Медальні твори

«МЕДАЛЬНОЕ» ВИПУСКНЕ СОЧИНЕНИЕ.

Основні мотиви творів російських писателей-эмигрантов.

(по емігрантському творчості І. Бунина).

Трагічний тенор эпохи.

А. Ахматова.

Вийміть Буніна з Російської літератури, і її потьмяніє, втратить райдужного блиску і звёздного сяйва його самотньою стратегічної души.

М. Горький.

Червонів ти в заграві Батыя;

І потемнів твій моторошний взор.

Ти крила рыжезолотые.

У священному трепет простёр.

І. Бунин.

Бунін… Поет. Прозаїк. Публіцист. Його твори відкривають перед нами, читачами, цілий світ із «вічними» питаннями буття: «Що таке людина? Яке вона обіймає у ставленні до суспільству?», «Чи є „пам'ять серця давно минулих днів“ у душі людини?», «Що таке любов, і ненависть, народження та смерть і яка їхня роль життя?», «Що таке „чиста життя“ у філософському сенсі?» І чи може взагалі вона бути, «чиста життя» (адже «жити у суспільстві і відірваними суспільства нельзя»).

Життя по Буніну — життя саме собою, гірка, жорстока, безглузда — раптом виявляється значної, просветлённой якимось вищим, людині, можливо, і недоступним змістом. Те, що видається нині дурницею, випадковістю, «нещасним випадком», виявляється, позначений знаком вічності, і треба усіма земними тяготами — почуття особливого, легенів дыхания.

У звіра є нора, у птахи є гнездо…

Як б'ється серце сумно й громко,.

Коли входжу, хрестячись, у чужий, наёмный дом.

Зі свого вже ветхою котомкой!

Цей вірш, пронизані почуттям самотності, безпритульності й суму за Росії, написані Буніним в еміграції, розпочатої йому в 1921 року. (Там, неподалік Парижа, і похований цвинтарі Сент-Женевьёв-де-Буа.).

Тридцять 3 роки (вік Христа!), проведені на чужині, «в чужому, наёмном домі», далеко від землі, яку любив «до болю серцевої». Чим вони для Бунина-художника?

Гадаю, що це період став злетом творчості Буніна. На той час він написав найдосконаліші свої произведения.

«Вічні теми», які лунали на дооктябрьском творчості письменника, міркування сенс буття, про кохання та смерті зв’язуються тепер, і з роками дедалі більше і більше, з думкою про Росію, оговталася йому до області спогадів. Бунин-художник нині у минулому, в дореволюційної Москві, в садибах, яких вже немає, в провінційних російських містечках. Але «старі теми і саме минуле перетворюються на його творчості новим душевним станом — відчуттям якийсь трагічної сопряжённости своєї долі й долі России.

Найбільш «відчутими» книжками Буніна 20−30-х років було збірники оповідань «Митина любов» (1925), «Сонячний удар» (1927), роман «Життя Арсеньєва» (1927;1933) й навчальна книжка новел про кохання «Темні алеї» (1943), що він сам вважав своєї «найкращою книжкою сенсі стислості, жвавості і взагалі літературного майстерності». (Це 38 новел, дихаючих пристрасті і стражданням. Гете говорив: «Новела… нове, небачене происшествие».).

Розуміння світу і свого місця у ньому, що з такого художнього силою втілилося в новелах збірника, Бунін висловив в характерною записи, що належить до доти: «Ми живемо тим, ніж живемо, лише тією мері, в який осягаємо ціну того, ніж живемо. Зазвичай ця ціна дуже мала: височить вона лише хвилини захоплення — захоплення щастя чи нещастя, яскравого набуття чи втрати; ще — в хвилини поетичного перетворення минулого у пам’яті». Таким «поетичним перетворенням минулого» і постає творчість письменника епохи эмиграции.

Новели Буніна про кохання — ця розповідь про її загадкової, вислизаючої завжди природі, про таємницю жіночої душі. Результат любові, по Буніну, завжди трагічний. У повісті «Митина любов» (1925) героя постійно переслідує романс Рубінштейна на свої слова Генріха Гейне: «Я з цієї родини бідних Азров, покохавши, ми вмираємо!» Враження від цього хіба що переживають все герої новел з «Темних аллей».

Натура емоційна й жагуча, Бунін пережив упродовж свого довге життя кілька глибоких, справді драматичних потрясінь. Чотири жінки, кожна з яких стала епохою для Буніна, супроводжували його, надихали, мучили і радували. Варвара Пащенка — прообраз Лики з п’ятої книжки роману «Життя Арсеньєва». Ганна Цакни, розпрощавшись із якої Бунін пише братові Юлію: «Недавно я лежав години три десятки в степу і ридав і кричав, бо більшої борошна, більшого відчаю, образи й втраченої любові, надії, всього, може бути, не переживав жодної особи…», Віра Миколаївна Муромцева-Бунина, Галина Кузнецова.

У справжньому коханні Бунін бачив «піднесену ціну» життя. Саме він давала свідомість «придбання» щастя. Але це щастя чинився хистким, як нестійка в придбаннях і утратах саме життя. Про це — відомі бунинские новели «У Парижі», «Холодна осінь», «Генріх» і другие.

Персонажі новел збірника дуже різні. Це студенти, письменники, художники, армійські офіцери. Але вони люди однієї долі. Усі вони шукають втрачену «ціну життя», шукають у коханні, у спогадах про минулої любові. Однією з характерних і художньо скоєних новел збірника — «Чистий Понеділок» («чистий понеділок» — це першого дня посади після масниці, її останнього, прощённого неділі, день очищення від скверни). Як згадувала Муромцева-Бунина, письменник вважав цю новелу кращим із всього написаного. Справді, нею хіба що завершувався цілий період роздумів Буніна про Росію, її долях. З погляду художньої це був вершина словесного майстерності Буніна. До того ж «Чистий Понеділок» — як про кохання, а й долях дореволюційної Росії 1910;х років, що стояв тоді за межею неминучого громадського вибуху. Бунін хіба що запитував: чи міг бути інакше, ніж відбулося історії, могла чи піти Росія в революцію, а, по другим шляхом національного розвитку, у чому був її «історичний грех»?

За змістом, побутовому фону «Чистий Понеділок» — розповідь підкреслено национально-русский, з усіма атрибутами російської патріархальності, церковністю, рисами типово московського інтелігентського богемного побуту передреволюційного часу. У центрі оповідання — кілька загадковий образ російської жінки, у колишньому розквіті молодості та краси минулої до монастиря і прийняла постриг. Таємниця її характеру, зовнішня нез’ясованість поведінки пов’язані з її початкових рішенням, пройшовши проби життя, уникнути світу з його спокусами, втратив моральну точку опори. Відхід героїні до монастиря внутрішньо обгрунтовується у Буніна мотивом якогось спокути за історичне відступництво Росії, яка «зірвалася» із своїх моральних підвалин в бунт і бунтівливість. Читаючи розповідь, ми чітко бачимо, як героїня і саме Бунін розмірковують про національному моральному ідеалі России.

Бунінська проза цього часу знову набуває глибоко суб'єктивний характер, як й у ранній період творчості письменника. Сюжет бунинской пізньої новели зазвичай простий, нескладний. Розвиток дії загальмовано ліричними спогадами минуле, які мають і геть самостійного значення. Лірика прози Буніна адресована пам’яті, емоціям людини, нерозривно що з незворотно минулим світом: «І тепер дні і роки вже туманяться у пам’яті, — багато дні й роки моїх подальших поневірянь, поступово стали моїм звичайним існуванням, визначив невизначеність його, узаконеною бездомності, що триває навіть донині, коли потрібно було мені мати хоч якусь постійне пристановище, а чи не зміну чужих стін, вже з майже через два десятиліття.» — в одній з записів Буніна. Так знову, через двадцять багатьох років після публікації вірші «У птахи є гніздо», — пролунала у Буніна думка про своєї «бездомності» без России.

Новелами «Темних алей» хіба що завершилися пошуки Буніним своєї художньої форми, свого художнього стилю. Якщо 1910;е роки у мистецтві Буніна був панівним спосіб зображення явищ світу і духовних рухів людини шляхом різких контрастних зіставлень, запровадження символіки, то пізню творчість письменник повертається (але цього були інші світоглядні підстави) до ліриці своєї ранньої прозы.

Крім збірника «Темні алеї», іншим, «подводящим підсумки бурхливого творчості Буніна», став роман «Життя Арсеньєва», коли він намагався осмислити події та свого життя й життя Росії дореволюційного часу. Роман представляє собою ліричну сповідь героя, розповідь про формуванні особистості художника «від джерела днів», через захоплення й борошна перше кохання, радості творчості усвідомлення невозвратимости минулого. Бунинский роман традиційний своєї автобіографічної заданістю, що підкреслено самим письменником, але водночас істотно відрізняється по своїй структурі і настрою від автобіографічних творів З. Аксакова чи Л. Толстого.

Костянтин Паустовський про роман Буніна сказав, що «Життя Арсеньєва» у якихось своїх частинах нагадує картини художника Нестерова «Свята Русь» і «На Русі». Ці полотна — найкраще вираз країни й народу розумінні художника…".

У основі роману — споглядання і переживання пам’ятних миттєвостей життя, свого минулого, свого духовного світу, якими вони бачаться автору сьогодні. Основне настрій роману передає ліричний вигук письменника, що він згадує про померлого часу й людях його: «Казка, легенда — всі ці особи, їхнього життя і епохи! Точнісінько такі самі почуття відчуваю що й тепер, воскрешаючи образ того, ким мене колись був. Чи був справді?..». У цьому дивовижною книзі злилися воєдино проза і, епічне розповідь про Росію і лірика, створивши якийсь новий жанр «ліричної епопеї». І хоча лейтмотив роману — тема втрат, проте, на відміну інших творів Буніна тих часів, він не містить трагічної тональності. У ньому пролунала жагуча убеждённость письменника, у силі, і влади любові над смертью.

Бунин-художник завжди усвідомлював людину, як ланка у ланцюзі поколінь. Цю тему звучить й у романі. Пам’ять історії, пам’ять поколінь живе свідомо чи несвідомо у кожній людині і рухає, поруч із впливом сучасності, його вчинками, визначає її спонуки та схильності. Цю думку Бунін сприйняв ще 900-е років з східних філософських навчань, якими захопився після своїх подорожей зі Сходу. Однак у романі ця думка набула нового значення. Буніну важливо було говорити, що сприйняття сучасності не що інше, як впізнавання минулого, безнадійно ушедшего…

Вважаю, що питання Буніна, кажучи словами Ахматової, «патріарха російської літератури початку сучасності», його життя жінок у еміграції і «поза її, не закритий. Та й ні то, можливо закритий ніколи! Адже саме він був першим російський письменник, удостоєним престижної в вчених колах світу Нобелівської премії з літератури «за правдивий артистичний талант, з яким він відтворив типовий російський характер».

Я дуже хочу схилити голову перед «святим» Буніним через те, що він перемучился усіма муками і болями Великого Жовтня і чесно розповів про всьому у «Окаянних днях», що ні піддався «отравной силі великого дурману» і пішов проти течії, який тягнув всіх у прірву утопії; зберіг людську гідність істинно письменника до останніх днів нелёгкой і багатостраждальної життя, слідуючи кращих традицій російської словесности.

У хвилини смутку й відчаю, розчарування у життя, коли втрачено сенс всього, що й немає хочеться, берёшь до рук бунинские «Темні алеї» чи «Життя Арсеньєва», перегортаєш їх «хвилюючі, беруть за душу» сторінки і замислюєшся про сенс буття, про кохання та смерті, про місце людини у світі, розумієш, що таке життя хороша (вона ж дається один раз!!!), прекрасна, попри что:

Нехай не злагодилися, нехай не сбылись.

Ці помисли рожевих дней.

Але якщо чорти у душі гніздилися ;

Отже, ангели жили, в ней.

«Не можна жити без надії», — писав Бунін, — що у еміграції, вдалині від Батьківщини. Так, письменник прав, тисячу разів правий. І, гадаю, тяжко з не погодитися. «Вічні теми», так чудово «опоэтизированные» в творах «патріарха російської літератури початку сучасності», завжди будуть привертати пильну увагу читачів усіх ґенерацій і вікових груп, проникаючи у тому душі, й серця, закликаючи «сіяти розумне, добре, вечное».