Розробка практичних рекомендацій щодо аналізу та оптимізації банківського кредитування фізичних осіб на прикладі ВАТ «БМ Банк»

ЗМІСТ Вступ

1. Теоретико-методичні засади банківського кредитування фізичних осіб

1.1 Економічна сутність банківського кредиту та його функції

1.2 Особливості банківського кредитування фізичних осіб

1.3 Ризики кредитування населення та заходи щодо їх мінімізації

Висновки до розділу 1

2. Аналіз кредитування фізичних осіб у ВАТ «БМ Банк»

2.1 Загальна характеристика господарської діяльності банківської установи

2.2 Аналіз фінансової діяльності банку

2.3 Аналіз ефективності кредитної діяльності банку

2.4 Аналіз кредитування фізичних осіб у складі кредитного портфеля банку Висновки до розділу 2

3. Удосконалення процесу кредитування банком фізичних осіб

3.1 Методичний підхід до зниження банківського ризику на основі оцінки кредитоспроможності позичальників — фізичних осіб

3.2 Оцінка рівня привабливості кредитування населення за допомогою таксономічного показника рівня розвитку

3.3 Визначення показників кредитування фізичних осіб за допомогою інструментів прогнозування Висновки до розділу 3

Висновок Перелік використаної літератури Додатки

ВСТУП На сучасному етапі економічного розвитку, в умовах трансформації національної економіки, серед проблем, пов’язаних з виходом України з кризового стану, важливе місце посідає завдання формування ефективної банківської системи. Як найважливіший елемент відтворювальної структури економіки банківські установи організують рух і перерозподіл ресурсів суспільства в їх грошовому виразі. Через банківську систему проходять грошові розрахунки і платежі господарюючих суб'єктів та населення в цілому. Серед суб'єктів фінансово-господарської діяльності банки — це саме та галузь, яка повинна бути спроможна своєчасно прогнозувати динаміку економічної кон’юнктури, а також якнайшвидше та досить гнучко реагувати на будь-які зміни, що відбуваються на фінансовому ринку.

Становлення банківської системи тісно пов’язане зі створенням ефективного механізму управління банківською діяльністю, дієвої системи регулювання і контролю банківських операцій. Це, у свою чергу, потребує глибокого вивчення основ сучасної банківської справи, дослідження сутності й особливостей надання різноманітних банківських послуг, відстеження та врахування міжнародного досвіду, а також перспективних можливостей розвитку фінансово-кредитної системи України в цілому.

Головними ланками кредитної системи є банки та кредитні установи, що мають ліцензію Національного банку України, які одночасно виступають у ролі покупця і продавця існуючих у суспільстві тимчасово вільних коштів.

Банківська система шляхом надання кредитів організовує й обслуговує рух капіталу, забезпечує його залучення, акумуляцію та перерозподіляє у ті сфери виробництва та обігу, де виникає дефіцит капіталу.

В Україні спостерігається значний інтерес до банківських установ. Суб'єкти господарської діяльності та фізичні особи за виникнення фінансових труднощів звертаються до банків для отримання у тимчасове користування коштів. Здійснювати операції з кредитування господарських суб'єктів і населення банки можуть лише за наявності відповідних кредитних ресурсів, які формуються у процесі діяльності банків.

Функціонування світової фінансової системи супроводжується процесами глобалізації та інтернаціоналізації, які стали реаліями сьогодення. З часу проголошення незалежності України банківська система стала домінуючою ланкою фінансово-кредитної системи країни. За таких умов постає необхідність перегляду та вдосконалення кількісного та якісного надання банківських послуг, механізму їх здійснення, реалізації системи ризик-менеджменту у банках [11, с. 50].

Необхідність і суть банківського кредитування неодноразово ставали предметом вивчення для багатьох науковців. Основоположниками системних досліджень кредиту і кредитних відносин вважають Дж. М. Кейнса, К. Маркса, А. Маршалла, Дж. С. Мілля, Д. Рікардо, А. Сміта, І. Фішера, М. Фрідмана, Й. Шумпетера та інших.

Розробці наукових засад банківської діяльності, кредиту та кредитних відносин присвячені роботи вітчизняних вчених-економістів І. Авансової [8], С. В. Башлая [14], Є. О. Без коровайного [15], Ю. Бугелець [21], Ф. А. Бутинця [22], З. М. Васильченко [23], О. В. Васюренка [25], А. В. Головача [33], В.І. Додусенко [38], Н.Б. Зінченко [45], Г. В. Карпенка [48], В.В. Вітлінського [55], А. Н. Мороза [65], А.Г. Підводного [76], С. К. Реверчука [86], В.Т. Сусіденка [90], Г. Ю. Шемшученко та інших.

Однак здебільшого їх дослідження мають загальний або вузькопрофесійний характер і стосуються лише окремих елементів організації або аналізу кредитування банківськими установами юридичних та фізичних осіб. В той же час загальна концепція використання кредитних ресурсів щодо врахування потреб позичальників-фізичних осіб та системний підхід в контексті аналізу факторів, що впливають на ефективність роботи банківської установи в частині такої її кредитної діяльності досі розкриті не повною мірою. У цьому зв’язку дослідження питань організації та аналізу кредитування банками фізичних осіб набуває особливого значення, що, в свою чергу, обумовлює як актуальність обраної теми, так і доцільність проведення досліджень в цієї сфері.

Метою дослідження є узагальнення теоретичних підходів та розробка практичних рекомендацій щодо аналізу та оптимізації банківського кредитування фізичних осіб.

Відповідно до означеної мети поставлені та вирішені наступні завдання:

— розкрито економічну сутність банківського кредиту та охарактеризовано його функції;

— розкрито особливості банківського кредитування фізичних осіб;

— визначена сутність ризиків банківських установ, пов’язаних з кредитуванням фізичних осіб та сформульовано заходи щодо їх мінімізації;

— дано загальну характеристику господарської діяльності досліджуваної банківської установи;

— проведено аналіз фінансової діяльності банку;

— визначено ефективність кредитної діяльності банку;

— проведено аналіз кредитування фізичних осіб у складі кредитного портфеля банку;

— розкрито сутність методичного підходу до зниження банківського ризику на основі оцінки кредитоспроможності позичальників — фізичних осіб;

— зроблено оцінку рівня привабливості кредитування населення за допомогою таксономічного показника рівня розвитку;

— визначено показники кредитування фізичних осіб за допомогою інструментів прогнозування.

Об'єктом дослідження є процес банківського кредитування фізичних осіб у ВАТ «БМ Банку».

Предмет дослідження — удосконалення теоретичних та практичних засад щодо організації та аналізу банківського кредитування фізичних осіб.

В якості інформаційної бази дослідження виступили Закони України, Постанови Правління Національного банку України, нормативні акти уряду України, звітні дані Національного банку України, Асоціації українських банків та окремих банківських установ, публікації вітчизняних і закордонних науковців з означеної проблематики у періодичних виданнях.

Основні результати проведеного дослідження знайшли відображення у статті: «Шляхи мінімізації ризиків банківської діяльності при кредитуванні населення» (ж-л «Управління розвитком» № 24 від 2010 р.), оприлюднені на конференції ВНЗ.

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ ФІЗИЧНИХ ОСІБ

1.1 Економічна сутність банківського кредиту та його функції

Важливою категорією ринкової економіки, що відображає реальні зв’язки і відносини економічного життя суспільства є кредит, що завжди був і залишається важливим важелем у стимулюванні розвитку виробництва, за допомогою якого прискорюється процес обігу капіталу як на макро-, так і на мікроекономічному рівні. Опосередковуючи всі стадії відтворювального процесу, кредит сприяє досягненню вищої рентабельності виробництва і прибутковості капіталу.

Економічною основою, на якій з`явилися та розвиваються кредитні стосунки, виступає кругообіг засобів (капіталу). Наявність товарного виробництва і грошей об'єктивно зумовлює існування та функціонування кредиту. З розвитком товарного виробництва кредит стає обов’язковим атрибутом господарювання. Виробництво продуктів як товарів означає, що в процесі відтворення відбувається відрив моменту відчуження товару від одержання грошового еквіваленту відносно відокремлення руху грошової форми вартості від товарної форми, виконання грошима функції засобу платежу і викликають кредитні відносини. Це відносне відокремлення проявляється в розбіжності у часі руху матеріальних та грошових потоків, які виникають при розподілі, обміні та споживанні сукупного суспільного продукту. Якщо рух товарних потоків випереджає грошові, то споживачі матеріальних цінностей в момент їх оплати не мають достатніх грошових коштів, що може зупинити нормальний рух процесу відтворення. Коли рух грошових потоків випереджає товарні, то в учасників виробничого процесу нагромаджуються тимчасово вільні грошові кошти, виникає суперечність між безперервним вивільненням грошей у кругообігу коштів і потребою у постійному використанні матеріальних і грошових ресурсів в інтересах прискорення процесу відтворення. Ця суперечність може бути усунута за допомогою кредиту, який дає можливість отримувати позичальникам грошові кошти, потрібні для оплати матеріальних цінностей та послуг, або придбати їх з розстрочкою платежу [27, с. 15].

Суспільство постійно зацікавлене у безперервному розширенні свого виробництва. Об'єктивна можливість кредиту перетворюється на реальність за наявності двох умов:

1) учасники кредиту виступають юридичними самостійними суб'єктами, що матеріально гарантують виконання зобов’язань;

2) інтереси цих учасників збігаються.

За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення кредит є однією з найскладніших економічних категорій. Щодо цього він поступається тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії протягом кількох століть ведуться дискусії навколо питань, пов’язаних із сутністю та роллю кредиту. Узагальнення найбільш поширених в економічній літературі підходів до визначення сутності кредиту дозволило визначити два найбільш суттєвих:

ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб'єктом іншому в позичку. При такому підході увага дослідника зміщується на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності його руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає.

Кредит виник з практичних потреб розвитку виробництва, його пристосування до умов постійного дефіциту капіталу — грошових і матеріальних ресурсів [41, с. 39].

Сутність кредиту, як і його форма, постійно розвивається й ускладнюється. В основі цього процесу лежить розвиток і вдосконалення економічних відносин у суспільстві, що визначають зміни в характері формування вільних коштів, ускладнення і розширення потреб економічних суб'єктів у додаткових коштах, удосконалення організаційних та правових відносин між суб'єктами кредиту тощо. Першою формою кредиту, що мала найпростішу сутність, був лихварський кредит. Характерними ознаками цього кредиту було те, що він має випадковий характер. Його суб'єктами на боці кредиторів були просто багаті люди, які надавали в кредит лише власні кошти, а на боці позичальників — незаможні (селяни, ремісники тощо). В останніх ще не було чіткого розмежування потреб на виробничі та особисті. Тому одержання ними позичок зумовлювалося не стільки виробничими потребами, скільки особистими. Такі позички часто «проїдалися» і не поверталися, внаслідок чого позичальник потрапляв в особисту залежність від кредитора [59, с. 16].

Згадки про перші відособлені кредитні операції відносяться до VІ ст. до н.е. У стародавньому Вавилоні практикувалася вкладна операція: приймання вкладів і сплата за ними відсотків. Такі ж операції здійснювалися й у Стародавній Греції у ІV ст. до н. є. Ці перші кредитні операції виконували, як правило, стародавні храми [34, с. 60].

Кредитні операції у сучасному розумінні змісту кредиту вперше почали здійснюватися в деяких італійських містах (Венеції, Генуї тощо) в XІV і XV ст.

З переходом до товарно-капіталістичного виробництва відбулося чітке розмежування виробничих і особистих потреб у запозиченні коштів. Підтримання і розвиток виробництва стали широкомасштабною сферою застосування запозичених коштів і стимулювали масове формування вільних коштів. Водночас значно зросла роль банків як спеціалізованих інституцій з організації кредитних відносин. Сам кредит набув капіталістичного характеру і перетворився в суспільний механізм капіталізації економічних відносин.

У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті суспільства кредит все більше привертав до себе увагу науковців. По-перше, економічна думка зосереджувалася переважно на самому понятті кредиту, на пізнанні його сутності. Лише з XVІІІ ст. розпочалися дослідження механізму зв’язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. На сьогодні економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу [54, с. 63].

Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводиться до таких положень:

— об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

— кредит — це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає в перерозподілі цих благ у суспільстві;

— позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;

— банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти, а потім розміщуючи їх у позичку;

— пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль.

У міру зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробництва, заміни справжніх грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту й банків у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для дальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями — експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі так званої капіталотворчої теорії кредиту.

Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається такими основними положеннями:

— кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

— банки — це не посередники в кредиті, а «фабрики кредиту», творці капіталу;

— активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грошима й багатством. На думку Ло, за допомогою кредиту можна залучити і привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство й капітал.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган [86, с. 34].

Й. Шумпетер у своїй книжці «Теорія господарського розвитку» дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва, здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він впритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту широко застосовують у своїх теоретичних побудовах представники неокейнсіанства та кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії, міцно ввійшли в сучасну світову практику грошово-кредитного регулювання ринкової економіки [86, с. 56].

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання свідчить про те, що в тривалому спорі представників натуралістичної та капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемогла. Банки виявилися і посередниками, і «фабриками» грошового капіталу, їх активні операції хоч і є первинними відносно пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте він не може зовсім відірватися від реального капіталу і самостійність його має відносний характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається теж по шляху синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.

Термін «кредит» походить від латинського «сredіtum», що означає «позика», «борг», дехто пов’язує його із «credos», тобто «вірю» [35, с. 18].

В сучасній економічній літературі зустрічається багато різних визначень поняття кредиту. Так, кредит визначається як надання грошей або товарів у борг на визначений строк на умовах відплатності та повернення. Теоретики економічної науки визначають кредит як рух позичкового капіталу, що здійснюється на засадах строковості, повернення та платності. Звичайно, останнє визначення щонайменше може бути використане для аналізу правової сутності кредиту та його форм.

Інші автори, виходячи з вузького розуміння кредиту, зазначають, що кредит — це грошові кошти або майно, що надаються однією стороною (кредитором) іншій стороні (позичальнику) в розмірі та на умовах, передбачених договором.

Таким чином, кредит здебільшого розуміється у двох значеннях:

1. вузькому — як сума коштів, що отримує позичальник від кредитора;

2. широкому — як сукупність суспільних правовідносин, що виникають, здійснюються та припиняються в процесі надання залучених раніше кредитором коштів у борг позичальнику.

В практичній діяльності він використовується для позначення товарного кредиту (надання в позику речей), комерційного кредиту (надання в позику грошей або речей у вигляді авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочки платежу за товари, роботи, послуги), бюджетного кредиту (надання бюджетних коштів юридичним особам на поворотній і відшкодувальній основі) і податкового кредиту (відстрочення сплати частини податку на прибуток або іншого податку). Принциповий момент — визначення кредиту як банківського продукту (результату діяльності співробітників банку).

Кредит як форма суспільних відносин має багато спільного з іншими економічними категоріями — грошима, фінансами, торгівлею, капіталом та ін. Зокрема, всі вони є вартісними категоріями, обслуговують рух вартості в процесі відтворення. Вони тісно переплітаються між собою функціонально. Так, гроші як засіб платежу з’явилися на ґрунті кредитних відносин. Вони успішно обслуговують їх і нині. Кредит у функції перерозподілу вартості обслуговує рух капіталу, сприяє формуванню фінансових ресурсів, розвитку торгівлі. Особливо тісно пов’язаний кредит з грошима, і цей зв’язок дедалі посилюється в міру розвитку суспільного виробництва й ускладнення економічних відносин [54, с. 10].

Водночас кредит — це цілком самостійна категорія, що функціонує поряд з іншими категоріями, не замінюючи жодної з них і не поступаючись їм сферою свого призначення.

Вивчення сучасних поглядів на сутність категорії «кредит» дозволяє визначити такі його характерні ознаки:

— кредит — це економічні відносини між юридичними та фізичними особами та державою з приводу перерозподілу вартості на засадах повернення і, як правило, з виплатою процентів;

— кредит — це форма перерозподілу тимчасово вільних коштів з метою їх ефективного використання;

— кредит — це форма прояву кредитних відносин, форма руху позичкового капіталу [84, с. 50].

Узагальнення сучасних поглядів на види кредиту дозволило виділити їх з урахуванням поділу за суттєвими ознаками, що відображені у додатку А.

У сучасній літературі обґрунтовуються два взаємозв'язані підходи до вирішення даного питання. З одного боку, сам кредит пропонується розуміти на двох рівнях — як певну грошову суму, що виділяється банком на відому мету, і як певну технологію задоволення заявленої позичальником фінансової потреби, з іншого боку, пропонується розрізняти вказану технологію і результати її вживання. Скориставшись цим підходом, можна стверджувати, що кредит як продукт діяльності банку є:

по-перше, сумою грошей, що надається банком позичальникові і що задовольняє викладені вище базові ознаки кредиту, що відображає його специфічну економічну і правову природу;

по-друге, кредитний продукт глибшого рівня, а саме конкретний чин, яким банк надає або готовий надати кредитну послугу клієнтові, що потребує її, тобто впорядкований, внутрішньо погоджений і документально оформлений комплекс взаємозв'язаних організаційних, техніко-технологічних, інформаційних, фінансових, юридичних і інших дій (процедур).

У банківському законодавстві немає визначення кредиту як правової категорії. Так чи інакше, кредит є настільки широким поняттям, а його окремі прояви набувають подекуди таких незвичних форм, що визначити його сутність та основні ознаки вбачається можливим шляхом аналізу окремих видів та форм кредиту. Так, згідно зі статтею 347 Господарського кодексу України [6], кредити, які надаються банками, розрізняються за окремими ознаками: строками користування, способом забезпечення; ступенем ризику; методами надання; строками погашення; іншими умовами надання, користування або погашення.

Кредит здійснюється у конкретних формах, які виступають способами існування процесу кредитування. Форма кредиту відображає зовнішній прояв та організацію кредитних відносин. У ринковій економіці мають місце різні форми кредиту. У кожній із них є свої різновидності (види). Форми кредиту відрізняються одна від одної суб'єктами та об'єктом позики, джерелом сплати відсотка, конкретним змістом кредитної угоди тощо. При цьому форми кредиту постійно розвиваються, змінюється і їхнє місце в структурі економічних відносин.

Питання про форми та види кредиту в економічній науці є дискусійним. Відмінності у підходах економістів випливають в основному з різного розуміння критеріїв, принципів і ознак виділення форм кредиту. Найбільш поширеними є такі форми кредиту:

1) банківський кредит — основна форма кредиту, що надається суб'єктам кредитування усіх форм власності на певний строк, під забезпечення, з нарахуванням процентів за користування кредитом;

2) комерційний кредит — характеризує кредитну угоду між двома суб'єктами господарської діяльності щодо реалізації товарів та послуг з відстрочкою їх оплати. Банк приймає участь у даній угоді шляхом надання кредиту векселедержателю під акцептовані платником векселі;

3) лізинговий кредит — відносини, які виникають у випадку оренди майна (форма майнового кредиту). Банк придбаває певне майно та згідно договору оренди передає його клієнту (з можливим наступним викупом клієнтом цього майна). Орендна плата складається з двох величин: вартості майна та комісійної винагороди банку за лізингові послуги, котра дорівнює проценту за кредит;

4) іпотечний кредит — надається під заставу нерухомого майна;

5) споживчий кредит — його можуть отримати фізичні особи тільки у національній грошовій одиниці на придбання товарів тривалого користування та повертати банку у розстрочку;

6) бланковий кредит — винятковий вид кредиту, що надається особливо надійним позичальникам без забезпечення кредиту під вищу процентну ставку;

7) консорціумний кредит — надається кількома банками.

Основною формою кредиту є банківський (фінансовий) кредит, на сутність якого у сучасній економічній літературі існують деякі розбіжності, представлені у додатку Б.

Банківський кредит — це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банками. Банківські кредити сприяють появі нових підприємств, збільшенню кількості робочих місць, будівництву об'єктів соціального і культурного призначення, а також забезпечують економічну стабільність [12,.с. 25].

В свою чергу, у законодавстві України існує декілька визначень фінансового кредиту. Так, відповідно до закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» [2], фінансовий кредит — це кошти, які надаються в позику юридичній або фізичній особі на визначений строк та під процента згідно до закону України «Про банки і банківську діяльність» [1], банківський кредит — це будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Специфіка предмету банківського кредиту зумовлює особливі вимоги до банку, що існують у банківському законодавстві відносно кредитної діяльності. Йдеться насамперед про фінансово-правові норми, адже саме вони складають основу інституту фінансового (банківського) кредитування, на відміну від кредиту комерційного (товарного). Фінансовою основою банківського кредиту є позичковий банківський капітал, який значно меншою мірою обмежений щодо напряму, строків і величини кредитних угод порівняно з комерційним кредитом. Ознаки, за якими існують означені розбіжності, можна спостерігати у додатку В.

Кредитором в умовах банківського кредиту є банк, позичальником — юридичні та фізичні особи. При переході до ринкової економіки принципово змінюється об'єктно-суб'єктний механізм організації банківського кредитування. Відбувся перехід від пооб'єктного до прямого кредитування господарських суб'єктів. Головне значення в механізмі банківського кредиту має вже не вибір об'єкта, а оцінка суб'єкта кредитної угоди.

Поряд з поняттям кредиту в банківському законодавстві широко вживається термін «кредитна операція».

Відповідно до статті 345 Господарського кодексу [6]України кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають як кредитні такі банківські операції:

— розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;

— організацію купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;

— здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андерайтинг);

— надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);

— лізинг.

Банківська операція — це правомірна дія, що складається з комплексу техніко-юридичних засобів, які здійснюються банком відповідно до ліцензії на підставі правочину або рішення суду. Зіставлення понять фінансового кредиту та банківської (кредитної) операції дає змогу зробити висновок про співвідношення цих понять як форми (фінансовий кредит) та змісту (кредитна операція). При цьому, категорії співвідносяться як ціле та окреме, адже кредитні відносини реалізуються через кредитні операції.

Термін «кредитодавець» є новим для банківського права України. Він був введений із набуттям чинності Цивільним кодексом у 2004 р. Згідно зі статтею 1054 Цивільного кодексу України, кредитодавцем є банк або інша фінансова установа.

Поняття фінансової установи розкривається в законі «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» [2], згідно з яким фінансова установа (в т.ч. і кредитна установа) — це юридична особа, яка, відповідно до закону, надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг.

За статтею 1054 Цивільного кодексу [7], за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. Отже, предметом договору кредиту є грошові кошти, що на умовах повернення та платності передаються у власність позичальнику. Таким чином, договір кредиту, як і позики, настільки ж наближений до договору про надання послуг, як і до договору майнового найму (оренди).

Отже, зміст кредиту та кредитних відносин визначається як на рівні цивільного так і банківського законодавства.

Сутністю кредитних відносин, що і відрізняє їх від відносин позики, є та обставина, що банк надає в кредит не власні, а залучені кошти. Ще у 1914 р. відомий російський вчений Г. Ф. Шершеневич зазначав, що банки складають підприємства, які мають своїм завданням посередництво в кредиті. Їх основний промисел складає віддання в позику під відсотки капіталу, також запозиченого в осіб, які мають вільні кошти.

Основними джерелами формування банківських кредитних ресурсів є власні кошти банків, залишки на розрахункових і поточних рахунках, залучені на депозитні рахунки кошти юридичних і фізичних осіб, міжбанківські кредити та кошти, одержані від випуску цінних паперів. Кредитні операції здійснюються банками у межах власних кредитних ресурсів. Величина кредитних ресурсів банків залежить від рівня обов’язкових економічних нормативів регулювання діяльності комерційних банків, що встановлюються НБУ. Ліцензуванню НБУ підлягають такі активні операції комерційних банків: надання кредитів банкам; надання кредитів юридичним особам; надання кредитів фізичним особам; придбання права вимоги щодо поставки товарів і надання послуг, прийняття ризику виконання таких вимог та інкасація цих вимог (факторинг); вкладення коштів у статутні фонди інших юридичних осіб.

Банківський кредит носить комерційний характер. Мета діяльності банку в процесі кредитування — отримання максимального прибутку. Спрямованістю на прибутки визначається головна лінія економічної поведінки комерційних банків як при купівлі кредитних ресурсів, так і при їх продажу клієнтам.

В умовах розвинутого ринкового господарства кредит є обов’язковим атрибутом механізму господарювання для всіх економічних суб'єктів. Кредит — це форма прояву кредитних відносин, які діють у системі економічних відносин. В свою чергу, кредитні відносини — це відособлена частина економічних відносин, пов’язана з наданням вартості (коштів) у позику і поверненням її разом із певним відсотком.

Кредитні відносини виникають і діють між двома суб'єктами: кредитором, який надає позику, і позичальником, який отримує позику. Рушійним мотивом надання позики у тимчасове користування є одержання доходу у формі позичкового відсотка. Метою кредитора є одержання прибутку (відсотка); метою позичальника — задоволення тимчасової потреби у додаткових грошових ресурсах. З боку кредитора позика є актом комерційного продажу на певний термін грошових коштів.

До групи кредиторів відносять, насамперед, кредитні установи, серед яких головне місце посідають банки.

Розвинуті кредитні відносини пов’язані зі створенням відповідного інституціонального середовища — мережі спеціальних кредитних інституцій, які спеціалізуються на здійсненні кредитних операцій. Кредитні установи організовують й обслуговують рух позичкового капіталу, забезпечують його залучення, акумуляцію та перерозподіл у ті сфери народного господарства, де виникає дефіцит коштів.

Якщо кредитором є банк, то можна виокремити наступні види економічних відносин, пов’язаних із кредитом:

1. Найпоширеніші - кредитні відносини між банком з одного боку та підприємствами, господарськими організаціями і товариствами з іншого. Саме такі відносини найкраще відповідають умовам розвинутих товарно-грошових відносин, що мають місце у ринковій економіці.

2. Кредитні відносини між банками та державою. У даний час комерційні банки беруть непряму участь у кредитуванні держави, купуючи облігації державних позик у її генерального агента — Національного банку України, тобто шляхом інвестування капіталу у державні цінні папери.

3. Кредитні відносини між банком та населенням для придбання фізичними особами споживчих товарів тривалого користування та послуг.

4. Міжбанківські кредитні відносини. Зазвичай цей вид кредитних відносин використовується банками для підтримання необхідних нормативів та показників банківської діяльності, а також негайного виконання своїх зобов’язань перед іншими кредиторами.

Основними ознаками відносин, що становлять сутність кредиту, є такі:

— учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися;

— функціонувати на основі самодостатності та самоокупності;

— нести економічну відповідальність за своїми зобов’язаннями;

— кредитні відносини є добровільними та рівноправними;

— кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони виникають;

— кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв’язку з рухом вартості (грошей чи матеріальних цінностей) [27, с. 36].

Об'єктом кредитних відносин є вартість, яка надається в позику з метою отримання прибутку. Ще з часів командної економіки виділяються два об'єкти і відповідно методи кредитування:

1) за оборотом;

2) за залишком позички.

У процесі кредитування за оборотом позичка надається для оплати матеріальних цінностей, які надходять до покупця, і витрат, які ним проводяться. При кредитуванні за залишком позички надаються на покриття тимчасових залишків матеріальних цінностей і невідшкодованих витрат. У першому випадку об'єктом кредитних відносин є обіг вартості (матеріальних цінностей і витрат, які кредитуються), у другому залишок вартості на певну дату.

Кредитний процес вимагає від банків і всіх господарських суб'єктів чіткого дотримання принципів кредитування, що представлені у додатку Г. Принципи банківського кредитування (в широкому розумінні - принципи кредитування взагалі, що є єдиними для всіх форм кредиту) — це основні вихідні положення, на які спирається теорія і практика кредитного процесу. Ці вихідні положення обумовлені цілями та завданнями, що стоять перед банками, а також об'єктивними закономірностями розвитку і функціонування кредитних відносин. Усі принципи кредитування тісно між собою пов’язані, оскільки випливають з сутності кредиту, і тільки в комплексі можуть забезпечити її реалізацію. Тому для ефективного кредитування дотримання всіх його принципів є обов’язковим.

Сутність кредиту як економічної категорії виявляється в його функціях, розкриття яких дозволяє встановити зв’язок даної категорії з системою економічних відносин. Втрата кредитом своїх функцій фактично означатиме зникнення самої цієї економічної категорії.

При розгляді функцій кредиту слід враховувати відмінність їх від ролі кредиту. Якщо функція — це прояв суті, вираження суспільного призначення кредиту, то через роль розкриваються результати його використання на основі виконуваних функцій. Але не дивлячись на відмінність понять функцій і ролі, вони взаємопов'язані. За допомогою використання функцій кредиту економічні суб'єкти і суспільство в цілому добиваються ефективності виробництва і зростання доходів. Через це з’ясування функцій кредиту має велике практичне значення для забезпечення таких умов, при яких вони виявлялися б найефективнішими.

У розвинутому ринковому господарстві кредит виконує такі основні функції, які утворюють конститутивні ознаки кредиту:

1) перерозподільча;

2) заміщення грошей в обігу;

3) стимулююча;

4) контрольна.

Ці функції кредиту тісно зв’язані між собою, визначаючи в своїй сукупності певну економічну роль кредитних відносин.

Перерозподільча функція кредиту випливає із самої сутності і ролі кредитних відносин. Внаслідок кредитного перерозподілу прискорюється залучення нових грошових коштів у сферу господарювання. При реалізації цієї функції кредиту перерозподіляються як грошові кошти, так і товарні ресурси.

Функція заміщення грошей кредитними інструментами пов’язана з антиципаційною властивістю кредиту, тобто його здатністю випереджати в часі процес нагромадження в товарній і грошовій формах.

Важливе значення в умовах ринкової економіки має стимулююча функція кредиту. За своєю економічною сутністю процес кредитування не може не стимулювати ефективне використання позики з боку позичальника. Позичальники використовують кредит настільки повно, наскільки це їм дійсно необхідно для реалізації власних економічних інтересів. З боку кредитора стимулювальним чинником є позичковий відсоток. Кожний кредитор намагається постійно забезпечувати зростання своїх кредитних ресурсів [67, с. 44].

Контрольна функція кредиту полягає в тому, що в процесі кредитування здійснюється взаємний контроль (як кредитора, так і позичальника) за використанням і поверненням позики. В економічній літературі контрольна функція кредиту часто розглядається лише як контрольна діяльність кредитора (банку), що, на наш погляд, не зовсім правильно.

Завдяки реалізації своїх функцій, кредитні відносини активно впливають на процеси відтворення і нагромадження капіталу як на макро-, так і на мікроекономічному рівнях. Проблема функцій кредиту є однією з найскладніших у теорії кредитних відносин. Дискусії точаться, насамперед, з питань щодо кількості та змісту функцій, що випливає з різних підходів до сутності кредиту.

1.2 Особливості банківського кредитування фізичних осіб В сучасних умовах кредитні відносини набувають широкого розвитку відносини між банками та населенням. Населення кредитує банки через вклади в них, купівлю ощадних сертифікатів тощо. Водночас банки надають населенню споживчі кредити, серед яких значний обсяг мають кредити на придбання, будівництво житла, на поліпшення житлових умов та створення підсобного домашнього господарства, а також на невідкладні потреби. Кредит стає інструментом, що забезпечує безперервність процесу кругообігу основного та оборотного капіталу у населення; прискорює процеси реалізації товарів і послуг; стимулює підвищення платоспроможного попиту на товари та послуги. Кредит зміцнює фінансову базу населення [46, с. 35].

Кредит фізичним особам — одна з найпоширеніших і затребуваних форм кредитування, оскільки фізичні особи є основними за чисельністю позичальниками банків. Як свідчить світовий досвід, банківські операції з фізичними особами становлять близько третини загального обсягу всіх операцій, які проводять фінансово-кредитні установи країн із ринковою економікою. Серед цих банків чимало спеціалізованих, які працюють лише з фізичними особами.

У розвинених країнах кредитування споживачів і видача іпотечних кредитів (під заставу нерухомості) відносяться до розряду найбільш популярних фінансових послуг, що надаються банками. Дані види кредитів допомагають банку диверсифікувати свою клієнтську базу, залучити депозити і знайти джерела доходів, що доповнюють і компенсують ризик по кредитах і депозитах підприємницьких фірм.

Однією з характерних рис сучасного стану розвитку банківської системи України є інтенсивне опанування банками технологій споживчого кредитування. Споживчий кредит характеризує відносини між кредитором і позичальником з приводу фінансування кінцевого споживання.

Споживче кредитування населення почало розвиватися у 20-ті роки ХХ століття в США і одержало широке поширення в перше післявоєнне десятиліття у США, Канаді, Англії, Австралії, із середини 50-х років — у ФРН, Франції, Італії й інших європейських країнах, а трохи пізніше й у Японії під впливом посилення розриву між зростаючими можливостями виробництва й обмеженими рамками платоспроможного попиту населення. Проведений аналіз показав, що з розвитком суспільства роль споживчого кредиту у покритті споживчих витрат зростає, досягши в даний час відчутних значень у економічно розвинених країнах (від 80% у Франції до 133% річних споживчих витрат у Японії). Потрібно відмітити відчутну державну підтримку житлового кредитування через механізм важелів й процедур, що сприяють вступу у право власності на житло. Це — надання державою прямих субсидій чи премій; зменшення оподатковуваного доходу позичальника на суму відсотків по позичці; штучне зниження вартості позички шляхом часткової виплати державою відсотків за користування нею тощо. Наприклад, різного роду субсидії у загальному обсязі житлових кредитів у Франції склали 32%, у США — 29,8%, у Німеччині - 28%.

Діяльність українських комерційних банків нині зосереджена переважно на роботі з юридичними особами, але у процесі подальшого розвитку ринкових відносин питома вага операцій із фізичними особами неодмінно зростатиме. Багато вітчизняних банків приділяють дедалі більшу увагу споживчим та іпотечним кредитуванням з метою уникнути або послабити вплив економічних циклів, які призводять до періодичного зниження обсягів традиційного банківського кредитування підприємницької діяльності. Разом з тим споживче та іпотечне кредитування має і суттєві недоліки. Відсоток неповернених кредитів подібного роду звичайно вище, ніж по інших видах банківських кредитів.

Необхідність споживчого кредиту зумовлена тим, що в процесі кругообігу індивідуальних капіталів одні суб`єкти господарювання нагромаджують тимчасово вільні кошти, а інші - потребують цих коштів. Споживчий кредит сприяє розв’язанню суперечності між можливим тимчасовим «замороженням» коштів і необхідністю їх ефективного використання. За допомогою споживчого кредиту банки акумулюють тимчасово вільні кошти одних клієнтів з тим, щоб надати позику іншим клієнтам, залучені таким чином кошти становлять основу кредиту.

Призначення споживчого кредиту — задоволення споживчих потреб широких верств населення. Надання споживчого кредиту населенню, з одного боку, збільшує його поточний платоспроможний попит, підвищує життєвий рівень, з іншого — прискорює реалізацію товарних запасів, надання послуг. Головними параметрами споживчого кредиту є: доступність кредиту; величина відсоткової ставки; строки надання і погашення; здатність позичальника повернути кредит.

Суб'єктами споживчого кредиту є банки і торговельні заклади (кредитори) та населення (позичальники). У силу специфіки сфери кінцевого споживання виникає необхідність входження у відносини споживчого кредитування такого суб'єкта, як торговельні організації, що здійснюють посередницьку діяльність з купівлі-продажу товарів і надання послуг. Споживчий кредит є формою допомоги торговельним закладам у збуті (продажу) товарів. При цьому кожна торговельна організація має знайти оптимальне поєднання прямого продажу товарів за гроші (готівкою чи безготівково) і продажу в розстрочку. До числа суб'єктів споживчого кредиту належать також й небанківські кредитні установи.

Об'єктом споживчого кредиту є витрати, пов’язані із задоволенням потреб населення, які поділяють на дві групи:

— витрати на задоволення потреб поточного характеру (придбання товарів в особисту власність);

— витрати на задоволення потреб капітального або інвестиційного

— характеру (будівництво житла, утримання нерухомого майна).

Особливістю споживчого кредиту є те, що основною гарантією його надання виступають сталі постійні грошові доходи даної фізичної особи — позичальника.

Основними напрямками кредитування банківськими установами населення в Україні є кредитування на придбання автотранспорту; нерухомості, придбання туристичних путівок; товарів довгострокового кредитування; на сплату за навчання; на споживчі цілі під заставу нерухомого майна; кредитування під заставу автотранспорту (на споживчі цілі); кредитування під заставу земельної ділянки (на споживчі цілі); та ін.

На сучасному етапі споживчий кредит виступає одним із чинників вирішення житлової проблеми шляхом кредитування індивідуального й кооперативного житлового будівництва, купівлі квартир і будинків в особисту власність. Так, у розвинутих країнах частка житлових кредитів у загальному обсязі банківських кредитів складає 30−45%.

Споживчий кредит має багато специфічних рис, пов`язаних із особливостями сфери особистого споживання громадян:

— цей вид позики відображає відносини між кредитором і позичальником, сенс яких полягає у кредитуванні кінцевого споживання, на відміну від позик, які надають суб`єктам господарювання для виробничих цілей або для придбання активів, що породжують рух вартості;

— на відміну від інших видів кредиту, якими користуються переважно суб`єкти господарювання, споживчі кредити одержують, як правило, фізичні особи;

— споживчий кредит є засобом задоволення споживчих потреб населення, тобто особистих, індивідуальних потреб людей. Така позика прискорює отримання певних благ (товарів, послуг), які вони могли б мати (придбати) лише у майбутньому, накопичивши кошти, необхідні для купівлі цих товарно-матеріальних цінностей або послуг, будівництва тощо;

— всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем — підвищенню життєвого рівня населення (передусім із низьким та середніми доходами), утвердженню принципів соціальної справедливості. Саме із цієї причини споживче кредитування здебільшого регулюється державами особливо ретельно. У нашій країні це виражається у тому, що споживчі позики зазвичай надаються на пільгових умовах.

Основними класифікаційними ознаками сегментів банківського кредитування населення є: строковість кредитування, забезпеченість повернення кредитів, контрольованість предмету кредитування.

У більш розгорнутому вигляді класифікація основних видів кредитів, що надаються фізичним особам може бути представлена наступним чином:

1) за строком надання:

— короткострокові кредити (менше 1 року);

— середньострокові кредити (від 1 до 3 років);

— довгострокові кредити (більше 3 років).

Короткострокові кредити надаються на строк до 1 року. В українській банківській практиці вони є найпоширенішими. Середньострокові кредити надаються на період від 1 до 3 років, а довгострокові - понад 3 роки.

2) за забезпеченістю:

— кредити під заставу (нерухомості, автомобілів, ЦП, депозитів);

— кредити без застави.

Згідно з критерієм забезпечення в літературі також розрізняють кредити забезпечені (ломбардні) і незабезпечені (бланкові). Більшість банківських кредитів надається під певне забезпечення. Формами забезпечення банківських кредитів в основному є рухоме і нерухоме майно позичальника. Незабезпечені кредити становлять невелику частку у позичковому портфелі банків. Вони можуть надаватися при високому ступені довіри банку до позичальника;

3) за ступенем ризику:

— стандартні кредити;

— кредити з підвищеним ризиком;

4) за формою видачі:

— кредити готівкою;

— кредити безготівковою формою;

5) за методом видачі:

— кредити, що надаються в разовому порядку;

— кредити траншами;

— кредитна лінія;

6) за способом погашення:

— кредити, що погашаються одним платежем;

— кредити, що погашаються в розстрочку;

7) за схемою погашення кредиту:

— кредити з ануїтетною схемою погашення (щомісяця сплачується фіксована сума);

— кредити зі стандартною схемою погашення (щомісячне погашення рівними частками зі сплатою відсотків на залишок, що зменшується);

8) за відсотковою ставкою:

— кредити з фіксованою відсотковою ставкою;

— кредити з плаваючою відсотковою ставкою;

9) за цільовим призначенням:

— кредити на споживчі цілі;

— кредити на рефінансування кредитів.

Розміри кредитів, що надаються громадянам України, обмежуються:

1) граничними розмірами, встановленими банком для конкретного виду кредитів;

2) платоспроможністю позичальника, його здатністю повністю й встановлений строк повернути отриманий кредит;

3) вартістю заставленого майна та цінних паперів, що можуть бути надані позичальником (іншою особою) для забезпеченні повернення кредиту з урахуванням виду застави.

Процес кредитування населення включає декілька етапів. Етапи процесу банківського кредитування фізичних осіб представлено у додатку Д.

На першому етапі клієнт, що звернувся до банку за отриманням кредиту, одержує необхідну інформацію щодо умов кредитування, забезпечення та повернення кредиту.

На другому етапі здійснюється аналіз кредитоспроможності клієнта, дозволяє виявити фактори ризику, що спроможні призвести до непогашення наданого кредиту в зумовлений термін, і тим самим оцінити ймовірність своєчасного повернення кредиту. Для визначення кредитоспроможності позичальника кредитний менеджер аналізує доходи і витрати клієнта. Доходи як правило визначаються за трьома напрямками: доходи від заробітної плати, доходи від накопичень громадян і капітальних вкладень та інші доходи. До основних статей витрат позичальника належать: сплата податку на дохід фізичної особи та інших податків, аліменти, щомісячні платежі за раніше отриманими кредитами, виплати зі страхування життя й майна, комунальні платежі тощо. Для підтвердження розмірів доходів і витрат клієнт надає відповідні документи. В результаті визначається спроможність клієнта здійснювати платежі і погашення основного боргу і відсотків.

Після безпосередньої перевірки наданих документів останні передаються юридичній службі й службі безпеки банку (перша аналізує подані документи з точки зору правильності оформлення і відповідності діючому законодавству; друга проводить перевірку паспортних даних, місць проживання і роботи позичальника, а також відомостей, вказаних в анкеті). На підставі результатів перевірки і аналізу документів юридична служба і служба безпеки складають письмові висновки та передають їх кредитному відділу. У випадку взяття в заставу об'єктів нерухомості, транспортних засобів або цінних паперів та іншого майна кредитний відділ користується допомогою фахівця банку з питань нерухомості, транспорту або цінних паперів або експерта спеціалізованої організації, які встановлюють ринкову вартість предмету застави, складають відповідний звіт і передають в кредитний відділ.

На останньому етапі після здійснення вищевказаних дій кредитний менеджер складає письмові висновки про доцільність видачі кредиту (відмови у видачі) і погоджує умови надання кредиту з позичальником. Висновки кредитного менеджера, завізоване керівником кредитного відділу, висновки інших служб банку додаються до пакету документів позичальника. Кредитний менеджер подає заявку на розгляд кредитного комітету. Останній розглядає заявку. Протокол його засідання і пакет документів передаються кредитному менеджеру, який інформує позичальника про рішення.