Русско-турецкая війна

Русско-турецкая война На відхилення Туреччиною Лондонського протоколу Росія в інший ж дня (13 квітня 1877 р.) відповіла мобілізацією ще 7 дивізій. Цар виїхав до Кишинів, де розміщувалася ставка верховного головнокомандувача. Там 24 квітня 1877 р. ним було підписано маніфест про оголошення війни Туреччини. Активні військові дії в балканському театрі почалися, проте, аж наприкінці июня.

У Биконсфильда була думка вирішити оголошення Росією воїни окупацією Дарданелл, Але така план не зустрів співчуття низки впливових членів англійського кабінету. Англія обмежилася тим, що 6 травня Дербі вручив Шувалову ноту. У ньому повідомлялося, що Англія неспроможна допустити, по-перше, блокади Росією Суецького каналу, по-друге, окупації Єгипту, хоча тільки б на час війни, по-третє, захоплення Константинополя та статусу проливов.

Русский посол у Лондоні вирішив, що Англія збирається вступити під час війни. Він такий стривожився, що негайно помчав до Петербурга, щоб доповісти там про крайньої серьёзности положения.

Русское уряд, хіба що почавши війну, вже подумувало, хіба що скоріш її закінчити на скільки-небудь прийнятних умовах. Воно поспішило заспокоїти англійців щодо Єгипту й Суоца.

Что стосується Константинополя і проток, цей питання петербурзький кабінет оголошував проблемою загальноєвропейської, Інакше кажучи, Росія зобов’язувалася не вирішувати його единолично.

Русский канцлер не обмежився вышеприведёнными запевняннями. Він доручив Шувалову заявити, що Росія готова йти укласти світ на поміркованих умовах; хоча б турки запросять його раніше, ніж російські армії перейдуть Балканський хребет. Пропозиції російського уряду представляли більш скромними, ніж останній варіант вимог Константинопольської конференції. Приміром, конференція передбачала, що Болгарія буде сягати на південь майже Адріанополя і поза Родопскне гори; тепер Росія ладна була обмежитися автономією частини Болгарії, північніше Балканського хребта. Собі, у разі швидкого замирення, Росія ладна була вдовольнитися тією поверненням південно-західної Бессарабії і поступкою їй Батумі. 8 червня 1877 р. Шувалов передав мирну програму лорду Дерби.

Британское уряд відкинуло російські пропозиції. Воно визнало їх неприйнятними щодо Константинополі й протоках. Річ у тім, що Горчаков попередив англійців про можливість тимчасового заняття зони проток російських військ, коли з ходу бойових дій це стане необхідним. А ще англійська дипломатія неможливо вважала можливим согласится.

Ещё 19 травня 1877 р. Дербі розпочала переговори з Австро-Угорщиною про спільному відсічі Росії. Англія мала послати свій флот в протоки; Австро-Угорщини пропонувалося вдарити обличчям у тил російської Дунайської армії. Зрозуміло було, що ризик союзників було б нерівним. Англійської флоту не загрожувала зустріч із російськими військовими кораблями, через ту причину, що таких у Чорному морі не було. Проте й австрійська армія могла очікувати порівняно легкий успіх у боротьбі проти російських військ за Дунаєм; вони опинився б у кліщах між австрійцями і турками. Але цього Австрії стояла б війна з усіма збройними силами Росії, Австрійське уряд правильно оцінило становище. Пораздумав, воно запропонувало англійцям лише проводити спільну політичну лінію у питаннях майбутнього устрою Сходу. Від мобілізації проти Росії Австрія отказалась.

Пока ішли всі ці переговори, воєнних дій розвивалися своєю чергою. Дуже заповзятливий і хоробрий генерал Гурко кинувся прямо за Балкани і зустрічаючи на особливі перепони, захопився майже до Адріанополя. А тим часом Осман-паша, який командував кілька десятків тисяч турецького війська, зайняв неприступну позицію при Плевні у російських військ, переправившихся за Балкани. Штурм Плевни було відбито, і незабаром виявилося, що це таке неприступне місце, з яких вибити Осман-пашу було неможливо, і доводилося думати скоріш про довгострокової облозі, причому в росіян був досить війська, щоб обкласти Плевну зусебіч. Становище російських виявилося сумним, і якби які командували південної турецької арминй й те час перебуваючи з іншого боку Балкан Сулейман-паша негайно перейшов, як йому було приказанно, через Балкани і з'єднався з Османом, то Гурко та інші російські передові лави були б відрізані від решти армії й неминуче загинули б. Тільки тому, що Сулейман-паша, очевидно, суперничаючи з Османом, натомість, щоб, як було зазначено йому наказано, піти через одне із своїх проходів, пішов вибивати росіян із шипкинского проходу, який узяли Радецким, — тільки з цієї помилці чи злочину Сулейман-паши передові загони російських було врятовано. Шипку російським вдалося стримати, Сулейман-паша було відбито Радецким, Гурко встиг благополучно відступити, а разом про те встигли підійти нові українці війська. Проте Плевну довелося осаджувати в протягом несколькмх місяців; перша спроба опанувати плевенскими висотами був у липні 1877 р., а вдалося примусити Осман-пашу капітулювати лише у дерабрк, і те лише з того, що з Петербурга була вытребовонна вся гвардія, яка могла швидко мобилизироваться і «бути доставлена на театр войны.

Кроме того довелося звернутися по допомогу до князю Карлу румунському, котрий погодився дати свою, хоча невелику, але добре навчену і збройну тридцатипятитысячную армію тільки під умовою, щоб він був призначений командувачем всім облоговим корпусом. Лише з прибуттям викликаного з Петербурга инженер-генерала Тотлбена облога Плевни пішла правильно, і Осман-паша мав, нарешті, покласти зброю після невдалої спроби пробиться.

Таким чином, компанія розтяглася все 1877 і частина 1878 р. Після взяття Плевни російським вдалося перейти знову Балкани, зайняти Адріанополь, який тоді ні фортецею, і підійти до Константинополю у грудні 1878 г.

Розбита Туреччина загрожувала поступитися, а то й піде допомога з боку Англії. 13 грудня англійське уряд попередило Росію, що й тимчасова окупація Константинополя змусить Англію прийняти «запобіжники». Проте всередині англійського кабінету тривали суперечки, чи варто приймати такі заходи. Кабінет був одностайний тільки одного — з готовністю кидають у вогонь Австрию.

На англійське застереження пішов відвертий і твёрдый відповідь Горчакова: Росія в змозі гарантувати, що такий перебіг бойових дій не змусить її тимчасово зайняти турецьку столицу.

24 грудня Туреччина звернулася до Англії з жаданням посередництві. Англійське уряд повідомило звідси Петербург. Відповідь Горчакова був такий: якщо Порта хоче закінчити війну, те з жаданням перемир’я вона повинна звертатися безпосередньо до головнокомандувачу російської армією. Обдарування перемир’я зумовлювалося попереднім прийняттям зобов’язань майбутнього мирний договір. Російське уряд у своїй підтверджувало свою готовність передати до обговорення міжнародній конференції ті пункти договору, які зачіпають «загальноєвропейські интересы».

8 січня 1878 р. Порта звернулася до російського головнокомандувачу великому князю Миколі Миколайовичу («старшому») з жаданням перемир’я. Почалися переговори.

Английский кабінет безперервно обговорював становище. Корольова Вікторія писала прем'єру відчайдушні листи, запевняючи що, якби була чоловіком, вона негайно вирушила б бити російських. Знову запросили Відень, не схильна вона мобілізуватися. Сам Андраши був готовий цей крок. Проте з вимозі військового командування повторив свою відмову, посилаючись, ніби між іншим, те що, що мобілізація потребує великих денег.

Под впливом тривожних повідомлень з Константинополя англійський кабінет 23 січня прийняв, нарешті, рішення про відправку британського флоту в протоки. Між іншим кабінет розраховував, такий крок підсуне вперед і Австро-Угорщину. У знак протесту лорди Дербі і Карнарвон подали у відставку. Але, відразу скасувавши своє рішення, кабінет послав адміралу Горнбі новий наказ: негайно повернутися до Безикскую бухту. Після цього й лорд Дербі повернувся на свою посаду. Англія й Австрія спільно зажадали передачі всієї сукупності умов російсько-турецького світу до обговорення міжнародній конференції. У цьому австрійці відзначали порушення Рейхштадтского і Будапештського угод: в особі Болгарії Росія створювала на, Балканах той самий велике слов’янське держава, освіти якого таки було умовлено не допускать.

Русское уряд не ризикнуло вдатися до конфлікт за двома великими державами. Його армія і запаси військового спорядження постраждали від «війни; фінансове становище держави було з легких. Через це царський уряд офіційно повідомило, що його готове передати до обговорення міжнародного конгресу ті умови майбутньої мирної договору, які зачіпають «загальноєвропейські» інтереси. Під такими насамперед разумелся питання проливах.

Опасаясь сутички з Англією, цар наказав головнокомандувачу у разі ухвалення турками умов перемир’я утриматися від окупації Константинополя, зупинитися під стінами й у будь-якому разі не виробляти окупації Галлиполи.

31 січня 1878 р. турки підписали перемир’я. Одне з пунктів передбачав поширення російської окупації до Чаталджи і Булаира. Але це райони на той час фактично ще були зайняті російських військ. Тому просування російських тривало ще кілька часу й після підписання перемир’я. Це здійняла Лондоні новий напад паніки. Англійський кабінет боявся, що росіяни роблять столицю Оттоманської імперії. Для самих англійців був чималий спокуса зайняти протоки і Константинополь. Ще серпні 1877 р. Биконсфильд писав Лайарду: «хотів би бачити наш флот у внутрішні води Туреччини і Галліполі в наші руки як матеріальної гарантии».

Шовинистическая агітація прийняла в Англії істеричний характер. У такій обстановці кабінет 8 лютого знову наказав адміралу Горнбі у Дарданелли. Адміралу повідомили, що англійський посол повинен отримати згоду султана на проходження суден через протоки. Флот вирушив у Дарданелли. У Чанаке він став на якір чекаючи султанского дозволу. Простоявши якийсь час і щось дочекавшись, адмірал Горнбі знявся з якоря й попрямував знову на Безикскую бухту. Невдовзі з’ясувалося, що султан не він і пропустити британський флот до Константинополю через загрозу російського головнокомандувача, що у цьому випадку його війська займуть турецьку столицу.

Царь справді хотів було наказати головнокомандувачу запровадити військ у Константинополь. Горчаков і військовий міністр Мілютін заперечували: вони вважали, що це призведе до війни з Англією. Тоді цар змінив своє рішення: лише висадка англійського десанту мала з’явитися сигналом для окупації турецької столиці. Але коли його радники пішли, Олександра Другого, залишившись один, знову передумав і знову схилився до того що, щоб запровадити військ у Константинополь. Скінчив ж вона цілком несподіваним рішенням: він протелеграфировал головнокомандувачу одна одною обидва приказа.

Между тим дивні вправи британського флоту погрожували зробити його предметом загального посміховиська. На будинку англійського посольства в Константинополі одного ранку знайшли наклеєне кимось оголошення: «Між Безикой і Константинополем втрачено флот. Нашедшему буде видано винагороду». 12 лютого адмірал Горнбі знову отримав наказ вирушити в Мармурове море, хоча ще й без дозволу султана.

Британский флот пройшов крізь Дарданелли і 15 лютого кинув якір у Принпевых островів. Потім, на прохання султана, флот був отведён подалі, в Муданию, до азіатському узбережжю Мармурового моря.

Анпийское уряд загрожувало, що російських військ до Константинополя викликає розрив дипломатичних сношений.

Австрийское уряд теж заявляло, у разі окупації Константинополя російських військ воно отзовёт свого посла з Петербурга.

Русское уряд вирішило ні конфлікту з обома державами. Воно обмежилося заняттям містечка Сан-Стефано, що за 12 верст турецької столиці, березі Мармурового моря.

3 березня 1878 р. в Сан-Стефано було підписано мирний договор.

В цю добу що через хворобу престарілого Горчакова в діяльності російської дипломатії почав позначатися недолік необхідного єдності. Одна з найбільш відомих послів, граф Петро Шувалов, провів у Лондоні примирливу лінію. Тій-таки позиції тримався і саме Горчаков; її підтримували його найближчі співробітники у Міністерстві Жомини, Гирс та інших. Проте особливо впливовою політичною постаттю серед російських дипломатів приходив у цей час колишнього посла у Туреччині граф Ігнатьєв. От і був уповноважений царем вести мирні переговори з Туреччиною. Убеждённый прибічник великодержавної російської політики, він владно диктував Порті важкі умови мира.

Сан-Стефанский договір розширював територію Болгарії по порівнянню з кордонами, наміченими Константинопольської конференцією; болгарам передавалася значної частини Егейського узбережжя. У цьому турецькі війська позбавлялися права залишатися у межах Болгарії. Для покровительки турків — англійської дипломатії — таке становище уявлялося неприемлемым.

Британское уряд побоювалося, що, включивши Болгарію в сферу свого впливу, Росія стане середземноморської державою. До того ж нові кордону Болгарії таким близьким підходили до Константинополю, що протоки і турецька столиця виявлялися під постійної загрозою удару з болгарського плацдарму. Через цього Сан-Стефанский договір зустрів із боку Англії різко негативне отношение.

Столь ж мало відповідав Сан-Стефанский договір та інтересам Австро-Угорщини. У Рейхштадте й у Будапештської конвенції від 15 січня 1877 р. було умовлено, що не допущено створення великого слов’янського держави на Балканах. Щоб попередити освіту такої держави, Константинопольська конференція розділила у своєму проекті Болгарію на частини по меридіональному напрямку; західна Болгарія мала до сфери австрійського впливу. Ігнатьєв не побажав рахуватися з цими проектами. За його плану Болгарія мала б бути єдиною державою, яке охоплювало б більшу частину Балканського полуострова.

Сан-Стефанский договір передбачав також повну суверенність Чорногорії, Сербії, і Румунії, надання румунському князівству північної Добруджі, повернення Росії південно-західної Бессарабії, передачу їй Карса, Ардагана, Баязета і Батумі, і навіть невеликі територіальні придбання для Сербии.

6 березня Андраши офіційно виступив із пропозицією скликати конгрес до обговорення всіх умов світу між Росією й Туреччиною, Не тільки статусу проток, потім ще раніше погоджувався Горчаков. Російському уряду довелося дати своє согласие.

Уступчивость російської дипломатії пояснювалася співвідношенням сил, що склався від початку східного кризи. Війна із Туреччиною створювала для Росії ризик сутички з Англією і Австрією. Російське уряд не бажала на такий конфлікт, особливо через позиції, зайнятою Німеччиною. Ще 19 лютого 1878 р. Бісмарк сказав знамениту промову, у якій заявив, що у східному питанні не більш як «чесний маклер»: його завдання — швидше привести справу до кінцю. Отже, Бісмарк публічно усунувся від активної підтримки російського уряду. Усе-таки російська дипломатія вкотре спробувала заручитися такий підтримкою. Вона пам’ятала, як той самий Бісмарк посилено підбурював російське уряд розпочати війну проти Туреччини. Але виявилося, що канцлер устиг перетворитися в миротворця. Тепер він «радив» Росії у інтересах народів світу погодитися на скликання конгресу. Вочевидь, Бісмарк розраховував, що німецька дипломатія зуміє щось щось заробити у цьому міжнародному ареопазі. Російському уряду й не залишалося нічого іншого, як примиритися з такою необхідністю. Головнокомандуючі обома арміями (Балканської і Кавказької) великі князі Микола Миколайович і Михайле Миколайовичу, військовий міністр Мілютін, міністр фінансів Рейтерн, як і Горчаков, — всі чиновники вважали подальшу війну нежелательной.

Надо не відмовиш Биконсфильду: після всіх коливань і прямих помилок він у цю вирішальну хвилину правильно зрозумів свою тактичне завдання. І було навіяти російському уряду переконання, що Англія у самому справі готова воювати, якщо Росія поступиться. Тому Биконсфильд продовжував демонстративні війську підготовку. У знак протесту проти цих заходів лорд Дербі вдруге пішов у отставку.

Для російського уряду те що лорда Дербл з посади міністра був великими збитками. Цей міністр найбільше стримував ворожі настрої Биконсфильда. Щось значила для же Росії та лэди Дербі. Як знаємо з недавніх публікацій, чоловіка міністра, що у приятельських стосунках із Шуваловым, з початку кризи інформувала російського посла про все, що у англійському кабинете.

Преемником лорда Дербі з’явився лорд Солсбери. Це був людина великих дипломатичних обдарувань. Він поділяв агресивних задумів Биконсфильда і сумнівався у правильності політиків. Між іншим якось Солсбери висловив думку, що, підтримуючи Туреччину, Англія «ставить не так на ту кінь». Солсбери давно схилявся угоди з Росією, але думав, що попередньо її добре залякати. А ще і було розраховані перші його виступи. Вони спонукали Шувалова запросити Солсбери, яких ж, в сутності, змін Сан-Стефанского договору домагається англійське уряд. Результатом цього стали переговори, які 30 травня 1878 р. закінчилися підписанням англо-російського угоди. У цій угоді, Болгарія відсувалася Константинополя за оборонну лінію Балканського хребта. Англія зобов’язувалася не виступати проти передачі Росії Батумі й Карса й дочку проти повернення їй Бессарабії. Натомість англійський кабінет компенсував себе угодою із Туреччиною. Невдовзі Лайарду прийшов проект англо-турецкого договору. «Що стосується, якщо Батум, Ардаган, Карс чи одна з цих місць будуть утримані Росією», — був такий цей документ ще, Англія зобов’язується «силою зброї» допомогти султанові захищати азіатські володіння Туреччини проти будь-якого нового зазіхання Росії. Подальший договору свідчив, що англійська «допомогу» пропонувалася Туреччини далеко ще не безкорисливо. «Щоб надати Англії можливість забезпечити умови, необхідних виконання її зобов’язань, — читаємо у договорі, — його імператорська величність султан погоджується дати їй окупацію і управління островом Кіпром». Що стосується, якщо поверне Туреччини Карс та інші свої придбання Вірменії, Кіпр буде евакуйований Англією, й усе договір втратить силу. Нарешті, султан обіцяв запровадити реформи, що покращують становище його християнських підданих в азіатських володіннях Туреччини. Таке зобов’язання султана перед Англією дозволяло їй втручатися у внутрішні справи Турции.

Для відповіді султанові дали 48-часовой термін; інакше кажучи, йому показали ультиматум. 4 червня Кіпрська конвенція була підписана. І усе ж таки кілька днів султан відмовився видати фірман про передачу Кіпру. Биконсфильд не зніяковів такий «дрібницею»: англійці окупували острів це без будь-якого фірману. Султану щось залишалося, як заднім числом видати фірман «про добровільної передачі острова».

6 червня між Англією і Австрією підписали багатосторонню угоду про спільної політичної лінії на майбутньому конгресі. Обидва уряду домовилися недопущення розширення болгарської території південніше Балканського хребта і обмежити термін російської окупації Болгарії шістьма місяцями. Англія зобов’язувалася підтримати претензії Австро-Угорщини на Боснію і Герцеговину.

Конгресс відкрився 13 червня 1878 р. у Берліні. Представники балканських держав на нього допущені, але не ролі повноправних членів конгресу. Делегації великих держав очолювалися міністрами іноземних справ, чи ж прем'єрами — Бісмарком, Горчаковим, Биконсфильдом, Андраши, Ваддингтоном і Корті. Кожна делегація складалася з кілька людей. З так званих других делегатів великій ролі грали Солсбери і Шувалов. Головував Бісмарк, як хазяїна. Він встановив наступний метод роботи. Як голови він намічав повістку засідання і викладав чергове резонне запитання; потім відкривалися дебати. Якщо виявляли серйозні розбіжності, Бісмарк резюмував суперечки, закривав засідання і переносив дозвіл спірного питання до обговорення зацікавлених делегацій гаразд приватних переговорів. Коли боку доходили угоді, одному з наступних засідань питання ставився знову для офіційної формулювання решения.

К представникам балканських держав і Туреччині Бісмарк ставився з неприхованою презирством. Турецьким делегатам він грубо заявив, що долі Туреччини йому досить байдужі. Якщо він і витрачає свій час на конгресі в літню спеку, то робить це тільки заради запобігання конфліктам між великими державами. Він журився, скільки енергії забирають обговорення долі таких «смердючих гнёзд», як Ларисса, Трикала й інші балканські города.

Основные контури рішень конгресу накреслив вже у англо-російському угоді від 30 травня. Але туди кордону Болгарії було визначено в загальних рисах. Тим часом їх деталі у зв’язку з стратегічне значення балканських перевалів мали дуже серйозне значення. Тому навколо цих проблем йшли оживлённые дебати. Суперечки викликав і питання про обсязі прав султана у південній частині Болгарії, розташованої південніше Балканського хребта: тут вирішено було утворити автономну провінцію Оттоманської імперії під найменуванням Східної Румелии. На наступного дня після відкриття конгресу в англійської друку з’явилося викриття англо-російського угоди 30 травня. Це викликало сенсацію. Розкриття попередньої операції з Росією спонукало Дізраелі зайняти на конгресі саму непримиренну позицію: в Англії його закидали зайвої поступливості, тим більше Кіпрська конвенція, якій він себе винагороджена, усе ще залишалася таємницею для публіки. 20 червня через розбіжності щодо статусу Східної Румелии і доль Софійського санджака Дізраелі навіть замовив собі екстрений поїзд, погрожуючи залишити конгрес. Зрештою при посередництві Бісмарка спірний питання було залагоджений: англійці погодилися на передачу Софійського санджака Болгарії обмін на надання султанові права впроваджувати власні військ у Східну Румелию. Термін російської окупації Болгарії був встановлено у 9 місяців, але за Росією залишилася місія організувати урядову владу у Болгарском княжестве.

Оккупация Боснії й Герцеговини Австро-Угорщиною пройшла на конгресі більш-менш гладко. Англія та підтримували Австрію, а Росія могла відступити від зобов’язань, прийнятих ще по Будапештської конвенції 1877 р. Туреччина заперечувала, та її голос ні узятий до уваги. Дуже роздратована була Італія, бажала отримати собі «компенсації» посилення Австро-Угорщини. «Які підстави італійці вимагають собі збільшення території? Хіба вони знову програли бій?» — дотепно зауважив один російський дипломат, натякаючи на територіальні придбання Італії, отримані після війни 1866 р., попри нищівну поразку при Кустоцце. Німці і австрійці пропонували Італії взяти Туніс; втім, одночасно Бісмарк пропонував його французам.

Русские територіальні придбання Азії знову майже призвели до кризи конгресу. У англо-російському угоді 30 травня було зазначено, що Росія «займе» Батум; і Солсбери і Биконофильд використовували цю формулювання, щоб твердити з, ніби перешкоджали згоди приєднатися Батумі, а погодилися тільки його окупацію. У обмін на поступку із цього питання вони вимагали згоди Росії на англійське тлумачення статусу проток, намагаючись досягти для англійського флоту доступу в Чорне море. Солсбери оголосив, що принцип закриття проток, встановлений конвенціями 1841 і 1871 рр., мають характеру зобов’язання держав перед султаном. Отже, це зобов’язання відпадає, якщо сам султан запросить в протоки той або інший флот. З боку російської делегації таке трактування зустріло рішучий відсіч. Шувалов виступив із декларацією, у якій заявив, що зобов’язання про закритті проток держави виявили як перед султаном, а й один перед іншому. Скінчилася ця полеміка тим, що Батум, як і Карс і Ардаган били усе ж таки віддані Росії. Баязет залишився поза Туреччиною. Нарешті, конгрес залишив в силі постанову Сан-Стефанского договору Бессарабії, Добрудже, про незалежності Чорногорії, Сербії, і Румынии.

13 липня конгрес закінчив своєї роботи підписанням Берлінського трактату, який замінив собою Сан-Стефанский договір, Росія позбавили значній своїй частині плодів своєї перемоги. «Захисники» Туреччини, Англія й Австрія, без пострілу захопили: перша — Кіпр, друга —Боснію і Герцеговину. Таким чином, істота Берлінського трактату зводилося до часткового поділу Турции.

При підготовці даної роботи було використані матеріали з сайту internet.