанню кон’юнктури /попиту і пропозиції грошей/ зумовлює відтік зайвих грошей на світовий ринок або притік їх з світового ринку у випадку дефіциту пропозиції грошей.

Завдяки цим двом функціям грошовий ринок забезпечує збалансування національного доходу і національного продукту як необхідну передумову його успішної реалізації.

Якщо грошовий ринок не розвинутий і не виконує вказаних функцій, або виконує не повністю, то в процес балансування грошового обороту змушений втручатися центральний банк. Йому приходиться забезпечувати регулювання обороту «вручну» ляхом додаткової емісії грошей чи вилучення зайвої маси грошей з обороту надзвичайними заходами, зокрема валютною інтервенцією. В такій ситуації в моделі грошового обороту з’являється ще один суб'єкт ентральний банк, та ще один грошовий потік бо поновлення обороту додатковою масою грошей шляхом збільшення кредитування центральним банком комерційних банків /потік № 15/, або вилучення надлишку грошових коштів шляхом валютної інтервенції /потік № 16/. Обидва ці потоки, балансуючи оборот грошей в поточному відтворювальному циклі, несуть в собі загрозу порушення балансу в наступному циклі. Ці порушення можуть виникнути як внаслідок зміни обсягів виробленого ВНП, так і зміни співвідношення між обсягами експорту та імпорту. Якщо, наприклад, замість чистого імпорту в наступному циклі складеться чистий експорт, то з обороту прийдеться вилучати не тільки відповідну його обсягу масу грошей, а й масу грошей, яка була додатково випущена в оборот для компенсації платежів по чистому імпорту за потоком 15 в попередньому циклі.

Слід відмітити, що між потоками 13, 14, 15 та 16 існує зв’язок як між такими, що взаємно виключають один одного. Наприклад, якщо при чистому імпорті зформувався потік 13, то потоків 14 та 1 взагалі не може бути. Потік 15 може виникнути лише за умови, що обсяг потоку 13 недостатній, щоб збалансувати потоки відтоку та притоку грошей в обороті національного доходу.

Якщо ж зформувався чистий експорт, то відпадає потреба в потоках 13 та 15, а балансування буде здійснюватися потоком № 14. Потреба в потоці № 16 виникне лише за умови, що потік № 14 взагалі не був зформований, чи обсяг його виявився недостатнім для збалансування національного доходу та валового національного продукту.

В наведеній моделі грошового обороту легко розпізнати відмінності між грошовими потоками за їх економічним змістом. Потоки, що опосередковують рух реальних благ і відносяться до сектору грошового обігу, позначені двома стрілками зворотнього напрямку, одна з яких рошова плошна, а друга еальних благ ереривиста. Це потоки 1, 2, 3, 7, 9, 10, 11, 12. Решта потоків 5, 6, 8, 13, 14, 15, 16 тановлять фінансово-кредитний сектор, в якому можна виділити фіскально-бюджетний потік /№ 4/ та кредитні потоки /№ 5, 6, 8, 13, 14, 15, 16/. В складі цих останніх є чисто фінансові платежі, що пов’язані з придбанням права власності /у формі акцій чи іноземних валютних цінностей/.

Хоча при побудові наведеної моделі допущено цілий ряд умовних допущень в цілому вона досить грунтовно розкриває рух грошей в процесі суспільного відтворення, його послідовність, причинну зумовленість, механізм збалансування та інші характерні риси, що дає можливість глибше зрозуміти це надзвичайно складне економічне явище.

2. Центральні банки, їх походження, призначення Призначення центрального банку і його специфічне місце в банківській системі обумовлюють основні напрями діяльності банку. Центральний банк є:

• емісійним центром готівкового обороту;

• банком банків;

• органом банківського регулювання та нагляду;

• банкіром і фінансовим агентом уряду;

• провідником монетарної політики.

Емісія банкнот в істо­ричному плані - найдавніший вид діяльності центрального бан­ку. Саме ця діяльність, а точніше потреба в централізації банкнот­ної емісії, спричинила надання одному з банків статусу емісійно­го і започаткувала формування центрального банку.

У XX ст. емісійна діяльність центрального банку зазнала істо­тних змін, зумовлених, по-перше, переходом від системи золото­монетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото, по-друге, модифікацією грошового обороту — розши­ренням сфери використання депозитних грошей.

Центральний банк у процесі розроблення і реалізації монетарної політики регулює загальну суму грошової пропозиції, а що стосується банкнотної (готівкової) емісії, то він її обмежує відповід­но до зміни реального обсягу попиту на готівку.

Сьогодні в країнах з ринковою економікою готівка становить у. загальній грошовій масі (пропозиції) незначну частку — 5−10%. Незважаючи на це, вона посідає особливе місце в грошовій систе­мі. Комерційні банки пропонують своїм клієнтам замінники готів­ки у формі депозитів, якими можна розпоряджатися з допомогою чеків, карток, переказів тощо, але в кінцевому підсумку комерційні банки залежать від емісійного банку, тому що клієнти можуть за­жадати перетворення своїх банківських депозитів на готівку.

Центральний банк, як правило, має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети. Він зазвичай організовує виготов­лення грошей, регулює їх оборот, вилучає з обігу фальшиві та зношені гроші, здійснює їх утилізацію.

Готівка, що емітується центральним банком, у багатьох краї­нах є єдиним законним платіжним засобом на території країни. Згідно з умовами створення Європейського економічного і валю­тного союзу з 1 січня 2002 р. на території країн, які запровадили євро, емітовані в готівковий обіг євробанкноти і євромонети. Євро стала єдиною валютою на території країн Європейського союзу.

В Україні емісійним центром готівкового обороту виступає Національний банк України, який із завершенням у 1996 р. гро­шової реформи емітує в обіг національну валюту — гривні та ко­пійки. Як емісійний центр країни, він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошового обороту.

Центральний банк як банк банків забезпечує касо­ве, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків.

Враховуючи монопольне право центрального банку на забез­печення платіжного обороту готівкою, комерційні банки зберіга­ють частку своїх резервів у безготівковій формі на рахунках у цен­тральному банку. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріпленні каси готівкою, вони звертаються до центрального банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви. Надлишки готівки комерційні банки здають до центрального бан­ку для зарахування на їхні рахунки. Операції центрального банку щодо касового обслуговування комерційних банків не приводять до зміни обсягів грошової бази, але вони змінюють її структуру, зокрема частку готівкового компонента грошової бази.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми, що залежить переду­сім від характерного для даної банківської системи поєднання цен­тралізованої платіжної системи і децентралізованої. Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків че­рез рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

• через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов’язань) через центральний банк;

• через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один у одного.

У багатьох країнах світу, крім централізованої платіжної сис­теми, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч із централізованою платіжною системою Fed Wire, що на­лежить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є вод­ночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціо­нує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків — СНІРS (Сlearing House Interbahk Payments System).

Незалежно від характеру і структури платіжної системи цент­ральний банк в її організації та функціонуванні відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

* розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функціонування платіжної системи;

* організації і проведенні міжбанківських розрахунків-«наданні комерційним банкам надкоротких кредитів (внутрішньоденних — (daylight overdrafts і нічних — overnignts) на за­вершення міжбанківських розрахунків- .

* ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбан­ківських розрахунків, наприклад проведення міжбанківського клірингу;

* проведенні остаточних розрахунків за операціями між учасниками розрахунково-клірингових центрів.

Центральний банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує: «мінімізацію банківських ризиків;

* концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових ре­зервів комерційних банків;

* належний рівень безпеки системи розрахунків;

* ефективне регулювання грошового ринку завдяки отриман­ню оперативної та точної інформації про переміщення грошових коштів і стан банківських рахунків;

* нагляд за функціонуванням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

* оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілі­зації фінансового стану банків-учасників ринку платіжних послуг;

* взаємодію системи міжбанківських розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із сис­темою обігу цінних паперів тощо.

В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних міжбанківських розрахунків, що забезпе­чує здійснення розрахунків на всій території країни.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні ко­мерційних банків має багатогранне функціональне призначення.

По-перше, кредити центрального банку — це один із інстру­ментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу і розширює пропозицію грошей, тоді як падіння обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впли­ває також на рівень ринкових процентних ставок.

По-друге, центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності. Комерційні банки мають можливість регулювати свою ліквідність за рахунок кредитів міжбанківського ринку, проте цим кредитам притаманний високий системний ри­зик, зумовлений чутливістю банківської системи до крахів окре­мих банків, пов’язаних ланцюгом кредитних і розрахункових відносин.

По-третє, кредити центрального банку — це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Центральні банки використовують різні способи кредитування (рефінансування) комерційних банків:

* надання ломбардних кредитів;

* купівля цінних паперів у комерційних банків на умовах угоди РЕПО;

* редисконтування векселів.

Нині основний спосіб кредитування — це надання ломбар­дних кредитів під заставу цінних паперів, насамперед держав­них цінних паперів, що обертаються на організованому ринку. Вартість застави повинна перевищувати суму ломбардного кредиту. Банк-позичальник зберігає право власності на депо­новані в центральному банку цінні папери, проте якщо кредит своєчасно не погашається, право власності переходить до цен­трального банку. Після реалізації цінних паперів центральний банк утримує із виручки суму основного боргу із нараховани­ми процентами.

Центральні банки використовують два методи надання лом­бардних кредитів:

* прямий метод. Центральний банк надає кредит безпосередньо банку, який подав кредитну заявку, під фіксовану процентну ставку;

* тендерний (аукціонний) метод. Банки — потенційні позичальники подають кредитні заявки центральному банку, який організовує торги. Тендери бувають кількісні та цінові. Проведення кількісних тендерів передбачає, що банки вказують у заявках тільки суму кредиту. Заявки задовольняються за фіксованою про­центною ставкою. Якщо попит на кредит з боку комерційних банків перевищує пропозицію центрального банку, то кредитні заявки задовольняються пропорційно.

В Україні Національний банк поступово освоює методи кре­дитування комерційних банків, що є загальноприйнятими у сві­товій банківській практиці.

Успішне ре­гулювання центральним банком грошового ринку потребує наяв­ності в країні стабільної та надійної банківської системи. Банки функціонують головним чином як недержавні, приватні структу­ри, мета діяльності яких — отримання максимального прибутку. Водночас вони виконують суспільне корисні й необхідні функції, що і робить регулювання та нагляд за їх діяльністю обґрунтованим і необхідним завданням держави.

Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

• використання монетарних інструментів з метою впливу на обсязі структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

* ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

• застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи і на проведення центральними банками ефективної мо­нетарної політики.

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків від тієї чи іншої економічної ситуації. До превентивних заходів, зокрема, належать:

* вимоги щодо розміру, структури банківського капіталу та його адекватності банківським активам з урахуванням їх ризикованості;

* вимоги щодо ліквідної позиції банків;

* вимоги щодо диверсифікації банківських ризиків (наприклад, установлення для банків нормативів, що регламентують максимальний розмір кредитів на одного позичальника, ризик «великих» кредитів);

* обмеження для банків на деякі види діяльності (наприклад, на інвестиції в корпоративні цінні папери) тощо.

Протекційні заходи застосовуються для захисту від уже існуючої загрозливої для банку ситуації, яка може спричинити непла­тоспроможність, банкрутство банку. До протекційних заходів, зокрема, належить:

• рефінансування комерційних банків центральним банком;

• створення і функціонування систем гарантування банківських депозитів;

• вимоги щодо формування банками резервів для відшкодування можливих втрат від проведення активних операцій тощо.

Під банківським наглядом розуміють моніторинг процесів, що мають місце в банківській системі на різних стадіях функціонування банків — від моменту створення банків до моменту їх ліквідації, а також застосування до банків певних коригувальних заходів і засобів примусового впливу з метою регулювання їхньої діяльності.

До основних повноважень центрального банку, як регулятивно-наглядового органу, належать такі:

• регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право вести банківську діяльність, і, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

• забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто таке, яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності в підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого — передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

• регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

• здійснювати інспекційні перевірки в банках;

• застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

• брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквіда­цію банків.

В Україні органом банківського регулювання та нагляду є Національний банк.

Банкір і фінансовий агент уряду. Центральні банки, висту­паючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фінансовими ор­ганами. Вони співпрацюють як при вирішенні загальних питань монетарної і фіскальної політики, так і під час повсякденного ви­конання фінансових операцій.

Центральні банки відіграють помітну роль у касовому вико­нанні державного бюджету. Суть касового виконання бюджету полягає в організації надходження грошових коштів до бюджету (податки збори, виторг від реалізації державних цінних паперів) І видачу бюджетних коштів у процесі виконання бюджету. Цент­ральний банк, як правило, веде рахунок міністерства фінансів (казначейства) і забезпечує таким чином розрахунково-касове об­слуговування уряду, що дає змогу, у свою чергу, уряду, врахову­ючи особливий статус банку, мінімізувати ризики, пов’язані з банківським обслуговуванням.

В умовах незбалансованості бюджету уряд стикається з проб­лемою вишукування джерел фінансування дефіциту державного бюджету. У світовій практиці відомі три методи фінансування дефіциту бюджету:

• податкове фінансування. В основі цього методу — підви­щення урядом податків, що веде до збільшення надходжень до бюджету. Податкове фінансування не впливає на грошову базу;

• боргове фінансування. В основі цього методу — випуск уря­дом боргових зобов’язань, виторг від розміщення яких спрямову­ється до бюджету. Боргове фінансування також не справляє пря­мого впливу на грошову базу, окрім випадків купівлі державних боргових зобов’язань центральним банком;

• фінансування шляхом емісії грошей. В основі цього методуотримання урядом кредитів від центрального емісійного банку у формі купівлі банком державних боргових зобов’язань. Емісія грошей, яку таким чином здійснює центральний банк, прямо впливає на грошову базу, а отже і на пропозицію грошей, і можепризвести до небажаних наслідків у майбутньому.

Якщо дефіцит бюджету є великим відносно ВВП, має постійний характер і фінансується за рахунок емісії грошей — це спричиняє збільшення пропозиції грошей високими темпами, викликає подальше зростання рівня цін і провокує інфляцію.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску держав­них боргових зобов’язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує роль платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу.

Провідник монетарної політики. Найважливішим у діяльно­сті центрального банку є визначення і реалізація монетарної по­літики. Взагалі всі напрямки діяльності центрального банку тісно переплітаються, вони взаємопов'язані і взаємообумовлені, проте, безумовно, проведення монетарної політики є вінцем діяльності центрального банку, оскільки саме в цій діяльності найповніше реалізується призначення центрального банку. Разом з тим моне­тарна політика центрального банку слугує ключовим елементом всієї грошової системи країни. На ній базується весь механізм державного регулювання грошового обороту.

В Україні провідником монетарної політики є Національний банк як центральний банк країни.

Крім розглянутих основних напрямів діяльності, центральні банки здійснюють аналіз і прогнозування економічної ситуації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектору еконо­міки на мікрорівні, складають банківську та монетарну статисти­ку, інформують громадськість та дають роз’яснення щодо моне­тарної політики, представляють інтереси держави у взаємовідно­синах з центральними банками інших держав, з міжнародними валютно-фінансовими організаціями і банками.

Література.

1. Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996.

2. Савлук М. І. Гроші та кредит: Підручник. — К.: КНЕУ, 2001.-602с.

3. Гроші та кредит. / За ред.Б. С. Івасіва.- Тернопіль: Карт-бланш, 2000.-510.

4. Єпіфанов А. О., Міщенко В. І., Гребник Н. І. Грошово-кредитна політика в Українітенденції та перспективи. // Фінанси України, -2000. № 9.

5. Синбченко М. І. Кон’юнктурна теорія грошей. М. І. Туган — Барановського.// Фінанси України. — 2000. № 9.

6. Мельничук О. М. Законодавчі основи та найважливіші параметри грошово-кредитної політики.// Фінанси України, 2000, -№ 7.

7. Жан — Поль Бландіьєр. Валютний курс: його місце і роль у перехідній економіці.// Фінанси України, 2000, — № 8.

8. Остапець А. І. Остапець Л. В. Банківська система України: стан і проблеми розвитку.// Фінанси України, 2000 — № 8.

9. Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика. — К.: Основи, 1996. — Розд. 1.

10. Деньги / Сост. А. А. Чухно. — К., 1997.

. Подібні допущення мають місце і в західних моделях кругообороту продуктів та доходів, проте ступінь неадекватності їх реальній дійсності в розвинутих ринкових системах значно менша, ніж в сучасних умовах України, де переважає поки що державна власність, заощадження населення та грошовий ринок розвинуті слабо.

. Про це свідчить відсутність в моделі зустрічної паралельної переривистої лінії.

. Якщо національна валюта вільно конвертована, то в обсязі оплати імпорту вона може в натурі виходити за межі внутрішнього обороту і надходити в оборот світового ринку. Якщо ж вона не конвертована чи обмежено конвертована, то імпорт оплачується іноземною валютою, яку імпортери купляють на валютному ринку, внаслідок чого відповідна її маса також залишить внутрішній оборот в потоці 3.

. Під поточною касою мається на увазі сума залишків грошей в касах та на поточних рахунках фірм та сімейних господарств.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою