Традиційні форми громадського дозвілля українських селян другої половини ХІХ – початку ХХ століття

Вступ селянський громада дозвілля У ХІХ-ХХ ст. сільське населення вирізнялося різноманітними формами інтенсивного контактування між собою, взаємною інформованістю і гласністю. Своєрідним об'єднанням селян стала сільська громада з її традиціями, ціннісними орієнтаціями, почуттям взаємної солідарності становила велику силу. Вона могла переконати кожного, що кращої долі поза громадою не знайти. Символи первинної сільської громади український народ переніс і на свою національну справу. Селяни проводили свій робочий та вільний час під пильним контролем громади. На той час громада була основним осередком духовного та культурного життя сільського населення.

Актуальність обраної теми. Дозвілля українських селян ще з давні часів виробилося у певну систему традицій та вірувань та упродовж тривалого періоду залишалося в незмінному контексті. Наприкінці ХІХ початку ХХ ст. відпочинок селян був досить різноманітним як за видами, так і за віковими категоріями.

Дозвілля українського села потребує більш ширшого дослідження на даний час, оскільки незначна частина дослідників торкаються даної теми, тому потріно розкрити у повній мірі сутність дозвілля селян даного періоду.

В цій тематиці працювали такі дослідники, як: Зеленин Д. К. 12], Вовкун В. В. 7], Бочелюк В. Й. 5], Громыко М. М. 8], Наулко В.І. 16] та ін.

В їхніх працях присутній аспект дозвілля селян, на прикладі:

Громыко М.М. 8] розглядав дозвілля «руських крестян» на основі їх обрядів та до них відносив українських селян як частину великого словянського народу. Наулко В.І. 16] розглядає дозвілля селян в контексті замкнутого типу — сім'ї, як один із видів відпочинку та проведення вільного часу селян зі своєю родиною. Бочелюк В. Й. 5] розкриває систему культурно-дозвіллєвої діяльності яка сформувалася не відразу, її становлення і розвиток охоплює досить значний історичний період. Але, найбільше інтенсивно вона створювалася наприкінці XIX ст. Ознаки методичної діяльності почали виявлятися на початку XX ст. Зеленин Д. К. 12] проводить порівняння культур російської, білоруської, української в контексті культурного, дозвіллєвого розвитку селян в ХІХ ст.

Вовкун В.В. 7] цікавиться питанням масової культури, висвітлював позитивні сторони масового свята і дав визначення святу як «культурної події». У їхніх працях є окремі розділи, важливі для розуміння відпочинку та дозвіллі українських селян, зокрема один із видів об'єднання селян — сільська громада. Сільська громада як цілісний соціально-економічний і правовий організм за своїм змістом посідає виняткове місце в історії українського селянства і національної культури загалом.

Мета курсової роботи — дослідити сутність дозвілля в українському селі кін. ХІХ — поч. ХХ ст.

Об'єкт роботи — форми та види селянського дозвілля кін. ХІХпоч. ХХ ст. Предмет роботи — дозвілля українського селянства кін. ХІХпоч. ХХ ст.

Поставленої мети можна досягнути через виконання таких завдань:

Ш дослідити сутність українських громад у селі та їх особливості організації й функціонування;

Ш розкрити звичаєві норми спілкування й дозвілля селян того часу;

Ш дослідити народну музику як один із компонентів дозвілля селян ХІХ — ХХ ст.;

Ш розкрити сутність колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля селян;

Ш дослідити літературу з даної теми;

Ш виокремити види діяльності селян того часу в контексті дозвілля;

Ш описати особливості функціонування дозвілля в сільський місцевості наприкінці ХІХ — поч. ХХ ст.;

Ш розглянути напрями дослідженнь науковців, що займалися даним питаням;

Ш розкрити матеріально-побутові умови життя українських селян.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

В першому розділі викладено сутність та діяльність українських громад на селі в контексті їхнього функціонування та розвитку наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Другий розділ розкриває сутність дозілля сільських громад.

Розділ І. Селянські громади в Україні. Громадське життя і його форми дозвіллєвої діяльності в другій половині ХІХ ст. першій половині ХХ ст.

1.1 Сутність українських громад у селі та їх особливості організації та функціонування Духовну культуру й побут суспільства доби феодалізму і капіталізму значною мірою визначав принцип корпоративності — належності індивіда до певного стану, верстви. Представники різних соціальних груп — дворяни, купці, духовенство, чиновники, ремісники, селяни, робітники та інші мали характерні особливості життя, свої традиції, звичаї, свята і розваги, свій кодекс поведінки — писаний або неписаний. Суттєво відрізнявся громадський побут міста і села. Диференціація культури посилювалася за рахунок національних, конфесійних, професійних відмінностей.

До початку XX ст. селянство складало основну масу населення України. Землеробський тип господарства, успадкований з часів неоліту, довгі віки визначав характер розвитку всіх сфер економічного і соціального життя слов’янських етносів. Тому природно, що саме селянство було головним носієм історичної та фольклорної пам’яті народу[3].

Традиційні форми громадського побуту українців найтіснішим чином пов’язані з сільською територіальною общиною — громадою. Утворена на стадії первісного родового ладу, сільська громада остаточно сформувалась у період раннього феодалізму. В середні віки вона існувала в Україні під назвою копа, купа і була органом місцевого самоуправління[15].

Інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, закріпачення селянства сприяли руйнуванню поземельної общини. Цей процес у різних регіонах України проходив нерівномірно. Головною його ознакою був поступовий перехід від колективних форм землеволодіння до приватної власності окремих господарів на землю[16].

Якщо на Західній Україні та Правобережжі у зв’язку з інтенсивним розвитком фільваркового господарства сільська община була підірвана вже в XVI—XVII ст., то на Лівобережній та Слобідській Україні цей соціальний інститут активно функціонував і у XVIII ст. Розклад феодально-кріпосницьких та утвердження капіталістичних відносин остаточно зруйнували економічний базис громади. Буржуазні реформи в Австро-Угорщині (1848 р.) і царській Росії (1861 р.) законодавче оформили її перетворення на найнижчу адміністративно-територіальну одиницю місцевого управління, підпорядковану державній владі. У XIX — на початку XX ст. подвірне землеволодіння вже цілковито панувало в Україні.

Проте у житті та побуті селянина стійко утримувались численні общинні пережитки, частина яких виявилась досить пластичною щодо нових умов соціально-економічного розвитку. Пройшовши багатовіковий шлях розвитку й зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, пізня сільська громада являла собою насамперед територіальне об'єднання, що трималось на основі сусідських зв’язків. У структурі феодального, а певною мірою й капіталістичного суспільства вона відігравала роль станової організації селянства, яка регулювала усі аспекти його життєдіяльності. При цьому, з одного боку, вона була пережитком середньовічного укладу, а з другого — демократичною організацією, яка згуртовувала селян у боротьбі за свої права. Усна творчість українців відобразила погляд народу на громаду як велику колективну силу: «Громада — великий чоловік», «Де людей купа, не болить у пупа», «Що громада скаже, то й пан не поможе» та ін[20].

У житті дореволюційного села паралельно з офіційним (юридичним) правом зберігала силу ціла система народних правових звичаїв, які протягом століть передавалися від покоління до покоління. На основі звичаєвого (копного) права, деякі з норм якого сформувались ще в період Київської Русі, вирішувались питання, пов’язані з земельною власністю, наслідуванням майна, орендою, особистим наймом, провиною членів общини тощо. Існували два типи громадського землеволодіння: общинно-подушний і общинно-подвірний. За першим з них одиницею розподілу землі була душа, за другим — двір. Періодичні переділи землі були великою подією в житті кожного села. Вони відбувались завжди прилюдно з додержанням певних звичаїв. Сільська громада в Україні мала право відбирати общинний наділ у одного господаря (при несправній сплаті податків) і передавати іншому.

Крім земельних угідь, у користуванні громади перебували спільні ліси, водоймища, пасовища. За середньовіччя усі общинники користувалися ними спільно на правах колективного власника. Пізніше розпочався процес відчуження громадських володінь, які переходили до казни й окремих землевласників. Проте в народі досить міцно утримувались давні общинні уявлення про те, що приватна власність може поширюватись лише на поле, город, садок, які вимагали праці людей. Природні ж багатства — ліс, гриби, ягоди, звірі, риба в річці та інше, що «від бога» — визнавалися загальними. Такі погляди сільських общинників нерідко ставали причиною їх гострих сутичок з поміщиками, землевласниками та офіційною владою. Боротьба за сервітути — право на вільне користування лісами, пасовищами, місцями рибної ловлі, добування глини, піску, каменю тощо — на Західній Україні після реформи 1848 р. вилилась у цілу низку судових процесів, відкритих виступів і масових заворушень. При цьому сільські громади виявляли велику наполегливість і рішучість. Із свого гурту вони обирали ходоків, які рушали «шукати правду» до Львова й навіть Відня[4].

Як при подушній, так і при подвірній формі землеволодіння громада відповідала круговою порукою за кожного із своїх членів при відбуванні казенних, земських і громадських повинностей, визначала заходи і способи стягнення недоїмок. В особі своїх повноважних представників громада стежила за станом селянських господарств, використанням громадських лісів, пасовищ, здавала їх у тимчасову оренду, а подекуди контролювала діяльність корчем, ярмарків, базарів, визначала ціни на товари, перевіряла міри ваги, місткості. Вона слідкувала також за станом доріг, мостів, річок, громадських будівель на своїй території, виконувала так званий стаційний обов’язок — забезпечувала харчами і всім потрібним урядових осіб, які приїжджали для розв’язання якихось питань[11].

Без громади не обходилась жодна більш-менш важлива подія на селі. За її участю розв’язувались суперечки при поділі сім'ї, призначалась опіка над господарствами непрацездатних стариків та малолітніх сиріт, вирішувались питання про будівництво громадських споруд (церкви, школи, млина, лікарні тощо).

У відповідності з нормами звичаєвого права громада обирала сільського пастуха. Плата йому визначалася залежно від кількості худоби і складалася із грошової та натуральної частин. Крім плати хазяї по черзі повинні були давати пастухові одноденний харч. У деяких селах України цей порядок зберігається і понині.

Особливими нормами звичаєвого права у дореволюційному українському селі регламентувались договори на купівлю-продаж майна, обмін, особисті найми та ряд інших угод. Поширеною формою найму була скіпщина — звичай передавати орну землю на один посів або луки на одну косовицю в оренду за певну частку врожаю. Під час жнив у центральних районах України були поширені найми «за сніп"[6].

Значне пожвавлення у життя селян вносили різноманітні базари та ярмарки. На них вибирались не лише заради купівлі-продажу, а й для того, щоб відпочити від щоденних турбот, набратись нових вражень.

Окремі ярмарки торгували кіньми й коровами, зокрема молодняком. Взагалі ярмарок у селянському побуті сприймався як невід'ємний атрибут життя та виробництва. Без постійного зв’язку з ярмарком не могло функціонувати жодне господарство. Ярмарки стали місцем укладання різних торговельних угод, після чого сторони розпивали «могорич». Однак жодна сторона вже не могла відмовитися від досягнутої домовленості, інакше це призводило до моральної та матеріальної відповідальності. Водночас ярмарки слугували постійним засобом різноманітної інформації й знань, насамперед великої виставки товарів, місцем контактування між селянами та міщанами, селянами віддалених сіл.

У дореформений і після реформений період на українських ярмарках можна було зустріти чимало колоритних фігур тогочасного святково-розважального комплексу. Тут виступали циркачі, фокусники, мандрівні актори, співаки і танцюристи, сліпі кобзарі та лірники, петрушечники і вертепники, шарманщики, астрологи і факіри. Повертаючись з ярмарку, селяни неодмінно купували гостинці і подарунки рідним, особливо дітям[8].

Характерною прикметою селянського побуту XIX — початку XX ст. було ходіння на богомілля. Ходили пішки, переважно весною або восени (до початку або після закінчення основних сільськогосподарських робіт), невеликими групами з одного або ближніх сіл. Для поклоніння «святим реліквіям» відвідували місцеві і дальні монастирі, особливо Києво-Печерську і Почаївську лаври. Нерідко при цьому прочанам доводилось долати пішки десятки й сотні верст. Такі мандрівники були носіями різних історій і переказів, і їх охоче приймали в селах на ночівлю. Взагалі всілякі чутки й балачки посідали значне місце у тогочасній громадській свідомості. Ними селянство було змушене компенсувати брак реальної інформації про події в «широкому світі». Вільно або невільно перекручені, ці чутки з часом набирали стійкої фольклорної форми І ставали народними анекдотами, переказами, бувальщинами[17].

Традиційні форми регуляції й самоорганізації життєдіяльності сільської громади відобразились у виробленій нею системі етикету — стереотипізованих правилах поведінки і нормах взаємовідносин людей. Ця система формувалася під впливом соціально-психологічних рис, притаманних сільському способу життя, національних традицій, що складались віками. Стабільність патріархальних підвалин селянського побуту значною мірою підтримувалась статевовіковою структурою громади, яка характе-ризувалась певною ієрархічністю.

Статевовікова диференціація мала важливе значення в субординації взаємовідносин селянського середовища, визначала місце кожного в розподілі праці, його громадські права і обов’язки, регулювала норми поведінки у повсякденному побуті й на дозвіллі. Для українського села, зокрема, була характерною певна господарсько-побутова відособленість чоловіків і жінок. Форми громадської поведінки останніх мали різні обмеження, характерні для доби патріархату. Жінки не могли, наприклад, увійти до виборних органів громади.

Протягом віків в українському селі складався узвичаєний порядок соціалізації особи — прилучення її до життєвих норм і цінностей колективу. Громадська зрілість людини пов’язувалась із здатністю створити власну сім'ю й вести самостійне господарство. Шлюбу передував період парубкування і дівування, який наступав для хлопців у 17—18 років і для дівчат — у 15—16. У народі вважали, що в цьому віці хлопець здатний вже бути повноцінним косарем, а дівчина — доброю пряхою.

Досягнувши повноліття, молодь об'єднувалась у самостійні статевовікові групи, так звані парубочі і дівочі громади. Вони мали свої специфічні звичаї і традиції й комплектувалися за територіальним принципом. Невеликі села мали одну парубочу громаду, а великі — кілька, що формувались в окремих частинах села. Вступаючи до громади, новачок повинен був почастувати усе товариство пивом або горілкою. На Поділлі ця церемонія називалась коронуванням і проходила як справжнє обрядове дійство. У кожній парубочій громаді раз на рік обирали ватажка (старшого парубка, отамана, березу). Його обов’язки полягали в тому, щоб боронити інтереси парубоцтва перед сільською владою, вирішувати всякі непорозуміння між самими парубками, керувати організацією молодіжних розваг, святкових ритуалів, наймати музик тощо. Менш чітко простежується організаційна структура дівочих громад, які на кінець XIX ст. майже повсюдно злилися з парубочими[25].

Улітку молодь вечорами збиралась у загальноприйнятих місцях на розваги і танці (вулиці, колодки, пляс, данцище), а в холодний час — у спеціально найнятих хатах на вечорниці (досвітки, супрядки, годенки), Ця своєрідна форма дозвілля молоді передбачала певний церемоніал відносин між парубками і дівчатами. На Покутті, наприклад, кожна дівчина прикрашала капелюх свого обранця. Він же був зобов’язаний «кликати"[22] її в перший та останній танець. Існувала певна ієрархія, згідно з якою у центрі майданчика танцювали старші парубки, а на периферії — молодші. За неписаними правилами дівчина не могла відмовитись від танцю, навіть якщо парубок їй не подобався. У противному випадку її виставляли на загальний осуд і виганяли з танців[23].

На всіх етапах свого існування сільська громада здійснювала функцію охорони й передання традицій. За середньовіччя вона контролювала всі сторони життя своїх членів, стежила за додержанням узвичаєних правових і морально-етичних норм, застосовувала репресивні заходи щодо їх порушників. Із часом таку місію взяло на себе державне законодавство, залишивши за звичаєвим правом порівняно дрібні справи. За порушення норм громадського співжиття у XIX ст. здебільшого накладали грошові штрафи, але нерідко застосовувались й середньовічні форми покарання: били різками, саджали у холодну, замикали у колодку. Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, їх привселюдно ганьбили, прив’язуючи до куни — спеціальної залізної скоби, вмурованої у притворі церкви. Громадському осуду піддавали також і злодіїв. З украденою річчю в руках їх водили по селу і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих «на гарячому"[14] паліїв і викрадачів коней, хоча громадський самосуд був офіційно заборонений[15].

Консервативність побуту селян сприяла збереженню багатьох пережитків. До них належав, зокрема, варварський звичай розправ над дівчатами, які втратили невинність до шлюбу. За відомостями І. Франка, на Бойківщині дівчат-покриток, наприклад, били шнурами від церковних дзвонів. Перед цим шнури спеціально мочили у соляній ропі. В інших місцевостях застосовувались такі форми покарання, як насильне відрізання коси (ознака дівочості) або обмазування хати покритки дьогтем чи гноєм[18].

Істотні особливості традиційного побуту й духовної культури трудящих визначалися домінуючим впливом релігійної ідеології. Кожна сільська територіальна громада була водночас конфесійною общиною, що об'єднувала прихожан навколо місцевого храму. Більшість українців сповідувала православ’я. На Західній і Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, що виникла в результаті Брестської церковної унії 1596 р. Певну частину віруючих українців складали також представники різних груп сектантства: штундисти, баптисти, адвентисти та ін. Побутова релігія народних мас являла собою складну суміш християнських ідей з язичницькими віруваннями і уявленнями. У свідомості українського селянина віра в «єдиного» Бога уживалась з різноманітними повір'ями про чортів, упирів, домових, русалок й іншу «нечисту силу», євангельські заповіді — з віруваннями в чародійство, магію, ворожбу тощо. Образи християнських святих наділялись рисами слов’янських богів (наприклад, Ілля Пророк замінив громовержця Перуна, святі Георгій і Власій — покровителя худоби Велеса і т. ін.)[18]. У народний побут увійшли церковні молитовні формули, що за своїми функціями були близькими до прадавніх заклинань, а у ролі магічних предметів стали використовувати деякі предмети церковного культу. Фольклор наповнився іменами Христа, Богородиці, святих. Водночас поряд із релігійністю у світогляді українського селянства існували атеїстичні й антиклерикальні настрої[10]. Отож, українське селянство виникло дуже давно і на протязі довго періоду виробило свою структуру функціонування, як в побутовій, господарський, соціальній та дозвіллєвій взаємодій між мешканцями села. Цей усталений порядок розвивався та на протязі довгого часу вдосконалювався сформувавши свою структуру безперебійного функціонування селян як єдиного цілого, певної загальної системи селян, які взаємодіяли один із одним — це спричинило виникнення сільської громади, як єдиного цілого організму на селі.

1.2 Звичаєві норми спілкування й дозвілля В середовищі трудового населення України сформувалася усталена система регламентації усіх дій: вони або дозволялися громадою, або заборонялися. Норми регламентації існували і щодо порядку роботи та відпочинку, сформовані відповідно до релігійно-етичних функцій громади, цехів та братств. Вони визначали як міру дозволеності, так і ступінь заборон на окремі види роботи й дозвілля у широкому діапазоні: від засудження з боку громадської думки до накладання штрафів[2].

Неоднаковими вони були і в різних регіонах України — в цілому найсуворіші в Західній Україні, де громадське життя більше підпорядковувалося церкві, ніж на Лівобережжі[23].

Повсюдно в Україні досить високим був ступінь контролю за дотриманням часу роботи і відпочинку. Існувала низка заповідних днів, коли не дозволялось працювати, або, якщо і дозволялось, то тільки за певних умов. Традиція заповідних днів своїм корінням сягала давнини, вона була усталеною і добре відомою людям. Проте громада періодично виносила питання про регламентацію їх норм на загальні збори. Часто скликалася спеціальна сходка — залогова, присвячена заборонам та результатам їх дотримання односельцями.

Залогова сходка, як правило, скликалася самими селянами або ремісниками без розпорядження громадської старшини. Вона ухвалювала рішення про заборони чи обмеження робіт у святкові дні, збирання тих чи інших фруктів та овочів і їх вживання, колективні сходки «стариків» та молоді тощо. Тут же визначалися й штрафи для порушників. Нерідко вони були по-народному прості: якщо селянин у заповідний день їхав у поле працювати, з його воза знімали колеса, повертаючи лише за викуп — гроші йшли в громадський бюджет на ремонт церкви, доріг або на колективне застілля.

Щоправда, у великі свята будь-які роботи заборонялися, у крайньому разі вони дозволялися лише в другій половині дня, причому із певними застереженнями. Можна було працювати, наприклад, на користь самої громади або церкви чи на користь потерпілої від стихійного лиха родини. Мало значення при цьому і те, яка саме робота виконувалася: з певними застереженнями дозволялася робота по збиранню врожаю, але заборонялася на сінокосі; можна було поратися, скажімо, біля хати, але не дозволялося працювати в полі; не заборонялося полювання чи збирання ягід у лісі, але не можна було рубати дерева; навіть у хатньому господарстві не всі роботи дозволялися. Можна було пекти пироги, випікання ж хліба вважалося за великий гріх[17].

Ступінь втручання громади в питання повної чи часткової заборони праць в недільні, святкові та інші дні залежав від їхньої значущості в системі релігійних уявлень. Щодо святкових днів, то вони поділялися на дві групи: на великі й малі свята. У великі свята, як правило, не дозволялося працювати. Заборона праці насамперед поширювалася на дванадесяті свята: Різдво, Великдень, Трійцю, храмові свята, а також на деякі народні й корпоративні свята (масниця, братчина, канун тощо), що не регламентувалися церквою.

В основі заборони на працю у великі свята лежали давні християнські і дохристиянські апокрифічні погляди. Один із них пов’язаний з уявленням про шкідливість всього, що має якесь відношення до виникнення життя. Не можна було, наприклад, сіяти, бо сівба породжувала майбутній урожай; з цієї ж причини заборонялися статеві відносини. Але вмерти у велике свято вважалося благом, бо то був знак того, що Всевишній забирає людину до раю.

На малі свята (Юрія, Маковія, Спаса, Власія, Андрія, Катерини, Миколині святки та ін.) заборони були менш суворими. Проте людям приписувалися певні норми поведінки та регламент дій. Скажімо, на Петрівку було прийнято гуляти лише молоді і тільки наступного дня — дорослим людям. Регламентація ж великих свят здійснювалася за деталізованим сценарієм. Наприклад, на Великодні свята жінкам приписувалося: готувати їжу — великий гріх (вони її мали готувати напередодні Великодня), також непристойно ходити в гості. Навіть чоловіки, котрі завжди мали більше прав, одержували таке право лише через день, а разом із жінкою могли йти вітати родичів та сусідів тільки третього дня[21].

Суто жіночим днем вважалася п’ятниця. У цей день жінкам не можна було займатися жіночою роботою, особливо обробляти землю. Витоки цього звичаю пов’язані з образом Параскеви П’ятниці — покровительки жіночої праці, святий день якої припадає саме на п’ятницю (у жовтні місяці). Пізніше звичай відзначення святої Параскеви поширився і на всі інші п’ятниці, дванадцять з яких вважались особливими. У різних районах вони пов’язувались із різними святами, проте декілька свят є загальними для України: святкували, наприклад, у п’ятницю перед Благовіщенням, перед різдвом Хрестовим, на першому тижні великого посту та ін. До речі, традиційно жіночий день — п’ятниця — з часом стає заповідним і для чоловіків, в міру того, як образ п’ятниці узагальнюється, поступово ототожнюючись з матір'ю-землею: чоловікам заборонялося в цей день працювати в полі — «щоб не запорошити мати — «П'ятницю"[11].

Існували інші свята, що відзначалися роздільно жінками і чоловіками, парубками і дівчатами, дорослими і молоддю. Суто жіночими в Україні святами були «русалії"[14], свято Колодія, Симона Золота (Зільника), звичай «гонити шуляка"[14], «дівочим гралом"[14] вважалося свято Андрія. Натомість день святої Катерини сприймався як суто парубоцьке свято. Молодіжними вважалися веснянки, купальські свята, а також колядування та щедрування.

Статево-віковий принцип покладено в основу всього громадського життя традиційного суспільства України, котрий відповідав, насамперед, селянській етиці. Він був визначальним при формуванні складу окремих угруповань, громад, зборищ, спрямованих передусім на проведення дозвілля, особливо у недільні та святкові дні. Подібні угруповання утворювалися або на досить тривалий час і були організаційно об'єднаними, або мали суто випадковий характер, розподіляючись, за традицією, на дорослих, молодь і підлітків.

Таке розмежування не було, однак, абсолютним: воно виявлялося залежно від ситуацій у різних варіантах. Основними варіантами складу громадських утворень були: диференційований за віком і статтю та змішаний. Останній включав або всі статево-вікові категорії населення, або деякі з них. Диференційованими, наприклад, були молодіжні громади, в тому числі парубоцькі й дівочі; жіночі посиденьки; чоловічі клуби; сільський сход. Змішаний склад був притаманний більшості сімейних свят (щоправда, кожному члену родини випадала в них все ж своя роль), толокам, супрягам, братчинам[6].

Головним громадським осередком традиційного села і робітничого селища були церква та майдан біля церкви. Церква виступала насамперед центром духовного, культового єднання мирян, включаючи всю обрядово-ритуальну систему: тут правили богослужіння, освячували шлюб, хрестили дітей, влаштовували загальносільські молебні, звідси розпочиналися ритуальні процесії тощо.

У традиціях української церкви (а певною мірою й білоруської) — використовувати досвід роботи організацій напів-церковного характеру — братств, відомих ще під назвою медових братств. Вони виникли у XV ст. для підтримання порядку в церквах і колись мали дуже тісні зв’язки з братчинами — сходинами членів сільських громад або ремісничих корпорацій, що мали деякі судово-адміністративні права.

Головною з них залишилося відзначення храмового свята, центральним дійством якого було виготовлення братської, або мирської, свічі. Вона символізувала єдність громади або цеху та інших громадських утворень і їхній зв’язок зі своїм покровителем. Кожна громада (цех) мала свою свічу, яку виготовляли медові братства з канунного меду. За описом Дмитра Зеленіна[12], такі свічки були вагою до 60 кг, нижній їх кінець товщий за верхній. Зверху мали два виступи, подібні до рук, на які одягали сорочку. Щороку в день того святого, котрому вона присвячувалась, її проносили по селу, після чого здавали на збереження на цілий рік до нового господаря. Братську свічу завжди глибоко шанують. Вважається, що тим, хто її зберігає, вона приносить достаток і щастя. І більше того — вона, за давніми уявленнями, охороняє мир і спокій громади — досить лише помолитися на свічу. Для цього її хоча б раз на рік запалюють, виголошуючи молитву: «Братечку воск, ось прийшло твоє свято; всі ми зібралися до тебе з хлібом-сіллю; Дай нам здоров’я і гарного життя. Хай вродиться у нас хліб та множиться худоба. Оселі наші збережи від вогню і всілякого нещастя». Колись над полум’ям свічі спалювали волосся — аби згинуло нещастя, пізніше ритуал обмежився виголошенням молитви та званим обідом. Кожного року в день покровителя свічу переносили до нового господаря — і так доти, поки вона не побуває в усіх родинах громади. Після цього її жертвували церкві, а для мирян відливали нову свічу[12].

Майдан коло церкви — другий важливий осередок громадського життя традиційного суспільства. Він був тісно пов’язаний з церквою, але мав і власні функції. Головне його призначення — скеровувати соціальне життя односельців і забезпечувати святкове дозвілля. На майдані відбувалося передусім громадське спілкування людей. Адже саме сюди вони приходили на громадський сход, вирішуючи всі свої соціальні проблеми, тут робили оголошення про громадські толоки, провадилося «повалання» — привселюдне оголошення царських указів та інформації про скоєні злочини; нерідко на майдані вбивали кіл, на якому позначалися умови колонізації «слобід» — вільних земель в Україні. На майдан у вільний час приходили люди, аби заявити про свою провину, наприклад, про те, що вони працювали у заповідні дні. Якщо люди пробачали, провинений міг після цього спокійно сплатити штраф. Нерідко до людей на майдані зверталися і ображені з проханням захистити. До такої акції могла вдатися дівчина, яку образили тим, що вимазали дьогтем ворота її дому. Відомо, що вимазати дьогтем ворота колись вважалося великою неславою не тільки для дівчини, а й для її родини. Змити цю ганьбу можна було або щиросердним розкаянням перед людьми, або захищаючи свою честь на мирському сході, якщо звинувачення було несправедливим. В останньому разі дівчина просила зібрати сход, аби виступити на ньому із спростуванням звинувачень[7].

«Під церкву» нерідко йшли люди, аби послухати розповіді та пісні мандрівних лірників, кобзарів, бандуристів, що були колись головним каналом інформації та носіями національної культури, їхні історичні думи, пісні-балади та соціально-побутові пісні збуджували інтерес до власної історії і національних цінностей. Виконуючи ж народні танцювальні мелодії, вони часом започатковували розваги і народне гуляння, особливо, коли це збігалося з якимось святом.

Одним із таких свят, що мало громадський характер, було храмове (престольне) свято на честь місцевої церкви. У його святкуванні брало участь усе село, а нерідко запрошувалися і мешканці сусідніх сіл. Розпочиналося свято в церкві, куди приходили на заутреню односельці, а продовжувалося на базарі, спеціально влаштованим на майдані. На базарі купували подарунки для гостей, обмінювалися інформацією, гомоніли, гуртуючись за віковими категоріями: окремо «старики» — чоловіки середніх літ, окремо парубки та дівчата. Дорослі палили, розмовляли, запрошували знайомих до себе в гості; молодь влаштовувала хороводи (коло, гуляння, танки), в яких нерідко брали участь і літні[25].

Хоровод як елемент дозвілля має два значення: широке (воно тотожне поняттю «вулиця"[14], «клуб"[14] і означає один із головних видів молодіжного спілкування) і вузьке — як художньо-ігрова форма колективного руху по колу з піснями, іноді сценічними діями. Хоровод як форма молодіжного дозвілля і хоровод-танці зазвичай розпочиналися на майдані. Щоправда, хоровод-вулиця пізніше міг переміститися на вигін, на луг, до лісу чи до чиєїсь хати; хоровод-танці розпочиналися і, як правило, закінчувалися на майдані.

Українське коло (хоровод) відзначалося веселістю, ігровим характером, сценічністю. До кола хлопці і дівчата гарно вдягаються, іноді у театралізоване вбрання — адже кожна пара грає різноманітні драматичні сцени. Ними могли бути і обробка льону, і гаптування килима, і саджання капусти, і загальновідоме сіяння проса. Остання сцена в її традиційному варіанті зображувалася як суперечка між двома групами селян із-за поля, що закінчувалася сплатою викупу.

Кульмінацією хороводу, за свідченням Дмитра Зеленіна, була сцена, в якій брали участь усі дійові особи, їй передувало запрошення — набір — до участі в грі дівчат та парубків, що також супроводжувалося піснею. Спочатку двоє «заводил» ходять, тримаючись за руки, потім кожний із них обирає собі дівчину. Взявшись за руки, вони учотирьох утворюють коло й починають ходити за рухом сонця. При цьому вони співають коротенькі пісні, а в перервах між ними запрошують усіх присутніх стати до кола. Поступово до них приєднуються інші пари. Коли утворюється повне коло, всі починають співати пісні, що закінчуються вимогою поцілуватися. Після кожної пісні пари цілуються.

Такий вид кола був особливо характерним для молодіжних вулиць — вечорниць. Коли хоровод виконувався в дні громадських свят, де брали участь і дорослі, він набував більшої помірності. Його ядром був рух по колу із драматичними сценами, що чергувалися танцями — парами або поодинці. Найпоширеніші із них — гопак, козачок, тропак, чумак, голубець, гандзя, горлиця, в три ноги, рибка, бички, журавель, шевчик та ін., характерні тим, що вони давали можливість для вияву індивідуальної творчості кожного учасника, комбінуючи різні па. Адже багато з українських танців визначалися великою різноманітністю, нараховуючи понад 40 па[12].

Заводити хороводи традиційно було обов’язком молодіжної громади і свого роду дорученням мирської громади. Під час виконання молодіжні громади, якщо їх було декілька в селі, об'єднувалися. У великих селах, а тим більше у селищах, як правило, було кілька громад, відповідно до кількості «кутків"[14]. Адже традиційні населені пункти поділялися на окремі «кінці» («кутки», «магали»), кожен з яких мав свій громадський центр, іноді свою церкву, кладовище і свої назви — Слобода, Гончари, Магала, Заріччя, Молдаванка та ін. Вони відбивали або багатонаціональний склад населення, або різні ремісничі утворення.

Найчастіше «кут» об'єднував людей однієї професії, однієї супряги чи сябринного утворення, або коло близьких родичів. У будь-якому випадку він виступає осередком сусідського єднання і в силу цього характеризувався особливо дружніми стосунками. Кожний «кут» мав свою молодіжну громаду або принаймні свої вечорниці і свою «вулицю». Вечорниці могли об'єднуватися, але досягалося це шляхом спеціальних усних угод між отаманами кутянських громад.

За принципом кутів нерідко влаштовувалися і колективні зустрічі представників різних поколінь: старих, молоді, підлітків — бесіди. Вони відбувалися або стихійно, або за запрошенням господаря однієї з хат. Збиралися здебільшого чоловіки, приносячи з собою роботу, поступово до них приєднувалася молодь. Розпочиналися такі бесіди переважно з господарських тем (види на врожай, стан із косовицею, якість закуплених сільськогосподарських інструментів тощо), котрі перемежовувалися розповідями бувалих людей (колишніх солдатів, відхідників, мандрівників), а також жартами, анекдотами. Часом затягували пісню. Власне, це був один із найважливіших каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду, своєрідна школа виховання молоді[1].

Разом з тим кожна «магала» чи кожне село, як правило, віддавало перевагу якомусь одному виду усної народної творчості, створюючи тим самим своєрідну ментальність. Були села (або їхні окремі «кутки»), що зажили собі слави переказами або легендами чи заговорами та передбаченнями. І нерідкими були випадки, коли до таких сіл приїжджали послухати з навколишніх сіл. Для етнографів такі села є особливо цінними, бо слугують джерелом пізнання народної творчості[10].

Корчма[14] (коршма, шинок) — невід'ємний компонент традиційного українського села та селища, призначений для відпочинку й харчування подорожніх і односельців. Корчма мала право продавати, а іноді й виробляти горілку, тому до неї обов’язково заходили ті, хто розпивав могорич. Не випадково корчма розміщувалася, як правило, у центрі села, біля торговельних рядів та місця проведення ярмарків. Цей старовинний заклад для продажу їжі та горілки насправді мав і зовсім інші функції: він був найважливішим осередком громадського і суспільного життя, а, на думку Миколи Сумцова, ще й «чоловічим домом"[14, 25].

Саме в корчмі збиралася мирська старшина для обговорення громадських справ, нерідко шинок використовувався війтом і для вирішення судових справ, винні селяни приходили до нього, аби покаятися та сплатити штраф. У корчмі відбувалися й найважливіші акції соціалізації: прийняття хлопців до парубоцької громади та частування ними «співгромадян», зарахування парубків до гурту дорослих з правом «пити, люльку палити і до дівчат ходити», що проходило у формі обряду визволок, на доброго косаря, і ознаменування переходу ремісника-учня до статусу майстра, нарешті, прилучення до чоловічого роду дитини, що відбувалося через обряд пострижин.

Шинок був і своєрідним сільським клубом, куди приходили люди, аби обмінятися інформацією, почути новини чи просто послухати кобзарів та бандуристів, котрі полюбляли грати в корчмі. У холодну пору року в ній збиралися й вечорниці, і тоді також лунали пісні та відбувалися танці, а у престольні свята до неї приходили навіть сім'ями: адже жінкам не заборонялося відвідувати корчму, хоча вони визнавали за краще з’являтися туди з чоловіками[21].

Щодо чоловіків, то для них шинок слугував зручним місцем для укладання угод та проведення торгів, благо, що там завжди були люди, котрі погодилися б виступити у ролі свідка, до того ж, там завжди була можливість відзначити зроблену справу могоричем. Як правило, у корчмі розв’язувалися спірні питання між чоловіками, у тому числі за допомогою бійки. Адже згідно із звичаєвим правом бійки на сходках та вулиці вважалися неприпустимими, проте дозволяли їх у корчмі та на базарі. Якщо чоловіка образили на людях, він намагався заманити свого кривдника до шинку і там розправитись з ним кулачною бійкою. Щоправда, перед тим він мав довести «громаді» свою невинність, коли ж доказів у нього не було, бити кривдника йому не дозволяли.

Ці традиції селянської етики з часом, однак, руйнувалися. Вивітрювався із них, зокрема, елемент доказовості, «справедливість» бійок, все більшого значення в розв’язанні спірних питань набувала сила. Шинок поступово уособлювався із злиднями та бідою. Не даремно казали: «Де Бог церкву ставить, там дідько корчму». Така трансформація традиційного шинку — колишнього осередку громадського життя та центру дозвілля людей — зумовлювалась не внутрішньою логікою його розвитку, а тим соціальним кліматом, який спричинювали капіталістичні соціально-економічні відносини. З одного боку, вони викликали полярність суспільства і, зокрема, різке розшарування громади, з іншого — формували нові критерії права — силу грошей та силу влади[11].

Отже, сільська громада з її традиціями, ціннісними орієнтаціями, почуттям взаємної солідарності становила велику силу. Вона могла переконати кожного, що кращої долі поза громадою не знайти. Символи первинної сільської громади український народ переніс і на свою національну справу. Дозвілля селян як в громаді так і поза нею було досить різноманітним та розвивалося на протязі часу, виражалося у різних формах таких, як вечорниці, вулиця, ярмарки, церква, корчма та багатьох інших установах, зібрання селян різних вікових груп.

Розділ ІІ. Дозвілля громад українського села ХІХ-ХХ ст.

2.1 Народна музика, як один із компонентів дозвілля селян ХІХ-ХХ ст.

Українська народна творчість є відправною точкою, із якої починається історія культури українського народу, а відповідно, й історія української музики. Найдавнішими в Україні вважаються мелодії обрядових пісень. Ці пісні пов’язані насамперед із календарними святами або господарськими подіями (колядки, щедрівки, веснянки, купальні пісні), або пісні, пов’язані з важливими подіями в житті людини (пісні весільні, хрестильні, похоронні голосіння).

Подальший розвиток української народної пісні зближує її із сучасною музичною європейською системою. Зміст таких пісень наповнюється індивідуальними переживаннями людини у різноманітних формах. Це пісні чумацькі, бурлацькі, рекрутські, парубоцькі та любовні. З’являються танкові форми мелодій: шумки, козачки, метелиці, коломийки[6]. Українська народна пісня відображає складне й багате внутрішнє життя людини, причому веселий елемент частіше переважає над сумним.

Українська народна пісенність — дорогоцінне надбання народу, нев’януча окраса його духовної культури.

З давніх-давен, з прадавньої історії український народ має славу народу дуже музичного. Українська пісня, здобула для себе визнання в цілому світі. Наші ансамблі та хори отримували неодноразово найвищі місця на світових конкурсах та змаганнях. Наприклад, подорож української капели, з хоровим співом у 1919 та наступних роках по Європі та Америці була загальним тріумфом слов’янських хорів звичайно за українцями була визнана першість.

Художня колективна творча діяльність народу, відбиває його життя, погляди, ідеали. Утворювана народом і існуюча серед народних мас музика — пісні, інструментальні наспіви і п'єси. Народної творчості загалом і народна музика зокрема, зародившись у стані глибокої давнини, — історична основа всієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народного самосвідомості.

Інструментальна музика займає незрівнянно менше місце, ніж вокальна: церковний заборона використання музичних інструментів у храмі, очевидно, вплинув і фольклор.

Інструменти у фольклорній традиції використовують у основному або у побуті пастухів, або для акомпанементу деяких видів танців й пісень. Найпоширеніші струнні інструменти — гудок, гуслі. Найвідоміші духові інструменти: дудка; жалейка (ріжок) — інструмент з однією чи двома дерев’яними стовбурами, з розтрубом з рогу; кувикли. У літописах згадуються також військові труби, мисливські роги, бубони. З 19−20 ст. поширення народному побуті отримали такі інструменти, як балалайка, мандоліна, гітара, баян (гармонь).

У пісенному фольклорі окреме місце посідає цикл календарних пісень, найтиповіший для західних, південно-західних і спроби деяких центральних областей; він з малих циклів, суворо присвячених вчасно року й святам поганського календаря (ними часто «накладаються» дати християнських свят). Для цих пісень характерна жорстка регламентація коротких ладових і ритмічних формул у кожному циклі, велика їх стійкість[13].

До самим пізнім жанрам ставляться які поширені з 19 століття:

частівки — жанр російського словесно-музикального народної творчості, коротка пісенька швидкого виконання. Частушка особливо яскраво розкриває душу людини, відчиняє цілий світ людських характерів, переживань, пристрастей. Гама почуттів, виражених у частівці, простирається від легкої усмішки до отруйною шпильки; не позбавлений цей жанр і певну частку бешкетництва, висловленої «соленним» слівцем, які містять, проте, відвертого мату. Будучи відгуком на якесь подія, адресовану певному тій особі чи слухачам, частівка відрізняється прямотою висловлювання, реалістичністю, експресією.

У XIX ст. в Україні посилюється антикріпосницька боротьба, розвивається повстанський рух селян. Під його впливом розширюється коло тем і сюжетів в українському фольклорі.

Поетична й музична обдарованість українського народу забезпечувала високий рівень розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні пісні та ін. Популярними були пісні-романси"їхав козак за Дунай", «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Ой, одная, одна», «Заповіт», пісні про Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса. Зі свого середовища народ висував талановитих співців — кобзарів, лірників (А. Шут, О. Вересай).

Солдати й козацтво були новими значними соціальними групами зі специфічними умовами побуту, життя. Завдяки розвитку мануфактурної промисловості й гірничорудного виробництва в Україні з’являються робочі люди. Відбувається розвиток так званого робочого фольклору, де головною темою є тема праці. Цим зумовлена поява в народній поетичній творчості солдатських, козацьких і робітничих пісень. Тематика цих пісень відзначається різноманітністю. У них відображені воєнно-історичні події з яскравими картинами битв, розповідається про сміливість і хоробрість воїнів, оспівуються образи полководців. Війна малюється суворими, правдивими фарбами, а інколи навіть і кров’ю. Солдатські пісні воєнно-історичної тематики є абсолютно новим і деякою мірою окремим явищем в українській народній пісенній творчості. У них постають інші образи, сюжети, теми й мотиви. Саме зважаючи на цей вид пісень, можна говорити про історичність, про пізнавальний та навчальний характер пісень[3].

Із розвитком в Україні промисловості та проникненням капіталістичних форм виробництва у сільське господарство в пісенній народній творчості з’являється нова тематика: відображення тяжкої праці робітників на мануфактурах, тютюнових та цукрових плантаціях, у рудниках, шахтах, на фабриках і заводах. Крім цього, у піснях йдеться про тяжке життя робочих, важкі умови праці під час кріпацтва. У цих піснях показаний також образ господаря фабрики — пригноблювача робочих мас. Головним героєм робочого фольклору є робочий-умілець. Чумацькі й бурлацькі пісні пронизані тугою за родиною, яку довелося покинути, або, навпаки, — сповнені оптимістичного настрою і чекання майбутньої зустрічі з рідною домівкою (наприклад, пісня «Над річкою бережком»). Слова й мелодії у цих піснях дуже близькі до старих селянських протяжних пісень, зберігаються навіть характерні риси українського народного багатоголосся.

Традиційні ліричні пісні віддзеркалювали родинно-побутові взаємини. Часто вони відображали не тільки життя в сім'ї в епоху патріархальних взаємин, але й стосувалися суспільно-громадської тематики. Наприкінці XIX ст., особливо після падіння кріпацтва, відбувається розширення сімейно-побутової тематики ліричної пісні. У пісню все глибше проникають соціальні мотиви. Поряд із темою одруження (заміжжя) порушуються соціальні питання, наводиться яскрава характеристика соціально-економічних умов життя різних прошарків суспільства, починаючи від коваля, жебрака й завершуючи купцем і боярином. Отже, традиційні пісні із сімейно-побутового плану переходять у план соціально-побутовий[13].

У зв’язку із розвитком капіталізму в традиційні селянські пісні все глибше проникають мотиви розлуки, розставання, прощання. Такий підвид родинно-побутової пісні розвивається у період XIX — початку XX ст. При цьому вона продовжує наповнюватися новим ідейно-тематичним змістом. Змінюються також творчі принципи віддзеркалення дійсності. Символічні образи й мотиви все частіше змінюються реалістичними. Відповідно до нових історичних умов людські образи набувають певної соціальної конкретизації. У таких піснях зображується дівчина, яка просить свого милого, який вирушає до міста або іншого населеного пункту, відкласти від'їзд, але він відповідає, що не може. Засмучена дівчина присягається у вічній любові. Саме такий сюжет наповнює більшість пісень про розставання двох близьких, закоханих молодих людей.

Поряд із сумними й інколи тужливими ліричними родинно-побутовими піснями існує підвид весільних пісень. Україна, як відомо, багата на різноманітні весільні обряди, що у кожному регіоні мають свої відмінності. Значення обряду полягає в тому, що він відбиває світогляд і мораль трудового народу, родинні й суспільні стосунки на кожному конкретному історичному етапі. У ньому з великою теплотою оспівана доля жінки до і після весілля. У весільних піснях ідеться і про свах, і про подруг нареченої, світилок, бояр і боярок та ін. Співають весільні пісні винятково жінки. Це переважно хори, діалоги. Весільні пісні супроводжують замішування короваю, розплітання коси молодої, одягання їй очіпка. Чоловіки у формі монологів і діалогів беруть участь лише у найдраматичніших епізодах обряду під час нападу бояр і викупy нареченої. Святкуючи перезву, родичі молодої після першої шлюбної ночі йдуть із відповідними обрядовими піснями на частування до хати молодого. Найпопулярнішими весільними піснями, що виконуються і зараз на деяких українських весіллях, є такі: «Де ти, калино, росла?», «Ой, думала та гадала»,: «Приїхали гості», «Ой, куди ж ви, сірі гуси, полинете?», «Ненько моя та рідненька», «Ой, пливе човен по росі». Тексти цих пісень розкривають цілий світ почуттів і дум дівчини у передвесільну та весільну пору[10].

Музична творчість, виконавство та освіта. Музика, співи завжди були невід'ємною складовою життя українців. За жанрами пісні були найрізноманітнішими (ліричні й жартівливі, канти й романси, для виконання соло, дуетом або хором у супроводі бандури, скрипки, гітари, іноді фортепіано). Здебільшого це були авторські твори, що згодом поширювалися серед народу і ставали безіменними («Там, де Ятрань круто в'ється», «Чи я в лузі не калина була», «Дівчино, рибчино, серденько моє» та ін.).

Сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи. Доволі поширеними в Україні були сімейне музикування, аматорські молодіжні розважальні співи[5]. Музична творчість у сільській місцевості на той час займала важливе місце, як в контексті праці так і під час дозвілля селян. Виконання пісень покращувало настрій селянам, а коли працювали надавало наснаги у роботі, у піснях народ згадував минулу славу своїх пращурів. Пісні не давали забути ким колись були їхні предки.

Отже, глибини століть пісня донесла до нас пам’ять про людей, їх пристрасті, переживання і ідеали, вона зв’язує часи, радує і засмучує людські душі. Супроводжуючи народні життя, вона по-своєму відображає духовні шукання, етичні ідеали як українського народу, так і сусідніх держав та їх суспільств, показує життя народу в різні історичні періоди, розкриваючи їх з різних сторін та позицій. Народна пісня — літопис народного життя, хранитель духовних початків життя.

2.2 Колективна взаємодопомога та колективне дозвілля селян

Для традиційного способу громадського буття українців особливо характерним був звичай колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля. Його витоки сягають ще доби Київської Русі (про що свідчать, зокрема, давньоруські літописи), але досить чітко він простежувався й у XVII—XVIII ст. Етнографічною літературою зафіксовані випадки, коли за один день громадою ставили церкву або підіймали важкі дзвони на дзвіницю, за день до весілля ткали для молодої декілька рушників.