Україна в сучасному геополітичному просторі

УКРАЇНА У СУЧАСНОМУ ГЕОПОЛІТИЧНОМУ ПРОСТОРІ.

Геополітика як політологічна концепція, що вбачає в політиці держави визначальну роль географічних чинників, за глобальних політичних змін, котрі гостро постали на зламі XX—XXI ст., набуває нового значення й змісту. Це заговорили українською у «язано насамперед з невідпо-вщністю реаліям традиційних моделей реалізації державно-політичних прагнень. Просторове розташування України, розміри її територї, чисельність її населення, природні ресурси в поєднанні із її потенційними можливостями в науковій, економічній та інших сферах суспільного життя дають їй змогу й право матір статус великої європейської держави із відповідною геополггичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Україна на тлі глобальних політичних трансформацій.

Останнє десятиріччя XX ст. ввійде в історію вельми суттєвими геополітичними змінами. Серед нових політичних реалій — творення Української незалежної держави з-поміж інших країн пострадянського простору.

Передумовами глобальних зрушень на континенті були: подолання військовополітичного протиборства схід — захід, падіння комунізму й переорієнтація низькі держав засади цінностей західної демократії. Внаслідок цих подій світло з двополюсного, чітко розмежованого поступово набирає обрисів багатополюсного, взаємозалежного, зростають взаємовпливи держав й народів. Тісно заговорили українською у «язані між собою процеси подолання розколу Європи і Німеччини, ослаблення полюси сили, що його уособлювала Москва, та самовизначення народів східноєвропейських держав й національно-державного волевиявлення народів колишнього Радянського Союзу. На Сході припинили існування воєннополітичний блок країн Варшавського Договору, Рада Економічної Взаємодопомоги та СРСР як світова наддержава. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації над даному регіоні. Досягнення суверенної статусу Українською Державою, за визначенням американського політолога 3. Бжезінського, є однією із найвідчутніших геополітичних подій XX ст. Ставши незалежною, Україна, за оцінкою вченого, створила можливість для самої Росії — як держави й нації — статі, нарешті, демократичною та європейською. Був годину, коли на Заході дехто вважав за потрібне робити вибір між Україною та Росією. Алі згодом усі, а Західній Європі та США, зрозуміли, що добрі відносини й із однією, й із іншою країною лише сприятимуть стабільності в Європі. Виваженість зовнішньої політики України, її миролюбні засади, мирний характер перетворень у суспільстві підвищують рівень безпеки на континенті та сприяють становленню дієвіших відносин України із європейською сім «єю народів. Відбуваються одночасні різновекторні, досить суттєві і далекосяжні за наслідками події.

До глобальних трансформацій слід віднести не лише появу у світовому співтоваристві нових політичних одиниць, у тому числі 52-мільйонної України, а і руйнацію довготривалого російського домінування на контрольованому нею просторі. Аналітики західного світу практично одностайні у визначенні ролі України як «детонатора» у зруйнуванні такої сили, якою був СРСР. Так, американський політик й вчений Д. Мойніхен найсуттєвішим чинником розвалу Радянського Союзу вважає «небажання слів «янської України продовжувати жити в режимі домінування слів «янської Росії».

Віднині Україна после тривалого періоду перебування у складі Ро-сійської імперії, а потім СРСР, коли вон могла дивитися на світло лише крізь «московські окуляри», почала активно реалізовувати свій шанс безпосередньо прилучитися до міжнародного співтовариства як його повноправний суб «єкт. Підписанням Україною на початку 1992 р. гельсінського Підсумкового акта було б увінчано самовизначення і визнання державності українського народу іншими країнами. Водночас це стало початком нормальної діяльності України в європейських структурах як рівноправного партнера.

Наведені факти, й не лише смердоті, свідчать про наявність глобальних трансформацій. За цих умів варто звернути увагу і тих, що у свідомості, світосприйнятті, політичній позиції та суспільній поведінці десятків й сотень мільйонів людей континенту й світу відбувається еволюція поглядів, моральних орієнтирів й спонукальних мотивів. Головним принципом змін можна назвати демонтаж конфронтаційних підходів й рецидивів старого політичного мислення. Останнє десятиріччя XX ст. покликане було б статі етапним періодом, який визначить розвиток Європейського континенту на рокта і десятиріччя вперед. За всієї невизначеності майбутнього, із повторюємо переконанням слід наголосити, що Європа й світло перебувають на пе^ рехідному етапі розвитку. Нині закладаються підвалини тихий нових відносин, того стану, яку стані визначальним, якщо не вирішальним, для майбутньої долі континенту.

Після стрімкого краху соціалізму східноєвропейські краї* ні докорінно змінили систему зовнішньополітичних пріоритетів. Якщо до середини 1990 р. це коло країн виявляло тата^ стриманість у розвитку відносин з Заходом, то надалі смердоті «повернулися обличчям» до ЄС, НАТО. Відтоді припинилися зовнішньополітичні взаємні консультації країн східного блоку, Незважаючи на стурбованість СРСР питаннями безпеки; уряди Польщі, Угорщини, ЧехоСловаччини дистанціювалися від Москви. Кремль сподівався, що союзники із ОВС заперечуватимуть входження про «єднаної Німеччини до НАТО, але й саме у Варшаві та Празі недвозначно підтримали таке рішення. Підкреслимо, що входження НДР у склад ФРН як завершальний процес самоідентифікації німецького народу спонукав до завершення політичного вибору країн Центральної та Східної Європи на користь західної системи демократії.

Суттєвими за годину поряд із іншими стають власні геополітичні чинники новоутворених держав й країн Центральної та Східної Європи, що самовизначилися в соціально-політичному розвитку. Складові нового геополітичного стану та оточення стають для цого кола країн інструментом пошуку і забезпечення національних інтересів.

Новим й природним явищем геополітичного стану Європи постала про «єднана Німеччина. Змінюючи систему ціннісних орієнтацій, центральней східноєвропейські країни почали розглядати Західну Європу, зокрема про «єднану Німеччину, як жаданого партнера та вагомий чинник міжнародної політики. Водночас голос ФРН у ЄС на «східному напрямку» — це ті, що вирізняє позицію Бонна в європейській спільноті.

Нині політичні еліти демократичних держав Заходу, а також молодої демократії та новоявлених країн пострадянського простору ведуть пошук ефективних зовнішньополітичних програм, воєнно-стратегічної рівноваги, котрі відкрили б нові можливості для реалізації національних інтересів й завдань національної безпеки. Європейські країни, а із ними і Україна, на початку 90-х рр. повернулися до природного стану, коли суттєвими чинниками формування міжнародних відносин були геополітичні фактори — територія, матеріальні ресурси, національна структура населення, а також національно-релігійні характеристики, которые действовали протягом багатьох століть. Саме смердоті стали обґрунтуванням націопальних інтересів, коаліційних й військово-політичних союзів тощо Для України, Яка впродовж своєї історії перебувала в центрі геополітичних інтересів кількох наддержав, зовнішньополітичний вибір має не лише внутрішню, а і міжнародну ваги Стратегічна позначка нашої країни полягає в інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. За умів збереження бага-товекторності зовнішньої політики України принциповий європейський вибір обумовлюється не сьогоденною кін «юнктурою, а національними інтересами. Про «єднана Європа уже перебрала у собі частину відповідальності за становлення України як стабільної демократичної держави. Пріоритетним тепер стає набуття повноправного членства у Європейському Союзі, який, певно, визначатиме образ Європи XXI ст. Такий стратегічний курс має усунути вагання потенційних партнерів, заговорили українською у «язані із «невизначеністю» й «непередбачуваністю» України.

Розширення ЄС через низку причин поки що перебуває в затінку розширення НАТО. Проте стратегічні інтереси України, а також досвід Польщі, країн Балтії та інших країн Центральної та Східної Європи свідчать про необхідність суттєвої активізації участі нашої країни саме в розширенні ЄС. З огляду на зростаючу взаємозалежність світу в ракетно-ядерну епоху попереднє одномірне розуміння безпеки як винятково військово-стратегічної проблеми стає надбанням минулого. Безпека нині має багатокомпонентний характер. При цьому суто військові, зовнішньополітичні, аспекти безпеки уже не е визначальними для держави чи нації, котра існує в системі складних взаємовідносин глобального і регіонального рівнів. Безпека кожної країни має і конкретно-історичний характер, вон детермінована як внутрішніми, так й зовнішніми чинниками, залежить від наявності надійних партнерів й консолідуючої політики влади. Стосовно регіону Центральної та Східної Європи конкретно-історичні запитання безпеки мають безпосереднє ставлення до трансформацій у значно ширших масштабах, ніж власні соціально-економічні перетворення. Історично склалися дві лінії: суперництво між Росією та Заходом й взаємодія їхнього у розбудові Європи. Якщо Росія чи СРСР поставали полюсом сили на Сході, то, на Заході континенту таким полюсом здебільшого виступала Німеччина. Тривалий період східноєвропейські країни були: проміжним простором, «санітарним кордоном» чи сферою подіту впливу сильніших сусідніх імперій, про «єднань. ї «Отже, досить суттєвим геополітичним чинником постає й зняття із політичного порядку денного німецького запитання, що І є однією із головних ознак нового етапу історичного розвитку Європи. Віднині мирний порядок на континенті має будуватися на природній основі, до якої, крім інших змін, належить вихід на політичну арену України як суб «єкта міжнародних відносин та наявність у центрі Європи єдиної могутньої, стабільної та впливової німецької держави. Якщо для України, як, власне, й для інших країн молодої демократії, проблеми нового державотворення, економічного зростання, подолання кризи постають пріоритетними под будь-яким кутом зору, то тут для Німеччини ці проблеми не мають такої гостроти, а економічні досягнення є привабливим чинником для її сусідів.

За таких кардинальних змін інтересам безпеки відповідають: розширення політичного діалогу, зниження рівня озброєнь, подолання регіональних воєнних конфліктів та ін. Важливу роль має відіграти зростання довіри між країнами молода! демократії та іншими державами континенту й світу, створення нової надійної системи колективної безпеки.

Україна в загальноєвропейському політичному процесі.

Для суверенної України, держав Центральної та Східної Європи важливим геополітичним чинником є загальноєвропейський процес, входження до європейського й світового загалу на засідках цінностей західної демократії. Цьому підпорядковані зовнішньополітичні пріоритети, налагодження принципово нових двота багатосторонніх відносин, а також відповідна внутрішня трансформація. Наріжним каменем цого процесу є положення Підсумкового акта про відсутність територіальних претензій один до одного всіх учасників ОБСЄ, а також про непорушність кордонів, що склалися історично. На відміну від деяких інших країн, Україна не заперечує легітимності своїх кордонів, жодна політична сила не висуває територіальних претензій до відома наших сусідів. Розширення відносин Києва із більшістю європейських й міжнародних організацій має не лише дружній, а і передбачуваний характер. Принципово важливим новим виміром геополітичного стану в Центральній й Східній Європі та в ширших межах стало добровільно взяте перед міжнародним співтовариством Україною й виконане нею вол «язання про без «ядерний статус держави. Вивезення й знищення 1996;го р. третього за розмірами ядерного арсеналу світу, що був успадкований від СРСР, значно підвищує між безпеки всіх країн континенту. Це безпрецедентне явище світової практики, воно та є внеском України в безпечу кожної держави, людської спільноти взагалі.

У середині 90-х рр. наш континент ставши безпечнішим, ніж раніше, оскільки зник ризик великої глобальної війни. Алі тепер він є менш стабільним. Подолання конфронтації комунізм — капіталізм змінилося локальним протистоянням політичних сил, міжнаціональним суперництвом й етнічною напруженістю в регіонах Європи із однією суттєвою різницею: на Сході смердоті мають загрозливий характер, на Заході кидають виклик європейській економічній й політичній інтеграції.

Війни, що спалахнули в колишній Югославії та на теренах колишнього СРСР, нестабільність у Європі — це вияв антидемократичної, антизахідної ідеології, заперечення її цінностей. Тому інтересам прискорення перехідного періоду винен прислужитися, власне, демократичний характер розвитку.

Чинником, що ускладнює взаємодію, є збільшення числа суб «єктів зовнішньополітичної діяльності у Центральній та Східній Європі. Це поряд із іншими чинниками привело до порушення балансу сил країн регіону, посилило позиції провідних держав Заходу. Не чудово, що загальною спрямованістю більшості країн, котрі постали на руїнах східного блоку, є потяг до взаємодії із Європейським Союзом, намагання якомога швидше прикритися «парасолькою НАТО». Цю прагматичність можна зрозуміти — адже в Західній Європі знаходяться такі впливові економічні і військово-політичні організації, як ЄС, НАТО, Рада Європи та ін.

Держави Заходу схвалюють бажання східноєвропейських країн брати доля в європейських інтеграційних процесів, але й підтримують не пряму доля, а перехідні форми. Так, спеціальна угода про асоціацію із ЄС 1991 р. передбачає пільги Польщі, Угорщині і тодішній Чехо-Словаччині в торгівлі. Згодом такий статус отримали Болгарія, Румунія та інші країни. У 1994 р. було б підписано угоду про співробітництво із Україною. Хоча ця угода і не надає статусу асоційованого членства, вон сприяє розширенню взаємодії обох сторін. Щоправда, перспектива інтеграції східноєвропейських країн до західних структур цього не настільки близька, як сподівалися раніше. Для вступу до Європейського Союзу доведеться подолати дуже високий «поріг», який якщо ще вищим для пострадянських держав. Один з перехідних варіантів — створення •шеціальних структур, наближених до західних організацій, що уможливлює ведення діалогу, консультацій без негайного прийняття повноправними членами східних держав. До таких структур належить, зокрема. Рада північноатлантичного співробітництва, створена наприкінці 1991 р. Практика регулярних консультацій у рамках ЄС передбачає проведення зустрічей на рівні його керівництва та Міністрів закордонних справ й оборони країн молодої демократії.

Для Сучасної України особливо важливим є регіон Центральної та Східної Європи, відповідні про «єднання країн цієї частини континенту. Вже кілька років Українська держаю докладає чимало зусиль для розширення стосунків у рамках Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ). Важливим зрушенням на цьому напрямку стало набуття нашою Державою 1996 р. статусу повноправного члена ЦЄІ. Це — підсумок чотирьох років напруженої роботи нашої дипломатії, відчутний крок до реалізації стратегічної мети — вступу до ЄС, інтегрування України в європейський економічний простір, оскільки учасниками цого про «єднання є члени ЄС та асоційовані держави. Саме тому 1996—1997 рр. характеризувалися активною участю України в міжурядових заходах, що відбувалися у межах ЦЄІ.

Останніми роками чіткіше визначилася позиція України у стосунках із СНР. Суттєвим для самої Співдружності та Європи в цілому є ті, що Україна заперечує надання СНР статусу суб «єкта міжнародного права. Це, як відомо, не зовсім влаштовувало Москву. Одначе такий підхід, власне, й вирізняє позицію Києва.

Привабливою, на думку багатьох східноєвропейських політиків, є концепція розширення блоку НАТО на схід, насамперед за рахунок Польщі, Угорщини і Чехії. Таким планам чинився опір з різних напрямів. То в Парижі не погоджувалися, щоб «парасолька НАТО» прикривала Угорщину та ігнорувала Румунію. Італія наполягала на включенні до НАТО Словенії. Для Туреччини перспектива членства Болгарії в Північноатлантичному блоці, на додачу до традиційно недружньої православної Греції, теж не є привабливою. У США та Росії спершу досить несхвальне поставилися до цих пропозицій. А Бонн побоювався, що розширення НАТО може навіть зруйнувати блок.

За останні рокта у сфері взаємин країн молодої демократії із НАТО сталася значна еволюція. У НАТО уже схвалено рішення про розширення альянсу на схід, із урахуванням позицій Вашингтона й Москви. Керівництво блоку вирішило паралельно із розширенням союзу встановити тісні стосунки із Росією. За останні шість років НАТО зосередив діяльність на запобіганні конфліктам й врегулюванні криз, а чи не на підготовці можливих широкомасштабних воєнних операцій. Головний напрям змін Північноатлантичного альянсу визначається посиленням його політичної ролі та зростанням внеску разом із іншими міжнародними організаціями у справу збереження безпеки й стабільності, від які залежить майбутнє НАТО.

Надто важливим й показовим, под кутом зору трансформації НАТО, є підвищення ролі альянсу в подоланні кризових ситуацій та миротворча діяльність. Це було б яскраво продемонстровано підтримкою зусиль ООН із боці альянсу щодо приборкання агресії Іраку 1990;го р., а також діями НАТО й країн — не членів альянсу із налагодження світу колишній Югославії. У миротворчих операціях брали доля й військовослужбовці українського батальйону. Завдяки міжнародній співпрацю, згідно із мандатом ООН, було б досягнуто світу Боснії та Герцеговині. Практика 90-х років свідчить, що Північноатлантичний альянс зацікавлений у співробітництві із Росією, Україною та іншими державами СНД.

Україна, зі свого боці, може обстоювати умови приєднання до НАТО нових членів, наприклад, нерозміщенням ядерних арсеналів на нових територіях чи навіть розширенням без «ядерного «коридору». За таких підходів можна апелювати до держав Заходу, до безпосередніх сусідів. Власне, у НАТО такий підхід знаходить розуміння. Це підтверджено в заяві НАТО про відсутність «планів й намірів та причин» розміщення в країнах-претендентах ядерної зброї. Важлива подія у відносинах Україна — НАТО сталася 7 травня 1997 р. У Києві було б відкрито Інформаційний центр НАТО. До речі, це перший такий центр у стране, що не входити до альянсу. Він покликаний оперативно надавати достовірну поточну та узагальнюючу інформацію про справ в НАТО.

З відкриттям Інформаційного центру НАТО почалася струк-туризація відносин по лінії Київ — Брюссель. Зацікавленість сторін формуватиме стосунки, що їхні офіційні особини називають особливим партнерством, яку визнає міжнародну вагомість України та її безперечний потенціал у європейській безпеці. Підготовка підписання майбутнього документа Україна — НАТО перейшло у практичну площину. 29 травня 1997 р. в Сінтері (Португалія) парафовано Хартію про особливе партнерство НАТО із Україною. На цій церемонії були присутні міністри всіх 16 країн — членів НАТО, котрі брали доля в засіданні Північноатлантичної Заради. Президент України та глави держав й урядів блоку підписали Хартію про особливе партнерство на саміті НАТО в Мадриді в липні того ж року. НАТО обстоює принципи стабільності і недоторканності кордонів держав-членів, гарантує їм територіальну цілісність. Такі засади альянсу дуже вагомі для нашої країни. Адже із боці окремих політичних сил сусідніх держав неодноразово висувалися певні територіальні претензії до України. Натомість НАТО визнає територіальну цілісність, кордони України та її демократичний вибір.

Україна, займаючи важливе місце в Європі, є одним з визначальних чинників нового геополітичного стану в цьому регіоні. Конкретний внесок нашої держави у справу безпеки полягає до того, що вон не успадкувала «ядерного менталітету» СРСР, відмовилася від конфронтаційних підходів, усвідомила власну відповідальність за міжнародну безпечу. Цей виважений підхід засвідчили такі політико-правові акти, як Декларація 1990 р. про державний суверенітет, Основні напрями зовнішньої політики, схвалені 1993 р. Верховною Радою, а також Концепцію національної безпеки України, прийнята на початку 1997 р.

Надзвичайно важливу роль для зміцнення стабільності та безпеки в регіоні відіграють Конституція України та підписання нових політико-правових документів нашої держави із безпосередніми сусідніми країнами. Основний Закон держави стає важелем консолідації суспільства, нарощування демократичних перетворень й ствердження територіальної цілісності України. Так, якщо впродовж досить тривалого години відносини України із Росією лишалися центральним питанням політичного життя Києва й невирішеною проблемою національної зовнішньої політики, то підписання у травні 1997 р. широкомасштабного українсько-російського договору та інших документів знаменує формування якісно нових політико-правових засідок відносин між двома найпотужнішими країнами на пострадянських теренах. Досягнуті домовленості унеможливлюють конфронтацію в міждержавних відносинах, піднімають рівень безпеки в регіоні та стабілізують новий геополітичний простір.

Україна впевнено розвиває відносини й із іншими колишніми республіками СРСР, а нині незалежними державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНР на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного двота багатостороннього співробітництва, передусім економічного характеру. Україна тут виходить із історичних зв «язків, що склалися в колишньому Радянському Союзі, вбачає за доцільне переводити Їх на належну ^політико-правову основу. Не менш важливими для геополітичного стану є спільні заходь України із іншими безпосередніми сусідами: надання українсько-польським відносинам характеру стратегічного партнерства, ратифікація україно-молдовського договору 1996;го р., підписання 1997 р. договорів з Білоруссю про державний кордон та із Румунією про відносини добросусідства й співробітництво. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише 1996;го р. із сусідніми країнами понад 10 державних, 120 міжурядових й ЗО міжвідомчих угод й документів. Тобто, Україна за периметром своїх кордонів, у новому геополітичному просторі залагодила практично усі проблеми, встановлюючи партнерські і добросусідські відносини.

Особливість геополітичного стану України полягає до того, що, будучи відкритою для інтеграції до Європи, вона, на відміну від інших країн Центральної та Східної Європи, змушена долати дві лінії поділу континенту, котрі виникли после другої світової війни. Перша із них — межа між країнами колишнього Варшавського Договору і рештою Європи, що розмивається й зникає. Друга — західний кордон колишнього СРСР, що годиною сприймається як межа дуже неоднорідної та аморфної СНР, котра віддаляє Україну від її природних партнерів у Центральній та Східній Європі.

Україна послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти й розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, утвердження нового геополітичного простору, що відповідатиме вимогам наступного століття. З прийняттям нашої країни до Заради Європи, ЦЄІ та співпрацю із іншими європейськими про «єднаннями із «явилися принципово нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, сходження до цивілізаційного рівня розвитку. Україна зміцнила співробітництво й із такими впливовими міжнародними інститу;

• ціями, як Міжнародний валютний фонд, Всесвітній банк й Європейський банк реконструкції та розвитку. Ініціатива НАТО ї «Партнерство зазаради світу» дала змогу Україні гнучко підійти • до розвитку партнерства із Північноатлантичним альянсом, ма-Ї ючи із ним такий рівень співпрацю, який відповідає її індивіду-[. альним вимогам й можливостям. На часі розвиток стосунків особ-1 ливого чи навіть привілейованого партнерства Україна — НАТО. І Аналіз конкретного геополітичного стану України та ^ зовнішньополітичних кроків свідчить на користь нарощування І зусиль до утвердження нашої держави в лоні європейських І народів, у світовому співтоваристві. Вагомішими стали й здо- 1 бутки української дипломатії. Це відбивається на зростанні обсягів та якості стосунків й із близькими сусідами, й із країнами інших регіонів. Політичні зрушення спонукають до нарощування політико-правових засідок у міждержавних відносинах, взаємовигідних торговельних та економічних зв «язків, співпрацю в науці і техніці. Хоч й повільно, але й зростають іноземні інвестиції. Провідні місця в цій сфері посідають капітали США, ФРН й Великобританії. Цьому сприяли як наполегливість державних лідерів й дипломатів, то й чинники економічного характеру.

Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки.

1. Глобальні трансформації, започатковані на зламі 80— 90-х рр., ще не завершилися. Врахування близьких й віддале-них — як бажаних, то й небажаних, але й потенційно можливих змін у регіоні і поза його межами вкрай важливе для України та інших країн Європи. Тому в інтересах нашої держави і континенту є зміцнення довіри, розширення політичного діалогу й співробітництва на двота багатосторонній основі у межах загальноєвропейського процесу, заходь із подолання економічної кризи, дотримання загальнолюдських фундаментальних цінностей.

2. Конструктивними в діяльності урядових кіл, зовнішньополітичного відомства України, держав молодої демократії постають адаптація зовнішньополітичних засідок, корекція стратегічних пріоритетів із урахуванням нових реалій, формування чітких критеріїв геополітичного і геоекономічного стану, врахування складних умів перехідного періоду Європейського континенту.

3. Долаючи труднощі про «єктивного і суб «єктивного порядку, Україна успішно продовжує процес розширення своєї дипломатичної присутності у світі. Завдяки зробленому в1991— 1997 рр. вона набуває рис впливової європейської та світової держави, дедалі понад перетворюється на реального та активного суб «єкта міжнародних відносин. відмінності.

ЛІТЕРАТУРА Видрін Д., Табачник Д. Україна на порозі XXI ст. Політичний аналіз. — До., 1995. Гончаренко Про. Поширення НАТО й Україна // Економічний часопис. — 1997. — № 4. Грищенко Т. Геостратегія постбіополярності (Сучасні американські концепції та Україна) // Політична думка. — 1997. — № 1. Деркач А., Веретенников З., Єрмолаєв А. Нескінченно котре триває справжнє. Украйна: чотири роки шляху. — До., 1995. Кононенко З. Новітня великодержавність // Політична думка. — 1997. — № 1. Кудряченко A.I. Східна Європа на шляху змін. —До., 1990. Кудряченко A.I. Європейська політика ФРН (1970—1991 рр.). — До., 1996. Політологія посткомунізму: політичний аналіз посткомуністичних суспільств.

— До., 1995. Сжора 1. Геополітична легітимація ролі України в новому світовому порядку // Політологічні читання. — 1994. — № 1. Україна та міжнародне співтовариство // Політична думка. — 1993. — № 1. Українська державність у XX ст. й історико-політичний аналіз.— До., 1996.

Шпорлюк Р. Російське запитання і імперська експансія // Політична думка. —.

1996.