Польська Православна Церква

ПОЛЬСКАЯ ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКОВЬ

На території, що входять до склад сучасної Польщі, християнство проникало різнобічно: з Великого Моравского князівства, з Німецьких земель і з Київської Русі. Цілком природно, що польських земель, як суміжні з Великої Моравією відчули у собі вплив місії Св. братів Кирила і Мефодія. З розширенням Моравского князівства Сілезія, Краків і Мала Польща увійшли до складу Велиградской єпархії.

В 966 польський князь Мешко I приймає християнство, заради чого було хрещення народу. По переказам Мешко спочатку прийняв християнство східного греко-славянского обряду, тільки після його одруження на саксонської принцесі, у Польщі посилилося латинське вплив. Археологічні розкопки свідчать, що ще до його хрещення Мешко біля Польщі існували храми, зведені у візантійському стилі.

Ко часу хрещення Русі землі на західній стороні р. Бугу, де є такі нині відомі польські міста, як Холм і Перемишль, входили у складі Київського князівства. У цих краях християнство посилювало свій вплив разом з поширенням їх у інших російських землях. У ХІ ст. на Західної Русі виникли два самостійних князівства — Галицьке і Волинське, які наприкінці XII в. об'єднувалися у єдиний Галицько-Волинське. У XIII в. при князя Данила Романовиче князівство сягає своєї могутності. У його столиці - Холмі - турботами князя було засновано православна єпископська кафедра. Діти й онуки князя Данила зберігали вірність православ’ю, а й у другий чверті XIV в. рід Галицко-Волынских князів по лінії згаснув. Дві галицькі князівни були одружені за Литовським і Мазоветским князями. Волинь потрапила у володіння Литовського князя Любарта, який зберіг православ’ю, але з Галичиною ситуація була інакша. Син Мазоветского князя Юрій II Болеслав був матір'ю в православ'ї, але у згодом ухилився в католицтво. Зробившись галицьким князем він, по наущению тата, тіснив православних.

По смерті Болеслава його продовжувачем став польський король Казимир Великий. У XIV в. він заволодів Галичиною. Волинь, попри заклики тата до хрестовому походу проти «схизматиків», Литовському князю Любарту удалося відстояти. Після приєднання Галицьких і Холмских земель до польським владениям, становище православних тут помітно погіршилося. Православне населення піддавалося різноманітних дискримінації, стеснявшей можливість торгової і ремісничої діяльності.

После вступу великого князя Литовського Ягайло в шлюб — з польської королевою Ядвігою було покладено початок об'єднання Польського королівства і Литовського князівства. Однією з умов шлюбу стало звернення Литовського князя в католицтво. Ще 1385 р. Ягайло офіційно зрікся православ’я, а ще через року, після шлюбу 1387 г. він заявив римо-католическую віру в Литві. Невдовзі пішли сорому православних. Найбільші насильства відбувалися Галичині. У Перемишлі католикам передали православний собор. На Городельском сеймі 1413 р., який підтвердив з'єднання Литви із Польщею, видано був указ, про недопущення православних до вищим державним посадам.

В 1458 р. униатcкий Констанинопольский патріарх Григорій Мамма, котрий у Римі, поставив литовско-галицким митрополитом Григорія, був свого часу протодиаконом у митрополита Ісидора. На той час належить початок роздільного існування православній церкві польсько-литовських землях і заході Росії. Григорій спробував зміцнити своєму митрополії унію і спорудив гоніння на православне духовенство, але з знайшов підтримки в польського короля й у 1469 р. сам долучився до православ’ю. Ягеллоны, втім, не бажали сприяти Православ’ю і охоче урізали його правничий та ослабляли матеріальне становище церкві і віруючих. «Політика королів у ставленні до православної Церкви, — пише М. Тальберг, — мала двозначного характеру. Дивлячись для розслідування обставин зовнішньою і внутрішньою політики, вони то щодо покровительствували їй, то ставилися вороже, будь-коли не зважаючи на заповітної мрії скріпити політичну унію Литви та Польщі унією церковної».

В XV і XVI століттях околицях, що тепер входить у Люблінська, Белостоцское і Жешовское воєводства, більшість населення сповідувала до православної віри, чи, як називали їх у офіційних документах, «російську віру», «грецький закон».

В Люблінської унії 1569 року політична програма Городельского сейму набула свого завершення. Якщо цього часу Адже й Литва перебували лише конфедеративном союзі і мали свої чудові кордону управління, нині Люблінська унія знищила самостійність Литовського князівства. Що Виявилося у Польщі православне населення Білорусії та Західної України початок відчувати систематичний гне католицизму. Особливо важким часом для Православної Церкви було правління польського короля Сигізмунда III. Цей вихованець єзуїтів, перейнятий крайніми католицькими поглядами, ставив найвище інтереси Римського престолу. Найважливішою за мету король вважав приведення всіх своїх підданих до підніжжя тата. Досягнення цього він застосовував різноманітні засоби — і примусові, і заохочувальні. Правління Сигізмунда III супроводжувалося цілої епопеєю переслідувань та страждань православних віруючих. Змінили Православ’ю отримували пільги, допускалися до державним посадам. Решта ж вірними батьковій вірі піддавалися приниженням.

Не краще йшли справи й із сербською православною ієрархією. Наприкінці XVI століття більша частина у главі з прийняттям Київської митрополитом Михайлом Рогозою прийняла проголошену на Брестському соборі 1596 року унію і визнала з себе влада Римського єпископа. Але православний народ мужньо встав право на захист своєї ще віри і боротьбу з Брестської унією. Саме тоді створюється було чимало полемічних творів, вкладених у захист чистоти віри від зазіхань із боку инославия і передусім латинян. Дуже значної ролі у позиційному захисті Православ’я проти розповсюджувачів унії грали православні церковні братства. Необхідно особливо згадати Львівське і Виленское у православних братствах, які представляли собою тісні союзи міського населення. Відповідно до прийнятими статутами найголовнішим своєю справою братства вважали: відкриття музею та зміст духовних училищ, підготовку освіченою православної молоді, установа друкарень й видання необхідних книжок. Проте сили у боротьби з наступаючим католицизмом були нерівні. Православні братства, втративши підтримки з боку шляхти, перейшла у католицтво, поступово скорочували своєї діяльності.

Католичество помалу починає дедалі більше тріумфувати над православ’ям. Наприкінці XVII століття більшість православного населення нинішніх східних областей Польщі католики вважали вже униатским. З другого десятиліття XVIII в. для усієї православної населення Західної Русі, яка входила у складі Польщі, залишився лише одне православний єпископ — Білоруський. Не вніс докорінних змін у безвихідь православних у Польщі Великий сейм 1788 — 1792 рр., проголосивши серед іншого, релігійну свободу. Наприкінці XVIII століття Польщу проникають грецькі православні купці, які поселяються тут і прагнуть підтримати Православ’я. Проте саме не дозволяло їм влаштовувати храми, тож богослужіння відбувалося в молитовних будинках. Священики запрошувалися з Буковини, Угорщини, Болгарії, Греції.

Ситуация змінилася після приєднання польських земель до Росії (1795 рік — третій розділ Польщі; 1814 — 1815гг.- рішення Віденського конгресу). Становище православних на землях, увійшли до складу Російської імперії, відразу поліпшилося без будь-яких особливих заходів. Припинилися приниження, гоніння, насильницькі звернення до унію. Латинська пропаганда зупинилася. Більшість парафій приєднаних до Росії земель склали одну єпархію, яка дістала в 1793 року назва Мінської. Кількість православних почала зростати особливо з допомогою повернення уніатів до лона Православ’я. У певних місцях, наприклад, в тодішньої Брацлавской губернії, це повернення проходило досить швидко і спокійно. У 1834 року у Варшаві було вже засновано викариатство Волинської єпархії, а 1840 року самостійна єпархія. Єпископ Варшавський зводиться у сан архієпископа Варшавського і Новогеоргиевского, і з 1875 року (з возз'єднанням холмских уніатів) Холмско — Варшавського. У 1905 року було виділено в самостійну Холмська єпархія.

После Першої Першої світової, в 1918 року, було відроджене Польська держава. У відповідність до Ризьким договором 1921 року західна Білорусь і західна Україна увійшли до складу Польщі. У зв’язку з нових політичних становищем Священний Синод Московської Патріархії у вересні 1921 року призначив на Варшавську кафедру колишнього Мінського архієпископа Георгія (Ярошевского), який у грудні наступного був зведений у сан митрополита. Церкви у Польщі було одночасно дозволили автономії. Але польське уряд, вдохновляемое почасти католицьким кліром, було стурбоване тим, щоб повністю відвести Москви православні єпархії Польщі. У 1922 року під впливом структурі державної влади Собор православних єпископів у Польщі, який відбувся у Варшаві, рішуче висловився за встановлення автокефалії православної церкви у Польщі. За були митрополит Георгій, єпископи Діонісій і Олександр Самсонович (Іноземців), проти — архієпископ Елевферия (Богоявленський) і єпископ Володимир (Тихоницкий).

8 лютого 1923 року у життя Польської православної церкви сталося надзвичайна подія — архімандрит Смарагд (Латышенко), колишній ректор Волинської Духовної Семінарії, усунутий з посади й заборонений в священнослужении митрополитом Георгієм, пострілом з револьвера убив митрополита. Два дні потому після цього трагічної події обов’язки Митрополита і Голову Священного Синоду прийняв він архієпископ Волинський і Кременецький Діонісій, а 27 лютого того ж року Собором православних єпископів Польщі він був обраний Варшавським Митрополитом. Константинопольський Патріарх Мелетій IV 13 березня 1923 року затвердив у його званні і визнав його титул Митрополита Варшавського і Волинського й усієї православній церкві Польщі й священно-архимандрита Почаївської Успенської Лаври. Митрополит Дионисии звернувся безпосередньо до Константинопольському Патріарху Григорію VII з проханням благословити й утвердити автокефалію Польської православної церкви, та був сповістити про те та стилю всіх глав Помісних православних церков. 13 листопада 1924 року під дні до смерті Патріарх Григорій VII підписав Патріарший і Синодальний Томос Константинопольської Патріархії про визнання православній церкві Польщі автокефальної. Проте офіційне проголошення автокефалії затрималося майже роком у зв’язку з що виникли нестроениями в Константинопольської Патріархії після смерті Патріарха Григорія VII. Його спадкоємець, Костянтин VI, наприкінці 1925 року був висланий з Константинополя турецькими владою, і патріарша кафедра до липня цього року залишалася вільної. Новообраний Патріарх Василь III повідомив у серпні Митрополитові Діонісію, що наступного місяці він надішле в Варшаву делегацію, що й привезе Томос про автокефалію православної церкви у Польщі.

Действительно, минулого тижня до Варшави прибутку представники Церков Константинопольської і Румунської, а 17 вересня у їхній присутності, і навіть за наявності лише єпископату Польщі, представників єпархій, варшавській пастви і членів уряду у митрополичому храмі святої Марії Магдалини відбулося урочисте читання Патріаршого Томоса. Автокефалію православній церкві Польщі визнали в той час все помісні і автономні Церкви, виключаючи лише Російську Православною Церква.

Опираясь на підписаний 1927 року польським уряд і Римським татом конкордат, признававший у Польщі католицтво панівним віросповіданням, римо-католики в 1930 року виступили із судовою позовом повернення православних храмів, святинь, церковного майна, нібито колись котрий належав Католицької Церкви. Був пред’явлено позов до 700 церковних об'єктів, там були такі православні святині, як Почаївська Лавра і ще монастирі, Кременецький і Луцький кафедральні собори, найдавніші храми. Підставою до таких претензіям католики висували то становище, що вказані церковні об'єкти колись належали уніатам, але урядом Російської Імперії було передано православним. І ось, як у Польщі проголошена свобода віросповідання, усе повинно зайняти свої колишні місця. Виправдовуючи, таким чином, свої дії, вони забували, що передусім сама унія насаджувалася насильно, що у неї нав’язана українського, і білоруському народам, що Почаївська обитель грунтувалася і міст початку своє існування як православна, й інші матеріали.

В цей час був зруйнований величний собор в ім'я святого Олександра Невського у Варшаві, розписаний У. М. Васнецовым та інші російськими художниками (побудований у 1892 — 1912 рр., вміщував до 3000 людина паствы).Вскоре Польщу заповнили єзуїти і представники інші католическмх орденів. Ксьондзи стали повчати у проповідях, що краще бути «поганином «(язичником), ніж схизматиком (православним). Такими шляхами Рим відразу почав готувати грунт запровадження неоунии. Одночасно під тиском уряду відбувалася полонізація духовного освіти, діловодства і богослужіння.

К моменту проголошення автокефалії православній церкві Польщі, тут діяли дві духовних семінарії - у Вільно й у Кременці і кілька духовних чоловічих і жіночих училищ. Вже у лютому 1925 року був відкрито вищий духовний навчальний заклад — Православний Богословський факультет при Варшавському університеті. По вказівкою польського уряду в усіх духовних навчальних закладах була введено нову система освіти, сводившаяся до виховання майбутніх пастирів виключно на засадах польської культури та римо-католицької конфессионализма. Усі минуле, зокрема і, пов’язані з унією XVI — XVII століть, — підносилося у сенсі католицькому. Мова викладання, навіть у побуті студентів став польський. У боротьбі проти запровадження польського мови в викладанні Закону Божого найдалі трималися православні Поліссі, а й там змушені були поступитися тиску полонізації.

В кінці 1936 року з’явилися тривожні симптоми нового наступу на Православну Церкву. У нинішнього року у зв’язку з исполнившимся 300 — летием від часу смерті уніатського митрополита Вельямина Рутского м. Львові зібрався з'їзд уніатського духівництва. Почесним головою з'їзду був греко-католицький митрополит Андрій Шептицький (помер 1944 р.). Одне з найважливіших питань, якими займався з'їзд, було з’ясування напрями діяльності уніатів. Вирішено, було що з українського народу найбільш відповідає його життя формою церковності є його унія з Римом, чому галицький уніатське духовенство має одержати повну свободу для місіонерської діяльності серед українців, білорусів, російських, що у Польщі. Продовженням наміченої униатским з'їздом програми стало опублікування 25 травня 1937 року нової інструкції по здійсненню «східного обряду». У інструкції звертали увагу те що, що Ватикан надає велике значення «поверненню православних повірити батьків», а тим часом робота у цьому напрямі йде повільно й малоуспішно. Висновок був ясний: необхідно посилити уніатську або безпосередньо до католицьку пропаганду. Відразу після видання інструкції почалися терор та насильство над православним населенням з метою звернення їх у католицтво.

Грозные для Православ’я події припадають на 1938 року на Холмщині і Подлясье, де храми лише закривати, а й руйнувати, а православне населення піддавати усіляким утисків. Було зруйновано близько сотні храмів і молитовних будинків. Понад 200 священнослужителів і паламарів виявилися безробітними, позбавленими коштів для існування. У польської друку що говорили, зрозуміло, подібні безчинства, але певний час до відзначених подій не Холмщині і Подлясье було проведено відповідна підготовка. Так було в польських газетах з’явилися повідомлення, що у Холмщині й у деяких інших містах є багато православних храмів, побудованих царським російським уряд із наміром русифікувати край. Ці храми виставлялися як пам’ятники рабства, тому вимагалося їх зруйнування. Ніякі протести православних, навіть виступу у засіданнях сейму з промовами про насильствах щодо православної церкви, не бралися до уваги. Марно Митрополит Діонісій звертався до влади про заступництво, посилаючи телеграми міністрові юстиції як генерального прокурора Польщі, маршалу, прем'єр — міністру, президенту республіки, благаючи дати розпорядження заради справедливості й християнської любові припинити руйнація Божиих храмів. Ніщо не приносило результатів.

1 вересня 1939 року почався Другої світової війни. Менш як за місяць німецькі танки вже перебували тут Варшави. Східні області Польщі, були зайняті Радянським Союзом. Польща, в такий спосіб, було поділено між СРСР і Німеччиною. На території колишньої Польщі, що була окупована Німеччиною, було створено так зване Генерал-губернаторство, у якому існували три єпархії: Варшавська, Холмська і Краківська. Землі, зайняті захоплювали радянські війська в 1939 — 1941 рр. увійшли до складу Мінської єпархії. Тут, як скрізь у СРСР, Православна Церква відчувала утиски з боку держави.

Вывозили в радянські табору як католиків, військових, а й вірних православної Церкви, а місці й із нею духовенство. У духовного життя настало зміна під час німецької окупації. Окупанти прагнули до знищення комуністичної ідеології й у зв’язку з цим дозволяли відкривати закриті раніше храми не більше Білоруської православної церкви. Річ у тім, що під впливом німецьких влади 1941 р. на землях Росії та Білорусі грунтувалася автокефальна церква, що її визнавав Московська Патріархія.

Полную автокефалію Польська Православна церква зазнала після Другої Першої світової. Її автокефалія було визнано визначенням Священного Синоду Російської православної церкви від 22 червня 1948 р. Першим предстоятелем автокефальної Церкви був архієпископ Тимофій, з 1951;го по 1998 р. — митрополит Макарій. У 1949 р. виникли три єпархії: Варшавська, Белостоцко-Гданьская і Лодзинско-Вроцлавская. У зв’язку з міграцією людей сходу центр захід Польщі було здійснено новий розподіл єпархій. До 1952 р. в Польської Православної Церкви було четверо єпархії: Варшавско-Бельская, Белостоцко-Гданьская, Лодзинско-Познаньская і Вроцлавско-Щецинская. У1983 р. було відновлено Перемышльско-Новосондетская єпархія, а 1989 р. — Люблинско-Холмская.

Под заступництвом Польської православній церкві канонічному і молитовному спілкуванні перебуває Португальська Православна Церква, яку очолює Высокопреосвященнейший Іоанн, Архієпископ Лісабонський, Митрополит всія Португалії.

Сегодня Польська Православна Церква в 6 єпархій, більш 250 парафій, 410 церков, 259 священнослужителів і 600 тисяч віруючих. Нині Польську Церква очолює митрополит Сава.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.