Дохристиянські вірування слов"ян на теренах України

Дохристиянські вірування слов’ян на теренах України.

Контрольне заподіяння за курсом «Історія України «.

Роботу виконала Новохатько Лілія Вікторівна, студентка 2-го курсу групи ЭКЗ-32, спеціальність — маркетинг.

Міністерство освіти та науки України НТУ «Харківський політехнічний інститут «.

м. Харків,.

2004 р.

Вступ.

Слов «янський народ вважається в історії порівняно молодим. Під власним ім «ям смердоті вперше згадуються в письменних джерелах лише із VI століття. Вперше ім «я слів «янь у формі oxhabnvos ми зустрічаємо в Псевдо-Цезариуса близько 525 р.

В даний годину батьківщиною слів «янь визнається область, що простягається до півночі від Карпат. Алі при найближчому визначенні її границь учені дуже істотно розходяться між собою. Наприклад, один із основоположників слів «янознавства, чеський навчань Шофарик провівши границю слів «янської прабатьківщини на заводі від устя Вісли до Німану, на півночі - від Новгорода до джерел Волги й Дніпра, на сході - до Дону. Далі вона, на його думку, йшла через нижній Дніпро й Дністер уздовж Карпат до Вісли й по вододілі Одеру й Вісли до Балтійського моря.

Проблеми походження й розселення слів «янь дотепер залишається дискусійної, але й численні дослідження істориків, археологів, антропологів, етнографів й лінгвістів дають можливість скласти загальну картину ранньої історії Східних слів «янських народів.

У середині I тисячоріччя н.е. на загальній територї Східної Європи, від озера Ільмень до Причорноморських степів й від Східних Карпат до Волги, склалися східнослов «янські племена. Історики нараховують близько 15 таких племен.

Первісні форми релігій: сутність та значення в житті людини.

Не є таємницею, що вірування та повір¢я — ця основа світоглядних уявлень людей й найважливіша складова їхнього духовного життя — до останнього години чи залишались поза увагою науковців, чи ж описувалися ними досить однобічно. Ставлення перед тим було б переважно негативним — як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф. Енгельса про ті, що релігійні вірування — не що інше, як фантастичні відображення по людях тихий зовнішніх сил, які панують з них в їхньому повсякденному житті. Ця в цілому вірна теза у більшості наукових досліджень нерідко гіпертрофувалася, що призводило до звуження величезного спектра народних вірувань та повір¢їв. Адже безперечним є тієї факт, що усі міфологічні і демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не лише пов¢язані із фантастичною сферою — смердоті, як правило, відбивають й багатющий міжпоколінний досвід людей, а годиною відтворюють їхні вікові прагнення. Тому це зобов¢язує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку роль становленні та розвитку духовності народу.

Зростання національної самосвідомості населення, підвищений інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак й кризу суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що й визначає практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.

Не менш важливий аспект цого інтересу — суто науковий, історичний. Народні вірування та уявлення вбирали у собі все багатоманіття ідей, що панували в різні епохи, хоча їхні не можна вважати своєрідним «музеєм», де ці ідеї постійно зберігаються. Аналіз різночасових ідей, що втілені у народні вірування, виявляє насамперед історичні зв¢язки тихий слов¢янських племен, що колися мешкали на територї України, із іншими народами, дозволяючи «прочитати» не лише історичну частку країни, а і духовний рух її народу.

Система вірувань та повір¢їв українців є надзвичайно строкатою й складається із цілого ряду регіональних варіантів, що є наслідком зародження в суперечливих умовах. З одного боці - це тісні культурні взаємини із сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами, болгарами, греками), із іншого- боротьба із численними державами, які зазіхали на укра-їнські землі. Такими у різний годину були й Велике князівство Литовське, й Річ Посполита, й османська Туреччина, й королівська Румунія та Угорщина, й буржуазна Чехословаччина, й, звичайно, царська Росія. Кожна із цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій культурний чи релігійний фон: чи то полонізацію, румунізацію, русифікацію, чи то покатоличення, омусульманення тощо.

По мірі прискіпливого розгляду походження міфологічних та демонологічних уявлень народів виразніше проступає стадіальність їхнього розвитку, що був викликана передусім соціальними умовами — різними для різних історичних періодів. Певним рубежем якісної трансформації цих уявлень було б прийняття християнства, яку радикально позначилось на розумінні сутності вірувань та повір¢їв. Найдавніші дохристиянські уявлення людей, як правило, пов¢язувались з нагальними господарськими інтересами й грунтувалися на вірі в особливу силу тихий чи інших явищ природи, а й у деяких випадках — на вірі в їхні надприродну силу. Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, забезпечити спокій домашнього вогнища, вилікувати хворого. Одне слово, людина виступала тут переважно як активне початок, а чи не лише як жертва сил природи. Щодо другорядних побутових проблем, то їхні реалізація здійснювалася, як правило, за допомогою активних методів впливу — прикмет, вірувань, передбачень — усього того, що отримало назву повір¢їв.

Із впровадженням християнства у віруваннях та повір¢ях зростає елемент надприроднього, але й він обов¢язково пов¢язується із вірою в реальне його існування, отже, із вірою в реалізацію будь-якого бажання, якщо звернутися по допомогу до надприродних сил — богів, наприклад. Усе, що стосувалось фантастичного, надприродного, але й не пов¢язувалось із вірою, не відносилося до релігії та вірувань; воно та могло відноситися до традиції, до поезії, чи до казок: у яких був елемент фантастичного, вигаданого, але й людьми він не сприймався як реальність.

Варто зазначити, що духовну культуру українського народу наші пращури почали творити ще задовго до християнського періоду на Україні. разом з християнством Візантія принесла нас свій культуру, але й саме свою культуру, а чи не культуру взагалі. Зустріч Візантії із Україною — це не був зустріч бідного із багатим; це був зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але й різних характером культур. Ще і тепер ми маємо у своїх звичаях й усній народній творчости ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Проте ми так звикли до цого, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних повір¢ях староукраїнське, й де починається християнське.

Дохристиянські вірування українців-русів як прояв розуміння довкілля.

До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було б язичництво, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння парфумам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун — бог грому й блискавки. До сонму важливих божеств належали також Даждьбог й Сварог — боги повітря і сонця, дарителі земних благ, Велес — бог худоби, Стрибог — бог вітру, загадкова богиня Мокош та інші. Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості - Рода та Рожаниці. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків: мавки, русалки, лісовики, водяники, домовики, дідухи та інші міфічні істоти.

Поклоніння язичницьким богам часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди і людей. У здійсненні цих релігійних обрядів головна роль належала жерцям як виконавцям волі богів, зберігачам таїнств віри. Таких людей називали волхвами, відунами, чарівниками, чародіями. Жертви богам приносилися у спеціальних місцях — капищах, де стояли вирізьблені із дерева чи каменю статуї богів — кумири чи ідоли. Наприклад, за часів Володимира Великого статуя Перуна був дерев’яною із срібною головою та золотими вусами. Головне капище Києва знаходилось на Старокиївській горі, неподалік від княжого двору. Жерці под страхом смерти малі підгримувати перед кумиром головного бога вічний вогонь.

Релігійні свята давніх слов’ян супроводжувались різними «ігрищами» — іграми, танцями под пісня й музику, іноді із рядженими. Ігрища були невід'ємною частиною богослужіння язичників. Їх починали, як правило, после жертвоприношень. Також важливим елементом язичницьких богослужінь були трапези — ритуальне спільне прийняття їжї учасниками релігійних дійств. Відголосками давніх язичницьких трапез були пишні князівські бенкети уже в християнський період.

Взагалі усі визначні події в природі та житті людини і суспільства відзначались у давніх русичів певними обрядами. Їх можна умовно розділити на цикли сімейних, календарних та трудових обрядів. Наприклад, сімейні обряди та ритуали в образно-символічній формі відзначали певні етапи в житті людини та найважливіші стадії розвитку родини в її життєвому циклі: утворення сім'ї, народження дитини, її повноліття, смерть когось з членів сім'ї й т.д. Основні елементи цого циклу — родильні, весільні та поховальні і поминальні обряди. Сімейні обряди та ритуали тісно стикалися із магічними заходами, які малі забезпечити сім'ї та окремій людині щастя, багатство та плодючість, захистити її від злих сил.

Календарні свята і обряди — складний фольклорний комплекс, в якому поєднувались раціональний досвід й релігійно-магічні вірування. До його складу входили зимові, весняні, літні та осінні свята, обряди й звичаї. Обов’язковими компонентами календарних святий давніх русів-українців були обрядовий стіл, господарська й сімейна магія, вшанування предків, передбачення майбутнього, ритуальні обходь й поздоровлення, рядження й маскування, драматичні сценки, розваги, спортивні змагання тощо. Свята супроводжувались виконанням календарно-обрядових пісень, приурочених до кожної пори року: зимові колядки та щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові пісня та інші.

Взаємозв'язок святий й роботи має традиції, що сягають доісторичних часів. Традиційна трудова обрядовість був тісно пов’язана із календарним циклом сільськогосподарських робіт. Обряди неодмінно супроводжували вушко оранки, сівби, вигін худоби на пасовище, закінчення жнив тощо. Ці традиції та обряди були справжньою школою для підростаючого покоління. У процесі виконання ритуальних дій дитина здобувала Перші трудові навички.

Давньоруські обряди були дуже мальовничими. Наприклад, на свято Купала (Купайла), яку відзначалося в найтеплішу пору року, коли день найдовший, наряджали вінками та стрічками деревце, яку називалося Мариною. Робили із соломи також ляльку й одягали її, як дівчину. Вона називалась Купало. Марину та Купало ставили біля води, їх накривали стіл із їжею та напоями. Неподалік розкладали вогнище, навколо якого водили хороводи та стрибали через вогонь. Потім Купало топили, й усі купалися. Дівчата ворожили, спускаючи вінки на воду. Всі ці дії були сповнені магічного змісту. Так, наприклад, стрибання через вогонь та купання знаменували очищення від всього лютого й малі дарувати людині здоров’я. Стіл перед Мариною та Купало був своєрідним жертвоприношенням.

Із розвитком раціональних знань магічні обряди поступово втрачали свій первісний зміст, все бідьше набуваючи розважального та естетичного характеру. У такому вигляді деякі із цих обрядів дійшли до відома наших часів (колядування, Масляна та ін.). Алі в житті давніх слов’ян обряди та магічні ритуали займали дуже важливе місце. Вони були часткою їхні світосприйняття та самовираження, засобом захисту від злих сил природи та забезпечення здоров’я і добробуту.

Язичество на Русі.

Язичники дивилися на життя людини із суто матеріальної сторони: при пануванні фізичної сили людина слабкий був істотою самим нещасливої, й знову життя в такої людини вважалася подвигом жалю. Релігія східних слів «янь поразительносходна із первісною релігією арійських племен: вона состаяла в поклонінні фізичним божествам, явищам природи й душам покійних, родовим домашнім геніям. Алі слідів героїчного елемента, що так розвиває антропоморфізм, ми не зауважуємо в слів «янь, а це може означати, що між ними утворилися завойовницькі дружини под начальством вождів — героїв й що переселення їхні відбувалися в родовий, а чи не в дружинній формі.

Східнослов «янське язичество напередодні створення Київської Русі і у його подальшому співіснуванні із християнством відбито у великій кількості матеріалів, що є джерелами для його вивчення. Це, насамперед, справжні й точно що датуються археологічні матеріали, що розкривають саму суть язичеського культу: ідоли богів, святилища, цвинтаря без зовнішніх наземних ознак («полючи поховань », «полючи погребательных урн »), а також й зі збереженими насипами стародавніх Курганів.

Біля півтора сторіч Київська Русь був Державою із язичеською системою, що нерідко протистоїть проникненню християнства. У київській Русі ІX — X ст. склався впливовий стан жерців («волхвів »), що керували обрядами, що зберігали давню міфологію й розробляли продуману аграрно-заклинальну символіку.

В епоху Святослава, у зв «язку із воїнами із Візантією, християнство стало гнаною релігією, а язичество було б реформовано й протипоставлене проникненню на Русь християнству: так називаний «Пантеон Володимира «був, із одного боці, відповіддю християнству, а із іншого боці - ствердженням князівської влади й панування класу воїнів — феодалів.

Виконання загальплемінних ритуальних дій («собори », «події «), організація ритуальних дій, святилищ й грандіозних князівських курганів, дотримання календарних термінів річного обрядного циклу, збереження, виконання й творче поповнення фонду міфологічних й етичних сказань вимагало спеціального жрецького стану («волхви », «чарівник », «облакопроганителей », «ведуни », «потвори «та ін.). Через сторіччя после водохрещення Русі волхви могли, у деяких випадках залучити зважується на власну бік ціле місто для протидії чи князю єпископу (Новгород). Грецьке християнство застало в 980-і рокта на Русі не просте сільське знахарство, а значно розвиту язичеську культуру зі своєю міфологією, пантеоном головних божеств, жерцями, цілком ймовірно, зі своїм язичеським літописанням 912 — 980 р.

Обряди й ритуальні дії.

Отже, ми уже знаємо, що древні слів «яни — це язичники, що обожнювали сили природи. Їхніми основними богами були: Бог рот — бог неба й землі; Перун — бог грому й блискавки, а також війни й зброї; чи Волосся Велес — бог багатства й скотарства; Дажь бог (чи Яріло) — сонячне божество світла, тепла й розквітаючої природи. Дуже важливі були божества, зв «язані із тими силами природи, що впливають на землеробство.

Так саме древні слів «яни дуже шанували душі предків, думаючи що смердоті знаходяться десь у середнім небі «аере «- «Ирье «й очевидно, сприяють всім небесним операціям (дощ, туман, сніг) для нащадкам, що залишилися. Колі в дні поминання предків їхнього запрошували на святкову трапезу, ті «діди «представлялися літаючими по повітрю.

Готові ж продукти — каша й хліб із віку століть були ритуальною їжею і обов «язковою частиною жертвоприносини таким божествам родючості, як рожаницы. Існували спеціальні види каші, що малі лише ритуальне призначення: «кутя », «коливо «(з пшеничних зерен). Варилася кутя в горщику і у горщику ж чи в мисці подавалася на святковий чи стіл відносилася на цвинтар у «домовину «при поминовении померлих. Малися будинку мертвих, як місце спілкування із доброзичливими предками.

У багатьох обрядах жителі селища залишали свої сімейні хоромини й брали доля в загальне твердження сільській ритуальній дії. Частина цих обрядів проводилася усередині селища, але й більшість їхні, цілком ймовірно, улаштовувалася за околицею на пагорбах, у «кладазей «многочестных чи між декількома селищами. Не можна виключити й тривалого побутування стародавніх, виниклих ще в скифо-сколотский годину, загальплемінних святилищ на священних горах.

Жертвопринесення до сил природи.

Релігійне молитовне ставлення до сил природи зафіксовано багатьма давньоруськими джерелами, що дуже гудили церковники у своїх повчаннях чи пояснюючи не знанням істиною чи віри підступ диявола, що «овы спокуси у тварину веровати і у сонце ж й огнь й в джерела ж й в древо й в ины різні речі… ». І более точно зафіксованим місцем щорічних молінь були високі пагорби, міські, що піднімали, що моляться над рівнем звичайного життя, і як що б наближали їхній до небесних повителям світу, чи породіллям Роду.

" Червоні гірки ", «червоні пагорби », де проводилися оліїсті спалювання опудал зими, обряд заклинання весни, зустріч Лади й Лелі, катання яєць на Фоміній тижня (котра й називалася «червоною гіркою ») були ймовірно біля шкірного села. У рівнинах місцях, де не було б помітних височин, селяни відзначали на луках Перші весняні таловини, де раніш всього починав таїти сніг, й там проводили обряд зустрічі весни.

Священні міські часто носять найменування «Лисих «чи «Дівочих ». виникає припущення що перша назва могла бути зв «язана із тім чи іншим чоловічим божеством, із богинею — дівою що була далекої предшествиницей християнській богородиці, діви Марією. Часто на лисих горах були виявлені ідоли оголеного чоловічого божества. Про такі міські нерідко ходили чутки про обитании ними відьом.

Дівочої ж міські в ряді випадків дають підтвердження своєму найменуванню. На одній із дівочих гір був знайдений своєрідний жертовник пекти що становить собою композицію із дів «яті напівсферичних поглиблень. Кількість дів «ять у сполученні із дівочим ім «ям цієї величезної й дуже імпозантної міські наводити на думку (як й із приводу ворожильної чаші із дів «ятьма клеймами місяців), що творці жертовника із дів «ятьма складовими частинами насамперед співвідносили це центральне спорудження Девичь-гори із дів «ятьма місяцями вагітності. Богиня — діва, як стійке представлення про жіноче аграрне божество, мислилося, мабуть, подібно християнській богородиці непросто дівчиною, а такий, котра уже «зазнала в череві своєму «й їй стояло дів «ять місяців підготовляти народження нового життя. Кількість дів «ять входити у розряд спільнослов «янських сокральных чисел («за три-дев «ять земель », «у тер-дев «яте царство, тер-десяту державу «й т.п.). Так саме в Поганском городище девятиямочный комплекс знаходиться в стіни язичеського храму, що передував приміщення костьолу.

Так саме були Бабін міські присвячені жіночому божеству, але й, мабуть, іншого виду, чим богиня-діва; це могла бути богиня-мати начебто Макоші, богині врожаю й долі, уособлення всієї земної природи (матір сиру земля). Біля деяких Бабін гір були виявлені могильники із трупосожжениями й трупоположениями. Їхня особливість був в зазбереженні дитячих черепів без ритуального інвентарю. На підставі цих знахідок можна згадати слова середньовічних письменників про стародавніх язичеських жертво приношень. Кирил Туровський у проповіді на Фоміну тиждень («червона гірка ») писавши: «від селі (відтепер) бо не приемлеть пекло треби, заколаемых батьки младенець, не смерть почесті - преста бо идолослужении й пагубне бесівське насильство ». Інший автор трохи более ранній писавши: «таверская деторезанья ідо-брухт від первенець » .

Етнографія знає багато повір «їв про перевертнів — вовкулаках (вовкодлаках), присвячених головним чином до територї Білорусії і України, тобто до тихий місцям, де відома милоградская культура. Ходили поверия, що якщо в рік смердоті ставали вовками на кілька днів й потім знову поверталися в колишнє состояння.

Дотепер є нам загадковим й не розгаданим болотні городища й язичеська сутність цого культу. Звичайно ж безсумнівно зв «язок із культом води й підводно-підземним «нижнім світом », найкраще вираженим самим болотом із його незвіданими й не доступними глибинами, болотними вогнями, підступництвом болотної зелені й трясовин, шкідливістю болотних лихоманок. Святилищу на болоті придавалась ідеально кругла форма. Можливо, що тут, як й при створенні кургану, мислилася модель видимої землі, правильне коло горизонту-кругозору, як антитеза підлоги ворожої стихії води. Виникає припущення, що болотні городища (іноді насипані, по одній зроблені людами) могли бути присвячені хазяїну цого нижнього світу, у ролі якого часто виступає ящір. У космологічній композиції в горянських чи самогильских шаманських бляшок нижній світло завжди зображувався у виді ящера із вовчим вухом й роззявленою пащею — ящір ковтає вечірнє призахідне сонце. Відсутність на городище реальних слідів споживання жертв учасниками обряду може говорити про особливу форму жертвоприносини, відмінної від звичайного покладання жертовного м «яса на вогонь й наступного поїдання його.

Висновок.

Традиції освіченості та високої духовності, закладені в Київській Русі, завжди жили на нашій землі. Недарма й у царській Росії, й в рокта Радянської влади значна кількість видатних вчених, діячів культури й мистецтва були родом із України. Серед них можна назвати, наприклад, вченого-енциклопедиста Феофана Прокоповича, філософа Григорія Сковороду, математика Михайла Остроградського, конструкторів космічних апаратів Юрія Кондратюка та Сергія Корольова, композиторів Бортнянського, Березовського, Веделя, геніальних письменників Миколу Гоголя та Михайла Булгакова й багато-багато інших визначних вчених, музикантів, артистів, співаків.

Сьогодні, за годину становлення незалежної Української держави, відродження та пропаганда культурних здобутків Київської Русі має першорядне значення. молода держава дбає про ті, щоб духовні надбання наших далеких предків не були забуті і використовувались для ствердження національної самосвідомості українців, виховання молоді на патріотичних засідках. Відбудовано Михайлівський Золотоверхий собор, розпочалася відбудова Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Традиційні свята й обряди чимдалі активніше входять у систему Сучасної культури. Після багаторічного панування войовничої безбожності у 1990 р. рішенням Верховної Заради України офіційними святами проголошені Різдво, Великдень, Зелені свята.

Звертання до традицій зовсім не означає нехтування сьогоденням. Тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна і чіткіше зрозуміти сьогодення, й уявити майбутнє. «Тієї, хто не знає свого минулого, — любити повторювати Максим Рильський, — не вартий майбутнього».

Список литературы

Давня історія України. Кн. 2. До., 1995.

І. Нечуй-Левицький. Світогляд українського народу (Ескіз української міфології).- До., 1993.

Я.Е. Боровський. Міфологічний світ древніх киян.- До., 1982.

Б.А. Рибаков. Язичництво Київської Русі.- М., 1988.

5. Воропай Олекса «Звичаї нашого народу», Київ, 1991р., II том.

6. Дяченко Ю. П. «Українці: народні вірування, повір¢я, демонологія» Київ, 1992р.