Історія козацтва. 
Історія козацтва

Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з панських маєтків викликати активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивалися посад старост королівських маєтностей чи намісників великих магнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися виконувати сторожову службу у прикордонних замках, поповнити загони панських «служебників» тощо. Ті козаки, що не хотіли миритися з таким становищем, спочатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Тут, за дніпровськими порогами, вони будували так звані городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Згодом на місці дрібних звели одну головну — Запорізьку Січ, яку М. Грушевський назвав «огнищем козацької сили, солідарності, організованості».

Нижню течію Дніпра між його лівими притоками Самарою і Конкою з давніх-давен перетинали дев`ять кам`яних скель-порогів: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець, Вовницький, Будило, Лишній, Вольний. Далі на південь у Дніпро впадали численні річки, у гирлах і долинах яких розкидалися багаті на дичину і трави луки й плавні. Від порогів починався славнозвісний Великий Луг — безмежні дніпровські плавні, що тягнулися понад 100 км. на південь вздовж низького лівого берега Дніпра. Ця місцевість була тоді густо вкрита різнотрав`ям, очеретом, верболозом, чагарниками і лісами, мала численні болота, протоки й озера, кишіла різноманітною дичиною і рибою. Великий Луг прилягав до козацьких володінь й служив козакам не тільки місцем для полювання й рибальства, а й природною фортецею, неприступною для татарських орд. Козаки нерідко весь Запорозький край називали Великим Лугом. Ця назва часто зустрічається в українських народних піснях і думах. На жаль, тепер ця унікальна місцевість залита водами Каховського водосховища, На дніпровських великих і малих кам`яних островах козаки і споруджували невеликі укріплення — городки або січі. Такі ж укріплення вони ставили вздовж притоків Дніпра — в місцях, де займалися промислами, землеробством і скотарством.

Та розпорошені козацькі городки-січі не могли стримувати ворожі навали — натиски литовських і польських військ з півночі, а турецьких і татарських орд з півдня. Черкаський староста Євстафій Дашкевич у 1533 р. подав до польсько-литовського сейму пропозицію: поблизу кордону з Кримським ханством на одному з важкодоступних островів Дніпра спорудити замок-фортецю і утримувати там сторожу з 2 тис. українських козаків, які могли б плавати на човнах-чайках по Дніпру і перешкоджати переправам татарських орд для вторгнення в Україну. Але цей проект, що був першою спробою об`єднати козацькі сили, не здійснився.

Створення Запорізької Січі стало потужним імпульсом для консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Територія, яку займали запорожці - «Вольності Війська Запорізького» — охоплювала значну частину Півдня України, але до кінця 17 ст. не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичних обставин. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фортеця. Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і первісно означала укріплення з дерева та хмизу. Нерідко поряд із цією вживалася й інша назва — «Кіш», яка у татар означала військову ставку, місцезнаходження вождя. Одже, ці слова вживалися для означення столиці запорізького козацтва та його уряду. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після погрому у 1557 р. на Хортиці Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (1560−1593), р. Базавлук (1593−1638), Микитиному Розі (1638−1652), р. Чортомлик (1652−1709), р. Кам`янці (1709−1711), в Олешках (1711−1734), на р. Підпільній (1734−1775).

Першу велику Січ на початку 50-х років 16 ст. заснував на о. Мала Хортиця Дмитро Вишневецький («Байда») — український князь зі старовинного волинського роду Гедиміновичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті, обіймав високу посаду черкаського і канівського старости. Все свідоме життя присвятив боротьбі проти татарських загарбників, просив підтримки у литовського. Польського уряду, але допомоги не отримав. Тому зв`язав свою долю безпосередньо з козацтвом і першим з української знаті перейшов на прожиття за Дніпровські пороги. Його організаторська діяльність, за словами історика в. Сергійчука, дозволила згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади магнатів, ладен був стати на боротьбу з гнобителями українського народу. Саме Д. Вишневецький, заклавши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відособлювати запорізьке козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від польсько-литовської держави організацію. Невдалий похід князя у Молдавію 1563 р. на чолі козацького війська, полон і трагічна загибель у Царгороді, де був скинений з вежі на залізні гаки, вмуровані у стіну, не дали йому можливості до кінця реалізувати свої задуми.

Деякі документи свідчать, що в 60-ті роки 16 ст. Січ була на острові Томаківці біля села Городище Нікопольського району Дніпрпетровської області. Польський історик Мартин Бельський у книзі «Всесвітня хроніка» писав, що південніше Великої Хортиці На Дніпрі розташований кам`янистий острів, «названий Томаківкою, на якому … живуть козаки і який служить їм, по суті, найсильнішою фортецею». Там знаходилися укріплений табір, що називався «кошем», човни і гармати. Острів, площею майже 380 га., був вкритий лісом, мав високі береги й стояв ближче до правого берега Дніпра. У 1593 році на Томаківку вдерлися великі сили татарської орди і зруйнували укріплення, перебили козаків, які вчинили ворогам героїчний опір.

Того ж 1593 р. запорожці заснували другу Січ на Дніпровому острові Базавлук, трохи південніше Томаківки, що, як і Томаківка, нині затоплені Каховським водосховищем. Австрійський посол Еріх Лясота в щоденнику 9 червня 1594 р. записав: «Прибули на острів, званий Базавлук, що лежить при одному з дніпровських рукавів — Чортомлику… Тут була тоді козацька Січ». Про доблесть війська запорозьких козаків і саму Січ тоді вже знали далеко за межами України. То ж не дивно, що саме в Січ прибув посол від імператора Австрії просити козаків спільно воювати з Туреччиною.

Козацька січ була справжньою фортецею: навколо неї козаки викопали глибокі рови, насипали високі земляні вали, на яких спорудили оборонні вежі з бійницями; на валах стояли гармати. Там постійно чатували озброєні козаки. Посередині Січі містився просторий майдан, де відбувалися козацькі військові ради, на яких вирішувалися усі питання їх повсякденного життя. На майдані стояли військові литаври, котрі служили для скликання на козацькі ради, і «ганебний стовп», біля якого карали винних. У передмісті Січі жили тисячі ремісників, торговців, спеціальне приміщення призначалося для проживання іноземних послів. Майдан оточували козацькі житла — курені, збудовані з дерев`яних колод або плетені з лози і вкриті очеретом, канцелярія, пушкарня, церква, будинки старшини. Усі ці споруди були пристосовані до оборони на випадок вторгнення в Січі ворожого війська.

Чисельність січового товариства не була сталою, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі перебував лише невеликий гарнізон, який охороня майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи, перетворювалася на людський мурашник. У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в паланках — землеробством, що базувалося на фермерських засадах. Але головним їхнім обов`язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарбників. Водночас Січ завжди виступала проти соціального та національно-релігійного гноблення, була притулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.

Запорозька Січ мала своєрідну державну, громадську і військово-адміністративну організацію, що увібрала традиції минулих часів. Австрійський посол Еріх Лясота застав у Січі близько 3-х тис. козаків. «Правда, — зазначав посол, — вони можуть при бажанні зібрати ще кілька тисяч війська, якщо закличуть до зброї усіх тих козаків, приписаних до запорозької общини, які проживають в різних містах і селах». Самі козаки вважали, що можуть виставити на допомогу Австрії 6 тис. чоловік «старих, відбірних козаків». Козацьке військо поділялося на військові частини — курені, очолювані курінними отаманами, що обиралися на сходах. Кожен курінь мав свої місця для рибної ловлі, які щороку розподілялися на загальних радах січового товариства жеребкуванням. Кількість козаків на Січі змінювалася залежно від ходу воєнних дій, пори року, загрози епідемій та інших причин, але ніколи не перевищувала 17−20 тис. Основна частина козаків проживала за межами Січі на зимівках і з`являлася там для виконання господарських справ, під час обрання старшини чи підготовки до воєнного походу. Очолював військо козацьке виборний гетьман, який називався старшим. Безпосередньо Січчю відав кошовий отаман. Канцелярію вів писар. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули. Обозний відав артилерією, суддя — судовими справами. Військовими клейнодами у козаків були корогви та бунчуки — довге древко, на кінець якого насаджували мідну або позолочену кулю із жмутом волосся, подібним до кінського хвоста. Владу старшого (гетьмана) символізувала булава.

У руках старшини, що обиралася переважно з заможних козаків, зосереджувалась не лише влада, а й значні багатства. Вищою владою на Січі вважалася військова рада, в якій формально мали право брати участь усі козаки. У Січі існувало дві ради, два кола: велике, загальне — з участю всіх козаків, і мале — з участю тільки старшини. Вона, часом удаючись до обману, підступу, демагогії, проводила вигідні для себе рішення і зберігала владу в своїх руках, керувала Кошем.

Більшість запорожців становили українці, але в товариство приймалися без обмежень і росіяни, білоруси, поляки, литовці, молдавани, вірмени, татари тощо. Жінок у Запорозьку Січ не допускали, як це було узаконено в більшості рицарських орденів середньовіччя. За порушення звичаїв Запорозької Січі козаків судили й суворо карали. У Січі додержували виробленого ритуалу прийому до козацької общини. Однією з вимог для новачків було прийняття православної віри.

Організація козацької общини в Запорозькій Січі будувалася на засадах широкого демократизму. Тут визнавалося право козаків на особисту волю, вибори старшини, участь в управлінні Кошем через повноважні ряди, засновувати власні господарства й займатися уходництвом, воювати з ворогами. Волосне й низове козацтво поділялося на заможних і бідних козаків (дуків і голоту). Заможні запорожці мали човни, запаси зброї, солі, грошей, захоплювали за межами Січі землі, рибні й звірині промисли, де працювали бідні козаки і наймити. Старшина не мала беззаперечної влади над козаками й підкорялася звичаєвому праву та рішенням загальних ряд товариства. За порушення вимог козацької общини-товариства старшину усували з посад або й карали смертю. Широка демократія дала підставу назвати Запорозьку Січ християнською козацькою республікою.

Українське козацтво створило самобутнє військове мистецтво, у численних походах і боях виявляло високий вишкіл як на суходолі, так і на воді. Запорожці були озброєні самопалами або рушницями, пістолями, шаблями, списами, використовували луки й стріли, добре стріляли з гармат. Козаків називали рушничним військом. Крім того, у них були келепи, якірці та рогульки, які застосовувалися проти ворожої кінноти. Відомо, що вже на початку 16 ст. вони застосовували запалювальні ракети. Дніпром і Чорним морем запорожці плавали на човнах, які вміщували 50−70 осіб кожний.

Зброю та бойові припаси козаки виробляли самі або захоплювали в бою. Окрім зброї та належної амуніції, кожен вояк повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури тощо, щоб насипати вали та будувати укріплення, зв`язувати вози в табір. Артилерія Запорзького Війська формувалася з важких гармат для облоги, а також легких фальконетів — невеликих чавунних гармат. Деякі вояки мали вертлюги, які прикріплювали до бортів човна.

Кіш, як адміністративний орган Запорозької Січі, поширював свою владу на значну територію півдня України й використовував свої збройні сили для її оборони. У складі Литви і Польщі Запорозька Січ користувалася фактично державно-політичною автономією, справляла значний вплив на всі українські землі. Згаданий австрійський посол Еріх Лясота підкреслював, що Запорозька січ — це «община, яка не лише користується величезним впливом на Україні, а й на яку оглядається ціла Польща».

В історії України Запорозька Січ, як один з етапів формування державності, відіграла визначну прогресивну роль й поклала початок республіці.

Уряд Речі Посполитої намагався поширити свою владу на Запорозьку Січ і приборкати непокірне козацтво, яке весь час підтримувало народний рух, прагнуло визволити Україну і створити свою державу. Для цього було вирішено розколоти козацтво і цим ослабити його сили. У 1524 р. король Сигізмунд 1 доручив київському наміснику Сенькові Пользовичу й чорнобильському державцю Криштофові Кмитичу створити в Середньому Подніпров`ї наймане з місцевих жителів військо чисельністю до 2 тис. осіб. Вони мали служити переважно на перевезеннях і охороняти литовські володіння. Але з різних причин це розпорядження не було виконано. І тільки в 1572 р. король Сигізмунд 2 Август видав універсал про прийняття на державну військову службу 300 козаків, яких поіменно записували в спеціальний список — реєстр. Таких козаків назвали реєстровими. До реєстру записували переважно заможних козаків, здатних нести військову службу зі своїм спорядженням. Старшим над реєстровцями польський королівський уряд призначив вихідців з шляхетського стану. Реєстрових козаків використовували для охорони фортець і південних кордонів Речі Посполитої. Їх намагалися протиставити запорожцям, які не мали ніяких привілеїв.

Король Речі Посполитої Стефан Баторій У 1578 р. удвічі збільшив чисельність реєстровців і надав їм ряд привілеїв. Зокрема, реєстровому козацькому війську передавався Трахтемирівський монастир, що знаходився неподалік Переяслава. Монастир перетворювався на шпиталь — притулок для хворих, поранених, скалічених і старих козаків. Шпиталем користувалися й запорожці. На його утримання Кіш Запорозької Січі виділяв кошти. Ігумен Трахтемирівського монастиря призначав священиків у січову Покровську церкву. Цей монастир зруйнувало польсько-шляхетське військо у 1664−1655 рр. під час придушення народних повстань. У наступне століття притулком для козаків служив Межигірський монастир, який опікував і січову церкву.

Реєстровці дістали від уряду Речі Посполитої право на окремий суд, звільнялися від державних повинностей, отримували земельні володіння і платню грішми, мали дозвіл займатися промислами і торгівлею. Реєстрова старшина отримувала значні маєтності.

Офіційно реєстрове козацтво називалося Запорозьким Військом, якому формально підпорядковувалась і Запорозька Січ. Проте насправді взяти її під свій повний контроль Речі Посполитій так і не вдалося. У першій половині 17 ст. чисельність реєстровців у різний час коливалась від 1 тис. до 6 тис. козаків. Серед старших (гетьманів) реєстрового війська у цей час були відомі козацькі гетьмани Криштоф Косинський, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Яків Бородавка, Марко Жмайло, Михайло Дорошенко, які відзначилися у боротьбі проти польсько-шляхетського панування, нападів турків і кримсько-татарських орд. За часів гетьманства Михайла Дорошенка реєстрове військо було поділене на 6 полків по одній тисячі чоловік у кожному і займало значну територію України. Полки ділились на сотні.

У 1637 р. писарем реєстрового війська обрано Богдана Хмельницького, який згодом очолив Визвольну війну на Україні. Діяльність реєстрового козацтва контролював урядовий комісар з польської шляхти.

Козаки брали участь у народних повстаннях і визвольному русі проти Речі Посполитої. Шляхті не вдалося посіяти ворожнечу між реєстровими і запорозькими козаками.

Чисельність запорожців зростала, наприкінці 16 ст. вони виокремилися у відрубний стан, ставши значною суспільно-політичною силою. Створивши чітку організацію і свій центр, Запорозьку Січ, козацтво вже на початку 90-х років 16 ст. виступило не тільки проти турецько-татарських завойовників, а й проти польсько-шляхетського і загалом феодально-кріпосницького гніту. Цю боротьбу воно вело спільно із селянством. Першими визначними подіями, в яких українське козацтво показало себе значною суспільно-політичною силою, стали селянсько-козацькі повстання 1591−1596 рр.

Становище реєстровців напередодні Визвольної війни погіршила так звана «Ординація Війська Запорозького реєстрового, що перебувало на службі Речі Посполитої» (1638 р.), яка скасувала виборність старшини і козацький суд, віддавала їх під необмежену владу польському урядовому комісару. Позбавлені прав, реєстрові козаки піддавалися всіляким утискам, що викликало їх невдоволення і протест.

Справжніми захисниками українського народу від загарбників з півдня виступали запорозькі козаки і їхня головна фортеця Січ. Союзниками запорожців стали донські козаки. Разом вони не лише захищали землі від ворогів, а й влаштовували сухопутні походи в Кримське ханство і Чорним морем у Туреччину, визволяли полонених, захоплювали трофеї і здобич — зброю, гроші, цінні речім, коней, худобу.

У цій героїчній боротьбі прославилися легендарні козацькі ватажки. Так, Самійло Кішка, учасник героїчних морських походів у Туреччину, потрапив у полон і пробув там близько 25 років. У 1599 р. на Чорному морі біля міста Газлева він підняв повстання невільників-гребців на галері. Повстанці знищили турецький екіпаж і повернулися в Україну. Це повстання оспіване в народній думі «Самійло Кішка». Запорозькі козаки обрали мужнього Самійла Кішку гетьманом. Він загинув в одному з походів. На легких човнах-чайках запорожці досягли берегів Туреччини, щоб визволяти з неволі своїх людей, Вони загрожували навіть столиці султана — Стамбулу. У 1616 р. українські козаки під проводом гетьмана Петра Сагайдачного влаштували похід на Кримське ханство й зруйнували турецьку фортецю Кафу, де знаходився невільницький ринок, і визволили з неволі багато полонених українців, росіян і поляків. Звичайною подією в історії спільної боротьби донських і запорозьких козаків проти Туреччини і Кримського ханства було взяття Азова — турецької фортеці в гирлі Дону. Протягом кількох років козаки обороняли її від значних сил ворогів, не допускали їх спустошувати російські й українські землі. Цей історичний епізод дістав назву «Азовське сидіння».

Запорозька Січ залишалася могутньою твердиною над Дніпром, вільною республікою, славне козацтво якої стояло стіною проти ворожих навал і вело постійну боротьбу за визволення України від іноземного панування, здобуття нею державної незалежності.

Запорізька Січ стала тим місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України, що брали свій початок у Київській Русі, Галицько-Волинському, Литовсько-Руській державі. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб.

Вищою законодавчою владою на Січі виступала Козацька рада, в якій мали право брати всі без винятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. Постанови на раді приймалися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок. Коли пропозиція схвалювалося, козаки підкидали вгору шапки. Козацька рада, як правило, збиралася тричі на рік: 1 січня, на 2−3-й день після Великодня та 1 (14) жовтня, а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд — Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який, об`єднаючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з іноземними державами, розподіляв військову здобич, затверджував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й планкові церкви тощо. У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була обмеженою.

Крім кошового отамана, до складу найвищих урядовців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов`язки кошового отамана. Військовий писар очолював військову канцелярію і письмово оформляв найголовніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових вироків, проводив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби тощо. Особливе місце відводилося курінним отаманам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куренями, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом ішли т. зв. Батьки або «сивоусі діди» — колишні запорізькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням «одвічних порядків запорізької громади». Якщо у діях когось зі старшини, в тому числі й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позбавити посади, або й навіть скарати на смерть.

Вже на другу пол. 16 ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорізьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Курінь — це і своєрідна казарма, у якій проживали козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150−200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти 400−600 осіб. Більшість із них тільки числилися за ним, проживаючи постійно разом із сім`ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорізькій Січі - у згаданих уже паланках і з`являлися на Січ за першим наказом курінного отамана. До служби козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом, згідно з даними Д. Яворницького, у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10−12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобод — бл. 100 тис. чол.

Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто виступала як цілком самостійна політична сила не тільки у своїй внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкінці 16 ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на запорізьке козацтво як значну військову та політичну потугу, уряди Австрії, Венеції, Московщини, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та інших країн встановлюють із Січчю зв`язки. Немало козаків воювало в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Приблизно з поч. 17 ст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Традиційно добросусідські стосунки і воєнний союз зберігали запорожці з донським козацтвом, координуючи з ним воєнні акції проти Кримського ханства й Османської імперії. Запорізька Січ активно втручалася в непрості відносини між Кримом і Туреччиною, допомагаючи першому в його боротьбі проти турецького втручання у внутрішні справи.

У постійній боротьбі з ворогами запорізьке козацтво створило самобутнє військове мистецтво, ставши на рівень кращих європейських армій. Його зброя складалася з самопалів різного калібру, пістолів, шабель. Поширеними були також луки зі стрілами, бойові ножі, келепи або чекани, якими розбивали ворожі обладунки, довгі списи з металевими наконечниками, що, крім прямого призначення, використовувались, якщо їх скласти у вигляді грат, при переході через багно, ощепи, якірці та рогульки проти ворожої кінноти тощо. Основу війська становила піхота, яку вважали найкращою в Європі, Найпоширенішим видом піхотного бойового порядку був так званий «табір», коли у центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів зсунутих і скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий спосіб давав змогу швидко переходити від наступального бою до оборони і навпаки. Очевидці зазначали, що у такому таборі сотня козаків могли відбити цілу тисячу поляків і ще більше татар. Козацька кіннота була не такою численною, як піхота, але і її дії відзначалися майстерністю. Вона, як правило, наступала «лавою» — шикувалася напівколом і атакувала не лише з фронту, а й з флангів, заходячи у тили ворога. Артилерія запорожців складалася з важких гармат для облоги й захисту, а також легких рухливих фальконетів. Січ мала також свій вітрильно-весловий флот з великих човнів-чайок або байдаків і, як свідчать окремі джерела, навіть своєрідні підводні човни. Широко використовувалися розвідка, різні засоби дезінформації ворога, фортифікаційні земляні роботи тощо. Складовими успіху запорізького козацтва у бою насамперед були особиста хоробрість, постійні заняття військовою справою, досконале знання місцевості, на якій воно діяло проти ворогів.

Запорізька Січ була своєрідним лицарським орденом, що вимагав від своїх членів особливої дисципліни і самопосвяти. Даючи характеристику запорожців, Г. Боплан, французький інженер та картограф, безпосередній свідок тодішніх подій в Україні, зазначав: «Вони кмітливі і проникливі, дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дуже люблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтують та повстають проти шляхтичів, бачачи, що їх у чомусь утискають… Вони добре загартовані, легко переносять спеку й холод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі, чи, радше, одчайдушні, власним життям не дорожать… Вони високі на зріст, вправні, енергійні…відзначаються міцним здоров`ям… Мало хто з козаків умирає від недуги, хіба що у глибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».

В усіх своїх справах запорізькі козаки керувалися не писаними законами, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснювалося порівняно коротким терміном існування Запорізької Січі, щоб виробити, систематизувати й викласти на папері закони, постійними воєнними діями, які не сприяли законотворчості, та побоюванням козаків, що писані закони могли б змінити та обмежити їхні свободи. За козацьким правом, як вхід, так і вихід із Січі були вільними і перебування тут обмежувалось якимось терміном. Запорізьким козаком міг стати кожен, хто прибував на Січ, але за умови володіння українською мовою, сповідування православ`я та 7-річного військового навчання. Прийнятий до козацького товариства записувався до одного з 38 куренів і для того, щоб позбавитися від можливого переслідування за попередню діяльність, наприклад за втечу від пана, змінював своє прізвище на якесь нове прізвисько. Усі козаки вважалися рівними, мали однакові права і називали один одного товаришами. При вияві пошани до уваги брався не вік козака, а час його вступу до Січі: хто вступив раніше, мав перевагу перед пізнішим прибульцем, тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином», хоч «батькові» могло бути 20, «синові» 40 років.

На Запоріжжі жорстоко карлися прояви будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювали злодійство, розбій, неповагу до жінки, конокрадство. Не було місця в козацькому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Навіть кара смерті за вживання алкоголю під час походу, приведення жінки на Січ, не кажучи вже про тяжчі злочини, тут вважалося нормою. Найтяжчим покаранням для запорожця було вигнання його з ганьбою з січового товариства. Вірність козацькому звичаю, громаді цінувалася понад усе.

Характерними ознакми духовного життя Запоізької Січі, котру цілком обґрунтовано називали «християнською козацькою республікою», були глибока релігійність козаків та ревний захист ними православної віри. Скрізь, де Січ, вони негайно будували храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці, яку вважали покровителькою. У межах «Вольностей Війська Запорізького» існувало понад 60 церков. Спонукувані релігійними почуттями, запорізькі козаки регулярно відвідували Богослужіння та молебні, давали дари та пожертви на церкви, двічі на рік у мирний час, за словами Д. Яворницького, ходили пішки «на прощу», щоб вклонятися святим місцям у Самарський, Мотронинський, Києво-Печерський та деякі інші монастирі; окремі з них там залишалися назавжди.

На Запорізькій Січі існував постійний вишкіл лицарського, військового мистецтва. Сюди збиралися відважні юнаки з усієї Укаїни. При січовій церкві, як і при багатьох інших парафіяльних церквах «Вольностей Війська Запорізького», діяла школа, де навчалися від 30 до 80 школярів. Тут навчали читати і писатия. Закону Божого, співів, Джерелом книжної богословської та світської мудрості став Кмєво-Могилянський колегіум, з яким підтримувалися тісні зв`язки. Постійна взаємодія існувала з українськими монастирями — осередками гуманітарних знань. Запорожці пересічно знали по кілька мов, зокрема, окрім рідної, польську, турецьку, татарську, випускники колегіуму додавали до цього переліку грецьку й латину, звичай навчатися в університах Західної Європи давав знання інших європейських мов та наук.

Унікальним явищем, яке зародилося на Запорізькій Січі й не мало аналогів у світовій історії, було кобзарство. Своїми піснями та думами, в яких оспівувалися герої визвольних змагань, лунали заклики до повстання, кобзарі підіймали народ на боротьбу проти іноземних загарбників, соціального та національно-релігійного гніту. Вони пробуджували й розвивали українську національну свідомість Отже, в Запорізькій Січі, як і в козацтві загалом, найяскравіше віддзеркалилося прагнення українського народу до свободи і незалежного життя, що робило її виразником загальнонаціональних інтересів. Всупереч існуючим політичним кордонам Запорізька Січ завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі, визволити їх з-під влади шляхти та встановити «козацькі порядки». В Україні не було практично жодної сфери життя, яка б залишилася поза увагою Запорізької Січі. Вона матеріально підтримувала діяльність братств та навчальних закладів, опікувалася православною вірою, фінансувала просвітницьку роботу православних церков і монастирів тощо. Запорізьке козацтво на своїх замлях ліквідувало кріпосницькі порядки, впроваджуючи прогресивніші буржуазні відносини, послідовно формувало демократичні інститути, які з часом як клітини національної державності утвердилися на більшості українських земель.

Використана література

запорізький козацтво січ.

• 1. Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович «Історія України» 2006 р.
• 2. В. Ю. Король «Історія України» 2005 р.
• 3. М.С. Пасічник «Історія України» 2006 р.
• 4. Г. Я. Сергієнко, В.А. Смолій «Історія україни для 7−8 класу» 1993 р.