Антропоцентризм мовлення

Антропоцентризм мовлення

Зміст

Вступ Розділ 1. Теоретичні аспекти вивчення антропоцентризму

1.1 Суть терміну «антропоцентризм»

1.2 Когнітивна лінгвістика — один з напрямів дослідження мовлення людини

1.3 Комунікативні лінгвістика — напрям, що пов’язаний з антропоцентризмом Розділ 2. Дослідження антропоцентризму мовлення

2.1 Антропохарактеристики висловлювань відмови

2.2 Антропоцентрична парадигма заголовків прозових текстів Висновки Список використаних джерел

Вступ

Для сучасного гуманітарного знання, що переживає зміну наукової парадигми, характерне безпосереднє звернення до людини, за якою признається функція основного організуючого начала, що визначає кінцеву зовнішність мови і всіх мовних побудов. Дане положення справ кваліфікується вченими як становлення в науках гуманітарного профілю антропоцентричної парадигми, що повернула людині статус «міри всіх речей» і що повернула її в центр всесвіту. Інтерес до людини спровокував своєрідний підхід до вивчення людського чинника на самих різних ділянках мови і мови, внаслідок чого на стику різних областей гуманітарного профілю виник цілий спектр філологічних дисциплін.

Сучасний стан гуманітарних наук свідчить, таким чином, про високу значущість антропоцентричних досліджень. Проблема глобальна як в сенсі діапазону наукових додатків в рамках перерахованих наук, так і конкретно — у межах будь-якої гуманітарної області. У лінгвістиці тексту дослідження такого профілю орієнтовані на встановлення детермінанти людського чинника, регулюючою конкретну зовнішність породжуваного тексту. Закони його творіння, детерміновані антропоцентричними моментами, можна вважати такими, що визначають для всіх текстових категорій і ознак. Текст володіє зв’язністю, цілісністю, завершеністю, модальністю й іншими категоріальними характеристиками тільки тому, що всі ці явища визначають континуум людського існування, поза яким людина не в змозі осмислити і пізнавати дійсність. Лінгвістика з часів Я. Грімма і В. фон Гумбольдта розглядає мову з антропоцентричних позицій. Мова не тільки засіб спілкування, але і знаряддя думок і відчуттів, і її розгляд як знаряддя думок і відчуттів є «основою справжнього мовного дослідження». З'єднання антропоцентричного підходу в погляді на мову з антропоцентричною установкою в аналізі тексту дозволить, поза сумнівом, поглибити вивчення проблеми людського чинника в лінгвістиці тексту.

Зважаючи на актуальність даної проблеми, ми обрали наступну тему курсового дослідження: «Антропоцентризм мовлення».

Об'єкт дослідження — лінгвістичні тексти англійською та німецькою мовою.

Предмет дослідження — антропоцентризм мовлення.

Мета дослідження — розглянути особливості антропоцентризму мовлення в англійській та німецькій мовах.

Згідно з метою і предметом дослідження було визначено такі завдання:

1) розглянути теорію антропоцентризму в сучасних лінгвістичних дослідженнях;

2) проаналізувати антропохарактеристики висловлювань відмови;

3) дослідити антропоцентричну парадигму заголовків прозових текстів.

Методи дослідження. Для розв’язування поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, конкретизація.

Структура дослідження. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

Розділ 1. Теоретичні аспекти вивчення антропоцентризму

1.1 Суть терміну «антропоцентризм»

Антропоцентризм — це мовознавчий напрям, який мовні явища розглядає через призму людського чинника і вивчає мову з метою пізнання її носія — людини.

Людина має вивчатися як система зберігання і переробки інформації, описуватися та пояснюватися в термінах внутрішнього стану людини. Поняття «антропоцентризм» охоплює не тільки витончені заняття людського духу, такі як знання, свідомість, розум, мислення, уява, творчість, розроблення планів, роздуми, символізація, логічний висновок, вирішення проблем, класифікація, співвідношення, фантазування, але і процеси більш природні (сприймання, пригадування, увага, упізнавання, організація моторики). Антропоцентризм пов’язаний зі сприйманням людиною світу. Людина не тільки «засвоює» дійсність, але й активно і цілеспрямовано організовує її для конкретної мети.

В антропоцентризмі розглядаються тільки ті процеси і структури, що властиві людині як homo loquens. На передньому плані знаходяться системний опис і пояснення механізмів людського засвоєння мови та принципи структурування цих механізмів. При цьому виникають такі питання, як репрезентація ментальних механізмів освоєння мови принципів їхнього структурування: як взаємодіють ці механізми? Який їхній внутрішній устрій? І головне питання: чи засновані продукування і сприйняття на тих самих одиницях системи чи в них різні механізми? Крім того: чи протікають у часі процеси, що складають продукування мови паралельно, чи послідовно? Або, чи будується спочатку загальний каркас пропозиції, а лише потім заповнюється лексичним матеріалом? Чи одночасно виконуються процедури, як це відбувається? Які підструктури (синтаксичні, семантичні, концептуальні тощо) фігурують у продукуванні мови і як вони влаштовані? Яка природа процедур регулюючих і структуруючих мовне сприйняття? Яке знання активізується за допомогою цих процедур? Як організована семантична пам’ять? Яка роль цієї пам’яті у сприйнятті й у розумінні мови? [10, 172]

Не можна не відзначити, що в тексті проблема антропоцентризму виглядає набагато більш ускладненою структурою, ніж на якому-небудь іншому мовному рівні. Якщо в граматиці або лексиці достатньо важко або навіть неможливо встановити конкретного творця того або іншого мовного феномена, то текст завжди створення автора, що також є відповідним аспектом людського чинника. Складні взаємини автора з читачем і персонажами заглиблюють антропоцентричну перспективу тексту, розкриваючи для лінгвістів широкі можливості їх тлумачення. Зокрема, в тексті, що відображає динамізм екстралінгвістичної дійсності і множинність точок зору на неї, одна і та ж реальна ситуація представляється з погляду зовнішнього (автор) і внутрішнього (персонаж) інтерпретаторів, що і створює поліфонію оповідання. Просторово-часові характеристики ситуацій в пропозиції пов’язані з центральною позицією. «Я» -суб'єкт виступає точкою відліку, орієнтаційним центром ідентифікації осіб, точок простору, відрізків часу в тексті і забезпечує селекцію необхідних мовних засобів. В зв’язку з цим важливо відмітити, що лінгвістика тексту, по суті, завжди запрограмована на початкову точку аналізу: мовні засоби, що створюють конкретну текстову тканину, яка володіє всіма властивостями тексту.

З цієї причини доцільно вважати, що автор виступає в тексті як мовна особа, тобто маніфестує свою присутність в нім як людини. Він явно і неявно будує оповідання, підкоряючись власному баченню висловлюваного, власним смакам, симпатіям і уявленням, прагнучи впливати на читача, і в той же час, залежавши від нього, автор не може не враховувати смаки, симпатії, політичні, естетичні та інші пристрасті читацької аудиторії. Автор як мовна особа використовує мову, що відображає ціннісні для людини пріоритети. При цьому слід розглядати автора не як абстрактну фігуру, а як конкретну людину, що належить певному соціуму, що виражає ідеали країни і епохи, а також як людини з своїми особливими рисами вдачі, тендерною характеристикою і т.д. [10, 173]

Центральна задача антропоцентризму — опис і пояснення внутрішньої структури і динаміки мовця-слухача. Мовець-слухач розглядається як система переробки інформації, що складається з кінцевого числа самостійних компонентів (модулів) і співвідносить мовну інформацію на різних рівнях.

1.2 Когнітивна лінгвістика — один з напрямів дослідження мовлення людини

На зміну системно-структурній парадигмі (структуралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна суворо організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахронією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, котра розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв’язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Як зазначає Дж. Брунер, «революціонери"-когнітивісти прагнуть повернути думку в науки про людину після «довгої холодної зими об'єктивізму» [1, 21].

Таким чином, лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розглядали мову як явище суспільне, явище, тісно пов’язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. Когнітивна лінгвістика (від англ. cognition «знання, пізнання», - пізнавальна здатність") — мовознавчий напрям, який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.

Когнітивна лінгвістика є складовою частиною когнітології - інтегральної науки про когнітивні процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов’язані з процесами пізнання, з набуттям, виробленням, зберіганням, використанням, передаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з прийняттям рішень, розумінням людської мови, логічним виведенням, аргументацією та з іншими видами пізнавальної діяльності. Досліджуючи розум і розумові системи, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні структури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стеннінг, «складіть разом логіку, лінгвістику, психологію і комп’ютерну науку — і ви отримаєте когнітивну науку». Значення мови для когнітології є надзвичайно великим, бо саме через мову можна об'єктивізувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, вивчення мови — це опосередкований шлях дослідження пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінгвістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов’язані мовні форми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини. Зокрема, предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у процесах пізнання й осмислення світу, в проведенні процесів його концептуалізації й категоризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, категорію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин світу з мовною.

Варте уваги й загальне спрямування когнітивістів на дослідження мови у зв’язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови […] в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв’язках із людиною, з її інтелектом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнавальними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі» [1, 23].

Кожен новий напрям у мовознавстві пов’язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу когнітивної лінгвістики однозначної думки немає. Більше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві.

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною наукою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мовознавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвістики, а також від філософії, психології класичні проблеми зв’язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезентації знань, мовні процедури оперування знаннями, ментальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, прийняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лінгвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ). Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудована мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чому-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення [12, 91].

Не всі структури репрезентації знань мають лінгвальний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, виявлення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтерпретації становить предмет когнітивної семантики — найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.

Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Дж. Лакофф, Р. Лангакер, Р. Джекендофф, Ч. Філлмор, Л. Талмі, А. Гольдберг, Дж. Тейлор, Ж. Фоконьє, Б. Рудзка-Остін, А. Ченкі та ін. Відомою є праця Р. Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв’язок семантики з психологією. Зокрема у ній доводиться, що при сприйнятті мовлення людина користується тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом (зоровому, музики тощо).

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організоване знання про світ у свідомості людини і як формуються та фіксуються поняття про світ. Тому вони розглядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов’язаних із лінгвістикою наук — герменевтикою (від грец. hermeneutikos «пояснювальний»; мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); гештальтпсихологією (одна з основних шкіл зарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип цілісності (гештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що розглядає всі психічні процеси як опосередковані пізнавальними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий симбіоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого — призводить до втрати автономності лінгвістики як науки.

Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в науковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.

Новою є когнітивна теорія категоризації — теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу. В її основу покладено ідею Б. Уорфа про членування світу на категорії за допомогою мови. Виділення такої категорії можливе лише тоді, коли для її назви у мові є відповідне слово. Когнітивний погляд на категоризацію ґрунтується на припущенні, що здатність людини до категоризації пов’язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, метафори, метонімії тощо. На думку Е. Рош, категоризація є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окреслюється семантичне коло споріднених слів за «принципом родинної подібності» та встановлюється узагальнювальний репрезентант (прототип). Метою категоризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагальнень. Категорія — когнітивна структура, концептуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єднаних «родинною подібністю». Об'єкти — члени категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущими, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповідно, «більш прототипічних» і «менш прототипічних» представників. Наприклад, прототипічним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко — прототипічний фрукт, а банан — периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для американців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта — апельсин. Отже, прототип — це такий центральний член категорії, який є її найкращим, найяскравішим представником, головним репрезентантом. Навколо такого прототипу в свідомості індивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії [4, 167].

Із теорією категоризації пов’язане поняття ментальних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезентаціями. На думку американського мовознавця А. Пайвіо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образами). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репрезентації показує, що хоча вони в багатьох випадках виконують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Дж. Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними каналами (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механізми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.

Основним семантичним поняттям у когнітивній лінгвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвістика найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики (логічного, структурного тощо). Поняття концепту поки що не має однозначного визначення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нерозчленоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.

А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення). Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосується; у життєвій практиці вона для нього не є важливою або ж він з нею ніколи не стикався). Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знання про реалію. Так, якщо для мешканця України концепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на кущі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини доглядають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо) [4, 169].

Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну модель, під якою розуміють усі наші уявлення про об'єкт зразу, в цілому, якийсь «нерозчленований образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Так, англ. jogging «біг підтюпцем» і running «біг» мають різні «ідеалізовані когнітивні моделі». Jogging асоціюється зі здоровим способом життя, фізичною формою людей середнього класу, які досягли успіху в суспільствах розвинутих країн. Концепт цього слова виключає змагання, цільові ситуації, а також несумісний з малолітніми дітьми, людьми похилого віку, тваринами та іншими концептами, звичайними для running (не кажуть jog to catch the bus «бігти підтюпцем, щоб устигнути на автобус», jog after someone «бігти підтюпцем за кимсь», a run to catch the bus «бігти, щоб устигнути на автобус», run after someone «бігти за кимсь»).

В когнітивній лінгвістиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (case grammars), «когнітивна граматика» Р. Лангакера, «теорія гештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.

Особливою оригінальністю характеризується конструкційна граматика Філлмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще враховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю, вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу дієслів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Дієслово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкціями обмеженням на дієслівне місце) й отримує властиве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.

Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовленням, словниковою й енциклопедичною інформацією, значенням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується принцип мовної економії та принцип алгоритмічної побудови речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функціонує не за алгоритмічними законами [4, 172].

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевірку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розуміння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігнорують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчастіше обмежуються, не може адекватно відобразити ментальність людини.

1.3 Комунікативні лінгвістика — напрям, що пов’язаний з антропоцентризмом

Антропоцентризм безпосередньо пов’язаний з комунікативною лінгвістикою.

Комунікативна лінгвістика — напрям сучасного мовознавства, який вивчає мовне спілкування, що складається з таких компонентів, як мовець, адресат, повідомлення, контекст, специфіка контакту та код (засоби) повідомлення.

Умовою успішної комунікації є бажання її учасників спілкуватися (налаштованість на співпрацю); за відсутності такої кооперації виникає конфліктна комунікативна поведінка. На думку американського логіка Г. Грайса, успішна комунікація можлива за умови дотримання чотирьох максимів: інформативності (висловлення повинно бути змістовним), істинності (говорити тільки правду), релевантності (говорити тільки те, що стосується справи), ясності, чіткості (говорити коротко і зрозуміло).

Важливим чинником у спілкуванні є дотримання мовленнєвого етикету — прийнятої певним суспільством системи стійких норм спілкування для встановлення мовленнєвого контакту співбесідників, підтримки спілкування відповідно до їхніх соціальних ролей чи рольових позицій. У кожному мовному суспільстві виробилися певні стереотипи мовленнєвої поведінки: звертання на ти чи Ви, звертання по імені чи інакше, специфічні форми спілкування між старшими і молодшими, а також форми привітання, прощання, знайомства, вибачення, вираження вдячності, поздоровлення, побажання, прохання, запрошення, поради, згоди, відмови, схвалення, співчуття тощо.

Мовленнєвий етикет характеризується яскравою національною специфікою, пов’язаною з неповторною мовленнєвою поведінкою, звичаями, ритуалами, невербальною комунікацією представників певного етносу. Йому притаманна фразеологізована система формул.

Значне місце в комунікативній лінгвістиці належить теорії мовленнєвих актів, тобто цілеспрямованих мовленнєвих дій, здійснюваних відповідно до прийнятих у суспільстві правил мовленнєвої поведінки. Основними ознаками мовленнєвого акту є намір (інтенціональність), цілеспрямованість і конвенціональність (дотримання прийнятих у соціумі норм мовленнєвої поведінки) [4, 175].

Дослідження ТМА, почате Дж. Остіном, було спробою глянути на мову крізь призму дій носія мови і визначити значення уживання пропозиції в конкретних обставинах. Основною одиницею вважається «мовний акт» (МА) — квант мови, що з'єднує одиничний намір людини («алокуцію»), завершений мінімальний відрізок мови і результат, що досягається.

Цей методичний напрям виходить із того, що мінімальною одиницею людської комунікації є дія — здійснення визначених актів, таких як констатація, питання, наказ, опис, пояснення, вибачення, подяка, поздоровлення і т. д. На відміну від біхевіористичних теорій, з якими у ТМА багато спільного, важливо розрізняти ілокутивний акт (власне МА з його цільовою функцією) і досягнення «перлокутивного ефекту». Розмежовуються прямі і непрямі мовні акти, пряма і переносна значимості дії, а не пряме та переносне значення пропозиції.

ТМА використовує досить надійний, хоча і не суто лінгвістичний інструментарій. Зокрема, до сфери прагматики належать комунікативні наміри, психологічні та поведінкові реакції, зазвичай властиві одержувачу у перебігу спілкування, а також соціальні наслідки актів комунікації (у термінах відносин соціальної залежності та еквівалентності). Граматичний опис сполучається з прагматичним. Настільки, здавалося б, розрізнені явища, як оцінка, подія і факт, узяті під кутом зору прагматики, одержують однакову схему пояснення.

В інтерпретації висловлювань використовуються загалькомунікативні аксіоми. Не все, що слухач «витягає» для себе з того чи іншого висловлювання в контексті мовного акту, входить у власне зміст пропозиції, тобто у зміст якогось слова чи конструкції: деякі компоненти змісту не закладені у змісті, а відновлюються слухачем, притому досить однозначно, виходячи з контексту і загальних правил мовної взаємодії. Виявлення ілокуційної сили пропозиції розширює інтерпретаційну граматику мови — саме тоді і враховується та обставина, що розуміння пропозиції виходить далеко за межі буквального значення та самого вираження і поданих з його допомогою намірів. Денотатом повідомлення є функція, що виконується висловлюванням, а значення цієї функції визначається через елементи ситуації і форми висловлювання.

У мовленнєвих актах беруть участь мовець і адресат. Вони повинні мати якусь кількість спільних мовленнєвих навиків (мовленнєву компетенцію), знань та уявлень про світ. Крім цього, до мовленнєвих актів належать обставини мовлення — той фрагмент дійсності, якого стосується його зміст. Здійснити мовленнєвий акт означає вимовити членороздільні звуки певної мови, побудувати висловлення зі слів за граматичними правилами, надати вислову смисл і референцію (локуцію), цілеспрямованість (іллокуцію), викликати бажані наслідки (перлокуцію), тобто вплинути на свідомість або поведінку адресата, створити нову ситуацію [4, 176].

Отже, мовознавство характеризуються різноманітними лінгвістичними школами і напрямами. Розроблення проблем когнітивної лінгвістики активно сприяє пошукам найбільш ефективних шляхів мовної комунікації. З розвитком лінгвістичної науки постійно уточнюються, удосконалюються і збагачуються прийоми і методи дослідження мов, набуваючи великого наукового значення.

Розділ 2. Дослідження антропоцентризму мовлення

2.1 Антропохарактеристики висловлювань відмови

Діада «людина — мова» перебуває у фокусі сучасних лінгвістичних досліджень, становить стрижень розробки антропоцентричної програми вивчення мови [8, 29].

Правомірно говорити, що відмова, будучи формою діалогічної модальності, належить до антропоцентричних дискурсів, адже акти відмови зароджуються в суб'єктивно-оцінній сфері діяльності людини, їм властиве модальне заперечення як винесення негативної оцінки ситуації, в них втілюється воля людини на невиконання дії.

Мова часто виступає камуфляжем, який надійно прикриває сутність мовця, і те, якою постане особистість мовця, залежатиме від факту, наскільки вміло дослідник «розкамуфлює» її. В автороі комунікатороцентричній концепції у відношенні «мовець — дискурс», як зазначає І.П. Сусов, автор проявляє своє «его» через комунікативну діяльність. Мовець описується з точки зору комунікативних дій, що виконуються у дискурсивній діяльності, в якій особливої уваги заслуговує авторська інтенція [11, 13]. Здійснення мовленнєвого акту служить вираженням відповідного інтенційного стану мовця, який передує своєму репрезентативному змісту і накладає певний відбиток на нього.

Так, для породження дискурсів із висловленнями відмови (надалі - ВВ) інтенційними є стани сумніву, незгоди, несхвалення, невдоволення, неприйняття, гніву, презирства, ненависті тощо, що різняться за ступенем інтенсивності. Дискурси, породжені такими станами, будуються за принципом зверхності, владності з боку автора відмови; тобто відмовлювач постає авторитарною мовною особистістю, а дискурс, породжуваний ним, відповідно, — авторитарним. Передактовими умовами успішної реалізації авторитарного дискурсу є наявність прагматичних пресупозицій: пріоритетність/авторитетність статусу відмовлювача, прогнозування виконання адресатом каузованої відмовлювачем дії та бенефактивність цієї дії для автора відмови.

Розглянемо приклад:

" I work for the Tribune. I’m here to see Matt Baker «

" Do you have an appointment? «

Dana hesitated. «Not yet, but-»

" Come back when you have one." He turned his attention to several men who had come up to the desk [Sheldon S., 117].

Критерій авторитету в наведеному дискурсі представлений вищим соціальним статусом адресата, тобто мовця 2 (М2), що виражається відсутністю дій перечення з боку адресанта, тобто мовця 1 (М1), і готовністю до здійснення зустрічних кроків. Останні актуалізуються дієсловом hesitated, який передає невпевненість М1, та адверсативним сполучником but, який імплікує альтернативне рішення як готовність мовця до налагодження непорозуміння. Критерій бенефактивності у цьому прикладі експліцитно виражений директивним висловлюванням відмовлювача " Соте back when you have one" , виконання якого М1 стане на користь відмовлювачу. Наказовий спосіб дієслова, яким виражається приписувана відмовлювачем дія, встановлює міру обов’язкового виконання М1 каузованої М2 дії. Значення необхідності виконання М1 каузованої М2 дії закріплюється словами автора turned away. Така позамовна дія відмовлювача, окрім тактики демонстрації зверхності, реалізує зміст припису виконання М1 наказу. Тобто наведений фрагмент засвідчує характеристики дискурсу відмови як продукту диспозиції авторської влади [10, 175].

Дослідники одностайні у думці, що авторитарній особистості невластиві акти згоди, вона швидше вдається до директивних актів, наказів, команд. Було помічено, що авторитаризм особистості дискурсів відмови проявляється згідно з метапараметрами ситуації: зокрема, звертаючись до партнера з вищим рольовим чи соціальним статусом, відмовлювач, як правило, здійснює мінімальну кількість актів перечення й агресії і навпаки — чим нижчий статус партнера по спілкуванню, тим активніше відмовлювач проявляє незгоду, несхвалення, перечення, навіть образу, що засвідчують приклади:

1. " Putti, do put on an apron! Tomorrow I shall have to get all the spots out of your suit!" «I'm not getting myself dirty, Mum. Please, let me do it» [Frank A. 94].

2. " Yes", Pablo said. «Here I command. «

" Not in joke «, the woman said. Here I command! Haven’t you heard la gente? Here no one commands hut me «[Hemingway, 87].

При порівнянні обраних відмовлювачами в обох прикладах мовних засобів стає очевидним, що М2 у прикладі 1 вдається до етикетніших форм відмови, будучи нерівновладним зі своїм партнером (матір'ю), а М1 у прикладі 2 вдається до жорстких, неввічливих засобів при продукуванні відмови, користуючись правом статусного пріоритету [10, 176].

Наведені приклади засвідчують діаметрально протилежні характеристики відмовлювача як мовної особистості. Аналіз ілюстративного матеріалу дозволяє згрупувати дискурси відмови у два класи за критерієм домінуючої лінії авторитарної поведінки відмовлювача і виділити:

— авторитарний дискурс позитивної саморепрезентації відмовлювача;

— авторитарний дискурс жорсткого самоствердження відмовлювача (відповідно пр. 1 і пр. 2). Зауважимо, що, незважаючи на мовні засоби та риторичні прийоми, до яких вдається відмовлювач для досягнення цілей позитивної саморепрезентації чи жорсткого самоствердження, все ж він породжує авторитарний дискурс, оскільки в прагматичному потенціалі дискурсу відмовлювача втілена його психологічна настанова на збереження свого стилю та свободу дій.

Вихідним у змісті відмови є волюнтативність і небажаність. Своїм ухиленням від приписуваної йому дії відмовлювач декларує небажання, цим насаджуючи власну волю — протилежну чи альтернативну волі М1. Наведена характеристика закладає підвалини авторитаризму продуцента відмови. Його висловлювання є актами маніпуляції волею адресата. Для здійснення цього відмовлювач застосовує тактики психологічного тиску чи задобрювання для того, щоб деперсоналізувати співрозмовника.

Висловлювання відмови як персоналізований мовленнєвий відрізок несе слід тексту, в якому явно виражені характеристики егоцентризму через суб'єктивно-мотиваційні оцінки, преференції вибору, конкретний психологічно-інтенційний стан, певні емоції. «Его» мовця найчастіше проявляється на лексико-граматичному і синтаксичному рівнях мовленнєвої структури висловлювань, які можуть бути названі егоцентричними.

В основі всього класу слів, що виконують функції характеризації суб'єкта мовлення і вказування на «его» мовця, лежить особовий займенник 1-ї особи однини «Я» [10, 177]. Зокрема, «Я» вказує на особу мовця в даний момент часу в даному місці і, таким чином, служить засобом автореференції. Прислівники «тут» і «зараз» обмежують безпосередньо дане місце і час, вони тотожні за місцем і часом з мовленнєвим актом, що вміщує «я» [2, 48], вказуючи на продуцента мовлення як на учасника конкретного комунікативного акту. Ці мовні одиниці складають разом з особовим займенником «Я» егоцентричну тріаду і являють собою дейктичну вісь, навколо якої організовуються елементи мовленнєвої ситуації, причому інший учасник комунікації - «ти» -адресат відносно цієї осі сприймається мовцем як більш віддалена проекція тих самих трьох координат «він» — «там» -" тоді" [10, 177].

Дейктична площина «я — тут — зараз» стає рамкою актуалізації «его» відмовлювача, мовною репрезентацією чого є закріпленість займенника «Я» у функції граматичного підмета. Наприклад:

" I'm going to get you a nurse so that when. I 'm not here -"

" No! I don’t need a nurse. I don’t need a nurse. I’m - I’m just a little tired" [Sheldon S., 76].

У наведеному прикладі вживанням особового займенника «Я» та заперечної форми don’t need комунікативна увага зосереджена на автохарактеристиках продуцента відмови, цим закріплюючи його пріоритетність позиції та право на відмову.

Крім вищезгаданих іллокутивних засобів, до егоцентричних одиниць належать також дієслова думки. Щодо ВВ вони, виконуючи функцію характеризації суб'єкта, підкреслюють його бажання хоч і назвати свою точку зору, все ж пом’якшити категоричність висловлювання через введення в нього відтінку суб'єктивності [1; 3; 5], що характеризує образ позитивної репрезентації відмовлювача. Наприклад:

" You can wash your face in the kitchen", Sarrie suggested.

" I think I 'd better not", he said [Abrahams P., 67].

Аналогічно характеризують суб'єкт мовлення у ВВ модальні слова і дієслова зі значенням можливості/неможливості (may/might, perhaps, possibly), створюючи модальну рамку некатегоричності представлення волі мовця [4, 8]:

- Have those two sausages, Mr. Dangerfield, before they get cold.

Oh, I couldn’t, Miss Frost, I’ve had much more than my share [Donleavy J., 196].

Дієслова знання розкривають у продуцента відмови як суб'єкта мовлення протилежні риси характеру: високий ступінь впевненості мовця в істинності чи важливості повідомленого, який зумовлений тим, що мовець, уживаючи дієслова знання, розглядає висловлювання як таке, що відображає реальність як факт і цим закріплює пріоритет комунікативної влади та авторитету. Такий фактор характеризує образ жорсткого самоствердження відмовлювача. Наприклад:

— I probably sound obstructive. I don’t mean to be. It’s just —

— I've no idea who could have killed him or why [James, 118].

У значенні слова, крім емоційного та оцінного, присутній ще й експресивний компонент. Через експресивність, основною функцією якої в дискурсах відмови є заперечити, не погодитись, відхилити, ВВ «розкривають емоційно-інтелектуальні характеристики мовленнєвого портрету відмовлювача, його темперамент, уміння орієнтуватися в комунікативній ситуації» [12, 24]. Неупереджена відмова, будучи позбавленою емотивно-експресивної лексики, характеризує відмовлювача як урівноважену або неемоційну особистість та доповнює його образ позитивної саморепрезентації. Наприклад:

" Get me Peter Demonides. Tell him I want to see him right now. «

" Mr. Demonides has been relieved of his duties. He’s under investigation. So there’s no one to turn to. «[Sheldon S., 75]

І навпаки, ВВ, перенасичені пейоративною лексикою, вигуками, окличними реченнями, повторами, актами іронії тощо, виражають категоричність, а автора характеризують як емоційну, владну особистість, готову на конфлікт заради утримання свого пріоритету. Цим доповнюються характеристики авторитарного образу на жорстке самоствердження. Наприклад:

Caroline: Ammyas, Elsa says you want to marry her. Is that true?

Ammyas (to Elsa): Why the devil couldn’t you hold your tongue? [Christie, 75]

Отже, як свідчить ілюстративний матеріал, відбір мовних форм і засобів для здійснення акту відмови формує портрет особистості мовця-відмовлювача. Одиниці різних рівнів мовленнєвої структури об'єднані тим, що в них присутні категорії емоційності, оціненості, експресивності, що притаманне лише людині. Типовість прояву особистості у дискурсах з ВВ за представленістю його мовленнєвої і немовленнєвої поведінки дозволяє подати прагмалінгвістичний портрет відмовлювача. Його релевантними ознаками виступають особливості архітектоніки дискурсу, соціального, модального, особистісного дейксису, особливості організації зміни комунікативних ролей, характер аргументації мовцем своїх мовленнєвих дій, лексико-граматичні характеристики дискурсу.

Актоілокутивна архітектоніка дискурсу відмовлювача характеризується імпозитивністю, що визначає його функціонування у площині спонукальності, наявністю директивної ілокутивної сили мовленнєвих актів відмовлювача. Соціальний параметр представлений авторитарністю мовця. Модальний і особистісний дейксис визначаються ознаками владності, домінування, закріпленості мовленнєвої та соціальної позиції, егодиспозиції (вираженістю свого «я»), що зумовлює дві лінії дискурсивної поведінки відмовлювача: культивування образу жорсткого самоствердження та образу позитивної саморепрезентації. Особливості зміни комунікативних ролей при соціальній взаємодії у дискурсах з ВВ засвідчують порушення постулатів міжособистісного спілкування.

У дискурсах жорсткого самоствердження відмовлювач вдається до таких тактик:

— не поступається комунікативній ролі своєму партнерові;

— захоплює комунікативну ініціативу, перериваючи партнера;

— односторонньо вирішує питання про припинення чи продовження комунікативної взаємодії. У дискурсах позитивної саморепрезентації відмовлювач:

— тактовно ігнорує реакцію партнера;

— вдається до задобрювання ініціатора шляхом комісивних сугестивних дій [10, 177].

Характер аргументування у ВВ має за мету збереження автоособистісних позицій відмовлювача. Тому його аргументативний дискурс позначений апелятивами до соціального статусу, авторитету, догм у разі жорсткого самоствердження та етикету, іміджу — у дискурсах позитивної саморепрезентації.

Отже, будучи егоцентричними, ВВ уявляються одиницями, в яких експліцитно представлена антропоцентрична сутність мови і мовлення, оскільки в них організуючим центром виступає людина.

2.2 Антропоцентрична парадигма заголовків прозових текстів

антропоцентризм лінгвістика дискурс заголовок Однією з складових категоріального апарату лінгвокультурології є саме поняття мовної особи. Поняття «Мовна особа» утворене проекцією в область мовознавства відповідного міждисциплінарного терміну, в значенні якого заломлюються філософські, соціологічні і психологічні погляди на суспільно значущу сукупність фізичних і духовних властивостей людини, її якісну визначеність. Існує декілька інтерпретацій поняття «Мовна особа». Для лінгвістики тексту найбільш релевантним виявляється таке його тлумачення, згідно якому людина як носій мови розглядається з боку її здатності до мовної діяльності.

Текст, а прозаїчний текст особливо, має заголовок. Це перший елемент тексту, з яким стикається читач; будучи сильною позицією тексту, заголовок проводить на читача особливу дію. У літературі є безліч різнопланових досліджень текстових заголовків, проте всі вони розглядають заголовок по перевазі в його взаємодії з текстом. Доцільно, проте, поглянути на заголовок як на цілком автономну одиницю, тобто так, як він сприймається очима читача, що вперше узяв в руки книгу і що не має ніякого уявлення ні про автора, ні про твір. У цьому плані заголовок виступає як цілком самостійний концепт, що несе інформацію, здатну зумовити читацьке враження про зміст і створити умови для відповідного сприйняття останнього [9, 61].

Є цілий масив антропоцентричних заголовків, які сигналізують про антропоцентричну тональність тексту. Найбільш перспективним ракурсом їх дослідження є лінгвокультурологічний. Таке дослідження дає можливість прослідкувати особливості, характерні, зокрема, для німецького тексту і німецькомовних авторів. Те, як вони представляють людину в заголовках своїх текстів, має глибоке лінгвокультурологічне обґрунтування, що реалізовується в особливого роду текстопороджуючих моделях, детермінованих менталітетом своєї країни і епохи.

Окремі заголовки є цілком універсальними і можуть озаглавити твори будь-якого жанру: драму — «Любов Ярова», роман як в прозі, так і у віршах — «Ганна Кареніна», «Євгеній Онєгін», поему — «Ганна Снєгіна» і т.д. Заголовок, що є ім'ям і прізвищем головного персонажа, містить в собі багатющий матеріал для антропоцентричного аналізу. З антропоцентричної точки зору даний тип заголовка є найбільш особливим. Людина з самого початку оповідання сприймається як індивід, єдиний у своєму роді, унікальний і неповторний суб'єкт. Психологи запевняють, що ніщо так не розташовує до вас співбесідника, як звернення до нього по імені. Підсвідома реакція людини на таке звернення буває дуже позитивною, оскільки воно завжди має супутню конотацію: мене пам’ятають, поважають, цінують і т.д. Називаючи свій твір власним ім'ям, письменник не може не виразити особливе відношення до персонажа як до особи або явно поважне визнання його помітною фігурою. Реакція читача повинна протікати в тому ж руслі.

У німецькій літературі не тільки в прозаїчних, але і в драматичних текстах є відомий відсоток заголовків такого роду. Слід відмітити, що на початку XX в. драма займала видне місце в німецькій літературі. Універсальність такого роду заголовків свідчить про їх специфічну значущість для драматичних творів. Примітно, що деякі письменники віддавали таким заголовкам виняткову перевагу. Наприклад, Г. Гауптман (G. Hauptmarm, 1862−1946), автор драм «Роза Бернд» («Rose Bernd», 1903), «Міхаел Крамер» («Michael Kramer», 1900), «Магнус Гарбе» («Magnus Harbe», 1914), «Герберт Энгельман» («Herbert Engelmann», 1924;1941), «Доротея Ангерман» («Dorothea Angermann», 1926). Це також відноситься до заголовків художніх текстів інших жанрів: новели «Тоніо Крегер» («Tonio Kroger», 1903) Т. Манна (Th. Mann), романа «Оле Бінкоп» («Ole Bienkopp», 1964) Э. Штриттматера (Е. Schtrittmatter) [9, 62].

Тим часом примітно, що серед найбільш відомих творів німецької літератури першої половини XX в. даний тип заголовка зустрічається вельми рідко. Причини, по яких автор утримується від назви свого твору власним іменем персонажа, можуть бути найрізноманітнішими, кінець кінцем, такий заголовок може просто не відповідати загальній спрямованості твору. Проте при перекладі проблеми в русло лінгвокультурологічної умови, що детермінують процес назви художнього тексту, отримують новий ракурс розгляду. Загальна спрямованість твору, його ідеї ставляться в залежність від конкретних національних умов, в яких, цей твір повинен народитися. Якщо у автора не було схильності сконцентрувати письменницьку увагу на долі окремої особи, людини унікальної і неповторної у всі часи індивідуума, то ймовірно, для цього не було і відповідного соціального замовлення.

Типом, полярним по відношенню до відміченого вище, можна назвати заголовки прозаїка Г. Фаллади (Н. Fallada, 1893−1947), автора цілої серії романів, що мають антропоцентричні заголовки. Ці заголовки є просторові формулювання, які не містять імен власних і звучать достатньо відвернуто, узагальнюючи той або інший факт людської долі: «Що ж далі, маленька людина?» («Kleiner Mann — was nun?», 1932); «Маленька людина — велика людина, все перемішалося» («Kleiner Mann, grofler Mann — alles vertauscht», 1940); «Людина прагне вгору» («Ein Mann will hinauf», 1953) [9, 63].

Іноді людський індивід повністю завуальований, що додає заголовкам ще більшу абстрагованість і символічність: «Старе серце відправляється в шлях» («Altes Herz gent auf die Reise», 1936); «Вовк серед вовків» («Wolf unter Wolfen», 1937): «Кожен вмирає поодинці» («Jeder stirbt fur sich allein», 1947). У цій же тональності звучить і фрагмент приказки «Хто одного разу покуштував тюремної юшки…» («Wer einmal aus dem Blechnapf friBt…», 1934), цілком зрозумілий німецькому читачеві, що знає її продовження: «…той знову буде їсти її» .

Два полюси: «вищий ступінь індивідуалізації» і «повне знеособлення, зв’язане з щонайширшою узагальненістю», з одного боку, розкривають крайні точки авторського відношення до відображеного в заголовку персонажа як людського індивіда, а з іншої - маркірують межі змістовної значущості такої одиниці тексту, як заголовок, що розглядається в даній статті тільки в ракурсі антропоцентричного заголовка. Останній тип зустрічається в різних варіаціях, наприклад, в назві п'єси чи «Буде амністований Хілл» («Wird Hill amnestiert») Л. Фейхтвангера (L. Feuchtwanger).

Усередині відмічених вище меж розташовується ціла палітра заголовків, що також маніфестують їх особливу антропоцентричну значущість. Досить близько до типу «ім'я + прізвище» примикають заголовки, в яких тільки одна частина повного імені головного персонажа: «Матільда» («Mathilde», 1948) Л. Франка (L.Frank), «Симона» («Simone», 1944), трилогія «Йосип», («Josephus», 1932;1942) Л. Фейхтвангера. Заголовки з іменами власними достатньо часто використовуються для виразу приналежності в тій або іншій формі з різними варіаціями: «Історія Якова» («Die Geschichte Jaakobs», 1933) Т. Манна; «Замітки Мальті Лаурідса Брігге» («Aus den Aufzeichnungen des Malte Laurids Brigge», 1910) P.M. Рільке (R.M. Rilke). Історичні романи з назвою особи в заголовку здаються більш детермінованими темою висловлюваного змісту, тому елемент приналежності тут до певної міри затемнений: «Юні роки короля Генріха IV» («Die Jugend des Konigs Henri Quatre», 1935), «Зрілі роки короля Генріха IV» («Die Vollendung des Konigs Henri Quatre», 1938) Г. Манна (Н. Mann). Імена власні в заголовку використовуються також для позначення всього сімейства (або деякій його частини) з певною деталізацією: «Будденброки» («Buddenbrooks. Verfall einer Familie», 1901) Т. Манна; «Сім'я Оппенгейм» («Die Geschwister Oppenheim», 1933) Л. Фейхтвангера.

Два схожих між собою типу заголовків створюються за рахунок використання союзів, що приєднують до власних імен не особові імена або ж цілі фрази, складені з не особових імен: 1) заголовок: ім'я власне + прийменник «і» з продовженням: епопея Т. Манна «Йосип і його брати» («Joseph und seine Bruder», 1920;1930), його ж новела «Маріо і чарівник» («Mario und der Zauberer», 1930); 2) заголовок: ім'я власне + прийменник «або»: «Гойя, або Тяжкий шлях пізнання» («Goya oder DerargeWegderErkenntnis», 1951) Л. Фейхтвангера; «Євгенія, або Епоха бюргерства» («Eugenie oder die Burgerzeit», 1928) Р. Манна [9, 63].

Окремо може бути названий тип заголовка з використанням імені власного, що включає просторову локалізацію якої-небудь конкретної особи, що указується на ім'я «Лотта у Веймаре» («Lotte in Weimar», 1939) і «Йосипа в Єгипті» («Joseph in Agypten», 1936) Т. Манна.

Слід також виділити і тип заголовка, що є власним ім'ям з характеризацією, вираженою прикметником в препозиції: «Молодий Йосип» («Der junge Joseph», 1934) Т. Манна; «Лже-Нерон» («Der falsche Nero», 1936) Л. Фейхтвангера; драма «Бідний Конрад» («Der arme Konrad», 1924) Ф. Вольфа (F. Wolf), характеризація може бути достатньо розгорненою: «Маленький пан Фрідеман» («Der kleine Herr Friedemann» 1898) Т. Манна.

Ще один тип заголовка з використанням власного імені (або прізвиська) представлений як частина повного імені в з'єднанні з додатковою конкретизацією або характеризацією: «Мати Марія» («Mutter Marie», 1927) Р. Манна; п'єса «Матуся Кураж» («Mutter Courage», 1939) Б. Брехта (У. Brecht); п'єса «Професор Мамлок» («Professor Mamlock», 1934) Ф. Вольфа; «Доктор Фаустус» («Doktor Faustus», 1947) Т. Манна; «Вчитель Унрат» («Professor Unrat») Р. Манна.