Історіографія та джерельна база дослідження

Проаналізовано історіографію та опрацьовано джерельну базу дослідження, йдеться про недостатню розробленість понятійного апарату.

Відомості про ранні форми громадської і приватної благодійності у греко-римській античності виявлені в працях Плутарха, а також Б. Браво, Е. Вінчицької та К. Страшкевича, Ф. Кессіді, І .Нахова, Я. Силаді, К. Поппер, Я. Парандовського, які вивчали різні аспекти культури стародавньої Греції та Риму. Становлення в Західній Європі благодійницької ментальності підприємницької верстви часів Cередньовіччя та Відродження певною мірою висвітлено в творах Данте Алігієрі, Ф. Петрарки, Леонардо да Вінчи, Мікеланджело, а також працях Р. Кристофанеллі, Й. Хейзінги, М. Вебера, Є. Лефевра, А. Гуревича.

Проблема благодійності як предмет наукових досліджень і широкого громадського обговорення постала в Російській імперії, до складу якої входила частина українських земель, з другої половини ХІХ ст., що було зумовлено активним розвитком ринкових відносин і формуванням підприємницького прошарку, який брав активну участь у суспільно-політичному та культурному житті, а матеріально-фінансові кошти, певною мірою, спрямовував на благодійну діяльність. В історичних дослідженнях загального характеру (В. Ключевський, М. Карамзін та В. Френкель) автори прагнули до визначення понять «благодійність» та «милосердя», а також до характеристики основних завдань. Християнська доброчинність висвітлювалась у працях І. Андрієвського, О. Вертеловського, Л. Петрова, П. Авраменко. Організацію громадської опіки як виду благодійної діяльності в Російській імперії кінця ХІХ початку ХХ ст. вивчали В. Картамишев, Є. Максимов, К. Побєдоносцев, які визначали основні завдання, джерела фінансування, форми допомоги. У дослідженнях М. Воскобойнікова, П. Георгієвського, С. Гогеля, В. Дерюжинського, М. Дмитрієва висвітлено формування системи захисту населення від пауперизму, використовуючи благодійну допомогу. Їхні праці засвідчили, що благодійність усвідомлювалась у Російській імперії як рятівний інструмент послаблення суспільної напруги. В працях науковців кінця ХІХ — початку ХХ ст. закладено підвалини як для розробки практичних завдань благодійної діяльності в Російській імперії, так і для дослідження загальних проблем благодійництва, яке дослідниками П. Георгієвським, С. Гогелем, В. Дерюжинським, Г. Д’Оссонвілем розглядалось як добровільна безкорислива пожертва фізичних або юридичних осіб у вигляді матеріальної, фінансової, організаційної чи іншої допомоги.

Національні традиції благодійності представників різних соціальних груп населення (гетьмани, козацька старшина, заможні козаки, національна інтелігенція), певною мірою, висвітлено В. Антоновичем, М. Грушевським, Д. Багалієм, М. Костомаровим, Д. Яворницьким. Українські історики В. Василенко, М. Сумцов, П. Єфименко дослідили благодійну діяльність у закладах соціальної опіки.

Після перемога більшовизму благодійна діяльність була затаврована з позицій марксизму-ленінізму як атрибут експлуататорських суспільств, а благодійництво в радянській науці стало об'єктом ідеологічного розвінчування, а не предметом наукових досліджень. Таким чином, вітчизняна наукова рефлексія щодо національних і світових форм благодійної діяльності, започаткована наприкінці ХІХ та початку ХХ ст., в умовах тоталітаризму залишалась поза увагою дослідників. Як справедливо зазначили українські історики М. Дмітрієнко і О. Ясь «благодійність була визнана соціальним явищем класового, перш за все, буржуазного суспільства, і у системі радянського тоталітаризму благодійності не знайшлося місця ні в енциклопедіях, ні в суспільному житті». Варто зазначити, що в енциклопедіях універсального характеру, зокрема 1- му і 2-му виданнях Великої радянської енциклопедії, термін «благодійність» вживався і тлумачився як негативне явище, притаманне буржуазній культурі й чуже культурі соціалістичній. Але з 80-х років ХХ ст. в СРСР пробуджується інтерес до благодійництва як соціокультурного явища, про що свідчить видання праць М. Карамзіна, присвячених традиціям російського (як «загальноросійського») благодійництва, або таких, в яких розглядаються окремі види благодійництва в Росії - «Москва купецька» П. Буришкіна, «Колекціонери та меценати в Росіі» А. Боханова, також праці О. Хорькової, яка досліджувала історію підприємництва і меценатства в Росії, та А. Свердлової, яка виявила соціально-економічні, соціально-культурні, соціально-релігійні та соціально-політичні передумови благодійництва Росії.

У сучасній українській історіографії спостерігається активізація дослідження благодійництва та благодійної діяльності, прагнення розглядати її в контексті загальноісторичного процесу. Так, у працях Ф. Ступака на новій джерельній базі реконструйовано історію та виявлено основні напрями діяльності як благодійних товариств Києва в цілому, так і київських медичних товариств, що діяли від другої половини ХІХ до початку ХХ ст. і залишались поза увагою дослідників. У той же час важко погодитись з думкою автора, що «благодійність кінця ХІХ — початку ХХ століття набула розмаху, який, за визнанням сучасників, перевершив усі сподівання…, стала невід'ємним атрибутом громадянського суспільства, частиною суспільної свідомості», оскільки тогочасна Російська імперія, до складу якої входила Україна, не була громадянським суспільством, а філантропічні установи в Російській імперії були підвідомчі Міністерству внутрішніх справ, Відомству православного сповідання і військового духовенства, Військовому міністерству, Міністерству юстиції, Міністерству імператорського двору тощо, які не ставили за мету підтримки української культури. Як засвідчило дослідження, за роки незалежності в Україні з’явилося чимало праць, присвячених історичним постатям визначних благодійників — Івану Мазепі (О. Оглоблин), Василю Симиренку (І. Кравченко), Костянтину Острожському (В. Ульяновський), Харитоненків (Т. Скибицька, Д. Григор'єва, І. Мудрика, Л. Даниленка), а також меценатам Києва (В. Ковалинський), українським меценатам (М. Слабошпицький, Ю. Хорунжий). Окремі аспекти благодійництва й меценатства як фактора київської культурної традиції висвітлені в «Малій енциклопедії київської старовини» А. Макарова. Значний фактичний матеріал з історії благодійної діяльності братств містять історичні розвідки Ф. Лебединцева, а також А. Луценка, в яких йдеться про благодійну діяльністю української еліти в 1569—1649 рр. Окремі періоди історії вітчизняного благодійництва як атрибута громадянського суспільства досліджували М. Дмитрієнко і О. Ясь, Р. Аперсян, В. Ярх.

В українській історичній науці спостерігається прагнення до наукової об'єктивності і комплексного аналізу феномена так званого «родинного благодійництва» в історії України в дисертаційних дослідженнях, зокрема присвячених вивченню життєвого шляху та благодійної діяльності цукропромисловців Терещенків. Так, О. Ткаченко на конкретних прикладах висвітлив різні аспекти підприємницької та меценатської діяльності родини Терещенків в Україні, а О. Донік прослідкував діяльність членів родини Терещенків як фундаторів навчальних закладів різних рівнів, проаналізував їхній внесок у розвиток музейної справи та української культури. Т. Ткаченко виявила основні напрями громадської та благодійної діяльності родини Г. Галагана, з’ясувала чинники, що активізували цю діяльність. Окремі аспекти регіонального благодійництва висвітлено К. Шиховим, який простежив організацію земської добродійності на Катеринославщині у 1866 — 1913 рр., Т. Курінною, яка показала особливості благодійності на Середньому Подніпров'ї з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. та С. Поляруша про особливості становлення, напрями діяльності органів державної опіки та громадської благодійності на Лівобережній Україні у 1775−1918 рр. О. Кравченко розглянула благодійну діяльність православної церкви у Харківській єпархії. В роботі А. Нарадька йдеться про тенденції благодійності у розвитку освіти в Україні другої половини ХІХ — початку ХХ ст., а Т. Ніколаєва дослідила внесок підприємців в освітньо-культурний розвиток України останньої третини ХІХ — початок ХХ ст.

Важливими для дослідження були праці О. Гриценко, М. Стріхи та Г. Нечая, які розглядали доброчинні фундації як механізм підтримки культури та здійснили короткий історичний огляд культурної політики України, а також висвітлили зарубіжні форми і моделі благодійництва, а В. Діброва зробив спробу узагальнити діяльність міжнародного фонду «Відродження» в Україні. В той же час намагання теоретичного обґрунтування необхідності перенесення зарубіжного досвіду на вітчизняний грунт не завжди є переконливим.

У дисертаційній роботі використано праці вітчизняних (В. Сікора, І. Дзюба, М. Поплавський.) і зарубіжних (К. Бодо, Е. Лефевр, П. Козловські, П. Палумбо, А. Ріу) дослідників, присвячених аналізу сучасних форм благодійної діяльності в Україні, Західній Європі, США й Росії, а також політичних, економічних, морально-етичних та інших факторів, що забезпечували ефективність різних моделей благодійництва й меценатства.

У працях, присвячених загальним питанням європейської культури, певною мірою розглядається еволюція благодійництва у Західній Європі («Вибрані життєписи» Плутарха, «Відкрите суспільство та його вороги» К. Поппера, «Осінь Середньовіччя» Й. Хейзінги, «Історія інквізиції» Г.-Ч. Лі, «Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебера, «Середньовічний купець» А. Гуревича.), що уможливлює порівняння традицій благодійної діяльності в Україні й Західній Європі.

Проведений аналіз літератури за темою дослідження і вивчення феномену благодійництва в сфері культури засвідчив, що нинішній етап дослідження історичних та теоретичних аспектів благодійної діяльності можна умовно визначити, як стан нагромадження фактів та спробу їх наукового осмислення.

Історіографічний огляд засвідчив, що, не зважаючи на розробки окремих аспектів благодійної діяльності в культурі України кінця ХХ — початку ХХІ ст. в контексті вітчизняних та європейських традицій, ця проблема не була предметом спеціального дослідження, але потребує вивчення.

Джерельну базу становлять документи Центрального державного архіву громадських організацій України, Архіву Міністерства культури та туризму України, статути та звіти, що містять загальні принципи устрою міжнародних благодійних фондів і товариств, напрями їх діяльності, правила вступу, обсяги благодійної допомоги, а також інші документи Українського фонду культури, Фонду сприяння розвитку мистецтв, Громадського фонду Святого Андрія Первозванного, Ліги українських меценатів, Благодійного фонду ім. С. Прокоф'єва, Фонду допомоги юним піаністам ім. В. Крайнєва, Міжнародного благодійного фонду юних піаністів пам`яті В. Горовиця, Міжнародного громадського благодійного фонду «Мистецьке Березілля», Фонду ім. Т. Шевченка, Всеукраїнського фонду відродження видатних пам’яток історико-культурної спадщини ім. О. Гончара, Ліги меценатів. «Відродження», «Британської Ради в Україні», «Хай світ пізнає Україну», «Смолоскипу», Культурно-просвітницького молодіжного благодійного центру «Торнадо», Фонду духовного відродження ім. Митрополита Шептицького, благодійного фонду «ХХІ век» та інших благодійних організацій гуманітарного та культурно-релігійного спрямування.

Було опрацьовано офіційні документи і матеріали «Основи законодавства України про культуру», Закон України «Про благодійництво та благодійні організації"(1997р. із змінами і доповненнями 2002р.), «Державна програма розвитку культури на період до 2007 року» (2003), що становлять законодавчу базу благодійництва, законодавчо закріплюють основні засади та напрями благодійництва і благодійної діяльності, забезпечують організаційно-правове регулювання та матеріально-фінансовий стан благодійної діяльності, державної та міжнародної благодійної діяльності, а також упорядкуванню фундаментальних понять, подальшому розвитку спеціальної терміносистеми благодійництва.

Опрацьовано також довідкові статистичні збірники «Статистичний щорічник України» (2000 — 2005) Державного комітету статистики України, в яких подано облік та кількісна характеристика благодійних організацій в культурній сфері.

Досліджувались праці вітчизняних і зарубіжних філософів, істориків, істориків мистецтва і культури, культурологів з проблем благодійної діяльності на зламі століть в Україні та поза її межами.

Необхідну групу джерел становила періодична преса кінця ХХпочатку ХХІ ст., на сторінках якої вміщено значний фактичний матеріал про благодійну діяльність в галузі культури — «Пам'ятки України», «Бизнес и банки», «Економіка України», «Кур'єр Кривбасу», «Новий маркетинг», «Київська старовина», «Пам'ять століть», «Международная жизнь», «Закон і бізнес», «Голос України», «Українська культура», «Культура і життя», «Рух Прес».

Отже, для написання дисертації залучено репрезентативну джерельну базу, що дозволяє достовірно розкрити проблему благодійної діяльності в культурі України кінця ХХ — початку ХХІ ст. в контексті вітчизняних і європейських традицій.