Ветераны Великої Великої Вітчизняної війни Карельського фронта

З вічної пам’яті військових лет.

Наприкінці вересня 1941 року випускників Ульяновської авіаційної школи пілотів, прибутку на затемнений і засипаний снігом Беломорск.

Нас розподілили по авиаполкам 102 САД, якої командував полковник Удонина. Я, серед 6- 8 товаришів, потрапив у що прославився до цьому часу 65 штурмової авіаполк яким командував Герой Радянського Союзу Бєлоусов. Полк базувався на дерев’яному аеродромі р. Сегежа.

Входження до бойовому строю було переважно теоретичне: розповіли, як слід діяти під час польоту до цілі й над метою противника. Практично виконали лише з 2- 3 польоту по кругу…

Я, сержант отримав літак «И-15 біс», техніком якого було ст. технік лейтенант Костя Цудуков.

Морозним листопадовим вранці надійшло повідомлення, що у р-ні Повенца прорвалася колона німецьких танков.

Через сильного морозу запустилось лише 8 моторів, зокрема і мого літака. Підійшовши до мети в розквіті 800 метрів я побачив внизу силуети німецьких танків. Перевів у пікірування і, прицілившись, скинув бомби. Вийшов з атаки лівим розворотом з набором висоти, викинув із кабіни пачки листівок, закладених политработниками, і виконав 2-ой захід, із стріляниною по цілі з кулеметів. Який шкода завдав ворогу, — не знаю, оскільки за замерзлу трубку прицілу, з оглядом в $ 20 при хорошою видимості - не було видно.

У наступних 193 бойових повітряних боїв я збив 7 фашистських самолетов.

Невдовзі 65-му ШАП присвоєно звання гвардійського (17 Гв. ШАП), з новітніми літаками Іл-2. Але значуща частина льотного й технічного складу було передано в знову формований 767 ИАП 122 ИАД, озброєний літаками «Харрикейд».

… Сонячне ранок над р. Мурманськом 15 травня 1942 р. закрилося шапками розривів зенітних снарядов.

Повітряні стерв’ятники проривалися до городу.

Наша трійка «Харрикейдов» із головним командиром ланки Плехановим П.І. по зеленої ракеті була б піднята у повітря на відбиток атаки.

Швидко набрали задану висоту (5 км.) і з командам з землі були виведені на групу бомбардувальників. Побачивши 12 Ю-88 ми відразу атакували їх. Бомбардувальники порушили лад, безладно скинули бомби на сопки Заполярья.

У результаті обстрілу Юнкерсів наше ланка було атаковане дванадцятьма винищувачами Ме-109. Ми негайно сталі у лівий оборонний віраж, прикриваючи задню півсферу що летить попереду товариша. Після 2−3 x виражных маневрів, винищувачі противника, бачачи, що де вони зіб'ють, пішли вгору. І цього момент знову були атаковані нової групою М-109 згори із боку сонця. Мій літак затремтів, щось загуркотіло, ліхтар кабіни розлетівся, ліва рука від болю повисла.

Не побачивши товаришів з ланці, з правим гаком вниз розвернувся в бік аеродрому. Затиснув коліньми ручку управління літаком, правої рукою поклав пензель лівої на сектор газу та, плавно пілотуючи, полетів на аэродром.

З кабіни мене витягли медсестры.

На площинах літака зяяли півметрові пробоїни, вся хвостова частина фюзеляжу був у лахмітті, але в тросах рулів залишилося по 2−3 тоненьких зволікання у разі різкого пілотування їм було запропоновано обірватися, а літак ввійти у штопор.

У санчастині зробили противошоковый укол, опрацювали й перев’язали суглоб лівої руки. Забинтованим проходив 9 днів, але в десятий (25.05.1942) знову зріс у Мурманське небо зустріч із противником.

На честь цьому першому нерівному бої я до цього часу ношу шість осколків від німецьких снарядів в м’яких тканинах лівого ліктьового суглоба. Іноді їхні присутність дуже ощущается.

У окремі полярні дні доводилося по 5−7 раз підніматися по зеленої ракеті і 2−3 разу вести бій. Дуже пам’ятної виявилася дата 23 червня 1942 года.

Наша п’ятірка «Харикейнов» на чолі із головним до-ром Козловим Г.І, злетіла за тривогою на відбиток групи літаків противника, летять до Мурманску.

На підступах до селищу Мурмаши, в розквіті 6000 м. Зустріли групу бомбардувальників 12 Ю-88 і відразу ж атакували їх. Як це звичайно повторювалося, лад бомбардувальників розсипався, Екіпажі безладно скинули бомби і стали розгортатися восвояси.

Саме тоді нашу групу справа згори атакувала велика група Ме-109, і як потім виявилося, їх було 57!

Зав’язався спекотний бій. Динаміку такого многоманевренного бою відобразити складно. Ми, як могли атакували та йшли з під вогню противника. Вогні в повітрі від трасуючих снарядів і куль було стільки, що здавалося ми перебували ливневом дощ. Чітко запам’ятався момент: Г.І. Козлов з гаком зниженням атакує Ме-109, справа згори нею посів дистанцію вогню інший Ме-109, я кинувся його відсікати, і почав обстріл. Саме тоді знизу ззаду третій Ме-109 гарматним снарядом вдарив із лівого элерону мого «Харикейна», літак завертілася через крило, і став падать.

Мені пощастило вивести літак на малої висоті, після у мене летів на підбитому літаку до аеродрому і зробив посадку.

Як при розборі землі, хід бою був следующим.

Під час зниження ведений Петренко В. М. почав її прикривати, але німецькі льотчики його відігнали і відразу прикривали спуск Козлова до землі. Як з’ясувалося, ми бою збили їх ведучого і вони прикривали Козлова Г.І., вважаючи, що це був провідний групи Ме-109.

У цьому вся вильоті наша група виконала основну бойове завдання — не допустила бомбового удару портом та місту Мурманська. У спекотному нерівному бою п’яти «Харикейнов» проти 12 Ю-88 і 57 Ме-109 ми збили кілька літаків противника.

Взимку із 42-го по 43 рік велика група льотчиків 767 ИАП була откомандирована району Сталінграда. Я, як заступник. к-ра., вже досвідчений боєць залишався з молодою льотним поповненням на базовому аеродромі «Арктика», готуючи льотчиків до бойових вылетам.

… Ранок щодня початку другої річниці Великої Великої Вітчизняної війни — 22.06.43 р. видався сонячним. Ескадрилья перебувала на бойовому чергуванні в готовності № 2. Я стояв у землянці перед маленьким оконцем і голив праву щоку. Хтось із молодих льотчиків жалісно поцікавився: «Товариш командир, але коли ми полетимо у бій?» Без наміру напівжартома відповів: «Сьогодні полетите …" — як у казці, задзвонив оперативний телефон і це скомандував: «По літакам, в воздух!».

Від землянки до стоянки літаків було лише 30−50 метрів. Поки льотчики добігли до літаків мотори вже було запущено техниками.

Злетіли 3 пари. Зав’язався нерівний бій на невеличкий висоті. Сили були нерівні - з п’ятьма молодими необстрелянными бійцями проти 12 фашистських асів. Але під час бою ми збили їх командира групи л-та Гайзера, що мав раніше 41 перемогу. Після 20 хвилин жорстокого бою я залишилася сама проти 7 німецьких Ме-109. Я продовжував бій протягом 27 хвилин. Коли атаковывал четвірку мессерів, мене атаковывала трійця й навпаки. Мені випало бути змучений великими труднощами, закінчилися снаряди мого «Харикейна». Тричі заходив в лобову атаку, намагаючись на таран, німецькі льотчики цього витримували і за зближення на 30−50 метрів різко йшли вверх.

Бачачи, що мене також вони зіб'ють, та й палива вони залишалося, очевидно обмаль, німецькі льотчики залишили полі бою над аеродромом «Арктика».

Після посадки, відійшовши від кабіни літака, я п'єдестал від утоми й лише зусиллям волі не упав землю.

У глибоку осінь 1942 року в мурманське небо спустилася полярна ніч, обстановка розрядилася, напруженість бойових вильотів спала.

2 грудня 1942 р. вночі КП 122 ИАД мене запитав — чи можуть я злетіти на відбиток нічного повітряного розвідника. Я відповів позитивно і зріс у воздух.

Тож за двадцять польоту за приладами в шлемофоні надійшла команда: «попереду літак-розвідник, дивися, видиш чи ні?» Я подивився в передню півсферу ліхтаря, нічого не побачив. Отримав повторну команду: «Нехай ракети, розвідник попереду!» Я натиснув бойову гашетку і 4 РС, які яскравим полум’ям полетіли в заданий направление.

Очевидно пуск ракет був успішним, т. к з землі повідомили, що розвідник розвернувся і геть захід. Мене похвалили і наказала йти на посадку. Вогнів населених пунктів був видно, усе було затемнено. Отримав повідомлення, що аеродром «Арктика» закрило туманом і треба слідувати на посадку на аеродром Шонгуй. Наступні ночі я перелітав з аеродрому «Арктика» на аеродром «Шонгуй» і від нього робив бойові вильоти у нічний время.

Невдовзі до мене у пару долучився до нічним вылетам майор Борисов, заступник. К-ра 768 ИАП. Нас стало двоє, стало веселее!

24 вересня 43 року в більшості літаків Як-7б, перегнанных з Підмосков'я, виконувалися профілактичні роботи. У готовності до вильоту виявилися 2 літака. У першій половині дня на аеродром «Арктика» раптово напали 20 Ме-109. Я парі з капітаном Невановым злетів на відбиток нальоту противника. Після злету зав’язався бій двох проти двадцати!

Для Неронова це був першим бойової виліт, не витримав такого напруження і пішов вгору. Я залишився у бою один. Відбивався і нападав як тільки він міг. Нарешті, побачив, що у підмогу піднялися «Харрикейни», і тільки їх піддався атаці Ме-109. Я, в пікіруванні погнавсь його, дав по нього кулеметну чергу. Саме тоді знизу ззаду з мого літаку пройшла кулеметна гарматна чергу іншого Ме-109. Мій літак загорівся. Я натягнув ручку він, але він не зрушила. Негайно відкрив фонаррь, відстебнув паски й спробував викинутися із кабіни. Але потік повітря мене притиснув до сидінню. Після 2−3-х спроб залишити літак, пронеслася тривожна думку — «все відлітався»… До землі залишалося метрів 400. Із силою став рвати ручку він, вона з скреготом зрушила і мій як кинувся вгору! Відлягло від щирого серця. Подивився на прилад швидкості - 280 км/год. Я перевернув літак вгору шасі і відштовхнувшись ногами викинувся із кабіни. Не пам’ятаючи яка була висота, потягнув за витяжний кільце парашута і він розкрився. Навколо пролітали Ме-109. Вони зробили кілька етапів, обстрілюючи мене, але снаряди летіли повз. Я підтягнув стропи парашута прискорив зниження доходів і невдовзі зависнув на ялинках за р. Кола у сел. Звірорадгосп. На висоті близько 2-х метрів відстебнув лямки парашута, й зістрибнув на землю.

… 7 жовтня 1944 року група Як-9 вилетіла на прикриття наших наземних військ, які у наступление.

Над лінією фронту маємо справу з групою Ме-109 і зав’язали бой.

Перед дістався один Ме-109 на яких я учепився, лівому віражі став наближатися на дистанцію вогню 200−300 метрів. Нарешті зайшов німцю в хвіст, прицілився, дав чергу з гармати і кулеметів. Німецький льотчик не витримав, різко потягнув ручку, літак завалився на ліве крило і врізався в сопку! Це був останній літак, збитий мною в небі Заполярья.

Після закінчення ВВВ мені пощастило навчатися в Військово-повітряної академії їм. Гагаріна. Академію закінчив 1950 р. з золотою медаллю, був пост начальника дослідницького відділу бойового застосування истребительской авіації ППО страны.

Але мій мрія була стати стройовим командиром. По поданої мною рапорту наприкінці 1953 року, пішов на заслужений посаду заступник. Командира 70 ИАП м. Харків (аеродром «Основа»).

Через півроку обійняв посаду командира цього полка.

До 1958 року полк ввійшла до числа передових. Восени 1958 р. отримав розпорядження про формування навчального центру на навчання льотчиків Варшавського договору ЄС і ВПС СРСР ракетним стрельбам і авіаційному забезпечення стрільб. На полігоні «Ашулук». Місцем базування авіаційного Центру став аеродром «Приволзький» біля р. Астрахань. Цим Центром командував 8 років, після чого, в 1966 р. призначили начальником Вищої Авіаційного училища льотчиків в р. Армавире.

Звільнений у запас за власним бажанням рапорту, за загального вислуги років 54 року і побачили 8-го літньої службі на генеральських посад, не дочекавшись звання генерала Радянської Армии.

Полковник Знаменский.

20.03.98.