Завдання та значення Конституції України

Вступ Актуальність теми. Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності є конституція. На сьогодні у світі діє понад 150 конституцій, а також більше 300 конституцій суб'єктів федерації і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність, тощо.

Сучасна Україна як і люба інша демократична держава сучасного світу має свою Конституцію. Конституція відіграє важливу роль, адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає підвалини організації та функціонування держави і громадських структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої діяльності.

Демократичний характер української держави означає, що вона має на меті створення сприятливих умов для забезпечення участі громадян в управлінні державними справами. Характеризуючи державу як соціальну, Конституція передбачає орієнтацію на здійснення та ефективної політики, виявом чого є забезпечення прав людини, формування доступних для різних верств систем освіти, охорони здоров’я і соціального захисту, підтримки малозабезпечених прошарків.

Конституція — це особливий інститут правової системи держави, якому належить правове верховенство по відношенню до всіх її актів. Це не просто закон, а особливий закон країни. Вона оформляє національну систему права, стягує воєдино діюче законодавство, визначає основи законності і правопорядку в країні. Конституція країни — це Основний Закон. Для України Конституція України 28 червня 1996 р. стала символом консолідації Українського народу в розбудові країни як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція України 1996 р. є найважливішою категорією національного права, його серцевиною.

Мета даної курсової роботи — визначити поняття, встановити основні завдання та значення Конституції України.

Завдання роботи. Поставлена мета курсової роботи обумовила вирішення наступних завдань:

розкрити зміст поняття «Конституції України»;

визначити сутність та юридичні властивості конституції;

охарактеризувати основні функції конституції;

провести аналіз структури Конституції України;

призначити основні ознаки Конституції;

сформулювати та узагальнити висновки отримані в процесі роботи.

Об'єктом дослідження є Конституція України як нормативно-правовий акт та її положення.

Предметом дослідження є поняття, юридичні властивості Конституції України як основного джерела конституційного права України, її місце і роль у системі джерел конституційного права України.

Розділ 1. Поняття, сутність та основні властивості Конституції як основного закону держави Термін «конституція» походить від латинського слова, що означає «встановлення», «впорядкування», «лад «. Конституція — це Основний Закон держави, що закріплює державний і суспільний лад, права, свободи й обовґязки людини та громадянина, форми прямого народовладдя, систему й принципи організації державної влади та місцевого самоврядування, територіальний устрій, а також складники держави й суспільства[1].

В науці конституційного права при визначенні поняття конституції слід враховувати два підходи: західної (європейської) концепції та марксистсько-ленінської. Перша характерна тим, що представники різних філософсько-правових шкіл неоднозначно ставляться до змісту конституції. Так, представники природної школи права під конституцією розуміють суспільний договір, який виражає волю народу. Нормативістська школа права вважає конституцію вираженням вищої правової норми. Нарешті, інституціоналісти вважають, що конституція — це статут не лише держави, а й нації[2].

Необхідною передумовою забезпечення реальності конституційних приписів, неухильного впровадження їх у повсякденну практику всіх учасників суспільних відносин є правильне розуміння сутності конституції, її місця та ролі в житті суспільства й держави, знання її конкретних положень. Сутність конституції — це її внутрішня основа, смисл, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики Основного закону суспільства й держави, що знаходять свій предметний вираз у його змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка уособлює істотні ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового змісту конституції.

Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996р нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави — це визначна подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності України. Якою мірою і яку роль вона відіграє в процесі державотворення української нації покаже майбутнє. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях неоднозначне сприймається різними політичними силами та верствами суспільства. Говорячи про це ми не можемо забувати, що якою б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею життя у перехідний період.

Нова Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрідержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних характеристик (рис) правової держави; впровадження ідей парламентаризму; запозичення досвіду конституційного будівництва інших країн; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної, морально — етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України, відповідаючи загальнолюдським конституційним стандартам, втілює в життя конституційні ідеали: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо[3].

Під поняттям «властивості» конституції, слід розуміти її специфічні риси, що відрізняють конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність та зміст. Юридичні властивості виражають правову природу конституції та визначають її місце у правовій системі держави, в системі національного законодавства. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі:

1) Легітимність конституції виявляється в тому, що вона приймається в особливому порядку. Легітимність конституції пов’язана з її установчим характером, насамперед з тим, що в конституції отримує виявлення державна воля народу, проголошуються основи державного і суспільного життя. Конституція може бути прийнята:

законно обраним органом державної влади (парламентом). Більшість конституцій світу, а також і Конституція України були прийняті парламентами;

установчими зборами, утвореними спеціально для прийняття конституції. Таким чином була прийнята Конституція США;

безпосередньо народом шляхом референдуму. Так були прийняті Конституція Франції 1956р., Конституція Росії 1993р. та деякі інші;

2) Фіксуючий характер — конституція закріплює (фіксує) досягнутий рівень розвитку суспільних відносин, що склалися на момент її прийняття. Кожна нова конституція є юридичним відображенням ходу історичного процесу, конкретного етапу розвитку суспільства і держави;

3) Стабільність конституції, що забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень;

4) Програмний характер — конституція містить програмні положення, визначає тенденції, основні напрямки, цілі соціального прогресу та розвитку держави;

5) Реальність. Головним критерієм для оцінки реальності конституції служить її відповідність дійсності. Якщо конституція і дійсність відповідають один одному, якщо забезпечується відповідність конституційних приписів соціально-економічним умовам розвитку суспільства, можна говорити про реальність конституції. Реальність конституції має декілька аспектів:

відповідність конституційних приписів характеру суспільних відносин, що склалися в країні на момент прийняття конституції;

урахування конкретних історичних, політичних, етнографічних та інших особливостей країни;

вибір прийомів і засобів впливу, адекватних характеру суспільних відносин, що ними регулюються;

передбачення соціальних наслідків дій тих чи інших конституційних установлень;

гарантованість конституції;

6) Юридичне верховенство (вища юридична сила) — усі інші закони та підзаконні нормативно-правові акти не можуть суперечити конституції;

7) Пряма дія — норми конституції можуть бути реалізовані самі по собі, незалежно від того, чи деталізовані вони у поточному законодавстві, чи ні. Так, згідно з ч.3 ст. 8 Конституції України гарантується можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Конституції України[4].

Таким чином, Конституція України як вищий законодавчий акт визначає базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи й обов’язки громадян. Затвердження Основного Закону держави створило юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти. Історичне значення Конституції 1996р. Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України; вона стала продовженням багатовікових конституційно-правових традицій українського народу.

Конституція України закріпила правові основи незалежної України, її суверенітет і територіальну цілісність. 3 прийняттям Конституції були визначені базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико економічну систему. Створено передумови для того, щоб функціонування і розвиток держави і суспільства не залежали від політичної орієнтації партій чи окремих політичних діячів. Окреслено відносини держави і громадянина, їхні права і взаємні обов’язки. Установлено межі втручання держави в життя суспільства й окремої особистості[5].

Прийняття Конституції внесло стабільність у політичне життя українського суспільства, законодавчо розмежувавши права й обов’язки різних гілок влади, політичних партій і громадських організацій. Прийняття демократичної за своїм характером Конституції зміцнило міжнародний авторитет молодої держави.

Розділ 2. Загальна характеристика Конституції України як політико-правового документу

2.1 Основні риси Конституції України Конституція України як основне джерело конституційного права України визначена як єдиний нормативно-правовий акт, який є Основним Законом України, має найвищу юридичну силу, є юридичною базою законодавства України, приймається і змінюється в особливому порядку, має специфічний зміст і структуру і прямо діє на всій території України.

Основні риси Конституції України необхідно відрізняти від її формально-юридичних властивостей. Основні риси характеризують зв’язок Конституції як політико-юридичного документа з суспільним розвитком, специфіку впливу суспільних відносин на її характер і навпаки, роль Конституції в реальних процесах життя країни. Формально-юридичні властивості Конституції - це її ознаки як основного нормативно-правового акта держави, найбільш значущими серед яких є наступні: Конституція — Основний Закон України; Конституція — юридична база поточного законодавства; її найвища юридична сила; особливий порядок прийняття і внесення змін до неї; особливий зміст і структура Конституції; пряма дія її норм.

Конституція України є самостійним особливим нормативно-правовим актом, який посідає найвище місце в їх ієрархії і має свою особливу специфіку, у тому числі і в порівняні зі звичайними законами. Доводиться, що Конституції України притаманний ряд формально-юридичних властивостей, за яким вона відрізняється від інших законів, що класифікація законів в Україні офіційно не визначена і це ускладнює врахування специфіки окремих законів (і Конституції в тому числі) при їх прийнятті, внесенні до них змін і застосуванні.

Сутність верховенства Конституції обумовлюється не тільки її найвищою юридичною силою. Така властивість Конституції, разом з іншими, визначає її місце не лише у правовій системі, але і конституційну пріоритетність у суспільстві і державі, яка зорієнтована на повагу, визнання і дотримання положень Конституції всіма учасниками суспільних відносин. Що стосується найвищої юридичної сили, то вона показує місце Конституції у системі нормативно-правових актів. Зазначені поняття можна ототожнювати тільки у випадку, якщо розглядати «верховенство Конституції» у вузькому значенні. Тому для позначення місця Конституції в системі нормативно-правових актів доцільно використовувати термін «найвища юридична сила».

Юридична властивість Конституції України як бази поточного законодавства України полягає у впливі Основного Закону на поточне законодавство, який здійснюється в таких основних напрямках:

а) визначає зміст нормативно-правових актів — поточне законодавство розвивається в рамках, визначених Конституцією;

б) визначає види нормативно-правових актів;

в) визначає ієрархію нормативно-правових актів.

Конституція України характеризується широким предметом правового регулювання суспільних відносин і має особливу, порівняно з іншими законами структуру.

Предметом правового регулювання Конституції України є особливе коло державно-політичних відносин владарювання. Усі суспільні відносини, що врегульовані конституційним правом, поділяються на кілька видів:

— відносини політичного характеру (визначають державний суверенітет, форму держави, суб'єкти державної влади, загальні засади організації політичної системи та ін.);

— найважливіші відносини, що складаються в економічній сфері суспільства (основи права власності, забезпечення соціальних потреб членів суспільства та ін.);

— взаємовідносини людини і громадянина з державою, які знаходять своє відображення в основах правового статусу цих суб'єктів;

— відносини, пов’язані з організацією і функціонуванням органів державної влади;

— відносини, пов’язані з державним і територіальним устроєм країни;

— відносини, що визначають засади місцевого самоврядування[6].

Слід приділити увагу також структурі Конституції України. Структура Конституції України являє системно — структурну цілісність що складається з інститутів, які займають логічно обумовлене місце в її системі залежно від функціонального навантаження. Таким в цілому і є наш Основний Закон. У своїй структурі Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, складається з преамбули, з 15 розділів, які об'єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів перехідних положень. Таким чином, структура Конституції - досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов'язаних і взаємозумовлених структурних елементів.

Пряма дія Конституції України здійснюється у двох формах: безпосередній і опосередкованій. Віднесення опосередкованої дії Конституції України до різновиду прямої її дії дає змогу не ставити можливість застосування норм Конституції в залежність від того, деталізовані вони в чинному законодавстві чи ні; підвищує авторитет Конституції в правотворчій і правозастосовчій діяльності.

Процедура внесення змін до Конституції України є самостійною парламентською процедурою і характеризується такими рисами: особливим суб'єктом права ініціативи конституційного перегляду; наявністю застережень щодо можливості внесення змін до Конституції України (застереження, які стосуються змісту положень Конституції; застереження, які стосуються часу внесення змін; застереження у зв’язку з організацією роботи парламенту; застереження щодо неприйнятих змін); наявністю попереднього конституційного контролю законопроектів про внесення змін; ускладненим порядком прийняття законопроектів про внесення змін; необхідністю промульгації і офіційного оприлюднення законів про внесення змін[8].

Невід'ємною рисою Конституції України є її роль у розвитку й удосконаленні вітчизняної конституційно-правової науки та освіти, правового виховання. Наукові дослідження юридичних властивостей Конституції України є надійним теоретико-методологічним підґрунтям для пізнання інших важливих явищ конституційно-правової реальності, щодо яких Конституція виступає системо утворюючим чинником.

2.2 Функції Конституції України і їх види Функції Конституції України є життєво необхідними для суспільства та держави, що підтверджує більш ніж двохстолітня історія існування конституцій у світі. Тобто, висвітлення функцій Основного Закону стосується не лише Конституції України, а й її призначення в державі й функціонування права у суспільстві загалом[9].

Функції Конституції України — це цілеспрямовані напрямки та види впливу Основного Закону на суспільні відносини, які є предметом конституційного права.

Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багато функціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) й інші галузеві та об'єктні функції, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольну, охоронну й інші функції.

Основними критеріями класифікації функцій Конституції України слід уважати:

об'єкт і предмет правового регулювання Конституції України;

способи й засоби впливу Конституції України на суспільні відносини;

умови впливу Конституції України на суспільні відносини тощо.

Передусім, функції Конституції України розрізняють за об'єктами впливу норм цього найважливішого нормативно-правового акта на суспільні відносини. Цілеспрямований вплив норм Конституції на об'єкт конституційних відносин сприяють установленню предмета конституційно-правового регулювання. Основними предметами правового регулювання Конституції України є найважливіші сфери суспільного та державного ладу, а саме: політична, економічна, соціальна, культурна (ідеологічна або духовна), інформаційна, екологічна, а також зовнішньополітична. Відповідно, слід розрізняти такі предмети, або ж об'єктні, функції Основного Закону, як політична функція, економічна функція, соціальна функція, ідеологічна функція, інформаційна функція, екологічна функція та зовнішньополітична функція.

Предметні функції Конституції України можна класифікувати і за основними інститутами конституційного права, що об'єктивовані в розділах Основного Закону, тобто за предметами конституційно-правового регулювання, що властиві певним групам норм Конституції України. Зокрема, слід розрізняти функції конституційно-правового регулювання основ суспільного і державного ладу; прав, свобод та обов’язків людини та громадянина; форм безпосередньої демократії; правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб; конституційного статусу АР Крим; адміністративно-територіального устрою України; правового захисту Конституції тощо.

І в першому, і в другому випадку об'єктні та предметні функції Конституції України є напрямками і видами впливу її норм на основні інститути конституційного права з метою реалізації мети й завдань Основного Закону та гарантування конституційного правопорядку.

Функції Конституції слід також розрізняти за способами й засобами її впливу на суспільні відносини, що є предметом конституційного права. Тобто, йдеться про методи здійснення Основним Законом конституційно-правового регулювання.

Як і для методів конституційно-правового регулювання в цілому, для Конституції України за способом та засобом властиві такі функції, як регулятивна, установча, охоронна, правозастосовча, інформаційна, аксіологічна та інші. Наприклад, інтегративна (системоутворююча) функція Конституції України полягає в тому, що цей нормативно-правовий акт є основою системи національного законодавства.

За умовами реалізації, насамперед за часом, функції Конституції України поділяються на постійні та тимчасові. Питома вага функцій Конституції України, як і більшості інших конституцій, має постійний характер, оскільки дія положень Основного Закону має безстроковий характер. Тимчасові функції Конституції України, визначені Перехідними положеннями (розділ XV Конституції України), існували на період, що не перевищував п’ять років з часу прийняття Конституції України. На сьогодні тимчасові функції Конституції України не властиві, що й обумовлює таку її ознаку, як стабільність.

У науці конституційного права України існують й інші підходи до класифікації функцій Конституції України. Так, на думку деяких науковців, функції Конституції України можна також класифікувати як юридичні та соціальні функції Основного Закону. Саме ці види функцій дають уявлення про призначення Конституції України в механізмі правового регулювання та її соціальну цінність у суспільстві та державі.

До юридичних функцій Конституції України слід віднести регулятивну, установчу та правоохоронну функції. Така послідовність указаних функцій обумовлюється рівнем їх поширення у системі функцій Конституції України. В системі юридичних функцій Конституції регулятивна функція відіграє одну з центральних ролей, оскільки вона не лише безпосередньо реалізує завдання врегулювання суспільних відносин, а й опосередковано служить засобом забезпечення установчої та правоохоронної функцій Конституції. З цього погляду можна стверджувати, що саме в регулятивній функції Конституції знаходять своє відображення загально-регулятивні властивості права як такого. Водночас рівень забезпеченості цієї функції дозволяє оцінити ступінь реальності Конституції, того, наскільки вона впливає як на правове середовище, так і на інші сфери суспільного життя. В результаті, крім своєї суто практичної значущості в забезпеченні розвитку суспільних відносин, регулятивна функція набуває й методологічного значення критерію оцінки в якості конституційно-правового життя суспільства.

Дослідження регулятивної функції Конституції та її забезпечення в Україні охоплює не лише висвітлення її співвідношення з іншими функціями Конституції, а й аналіз шляхів її реалізації, якими є:

позитивне закріплення правових норм, які визначають статус основних суб'єктів правовідносин;

визначення структури, функцій і компетенції органів державної влади та їх посадових осіб;

визначення конкретних правових зв’язків між суб'єктами конституційних правовідносин;

установлення норм, які регулюють конституційну відповідальність, а також загального типу правового регулювання щодо конкретних правовідносин.

Це потрібно з огляду на те, що саме через подібну конкретизацію процесу реалізації регулятивної функції ми отримуємо можливість висвітлити як її безпосередній зміст, так і продемонструвати ті способи, завдяки яким Конституція здійснює регулятивний вплив на суспільні відносини.

Важливою складовою ефективного правового забезпечення реалізації регулятивної функції Конституції є гарантуванні відповідного статусу Конституції як Основного Закону, тобто як такого специфічного правового акта, що має найвищу юридичну силу в загальній системі нормативноправових актів і чиї норми є нормами прямої дії. Лише в цьому випадку Конституція може стати надійним та головне — реальним регулятором як конкретних суспільних відносин, так і загальних процесів суспільного (правового, політичного, економічного, соціального) розвитку, спрямованих на втілення конституційних цінностей та принципів[10].

Аналіз змісту установчої функції Конституції дозволяє виділити в ній два основні компоненти. По-перше, це встановлення нормативних основ формування найважливіших правових інститутів, які зумовлюють тип держави, її правову систему та спосіб взаємодії держави із суспільством. По-друге, це континуальне або динамічне, тлумачення установчої функції, яке розглядає її й з позиції постійного впливу на дію встановлених нею інститутів завдяки визначенню загальних принципів, контурів і стратегії розвитку правової системи. Коректність подібного тлумачення установчої функції обґрунтовується тим, що воно дозволяє уникнути ставлення до установчої функції як до своєрідного одноразового акта, вивчення якого має лише історико-правову чи історико-конституційну цінність. Справді, процеси розвитку правової системи та правових відносин постійно відчувають на собі вплив встановлених Конституцією норм і принципів, що дозволяє розглядати установчу функцію як одну з універсальних та одночасно постійно діючих юридичних функцій Конституції.

До соціальних функцій Основного Закону відносять напрями і види впливу Конституції України на основні сфери суспільного та державного життя в Україні. Відповідно до цього критерію, слід виділяти насамперед економічні, політичні та соціально-правові функції Конституції України. На відміну від юридичних функцій, соціальні функції розглядають як такі, що пов’язані з реалізацією конкретних завдань у сфері формування та розвитку суспільства. Це не означає, що між цими двома групами функцій Конституції виникає або може виникати будь-яке протистояння. Якраз навпаки, всі без винятку соціальні функції завжди реалізуються завдяки встановленню певної сукупності конституційних норм і принципів, які врегульовують найважливіші сфери суспільних відносин.

Сутність конституції в її функціях, які зумовлені її змістом, роллю щодо регулювання спільних відносин, задоволення соціальних потреб. Складність суспільних відносин зумовлює багатоплановість функції та її спрямованість. Одна група таких функцій «обслуговує» потреби конституції, інша — виходить далеко за межі конституції як політико-правового феномену. Конституція виступає як невід'ємний елемент всієї соціальної організації, як соціальне благо, ефективний регулятор і перетворювач суспільних відносин. Функції конституції відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями або способи цього впливу.

Головне призначення конституції - закріплення й гарантування фундаментальних прав людини і громадянина, впорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство. Її визначальні риси та принципи, як і вся конституційна матерія, що побудована на них, визначаються підвищеною стабільністю. Саме це визначає тривалість життя конституцій.

2.3 Структура Конституції України Питання структури конституції як документа очевидно найкраще і найпростіше розглядати у випадках, коли йде мова про писану одноактну (тобто таку, яка являє собою один єдиний логічно побудований і завершений документ) конституцію. При наявності конституцій з іншими формами виразу (писаної некодифікованої чи змішаної конституцій), розгляд питання про їхню будову як таку певним чином ускладнюється.

Структура Конституції України відображає її зміст, дає уявлення про основні питання, що підлягають конституційно-правовому регулюванню. Категорія «структура конституції» є складовим елементом такого явища, як форма конституції, під якою прийнято розуміти спосіб організації та упорядкування нормативного матеріалу, який містить кожна окремо взята конституція.

Під структурою Конституції України слід розуміти внутрішню взаємоузгоджену побудову Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили.

Конституція України 1996 р. належить до кодифікованих конституційних актів. Вона існує у вигляді єдиного нормативно-правового акта, що складається із трьох основних частин; преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. У свою чергу, основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються Із 15 самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи I-XIV) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України складаються з декількох абзаців, що не нумеруються. а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті.

Преамбула є носієм, так званої, дескриптивної (описової) інформації, що дає відповідь на запитання: які цілі та завдання конституції, історичні шляхи її становлення й розвитку, проголошення конституційних ідеалів?

Преамбула Конституції України декларує: «Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням, приймаємо цю Конституцію — Основний Закон України».

Преамбула Конституції України 1996 р. визначає основні цілі, задля досягнення яких було прийнято цю Конституцію, а саме: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення громадянської злагоди; розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави[12].

Основна (нормативна) частина конституції містить інститути та норми, що розкривають її зміст.

Нормативну частину Конституції України 1996 р. складає переважно її основна частина, що складається з 13 розділів та 159 статей. Основну частину Конституції України 1996 р. складають групи норм Конституції, що визначають загальні засади суспільного і державного ладу; права, свободи та обов’язки людини І громадянина; конституційні основи виборів і референдумів; правовий статус вищих органів державної влади — Верховної Ради України. Президента України, Кабінету Міністрів України;' правовий статус прокуратури; систему та функції судів загальної юрисдикції; особливості адміністративно-територіального устрою України: правовий статус АРК; основи місцевого самоврядування; порядок внесення змін до Конституції України.

Розділ І «Загальні засади» Конституції України містить норми, що визначають основи суспільного і державного ладу України. Норми цього розділу Конституції України визначають основні напрямки розвитку громадянського суспільства, основні принципи суспільного життя, пріоритети національного правотворення і державотворення, принцип народного суверенітету, права Українського народу, закріплюють форму держави, пріоритет людини, її життя і здоров’я, честі і гідності, недоторканості і безпеки як найвищої соціальної цінності, основні напрямки зовнішньополітичної діяльності держави, встановлюють державні символи України тощо.

У Розділі II Конституції України «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» — визначаються основні принципи прав і свобод людини і громадянина, їх загальні та спеціальні (юридичні) гарантії, а також встановлюються громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні (духовні, ідеологічні), екологічні та інші права і свободи людини і громадянина в Україні. Цей Розділ також включає норми, що встановлюють основні конституційні обов’язки людини і громадянина та гарантії їх виконання.

Чільне місце в структурі Конституції України займає розділ, присвячений виборам і референдумам (Розділ ІІІ «Вибори. Референдуми). Цей Розділ, порівняно з іншими, містить незначну кількість норм конституційного права, але їх положення визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету. Зокрема, йдеться про норми, що визначають вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії та їх основні принципи, а також деталізують суб'єктивне право громадян України брати участь у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, закріплене у попередньому Розділі Конституції України. Розділ III Конституції України також визначає юридичний механізм ініціювання всеукраїнського референдуму на вимогу громадян України (ч. 2 (ст. 72), питання обов’язкового всеукраїнського референдуму (ст. 73) та питання, що не можуть виноситися на всеукраїнський референдум (ст. 74).

Розділ IV «Верховна Рада України» Конституції України нормативно визначає поняття національного парламенту, порядок його формування та діяльності, конституційно-правовий статус народного депутата України, структуру та повноваження Верховної Ради України, суб'єктів законодавчої ініціативи, конституційно-правові основи бюджетного процесу, парламентського контролю тощо. Цей Розділ також встановлює національну грошову одиницю — гривню (ст. 99) та основні завдання Національного банку України (ст. 100).

У Розділі V Конституції України об'єднані конституційно-правові норми, що визначають правовий статус Президента України, який є главою держави і виступає від її імені. Зокрема, у цьому Розділі закріплено вимоги до кандидата у Президенти України, порядок обрання Президента України та підстави для дострокового припинення його повноважень, у тому числі й у порядку імпічменту, визначено повноваження Президента України. Важливою є і ст. 107 Розділу V, яка визначає конституційно-правовий статус Ради національної безпеки і оборони України.

Наступний, шостий розділ Конституції України «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» — включає норми конституційного права, що визначають структуру та порядок формування Кабінету Міністрів України, його повноваження, юридичну силу актів Кабінету Міністрів України, а також визначає конституційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях, зокрема визначає правовий статус місцевих державних адміністрацій.

Розділ VII «Прокуратура» закріплює конституційно-правовий статус Прокуратури України, що становить єдину систему. Конституція визначає лише основні конституційні положення щодо завдань Прокуратури України та порядку призначення та звільнення з посади Генерального Прокурора. Організацію і порядок діяльності органів прокуратури, відповідно до ст. 123 Конституції України, визначає спеціальний закон.

Наступним, восьмим розділом Конституції України є Розділ «Правосуддя», до складу якого входять норми конституційного права України, що визначають основні принципи правосуддя, правовий статус основних суб'єктів правосуддя — Конституційний Суд України та систему судів загальної юрисдикції, конституційно-правовий статус суддів судів загальної юрисдикції. Цей Розділ також включає статті, що визначають порядок фінансування та створення належних умов для функціонування судів і діяльності суддів (ст. 130), конституційно-правовий статус Вищої ради юстиції (ст. 131) тощо.

Найбільш «лаконічним» структурним елементом основної частини Конституції України є Розділ IX «Територіальний устрій України». Він містить лише дві статті, які визначають основні принципи територіального устрою України (ст. 132) та встановлюють систему адміністративно-територіального устрою нашої держави (ст. 133).

Важливим елементом структури Конституції України є Розділ X «Автономна Республіка Крим», присвячений регулюванню конституційно-правового статусу цієї невід'ємної складової частини України. Зазначений Розділ містить норми, що визначають систему органів АРК (Верховної Ради АРК, Ради Міністрів АРК, а також Представництва Президента України в АРК). порядок їх формування та взаємовідносини з вищими І центральними органами державної влади України, встановлюють право АРК видавати власні нормативно-правові акти, визначають повноваження АРК тощо.

Два останні розділи Конституції України присвячені механізму організаційно і нормативно-правового захисту Основного Закону. Так, Розділ XII «Конституційний Суд України» визначає правовий статус Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юстиції в Україні. Він включає конституційно-правові норми, що визначають основні функції Конституційного Суду України, порядок його організації та діяльності, правовий статус суддів Конституційного Суду України, встановлює суб'єктів звернення до Конституційного Суду України тощо. Розділ XIII Конституції України визначає порядок внесення змін до Конституції України. При цьому процедура внесення змін до Конституції України диференціюється залежно від предмета цих змін. Внесення змін до розділів І, Ш, XIII Основного Закону з огляду на їх фундаментальне системоутворююче значення для структури Конституції передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів Основного Закону.

Структура основної частини Конституції України дає підстави вважати, що вона загалом об'єктивізує систему національного конституційного права, а структурні елементи Конституції України (розділи) об'єктивно відтворюють основні інститути конституційного права України.

Останнім елементом Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення, які за своїм змістом слід відносити до нормативних гарантій Основного Закону, оскільки вони мають на меті утвердити дату прийняття Конституції України як державне свято та забезпечити комплексну дію Конституції України на період повної адаптації чинного законодавства України до положень нової Конституції України. При цьому слід враховувати, що Розділ XV «Перехідні положення» Конституції України на сьогодні фактично втратив свою актуальність, оскільки майже усі пункти Перехідних положень уже реалізовані.

Водночас слід звернути увагу, що ст. 160 Розділу XIV «Прикінцеві положення» визначає інший, особливий порядок набуття Конституцією України чинності, ніж це передбачено ч. 5 ст. 94 Конституції України. Якщо закони України, як правило, набувають чинність не раніше дня їх опублікування, то Конституція України набула чинність з дня її прийняття — 28 червня 1996 р. Наступна стаття (ст. 161) цього Розділу визначила дату прийняття Конституції України державним святом — Днем Конституції України. На сьогодні День Конституції України є одним із найвизначніших і найбільш шанованих народом державних свят.

Розділ 3. Правова охорона Конституції України Сьогодні правова охорона конституції розглядається як складова більш масштабного поняття, яким є охорона конституції. Остання розглядається як у широкому, так і у вузькому розумінні. В широкому розумінні охорона конституції - це система різноманітних заходів щодо забезпечення реальної дії основного закону, а саме: юридичних, політичних, економічних, соціальних, освітньо-виховних тощо.

Справді, охорона конституції не відбувається сама собою. Вона вимагає серйозної організаційної роботи як щодо формування певного світогляду, загальнокультурної, політичної та правової свідомості, так і щодо створення норм та інститутів, матеріальних ресурсів, які забезпечують усебічну дію основного закону. Суб'єктами охорони конституції в такому широкому розумінні цього поняття є всі ті державні органи, об'єднання громадян, фізичні і юридичні особи, які сприяють реалізації конституційних норм.

У вузькому розумінні під охороною конституції слід розуміти сукупність лише юридичних засобів, що забезпечують і гарантують дію конституційних норм. Тобто тут мова йде вже про власне правову охорону конституції. В науковій літературі вона визначається по-різному. Загалом правову охорону конституції можна визначити як сукупність правових засобів (гарантій), за допомогою яких забезпечується реалізація конституційних норм і дотримання режиму конституційної законності.

Завданням правової охорони конституції є контроль за правомірністю дій суб`єктів права, а у випадку виявлення правопорушень — вжиття заходів для відновлення порушеного правопорядку, застосування державного примусу до правопорушників, створення умов для запобігання правопорушенням.

Правова охорона КУ — неодмінна умова забезпечення її верховенства і стабільності, високоефективності дії її положень у всіх сферах життєдіяльності нашої держави.

Належний рівень правової охорони Конституції - необхідний атрибут

(ознака) правової держави, яка є найважливішим чинником побудови громадянського суспільства. У наш час, коли буквально все піддається змінам, не завжди законним, правовим; актуальною проблемою стала потреба у здійснені правової охорони Основного Закону нашої держави.

Важливо знати, які існують форми здійснення правової охорони КУ.

Правова охорона здійснюється у різноманітних формах, головними з яких є

конституційний контроль і конституційний нагляд. Основна відмінність між ними — в заходах впливу при порушенні Конституції, які можуть бути застосовані відповідними органами[13].

Центральним елементом системи правової охорони конституції є конституційний контроль — передбачена законодавством діяльність уповноважених державних органів, яка полягає у перевірці та оцінці відповідності правових актів конституції та в усуненні встановлених невідповідностей шляхом застосування різних юридичних засобів (скасування, зупинення дії акта, право вето тощо). Конституційний контроль є специфічною функцією компетентних державних органів щодо забезпечення верховенства конституції, її прямої дії в діяльності суб'єктів суспільних відносин. Тим самим можна констатувати, що конституційний контроль є функцією влади у правовій державі.

Конституційний контроль може бути позасудовим або судовим. Позасудовий конституційний контроль здійснюється органами державної влади загальної компетенції (парламентом, главою держави, урядом) у формі реалізації відповідних повноважень у сфері правової охорони конституції з метою гарантування її верховенства. Для здійснення контрольних повноважень відповідними органами можуть створюватися спеціальні допоміжні органи (парламентський омбудсмен, комісії, комітети тощо).

Судовий конституційний контроль поділяється на неспеціалізований, тобто такий, що здійснюється судами загальної юрисдикції, або спеціалізований — коли він здійснюється спеціально створюваними судовими органами — конституційними судами. Інколи конституційний контроль здійснюється так званими квазісудовими органами, наприклад, Конституційною Радою у Франції.

В науці конституційного права поняття «конституційний контроль» вживається у широкому і вузькому розумінні. В першому випадку конституційний контроль — це діяльність всіх державних органів, що здійснюють повноваження у сфері забезпечення верховенства конституції. У вузькому розумінні під конституційним контролем розуміють відповідну діяльність лише спеціалізованих органів конституційного контролю. Конституційний контроль подібний до конституційного нагляду. Проте якщо прийняті в результаті здійснення конституційного контролю рішення є юридично обов’язковими, остаточними і мають наслідком скасування неконституційного акта чи окремих його положень, то при здійсненні конституційного нагляду акти органу, що його здійснює, мають рекомендаційне значення і не тягнуть за собою втрати чинності відповідного акту. Прикладом здійснення конституційного нагляду може бути діяльність Комітету конституційного нагляду в СРСР[14].

Одним із засобів правової охорони конституції є конституційно-правова відповідальність — специфічний вид юридичної відповідальності, що настає у випадках і порядку, передбачених в конституції держави. Підставою її настання є вчинення конституційного правопорушення (делікту). Останній визначається як суспільно небезпечне, протиправне, винне діяння, що посягає на конституційний лад та його інститути, за вчинення якого передбачена конституційно-правова відповідальність.

Разом з цим особливістю конституційно-правової відповідальності є її політичний характер. Це означає, що така відповідальність може реалізовуватися навіть тоді, коли правові норми взагалі не порушуються. В цьому разі конституційна відповідальність пов’язується з діями, які розцінюються як негативні в політичному плані. Прикладом такого виду відповідальності є колективна відповідальність уряду перед парламентом, передбачена ст. 87 Конституції України (прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України). Притягнення уряду до такого виду відповідальності визначається не критеріями законності дій Кабінету Міністрів України або окремих його членів, а додержанням програми і політики, яку прийняла Верховна Рада України після сформування уряду.

Проте для правової охорони конституції визначальне значення має не політичний, а правовий аспект конституційно-правової відповідальності. Важливим засобом правової охорони конституції є відповідальність вищих посадових осіб держави за порушення конституції, яка в основному зводиться до усунення їх від виконання своїх обов’язків. Це парламентська судова процедура (так званий імпічмент) вперше була застосована в Англії в кінці ХІУ ст. Згодом цей інститут справив значний вплив на конституційний розвиток багатьох країн. Спочатку він був інкорпорований в конституцію США, а в даний час закріплений в конституціях багатьох країн, хоча і в різних модифікаціях.

Відмінності в процедурі імпічменту стосуються перш за все кола державних діячів, проти яких може бути висунуте звинувачення. Конституція США передбачає можливість усунення з посад в порядку імпічменту президента, віце-президента, суддів і цивільних посадових осіб (федеральних державних службовців). В Італії, Франції, Німеччині, Росії процедура імпічменту поширюється лише на президента, в Японії - на суддів.

Проблема відповідальності глави держави тісно пов’язана з формою правління. В монархіях глава держави, зазвичай, не несе відповідальності за свої дії, оскільки його особа взнається конституціями священною і недоторканною. В цьому відношенні показовою є конституція Іспанії 1978 р., де закріплено, що «особа короля є недоторканою, і він не підлягає відповідальності». крім того, в парламентських монархіях діє своєрідна презумпція невинуватості глави держави, згідно з якою глава державимонарх, не може помилятися, бо діє за порадою своїх міністрів.

Конституційне право країн з республіканською формою правління найчастіше формулює загальний принцип невідповідальності президента (стосовно, в основному, його політичної діяльності), не виключаючи, однак, при цьому його можливу юридичну (судову) відповідальність за вчинення тяжких правопорушень.

Ще одна відмінність в процедурі імпічменту стосується підстав притягнення до відповідальності. За Конституцією США підставою для порушення справи є обвинувачення у порушенні конституції, державній зраді і хабарництві. В інших країнах, особливо там, де імпічмент можливий лише щодо президента, перелік підстав для цього більш вузький: в Італії - це державна зрада, посягання на конституцію, в Німеччині - умисне порушення конституції чи іншого закону.

Передбачена конституціями процедура притягнення президента до відповідальності неоднакова в різних країнах. В європейських країнах континентального права, в франкомовних країнах Африки справа найчастіше порушується парламентом, а по-суті, справа вирішується відповідною судовою інстанцією (конституційним чи верховним судом).

В США мали місце дві спроби імпічменту президента (в 1868 р. і 1974 р.), але обидві були невдалими. Винними в порядку імпічменту були визнані чотири федеральних судді. Імпічменту були піддані президент Бразилії Ф. Колор і президент Венесуели К. Перес в 1993 р.

Для зміщення президента з займаної посади подекуди використовується також всенародне голосування (референдум), на який виноситься, по-суті, питання про політичну відповідальність президента. Якщо ж відповідна пропозиція парламенту відхиляється на референдумі, то це розглядається як вираз недовіри парламенту з боку виборців і тягне за собою його розпуск. Відповідний механізм відповідальності президента передбачений конституціями Австрії (п. 6 ст. 60) і Ісландії (ст. 11)[15].

Принагідно варто зауважити, що чинна Конституція України не передбачає інституту висловлення недовіри Президенту України, Верховній Раді України чи будь-яким іншим конституційним органам державної влади як можливої підстави дострокового припинення їх повноважень.

В Україні, відповідно до чинного законодавства, як засіб забезпечення правової охорони конституції можна виділити наступні форми конституційно-правової відповідальності:

¦ усунення з поста (усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури імпічменту);

¦ дострокове припинення повноважень або розпуск органу державної влади (дострокове припинення повноважень Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим у випадках, передбачених Конституцією);

¦ відставка посадових осіб (відставка Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України);

¦ звільнення з посади (звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій);

¦ висловлення вотуму недовіри органу чи посадовій особі (прийняття резолюції недовіри Кабінету Міністрів України).

В таких формах реалізується ретроспективна конституційна відповідальність, тобто така, що є наслідком порушення норм конституції. Проте для правової охорони конституції важливе значення має і позитивний аспект конституційної відповідальності, що полягає у відповідальному ставленні органу чи особи до своїх обов’язків, належному їх виконанні (позитивна конституційна відповідальність)[16].

Гарантії стабільності конституції полягають в особливому порядку внесення до неї змін чи прийняття нової конституції. Цей порядок характеризується поняттям жорсткості конституції.

Жорсткість конституції проявляється у двох аспектах: матеріальному і процедурному. В першому випадку йдеться про обмеження установчої влади, встановлення певних меж її здійснення, що характерно для багатьох сучасних конституцій. Установча влада обмежується за змістом (предметом перегляду), а також за часом і обставинами її здійснення. Щораз більше поширення в останній час отримує практика оголошення основних, найбільш важливих конституційних положень такими, що не підлягають зміні. Це одна з найважливіших правових гарантій стабільності конституції, яка забезпечує необхідну ступінь її статичності. Аналіз відповідних статей нових конституцій свідчить про те, що, як правило, не підлягають перегляду положення, що закріплюють конституційні принципи, які складають основи конституційного ладу, інститут прав і свобод людини, порядок зміни конституції. Деякі конституції обмежуються вказівками на один чи декілька об'єктів, які не підлягають зміні, інші вилучають з предмету можливого перегляду значне число статей і навіть цілі розділи.