Що пропонували політики?

За інерцією радянських часів (слід визнати — дуже потужною) керівництво суверенної України в 1990 — на початку 2000;х рр. продовжувало вважати оптимальною конфігурацію «влада — суспільство» та місце в ній історичної науки. Однак події розвивалися швидше, ніж звичне уявлення номенклатури про ідеологічні зобов’язання істориків як таких собі «політичних гарсонів». Попри те, що в комеморативних церемоніях, пов’язаних із війною, не сталося жодних змін, у публічному просторі, збуреному публікаціями в «товстих» журналах другої половини 1980;х рр. та післяперебудовними реаліями, уже вирували пристрасті довкола радянської спадщини. Тоді ще не ставився під сумнів сакралізований репертуар радянських за змістом і формою свят із супутніми атрибутами, але перші «тріщини» в міфологізованому до дрібниць концепті Великої Вітчизняної війни ставали дедалі очевиднішими.

Уже початкові спроби легітимізувати дефініцію «Друга світова війна» як універсальну й позбавлену ідеологічного навантаження наразилися на опір тих, хто вважав статус ідеологеми «Велика Вітчизняна війна» недоторканним. Термінологічні баталії, що тривають донині, набули для політикуму та значної частини громадян України політичного сенсу, а для науковців — методологічного, оскільки в останньому випадку йшлося про принципово новий спосіб мислення та підхід до реконструкції подій від серпня 1939 (і навіть раніше) до вересня 1945 рр., а не в канонізованих рамках 22 червня 1941 — 9 травня 1945 рр. Мало хто пам’ятає тепер, якого тиску зазнало керівництво академічного Інституту історії України, коли вирішило дати профільному підрозділу установи нову назву — відділ історії України періоду Другої світової війни (замість «історії Великої Вітчизняної війни»). Тодішній його очільник, професор М. Коваль, першим зробив спробу підважити офіційну версію війни. Сутність цього повороту визначили кілька позицій: а) переведення народу України у центр наукових досліджень як суб'єкта історичного дійства; б) критика сталінського режиму; в) деромантизація й деглорифікація війни; г) концептуальне осмислення її в контексті подій від осені 1939 до осені 1945 рр. Методологічною основою нового погляду на історію війни став україноцентризм у його широкому розумінні: суто етатистський підхід поступався місцем антропологічному виміру воєнної доби, коли у фокус наукового пошуку переміщувалося українське суспільство та різні його соціальні, етнічні, конфесійні, політичні, маргінальні групи.

Символічним компромісом між запитами суспільства й тиском національно-демократичних сил з одного боку, та інерцією мислення лівого політичного спектра й керованої ним ветеранської організації, їх небажанням «поступатися принципами» — з іншого, стала санкція влади на підготовку багатотомної «Книги Пам’яті України». Для тих, хто стояв біля витоків цього унікального за масштабами пошукового проекту, він мав стати справжньою даниною пошани всім жертвам війни в Україні та водночас способом донесення до світової громадськості інформації про внесок українського народу в боротьбу з нацизмом і фашизмом. Та коли в головній редколегії «Книги Пам’яті України» почали превалювати представники лівого спектра громадських організацій, стало зрозуміло, що йдеться про підготовку чергової версії такої собі історії України «у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу». Автор цих рядків мав власний неприємний досвід «викручування рук» такими «редакторами», які просто викреслювали з текстів усе, що містило означення «український». Слід віддати належне керівникам пошуково-видавничого агентства «Книга Пам’яті України» (Р. Вишневському, В. Конашевичу та ін.), котрі, незважаючи на неймовірний тиск, зуміли принаймні у загальних рисах зберегти й відстояти україноцентричне спрямування проекту. Обласні редколегії змогли підготувати майже 150 томів, де зафіксовано стислу біографічну інформацію про загиблих у роки війни. До електронної бази даних занесено прізвища 6 млн 038 тис. наших співвітчизників, яких забрало воєнне лихоліття.

Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам’яті України» підготувало низку видань, в яких ішлося про втрати українського народу в інших збройних конфліктах, зокрема у Зимовій війні 1939—1940 рр. Розроблялися плани-проспекти ще кількох проектів такого змісту. Однак реалізувати ці задуми не вдалося. Без перебільшення можна сказати, що у середині - другій половині 1990;х рр. «Книга Пам’яті України» стала справді національним проектом, котрий сприяв консолідації суспільства. Однак спроба на вимогу групи провідних істориків, які через ЗМІ звернулися до вищих органів влади і громадськості, зробити зміни в керівництві головної редколегії спричинила малоочікувану реакцію: питання залишилося відкритим, але фінансування агентства по суті припинилося. Таким невтішним виявився фінал, здавалося б, доволі успішного старту. На жаль, так і не вдалося встановити більш-менш точну цифру людських втрат України у Другій світовій війні. Тому науковці послуговуються оціночними (заснованими на екстраполяційних методиках) показниками безповоротних людських втрат у межах 8—10 млн (демографічних — 13 млн осіб). Нині можна по-різному оцінювати наукову цінність наративної частини проекту. Так, канадський історик Р. Сербин доволі гостро й небезпідставно піддав критиці його «двоїстість», суперечливе поєднання радянської риторики з національно-патріотичною, спосіб трактування та замовчування окремих подій.

Ще один приклад того, як непослідовна позиція держави перешкоджає складанню адекватних уявлень суспільства про доленосні й надзвичайно важливі для формування української політичної нації історичні події та явища. Ідеться про вітчизняний національно-визвольний рух ХХ ст. та, зокрема, його самостійницьку складову, що не тільки в побутовій свідомості, а й багатьма представниками інтелектуальної еліти або політикуму асоціюється винятково з ОУН та УПА. Насправді український самостійницький рух став феноменом зі значно ширшими політичними, соціальними параметрами. Він охоплював не тільки націоналістичний табір (власне ОУН), а й національно-демократичні сили (відповідні партії та громадські об'єднання в довоєнній Польщі, гетьманців-державників, прихильників уряду УНР в екзилі та ін.). Утім усталений, нав’язаний радянською ідеологічною службою спосіб сприйняття й оцінки українського самостійницького руху крізь призму діяльності радикальної частини націоналістів та їхніх теоретиків (у першу чергу Д. Донцова) і донині перешкоджає науковому, неупередженому осмисленню цього складного явища.

У передмові до історичних нарисів «Організація українських націоналістів» та «Українська повстанська армія» Ст. Кульчицький виклав своєрідну хроніку спроб вироблення офіційної позиції держави у цьому питанні. Деякі «віхи» справжньої «епопеї» заслуговують на те, щоб їх нагадати. Практично відразу після проголошення суверенітету нашої країни низка громадськополітичних організацій порушила питання про визнання УПА воюючою стороною. 1 лютого 1993 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про перевірку діяльності ОУН — УПА», згідно з якою Мін'юст мав сформувати урядову комісію для виконання цього завдання. За півтора роки (!) відбулася нарада представників міністерств юстиції та внутрішніх справ, Служби безпеки й Головного архівного управління, на якій вирішили створити дослідницьку групу з позапартійних учених. Утім далі справа так і не пішла. Наступна спроба датується 13 вересня 1996 р., коли Верховна Рада України своїм рішенням створила парламентську комісію з представників різних політичних сил.

Остання обставина й спричинила параліч її роботи. Про вагу проблеми свідчить і той факт, що ставлення до неї розкололо ветеранський рух: у жовтні 1996 р. відбувся установчий з'їзд Всеукраїнського об'єднання ветеранів Другої світової війни на чолі з І. Юхновським. У програмних документах нової організації закладалися вимоги надати статус учасників війни та відповідні соціальні преференції ветеранам УПА. У вересні 1997 р., згідно з дорученням Президента України, постановою Кабміну було створено урядову комісію з діяльності ОУН та УПА на чолі з віце-прем'єр-міністром, до складу котрої ввійшли очільники кількох міністерств, Національної академії наук, Інституту історії України НАНУ та Інституту стратегічних досліджень. При комісії діяла робоча група істориків на чолі з професором Ст. Кульчицьким, до роботи в якій на підставі трудових угод залучалися фахівці з різних установ. Урядовій комісії доручили підготувати історичний та юридичний висновки з цієї проблеми. Отже, минуло майже 6 років, поки бюрократична машина перейшла до практичних кроків. Масштаби науково-дослідницької роботи виявилися такими, що комісія не змогла швидко надати рекомендацій для вироблення офіційної позиції в оцінці діяльності ОУН та УПА. До 2004 р. в Інституті історії України НАНУ було видано 27 книг загальним обсягом 290 друк. арк. (5723 стор.) — переважно монографічних розвідок у найменш розроблених сегментах теми, попередні історична довідка, варіант історичного висновку тощо. Наслідком багаторічних зусиль став вихід друком 2005 р. підсумкового тому «Організація українських націоналістів та Українська повстанська армія», а також історичний висновок про діяльність ОУН-УПА, переданий голові урядової комісії. Таким чином, ця частина «епопеї» тривала майже 15 (!) років. Цікаво, скільки потрібно фахівцям із права, аби підготувати юридичний висновок? Адже без такої експертизи вищі органи влади не можуть вийти на законодавчий рівень вирішення проблеми. Отже, визнання ОУН та УПА воюючою стороною залишається донині відкритим. Можливо, першим кроком на цьому шляху стане закон «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ ст.».

Іншим прикладом подібного «довгограючого» серіалу може послужити історія зі створенням та визначенням відомчої належності заповідника Бабин Яр, останню крапку в якій, очевидно, ще не поставлено. Бюрократія, від котрої залежить вирішення організаційних, матеріально-технічних, фінансових питань для реалізації комеморативних та інших суспільно (й політично) значущих проектів, не демонструє помітної зацікавленості навіть у тих випадках, коли йдеться про образ держави у світі.

Зупинімося лише на одній із невикористаних можливостей. Під час візиту Президента України до Польщі в 2005 р. українська сторона одержала пропозицію створити в державному музеї Аушвіц-Біркенау (м. Освенцим) постійну національну експозицію (на той час російську, а до того — радянську, було закрито на реконструкцію). Одночасно представника нашої країни запросили до Міжнародної Освенцимської ради (МОР; англ. ІАС — International Auschwitz Council) — авторитетної громадської інституції, покликаної координувати функціонування музейних установ, створених у місцях колишніх нацистських концтаборів, представляти їх перед Радою Європи, контролювати реалізацію асиґнувань ЄС, призначених для розвитку музейної сфери, навчання й виховання молоді тощо. До складу МОР входять представники громадськості, науковці, музейні фахівці з Польщі, Німеччини, США, Великобританії, Ізраїлю. За домовленістю президентів України та Польщі від 6—7 грудня 2007 р. група фахівців з Інституту історії України НАНУ, Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» підготували попередні варіанти концепції експозиції України в Аушвіц-Біркенау та передали її на розгляд міжвідомчої робочої групи, сформованої згідно з наказом Міністерства культури і туризму України № 163/0/16−09 від 20 березня 2009 р. Однак відбулося лише одне засідання робочої групи, після чого державні органи втратили інтерес до цього проекту. Ще кілька років завдяки ентузіазму групи дослідників з Інституту історії України НАНУ та Меморіального комплексу «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» та за підтримки Державної архівної служби України тривав збір документів, матеріалів і речових реліквій для національної експозиції. Утім через відсутність організаційно-матеріальної підтримки та зацікавленості з боку держави пошукові роботи з часом згорнулися. У 2008 р. колектив Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. підготував виставку «Концтабір Освенцим — український вимір», а до 70-ї річниці визволення його в’язнів — експозицію «Концтабір Аушвіц-Біркенау — український вимір: дослідження, документи, свідчення» (січень 2015 р.), що мали широкий суспільний резонанс. Президент України П. Порошенко, який був присутнім на врочистостях в музеї Аушвіц-Біркенау, доручив поновити підготовчі роботи з метою організації експозиції нашої країни на площах цієї музейної установи. Однак якщо й цього разу не буде фінансово-матеріального підкріплення, справу не вдасться довести до логічного завершення.

Відсутність системних контактів між державою й науковими інституціями обертається тим, що про можливості науки згадують, коли потрібно «гасити чергову пожежу». Так, свого часу МЗС України створило з дипломатів та співробітників НАНУ робочу групу для вивчення історичного досвіду українсько-румунських відносин і підготовки відповідних рекомендацій. Відбулося одне (!) її засідання, після чого науковців уже не «турбували». Аналогічно про істориків згадують, коли наближається чергова річниця «Волинської трагедії». Замість того, щоб налагодити системне опрацювання проблеми українсько-польських відносин у 1930—1940;х рр., у рамках фінансованого державою центру чи комісії, напередодні чергових роковин «згори» даються доручення, на які кволо реагують «знизу». Можна тільки уявити, як це сприймається громадськістю та в офіційних колах на міжнародній арені, але з прикрістю доводиться констатувати, що з року в рік ми «в одні ворота» програємо інформаційне поле своїм колегам із Польщі через те, що в держави відсутнє прагнення змінити ситуацію на краще. Ця байдужість особливо дошкульна на тлі марнотратства, профанаційних та амбіційних (і нереалізованих) проектів, котрі час від часу полонять уяву можновладців.