Лікарські рослини для органів дихання

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія вивчення та використання лікарських рослин Розділ 2. Методика збирання, сушіння та зберігання лікарської рослинної сировини Розділ 3. Коротка ботанічна характеристика, сировина, хімічний склад на застосування деяких лікарських рослин, які впливають на захворювання дихальної системи Розділ 4. Пропоновані заходи, щодо охорони та збереження лікарської рослинної сировини Висновки Список використаних літературних джерел Додатки

Вступ

Тема моєї науково-дослідницької роботи «Лікарські рослини, що використовуються для лікування органів дихання у флорі Рівненського району Рівненської області, їх використання та охорона» .

Незважаючи на бурхливий розвиток хімії та зростання кількості нових, досить ефективних, синтетичних лікарських препаратів, лікарські рослини й надалі залишаються одним з основних джерел одержання лікувальних й профілактичних засобів при захворюваннях різних систем людського організму, зокрема, дихальної системи.

Перевага рослинних ліків перед синтетичними полягає у тому, що вони є малотоксичними й при тривалому використанні не дають суттєвих побічних явищ, а їх хімічний склад близиться до організму людини. Побічна та небажана дія багатьох синтетичних препаратів, їх дефіцит та дороговизна дедалі частіше схиляють стрілки терезів в бік ширшого використання препаратів рослинного походження. Використання природних запасів лікарських рослин зросло ще й у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації як у світі в цілому, так і на Україні зокрема. Тому виявлення нових місцезростань лікарських рослин та встановлення їх запасів є важливим завданням сьогодення. Вищесказаним обумовлюється актуальність даного дослідження.

Об'єктами дослідження науково-дослідницької роботи являються ті види вищих судинних рослин флори Рівненського району Рівненської області, які виявляють фітотерапевтичні властивості й використовуються при лікуванні захворювань дихальної системи.

Метою написання даної роботи було встановлення видового складу в районі дослідження лікарських рослин, що виявляють фітотерапевтичний ефект, при лікуванні ними органів дихання, які широко використовуються у народній та офіційній медицині на території району, характеристика їх біологічних особливостей, хімічного складу сировини та застосування, а також аналіз стану охорони рослинної фітосировини й, відповідно, розробка дієвих заходів щодо її раціонального використання та охорони.

Для досягнення цієї мети необхідно було вирішити наступні завдання:

— коротко відслідкувати історію вивчення та використання лікарських рослин;

— оволодіти методикою збору, сушіння та зберігання лікарської рослинної сировини;

— вивчити хімічний склад рослинної фітосировини та біологічну дію препаратів, одержаних з неї;

— встановити видовий склад рослин, що виявляють дію при лікуванні хвороб дихальної системи й виділити декілька з них, які найбільш часто використовуються для цих цілей, а також проаналізувати їх біологічні особливості, хімічний склад та специфіку застосування;

— розробити систему дієвих заходів та рекомендацій щодо їх раціонального використання та охорони.

Для реалізації мети даного дослідження та вирішення поставлених завдань було використано наступні методи: опрацювання та аналіз літературних джерел з проблем представленої тематики; здійснення екскурсій в природу з ціллю виявлення місць зростання даної групи лікарських рослин та фотографування їх видового різноманіття.

1. Застосування рослин для лікування численних недуг людини почалося із незапам’ятної давнини. Фітотерапія (лікування рослинами) така ж давня, як і історія людської цивілізації. Ще на світанку своєї історії людина збирала і використовувала для лікування деякі рослини. Знання про них поступово нагромаджувалися і передавались усно з покоління в покоління.

На сьогодні в світі для профілактики і лікування використовується близько 3000 речовин, суспензій та препаратів 1/3 яких виробляється з лікарської рослинної сировини.

У Рівненському районі Рівненської області зростає близько 800 видів вищих судинних рослин й серед них лише близько 40 видів у даний час заготовлюється для потреб фармацевтичної галузі, близько 100 видів відомо з джерел народної медицини. Проте, враховуючи тисячолітню історію траволікування на цій території та сприятливість клімату, рельєфу, збереження природних угруповань рослин, можна стверджувати, що рослин з лікувальними властивостями на Рівненщині набагато більше, в тому числі видів, які могли б успішно й ефективно використовуватись для профілактики та лікування хвороб дихальної системи поряд з тими, які вже давно й успішно застосовуються.

2. Правильно організована і раціонально проведена заготівля дикоростучих лікарських рослин забезпечує зберігання на відповідному рівні запасів їх сировини і в ніякому випадку не повинна вести до зменшення кількості й, тим більше, знищення цінних видів рослин. Лише глибокі знання правил збирання, сушіння та зберігання лікарської сировини можуть забезпечити цей бажаний ефект.

3. Основними діючими компонентами лікарських рослин є комплекси фармакологічно активних і супутніх речовин, які утворюються в процесах первинного і вторинного синтезу. Ці речовини (переважно вторинного синтезу), надходячи в організм людини, і визначають фізіологічну, власне лікувальну дію рослин на окремі органи та системи і на організм у цілому, в тому числі й на серцево-судинну систему й її окремі компоненти.

4. У Рівненському районі Рівненської області зростає понад 40 видів рослин, які згідно літературних даних виявляють ту чи іншу фітотерапевтичну дію при лікуванні ними захворювань дихальної системи. Нами було виокремлено декілька найбільш широко вживаних із них в офіційній та народній медицині й проаналізовано їх біологічні особливості, хімічний склад сировини та найбільш ефективні періоди її заготівлі, серед яких: бузина чорна — Sambucus nigra L., дивина густоквіткова — Verbascum densiflorum Bertol., копитняк європейський — Asarum europaeum L, липа серцелиста — Tilia cordata Mill., малина — Rubus idaeus L., материнка звичайна — Origanum vulgare L., осикаPopulus tremula L., первоцвіт весняний — Primula veris Z,., підбіл звичайний (мати-й-мачуха) — Tussilago farfara L., подорожник середній — Plantago media L., розхідник звичайний — Glechgma hederacea Z,., сосна звичайна — Pinus sylvestris L., тополя чорна (осокір) — Populus nigra L., чебрець МаршаллівThymus marschallianus Willd.

5. Стан, використання та охорона природних ресурсів у цілому і рослинних ресурсів, зокрема, є одним з головних показників рівня розвитку держави. Україна володіє унікальними природними рослинними ресурсами, однак на порядку денному все гостріше постає питання збалансування використання та відтворення їх природного потенціалу.

Стратегія охорони національних фіторесурсів в Україні базується на дослідженні стану, динаміки ресурсів основних сировинних видів в умовах трансформації природних угруповань в різних регіонах нашої держави, аналізі використання цих ресурсів та удосконаленні системи державного контролю за використанням та охороною фіторесурсів, розробці наукових засад їх використання і відтворення.

В період становлення нормативно-правового регулювання використання національних фіторесурсів при їх експлуатації слід дотримуватись Правил використання та охорони лікарських рослин України. 7. Додатковими та дієвими заходами, щодо охорони видів лікарських рослин в цілому, й тих, які використовуються для лікування хвороб дихальної системи зокрема можна вважати наступні:

— суворо дотримуватися всіх правил й строків заготівлі лікарської рослинної сировини, причому, під контролем досвідчених спеціалістів;

— для розширення сировинної бази організувати заповідні ділянки лікарських рослин у всіх лісництвах області з тим, щоб вони могли пізніше стати масивами експлуатації;

— заборонити масове сінокосіння, випасання овець, худоби, зривання квітів на букети на територіях, де поширені регіонально-рідкісні види лікарських рослин;

— організовувати підсів лікарських рослин (на пустирях, вигонах, балках);

— комітетам з екобезпеки заборонити торгівлю весняними ефемероїдами та лікарськими рослинами на ринках без спеціальних дозволів;

— для збереження запасів лікарських рослин серцево-судинної дії у природних біотопах слід рекомендувати їх до введення у культуру, наприклад, на лікарських городах, у спеціалізованих господарствах, на пришкільних ділянках.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ВИВЧЕННЯ ТА ВИКОРИСТАНН ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН

Застосування рослин для лікування численних недуг людини почалося із незапам’ятної давнини. Фітотерапія (лікування рослинами) така ж давня, як і історія людської цивілізації. Власне, медицина, її витоки беруть початок саме з фітотерапії. Археологія, розшифровуючи клинописні глиняні таблички, знаходить описи використання лікарських рослин ще ассірійцями, шумерами та вавілонянами.

Ще на світанку своєї історії людина збирала і використовувала для лікування деякі рослини. Знання про них поступово нагромаджувалися і передавались усно з покоління в покоління. Уже в найдавніших писемних пам’ятках людської культури є згадки про використання рослин, як лікарських засобів. Ще за три тисячоліття до нашої ери в Єгипті були відомі деякі лікарські рослини, а славнозвісні грецькі вчені-філософи Аристотель, Теофраст, Ґеродот, Гіппократ наводили у своїх творах більш-менш систематичні зведення про їх збір, культуру і використання. Детальні описи лікарських рослин та способів їх використання знаходимо у працях лікарів Діоскорида (І ст.), Плінія Старшого, Галена та ін.

Описи лікарських рослин та способів їх застосування при певних недугах знайдено у бібліотеці ассірійського царя Ассурбаніпала в Ніневії (близько 660 р. до н. є.).

У Стародавньому Єгипті лікуванням займалися жерці, які всіляко приховували таємниці власної лікарської майстерності. З цією метою вони використовували запашні олії, смоли, бальзами, знали про цілющі властивості алое, подорожника, ялівцю та багатьох інших рослин.

Медицина Стародавнього Китаю також широко використовувала лікарські рослини. Відома фундаментальна праця лікаря Лі Ші Чженя (1522— 1596 p.p.) «Основи фармакології», в якій описано понад 1500 засобів з лікарських рослин. Ця праця не втратила значення і в наш час. Давньокитайська медицина послуговувалася 230 лікарськими, в тому числі і отруйними, рослинами". В індійських травниках (І ст. до н.е.) описано понад 600 лікарських рослин. Багатий досвід використання цих природних ліків мали також древні греки і римляни.

У писемній пам’ятці Стародавньої Індії «Яджур-веда» (наука про життя), працях лікарів Чарака (І ст. н. е), Сушрута та Вагбата (VII—VIII ст. н. е) знаходять вже близько тисячі назв лікарських рослин, що зустрічаються серед різноманітної флори тропіків.

Геніальний лікар Стародавньої Греції Гіппократ (460—377 p.p. до н.е.) провів узагальнення різноманітних рослинних засобів, що застосовувались тоді для лікувальних потреб. Він був переконаний, що використовувати рослини потрібно в їх природному стані, без жодних перетворень. Його кредо складалося з таких трьох настанов: у лікувальному процесі медик повинен використовувати слово, рослини і ніж.

У Стародавньому Римі відомий вчений Пале (131−201 p.p. н.е.) вперше розробив методи екстракції діючих речовин із лікарських рослин.

Видатний давньоримський лікар Гален (130—210 p.p.) значно розвинув існуюче вчення про використання лікарських рослин. Він радив подрібнювати рослини, виготовляти з них екстракти та настійки на спирті, оцтові, що широко застосовуються і в наш час.

Значний внесок у розвиток східної медицини, а також у розвиток лікознавства Європи зробив таджицький лікар Авіценна (Абу Алі Ібн Сіна, 980—1037 р.р.) — автор праці «Канон лікарської науки», що зажила заслуженої слави у всьому світі. Він не лише узагальнив досягнення тогочасної науки про лікування недуг, а й доповнив її відомостями з власних спостережень і своїми висновками.

Слід зазначити, що далекі предки скіфи і слов’яни володіли великим запасом знань про рослини і широко використовували їх при наданні медичної допомоги. Серед скіфів були збирачі рослин, котрі заготовляли їх не лише для задоволення власних потреб, а також для продажу на зовнішньому ринку, в першу чергу — грекам. Ними виявлено багато лікарських рослин, що не втратили свого значення й тепер (солодка, горицвіт, подорожник). Вони першими знайшли «скіфський» корінь, назвали його «солодкий» і широко використовували при грудних захворюваннях й лікуваннях ран. Скіфська народна медицина дала ряд визначних вчених-лікарів, відомих далеко поза межами рідної країни.

Отже, людина, ще з глибокої давнини володіла неабияким запасом відомостей про лікувальні властивості різних рослин і широко їх використовувала. У середні віки вивчення лікарських рослин мало просунулося вперед, дише арабські вчені в ці часи збагатили науку, склавши у XIII ст. фармакопею.

Хоча про застосування рослин із лікувальною метою на території Київської Русі ми знаємо не так уже й багато, але відомо, що в ті далекі часи в арсеналі ченців, які займалися зціленням хворих були мед, віск, шипшина, звіробій, подорожник, горицвіт, чорнобиль (полин), цибуля, ліщина та ін. У літописах згадуються імена Івана Смера, який мав значний досвід і майстерність у лікувальній справі й служив у князя Володимира (X ст.); лікарів Агапіта та Петра Сираніна, що служили при князівських дворах Києва та Новгорода.

У Київській державі медицина і фармація із стародавніх часів розвивалася самобутніми шляхами. В рукописних травниках і лікувальниках, які дійшли до нас з XI ст. наводяться описи багатьох рослин, які використовувалися тоді на Русі.

З прийняттям християнства поширюється письменність, з’являються перші книги — травники, зільники, лікувальники. В них уже зустрічається певна систематизація матеріалів про лікувальні властивості рослин, робляться висновки, даються корисні поради, які, проте, зараз звучать досить наївно та окультно.

Для історії постає дуже цікавою найдавніша писемна пам’ятка Київської Русі — «Ізборник Святослава», який був укладений в 1073 — 1076 p.p. для київського князя Святослава Ярославовича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру «Ізборник» стверджує користь знань і читання книжок; подає описи блекоти, аконіту, болиголову тощо.

Винятковою енциклопедією медичних знань XII ст. є науковий трактат «Мазі» київської князівни Євпраксії Мстиславівни (1108 — 1172 p.p.). Вона пристрасно вивчала народну медицину і сама лікувала хворих. У книзі містяться гігієнічні поради, розповідається про користь повітря і фізичних рухів, раціонального харчування та описується лікування окремих недуг. Трактат далекий від марновірства і забобонів, які були дуже поширені тоді в подібній літературі.

В кінці ХУІ ст. (1586р.) з наказу царя Федора Івановича видано перший офіційний російський травник, який є праобразом майбутніх фармакопей; одночасно створюються на городах грядки «зелійних трав». Тоді ж (кінець ХУІ ст.) зроблено першу спробу організації керівного органу медичними справами в Росії - «Аптекарську палату» у Москві, яка пізніше була перетворена в «Аптекарський прйказ». Однією з його функцій була організація збирання лікарських рослин. До цього ж часу відноситься і початок культивування лікарських рослин у тодішній Росії.

Під час визвольної війни українського народу 1648—1654 p.p. під проводом Богдана Хмельницького лікарі застосовували для лікування гнійних ран хлібну вологу цвіль, а також настої подорожника великого, звіробою звичайного, перстачу прямостоячого (калгану), родовика лікарського, деревію звичайного та ін.

Найбільш важливий поштовх цій справі дав Петро І. З його наказу були створені спеціальні казенні аптеки й аптекарські городи. На початку ХУІІІ ст. (1709 р.) в м. Лубни була заснована перша в Україні казенна аптека (за даними В. Д. Отамановського перші приватні аптеки виникли раніше, у ХІУ-ХУІ ст. в містах Львові, Києві, Луцьку, Кременці, Кам’янці-Подільському), яка заготовляла з місцевої флори лікарські трави для потреб армії та населення. При аптеці були закладені два аптекарських городи -" ботанічні сади" (в м. Лубни і в с. Терни під Лубнами) загальною площею в 50 десятин. На цих городах вирощували ромашку лікарську, шавлію лікарську, белладонну звичайну, перець стручковий, гірчицю, аконіт та ін.

В епоху, коли на Україні на повну силу розгорнула свою діяльність Києво-Могилянська академія, значного розвитку поряд з іншими науками набула і лікувальна справа. В 1802 р. при Києво-Могилянській академії було відкрито дворічний медичний клас, у якому викладали анатомію, фізіологію, хірургію, проводились практичні заняття з цих дисциплін. З Києво-Могилянської академії вийшли видатні вітчизняні вчені-медики: Нестор Максимович-Амбодик (1743—1812 р. р), Іван Андрійович Полетика (1726— 1783 p.p.), Петро Іванович Погорецький (1735—1780 р. р), Мартин Матвійович Тереховський (1740—1796 p.p.), Данило Степанович Самойлович (1742—1805 р. р).

Надзвичайно цікава праця Нестора Максимовича-Амбодика «Лікарське речеслів'я, або опис цілющих рослин». У цій багатотомній фундаментальній праці подано не лише опис, а й малюнки лікарських рослин, що мало важливе значення для практичних лікарів.

Надалі вивченню вітчизняних сировинних ресурсів, в тому числі й лікарських рослин, чимало сприяли вчені-ботаніки, які брали участь у численних експедиціях (П.С. Крашенінніков, П. С. Палас, Й.Г. Гмелін, І.І. Лепехін, Г. Ф. Соболевський, А. Т. Болотов, М. П. Щеглов, І.О. Двигубський, О.П. Нелюбій, П.Ф. Горенінов та ін.).

З бурхливим розвитком медицини, клітинної біології, генетики, анатомії та фізіології людини виникли нові перспективи використання вже відомих та нових видів рослин, по-іншому почали сприймати й стародавні рукописи, присвячені рослинам. З цього періоду почали створювати синтетичні ліки, у Європі почалось масове відкриття фармацевтичних фабрик. Так, до 1907 року їх налічувалось близько 200, а до 1939 року їх кількість зросла майже втричі. На цих підприємствах виготовлялось кілька тисяч синтетичних препаратів. Найбільшим виробником штучних ліків стала Німеччина, проте саме тут паралельно розвивалось і лікування лікарськими рослинами, багато з яких було введено в культуру. У Франції та Англії з недовірою поставились до новітніх ліків, тому у цих країнах найбільше збереглись традиції траволікування.

З відкриттям у 1913 р. вітамінів лікування травами отримало нові перспективи та завдання. З’явився і новий термін — вітаміноносні рослини. Відомі овочі та фрукти почали досліджувати на предмет виявлення вітамінів, у кожного народу було запроваджено традицію свого «соколікування». На території Галичини у цей час з’явилось кілька переробних заводів, де налагоджено промисловий випуск соку з яблук, малини, чорниць та вишень тощо.

Новий поштовх для вивчення традицій використання лікарських рослин дала перша світова війна. Промислові підприємства у цей час були зруйновані або перестали існувати, а сотні поранених на фронтах потребували невідкладної допомоги. Ось чому з’явилась необхідність подальшого вивчення лікарських властивостей рослин, віднайдення їх у природі та заготівлі й зборах. У 1915 році в Росії під проводом князя Ольденбурзького було засновано велику експедицію для збору рослин. В цей час у багатьох країнах, зокрема Німеччині, Франції, Італії з’являються вимоги до зібраних рослин, встановлюється стандартизація сировини.

На початку XX століття використовували переважно види рослин, які мали у своєму складі серцеві глікозиди та гіркоти, що допомагали при лікуванні шлунково-кишкових недугів, а відомі вже прописи почали замінювати синтетичними препаратами. Проте вони не завжди добре сприймались, часто викликали алергічні реакції. Починаючи з 40-х років знову повернулись до народних джерел траволікування. Це повернення було започатковане виступом на з'їзді фармацевтів та лікарів у 1909 р. відомого хіміка-фармаколога Чірха, який сказав (цитата наводиться за виданням, написаним староукраїнською мовою): «Тепер можемо бути певні, що медицина вернеться ще охочіш, ніж нині, до рослинних сирівців.

Власне тоді, коли ґрунтовно попсує собі шлунок на специфіках хімічної синтези. Тоді вернеться медицина до найдавніших ліків людства, до рослин, що їх уживання спирається на досвід тисячоліть. Інша річ, що не буде на них дивитися так наївно, як за давнього Вавилону, за часів Галена …"

Саме на початку 20 ст. багатьма вченими була визнана теорія так званого біологічного лікування: суть її зводилась до того, що лише у природі й чистому середовищі людина може знайти своє зцілення, шукати шляхи до зцілення необхідно негайно, використовуючи усталені традиції свого народу.

На заході України з’являються у цей час багато робіт, серед них найбільш цінними є «Лічничі рослини» Теодора Панича (Львів, 1924) та «Фітотерапія. Підручник для лікарів» Юрія Липи (Варшава, 1933).

Інформацію про деякі види лікарських рослин можна почерпнути і з спеціальної ботанічної літератури та словників, які були видані в кінці XIX — на поч. XX ст., зокрема робіт польських дослідників Й. Мотики, С. Маковецького. Дещо пізніше з’являються узагальнюючі роботи медичного спрямування З.Є. Болтаровича та довідник за ред. А. Озаровського, виданий у Польщі.

Українські ботаніки другої половини ХУЛІ ст. та першої половини XIX ст., досліджуючи флору України, також приділяли увагу лікарським рослинам, але систематично їх не вивчали. Тільки у другій половині XIX ст. починаються роботи над дослідженням дикоростучих лікарських рослин. Однією з перших в цій галузі була праця Н. Арендаренка про лікарські рослини Полтавщини. У 1887 р. вийшла книга К. С. Горницького, в якій на підставі сорокарічних досліджень подаються відомості про 610 видів рослин української флори, в тому числі й про лікарські рослини. В. Білявський наводить відомості про дикоростучі та культивовані лікарські й технічні рослини Лубенського повіту.

У 1914 році в Києві при політехнічному інституті професор (пізніше академік) М. Ф. Кощенко закладає акліматизаційний сад з відділами лікарських рослин, плодових дерев і кущів. У саду була створена колекція лікарських рослин, яка вже в 1917 р. складалася з 160 видів. Роботами співробітників саду доведено можливість культури таких рослин як тирлич жовтий, мак опійний, женьшень, виведено гібридну наперстянку.

За ініціативою і проектом Лубенського товариства сільського господарства при грошовій підтримці Департаменту землеробства в 1916 р. в Лубнах була організована перша дослідна станція лікарських рослин, метою роботи якої було всебічне вивчення культурних і дикоростучих лікарських рослин.

Проблема культивування лікарських рослин та вивчення дикоростучих їх видів, так само як і їх заготівля набуває великого значення в 20 роках. Роботи по цій проблемі зосереджуються у кількох установах й набувають планового характеру. У Києві в 1919 р. відділом по заготівлі і переробці лікарської сировини при Українському Червоному Хресті видано посібник «Важнейшие лекарственньїе растения на Украине». У 1921 р. була скликана перша Всеросійська нарада уповноважених та громадських організацій, що проводили роботу по збиранню та культивуванню лікарських рослин. На ній визнано введення в культуру лікарських і ароматичних рослин, як завдання державного значення. Для цього були організовані радгоспи, дослідні станції, створена хіміко-фармацевтична промисловість.

У 1922 р. наукова комісія по збору і культурі лікарських рослин при Одеській губернській раді народного господарства видала за ред. А.О. Сапегіна плакат-інструкцію по збиранню та засушуванню лікарських рослин.

В період з 1929 по 1932 р. р, замість численних заготівельних організацій, була створена єдина Всесоюзна заготівельна організація «Ліктехсировина», яка займалася заготівлею дикоростучих лікарських рослин, розведенням лікарських рослин та ефіроолійних культур.

Для цього періоду характерна побудова планового дослідження в галузі лікарських і ароматичних культур в системі Всесоюзного науково-дослідного інституту лікарських та ароматичних рослин (ВІЛАР) з його зональними дослідними станціями. У нас в Україні робота Лубенської дослідної станції з часу її організації на припинялася. У 1925 р. вона була переведена з під Лубен в с. Березоточу Лубенського району Полтавської області.

З 1926 по 1930 p.p. вивченням дикоростучої лікарської флори займалася науково-дослідна кафедра сільськогосподарської ботаніки при сільськогосподарському науковому комітеті України, яка потім була реорганізована в Український інститут прикладної ботаніки, а пізніше — в Український інститут рослинництва.

Інститут ботаніки АН УРСР з 1934 р. і до війни проводив роботи по вивченню методики селекції лікарських рослин (Г.Н. Котуков). У 1935 р. вийшла з друку книжка чл.-кор. АН УРСР Е.І. Бодзіловського, в якій подавалися відомості про 129 видів лікарських рослин, а недоліком було те, що в ній недостатньо подані відомості про поширення лікарських рослин на Україні.

Війна 1941;1945 p.p. принесла великі матеріальні втрати, на Україні були знищені плантації багаторічних культур, зовсім припинено заготівлі дикоростучих лікарських рослин. Після закінчення війни Україна не тільки відновила рівень довоєнної заготівлі лікарської сировини, а й значно його перевищила, а також збільшила асортимент сировини, яка заготовляється.

З 1945 року науковими установами проводяться значні роботи по вивченню корисних рослин, збільшується випуск наукової та науково-популярної літератури, що стосується цього питання. У 1946 р. вийшов з друку плакат-інструкція З.Ф. Котіної по збору та сушінню лікарських рослин, брошура М.І. Котова і Я.А. Фіалкова «Дикорослі лікарські рослини УРСР», в якій підведено підсумки вивчення дикоростучих лікарських рослин УРСР, робота А.І. Закордоння про стан вивчення їх в культурі. Всі ці роботи охопили територію УРСР без Кримської області, яку приєднали до України пізніше, а також в них немає відомостей про запаси дикорсклучих лікарських рослин на Україні. В 1950 р. опублікована брошура О.Д. Вісюліної «Відшукування і визначення дикоростучих корисних рослин», а в 1953 р. вийшла з друку її брошура «Дикоростучі лікарські рослини», в якій подано описи важливих лікарських рослин, а також таких, що поширені лише в культурі. В роботі В.І. Чопика «Флора і рослинність західної частини Українських Карпат» (1958), подаються відомості про дикоростучі корисні рослини Карпат і, зокрема, про лікарські рослини, їх поширення та запаси.

Роботи по вивченню дикоростучих лікарських рослин південно-східної частини УРСР, а також культивованих рослин проводяться у Дніпропетровському медичному інституті, на кафедрі фармакології Вінницького медичного інституту та ін.

Значну роботу по вивченню лікарських рослин проводив Київський інститут удосконалення лікарів. Співробітниками цього інституту вивчалися представники родини Пасльонових, види роду дурман, скополія (Г.З. Міндлін, Т.В. Зінченко), види роду гірчак (Е, С. Сквирська).

За останні десятиліття активізувалась діяльність наукових закладів України щодо вивчення та впровадження у лікувальну практику лікарських рослин. Відомими є роботи М. Н. Носаля, О. П. Попова, В. В. Кархута, М. С. Харченка, В.І. Сили, Ф.І, Мамчура та ін. Проте, справжньою подією слід вважати вихід енциклопедичного ілюстрованого довідника з лікарських рослин за ред. А. М. Гродзінського, який включіє інформацію про 1297 видів лікарських рослин України.

За останні роки у світ вийшло багато робіт про народні лікарські рослини, які вигідно відрізняються від старих, виданих у минулому «травників» або ж народних «лікувальних порадників» тим, що в них дано точні, наукові назви рослин, детально охарактеризовано способи застосування їх у народній медицині. Такими є книги М. А. Носаля і І.М. Носаля «Лікарські рослини і способи їх застосування в народі» та В.І. Комендара про лікарські рослини Закарпатської області. І

На сьогодні в світі для профілактики і лікування використовується близько 3000 речовин, суспензій та препаратів 1/3 яких виробляється з лікарської рослинної сировини.

У Рівненському районі Рівненської області зростає близько 800 видів рослин й серед них лише близько 40 видів у даний час заготовляється для потреб фармацевтичної галузі, близько 100 видів відомо з джерел народної медицини. Проте, враховуючи тисячолітню історію траволікування на цій території та сприятливість-клімату, рельєфу, збереження природних угруповань рослин, можна стверджувати, що рослин з лікувальними властивостями у Рівненському районі набагато більше, в тому числі видів які могли б ефективно використовуватись для профілактики та лікування хвороб дихальної системи поряд з тими, які вже давно й успішно застосовуються.

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ЗБИРАННЯ, СУШІННЯ ТА ЗБЕРІГАННЯ ЛІКАРСЬКОЇ РОСЛИННОЇ СИРОВИНИ

Для того щоб збирати лікарські рослини, потрібно вміти відрізняти їх від схожих нелікарських рослин. Треба знати, яка частина рослини має найбільше активнодіючих лікарських речовин (листки, плоди, квітки, насіння, бруньки, кора, корені, кореневища, бульби). Різні частини лікарських рослин, залежно від функцій і будови, а також стадії розвитку, по-різному накопичують фармакологічно діючі речовини. У зв’язку з цим окремі частини рослин заготовляють у певні періоди їх життя .

Бруньки збирають рано навесні, як правило, у березні-квітні, коли почався їх ріст і вони набрякли, але ще не лопнули.

Кору молодих гілок і стовбурів заготовляють у квітні-травні, в період руху соку, коли вона легко відокремлюється від деревини. Щоб кора легко знімалася, на стовбурі роблять поздовжні і поперечні надрізи ножем з дуже гострим кінцем. На здертій корі не повинно бути деревини. Кору для медичних цілей доцільно заготовляти зимою чи у весняний період із дерев та чагарників на ділянках, призначених для рубки в поточному році, або під час рубки.

Листки збирають перед початком або під час цвітіння рослини до масового цвітіння з розрахунку не більше 25%. Вони мають бути чистими, неушкодженими грибковими чи вірусними хворобами.

" Траву" (лікарську сировину у вигляді квітучих облиснених пагонів трав" янистих рослин) збирають під час цвітіння (до плодоношення) без жорстких частин стебла. Не допускається виривання рослин з корінням. «Траву» о дворічників збирають до плодоношення без огрубілих частин рослин. В межах ділянки заготівлі лишеється не менше 20% рослин для насіннєвого поновлення.

Квітки збирають залежно від строків цвітіння кожного виду рослин в період масового їх цвітіння, переважно до початку в’янення. При цьому на масиві залишається не менше 20% найбільш сильних дорослий особин для наступного насіннєвого поновлення.

Плоди і насіння звичайно збирають безпосередньо перед повним їх достиганням. Плоди зривають руками (без плодоніжок) вранці або ввечері, оскільки зірвані у спеку швидше псуються. Зіпсовані й пошкоджені плоди слід відкидати. Краще проводити збір плодів у кошики, зсередини обшиті мішковиною. У рослин, плід яких має вигляд коробочки або стручка, насіння збирають перед розтріскуванням. Очищене від пилу й домішок насіння трохи підсушують на повітрі, щоб запобігти запліснявінню.

Кореневища, бульби, корені викопують у кінці вегетаційного періоду після обсипання насіння або ранньою весною, коли в них нагромаджуються активно діючі речовини, з розрахунку обсягу допустимого щорічного використання сировини, обчисленого для конкретного виду, або відбирають найсильніші особини з розрахунку не більше 10% рослин на ділянці. У радіусі 10 — 15 см від стебла рослину обкопують, заглиблюючи лопату в ґрунт так, щоб не підрізати коренів, потім вивертають їх з грунтом, старанно обчищають від землі, миють холодною проточною водою, подрібнюють і сушать. Перевага осіннього збирання коренів і кореневищ полягає у тому, що восени вони крупніші, протягом літа в них нагромаджуються запасний крохмаль та інші цінні лікувальні речовини.

Заготовляти лікарські рослини найкраще в сухі і погожі дні, після того як спаде роса, оскільки вологі рослини довго сохнуть і можуть уражатися цвільовими грибами. Висока вологість призводить до активізації ферментів і зводить нанівець активнодіючі компоненти. Сировина, зібрана вогкою, при сушінні швидко темніє і втрачає якість. Не слід збирати запорошені рослини, котрі зростають вздовж доріг, а також пошкоджені шкідниками та хворобами. Після заготівлі, якомога раніше, рослинну сировину висушують у добре провітреному приміщенні під навісом. Для кращого просушування сировину слід розкладати тонким шаром періодично перевертаючи. Рослини, які мають ефірні олії, складають товстим шаром і сушать при температурі не вищій за 25−30 °С, а ті що мають алкалоїди і глікозиди — при 50−60 ° С. При сушінні соковитих плодів оптимальна температура повинна складати 80−90 °С, коріння і кореневища— 40−50 °С.

Доброякісною рослиною сировиною вважається та, яка після сушіння зберегла властивий їй природний вигляд, колір і запах. Вбираючи вологу, вона пліснявіє, псується, втрачає специфічний запах і лікарські властивості.

Правильне зберігання і заготівля лікарської сировини дає змогу не втратити або навіть підвищити фармакологічну активність діючих речовин.

Більшість сировини зберігається у кошиках, ящиках, мішках. Рослини, які містять ефірні олії, потрібно зберігати окремо від інших у герметичних дерев’яних ящиках, оббитих білою жерстю. У добре провітреному сухому прохолодному приміщенні лікарська рослинна сировина може зберігатись кілька років. Термін зберігання окремих частин рослини неоднаковий. Листки і квітки можна зберігати протягом 1—2 років, але краще не довше року. Кора, кореневища, бульби, корені не втрачають лікувальних властивостей 3—4 роки, бруньки—близько 2 років.

Терміни зберігання офіцинальної сировини визначаються Державними стандартами і Державною фармакопеєю.

Заготовляючи лікарську сировину, потрібно поводитися з рослинами обачно, не допускати їх повного винищення як на окремих ділянках, так і в регіонах у цілому.

РОЗДІЛ 3. КОРОТКА БОТАНІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА, СИРОВИНА, ХІМІЧНИЙ СКЛАД ТА ЗАСТОСУВАННЯ ДЕЯКИХ ЛІКАРСЬКИХ РОСЛИН, ЯКІ ВПЛИВАЮТЬ НА ЗАХВОРЮВАННЯ ДИХАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

У Рівненському районі Рівненської області зростає понад 40 видів рослин, які згідно літературних даних виявляють ту чи іншу фітотерапевтичну дію при лікуванні ними захворювань дихальної системи. Нами було виокремлено 8 найбільш широко вживаних із них в офіційній та народній медицині й проаналізовано їх біологічні особливості, хімічний склад сировини та найбільш ефективні періоди її заготівлі (див. табл.) Серед таких рослин: аніс звичайний — Anisum vulgar Gaertn., бузина чорна — Sambucus nigra L., дивина густоквіткова — Verbascum densiflorum Berto L, копитняк європейський — Asarum europaeum L., липа серцелиста — Tilia cordaia Mill ., малина — Rubus idaem L., материнка звичайна — Origanum vulgare L., осика — Populus tremula L.

Нижче приведено опис цих рослин за такою схемою: ботанічна характеристика, сировина та хімічний склад, застосування.

1. Аніс звичайний — Anisum vulgare Gaertn.

Родина Зонтичні - Аріасеае

Однорічна трав’яниста рослина заввишки близько 60 см. Стебло прямостояче, гілчасте, округле, вкрите пушком. Листки суцільні, з довгими черешками, надрізанО'Зубчасті по краях, верхні - майже сидячі, трироздільні, з вузькими чашолистками, пірчасторозсічені. Квітки білі, дрібні, зібрані в 6−10 -променевий плоский зонтик. Плід — яйцеподібна двосім'янка, трохи сплюснута з боків, вкрита короткими волосками. Цвіте у червні - липні, плодоносить у серпні.

Сировина та хімічний склад. Плоди анісу містять жирну і ефірну олії (до складу останньої входять анетол, метилхавікол, анісовий альдегід, ацетальдегід, анісовий кетон, анісовий спирт та анісова кислота).

Застосування. Ефірна олія, яка у великій кількості міститься в рослині, всмоктуючись у травному тракті, стимулює шлункову секрецію. Частково виводиться бронхіальними залозами, подразнюючи їх і посилюючи виділення слизу. Вона бактерицидне діє на мікрофлору дихальних шляхів. Завдяки виділенню анетолу через бронхи ефірна олія анісу виявляє м’який відхаркувальний вплив і сприяє рефлекторному збудженню дихання, підвищенню активності війчастого епітелію дихальних шляхів і посиленню секреції слизових оболонок трахеї, бронхів, гортані.

Препарати анісу призначають при ларингіті, трахеїті, бронхопневмонії, коклюші у дітей. Вони полегшують відхаркування і сприяють розрідженню харкотиння, прискорюють евакуацію його і продуктів запалення слизової оболонки з дихальних шляхів, мають бактерицидну дію. Аніс використовують також для виготовлення крапель нашатирно-анісових та комплексних настойок.

5 г насіння анісу засипають в емальований посуд, заливають 200 мл окропу, закривають кришкою і нагрівають на киплячій водяній бані 15 хвилин. Після цього відвар охолоджують при кімнатній температурі протягом 45 хвилин і проціджують. Одержаний настій доводять перевареною водою до 200 мл і зберігають у холодному місці не більше 2 діб. Вживати по ½ склянки 3−4 рази на день за 30 хвилин перед їжею як відхаркувальний засіб. Анісова олія застосовується як відхаркувальний засіб при катарі верхніх дихальних шляхів і бронхоектазі по 1−5 крапель за прийом 3−4 рази на добу.

2. Бузина чорна — Sambucm nigra L.

Родина Жимолостеві — Caprifoliaceae

Гіллястий кущ або невелике деревце до 5 м і більше заввишки із світло-бурою тріщинуватою корою. Пагони містять м’яку серцевину. Листки супротивні, до 35 см завдовжки, непарно пірчасті, з яйцеподібними, гостропилчастими листковими пластинками, що при розтиранні мають неприємний запах. Квітки дрібні, жовтувато-білі, зібрані в щиткоподібні волоті з п’ятьма головними гілочками. Плід — тринасінна кістянка чорно-фіолетового кольору. Рослина світлолюбна. Цвіте у травні - червні, плоди достигають у кінці серпня — на початку вересня.

Сировина та хімічний склад. З лікувальною метою заготовляють квітки, кору та плоди. Плоди широко використовують для харчових цілей: з них готують компот, органічні барвники, варення і т. д. Сік плодів бузини чорної має послаблюючу та антиспазматичну властивості. Він містить органічні кислоти, мікроелементи, зокрема йод, аскорбінову кислоту та ретинол. Збирають плоди під час повної стиглості їх, а квітки у перібд цвітіння рослини. Спочатку квітки відділяють від щитків, розстеляють тонким шаром, і сушать у теплому приміщенні, що добре провітрюється. Сушіння квіток з щитками затримує процес сушки і зменшує .якість сировини: вони чорніють, уражаються цвіллю і втрачають цілющі властивості.

Застосування. Відвар 2 чайних ложок дрібно порізаного кореня бузини чорної в 1 склянці окропу О. П. Попов рекомендує застосовувати для полоскань і примочок при ангіні, запалені слизових оболонок горла й рота. Для зменшення болю на хворі ділянки тіла прикладають свіжі листки бузини чорної.

Профілактичний засіб захворювань дихальних шляхів — повидло та киселі із ягід бузини чорної, які їдять у довільній кількості. Дуже корисно вживати варені, протерті і проціджені ягоди, додаючи на 1 склянку цієї маси 1 столову ложку меду.

Квітки, плоди та кора бузини чорної знаходять застосування як у науковій, так і в народній медицині, їх використовують для лікування запальних хвороб дихальних шляхів, зокрема катарів, грипу, пневмонії, ангіни, ларинготрахеїту. Для лікування хвороб дихальних шляхів п’ють настій 1 столової ложки квіток бузини чорної на 1 склянці окропу, який настоюють ЗО хв. П’ють по 100 мл 3 рази на добу за ЗО хв до їжі. Особливо ефективні квітки бузини чорної в поєднанні з чебрецем, материнкою звичайною, підбілом звичайним, медункою лікарською, квітками липи. Готують суміш цих рослин у співвідношенні 1:2:2:1:2:2. Потім беруть 3 столові ложки суміші, заливають 2 склянками окропу й настойють 1 год. Вживають по 100 мл 3 рази на добу за ЗО хв до їжі. Така суміш рослин показана при ларинготрахеїті, ангіні, грипі, коклюші, бронхіті.

3. Дивина густоквіткова — Verbascum densiflorum Bertol.

Родина Ранникові - Scrophulariaceae

Дворічна трав’яниста рослина. У перший рік виростає лише розетка листків, а наступного року виростає могутнє багатоквіткове стебло, заввишки 60−120 см. Листки великі, довгасто-еліптичні, зарубчасті. Уся рослина шерстисто-повстиста. Квітки жовті, 2,5−3 см у діаметрі, вол остисті, по 3−4 в пучках, зібрані у густе верхівкове суцвіття. Запах свіжих квіток ніжний, сухі пахнуть медом. Цвіте у червні-липні, іноді до середини серпня.

Сировина та хімічний склад. З лікувальною метою використовуються квітки дивини — віночки з тичинками, але без чашечок. Зібрані віночки квіток рекомендується сушити швидко, в затемненому місці. Квітки дивини густоквіткової містять слизисті речовини (близько І2,5%), камедь, сапоніни, цукристі сполуки (близько 11%), кумарин, -каротин, ефірну олію. Лікувальні властивості дивини зумовлені наявністю сапонінів та слизу.

Застосування. Квітки дивини густоквіткової застосовують при захворюваннях дихальних шляхів у дітей і дорослих (зокрема при коклюші), спазматичному коліті. Вони мають пом’якшувальну, протиспазматичну і відхаркувальну дію. Для лікування коклюшу готують таку суміш. Беруть по 1 столовій ложці квіток дивини густоквіткової, трави чебрецю, листків підбілу звичайного і квіток та листків алтеї лікарської. Заливають 2 склянками окропу і настоюють 4 год. Дітям віком до 1 року дають по 1 чайній ложці 4−5 разів на добу, дітям 2−3 років — по 1 десертній ложці, дітям 4−7 років — по 1 столовій ложці 4−5 разів протягом доби за 30 хвилин до їжі.

Для лікування гострих і хронічних форм бронхіту, трахеїту, грипу, бронхоектатичної хвороби слід застосовувати суміш квіток дивини густоквіткової, квіток бузини чорної, листків підбілу звичайного, коренів алтеї лікарської, бруньок тополі чорної, трави материнки звичайної та трави чебрецю у співвідношенні 1:1:2:3:2:2:2. Для цього беруть 4 столові ложки суміші на 2 склянки води, кип’ятять на малому вогні 10 хвилин, настоюють 4 години. Дають пити дітям у таких дозах, як і при коклюші, дорослим — по 100 мл 3 рази протягом доби за 30 хвилин до їжі. Цим же відваром корисно полоскати рот і горло при гінгівітах, ангіні, глоситі, ларингіті. За 1−2 доби нормалізується температура тіла, поліпшується загальне самопочуття, за 3−4 доби відновлюється голос, вгамовується спазматичний кашель, легко відкашлюється харкотиння.

4. Копитняк європейський — Asarum europaeum L.

Родина Хвилівникові - Aristolochiaceae

Багаторічна трав’яниста рослина з повзучим кореневищем, заввишки 5−10 см. Вся рослина вкрита коротенькими волосками. Листки почергові, цілокраї, нагадують зверху копито, шкірясті, темно-зелені, блискучі. З нижньої сторони листки пухнасті. На смак рослина гірка, має гострий камфорно-валеріановий запах. Росте в тінистих місцях, найчастіше зустрічається під кущами ліщини звичайної.

Сировина та хімічний склад. З лікувальною метою використовують препарати свіжих листків та кореневищ. Листки збирають під час цвітіння рослини, а кореневища — напровесні. Сировину необхідно щороку заготовляти свіжу, бо при зберіганні вона втрачає лікувальні властивості. Для медичного використання у аптеках рослина не заготовлюється. Копитняк європейський містить ефірну олію (близько 1,2%), до складу якої входять азарон, двоазарон та азериловйй альдегід, пенін, евгенол, дубильні речовини (близько 6,6%), смоли (1,13%), слиз, органічні кислоти (яблучна, лимонна, аскорбінова), мінеральні солі (9,6%), фенол та крохмаль.

Застосування. Препарати копитняка європейського посилюють вентиляційну здатність легень, бажано використовувати при бронхіальній астмі, ангіні. У науковій медицині копитняк не застосовується.

Відвар листків копитняка застосовують при гострому бронхіті. Для цього беруть 0,2−0,3 г порошку листків рослини, заливають 1 склянкою окропу, кип’ятять 1—2 хвилини й проціджують. П’ють відвар по 1 столовій ложці 2 рази на день протягом 2 тижнів.

Настій копитняка європейського вживають як відхаркувальний засіб при бронхіті. Одну столову ложку суміші (порівну) листків копитняка і розхідника звичайного з травою нетреби звичайної заливають 1 склянкою окропу, настоюють 10−15 хвилин і відціджують. П’ють по ½ склянки 4−5 разів на день.

С. А. Томілі (1951) рекомендує копитняк для лікування туберкульозу легень. При цьому його слід призначати в поєднанні з препаратами квіток глоду колючого, трави рутки лікарської та ехінацеї пурпурової.

5. Липа серцелиста — Tiliacordata Mill

Родина Липові - Тіliасеае Дерево до 25 м заввишки. Корона — гілляста, розлога. Стовбур товстий, могутній. Кора темна, покраяна повздовжніми боронами. Листки серцеподібні, дрібнозубчасті, досягають 5−10 см завдовжки, почергові: зверху — зелені, зісподу — сизі. Квітки блідо-жовті, зібрані в пазушні напівзонтики. Сидять на спільному стебельці. При кожному суцвітті є ланцетовидний, зрослий з квітконосом приквітковий листок, який зберігається й при плодах. Плідгорішкоподібний. Цвіте дерево в червні - липні.

Сировина та хімічний склад. З лікувальною метою використовують липовий цвіт (суцвіття разом з приквітками). Збирають його у кінці червня '-липня, коли більша частина квіток розкрилась, а менша — ще в бруньках. Сушать, розтеливши тонким шаром на вільному повітрі під накриттям або на горищі. Добре висушену Сировину зберігають у щільно закритій тарі.

Ефірна олія (близько 0,05%), до складу якої входить сесквітерпеновий спирт, фарнезон, флавоновий глікозид гесперидин, глікозид тіліацин, сапоніни, гіркі й дубильні речовини, каротин, аскорбінова кислота, слиз, віск, фітонциди.

Застосування. Квітки з приквітковими листками мають сильну потогінну дію, а також виявляють жарознижуючий та протизапальний вплив. Через те, що липовий цвіт містить слиз, він заспокоює біль, і діє протисудомно.

Найчастіше з липового цвіту готують чай. Для цього на 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку квіток і настоюють 10 хвилин. Відвар 20 г квіток липи у 1 склянці води вживають по 0,5 склянки на ніч як потогінне. З цією ж метою 1,5 столової ложки дрібно порізаних квіток заварюють в 1 склянці окропу і настоюють протягом 20 хвилин, проціджують, підсолоджують медом або цукром. П’ють настій також по ½ склянки на ніч. Для полоскання в 1 склянку відвару додають 5 г очищеної солі.

Як жаропонижуючі ліки М. С. Харченко із співавторами рекомендують настій 2 столових ложок подрібнених квіток липи на 1 склянці окропу. Пити настій слід теплим по 1−2 склянки на ніч. Замість нього можна вживати настій 1 столової ложки суміші (по 1 столовій ложці) липового цвіту, ягід малини, листків підбілу звичайного і насіння анісу звичайного на 2 склянках окропу по 1 склянці. Як протиангінний засіб п’ють настій 1 столової ложки суміші липового цвіту, бузини чорної, квіток глоду криваво-червоного (по 1 столовій ложці кожного на 1 склянці окропу. Вживають по 2 столові ложки 5−6 разів на день.

При гострих захворюваннях дихальних шляхів як відхаркувальний та пом’якшувальний засіб п’ють теплий відвар 3 столових ложок суміші липового цвіту, кореневищ і квіток бузини чорної, листків підбілу звичайного і дивини густоквіткової (по 2 столові ложки кожного) у 3 склянках окропу. Вживають по 1 склянці на ніч.

6. Малина звичайна — Rubm і da е us L.

Родина Розові — Rosaceae

Малина — багаторічний гіллястий кущ, що зустрічається у дикому стані й культивується у садах. Стебла в обох видів малини покриті шипами, які у дикої білуваті, а в культурної - червонуваті. Листки зверху темно-зелені, внизу — білуваті від волосків, що покривають їх. Квітки зеленувато-білі, знаходяться в пазушних китицях і на кінцевому щитковидно-волосистому суцвітті Плодидрібні кістянки, що зрослися в загальний складний плід, майже овальної форми, схожі на плід ожини. Плід — червона або жовта й запашна кістянка овальної форми. Цвіте малина в травні - червні, плоди достигають з кінця червня до середини серпня.

Сировина та хімічний склад. Для виготовлення ліків використовують достиглі плоди (ягоди) без квітколожа. Ягоди, очищені від зіпсованих плодів, сушать одразу після збирання у сушарках при температурі 50−60 °С, розклавши тонким шаром. Зберігають малину в сухому місці, стежачи, щоб вона не збивалась у грудочки.

Плоди малини містять близько 11% цукристих сполук (глюкозу, фруктозу, сахарозу, декстрозу), 1−2% органічних кислот (головним чином лимонну, яблучну, а також саліцилову, винну, мурашину), ефірну олію, пектинові сполуки, флавоноїди, каротин, тіамін, аскорбінову кислоту (93 мг %), солі калію, міді. В листках виявлено аскорбінову кислоту (до 300 мг %), дубильні речовини і фітонциди.

Застосування. Плоди і листки малини широко використовуються як потогінний, в’яжучий, протизапальний засоби при захворюваннях застудного походження, при грипі, ангіні, аденовірусних недугах.

При застуді користуються ягодами сушеної малини. Беруть 3−4 столові ложки ягід, заливають 1 склянкою окропу і настоюють 2 год. П’ють як чай 3−4 склянки на добу.

Для лікування захворювань дихальних шляхів використовують листки малини звичайної разом з квітковими стеблами вересу звичайного, чебрецю, квітками бузини чорної, квітками липи серцелистої у співвідношенні 3:2:1:2. Беруть 3 столові ложки суміші, заливають склянкою окропу й настоюють 10 хвилин. Хворим рекомендується пити по 1 склянці як чай 2−3 рази на добу.

Користуються як потогінним відваром однорічних стебел малини, гілочок вишні та гілочок смородини у співвідношенні 1:1:2. Беруть 2 столові ложки подрібненої суміші, заливають 1 склянкою води, кип’ятять на малому вогні 10 хвилин і настоюють 1 годину. П’ють по 2−3 склянки на добу як чай.

Витяжка малинового кореня має протизапальну дію при захворюваннях дихальних шляхів застудного характеру.

При застуді на перший день в ліжку п’ють по 2−3 склянки на ніч чаю з 4 столових ложок ягід сухої малини, який настоюють протягом 20 хвилин, після чого проціджують. Як потогінний засіб п’ють 2−3 склянки чаю на ніч з малиновим варенням (2 чайні ложки на 1 склянку окропу). Дуже корисно вживати з профілактичною метою захворювань на грип, ангіну, особливо взимку, настій листків малини, квіток суниць лісових і трави меліси лікарської та материнки звичайної у співвідношенні 2:3:2:2. При цьому беруть 2 столові ложки суміші, заливають 1 склянкою окропу й настоюють 10 хвилин. П’ють як чай по 2−3 склянки протягом доби. Такий чай ще й тамує спрагу, бадьорить тіло, підвищує працездатність та самопочуття.

7. Материнка звичайна — Origanum vulgare L.

Родина Губоцвіті - Lаmіасеае