Історія розвитку релігії в Україні

ПЛАН

1. Історія і сучасний стан релігійних вірувань і конфесій в Україні

2. Специфіка та різноманітність суспільної свідомості

Список використаної літератури

1. Історія і сучасний стан релігійних вірувань і конфесій в Україні

Християнство поширювалося на Україні ще задовго до княжіння Володимира Великого. Вже біля 860 р. мали охреститися Аскольд і Дір, що ходили великим походом на Царьгород. Українське населення не противилося християнській вірі. Вже за Ігоря 944 р. стояла в Києві церква св.Іллі й частина княжої дружини була християнська. Ігорева дружина Ольга також прийняла християнство, але не могла приєднати до нової віри сина Святослава. Він сказав, що його дружина буде сміятися з нього. Володимир Великий не тільки сам прийняв християнство, але й намагався зробити його вірою цілої держави. За наказом князя всі без винятку хрестилися.

Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив’язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом. Кинули фігуру до ріки й князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». І Перун поплив Дніпром і затримався далеко за порогами, в місці, що називалося пізніше Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви або божниці, як їх часом називали. Краса й велич нових святинь поволі згладжувала пам’ять про давню, просту віру. Проповідниками християнства спочатку були чужинці, греки або болгари. Інколи це були крайні аскети, що виглядом своїм викликали тривогу, як наприклад, митрополит Іван Скопець, що приїхав із Царьгорода 1089 р. Пізніше духовенство почали обирати з місцевих людей, із шкіл, що заснували Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Першим митрополитом з місцевого роду був Іларіон, славний проповідник і надворний священик Ярослава Мудрого, висвячений 1051 р. Вдруге 1147 р. без погодження з Царьгородом, висвятили на митрополита Клима Смолятича. Це теж учений книжник і філософ. Собор єпископів посвятив його мощами св. Климентія, що в Києві були у великій пошані. Це були спроби визволити українську церкву з-під прямого впливу Візантії. Але пізніше царьгородський патріархат відновив своє право присилати митрополитів до Києва.

В ці часи при церкві жив не тільки сам священик, але й численний церковний причет — люди, які виконували при церкві якісь обов’язки аби церква прийняла їх під свій захист. Називали їх також церковними людьми і вони не підлягали світському судові; судив їх єпископ. В церковному уставі Володимира Великого вони перелічені: ігумен, піп, диякон, попадя, той хто в криласі: ігуменя, чернець, черниця, проскурниця, паломник, лічець, прощеник, задушний чоловік, прибічник, сліпець, хромець тощо.

Духовні чини часто переходили з роду в рід і утримувалися в тих самих родинах: сини священика ставали також священиками. Попович, що не вчився і не висвятився на попа, лишався ізгоєм, людиною без стану. Для письменного духовенства вимагали звичайно невеликої освіти: вміння тільки читати й писати та знати церковні обряди.

Завдяки певній нормалізації державно-церковних стосунків, створенню реальної бази для функціонування релігійних організацій, загальній демократизації українського суспільства відбувається бурхливий процес відродження релігійно-церковного життя. За роки існування незалежної України мережа релігійних громад зросла майже на 4 тисячі одиниць.

На сьогодні Україна — багатоконфесійна держава, де офіційно (станом на 01.01.95) діяло майже 16,5 тис. релігійних громад, 67 конфесій, напрямків і толків. Найпомітнішими серед них є: Українська православна церква (УПЦ), Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римсько-католицька церква (РКЦ), євангельські християни-баптисти (ЄХБ), християни віри євангельської (ХВЄ), адвентисти сьомого дня (АСД), свідки Єгови, а також мусульманська, реформатська та іудаїстська церкви, що становлять 97,1% всієї релігійної мережі України.

Найвпливовішою складовою релігійного життя залишається православ’я, що становить 51,6% загальної кількості релігійних об'єднань.

Українська православна церква є домінуючою в українському православ'ї. На сьогодні вона нараховує 31 єпархію, де діють понад 6 тис, громад віруючих, налічує 64 монастирі, 10 духовних навчальних закладів, 18 періодичних видань, 1225 недільних шкіл та 13 братств. Церковну службу здійснюють біля 5 тис. священиків. 1991 р. церква отримала від Московської патріархії самостійність в управлінні, але канонічне підпорядкована патріарху Московському і всієї Русі — Алексію II. Управління церквою здійснює синод УТЩ на чолі з предстоятелем митрополитом Володимиром.

Українська православна церква — Київський патріархат, керована патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом, нараховує 24 єпархії, понад 2 тис. громад, має 15 монастирів, 1300 служителів культу, 11 духовних навчальних закладів, 7 періодичних видань та 617 недільних шкіл. Ця церковна організація виникла у червні 1992 р. в результаті об'єднання частини релігійних громад та духовенства УПЦ та УАПЦ. Управління церквою здійснює Вища церковна Рада на чолі з патріархом. Українська автокефальна православна церква нараховує 600 парафій. Церковну службу здійснюють біля 200 священиків. Структурне оформлення цієї релігійної організації було здійснене у 1990 р., коли на помісному соборі було обрано патріарха (Мстислава). 1992 р. частина єпископату УАПЦ, керована митрополитом Антонієм, об'єдналася з окремими представниками УПЦ, утворивши УПЦ-КП. Противники цього об'єднання, на чолі з патріархом Мстиславом, не визнали здійсненого акту і згодом після його смерті (вересень 1993 р.) провели черговий помісний собор, обравши на ньому нинішнього патріарха УАПЦ Димитрія.

Досить активно відбувається відродження Української греко-католицької церкви. За кількістю громад (3030) вона практично вийшла на довоєнний рівень (3237) і займає на сьогодні друге місце в Україні. Переважна більшість парафій знаходиться у Львівській (1333), Тернопільській (721), Івано-Франківській (629) та Закарпатській (280) областях. Останнім часом помітне поширення греко-католицизму в інших регіонах України. До цієї церкви відносяться також 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори в Австралії, Аргентині, Бразилії, Великобританії, Канаді, Німеччині, Польщі, Франції, Хорватії та США. Очолює церкву Верховний архієпископ Мирослав.

Серед церков, що найбільш динамічно розвиваються останніми роками, — Римсько-католицька церква, її зусилля сьогодні спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні у XVII — XVIII. РКЦ практично закінчила свою розбудову. Призначено єпископів. Утворено Львівську архідіецезію як її духовний центр та Житомирську і Кам’янець-Подільську дієцезії. Відкрито Київський духовний коледж, Кам’янець-Подільську духовну семінарію та Київський український римсько-католицький університет. На сьогодні понад 600 католицьких громад діють в усіх областях України, за винятком Полтавської. Крім цього, РКЦ має 22 монастирі, біля 200 недільних шкіл, 6 періодичних видань та понад 300 служителів культу, серед яких 200 — іноземці. Будується 86 нових культових споруд.

Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напрямку. В протестантських церквах є необхідні управлінські структури, в тому числі й республіканські духовні центри, що діють на підставі зареєстрованих в установленому законом порядку статутів. Тут панує спокійна діловитість: зміцнюється матеріальна база релігійної діяльності, ведеться, релігійно-просвітницька, морально-виховна, місіонерська робота; підтримуються тісні зв’язки з братніми церквами інших держав, регулярно завозяться з-за кордону релігійна література, медикаменти, одяг, продовольчі товари, які розподіляються по лікарнях, будинках сиріт, серед людей похилого віку, інших мало-захищених верств населення.

Значно зросла в Україні кількість мусульманських громад (117). Проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. На сьогодні офіційно діють три зареєстровані самостійні центри: у Києві, Донецьку та в Криму.

Два центри керують діяльністю 70 іудаїстських громад. Це, зокрема, Об'єднання іудейських релігійних організацій (головний рабин Яків Блайх) та Об'єднання релігійних громад іудейського віровизнання (президент Ноях Дубинський).

В останні роки в Україні знайшли певного поширення релігійні організації так званих нетрадиційних культів. Серед них: громади харизматичного напрямку, Церкви повного Євангелія, РУН віри, Товариства свідомості Крішни, Новоапостольської церкви, Церкви Іісуса Христа святих останніх днів (мормонів) та буддистських дацанів. Крім того, в Україні діють понад 200 мало чисельних об'єднань віруючих 46 релігійних напрямків, течій і толків. З утвердженням національної незалежності та проголошенням держави Україна постало питання про визначення свободи світогляду і віросповідання, тобто надання громадянам України можливості та права сповідувати будь-яку релігію або бути атеїстом. Щоправда, атеїзм — це також своєрідна релігія. Нинішній розподіл християнських конфесій в Україні ілюструє наведена таблиця.

УПЦ — Українська православна церква; УГКЦ — Українська греко-католицька церква; УПЦ-КП — Українська православна церква, Київський патріархат; УАПЦ — Українська автокефальна православна церква; РКЦ — Римсько-католицька церква. Право свободи світогляду і віросповідання зафіксовано в міжнародних документах, зокрема в «Хартії прав людини «, «Загальній декларації прав людини «, що прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948p., і продубльовано в міжнародному «Пакті про громадянські та політичні права «, прийнятому 21-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966р., який набрав чинності 23 грудня 1976р. Уст. 18Декларації і cm. 18 Пакта написано: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті й релігії, вона може приймати релігію за своїми переконаннями, вибором та здійснювати свободу сповідувати свою релігію або переконання публічним чи приватним порядком та виконувати релігійні чи ритуальні обряди». Уст. 35 Конституції України, прийнятій на сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р., також зазначене право громадян на свободу світогляду і віросповідання. Ця стаття практично повторює статті міжнародних документів і не суперечить їм.

2. Специфіка та різноманітність суспільної свідомості

релігійний вірування конфесія церковний У соціально-філософському смислі буття розглядається як діалектична єдність суспільного буття і суспільної свідомості. Суспільне буття — матеріальна, предметно-чуттєва сторона життя суспільства, соціально-практична діяльність людей і її продукти-світ культури як теоретично і практично освоєної природи.

Суспільна свідомість — ідеальна, духовна сторона життя суспільства, сукупність поглядів, ідей, вчень, теорій, якими люди керуються у своїй практичній діяльності (наукові знання, політичні, правові ідеї, моральні принципи і норми, художні образи, релігійні переконання, філософські погляди).

Теоретичний аналіз суспільства спочатку передбачає розгляд останнього як складного цілісного організму, елементи якого постійно впливають один на одного, весь час взаємодіють. Причому характерною рисою такої взаємодії виступає «супідрядність», тобто взаємовідношення первинного-другорядного, визначального-обумовленого. Важливим питанням, яке витікає з такого роду залежності, є питання про те, як у історії людства взаємодіють свідомість та буття, ідеальні цілі людей з об'єктивними умовами їх дій. Без відповіді на таке питання просто неможливо з’ясувати, що таке суспільство (соціум). Практика суспільного життя припускає лише два варіанти відповіді на це питання: ідеалістичний, коли первинним вважається розум людей, і матеріалістичний, коли первинним вважається реальне суспільне буття.

Ідеалістичне тлумачення історичного процесу, коли абсолютизується роль свідомості у житті суспільства, довгий час було неподільно пануючим у соціології. Причина — реальна складність соціальних процесів. Вчені вважали, якщо людина приймає участь у суспільних перетвореннях, які спонукаються усвідомлюваними цілями чи інтересами, то виходить саме свідомість — первинний фактор історії. Але було б помилкою не визнати, що і в рамках ідеалістичного розуміння історії здійснюється прогрес знання; мали місце геніальні здогадки. Особливо великий вклад в розробку наукової концепції суспільства внесли представники німецької класичної філософії ХVІІІ-ХІХ століть, які поставили проблему об'єктивних основ історичного процесу: інтереси, воля, бажання, діяльність людей — різнонаправлені; але хаос випадкового — тільки зовнішній малюнок історії, за яким схована внутрішня логіка суспільного розвитку. Проблема не була вирішена науково до кінця, тому що у кінцевому підсумку історія все одно містифікувалась чи зв’язувалась з розвитком абсолютної ідеї. Але проблему ними обгрунтовано осмислено: пошук об'єктивних основ суспільного процесу.

Як біологічний вид індивід не змінювався на протязі усієї історії цивілізації. Реально ж постійно змінювалися умови життєдіяльності людей, разом з ними на їх основі і самі люди, їх погляди, потреби, цінності, орієнтації. Свідомість людей є відображенням їх буття, це свого роду усвідомлене буття. Буття ж людей є реальний процес їх життя, тобто суспільне буття людей і є об'єктивна суспільна реальність, свого роду матеріальна суспільна першооснова, яка відображається у суспільній свідомості, визначає погляди і звички великих груп людей. Матеріальне життя суспільства — головне суттєве ядро суспільного буття. Суспільна свідомість яка формується як відображення буття, являє собою складну сукупність ідей, теорій, поглядів, звичок, які з необхідністю виникають у певний історичний період у великих соціальних груп людей.

Таким чином, для розуміння нашого минулого і сучасного, тенденцій майбутнього треба починати не з того, що думала про себе та або інша епоха, а з аналізу суспільного буття людей цієї епохи, його закономірностей та суперечностей. Це — початковий матеріалістичний принцип суспільного пізнання.

Суспільна свідомість завжди у кінцевому підсумку визначається суспільним буттям, завжди другорядна по відношенню до нього. Але одночасно суспільна свідомість відносно самостійна. Це виявляється насамперед у спадкоємності ідей, у тому, що на появу нового у свідомості активно впливає попередній розумовий матеріал. Відносна самостійність свідомості виявляється і у формах її активності, тобто можливості взаємодії з іншими суспільними явищами, у зворотному впливу на суспільне буття. Але осмислення багаторівневої структури соціума тільки через призму категорій буття і свідомості було б недостатнім. Принципи матеріалістичного розуміння історії передбачає і обов’язково враховувати при аналізі дві основні сфери суспільних відносин — матеріальну та ідеологічну. Критерій відмінності цих сфер міститься перед усім у тому, що сутність першої складають відносини, які не проходять попередньо через свідомість людей. Це поперед за все виробничі відносини. Сутність же ідеологічної сфери складають відносини, які виникають під впливом суспільної свідомості і виступають другорядними по відношенню до матеріальних. Це відношення правові, політичні, моральні, естетичні та інші.

Як складна система, що сама розвивається, суспільство пройшло довгий шлях у своєму розвитку. Суспільство виникає із природи у процесі тривалої еволюції, вирішальну роль у якому зіграла праця, виробництво матеріальних благ, що стало основою існування суспільства. І сьогодні зв’язок між суспільством і природою здійснюється через процес виробництва. Виникнення суспільства являє собою стрибок, перехід до вищої, соціальної, форми руху матерії. Виникнув із природи, людське суспільство у значній мірі відокремилось від неї і виступає як нова якість у історичному розвитку об'єктивного світу. Таким чином, зв’язок між суспільством і природою носить діалектичний характер — це єдність якісно різних явищ, яка виявляється насамперед у тому, що, виникаючи із природи і у певній мірі відокремлюючись від неї, суспільство не втратило зв’язку із нею. Постійний зв’язок суспільства із природою є необхідною умовою існування соціума. Але в процесі своєї взаємодії з природою суспільство зв’язане не з усією нескінченною природою, а лише з її часткою — географічним середовищем. Географічне середовище — це частка природи (земна кора, вода, рослинний і тваринний світ), котра на даному історичному етапі так або інакше утягнута у процес суспільного життя. Характер і масштаби залежності суспільства від природного середовища змінювалися на протязі історії і зумовлювалися засобами виробництва матеріальних благ. Що ж таке суспільство? Чи можна обмежувати його визначення тільки визнанням наявності певної сукупності людей? Ні, це було б дуже вузько. На будь якому ступені свого розвитку суспільство — складне, багатостороннє утворення, що складається з людських зв’язків і відношень, створених людством матеріальних і духовних цінностей і різних форм життєдіяльності людей. Суспільство — цілісний соціальний організм, який має чітку структуру й ієрархію, якісно визначені етапи розвитку, особливі соціальні закономірності.

Першопричиною усіх змін у суспільному житті в остаточному підсумку є ріст продуктивних сил, розвиток способу виробництва в цілому. Перед тим як займатися політикою, наукою, мистецтвом, люди повинні їсти, мати житло, вдягатися, а для цього — постійно виробляти матеріальні блага. З часу виникнення суспільства змінили один одного ряд способів виробництва: первісний, рабовласницький, феодальний, буржуазний, соціалістичний. Конкретний аналіз способів виробництва дозволяє визначити джерело соціального розвитку, пояснити, чому на зміну одній суспільно-економічній формації приходить інша. Можна сказати, що історія постає перед нами багато в чому як історія розвитку продуктивних сил й виробничих відносин, які виступають як дві сторони способу виробництва. Виробничі сили, які відображають відношення людей до природи, складаються із засобів виробництва (знаряддя, об'єкти праці) та людей — безпосередніх виробників матеріальних благ, наділених навичками і досвідом. Люди в структурі виробничих сил являють собою активний творчий початок. Без нього — знаряддя виробництва «мертві». Виробничі відносини, які виступають як форма розвитку виробничих сил у рамках способу виробництва, являють собою відношення між людьми, які складаються в процесі виробництва, розподілу та обміну матеріальних благ. Елементами виробничих відносин виступають: відношення власності на засоби виробництва; форми і засоби розподілення матеріальних благ; співвідносини між соціальними групами у процесі виробництва. Головний елемент — форма власності, в залежності від якої складаються усі інші відношення у суспільстві. Виробничі відносини встановлюються не довільно. Вони складаються об'єктивно, незалежно від волі та бажання людей.

Люди не вільні у виборі способу виробництва. Кожне покоління застає певний спосіб виробництва матеріальних благ і підкоряється його законам розвитку, доки він сам не наразиться на перетворення. Перетворення його йде не стихійно, а закономірно, в залежності від розвитку виробничих сил. Справа у тому, що взаємодія виробничих сил і виробничих відносин в рамках способу виробництва носить суперечливий характер. В результаті безперервного розвитку виробничих сил періодично виникає невідповідність між тими чи іншими елементами виробничих відносин. Лише за допомогою соціальних революцій старі виробничі відносини змінюються новими. Відкривається простір для розвитку виробничих сил, історичного процесу в цілому.

Таким чином в основі діяльності людей знаходиться матеріальне виробництво, але воно виступає як джерело перетворення у суспільстві лише в кінцевому підсумку. А що ж спонукає людей щоденно до діяльності, що ними рухає в ті чи інші історичні періоди? Ще Арістотель в античній Греції відзначав, що людей спонукає до дії інтерес. Інтерес існує об'єктивно, незалежно від того, усвідомлений він чи ні. Він далеко не завжди може бути позитивним, а часто носить відкрито негативний характер. Визнання об'єктивності інтересів означає, що процес їх розвитку не може бути зведеним до лозунгів, закликів. Головне — в зміні умов, з якими зв’язані ті чи інші інтереси. І тут велику роль відіграють люди, об'єднані у великі соціальні групи. Саме вони своєю діяльністю вносять зміни у структуру суспільного буття. Саме на основі діяльності і соціальних спільностей, і організацій, і індивідів, і історичних осіб твориться історія. У зіткненні протилежних сил виявляється спільна лінія прогресу, що не виключає руху окремих держав в ті чи інші періоди по шляху регресу.

Визначення матеріального життя як основи суспільного життя, виділення матеріальних суспільних відносин як первісних дали можливість побачити повторюваність і узагальнити порядки різних держав в єдине поняття суспільної формації. Вперше поняття суспільно-економічної формації було запроваджене до наукової соціології К.Марксом. Суспільно-економічна формація являє собою конкретно-історичний тип суспільства, взятого в його цілісності, що розвивається за своїми об'єктивними законами. Це поняття по суті соціально-філософське. Його не можна назвати ні хронологічним, ні географічним, як і не можна сказати, що ось ця формація — в Азії, а інша — в Європі, або віднести ії до певного століття. Поняття формації фіксує в теоретичній формі тип суспільства, відтворює реальну історію того чи іншого народу. В історії все дуже складно і кожна з держав не може переходити як із одного класу в другий через всі без виключення формації. Але щоб врахувати складність, специфіку, варіативність, треба знати загальний закон руху історії. Саме таку об'єктивну «логіку» і відтворює поняття формації.

Кожна формація — цілісна система, якісна своєрідність якої зумовлена сукупністю матеріальних виробничих відносин — базисом. Саме останній надає формації характер окремого конкретно-історичного типа: первісного, рабовласницького, феодального, буржуазного, соціалістичного. Над конкретним базисом розташовується відповідний йому тип надбудови — сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів, соціальних інститутів, ідеологічних відносин. До формації відносять також різні соціальні суб'єкти: рід, плем’я, стан, клас, нація, політична партія та суспільна організація. Формацію можна порівняти із живим організмом, у якому скелет — економічні відносини — вкритий плоттю і кров’ю надбудовних, побутових та інших відносин.

У сучасній соціології широко використовується і поняття епоха. На відміну від формації епоха — поняття історичне, яке охоплює більші чи менші періоди соціального розвитку. Розрізняють епохи за станами розвитку, які виступають в цьому часі ведучими і справляють найбільший вплив на напрям суспільного розвитку в даний період історії людства. Наприклад, епоха домонополістичного капіталізму, епоха феодалізму, тощо.

В останній час в соціології все частіше застосовують цивілізаційний підхід до історії людства, який виявляє нові виміри в історичному розвитку людства. Цивілізаційний підхід ніби доповнює формаційний, дозволяє відслідковувати конкретне суспільство з позицій панування тих чи інших технологій, мистецтва, філософії, суспільно визначних цінностей, ідеалів, стиля творчого мислення. Кожен виток цивілізації несе в собі певні принципи, ставлячи поперед за все початкові основи духу людства, його мораль, поведінку, віру, надію. Такі принципи складаються в процесі утворення і розвитку цивілізації і передаються новим поколінням. Спираючись на тенденції, що складаються, можна передбачити, що основним принципом життя у перспективі буде глобальний гуманізм, нова загальнолюдська духовність, яка містить в собі досягнення людської духовності. На перше місце виступає цінність людини, її право на життя, свободу, розвиток, творчість; благо людини розцінюється як вищій критерій оцінки рівня суспільного життя.

У той же час сучасна цивілізація породила і таке огидне явище, як тоталітаризм. Саме поняття «тоталітаризм» виникло у XX сторіччі і застосовується для характеристики таких політичних (державних) систем, які прагнуть до повного (тотального) контролю над усім життям суспільства в цілому і над життям кожної людини окремо. Для тоталітарних режимів характерні деякі спільні ознаки: створення особливого роду ідеологій та монополізація влади. Особливого роду ідеології являють собою комплекси ідей, які обґрунтовують право цих режимів на існування. Самі ідеології - також тоталітарні, тому що претендують на охоплення всіх без виключення сфер суспільного і приватного життя, а також на те, що вони являють повне втілення істини і тому загальнообов’язкові. Тоталітарні ідеології нерідко заперечують минуле і сучасне в ім'я великого і світлого майбутнього. Тоталітарна ідеологія перетворюється на таку, яка не підлягає критиці та аналізу, утверджуючи монополію на правоту і істину.

Монополізація влади означає концентрацію її в руках однієї партії, а сама партія виявляється під владою одного лідера. Іде стрімке зрощення правлячої партії з державним апаратом і одержавлення суспільства, тобто знищення незалежного від держави суспільного життя, знищення громадського суспільства (заборона інших політичних партій і всіх суспільних організацій, які не підлеглі керуючій партії). Збереження такого роду системи неможливе без насильства. Тому для тоталітарних режимів характерно застосування терору як засобу внутрішньої політики і мілітаризація суспільства. Але тоталітарні режими — не вічні, і причина їх краху криється в них же самих: у їх обмежених можливостях саморозвитку, у слабкій пристосованості до світу, який швидко змінюється.

Список використаної літератури

1. Грушевський М. С. Духовна Україна. — К., 1994.

2. Гуревич А. Я. Категория средневековой культуры. — М., 1984.

3. Гуревич А. Я. Средневековый мир: культура безмолвствующего большинства. — М., 1998.

4. Давня історія України. — К., 1994.

5. Дзюба І. «Бо то не просто мова, звуки». — К., 1996.

6. Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. — М., 1991.

7. Замалеев А. Ф., Зоц В. А. Мыслители Древней Руси. — К., 1981.

8. Запад и Восток: традиции и современность: Учеб. пособие. — М., 2007.