Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу–Ро

Магістерська роботаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Зауваження Чейні заслуговують уважного прочитання. Він прогнозує помірне зростання світового попиту на нафту до кінця поточного десятиліття, тобто в найближчі роки чотири. Він оцінює, що світу потрібно буде знайти додатково 50 мільйонів барелів щоденного видобутку. Загальний щоденний видобуток нафти в даний час коливається біля рівня 83 мільйони барелів нафтового еквівалента. Це означає, що для… Читати ще >

Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу–Ро (реферат, курсова, диплом, контрольна)

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

Україно-арабський Інститут міжнародних відносин імені Аверроеса Кафедра політології

На правах рукопису

Допускається до захисту в ДЕК

Завідувач кафедри політології

доктор політичних наук

Бідзюра І.П.

«____"_______________2007 р.

Рецензент професор Кучменко Е.М.

«____"_______________2007 р.

МАГІСТЕРСЬКА РОБОТА

Здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня

«магістр»

на тему:

«Довгострокова політика України по забезпеченню енергетичної безпеки на підставі аналізу геополітичних планів і перспектив головних провідних країн світу — Росії та США»

Студента магістратури групи МВ 7−06 МПДУ (1.0 З),

заочної форми навчання

Добровольського Андрія Миколайовича

Науковий керівник:

доктор політичних наук, професор

Храмов В.О.

Київ 2007

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1 СУЧАСНИЙ СТАН ТА МАЙБУТНЄ СВІТОВОЇ ЕНЕРГЕТИКИ

1.1 Плани США по контролю світових енергоресурсі та їх крах

1.2 Тенденції глобальної енергетики на найближчі десятиліття

1.3 Росія в світовій енергетиці

РОЗДІЛ 2 ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ США

2.1. Геополітичні плани США

2.2. Економічне становище США

2.3. Соціально-економічне становище США

2.4. Збройні сили США

РОЗДІЛ 3 ГОЛОВНІ ФАКТОРИ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ РОСІЇ

3.1. Внутрішньополітична стратегія Росії

3.2. Зовнішньополітична стратегія Росії

3.3. Стан Російської економіки

3.3.1. Іноземні інвестиції в Росії

3.3.2. Державний борг Росії

3.3.3. Зміцнення національної валюти

3.3.4. Вирішення соціальних проблем

3.4. Збройні сили Росії

РОЗДІЛ 4 УКРАЇНА: СТАН ТА СТРАТЕГІЯ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНОЇ БЕЗПЕКИ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження обумовлена як практичними потребами так і концептуальними узагальненнями, які мають сприяти оптимізації політики України по забезпеченню енергетичної безпеки враховуючи геополітику провідних світових гравців, як Росія, США. Перспективи їх домінування в світі; важелі впливу, які застосовуються або можуть бути застосовані цими країнами для досягнення своїх планів. Оскільки все більш стає зрозумілим, що стояти осторонь процесів глобалізації, які сьогодні охоплюють всю планету, вже не можливо. Хоче Україна чи ні, але крім внутрішньополітичних ритмів, її життя все більше підпорядковується ритмам глобалізації та хвилям інтеграції особливо в контексті забезпечення енергетичної безпеки.

Новизна роботи полягає в:

1. Здійсненні емпірико-порівняльної концептуалізації забезпечення енергетичної безпеки України на геополітичному векторі сучасності враховуючи вплив США та Росії.

2. Здійсненні аналізу сучасного та майбутнього стану світової енергетиці.

В наш час дослідженням питання енергетичної безпеки України займаються ряд науковців так наприклад:

Так, Олексій Волович — директор Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень вважає загрозою енергетичній безпеці України можливий енергетичний шантаж з боку Росії. Для протидії енергетичному шантажу Росії він пропонує Грузії, Молдові, Україні, Білорусії, країнам Балтії, Польщі, Словаччині, Чехії та Угорщині, які займають весь транзитний простір від Чорного до Балтійського моря, зробити конкретні кроки з метою створення альянсу транзитних держав за участю інститутів Європейського Союзу. Які б використовуючи транзитні можливості колективно протидіяли Росії. [1]

Науковці Національного інституту стратегічних досліджень при Раді національної безпеки і оборони України В. Т. Шлемко, І. Ф. Зінько стверджують, що заходи державного регулювання щодо забезпечення енергетичної безпеки можна розділити на превентивні і ліквідаційні. [2]

Превентивні заходи. Їх реалізація має сприяти формуванню в Україні менш уразливої до енергетичних потрясінь економіки. Це насамперед: енергозбереження, диверсифікація джерел надходження енергоносіїв, стимулювання видобутку основних видів палива і виробництва електроенергії, використання нетрадиційних та відновлювальних видів енергії.

Ліквідаційні заходи повинні, зокрема, передбачати створення в Україні стратегічних газових і нафтових резервів, підконтрольних державним органам, та системи розподілу нафти і газу в разі серйозних порушень в інфраструктурі забезпечення споживачів.

Відомий професор Лукашевич В. М. бачить забезпечення енергетичної безпеки у [3]:

§ диверсифікації енергетичного ринку;

§ ефективному використанні нафти та газотранспортних можливостей України;

§ раціоналізації структури енергоспоживання, у тому числі за рахунок відновлення вугільної галузі;

§ реалізації програми енергозбереження.

Але в цілому проведений аналіз зазначених авторів свідчить, що не має комплексного аналізу який враховує сучасний стан геополітики США та Росії, що безумовно мають бути предметом досліджень.

Методологічні основи наукового дослідження базуються на сучасній науці геополітики, Закону України «Про основи національної безпеки України», «Енергетичної стратегія України на період до 2030 року», «Стратегії національної безпеки України» та конкретних емпіричних даних з глобальних енергетичних планів США та Росії.

А також використані наступні методи наукових досліджень: комплексного аналізу, структурно-функціональний, порівняльний, історичний, прогностичний.

Об'єктом наукового дослідження роботи є політика України в контексті геополітичних планів Росії, США.

Предметом наукового дослідження роботи є аналіз політики України по забезпеченню енергетичної безпеки в контексті геополітичних планів Росії, США та ЄС, сучасного та майбутнього стану світової енергетики її стану та перспектив.

Метою роботи є вироблення концептуального підходу до забезпечення енергетичної безпеки України на основі геополітичних планів Росії, США та ЄС, які є головними гравцями в забезпеченні енергетичної безпеки країн світу.

Завданням роботи є:

1. Розгляд питань сучасного та майбутнього стану та майбутнє світової енергетики. Висвітлення планів США метою яких є встановлення контролю за світовими енергетичними ресурсами, плани та заходи по реалізації цих планів, причини та умови краху цих планів.

Висвітлення тенденції глобальної світової енергетики. При цьому здійснено аналіз зростання попиту на нафту та газ найбільших споживачів у світі в теперішній час та найближчі десятиліття. В світлі зростання попиту на нафту і газ розглядається перспективи збільшення видобутку нафти та газу як традиційних найбільших постачальників так і зростання видобування в країнах латинської Америки та Африки.

Розгляд роль Росії у світовій енергетиці. Це пов’язано з тим, що Росія володіє величезними запасами нафти та газу і є головним постачальником вуглеводневих ресурсів до України. Розглядаються дії російського уряду про повернення під контроль держави вуглеводневих ресурсів. Збільшення видобування газу та нафти як в самій Росії так і за кордоном, будівництво нових газо та нафтопроводів, безпосередній вихід «Газпрому» та нафтових компаній на енергетичні ринки інших країн. При цьому висвітлюється поступове але постійне збільшення залежності світу і особливо країн Європи від постачання російського вуглеводневих ресурсів. Заходи які вживають країни Європи націлені на недопущення контролю своєї економіки зі сторони Росії за допомогою постачання нафти та газу, результати цих заходів.

Оскільки головними чинниками при розробці політичної стратегії України виступають США та Росія то ці країни необхідно розглядати не лише в контексті глобальних планів але і в контексті внутрішньо і зовнішньо політичних планів цих країн, їх економічного та соціально-економічного становища. Також значна увага приділяється збройним силам цих країн. Оскільки як показує досвід (на прикладі Республіки Ірак) забезпечити власні потреби в енергоресурсах можливо шляхом окупації країни, яка володіє величезними запасами нафти.

2. Розгляд і аналіз геополітичних планів США, що беруть починаються з початку ХХ ст., та мають на меті встановлення американського світового панування. Під час розгляду та аналізу економічного становища США висвітлюється стан та перспективи американської економіки, стан внутрішнього та зовнішнього боргу, стан компаній, які відносяться до так званої «нової економіки». Увага приділяється стану та перспективі американської валюти особливо в світлі того що центральні банки світу значно скоротили свої резерви у доларах США і продовжують це скорочення. Розглядає стан та проблеми державного бюджету США. Також приділена увага соціальному становищу в США. В роботі розглядається стан та перспективи збройних сил США. Причини та умови війни з Іраком наслідки цієї війни для ЗС США та економіки країни.

3. Розгляд та аналіз:

§ внутрішньої політичної стратегії Росії;

§ зовнішньої політичної стратегії Росії;

§ стану Російської економіки;

§ іноземних інвестиції в Росії;

§ державного боргу Росії;

§ зміцнення національної валюти Росії;

§ вирішення соціальних проблем Росії;

§ збройних сил Росії.

4. На підставі «Енергетичної стратегії України на період до 2030 року» здійснити розгляд та аналіз:

§ енергетичної залежності України від поставок органічного палива;

§ структури споживання первинної енергії в Україні;

§ показників ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів країни, витрати первинної енергії на одиницю валового внутрішнього продукту країни (енергоємність ВВП) в контексті енергоємності ВВП країн світу;

§ балансу нафти;

§ характеристика внутрішніх та зовнішніх нафтових джерел;

§ прогноз балансу надходження та розподілу природного газу до 2030 року;

§ видобутку природного газу в України;

§ видобутку природного газу за межами України;

§ характеристики сучасного стану та розвиток газотранспортної системи;

§ характеристики і перспективи ядерної енергетики;

§ характеристики і перспективи вугільної промисловості;

§ фінансового забезпечення розвитку ПЕК України.

5. Визначення довгострокової політики України направленої на забезпечення енергетичної безпеки України для вирішення питань в сфері економіки, соціального захисту населення, оборони, безпеки і територіальної цілісності країни.

Розділ І

СУЧАСНИЙ СТАН ТА МАЙБУТНЄ СВІТОВОЇ ЕНЕРГЕТИКИ.

1.1 Плани США по контролю світових енергоресурсі та їх крах.

У вересні 1999 року, за рік до виборів в США, які зробили його найбільш впливовим віце-президентом в історії, Чейні виголосив промову перед керівниками нафтової промисловості в Лондонському інституті нафти.

«За деякими оцінками, в подальші роки світовий попит на нафту щорічно збільшуватиметься в середньому на два відсотки, тоді як природне скорочення видобування з існуючих запасів складатиме, принаймні, три відсотки. Це означає, що до 2010 року нам не вистачатиме додатково 50 мільйонів барелів на день. Так звідки ж візьметься нафта? Уряди і національні нафтові компанії, очевидно, контролюють близько 90 відсотків запасів. Нафта, по суті, залишається справою урядів. Тоді як в багатьох регіонах світу є великі нафтові можливості, Близький Схід з його двома третинами світових запасів і найнижчою ціною — як і раніше те місце, де, кінець кінцем, знаходиться приз. Навіть якщо компанії сильно стурбовані доступом до цих ресурсів, прогрес залишається у них невеликим. Вірне те, що технологія, приватизація і розкриття цілої низки країн створили безліч нових можливостей по всьому світу для різних нафтових компаній, але, озираючись в початок 1990;х рр., очікувалося, що значна частина нових світових ресурсів прийде з колишнього Радянського Союзу».

Зауваження Чейні заслуговують уважного прочитання. Він прогнозує помірне зростання світового попиту на нафту до кінця поточного десятиліття, тобто в найближчі роки чотири. Він оцінює, що світу потрібно буде знайти додатково 50 мільйонів барелів щоденного видобутку. Загальний щоденний видобуток нафти в даний час коливається біля рівня 83 мільйони барелів нафтового еквівалента. Це означає, що для того, щоб уникнути катастрофічного браку і подальшого спустошливого удару по світовому економічному зростанню, згідно оцінкам Чейні в 1999 році, світ повинен знайти нові джерела виробництва нафти, що складають більше 50% від світового рівня видобутку в 1999 році і це треба зробити до 2010 року. Іншими словами, це еквівалент п’яти нових нафтових родовищ, кожне з яких рівне за розмірами сьогоднішній Саудівської Аравії.

Оцінка Чейні базувалася також на заниженій оцінці майбутнього попиту на імпортовану з боку Китаю і Індії, сьогодні найбільш зростаючих споживачів нафти на планеті.

Другим заслуговуючим уваги пунктом лондонських коментарів Чейні 1999 року є його зауваження, що «Близький Схід з його двома третинами світових запасів і найнижчою ціною, — як і раніше те місце, де, кінець кінцем, знаходиться приз». Проте, як він цілком недвозначно відмітив, нафтовий «приз» Близького Сходу знаходиться в національних або урядових руках, закритий від експлуатації приватним капіталом, і тим самим, малодоступний для «Halliburton» Чейні і його друзів з ExxonMobil або Chevron, або Shell, або BP.

Тоді Ірак з його другими за величиною після Саудівської Аравії запасами нафти на Близькому Сході знаходився під владою Саддама Хусейна. Іран, що має в своєму розпорядженні другі за величиною світові запаси газу, додатково до своїх нафтових резервів, знаходився під владою націоналістичної теократії, був закритий для тендерів приватних нафтових компаній США. Резерви Каспійського моря були предметом запеклої геополітичної битви між Вашингтоном і Росією.

У вересні 2000 року Чейні, разом з Доном Рамсфелдом, Полом Вулфовіцем і багатьма іншими, хто увійшов до нової адміністрації Буша, опублікував політичну доповідь, озаглавлену «Перебудовуючи захист Америки». Ця стаття була опублікована групою на ім'я «Проект Нового Американського Сторіччя» (PNAC).

Група Чейні PNAC закликала майбутнього президента знайти відповідний привід для оголошення війни Іраку, щоб його окупувати і отримати прямий контроль над другими за величиною запасами нафти на Близькому Сході. У їх доповіді відверто заявлялося: «Тоді як незавершений конфлікт з Іраком вже забезпечує необхідне обґрунтування, необхідність в істотній американській силовій присутності в (Персидській) Затоці перевершує приватне питання про режим Саддама Хусейна.. .».

У вересні 2000 року Чейні підписався під документом, який як ключовий захід оголосив «американську силову присутність в Затоці» і зміну режиму в Іраку, незалежно від того чи є Саддам Хусейн «хорошим, поганим, або злим». Це послужило першим кроком в просуванні армії США в «те місце, де, кінець кінцем, знаходиться приз» .

Саме про це міркував Чейні в своїй лондонській промові 1999 року. Вирвати нафтові ресурси Близького Сходу з рук незалежних націй і вкласти їх в руки, контрольовані США. Військова окупація Іраку була першим важливим кроком цієї американської стратегії. Остаточним «призом» Вашингтона був, проте, контроль над енергетичними запасами Росії.

Невипадкове те, що на початку 2001 року Чейні негайно отримав завдання очолити Президентську комісію з вироблення енергетичної стратегії (Presidential Energy Task Force).

Розвал Росії: «остаточний приз»

З очевидних військових і політичних причин, Вашингтон не міг відкрито визнати, що його стратегічним напрямом з моменту падіння Радянського Союзу в 1991 г. було розчленовування (або розвал) Росії і отримання ефективного контролю над її величезними запасами нафти і газу, тобто «остаточного призу». Росія як і раніше мала в своєму розпорядженні чудові військові засоби, хай і в негарному стані, і у неї як і раніше були ядерні зуби.

В середині 90-х Вашингтон почав сплановане приведення колишніх радянських сателітів одного за іншим, не просто в Європейський Союз, але і в НАТО, що знаходиться під контролем Вашингтона. До 2004 року Польща, Чехія, Угорщина, Естонія, Латвія, Литва, Болгарія, Румунія, Словаччина і Словенія були вже прийняті у НАТО, а Грузію ретельно причепурювали для цього вступу.

Це дивовижне розповсюдження НАТО, до тривоги деяких західноєвропейців, як втім, і Росії, було частиною стратегії, яку проводила PNAC.

Вже в 1996 році член PNAC і дружок Чейні, Брюс Джексон, у той час головний менеджер оборонного гіганта США 'Lockheed Martin', був головою вельми могутньої лобістської групи у Вашингтоні - «Американського Комітету з розширення НАТО», згодом перейменованого в «Американський комітет з НАТО» .

" Американський комітет з розширення НАТО" також включав членів PNAC Пола Вулфовіца, Річарда Перла, Стівена Хедлі і Роберта Кагана. Дружина Кагана, Вікторія Нуланд, зараз є послом США в НАТО. Починаючи з 2000;2003 років вона була радником Чейні з міжнародніої політики. Хедлі, переконаний «яструб», близький до віце-президента Чейні, був вибраний президентом Бушем замість Кондолізи Райс радником з державної безпеки.

Мережа військових «яструбів» Чейні перейшла з PNAC на ключові пости в адміністрації Буша з управління НАТО і політикою Пентагону. Брюс Джексон та інші, після успішного лобіювання Конгресу на предмет розширення НАТО до Польщі, Чехії і Угорщини в 1999 році, організували т.з. Вільнюську групу, що лобіювала прийом до НАТО ще десяти країн колишнього Варшавського Договору, що знаходяться на периферії Росії. Джексон називав це «Великим вибухом» .

Як тільки мета з НАТО була досягнута, Брюс Джексон і інші члени лобі про розширення НАТО на схід закрили в 2003 році «Американський комітет з НАТО», і негайно, в тому ж самому офісі, відкрилися як нова організація «Проект про перехідні демократії», яка, згідно з їх власною заявою, була «організована, щоб використовувати можливості прискорення демократичних реформ і інтеграції, які, як ми вважаємо, існуватимуть в розширеному євроатлантичному регіоні в найближче десятиліття». Іншими словами, готувати ряд «кольорових революцій» і зміну режимів по всій Російській Євразії. Всі три головні особи в «Проекті про перехідні демократії» працювали на Республіканську партію, а Джексон і Шойнеманн мали тісні зв’язки з основними військовими підрядчиками, зокрема 'Lockheed Martin' і Boeing.

Джексон і інші члени PNAC і «Американського комітету з НАТО» також створили могутню лобістську організацію, «Комітет за звільнення Іраку» (CLI). Наглядова рада CLI включала переконаних демократів: конгресмена Стівена Соларза і сенатора Роберта Керрі. У ній домінували неоконсерватори і прихильники Республіканської партії, такі як Джейн Киркпатрік, Роберт Каган, Річард Перл, Уїльям Крістол і колишній директор ЦРУ Джеймс Вулсі. Почесними співголовами виступили сенатори Джо Ліберман (дем. — Коннектікут) і Джон Маккейн (респ. — Арізона). Джексон розповідав, що друзі в Білому Домі попросили його створити CLI в 2002 році щоб відтворити успіх «Американського комітету з НАТО» в розширенні НАТО на схід, тепер уже підтримуючи кампанію адміністрації на переконання Конгресу і суспільства про необхідність війни. «Люди в Білому Домі сказали: нам потрібно, щоб ти зробив для Іраку те, що ти зробив для НАТО» , — розповів Джексон в інтерв'ю журналу American Prospect від 1 січня 2003 року.

Коротко, оточення Росії країнами НАТО, «кольорові революції» по всій Євразії і війна в Іраку — все це було однією і тією ж американською стратегією, частиною великого стратегічного плану кінець кінцем розвалити Росію раз і назавжди як потенційного суперника гегемонії супердержави США. Росія — не Ірак і не Іран — була першорядною метою цієї стратегії.

Під час вітальної церемонії в Білому Домі на честь десяти нових членів НАТО в 2004 р., президент Буш відмітив, що місія НАТО тепер розширилася далеко за межі альянсу. «Члени НАТО обертають свій погляд до народів Близького Сходу, щоб укріпити нашу здатність боротися з терором і забезпечити нашу загальну безпеку» , — сказав він. Але місія НАТО тепер розширилася навіть за межі глобальної безпеки. Буш додав: «Ми обговорюємо, як ми можемо підтримати і підсилити імпульс свободи на Близькому Сході». Свобода, таким чином, приходить до порядку денного контрольованого Вашингтоном північноатлантичного альянсу.

Кінець ери Єльцина привів до повороту в планах США. Путін почав поволі і обережно виявлятися як динамічна національна сила, повна рішучості наново відбудувати Росію після розграбування країни комбінацією західних банків і корумпованих російських олігархів, що направляється МВФ.

Російський видобуток нафти зріс з моменту колапсу Радянського Союзу так, що до початку війни США в Іраку в 2003 році Росія стала другим виробником в світі після Саудівської Аравії.

Справжній сенс «Справи Юкоса»

У 2003 році відбулася визначальна подія нової російської енергетичної геополітики при Володимирі Путіні.

Щоб зрозуміти російську енергетичну геополітику, необхідно зробити короткий огляд арешту в жовтні 2003 року російського мільярдера — «олігарха» — Михайла Ходорковського і захоплення державою його гігантської нафтової групи «ЮКОС».

Ходорковського заарештували в аеропорту Новосибірська 25 жовтня 2003 року за звинуваченням російської Генпрокуратури в ухиленні від податків. Уряд Путіна заморозив акції «ЮКОС Oil» через податкові звинувачення. Потім проти «ЮКОСА» були зроблені подальші кроки, що привели до колапсу ціни акцій.

Те, що мало згадувалося в переказах західних мас-медіа, які зазвичай зображали дії путінського уряду як повернення до методів радянської пори, полягало в тому, що власне спровокувало рішучі путінські вчинки.

Ходорковського заарештували всього за чотири тижні до важливих виборів до російської Думи (нижню палату парламенту), в якій Ходорковський вмудрився купити голоси більшості, використовуючи своє величезне багатство. Контроль над Думою був першим кроком Ходорковського в його планах виставити свою кандидатуру проти Путіна на виборах президента наступного року. Перемога в Думі дозволила б йому змінити виборчий закон на свою користь, а також змінити підготовлюваний в Думі спірний «Закон про надра». Цей закон не дозволив би «ЮКОС» і іншим приватним компаніям контролювати сировинні ресурси під землею, або створювати приватні трубопроводи, незалежні від російських державних.

Ходорковського заарештували після мало згадуваної в пресі зустрічі, що відбулася не набагато раніше (14 липня) в тому ж році між ним і віце-президентом Чейні.

Після зустрічі з Чейні Ходорковський почав переговори з ExxonMobil і ChevronTexaco (колишньою фірмою Кондолізи Райс), про придбання крупної частки в «ЮКОС», за деякими відомостями від 25 до 40%. Це було задумано для отримання Ходорковським де-факто недоторканності від можливого впливу путінського уряду, за допомогою прив’язки «ЮКОС» до нафтових гігантів США, і, отже, до Вашингтона. Це також дало б Вашингтону, через нафтових гігантів США, фактичне право вето на майбутні російські нафтоі газопроводи і нафтові операції. За декілька днів до свого арешту Ходорковський приймав у себе Джорджа Буша-старшого. Вони обговорювали остаточні деталі покупки акцій «ЮКОС» американськими нафтовими компаніями.

Також незадовго до цього «ЮКОС» заявив про намір купити конкуруючу «Сибнефть» у Бориса Березовського, ще одного олігарха єльцинськой пори. «ЮКОС-Сибнефть», з її 19,5 мільярдами барелів нафти і газу, стала б тоді власником других за величиною в світі запасів нафти і газу, після ExxonMobil. «ЮКОС-Сибнефть» була б четвертою в світі з видобутку, викачуючи 2,3 мільйона барелів нафти у день. Скупка акцій «ЮКОС-Сибнефть» з боку Exxon або Chevron була б буквально енергетичним державним переворотом.

Ходорковський підтримував ряд вельми вражаючих знайомств в англо-американському істеблішменті. Він створив добродійну організацію, «Фонд Відкрита Росія», змодельовану з фонду «Відкрите Суспільство», заснованого його близьким другом Джорджем Соросом. У вибрану раду «Фонду Відкрита Росія» увійшли Генрі Кіссінджер і друг Кіссінджера, Джейкоб Лорд Ротшильд, лондонський спадкоємець сім'ї банкірів. Також увійшов до складу правління фонду і Артур Хартман, колишній американський посол в Москві.

Після арешту Ходорковського, 'Washington Post' повідомила, що російський мільярдер в ув’язненні продовжував користуватися послугами Стюарта Эйзенстата (Eizenstat) (колишнього заступника секретаря казначейства, заступника держсекретаря, заступника секретаря по комерції під час адміністрації Клінтона) для лобіювання у Вашингтоні на користь свого звільнення. Ходорковський був повністю пов’язаний з англо-американським істеблішментом.

Незабаром мала місце череда скритних дестабілізацій урядів, що фінансувалися Вашингтоном, на кордонах з Росією, які підтримували близькі відношення з Москвою. Цей ряд включає «революцію троянд» в листопаді 2003 року в Грузії, яка привела до відставки Едуарда Шеварднадзе на користь молодого, що здобув освіту в США і пронатовські налаштованого президента, Михайла Саакашвілі. 37-річний Саакашвілі люб’язно погодився надати підтримку нафтопроводу Баку-Тбіліси-Джейхан, який дозволив би уникнути контролю Москви над перекачуваною Азербайджаном каспійською нафтою. США підтримували тісні зв’язки з Грузією з тих пір, як Михайло Саакашвілі прийшов до влади. Американські військові інструктори навчають грузинські війська, і Вашингтон вклав мільйони доларів в підготовку вступу Грузії до НАТО.

Услід за «революцією троянд» в Грузії «Freedom House» Вулсі, «Національний фонд на підтримку демократії», Фонд Сороса і інші НВО, підтримувані Вашингтоном, організували в листопаді 2004 року відверто зухвалу українську «помаранчеву революцію». Метою «помаранчевої революції» було встановлення проамериканського режиму в країні, стратегічно здатній перервати головні трубопровідні потоки російської нафти і газу до Західної Європи. Підтримувані Вашингтоном рухи «демократичної опозиції» в сусідній Білорусі почали також отримувати мільйони доларів з щедрої руки адміністрації Буша, як і опозиції в Киргизстані, Узбекистані і віддаленіших колишніх радянських держав, які, до речі, опинилися на шляху можливих енергетичних трубопроводів, що сполучають Китай з Росією і колишніми радянськими республіками, такими як Казахстан.

До кінця 2004 року стало ясно, що вже давно йде нова «холодна війна», цього разу за стратегічний контроль над енергією і односторонню ядерну перевагу. Було також граничне ясно, судячи з характеру дій Вашингтона з моменту розпаду Радянського Союзу в 1991 році, що Кінцевою Метою, ендшпілем для політики США в Євразії не є ні Китай, ні Ірак, ні Іран, а Росія.

Геополітичним «ендшпілем» Вашингтона було повне руйнування Росії, тієї держави в Євразії, яка була б здатна організувати ефективну комбінацію альянсів на основі величезних запасів нафти і газу. Звичайно, цю мету ніколи не можна було оголосити відкрито.

Після 2003 року, Путін і російська зовнішня політика, особливо енергетична політика, повернулася до первинної відповіді на геополітику «Heartland» або «серце миру» сера Хелфорда Макіндера, ту політику, яка лежала в основі радянської стратегії «холодної війни», починаючи з 1946 року.

Путін почав робити ряд захисних ходів, щоб відновити якоюсь мірою надійну рівновагу перед обличчям все більш очевидної політики Вашингтона, направленої на оточення і ослаблення Росії. Подальші стратегічні промахи США полегшили роботу Росії.

Тепер, коли ставки з обох боків — НАТО і Росії - зросли, Росія перейшла від простої оборони до активного наступу шляхом втілення у життя намірів які, не вдалося здійснити США, а саме — створення енергетичної наддержави, мета якої - контроль поставок енергоносіїв (Росією, її сателітами та союзниками) у світовому масштабі і як наслідок — контроль світової економіки. [4]

1.2 Тенденції глобальної енергетики на найближчі десятиліття.

Як ми бачимо формується нова світова енергетична реальність. Поточний стан світової енергетики визначають такі країни і регіони світу, як Сполучені Штати, Близький Схід, Росія, Китай і держави — члени ЄС. США — найбільший споживач нафти (24,6%), більше половини якої імпортується, лідер по імпорту природного газу (16% від світового імпорту).

Споживання нафти в Китаї за останні 40 років збільшилося більш ніж в 25 разів і складає 8,55% світового: тільки в 2004 році споживання збільшилося на 31%.

Частка Західної Європи в споживанні нафти складає 22%, при цьому Німеччина є другим в світі імпортером газу (14%). В економічній зоні ЄС розташоване лише 3,5% світових підтверджених запасів газу і менше 2% підтверджених запасів нафти (в основному в Норвегії і Велико. Британії). В той же час нафтогазові родовища експлуатуються там набагато інтенсивніше, ніж в інших регіонах світу, що веде до швидкого виснаження ресурсів. Основною проблемою ЄС є зростання залежності від імпорту енергоносіїв: до 2030 року вона складатиме 70%, тоді як імпорт нафти може вирости з 76% до 90%, імпорт газу — з 40% до 70%, вугілля — з 50% до 70%.

Росії належить 26,6% світових запасів природного газу, від 6,2% до 13% (за різними оцінками) розвіданих запасів нафти, близько 20% розвіданих запасів кам’яного вугілля. Сьогодні більше 90% російських енергоносіїв, що експортуються, поставляється в держави Європи.

У країнах Близького Сходу зосереджено 61% світових запасів нафти і 40,1% запасів газу, що, зокрема, обумовлює стратегічну значущість регіону з погляду вибудовування найбільшими споживачами національних енергетичних стратегій. Серед країн Близькосхідного регіону виділяються Саудівська Аравія — 22% світових підтверджених запасів нафти, Іран — 11,5%, Ірак — 9,6%. Крім того Саудівська Аравія зосереджує в собі 13,5% світового виробництва нафти. У всьому об'ємі світових підтверджених запасів газу Катару належить 14,3%, Ірану — 14,9%.

В даний час нафта виступає енергоносієм загальносвітового значення, газ — в основному регіонального, вугілля — локального.

Серйозні побоювання викликає рівень забезпеченості глобальної економіки, запасами нафти і газу. Разом з тим відчуваються як тимчасова нестача нафтопереробних і транспортних потужностей, так і обмеженість додаткових потужностей по видобуванню нафти.

У цих умовах позначився інтерес промислово розвинених споживачів до проблем розвитку альтернативної енергетики; зростає значущість проектів по виробництву і постачанням зрідженого природного газу (ЗПГ), у ряді країн спостерігається відновлення інтересу до атомної енергетики. Проте навряд чи можна сподіватися, що різке зростання споживання вуглеводнів в осяйному майбутньому буде компенсовано альтернативними джерелами.

В умовах економічного зростання азіатських країн, що продовжується, швидкого збільшення чисельності населення і надзвичайно високої енергоємності національних економік різко зросла їх потреба в енергоресурсах. Одночасно там збільшується розрив між споживанням, що росте, і виробництвом вуглеводнів, що знижується.

Ситуація в світовій енергетиці характеризується загостренням суперечностей, які збережуться на весь прогнозований період. Першопричиною геополітичної напруженості є конфліктний потенціал, закладений в розподілі нафтових ресурсів по планеті. Основні споживачі - високорозвинуті країни і нові гіганти, що піднімаються, тоді як світові запаси вуглеводнів сконцентровані головним чином на територіях порівняно невеликої групи країн, що розвиваються, і країн з перехідною економікою. Саме дана суперечність в першу чергу і визначає сценарії розвитку ситуації і поведінку ключових гравців на ринку.

Економічні і політичні ресурси таких крупних споживачів, як США, Європейський союз і КНР, зосереджені на одних і тих же ринках. Експансія світових гігантів приводить до загострення конкуренції між ними. Політична нестабільність більшості ресурсно багатих країн закладає міну сповільненої дії під фундамент світового енергетичного ринку, але в той же час створює певні можливості для російської експансії.

Більшість вуглеводневих ресурсів планети контролюються національними державними компаніями. Зате переробляючі потужності, логістичні і транспортні схеми, розподіл вуглеводнів знаходяться в руках транснаціональних корпорацій. Звідси і відмінність в стратегії поведінки на ринку.

Крупні транснаціональні корпорації прагнуть розширити свою ресурсну базу. А держкомпанії, що мають в своєму розпорядженні основні ресурси, роблять все, щоб розвивати переробку, і намагаються отримати частку в капіталі транспортних і збутових структур. Поглиблення даної суперечності сприяє переростанню його в стійку тенденцію, яка, швидше за все, збережеться в найближче десятиліття.

Зменшується число регіонів, де різке зростання виробництва вуглеводнів обходиться без застосування новітніх технологій і методів видобування, а також багатомільярдних вкладень в інфраструктуру. В результаті звужується круг можливостей для маневру ключових споживачів на ринку, особливо після 2013;2017 років.

Принципового значення набуває геостратегічне протистояння між Китаєм і Сполученими Штатами. До 2030;го КНР порівняється з США за обсягами імпортованої нафти. При цьому китайське керівництво ясно усвідомлює, що без забезпечення надійними джерелами енергоресурсів подальше зростання економіки стане неможливе. Саме тому енергетична безпека і пошук нових ринків стають для Китаю питанням «виживання» як одного з лідерів світової економіки. У свою чергу Вашингтон не зацікавлений в посиленні китайської присутності на вуглеводневому ринку і готовий використовувати максимум політичних і економічних важелів для того, щоб не допустити туди китайські нафтогазові компанії. [5]

Протягом наступного десятиліття динаміка розвитку ситуації в області глобальної енергетики по всіх напрямах успадкує тенденції попереднього періоду. Частка традиційних енергоресурсів (нафта, газ і вугілля) в сукупному споживанні первинних енергоносіїв збережеться на рівні 2003;2005 років, тобто близько 80%. Зниження інтересу до нафти можливо тільки починаючи з 2030 року.

У найближче десятиліття нафта залишиться провідним енергоджерелом, забезпечуючи близько 40% енергоспоживання. За нею йдуть природний газ (28%), вугілля (20%), поновлювані джерела (7%) і ядерна енергія (5%). Частки природного газу і нафти будуть рости, тоді як частки вугілля і ядерної енергії - скорочуватися. Можливо, що до кінця десятиліття рівень споживання ядерної енергії стабілізується і почне розширюватися сфера застосування альтернативних джерел, але це не вплине на базові тенденції принаймні протягом найближчих 15−25 років.

У віддаленій перспективі (до 2067;го) структура світового енергобалансу, ймовірно, прагнутиме до трансформації головним чином за двома сценаріями.

Перший передбачає поступовий перехід від нафти до газу, приблизно так само, як свого часу нафта витіснила вугілля. Потім очікується зрушення до поновлюваних джерел і, очевидно, до атомної енергії. При цьому нафта збереже позиції як важливе джерело енергії в усякому разі до середини XXI століття.

Так під час всесвітнього економічного форуму у Довосі, Рекс Тіллерсон, голова найбільшої в світі нафтової компанії ExxonMobill, запропонував всім облишити навіть надію на те, що споживання вуглеводнів може серйозно скоротитися: у 2030 році вони забезпечуватимуть 80% вироблюваної енергії. [6]

За всіма прогнозами в найближчі 25 років частка поновлюваної і атомної енергії скоріше зменшуватиметься, чим збільшуватися. Імпорт до Європи нафти і газу до 2030 року зросте: нафти — з нинішніх 75 до 90 відсотків, газу — приблизно з 50 до 80 відсотків.

Власне європейський видобуток падає. Непогані темпи збільшення видобутку газу в Норвегії (10% на рік) не в змозі компенсувати падіння в британському секторі Північного моря і поступового зниження виробництва Нідерландами. За минулий рік вони на двох втратили 14 млрд. куб. м в порівнянні з 2004 роком. А Велика Британія з 2000 року позбулася 20% видобутку власного газу, і ця цифра буде рости, внаслідок чого країна може потрапити в розряд енергодефіцитних. [7]

Згідно другому сценарному плану, якщо в найближче десятиліття буде досягнутий прогрес в області водневих технологій, сприяючих швидкому витісненню бензинових двигунів, то скорочення споживання нафти почнеться набагато раніше — приблизно до 2025 року. Але це поки маловірогідне.

Енергоємність світового господарства (переважно за рахунок розвинених країн) поступово знижуватиметься, але збережеться лінійна залежність між зростанням ВВП і збільшенням енергоспоживання. Підйом світової економіки, що продовжується, ще якийсь час тягнутиме за собою попит на енергоносії.

Глобальне споживання нафти зростатиме в основному за рахунок щорічного збільшення об'ємів її використання в країнах Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР), (в середньому на 2,8%), перш за все в Китаї (4,5%) і Індії (3,5%), а також в Північній Америці (1,4%), Латинській Америці (2,6%) і на Близькому Сході (2,1%).

Споживання газу найшвидше буде рости в країнах АТР (в середньому на 3,6% на рік), в Центральній і Південній Америці (3,2%), на Близькому Сході (3,1%), в Африці (4,1%), збільшуючись за рахунок здешевлення і вдосконалення технологічних систем його транспортування (включаючи ЗПГ) і використання. Пропозиція газу розшириться завдяки реалізації ряду найбільших проектів по його видобуванню: у Росії (на півострові Ямал, в Східному Сибіру, на Далекому Сході і шельфі Карського моря), Ірані (Північний і Південний Парс і ін.), Катарі, Саудівській Аравії, ОАЕ, Кувейті, Алжирі, Лівії, Азербайджані, Казахстані, Туркменії (шельф Каспійського моря) і інших регіонах.

Унаслідок прогнозованого зниження рівня видобування нафти в промислово розвинених країнах можуть істотно вирости об'єми її імпорту, в першу чергу з політично і економічно нестабільних країн Персидської затоки. Тим самим стає актуальним питання про диверсифікацію джерел постачання. В зв’язку з цим зрозуміло, чим обумовлена все більш пильна увага основних країн — споживачів енергоресурсів і крупних міжнародних корпорацій до ресурсно-сировинної бази держав, що не входять до ОПЕК. Зокрема до Росії і ряду її сусідів на пострадянському просторі.

Зростаюче споживання вуглеводнів приведе до подальшого поглиблення ключових суперечностей світового паливно-енергетичного комплексу (ПЕК). В майбутньому країни, власники значних запасів вуглеводнів, зазнають атак США. Це, швидше за все, відбудеться в Ірані, Латинській Америці, країнах Африки. Пов’язані з цим збої постачань істотно збільшать геополітичні ризики, що чревате новими регіональними конфліктами, а крім того викличуть істотне підвищення цін на енергоносії. Вірогідність окупації США цих країн зростає прямо пропорційно спробам цих країн вийти з під контролю США, як наприклад Венесуели. Президент Венесуели Уго Чавес наказав — «уряду узяти з 1 травня 2007 року під державний контроль всі нафтові родовища в басейні річки Оріноко». Президент Венесуели вважає, що практика, що склалася в даний час, коли іноземні компанії контролюють близько 70% запасів нафти в цій зоні, — помилкова. «Цю ситуацію треба міняти. Державна нафтова компанія Petroleos de Venezuela SA /PDVSA/ повинна як мінімум мати контроль 60% нафтових родовищ в басейні річки Оріноко» , — сказав Чавес. Нафтові родовища в басейні річки Оріноко, які ще називають «пояс важкої нафти Оріноко», має в довжину 432 кілометри і завширшки — 64 кілометри. За попередніми даними, тут залягає до 235 мільярдів барелів важкої і надважкої нафти. В даний час підтверджені розвідані запаси нафти у Венесуелі складають 80 мільярдів 850 мільйонів барелів. З урахуванням покладів важкої і надважкої нафти в поясі Оріноко венесуельські власті до листопада 2008 року планують вийти на розвідані запаси нафти в 315 мільярдів барелів і потіснити Саудівську Аравію. У цій арабській країні запаси нафти складають 262 мільярди барелів. В даний час в поясі важкої нафти Оріноко працюють транснаціональні компанії із США, Франції, Норвегії і Великої Бритинії.[8]

Китай, очевидно, докладе всіх сил, щоб розширити свій вплив і економічну присутність на Близькому Сході, в Африці, Латинській Америці і Центральній Азії. Основним конкурентом КНР з експансії на енергетичні ринки залишаться США.

Головним джерелом збільшення добування в Латинській Америці стане глибоководний шельф Бразилії. Очевидно, розробляти його будуть американські корпорації, і видобутку на основі бразильських проектів вуглеводні Вашингтон використовує в рамках політики, направленої на зниження залежності від близькосхідних постачальників. В той же час створення патронованого президентом Венесуели Уго Чавесом союзу Венесуела — Куба — Болівія може привернути інші латиноамериканські країни.

Таким чином, в умовах високих цін на нафту складаються передумови для того, щоб переорієнтовувати потоки південноамериканської нафти з північноамериканського напряму на азіатсько-тихоокеанський.

Очікується значне збільшення частки Чорного континенту в світовій енергетиці. В цілому по регіону піковий рівень досяжний до 2020 року, а потім видобування, вірогідно, почне знижуватися. Крім існуючих добувних проектів в Північній і Західній Африці (Нігерія, Алжир, Єгипет, Лівія), міжнародні енергетичні компанії активно інвестуватимуть в геологорозвідку і видобування в Східній і Південно-східній Африці (Судан, Танзанія, Ангола). Збільшення видобування нафти прогнозується також в Чаді, Конго і Екваторіальній Гвінеї. В першу чергу розвиток отримають шельфові проекти.

Лідером зростання в Африці буде Ангола, де в повну силу запрацюють відкриті останніми роками глибоководні родовища. Основними конкурентами в африканських нафтогазових проектах є США, Росія і Китай.

На Каспії видобування нафти зростатиме. У період до 2015 року пальму першості тут утримуватиме Азербайджан з його нафтовими свердловинами Азері-Чираг-Гюнешлі і газовим родовищем Шах-деніз. З 2015;го базовим джерелом нафти стане казахстанський Кашаган.

Близький Схід в цілому залишиться під стратегічним контролем США, для яких на період до 2017 року основним джерелом нафти залишиться Саудівська Аравія.

Урядовий радник США Метью Сіммонс (урядовий експерт в області енергетики, який консультує адміністрацію президента Буша) повідомляє, що в результаті проведення 200 технічних досліджень нафтових родовищ в Саудівській Аравії встановлено, що країна бере 90% нафті, що експортується, з семи гігантських родовищ, яким вже від 30 до 40 років. Вироблення зберігається завдяки тому, що в родовища закачуються величезні об'єми води для збереження тиску в підземних сховищах, а також для того, щоб тримати об'єми видобутку на одному рівні. Документально підтверджені виробничі потужності Саудівської Аравії знаходяться на відмітці приблизно в 10 млн. барелів нафти щодня. Це половина тих 20−30 млн., які закладені в моделі забезпечення нафтою США на найближчі два-три десятиліття. На тлі постійного зростаючого попиту це приведе до зростання цін на нафту. Ціна на нафту в 200 доларів до 2010 року є цілком реальною. [9]

У найближче десятиліття Близький Схід залишиться для США, по суті, «резервним» джерелом вуглеводнів на тривалішу перспективу, тоді як активно розвиватимуться латиноамериканський, африканський, канадський і каспійський напрями нафтовидобутку.

Нові технології забезпечать збільшення ефективності енергоспоживання, але частка альтернативних джерел в загальному енергобалансі виросте лише трохи. Для того, щоб поновлювані джерела енергії покрили хоч би половину необхідного приросту електроенергії, знадобиться збільшити їх потужності в 63 рази. Реалізувати таку програму протягом 10 років не представляється можливим. У вказаний період (до 2017;го) також практично нереально мобілізувати виробництво «альтернативної» нафти (надважка нафта, бітумінозні піски, сланець) або освоєння вуглеводнів в важкодоступних районах.

ЗПГ-ринок перетворюється з географічно розділеного в глобальний. Основного приросту попиту на зріджений газ варто чекати з боку Сполучених Штатів і країн АТР. США, вже будучи найбільшим імпортером природного газу, до 2017 року збільшуватимуть імпорт ЗПГ (на це націлено 55 проектів нових приймальних терміналів, що включають заводи по регазофікації ЗПГ). Швидше за все, Японія залишиться лідером на ринку ЗПГ аж до 2020;го, після чого за споживанням газу на перше місце вийдуть Сполучені Штати. Так або інакше, основний об'єм газу до 2017 року як і раніше доставлятиметься споживачам трубопровідним транспортом. Розвиток ЗПГ-проектів не здатний в найближче десятиліття переламати цю тенденцію.

Частка ядерної енергії скоротиться до 5,3%, що обумовлене політикою розвинених країн по підвищенню безпеки і екологічної надійності енергетичних систем. Уповільнення використання ядерної енергії в світі відбуватиметься за рахунок скорочення її виробництва в Європі (-1,1% на рік) і стабілізації споживання в Північній Америці. Послідовна ліквідація АЕС в Європі (окрім Франції та Фінляндії) замінятиметься їх введенням в лад в країнах АТР (Китай, Індія, Пакистан, Південна Корея і ін.), а також в Росії, Ірані і Бразилії. Споживання атомної енергії в Північній Америці, Японії і Франції найближчими роками декілька зросте, після чого відбудеться його стабілізація. У Росії є унікальний шанс збільшити свою частку в світовій атомній енергетиці. Але «вікно можливостей» невелике — 10−20 років.

1.3 Росія в світовій енергетиці

Більше, ніж хто-небудь з його попередників, Путін визнає важливість галузі, яка не тільки забезпечує теплом 143 мільйони громадян Росії, але і приносить державі 20% податкових надходжень, які складають щорічно 77 мільярдів доларів. Російський уряд заплатив 7,1 млрд. доларів дочірнім компаніям «Газпрому» за 10,7 відсотків акцій концерну, завдяки чому отримав контрольний пакет. Багато в чому, завдяки енергоносіям і умінню Путіна розпоряджатися ними, з 2001 року дохід на душу населення росте на 29% щорічно. У нинішніх умовах націоналізація російських ресурсів рівнозначна відновленню старої імперії. [10]

Президент Путін схвалив пропозицію передати всі родовища на континентальному шельфі Росії в управління державних компаній «Газпром» і «Роснефть». Експертів повідомлення про прийдешню націоналізацію всіх шельфових родовищ нафти і газу не здивувало. Подібні пропозиції поступали вже не раз. [11]

«Газпром» став головним акціонером проекту «Сахалін-2», придбавши у Royal Dutch Shell, Mitsui і Mitsubishi 50% плюс одна акція компанії Sakhalin Energy за 7,45 мільярдів доларів. [12].

Після придбання «Газпромом» проекту «Сахалін-2» Рахункова палата Росії оцінила збиток від порушень, допущених в ході реалізації проекту Сахалін-2, в $ 5 мільярди, які доведеться компенсувати. [13]

В цей час розглядається питання Хар’ягинського родовища. Так Рахункова палата виявила значні порушення в природоохоронній діяльності оператора Хар’ягинського родовища — компанії «Тоталь Розвідка і Розробка Росія». Хар’ягинське родовище в Ненецькому автономному окрузі - одне з трьох в Росії, що розробляються на умовах угоди про розділ продукції. Загальні запаси нафти на родовищі оцінюються в 160,4 млн. т, в контрактній зоні - 97 млн. т. Хар’ягинська Угода про розподіл продукції була укладена 20 грудня 1995 року строком на 29 років з можливістю продовження до 33 років і набуло чинності 12 лютого 1999 року. Інвесторами проекту стали французькі Total (50%), норвезька Norsk Nydro (40%), а також Ненецька нафтова компанія (10%), діяльність якої контролює адміністрація Ненецького автономного округу. [14]

«Газпром» придбав Південно-тамбейське родовище, розташоване на півночі півострова Ямал. Його запаси оцінюються в 1,2 трлн кубометрів газу і 40−60 млн. тонн газового конденсату. Це одне з найбільших родовищ в світі. Загальна вартість родовища оцінюється в 5−6 млрд доларів. До середини 2005 року ліцензія на нього належала компанії «Тамбейнефтегаз». [15]

Основними проектами «Газпрому» [16] є:

Освоєння ресурсів півострова Ямал

Родовища півострова Ямал є стратегічною сировинною базою ВАТ «Газпром», здатною підтримати рівень видобутку на тривалий період. На Ямале відкрито 26 родовищ, розвідані запаси яких складають: газу — 10,4 трлн. куб. м, конденсату — 228,3 млн. т, нафти — 291,8 млн. т. ВАТ «Газпром» належать ліцензії на Бованенковське, Харасавейське і Новопортовське родовища із запасами природного газу — 5,8 трлн. куб. м, конденсату — 100 млн. т і нафти — 227 млн. т. Потенційні об'єми видобутку природного газу на вказаних родовищах оцінюються в 178 млрд. куб. м в рік, рідких вуглеводнів — від 7 до 9 млн. т на рік.

З метою вибору найбільш ефективних техніко-економічних варіантів і ухвалення рішення про здійснення інвестицій для повномасштабного освоєння родовищ півострова Ямал розроблено «Обгрунтування інвестицій в облаштування Бованенковського родовища на півострові Ямал і транспорт газу».

У жовтні 2006 року Правління ВАТ «Газпром» ухвалило приступити до інвестиційної стадії освоєння Бованенковського родовища і будівництва системи магістрального транспорту.

Створення в Східному Сибіру і на Далекому Сході єдиної системи видобування, транспортування газу і газопостачання

В даний час Мінпроменерго Росії спільно з ВАТ «Газпром» здійснює доопрацювання Програми створення в Східному Сибіру і на Далекому Сході єдиної системи видобування, транспортування газу і газопостачання з урахуванням можливого експорту газу на ринки Китаю і інших країн Азіатсько-тихоокеанського регіону. Комплексний підхід до освоєння ресурсів природного газу на сході країни, закладений в Програму, є альтернативою розрізненим проектам експорту природного газу окремих родовищ.

Освоєння ресурсів російського арктичного шельфу

Російський арктичний шельф (перш за все Баренцове море) розглядається ВАТ «Газпром» як перспективний для пошуку нових і освоєння раніше відкритих родовищ вуглеводнів. Газпром здійснює проведення робіт з підготовки до освоєння таких родовищ, як Штокмановське і Приразломне.

Проект розробки Штокмановського газоконденсатного родовища має для «Газпрому» стратегічне значення. Це родовище стане ресурсною базою для експорту російського газу до Європи через газопровід Nord Stream, що будується. Розвідані запаси Штокмановського родовища оцінюються в 3,7 трлн. куб. м газу і більш ніж в 31 млн. тонн газового конденсату. Проект, який в майбутньому зможе щорічно давати 45 млрд. кубометрів газу, оцінюються в 12−14 млрд. доларів. Перший газ може бути видобутий вже в 2011 році. Витягувані запаси нафти Приразломного родовища складають 46,4 млн. т, що дозволяє досягти річного рівня видобичі близько 6 млн. т.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою