Виховання молодших школярів засобами народної педагогіки

Вищий комунальний навчальний заклад Сумської обласної ради

«Путивльський педагогічний коледж імені С.В.Руднєва»

Предметно-циклова комісія педагогіки, психології, предметів спеціалізації

Виховання молодших школярів засобами народної педагогіки Курсова робота з педагогіки студентки 4 курсу, групи «Б»

(спеціальність 5.1 010 201)

Гудименко Ольги Вікторівни Керівник роботи:

Манжарова І.О.

ЗМІСТ Вступ Розділ І. Система виховання молодших школярів засобами народної педагогіки

1.1 Поняття процесу виховання засобами народної педагогіки

1.2 Становлення та розвиток системи виховання дітей засобами народної педагогіки

1.3 Народна педагогіка про виховання підростаючого покоління

1.4 Народний календар як дієвий засіб виховання дітей

1.5 Виховні можливості козацької педагогіки як невід'ємної частини народної педагогіки РОЗДІЛ ІІ. Практичні аспекти виховання учнів початкової школи на засадах народної педагогіки

2.1 Методика вивчення ставлення молодших школярів до здобутків рідного народу

2.2 Аналіз результатів вивчення відношення молодших школярів до народних надбань Висновки Список використаної літератури Додатки

ВСТУП Система виховання підростаючого покоління засобами народної педагогіки — це створена упродовж віків самим народом система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, покликаних формувати світоглядну свідомість та ціннісні орієнтації особистості.

Головною метою виховання на сучасному етапі є «набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у підростаючого покоління незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури» .

Визначенню принципів, підходів, форм і методів виховної роботи засобами народної педагогіки в сучасній національній школі сприяє глибоке вивчення педагогічних явищ, типів навчально-виховних закладів, виховних традицій в епоху великого Українського Відродження (XVI—перша половина XVIII ст.). У період Ренесансу в Україні утверджувалися пріоритетність етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності, усталювалася рівноправна основа різноманітних і альтернативних освітньо-виховних структур, багатоваріантних підходів у навчанні і вихованні, не допускалися одноманітність і уніфікація в системі навчально-виховних закладів.

Правильно організований процес виховання засобами народної педагогіки формує повноцінну цілісну особистість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську, національну і особистісну гідність, совість і честь. Актуальність теми курсової роботи «Виховання молодших школярів засобами народної педагогіки» полягає в тому, що в молодшому шкільному віці найдоцільніше прищеплювати дітям любов і повагу до рідного народу, рідної землі, до традицій і звичаїв свого народу саме через систему засобів народної педагогіки.

Об'єктом курсової роботи є виховний процес в початковій школі.

Предмет дослідження — використання засобів народної педагогіки у вихованні дітей молодшого шкільного віку.

Мета курсової роботи: проаналізувати ставлення молодших школярів до здобутків рідного народу, виявити наявність чи відсутність бажання та прагнення дотримуватися у повсякденному житті заповітів рідного народу, народних звичаїв та обрядів.

Гіпотеза: чим вищим буде рівень організації занять, основаних на використанні засобів народної педагогіки, тим вищим і стійкішим буде бажання і прагнення школярів дотримуватися у повсякденному житті звичаїв, традицій та обрядів рідного народу.

Відповідно до мети і гіпотези визначені такі завдання:

проаналізувати психолого-педагогічну літературу з теми;

охарактеризувати основні елементи української народної педагогіки;

визначити сутність, мету та значення процесу виховання молодших школярів засобами народної педагогіки;

проаналізувати ставлення учнів до здобутків рідного народу;

розробити методичні рекомендації по вдосконаленню процесу виховання молодших школярів засобами народної педагогіки.

Розділ І. Система виховання молодших школярів засобами народної педагогіки

1.1 Поняття процесу виховання засобами народної педагогіки Процес виховання — це цілеспрямована педагогічна взаємодія вихованця і вихователя, в ході якої в різноманітних видах діяльності здійснюється самореалізація, самоствердження вихованця, формується його особистість.

Наукою, яка займається проблемами виховання підростаючого покоління засобами народної педагогіки, є етнопедагогіка. Етнопедагогіка — це галузь знань про процес становлення молодого члена суспільства і підготовки його до життя з урахуванням норм, поглядів, звичаїв окремого народу, етносу, тобто народної педагогіки.

Народна педагогіка — це галузь педагогічного досвіду народу, яка розкриває його погляди на мету, форми, методи і засоби навчання і виховання. Автором народної педагогіки є народ. Сам термін «народна педагогіка» в науковий обіг ввели О. В. Духнович і К. Д. Ушинський.

Мета народної педагогіки — збереження духовних надбань рідного народу, виховання високо свідомих представників української нації, носіїв і творців національної культури.

Засоби народної педагогіки: рідна мова, усна народна творчість, міфологія і символіка, народне мистецтво, традиції, звичаї, обряди, народні іграшки, праця, природа, забавлянки, заклички, омовки, ритуали, урочистості і т.д.

Народна педагогіка має власну мету виховання. Метою виховання є підготовка дитини до життя та праці, навчання людяності, доброти, милосердя, злагоди, колективізму, гуманності. Слово «виховувати» має багато синонімів в народній педагогіці: навчати, колихати, годувати, бавити, доглядати. Народна педагогіка містить життєвий досвід українського народу та його погляди на всі етапи виховання дітей.

Розумове виховання — найголовніша складова частина української народної педагогіки. У народі говорили про переваги мудрої людини та радили спілкуватись із розумними людьми (Краще з мудрим загубити, чим з дурнем знайти. Нема ума, вважай каліка.). Синонімами до слова розум в народній педагогіці виступають слова глузд, толк, розсуд, тямучість. З поняттям «розум» народ пов’язує такі позитивні риси людини: розсудливість, скромність, помірність, стриманість, передбачуваність.

Вважалося: якщо хочеш мати в сім'ї виродка — дай дитині все, але позбав можливості працювати. Виродок буде готовий. Трудове виховання — основа народної педагогіки. Діти змалку пізнавали просту істину: хто не працює, той не їсть. Психологічно дітей до праці готували колискові пісні, казки, фольклор тощо.

В українській народній педагогіці поняття «мораль» межує з поняттям «духовність». Тут вживається поняття «духовно — моральне виховання». Воно охоплювало любов до рідного краю, працелюбність, людяність, самоповагу; любов до Батьківщини; любов до праці; справедливість; гуманізм, миролюбність; гостинність; вірність друзям; свободу, щастя, вільний розвиток людини; добро та щирість; правдивість, чесність; ввічливість і скромність; дружбу, товаришування, гуманізм. Велике значення як засіб морального виховання відігравали казки. Народ підкреслював важливість здійснення морального виховання з найменшого віку дитини. Тут важливе значення надається впливові на емоції і почуття дитини.

Головне завдання естетичного виховання народна педагогіка вбачала в тому, щоб навчити дітей жити за законами краси, навчити помічати прекрасне в оточуючому світі, сформувати найпростіші вміння та навички естетичної діяльності. Естетичне виховання спрямоване на формування естетичного смаку — здатності оцінювати прекрасне за загально — прийнятими законами краси. Тут слід наголосити, що естетичний смак носить як суб'єктивний, так і об'єктивний характер. Основні засоби — слово, іграшки, мовленнєвий етикет, природа, праця, побут, народна архітектура тощо.

Гострий розум народу дуже давно помітив, що міцне здоров’я позитивно впливає на працездатність, довголіття, моральні і вольові якості людини. Емпіричним шляхом народ довів, що фізичне виховання має досить позитивний вплив на розумове виховання і моральне. Це доведено на прикладах народних казкових героїв (Кирило Кожем’яка). У фізичному вихованні виділяли природні засоби: сонце, повітря, вода, відпочинок, чистота, охайність, харчування; та штучні засоби: рухливі ігри, спортивні поєдинки, плавання, розваги, свята.

Отже, засоби народної педагогіки здатні охопити всі напрямки життя і діяльності підростаючого покоління і створюють родючий грунт для високої результативності та досягнення кінцевої мети процесу виховання, тобто досягнення виховного ідеалу. Завдання педагогічних працівників — вміти і бажати їх використовувати і застосовувати не тільки в позакласній, а і в щоденній виховній роботі.

1.2 Становлення та розвиток системи виховання дітей засобами народної педагогіки

виховання педагогіка козацький народний Дослідження, особливо останніх років, свідчать, що пращури українців в епоху глибокої античності, часів трипільської культури, мали власну писемність, агрокалендар, самобутню міфологію, багатий фольклор, виховні традиції і звичаї. Протягом тисячоліть народна система виховання зароджувалася, розвивалась і збагачувалась.

Невичерпним джерелом, з якого народжувалася і поступово набувала сталості, узагальненості система виховання, була життєдіяльність наших предків ще в дохристиянські часи. Передача життєвого досвіду, набутих знань, умінь від покоління до покоління складало сутність історичного буття народу. Трудова, насамперед хліборобська діяльність наших предків набувала пріоритетного напрямку в житті і вихованні підростаючих поколінь.

В епоху Київської Русі система виховання набуває чітко окреслених ознак народної педагогіки. Функціонували такі її головні ланки: родинне виховання, початкові училища, середня і вища школа. У часи Київської Русі при зустрічі діти низько били чолом і торкалися руками землі, бажаючи цим самим зустрічній людині здоров’я, сили і щедрості Землі-Матері, Землі-годувальниці.

У наступні періоди зароджувалася і усталювалася традиційна народна виховна мудрість, основними засобами якої були фольклор, міфологія, народний календар, мистецтво та ін. У системі виховання утверджувався культ людини і культ природи. Виховні засоби були настільки високоефективними, що діти чуйно ставилися до всього на землі: без потреби не зімнуть, не зірвуть травинку-билинку, не знищать комашину, не завдадуть болі живій істоті. Громадською думкою, звичаями заборонялося, наприклад, бити палицею по землі. Система народного виховання формувала глибокі гуманістичні засади особистості.

Значний внесок у розвиток системи виховання робили церква, релігія. Відомі культурні та освітні діячі минулого літописець Нестор, І. Вишенський, І. Борецький, П. Могила, пізніше О. Духнович М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький та інші були служителями релігійного культу, їхній внесок у систему виховання засобами народної педагогіки є значним.

В епоху Відродження утверджувалася на очах всієї Європи самобутня українська система виховання дітей та молоді. Усталювалася нині діюча структура компонентів народної педагогіки, виникали нові типи навчально-виховних закладів, змінювалися демократичні і гуманістичні принципи їх роботи. Всю територію України покривала густа мережа братських, козацьких, січових, дяківських, церковних, монастирських шкіл, а також шкіл народних мистецтв і ремесел. Виникали академії (Острозька — 1576 р., Києво-Могилянська—1615р. та ін.) —перші всесвітньо відомі вищі учбові заклади на території не лише України, а й східних слов’ян. Вони вписали золоті сторінки в історію розвитку української національної системи виховання засобами народної педагогіки. [18; 161]

В епоху підготовки і проведення успішної національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького (1648—1654 рр.), мужнього відстоювання політичного, державного, економічного і культурного суверенітету України система виховання досягла вершини свого розвитку і спиралась вона саме на народну педагогіку.

Козацько-гетьманська епоха, яка забезпечувала вільний і незалежний від інших країн розвиток національної педагогічної теорії і практики породила незвичайний феномен — козацьку педагогіку. Ґрунтуючись на ідеях козацького світогляду та ідеології, козацька педагогіка ввібрала в себе демократичні, гуманістичні основи навчання і виховання. Формувала особистість з яскраво вираженими національними ідеалами, піднесла на новий, вищий рівень українську народну педагогіку за право народу, господаря своєї країни, землі. Козацька педагогіка і козацька система виховання, реалізовані в козацьких сім'ях, січових, козацьких і братських школах, соціальному середовищі, стали найвищим досягненням системи виховання.

Українська система виховання зазнавала удару за ударом, розвивалася суперечливо. Вона продовжувала функціонувати здебільшого в рамках сім'ї. Видатні сини і дочки народу (вчені, культурні і освітні діячі та ін.), національно свідомі українці берегли, як найдорожчу святиню, виховні народні традиції, духовність. У цей період існувала і зберігалася лише народна педагогіка в сім'ях.

Джерела національної духовності продовжували струмувати в

життєдіяльності народу, його представників учених, письменників, педагогів і т. д. Геніальний український філософ, поет, педагог Г. С. Сковорода підкреслював: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе», таким чином наголошуючи на важливості і необхідності існування народної педагогіки як дієвого засобу виховання дітей.

За впровадження в систему виховання набутків народної педагогіки все життя боровся Великий Кобзар України Т. Г. Шевченко, в 1861 році він видав український буквар, зміст якого ґрунтувався на ідеях і засобах народної педагогіки, народознавства.

У добу розбудови (з 1985 р.) суспільного життя представники інтелігенції, зокрема педагоги України, поглиблюють і вдосконалюють систему виховання, впроваджують у неї засоби народної педагогіки.

Проголошення незалежної Української держави (1991) активізувало розвиток педагогічної творчості щодо української системи освіти і виховання. Виникають нові типи навчальних закладів: гімназії, ліцеї, колегіуми, коледжі, навчально-виховні комплекси, авторські школи. Починається створення приватних та альтернативних шкіл. Зміст навчання урізноманітнюється, вводяться базовий і шкільний компоненти освіти, проголошується принцип всебічного розвитку дитини, демократизація навчання, виховання школярів на засадах народної педагогіки. У березні 1992 р. засновано Академію педагогічних наук України як вищу галузеву наукову установу, діяльність якої спрямована на методологічне, теоретичне й методичне забезпечення докорінного оновлення системи освіти і виховання, одним із завдань якої є введення у процес виховання набутків народної педагогіки.

Все вищезазначене доводить, що в усі віхи історії українського народу народна педагогіка продовжувала існувати і жити, багато видатних діячів, вчених, письменників, філософів, педагогів наголошували на необхідності здійснення процесу виховання дітей засобами народної педагогіки.

1.3 Народна педагогіка про виховання підростаючого покоління Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить, що кожен народ має свою власну систему виховання і освіти, яка склалася упродовж довгого історичного шляху розвитку.

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання — від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Система виховання засобами народної педагогіки, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Виховання дітей засобами народної педагогіки постійно відтворює і поглиблює емоційно-естетичний, художньо-творчий та інтелектуальний компоненти свідомості рідного народу, створює умови для розвитку і розквіту природних задатків і талантів кожного громадянина України, формування духовного потенціалу — найвищої цінності нації та держави.

Корені виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності [6, 143].

Ідея національного виховання простежується у народній педагогіці всюди, зокрема цій меті покладено виховання підростаючого покоління на народних прислів'ях:

Любов до Батьківщини: Кожному мила своя сторона; Грудка рідної землі дорожча від пуда золота; За рідний край, хоч помирай.

Відношення до праці: Ледар живе, аби землі важче; Ледащо на віник та на смітник годище; Хто не працює, той не їсть.

Шанування батьків: Батька покинеш, то й сам загинеш; Шануй батька й неньку — буде тобі скрізь гладенько; Людям — як болото, а матері - як золото.

Ставлення до природи: Сади густо — не буде пусто; Горох, капуста — хата не пуста; Землю поважай — вона дасть врожай.

Почуття честі: Старого чоловіка для поради держи; Старе скаже на глум, а ти бери на розум; Краще вмерти стоячи, ніж жити повзаючи.

Гуманістичні риси: Правда очі коле; Краще не обіцяти, як слова не здержати; Тихого та смирного й Курі заклюють.

Система виховання в сучасних закладах шкільного типу засобами народної педагогіки, породжена історичним процесом і створена самим народом, зосереджує в собі родинні цінності, ідеї, погляди, переконання, традиції, звичаї, навчально-виховні заклади і осередки культури, які спрямовані на організацію життєдіяльності підростаючого покоління, виховання його в дусі природничо-історичного розвитку матеріальної і духовної культури нації. Ця система виховання залежить не від партій чи від громадсько-політичних організацій, а ґрунтується на засадах родинного виховання, народної педагогіки, науково-педагогічної думки, що ввібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури.

Якщо процес виховання здійснюється спираючись на засоби народної педагогіки, то це значно спростить досягнення його кінцевої мети і здійснення завдань, серед яких основними є:

— засвоєння учнями рідної мови, яка найефективніше формує їхню ментальність — національну психологію, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші духовні надбання. Українська система виховання реалізує здавна прийняту цивілізованими націями аксіому: нормальне навчання, виховання і розвиток підростаючого покоління забезпечуються лише рідною мовою;

— родовідне виховання, яке передбачає в умовах вивчення свого роду продовження його справ, реалізації мрій і надій, створення психологічного комфорту, впевненості в своїх силах і можливостях. Якщо дитина серцем, душею і розумом глибоко відчує потреби всієї рідні, інших людей, вона турбуватиметься про інтереси всього роду, народу, нації;

— глибоке знання учнями рідної історії України дає вихованцям можливість засвоювати першоджерела, витоки духовності рідного та інших народів, які здавна живуть на Україні. Всебічне знання рідної історії є невичерпним джерелом історичної пам’яті і мислення учнів [6, 152].

Процес виховання учнів засобами народної педагогіки, як і будь — який процес виховання, є досить складним і суперечливим. Тут важливо розібратися в теренах української народної педагогіки. Українську народну педагогіку умовно поділяють на педагогіку народного календаря, педагогіку народознавства, козацьку педагогіку, українську національну систему виховання. Кожна з цих складових має свою власну концепцію, яка дає змогу розробляти різноманітні програми, посібники, підручники з проблем виховання. Відтак забезпечуються сприятливі умови для розвитку особистості, формування підростаючих поколінь у дусі вірності заповітам батьків, українського патріотизму, загальнолюдських цінностей.

Поняття «народознавство» увібрало в себе, по-перше, науку про культуру і побут народу, його походження і розселення, національні традиції, звичаї, обряди; по-друге, — сукупність сучасних наук про народ, його національну духовність, культуру, історію, народне і професійне мистецтво.

Педагогіка народознавства дає змогу учням практично засвоювати культурно-історичні та мистецькі надбання батьків, дідів і прадідів. Ця концепція зародилась у дусі роботи передових шкіл та вчителів в умовах відродження української національної школи. Передбачає побудову навчально-виховного процесу як ланки безперервного історичного буття рідного народу, нації. Успішне здійснення цього процесу залежить від систематичного пошуку, творчого співробітництва учнів, батьків, педагогів, усієї громадськості у справі організації навчання учнів як радісного і змістовного процесу, який у підсумку забезпечує високий рівень їхньої життєдіяльності.

1.4 Народний календар як дієвий засіб виховання дітей Невід'ємною складовою української народної виховної традиції є звичаї і обряди, пов’язані з народним календарем. Крім народного календаря, звичаї і обряди знайшли своє втілення і в церковному календарі віруючих християн.

Знання змісту згаданих календарів, дотримання традицій, звичаїв і обрядів, які зберегла для наступних поколінь історія, не тільки збагатить дитячу уяву (адже молодший шкільний вік є сенситивним (найбільш сприятливим) для розвитку уяви) про витоки духовності наших попередників, а й наблизить до невичерпного джерела знань, наповнених глибоким духовним, моральним та емоційно-естетичним змістом.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв — це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями сучасної початкової (і не тільки) школи. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, діти не спроможуться засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможуть протиставити власні духовні цінності впливу негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов’язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо.

Український народний календар чітко ділиться за порами року — весна, літо, осінь, зима, має свої святкові віти як релігійного, так і світського змісту, спрямований на певні дії, які приурочені, наприклад, збиранню врожаю, завершенню сільськогосподарських робіт, заклику та оспівуванню весни тощо [17,46].

В далекому минулому народний календар передбачав події, які починались з приходом весни. Це пов’язувалось з оновленням життя, пробудженням природи, активізацією людської діяльності. До весняних свят відносились: зустріч весни (Стрітення), приліт птахів, першої оранки (свято першої борозни), перших сходів та ін.

Святу зустрічі весни присвячувались пісні, танці, ігри, жарти тощо. Це свято любили і відзначали дорослі та діти. Діти не тільки споглядали за дійством святково вдягнених, веселих і жартівливих дорослих, а й самі виступали учасниками хороводів, народних танців, дотепних розваг. З старовинних хороводів і танців відомі - «А ми просо сіяли, сіяли», «Огірочки», «Мак», «Льон», «Коноплі» та ін.

Особливою радістю для дітей було свято повернення з вирію птахів. До цього свята хлопчики готували й розвішували шпаківні, дівчатка прикрашали віття ще голих дерев різноколірними стрічками, співали пісень, розказували цікаві історії з життя птахів, заклично звали їх до своїх осель, бажали вити свої гнізда та виводити пташенят. Зроблені з тіста жайворонки та дерев’яні жайворонки — свистки надихали всіх (дітей і дорослих), надавали водночас ігрового і святкового характеру. Свято птахів викликало в дітей радість, виховувало почуття турботи за маленьких беззахисних друзів, відповідальність за їх безпеку [6, 145].

Свято першої борозни характеризувалось своєчасною підготовкою до цієї дати — участю дорослих та дітей у снігозатриманні, збереженні у ґрунті вологи, внесенню добрив у землю, ремонті сільськогосподарських знарядь праці тощо. Добре знаючи народний календар, землероби чітко визначали час першої оранки та день сівби. Діти не тільки бачили і навчались в батьків, як це робити, а й поповнювали знання про оволодіння землезнавством та хліборобською справою.

Відзначалось і свято перших сходів. У школах привчали дітей до спостережень за сходами, вчили догляду за посівами, розумінню явищ природи, встановленню з нею єдності всього живого, зокрема людини. А отже величезний родючий грунт для процесу виховання учнів молодшого шкільного віку засобами народної педагогіки може дати не тільки позакласна робота, а й уроки «Я і Україна», «Навколишній світ» тощо.

До весняних свят відноситься і одне з найбільших релігійних свят християн — Великдень, або Пасхальне свято. Воно пов’язане з випіканням паски, розписуванням і фарбуванням яєць, які називали і називають досі крашанками, веселими народними іграми, освяченням в церкві продуктів харчування. Отже, уроки трудового навчання і образотворчого мистецтва також вчителю доцільно будувати, спираючись на засоби народної педагогіки.

Доброю традицією в народі користувалися і продовжують вшановуватись в наші дні - день пам’яті померлих людей, загиблих воїнів. Вшанування пам’яті померлих, спогади про їхні добрі справи, героїчні вчинки виховують у дітей повагу та любов до своїх предків [17, 97].

В умовах незалежної України з’явилась можливість відродити і таке свято, як День Матері. Воно було відоме ще задовго до прийняття християнства і було приурочене богині весни, радості, шлюбу, покровительці дівоцтва і материнства. Називалось воно святом Лади. У родинах, навчальних закладах проводиться велика робота з вшанування дівчат, жінок, дружин, матерів як носіїв добра, краси, продовжувачів історії людства.

До літніх свят відносяться — «зелене свято» (Трійця), Івана Купала, свято зажинок і обжинок та ін.

Особливо вагомим в сільській місцевості вважається свято Івана Купала, коли природа в своєму розквіту сягає апогею. Це свято чарівної краси, добра, невичерпної фантазії, дотепів, жартів, легенд, пошуку щастя, віри в майбутнє, через яке червоною ниткою проходить народна пісня, що торкається потаємних схованок серця, душ усіх учасників.

За народним календарем закінчення літа знаменує день Маковія, Першого Спаса (серпень). За народними звичаями, в цей день у храмах освячують воду, квіти, голівки маку. Через тиждень починається другий, або Великий Спас. Це свято називають ще землеробським. В цей день до храмів несуть освячувати овочі, фрукти, гриби, мед тощо.

До осінніх свят відносяться: всенародне свято Знань, День вчителя, свято врожаю, квітів, відроджене свято Покрови Матері Божої та ін.

Не менш цікавими і, мабуть, найулюбленішими для дітей є зимові свята. Деякі з них пов’язані з іменами святих пророків Андрія, Миколая, Меланки та ін.

У День Андрія дівчата вгадували майбутню долю, ворожили, яким буде їхній суджений та чи скоро вийдуть заміж. Наповнення конкретним змістом цього свята (народними жартами, витівками, традиційними ворожіннями) не тільки прикрашали час відпочинку, а й зароджували у присутніх бажання повторити давню традицію в наступному році, доповнивши її більш дотепними та веселими розвагами [6, 147].

День Миколая — веселе народне свято, особливо для дітей, яким вночі під подушку кладуть подарунки або розгочки від Святого Миколая в залежності від слухняності їх протягом року, а ранком повчають дітей бути старанними, сумлінними, слухняними.

Ціла низка свят пов’язана із проводами старого та зустрічами Нового року. Тут обов’язковими є колядки щедрівки, посівання.

Колядки, як писав Іван Франко, радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. «Колядка переносила їхню думку в якийсь світ, близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їхні найглибинніші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір'я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-святковому, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості, славні та величні на весь світ, і він радий, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, глухе почуття дійсних клопотів хоч на хвилю уступає в бік, випливає сльозами, — не гіркими, але такими, що облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії» [6, 147]. Цей звичай зберігся і до сьогодні, адже і сучасним хлопчикам і дівчаткам дуже подобається щедрувати, колядувати, засівати.

Втіленням народної духовності є різдвяні свята. Звичаї і обряди, пов’язані з Різдвом, виховують у дітей культуру почуттів і поведінки, повагу до старших, любов до історії рідного краю, всього світу. Різдвяні свята є немов би свідченням того, що є добро і зло, правда і кривда, краса і потворність, які завжди знаходяться у запеклому двобої, але ж перемагають у ньому Добро, Правда і Краса Народження Христа, яке символізує собою появу на землі в особі людини Посланця Бога, який покликаний відвернути від людей все зле, пробачити їм усі гріхи.

До зимових свят належать також Водохреща та Масляна.

Масові народні зимові ігри, забави захоплюють як дорослих, так і дітей. В учнів молодшого шкільного віку вони розвивають дотепність, кмітливість, винахідливість, спритність. Добре організована в школі пізнавальна робота заохочує учнів до вивчення народних ігор та забав. Хоча ведуча діяльність молодших школярів — навчання, гра займає дуже вагоме місце в їхньому житті. Тому спочатку народна, а потім і офіційна педагогіка використовувала гру як засіб виховання малят. Гра допомагала донести до дітей материнську ласку, тепло, настрій та повсякденні турботи сім'ї, найважливіші життєво необхідні справи, взаємини, етичні норми суспільного оточення, виховати всі необхідні позитивні загально — людські якості. Для участі в іграх необхідними стали лічилки, дитячі пісеньки, пісеньки — небилиці тощо. Вивчення та знання їх сприяло розвитку пам’яті, кмітливості, товариськості, привчало дотримуватись правил гри, а отже і відповідальності за свої вчинки. Отже величезний родючий грунт для процесу виховання учнів молодшого шкільного віку засобами народної педагогіки може дати не тільки позакласна робота, а й уроки «Українського читання», «Української мови» тощо.

Складовою народного календаря є родинний календар, який включає важливі дати, віхи життя сім'ї, кожного її члена. Саме родинному вихованню народна мудрість придає пріоритетного значення. Відзначення дня народження кожного члена сім'ї, «срібного ювілею» (25 років з дня одруження), «золотого ювілею» (50 років) та інших сімейних традицій і обрядів зміцнюють сім'ю, викликають найглибші людські почуття, породжують найгуманніші людські стосунки.

Народний календар вартий уваги не тільки переліком святкових днів та коротким описом змісту дій учасників свят, а й важливою прогностичною інформацією.

Для кожного учня життєво необхідним є вивчення прогнозуючого потенціалу народного календаря, який стосується змін погоди та народних прикмет і передбачень: «Тріщи, не тріщи — минули водохрещі», «Горобці в калюжі - на теплу погоду», «Дощ на Зелені святки — будуть великі достатки», «Прийде Влас — з печі злазь» та ін. [6, 149].

Глибоке знання і практичне втілення в життя традицій, звичаїв і обрядів нашого народу створює національний колорит, цілісну культурно-історичну життєдіяльність, національну самобутність, які є могутнім стимулятором творчості народу, оригінальним внеском його надбань в світову історію та фундаментальною основою виховання підростаючого покоління засобами народної педагогіки.

1.5 Виховні можливості козацької педагогіки як невід'ємної частини народної педагогіки Творчий підхід до історико-педагогічної спадщини нашого народу дає підстави стверджувати, що важливе місце в ній належить могутньому освітньо-виховному потенціалові, який зародився і розвивався за часів існування Запорізької Січі. Розкриття його сутності належить українській козацькій педагогіці.

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю і окрасою, вершиною української національної культури. Козацька педагогіка є невід'ємною частиною народної педагогіки, яка виховувала в підростаючого покоління українців синівську вірність рідній землі, Батьківщині, своєму народові. Виховання дітей та молоді на основах народної мудрості мало своєю головною метою формування в сім'ї, школі і громадському житті козака-лицаря, мужнього громадянина, з яскраво вираженою українською національною свідомістю і безкомпромісним патріотизмом [18, 34].

Основні завдання козацьких шкіл полягали в підготовці фізично загартованих, міцних здоров’ям, мужніх воїнів, які б самовіддано захищали рідний народ від чужоземного поневолення, у вихованні в підростаючого покоління українського національного характеру і світогляду, національних і загальнолюдських цінностей. Козацька педагогіка формувала високі лицарські якості, пошану до старих людей, жінок, прагнення допомагати іншим бути милосердними до знедолених. Вона виховувала громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфері життєдіяльності народу, власної самостійної держави на світовому рівні.

Зміст, ідейно-моральний і емоційно-естетичний потенціал козацької виховної мудрості втілюють у собі національну психологію, характер, світогляд, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості та духовності народу. Педагогічна мудрість козаків сприяла зміцненню української системи виховання, яка ґрунтувалась на засадах народної педагогіки, яка перебувала на високому рівні свого розвитку.

Глибокі знання кожного хлопчика, кожної дівчинки про славну плеяду гетьманів, кошових отаманів Запорозької Січі, військові походи козаків-запорожців проти своїх супротивників викликають найглибші почуття любові до свого народу, його славного і, здебільшого, страдницького шляху в історії, а отже створюють неоціненні можливості для виховного впливу на процес формування дитячої особистості, спираючись саме на засоби народної педагогіки.

Якщо вчитель має на меті здійснювати процес виховання молодших школярів засобами народної педагогіки, то особливу увагу необхідно зосередити на пріоритетних напрямках цього процесу виховання, засадами якого виступають саме основні заповіти народу:

формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;

формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;

прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх етносів, що населяють Україну;

утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, добра, працелюбності, інших доброчинностей;

формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадянською відповідальністю;

формування у дітей вміння міжособистісного спілкування [6, 173].

РОЗДІЛ ІІ. Практичні аспекти виховання учнів початкової школи на засадах народної педагогіки

2.1 Методика вивчення ставлення молодших школярів до здобутків рідного народу

Піднесення ролі виховання засобами народної педагогіки дітей сьогодні є одним із головних завдань школи. Адже відомо, що високий рівень сформованості національної самосвідомості, системи національних цінностей дітей — запорука успішної реалізації сучасних соціально-економічних перетворень нашого суспільства.

Особлива роль у процесі вихованні дітей відводиться школі і, зокрема, вчителю. Учитель за допомогою навчальної та позакласної роботи повинен закласти фундамент національної свідомості: вказати учневі шляхи оволодіння потрібними знаннями, навичками та вміннями, які народ віками накопичував і передавав наступним поколінням.

Сьогодні немає можливості забезпечити щоденні заняття виховного змісту, які б постійно засновувались на включенні засобів народної педагогіки, у школі, тому необхідно приділяти велику увагу цій галузі виховання учнів і на уроках, щоб виробити стійку потребу дотримуватися заповітів народу, і в позанавчальний час та поважати їх .

Успішність вирішення цього завдання багато в чому залежить від ставлення школярів до національних здобутків, яке значною мірою формується в школі. Задоволеність учнів у цьому плані як самостійне психічне явище в різному віці виявляється по-різному і тісно пов’язане з віком і статтю. Адже здавна в Україні народ розмежовував заняття, обов’язки, роботу згідно зі статтю і це не могло не передатися майбутнім поколінням, адже це генотип народу, закладений історично.

Під час проходження переддипломної педагогічної практики, яка тривала з 12.01.2012р. по 08.02.2012 р., було здійснено експериментальне дослідження з учнями 3 класу Литвинівської ЗОШ І - ІІІ ступенів Кролевецького району Сумської області, в ході якого було проведено ряд бесід щодо традицій, звичаїв, обрядів рідного народу, які мали б місце у житті школярів та у житті їх родин. У бесідах з учнями нами було виявлено низький рівень знань щодо традицій українського народу, а звідси витікає низький рівень вихованості .

Виходячи з цього, було складено анкету (Дод. 1), відповідаючи на запитання якої, учні повинні були оцінити свою задоволеність виховними заняттями народно — педагогічного змісту, ставленням до народних звичаїв, обрядів, так як дане ставлення породжує або нівелює бажання дотримуватися надбань наших пращурів.

Для опитування, що дозволило б виявити відношення учнів до народних надбань, нами були обрані учні 3 класу, тобто обрано молодший шкільний вік, який охоплює період розвитку дитини від 6 до 10 років. Тому, що в цьому віці інтенсивно розвиваються моральні якості людини, формуються і визначаються риси характеру, відбувається становлення світогляду. Основною особливістю особистісного розвитку учнів даної вікової категорії є помітний розвиток самосвідомості, самооцінки, основаної на самостійному аналізі й оцінці власної діяльності.

Пізнавальна діяльність молодших школярів характеризується такими вміннями і розвиненими здібностями, як володіння достатнім обсягом інформації, багатством словникового запасу, застосування засвоєного матеріалу у нових умовах, засвоєння причинно-наслідкових зв’язків, уміння робити висновки; інтегрувати й синтезувати інформацію, вирішення проблем, уміння організовувати сприйняття інформації та визначати складні ідеї, використовувати альтернативні шляхи пошуку інформації, аналізувати ситуацію, оцінювати процес і результати, передбачати наслідки, міркувати, будувати гіпотези, застосовувати ідеї на практиці, критично мислити, розвивати допитливість, пізнавальні інтереси.

Загалом було опитано 17 учнів.

2.2 Аналіз результатів вивчення відношення молодших школярів до народних надбань У результаті анкетного опитування дітей було виявлено наступне: улюбленими заняттями є цікаві, незвичайні заняття у 37% опитаних, спортивні у 43% та 20% учнів не подобаються ніякі заняття; 53% учнів хотіли б бачити заняття, проведене у формі змагання; 26% - заняття, проведене у формі свята; 9% - заняття, проведене у формі розповіді; 12% - заняття, проведене у формі бесіди. Лише 17% опитаних подобаються заняття, в яких присутні народні звичаї, обряди, проведені у формі свята. На питання, як часто вчитель, вихователь проводять подібні заняття? 79% учнів обрали варіант б) — не дуже часто і 21% учнів обрали варіант в) — рідко. Мають місце народні звичаї, обряди, свята у житті лише у 22% опитаних учнів. Це такі: Новий рік, свято Святого Миколая, Паска, Маковій. Ставлення до народних традицій у 74% опитаних нейтральне, у 25% - позитивне, у 1% - негативне. Дотримуються народних звичаїв лише у 22% учнівських сімей. Варіанти свят такі ж як і у відповіді на п’яте запитання. Своє відношення до повсякденного дотримання народних звичаїв і обрядів діти оцінили так:

1) Дотримання обрядів і звичаїв — зміст усього мого життя — 10% .

2) Це повна нісенітниця — 8% .

3) Мені байдуже — 58%.

4) Ніколи над цим не замислювався — 24%.

На коловій діаграмі відсотковий показник ставлення школярів до дотримання звичаїв та обрядів рідного народу має такий вигляд:

Діаграма № 1

Всього 25% опитаних вважають корисним дотримання народних звичаїв, обрядів, свят. На питання, щоб вам хотілося змінити у звичному укладі життя сучасного українця — 69% опитаних школярів обрали матеріальні блага (підвищення заробітної платні батьків, новий великий дім, тобто покращення житлових умов, низькі ціни на морозиво, шоколад, тобто продукти харчування), 26% учнів обрали соціальні блага (безкоштовність вищої освіти, високе соціальне положення у суспільстві і т.п.), 5% обрали повернення до народних традицій. Отже, споживацька психологія, яка виникає як наслідок відсутності та недостатності батьківської любові, піклування, суттєво нівелює систему національних цінностей учнів.

Аналіз анкетних даних показав, що більшість учнів має негативне, меркантильне ставлення до виховних занять, які містять інформацію щодо минулого укладу життя українців, та взагалі народних звичаїв і обрядів, вже не кажучи про їх дотримання. Це пов’язано з недостатньою кількістю організованої та проведеної виховної роботи педагогічними працівниками школи у даному напрямку, зумовленою недостатньою кількістю часу (як пояснюють самі вчителі) та заклопотаністю педагогічних працівників власними проблемами. Але причина такого ставлення учнів до занять такого спрямування значно глибша, ніж проблеми в її організації. І як показує подальша обробка анкетних даних, проблеми присутні насправді. Вже на даному віковому етапі дітей торкнулися негативні суспільні процеси, зокрема проблеми державного рівня та фінансова криза, які не могли негативно не позначитися на підґрунті загальної вихованості кожного учня, формування особистості якого досі триває. Аналіз відповідей показав, що не останнє місце у даному аспекті займають два чинники, які характеризують педагогічну діяльність учителя: якість проведення занять; взаємини між учителем і учнями. Вирішальним для учнів є зміст і якість проведення виховних позакласних занять в школі.

Спираючись на отримані під час анкетування дані нами було підібрано та проведено ряд нетрадиційних виховних заходів, у зміст яких включено різноманітні засоби народної педагогіки, типу: «В історію свою візьми нас, Батьківщино!», «Без верби і калини — нема України», «Народ скаже, як зав’яже», «Моя Україна — червона калина», «Козацькому роду нема переводу» і т.п. (Дод. 2, 3, 4) та ряд екскурсій до пам’яток старовини. Дана робота була здійснена з метою підвищення рівня знань стосовно минулого України, ознайомлення з народними звичаями, традиціями, обрядами, здобутками та формування національної самосвідомості, виховання любові та поваги до надбань наших пращурів. Дана робота проводилась протягом місяця, 1 заняття — свято та 1 екскурсія щотижня.

Після виховної роботи було проведено повторне анкетування учнів, на яких здійснювався виховний вплив. При порівнянні відсоткових показників нас цікавив саме показник стосовно процесу виховання саме засобами народної педагогіки. У результаті анкетного опитування дітей було виявлено: улюбленими заняттями є цікаві, незвичайні заняття у 72% опитаних та спортивні у 28%; відсотковий показник стосовно аспекту, який нас цікавить, збільшився на 35%. 24% учнів хотіли б бачити заняття, проведене у формі змагання; 74% - заняття, проведене у формі свята; 1% - заняття, проведене у формі розповіді; 1% - заняття, проведене у формі бесіди; відсотковий показник збільшився на 48%. 57% опитаних стали подобатися заняття, в яких присутні народні звичаї, обряди, проведені у формі свята, що на 40% більше, ніж під час попереднього анкетування. На питання, як часто вчитель, вихователь проводять подібні заняття? 68% учнів обрали варіант а) — часто і 32% - б) — не дуже часто. Мають місце народні звичаї, обряди, свята у житті лише у 22% учнів. Це такі: Новий рік, свято Святого Миколая, Паска, Маковій. Дані показники залишилися такими ж як і при попередньому анкетуванні, адже суттєві зміни у сімейному укладі кожної родини потребують тривалої роботи з батьками учнів, залучення сім'ї до процесу виховання, тісної взаємодії школи і сім'ї, узгодження їх дій і вимог. Ставлення до народних традицій у 26% опитаних нейтральне, у 74% - позитивне; даний відсотковий показник покращився на 49%. Дотримуються народних звичаїв лише у 22% учнівських сімей. Варіанти свят такі ж як і у відповіді на п’яте запитання. Дані показники залишилися такими ж як і при попередньому анкетуванні, адже суттєві зміни у сімейному укладі кожної родини потребують тривалої роботи з батьками учнів, тісної взаємодії школи і сім'ї. Своє відношення до повсякденного дотримання народних звичаїв і обрядів діти оцінили так:

1) Дотримання обрядів і звичаїв — зміст усього мого життя — 72% .

2) Це повна нісенітниця — 6% .

3) Мені байдуже — 14%.

4) Ніколи над цим не замислювався — 8%. Дані показники свідчать про те, що проведена робота викликала щиру зацікавленість, захоплення, мала оптимальний вплив на свідомість школярів.

На коловій діаграмі відсотковий показник ставлення школярів до дотримання звичаїв та обрядів рідного народу має такий вигляд:

Діаграма 2

Вже 47% опитаних вважають корисним дотримання народних звичаїв, обрядів, свят. На питання, щоб вам хотілося змінити у звичному укладі життя сучасного українця — 47% опитаних школярів внесли б більше народних звичаїв, обрядів, обрали повернення до народних традицій; даний показник збільшився на 42% .

Порівняємо дані опитувань:

Порівняльний аналіз результатів попереднього і повторного анкетування показав, що більшість учнів змінили своє ставлення до позакласних виховних занять. Це ставлення стало більш позитивним. Щира природна зацікавленість і непідробний інтерес дітей до минулого свого народу, його здобутків і надбань створюють сприятливий грунт у душі кожного вихованця для паростків виховання засобами народної педагогіки. Доречно форму проведення того чи іншого заходу винести на обговорення з дітьми. Запропонувавши перелік форм, чи дозволивши обирати їх самостійно, або винести на обговорення лише одну з них, що буде найбільш цікавою, на думку вчителя, для цієї групи учнів. Але подати це необхідно так, ніби дана ідея виникла у самих школярів без допомоги і втручання вчителя.

Процес виховання, зокрема відродження національних цінностей нелегкий і досить тривалий. А тому тут все залежить від вчителя, його вміння зацікавити школярів, наявного у нього рівня педагогічної майстерності, системності і систематичності в організації та проведенні виховної роботи, вміння залучити батьків учнів до цього процесу. Бажано до цього процесу залучати батьків, адже у даній ситуації відому фразу «Теорія, не підкріплена практикою, мертва» можна перефразувати так: «Зусилля школи, не підтримані вимогами сім'ї, марні». Так і процес виховання засобами народної педагогіки учнів в школі не підкріплений дотриманням народних звичаїв, обрядів, традицій у сім'ї майже повністю нівелюється.

Отже, потрібно впроваджувати в практику нові напрямки виховної роботи із застосуванням засобів народної педагогіки відповідно до запитів учнів. Бо, як відомо, позашкільна освіта повинна, в деякій мірі, пристосовуватись до потреб сучасної дитини, допомагати її всебічному гармонійному розвитку та самореалізації і одночасно сприяти розвитку національної самосвідомості, усвідомленню себе як частини великого українського народу з його величною історією та надбанням. І тут неоціненний скарб надає кожному вчителю, вихователю народна педагогіка.

Висновок Світовий досвід розвитку педагогічної теорії і практики переконливо свідчить, що кожен народ має свою власну систему виховання, яка склалася впродовж довгого історичного шляху розвитку.

Відновлюючи в пам’яті і практичній життєдіяльності (традиціях, звичаях і обрядах, усіх сферах життя та культурних заходах) свій багатовіковий творчий потенціал, наш народ починає енергійно продовжувати творити свій шлях в історії. Сприяти цьому покликана сучасна школа, де є всі можливості для переосмислення в переоцінки духовних цінностей, пошуків нових підходів до вирішення наболілих проблем. Маючи програму та орієнтовані напрямки виховної роботи з формування особистості, розгорнулися творчі пошуки шляхів їх втілення в життя в загальноосвітніх та школах нового типу шляхом виховання школярів засобами народної педагогіки.

Корені української системи виховання заглиблюються в далеку історію, яка є свідком появи перших принципів, підходів, форм і методів виховної роботи, утвердження пріоритетності етнопедагогіки і народознавства, родинного виховання і сімейних духовних цінностей, формування національної свідомості і духовності.

Процес виховання сучасних молодших школярів засобами народної педагогіки нелегкий і досить тривалий. А тому тут все залежить від вчителя, його вміння зацікавити школярів, наявного у нього рівня педагогічної майстерності, системності і систематичності в організації та проведенні виховної роботи, вміння залучити батьків учнів до цього процесу, а головне вчитель має сам свято вірити в те, що він передає дітям, адже не можна переконати в будь — чому когось, не вірячи в це всім серцем і душею (на даний аспект наголошував В. Сухомлинський).

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі виховання особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання — від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового. Система виховання засобами народної педагогіки, яка ґрунтується на міцних підвалинах культури рідного народу, минулих епох і сучасності, найбільшою мірою сприяє соціальному престижу інтелектуальності, освіченості та інтелігентності як складових духовності людини.

Пізнавально-виховний потенціал календарних традицій і звичаїв — це найдорогоцінніший вклад у теорію і практику виховної роботи з учнями сучасної школи. Не знаючи скарбів народної культури, не дотримуючись традицій, звичаїв і обрядів народного календаря, діти не зможуть засвоїти народну духовність. Як наслідок, не зможуть протиставити власні духовні цінності впливу негативних оточуючих явищ. Знання народного календаря дає змогу уникнути хибних напрямів сучасної цивілізації, пов’язаних з урбанізацією, деекологізацією, розвитком промисловості тощо.