Достоевский Федір Михайлович

Достоевский Федір Михайлович

О.Т. Ермишин Достоевский Федір Михайлович (1821 — 1881) — русич. письменник, публіцист. У творчості Д. знайшли глибоке відбиток релігійні, етичні і метафізичні проблеми людського буття; його твору містять образи і филос. ідеї, яскраво які виражають сутність людини, особливості його природи й свідомості. Раннє творчість Д. визначається поєднанням літературного романтизму і психологічного аналізу. Його перший роман «Бідні люди» (1845) його з захопленням зустрінутий В. Г. Бєлінськ і Н. А. Некрасовим, увидевшими у молодому письменника творця «соціального роману», продовжувача Н. В. Гоголя. Однак у повісті «Двійник» (1846) вже помітно, автора не обмежується соціальної типологією, а прагне психологічному аналізу людської душі в усій своїй труднощі й суперечливості. У творах утор. підлогу. 1840-х рр. Д. розглядав особистість у її емоційних і вольових якостях, визначивши собі головні литературно-философские теми: «таємниця» людини, моральний сенс життя, проблема соціально справедливого общества.

В 1849 Д. був заарештований за у суспільстві М. В. Петрашевского і засуджений до страти. Вона пережила кілька страшних хвилин, у очікуванні смерті, потім був помилуваний й засудили чотири роки каторжних робіт. Після каторги (1850— 1854) і в армійському батальйоні Д. у грудні 1859 повернувся до Санкт-Петербурга і, переглянувши колишні «соціалістичні» переконання, активно включився у літературне життя. Разом з братом М.М. Достоєвським брав участь у виданні жур. «Час» (1861—1863) і «Епоха» (1864—1865), у яких пропагував ідеологію почвенничества. Обстоюючи ідею національної самобутності Росії, Д. на відміну слов’янофілів намагався поєднати її досягнення зап. цивілізації, знайти компроміс між крайніми т.зр. Він негативно ставився до революційним проектам громадського перебудови, протиставляючи їм національну схему прогресу через поступове вирішення соціальних проблем, співробітництво уряду з інтелігенцією і народом. Принципами «вроджену» ідеї покладалися братерське початок на противагу зап. індивідуалізму, пристрій русич. суспільства до християнських підставах. У Д. формується світогляд, носящее сильний антипросвітительський і антипозитивістський характер, складається нову систему поглядів, яскраво котре виражається у повісті «Записки із підпілля» (1864). Їх герой розвиває парадоксальну філософію, за якою людське самовілля ставиться найвище логічних і розумних законів життя. Свідомість «підпільного» людини грунтується на протесті проти об'єктивного порядку буття (закони природи, висновки математично-природничої грамотності, математика), т.к. раціональна об'єктивність як заперечує вільну особистість та зберегти індивідуальність, а й у принципі неспроможна повністю пізнати її, бо здатна охопити лише «якусь одну двадцяту частку всієї моєї здібності жити» («Записки із підпілля»). Д. власне відкидав як позитивізм і утопічний соціалізм, а й будь-яку філософію, орієнтовану на розсудливе пояснення життя. Він протиставляв розуму цільну людську природу, яка суперечлива і ірраціональна. Сумнів і страждання є причина свідомості, сутність людини у його свободі, суб'єкт вільної волі суперечить і протистоїть європейському прогресу — ці та ін. ідеї становили оригінальне филос. світогляд Д. й одержали подальшу розробку на роботах екзистенціалістів 20 в.

Выход з «підпілля» Д. бачив у дотриманні заповітами православного християнства як еталонам повноцінної, гармонійної людської життя. Однак у його великих романах художня і людська щоправда постійно змушує письменника відходити від православних догм і навіть схвалювати протилежність. Досить знамените Алешино «розстріляти!» в відношенні генерала, затравившего дитини собаками («Брати Карамазови»). Щоправда життя практично завжди перемагала в нього правду релігії; його християнство — це християнство «із людським обличчям». Др. шлях, на його думку, перебував у саморуйнуванні особистості, самообожествлении людини, затвердженні граничного егоїзму. Різні варіанти особистого самоствердження, втілені літературних образах, є филос. змістом «ідейних» романів Д., основною темою яких — трагедія людської свободы.

Герои Д. — носії певних ідей, яке романи є складну ідейну діалектику, чи «поліфонію» (М.М. Бахтін), засновану на взаємодії особистих позицій, і світоглядів. З одного боку, ідеали всепроникною кохання, і братства висловлюють князь Мишкін («Ідіот», 1868), старець Зосима і Олексій Карамазов («Брати Карамазови», 1879—1880); з ін. боку, ідею заперечення і метафізичного бунту втілюють Родіон Раскольніков («Злочин покарання», 1866), Микола Ставрогін («Біси», 1871—1872), Іван Карамазов та інших. Важлива тема Д. — антагонізм віри і невіри, християнства і соціалізму — отримала завершення «поемі» про Великого Інквізитора («Брати Карамазови»), у якій Христос уособлює волю і любов, а Інквізитор — насильство і примус. По думці Д., свобода — це основна умова духовного вибору між добро і зло, великий дар, який збагачує чи руйнуючий личность.

Несмотря на переважну критичну бік творчості, Д. вдалося висловити і позитивні ідеї — прикладом може бути його думка про красі. Віра Д. у те, що «краса врятує світ», поширювалася на різні боки світогляду — на психологію, естетику, релігію. Естетичне споглядання краси є властивість людини, безпосередньо співвідносне і з моральним самосвідомістю, і з шуканням Бога. Краса є об'єктивна метафізична сила, що створює гармонию.

Духовным заповітом Д. є мова йде про О.С. Пушкіна (1880). У ньому Пушкін виступає символом гармонії і цільною творчої особистістю, яке світогляд Д. розуміє, як ідеал і побачити майбутню програму русич. людини. Заклик Д. до «всесвітньому всечеловеческо-братскому єднання», проголошений в пушкінської промови, є, власне, результатом його релігійних і филос. исканий.

Д. був знаковою постаттю для русич. релігійно-філософського відродження поч. 20 в. Він справив значний вплив на русич. і зап. филос. думку, виявився найбільш читаним русич. письменником у країнах, книжки стали об'єктом досліджень багатьом мислителів XX в. (А. Камю, Бахтін, Н.А. Бердяєв, Л. Шестов і др.).

Список литературы

Полн. соб. тв.: У 30 т. Л., 1972−1990. Т. 1−30.

Розанов В.В. «Легенда про Великого Інквізитора» Ф.М. Достоєвського. СПб., 1894.

Мережковский Д. С. Толстой і Достоєвський. СПб., 1901−1902. Т. 1−2.

Шестов Л. Достоєвський і Ніцше. Філософія трагедії. СПб., 1903.

Бердяев Н.А. Світогляд Достоєвського. Прага, 1923.

Штейнберг О. З. Система свободи Достоєвського. Берлін, 1923.

О Достоєвського: Рб. статей. Прага, 1929—1936. Т. 1—4.

Лосский В.О. Достоєвський та її християнське світорозуміння. Нью-Йорк, 1953.

Голосовкер Я.Э. Достоєвський і Кант. М., 1963.

Бахтин М. М. Проблеми поетики Достоєвського. М., 1979.

Камю А. Бунтарський людина. М., 1990.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.