Криза демократії в Україні

Реферат

на тему

Криза демократії в Україні

Свобода, демократія, соціальна справедливість — це не лише гасла політичних партій і рухів сучасної України, а й реальне життя суспільства. За умов, коли стара державна структура зруйнована, а економіка знаходиться ще у незадовільному стані й відбувається процес подальшого зубожіння переважної більшості населення, коли ослаблені складові механізму державного управління, престиж виконавчої і законодавчої гілок влади низький та дедалі зростає апатія населення, проблема свободи, демократії, соціальної справедливості актуальна, як ніколи.

Становище ускладнюється й тією обставиною, що в історії людства політична демократія ніколи і ніде не мала за мету перехід від планового господарства і суспільної власності до ринку й приватної власності. Відомо, що не демократія породжувала приватну власність, а навпаки, приватна власність, вільна торгівля й підприємництво підштовхували суспільний розвиток до політичних і економічних свобод, формування громадянського суспільства й встановлення максимальної незалежності особи від держави. Економічний радикалізм у перехідний період, перманентність так званих реформ з негативним наслідком для країни і народу не сприяють демократичним перетворенням і утвердженню соціальної справедливості.

Ринкові інститути і демократія в Україні тільки-но стають на ноги. Навіть невеликі потрясіння здатні їх похитнути і завалити. У політичному сенсі держава нині являє собою авторитарно-олігархічну систему управління. В економіці склалися квазіринкові відносини, які ринком у класичному розумінні цього слова можна назвати лише умовно. Наша економіка нині, як коктейль: елементи минулого радянського соціалізму змішані з деякими інститутами ринку, що й породило олігархічний напівкапіталізм. Авторитаризм — найхарактерніша риса цього періоду. До речі, приклад Китаю — свідчення того, що перехід до ринку не обов’язково супроводжується розвитком і поглибленням політичної демократії. Але це виняток у політичній історії сучасного світу.

Лише дотримання принципів демократії, ідеалів соціальної справедливості може врятувати українське суспільство від остаточного руйнування. Це стосується всіх — як державних, так і суспільних структур. Зовсім не просто сформувати демократичну владу і відповідний апарат управління в країні, котра ніколи не жила в умовах демократії. Потрібні новий підхід до життя і нове ставлення до дійсності. У населення, особливо у старої та нової бюрократії, немає традицій і звичок мислити й діяти відповідно до демократичних норм і принципів. Однак є одвічне прагнення людини до справедливого устрою життя, демократії, свободи, що й виступає головною гарантією їхнього досягнення.

Слово «демократія» стало таким звичним у нашому лексиконі й часто-густо настільки спотвореним, що справжній зміст цього терміна втрачається. Він має означати не що інше, як народовладдя, тобто владу більшості народу, що поважає права і думки меншості, в тому числі її право на конституювання політичної опозиції з особливими поглядами й оцінками суспільних явищ. Найяскравіше це висловив Вольтер: «Мені ненависна Ваша точка зору, але я готовий віддати життя за те, щоб Ви мали можливість її висловити».

Висока матеріальна забезпеченість народу є найважливішою умовою реальної демократії. Лише матеріально незалежна людина може використовувати всі можливості демократії. У світі є багаті держави, але ж у них живуть і бідні люди. Отже, там не може бути істинної демократії. Демократія і бідність народу — несумісні. Природне прагнення більшості українського народу просто вижити у нинішніх умовах, коли індекс падіння життєвого рівня знаходиться на критичній позначці, не лише знижує соціально-політичну діяльність суспільства, а й викликає апатію, розпач, гіпертрофований песимізм. Держава і люди живуть своїм, не зрозумілим одне одному життям.

Населення повною мірою не сприймає як старий тоталітарний режим, так і новий, який називають демократичним. Люди, таким чином, відкидають повернення до старого, але й не бачать поки що перед собою ясної перспективи. Певне зростання промислового виробництва вже досягнуто, але ми не думаємо про те, наскільки результат цього зростання впливає на поліпшення життя рядового громадянина. Середньостатистичні дані й економічні показники, як і в радянські часи, виконують апологетичну функцію. Вони не мають нічого спільного з реальним життям конкретної людини. При цьому державна статистика не враховує показників «тіньової» економіки, обсяг якої становить понад 40 відсотків у структурі економіки. А, як відомо, «тінізація» суспільства стає негативним фактором, який значно звужує можливості демократичної альтернативи. Зрештою, ще Бісмарк вважав, що є три різновиди брехні: мала брехня, велика брехня і статистика. Якщо оцінювати нашу демократію не як абстрактний ідеал, а як живу реальність, то стає очевидним, що вона має набір формальних атрибутів, котрі не забезпечили сподівання людей, їх права і свободи, не вберегли країну від хаотичного розвитку, а більшість народу — від зубожіння. Це трапилося тому, що для повноцінної демократії немає адекватної матеріальної і духовної бази. Ці соціальні категорії розвиваються в органічній єдності.

Завдання встановити демократичний лад, що засновувався б на цінностях, які якнайповніше відповідають природі людини, є одним з головних положень Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності України. На жаль, суспільна практика пішла іншим шляхом. Спочатку всю інтелектуальну енергію суспільства спрямовували на нищівну критику колишнього режиму на шкоду позитивній роботі. У запалі зруйнували стару політичну й економічну системи і разом з ними втратили стабільність і керованість суспільством. Авторитет держави нині, як ніколи, низький. Адже влада — це теж товар, але політичної якості. Володіння ним викликає жорсткі й аморальні форми і способи, коли за відповідної політико-ринкової кон’юнктури використовуються негідні методи політичної боротьби, що особливо небезпечно тепер, з появою серед політиків нерозбірливих у засобах людей.

Найголовніше полягає в тому, що сучасної науково обґрунтовані її теорії соціальних взаємин постсоціалістичного періоду ще немає, а отже, немає і наукових системних координат політичного і соціально-економічного розвитку суспільства. Та й саме суспільство не структуроване щодо своїх соціальних інтересів, а його громадяни не до кінця усвідомили свій соціальний статус. Ніхто не може поки що цілком певно стверджувати, що новий стан нашого суспільства вищий за той, що був раніше, але вже тепер можна сказати, що він зовсім інший. Тому нерозумно вимагати від людей нашого часу поведінки, що випливає з минулого суспільного устрою, оскільки цей устрій розвалився і під його уламками загинуло все те добре і погане, що йому було притаманне. Без соціальної само ідентифікації немає перспективи розвитку. За її відсутності в суспільстві відбувається «хаотичне бродіння».

У демократичному суспільстві, як правило, чітко вирізняються такі поняття, як «більшість» і «меншість». У нас же внаслідок множинності суперечливих інтересів вони нестабільні. Відбувається процес «переливання» цих понять, що посилює нестійкість суспільства, ослаблює позиції політичного лідера, рішення якого не налаштовують представників численних політичних і соціальних груп, піддаються критиці й ставляться під сумнів.

Сучасна демократія, в її витлумаченні передусім західноєвропейською та американською політичною соціологією, безпосередньо пов’язана з боротьбою партій за владу. Це передбачає рівність сторін у тому сенсі, що одна сторона не може розглядатися як менш достойна за другу. Велика кількість партій (в Україні понад 100) ще не є свідченням демократичності суспільства. Численність партій і партійна система — різні речі. Кількість сама по собі системи ще не становить. При цьому слід мати на увазі, що будь-яка партія — частина не тільки політичного світу, а й суспільства. Це розуміння надзвичайно важливе для демократичного розвитку.

Суспільство перебуває у глибокій соціальній дезінтеграції, коли фактично відсутні нові суспільні цінності, ідеали і громадянська свідомість, котрі були б рівноцінні або перевершували колишні цінності й ідеали. Людей охоплюють почуття безнадії, розчарування, соціальної відчуженості, розгубленості, відчаю, втрати віри в майбутнє. Суспільством оволоділо почуття соціальної апатії. Лише 15 років тому на тій самій землі й з тими ж людьми країна мала потужну економіку, передову науку, культуру, безоплатні освіту й охорону здоров’я. А зараз ми живемо, проїдаючи старі запаси, підриваючи духовність і моральність народу. Індекс падіння життєвого рівня абсолютної більшості населення є критичним. Український народ вимирає без констатації стану голоду. Перед невблаганністю і жорстокістю демократії блідне навіть деспотизм. Такий стан суспільства є найбільшою перешкодою на шляху його демократизації.

Потрібно уникнути безвиході політичного життя, коли, за визначенням Гегеля (який порівнював духовну кризу Нового часу з епохою Римської імперії), «вже не діє ані строгість об'єктивного наказу, ані зовнішнє зусилля, ані влада держави; занепад зайшов надто далеко».

Невизначеність концептуальних основ суспільного розвитку, слабка теоретична розробка конкретних механізмів трансформації українського суспільства в ринкову соціально-культурну систему призвели до того, що такі явища, як спад виробництва, криміналізація багатьох сфер суспільного життя, спекуляція, корупція, злодійство, розкрадання, асоціюються у масовій свідомості з переходом до ринкової економіки. Нескінченні чиновницькі коридори, нова стара номенклатура, розгалужена система владних привілеїв, адміністративно-довільна система керівництва економікою і страх. Страх людей перед новим (старим) держапаратом. У нас майже нічого немає з того, що є в цивілізованих країнах: поваги влади до людей, поваги людини до влади. Немає справді незалежних та гідних засобів масової інформації, ефективного самоврядування, високої політичної культури та гуманізму. На догоду можновладцям і апріорним схемам ми намагаємося наповнити дійсність формальним демократичним змістом. За цих умов набутий деструктивний соціальний потенціал може призвести до катастрофи.

Доцільно нагадати деяким можновладцям думку видатного українського правознавця Б. Кістяківського про владарювання як елемент влади. Він вважав, що поряд з такими ознаками влади, як престиж, привабливість, авторитет, традиція, звичка, сила, що викликає страх і покірність, є ще одна ознака: будь-яка влада має бути носієм певної ідеї, вона повинна мати моральне виправдання (наприклад, велич і славу народу й держави, зміцнення правового і громадського порядку, задоволення матеріальних і духовних потреб своїх громадян). Якщо влада втрачає ідею натхненності, вона неминуче гине. Влада є для громадян не стільки їх суб'єктивним правом, скільки їх правовим обов’язком, і цей обов’язок вони повинні нести як певне суспільне служіння. Надзвичайні повноваження їм надаються не в їх особистих інтересах, а в інтересах всього народу і держави. Англійський філософ Т. Гоббс зауважив: «…Усі обов’язки правителів можна висловити однією фразою: благо народу — вищий закон». У нас, на жаль, особисте збагачення деяких високих і малих можновладців переважає над інтересами народу.

За таких обставин на запитання, чи є у нас демократія, очевидно, слід чекати негативної відповіді. Суспільство дістало певну свободу, котра фактично зводиться лише до обмеженої свободи висловлювати свою думку, але це ще не вся свобода. Вона виникає тоді, коли особистість має можливість самостійно діяти за нормами, заданими сформованим громадянським суспільством. Сьогодні в Україні фактично немає середнього класу як соціальної бази громадянського суспільства. Демократія — це нормально функціонуючий соціальний організм, пошук альтернатив, свобода вибору. Вона дала нам таку свободу, котра зробила суспільство хворим економічно, політично і духовно. Це швидше демократія несвободи. Демократична фразеологія, яка панує у нашому суспільстві, далека від реальної демократії.

Україна ще дуже далека від взірців демократії. Начебто увійшовши в зону демократії - тільки-тільки, сама ж почала руйнувати її основи. Конституційний Суд — упав, судові органи так і не дійшли до фази реформування. Держава фактично функціонує без опори на правове поле. Водночас деякі політики закликають не копіювати західних зразків, а створити свої, вищі форми єднання влади і народу, які, можливо, отримали б назву «пеодемократія» або «демократія істинна, повніша та досконаліша». Які основні питання, на їхню думку, має вирішувати нова, досконаліша демократія? Що слід зробити для того, аби влада належала не кланам, не корпораціям, не партіям, навіть не парламенту, уряду чи Президенту, а всьому суспільству? Як і які завдання суспільство мусить ставити перед владою? Як суспільство має контролювати свою владу? Яким чином влада народу повинна нести відповідальність перед своїм народом? Як суспільство має забезпечити себе максимально достовірною інформацією? Як воно повинно контролювати та регулювати розподіл валового продукту?¹¹⁴ Чи знайдеться політик або дослідник, який може стверджувати, що сьогодні в суспільстві справедливо розподіляється валовий продукт між корпораціями й народом? Запитань багато, тільки переконливих відповідей обмаль.

Для молодої демократії у період її становлення надзвичайно важливо визначити шляхи, форми й методи розвитку з урахуванням світових зразків, власного досвіду і менталітету народу. На жаль, із цього можновладці взяли на озброєння переважно зразки західної демократії, при цьому не кращі й не з власної волі. Одним із одіозних прикладів є фуршетизація країни — від села до вищої влади. Коли народ бідує, державні й недержавні органи та організації влаштовують пишні прийоми, фуршети, презентації. Йде безперервний банкет на тлі соціальної чуми.

А скільки їх витрачається на «євроремонти», оздоблення мармуром незліченних контор, купівлю престижних автомашин і особисту охорону можновладців (за радянських часів охороняли тільки першого секретаря ЦК КПУ, а нині - всіх владних чиновників). Кількість об'єктів, що сьогодні охороняються, — понад 50 тис, кількість зайнятих охороною — понад 1 млн. осіб.

Політика сліпого сприйняття західних зразків демократії, ідеології, культури й способу життя супроводжується дискредитацією минулого суспільного устрою країни і передусім його позитивних факторів, дестабілізацією економіки, яка вже не може існувати без постійного наркотичного фінансового вливання МВФ та інших міжнародних фінансових організацій. Останні вимагають суворо слідувати їхнім вимогам, що породжує соціально-економічний і політичний паразитизм, апатію мас. У 2000 р. Міжнародний валютний фонд мав 71 пункт вимог до України, за виконання яких вона одержить позику 300 млн. доларів. У країні було приватизовано десятки тисяч різних підприємств. Для держави це майже нічого не дало. Більшість підприємств працюють за тіньовими схемами, штучно занижуючи прибуток. Отже, основна маса державних підприємств працює фактично збитково. За рівнем соціальних витрат на душу населення Україна стоїть поза найбільш відсталими африканськими країнами.

«Безкорисливі» рятівники розробили спеціальну тактику для подібних країн, котра створює ілюзію можливості досягнення в найкоротші строки західного достатку, але для цього вимагається зробити у себе те, що вони нав’язливо радять. Безперечно, не слід чекати з боку МВФ якогось альтруїзму. У нього свій власний інтерес. У нас теж є свої національні інтереси і тільки вони повинні визначати нашу поведінку. Свого часу аналогічну матрицю МВФ запропонував Чехії, але чехи вчасно зрозуміли, що це погіршить становище народу і відмовилися від кредитного диктату. Це аж ніяк не означає, що слід ігнорувати загальнолюдські цінності у сфері демократії, державного устрою, культури, науки, передових технологій, побуту, що притаманно сучасній цивілізації.

Йдеться про те, що зовнішні атрибути західної демократії, нами сприйняті, слід наповнювати змістом справжньої демократії. А ми більше імітуємо демократичні процеси, ніж їх поглиблюємо. Чіпляємо на державні й суспільні структури бутафорські демократичні прикраси, нав’язуючи народові прозахідне мислення й викривлену етику людських стосунків. Слід поставити перепони ігноруванню слов’янських звичаїв життя на догоду жадібному й ненаситному споживацтву, індивідуалізму, культу насильства та іншим елементам напівколоніальної демократії, котрі підривають захисні сили нашого суспільства.

Розвиток і досконалість форм демократії залежать від форм суспільної свідомості й відображають одну з основних ідей — соціальної справедливості. Ця проблема — одна з найважливіших у сучасному розвитку суспільства. Дослідження її у взаємозв'язку з такими суспільними категоріями, як демократія, право, мораль, управління надасть можливість глибше осмислити сутність нашої соціальної перебудови.

Відомо, що в основі соціального контакту лежить обмін цінностями — матеріальними і духовними. Обмін як глобальний соціальний феномен вивчають багато наук, оскільки спосіб обміну, врешті-решт, є критерієм для всієї системи соціальних відносин. У справедливості відносин обміну закладено ідею балансу інтересу, відповідності, порівнянності між цінностями, які сповідує суспільство, а це в свою чергу відображається в стичних і юридичних нормах.

«У самому обігу, — писав К. Маркс, — в процесі обміну, як він виступає на поверхні буржуазного суспільства, кожен дає, тільки беручи, і бере, тільки даючи»¹¹⁵. Однак обмін не зводиться лише до предметів, що задовольняють матеріальні й духовні потреби людини, а включає й такі нематеріальні цінності, моральні якості, як чесність, сумління, справедливість, гідність, повага свободи й інтересів інших.

Ці зауваження дають можливість у загальних рисах визначити поняття справедливості як здоровий баланс між споживачем, виробником, людьми та їхніми потребами й інтересами. На думку англійського філософа К. Поппера, «справедливість полягає в рівному розподілі громадянських обов’язків і в рівності громадян перед законом. За умови, що самі закони щодо окремих осіб або груп населення безсторонні». Юридична і соціальна рівність як одна з форм соціальної справедливості найяскравіше відбивається у праві. Справедливість, рівність і право нерозривно зв’язані. Рівність — вираження справедливості. Ф. Енгельс називав юридичне поняття справедливості «найабстрактнішим виразом самого права». Право ж не може існувати, не забезпечуючи формальної рівності учасників тих відносин, котрі воно регулює.

Контури і межі соціальної справедливості - це та міра добра, зла І обов’язку, яка визначає місце людини в суспільстві.

У сучасному світі справедливість домінує як принцип, решта суспільних категорій розглядаються крізь її призму. Зміна суспільної формації, скасовуючи попередню систему соціальної справедливості, замінює її системою іншого соціального типу, як правило, більш високого порядку. Саме цей процес відбувається нині в Україні, хоча й не можна сказати, що він має позитивне забарвлення. Швидше ми є свідками підміни реального змісту категорії справедливості пишномовною фразеологією («свобода», «рівність», «можливість»). Справедливість, людяність, свобода постійно вимагають того чи іншого, але коли щось неможливе, воно не відбувається і попри все залишається пустою мрією.

Про яку соціальну справедливість можна говорити, якщо український народ фактично розпався на дві нерівноцінні за чисельністю частини: 80% бідних і 5% - багатих. Така нерівність несумісна ані :і демократією, ані з євроатлантичними економічними системами.

Кожний четвертий українець живе за межею бідності. Виходить, що з більш як 400 млн. бідняків світу майже 12 млн. мають паспорт громадянина України. У інших країнах ситуація з бідністю трохи краща, ніж в Україні: у Литві і Польщі за межею бідності перебуває 21% громадян (вважається найгіршим показником у Євросоюзі). Загалом середній показник в ЄС — 16%. При цьому найбільш «соціальною державою» в Східній Європі можна вважати Чехію. Там за межею бідності живе лише 9−10% громадян (за цим показником чехи майже наздоганяють країни Скандинавії).

І в Україні, і в світі вимірюють рівень розшарування доходів населення. Основним показником тут виступає так званий індекс Джіні - чим він менший, тим суспільство однорідніше. Найоднорідніша за багатством — Данія (індекс 23,2), найнеоднорідніша — африканська Намібія (70,7). Показник України — близько 30. Приблизно 45−50% тих, хто живе за межею бідності, можна назвати жебраками.

Намагаються здолати бідність за допомогою підвищення прожиткового мінімуму і мінімальної заробітної плати. Упродовж останніх 10 років мінімальна зарплата в Україні зросла з 15 грн. у 1997 р. до 440 грн. у 2007 р. Але чи можна говорити про те, що в такій же пропорції збільшився добробут громадян України? Звичайно, ні.

У багатьох країнах Євросоюзу (Німеччині, Італії, Австрії, в більшості країн Скандинавії) такого поняття «мінімальна зарплата» не існує взагалі. А у Франції, Великій Британії, Ірландії встановлюється не місячна, а погодинна мінімальна зарплата. У розвинених країнах борються не за високий розмір мінімальної зарплати, а за зменшення кількості людей, які її отримують¹¹⁶.

Щодо оплати праці, то Україна значною мірою відстає від країн ЄС та інших країн світу з ринковою економікою. У 2006 р. розмір мінімальної заробітної плати (з грудня) становив близько 80 доларів США, а середня заробітна плата близько 220 доларів, тоді як у країнах ЄС мінімальна заробітна плата коливається у двох цифрових діапазонах: від 350−500 доларів (нові члени ЄС) та понад 1000 до-1 ларів (решта — Бельгія, Нідерланди, Німеччина). Таким чином, мінімальна заробітна плата в Україні порівняно з країнами ЄС нижча в 5−15 разів, а середньомісячна заробітна плата — в 7-Ю разів¹¹⁷.

Не можна сказати, що на Заході панує соціальна справедливість. Останнім часом зарплати керівників компаній і рядових співробітників стали просто непорівнюваними.

Як пише журнал «Бізнес тиждень», середня зарплата виконавчого директора корпорації у 1990 р. перевищувала зарплату американського робітника у 85 разів, а у 2000 р. — вже у 419 разів. Якщо цей розрив зростатиме такими ж темпами, то в 2050 р. керівник американської компанії одержуватиме прибуток, котрий дорівнює сумі зарплат більш як 150 тис. робітників. У Європі різниця між зарплатами керівника і його підлеглого не менш значна. Найбільший розрив зафіксовано у Великій Британії. Там директори провідних компаній одержують у 94 рази більше, ніж службовці. У Німеччині начальники одержують у вісім разів більше за підлеглих, а у Швеції - у сім. В Україні ця різниця сягає кількох десятків разів, перевищує середній прибуток середньостатистичного українця.

Порівняльний аналіз ходу реформ засвідчує вразливість уявлення про користь нерівності для підвищення господарської активності при переході від командної економіки до ринкової. Швидше справджується гіпотеза, за якою надкомерціалізація прибутків перешкоджає економічному зростанню. Так, у Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині й Словенії середньодушові прибутки 10% найбагатших родин перевищують прибутки найбідніших у 4,5−5,5 разу, а в Болгарії та Румунії - у 10, у Росії та Україні - у 15 разів.

Йдеться не про повне усунення нерівності, бо це політична химера. Адже люди за своєю біологічною сутністю, розумовим розвитком нерівні. Звідси за рівних умов абсолютно різні результати. Прагнення до зрівнялівки, про що свідчить досвід Радянського Союзу, призводить до економічного й політичного колапсу. Проте обов’язком кожного суспільства є, по-перше, викорінення кричущої бідності, по-друге, подолання прірви між бідними і надмірно багатими людьми. В Україні люди середнього достатку, до яких належали науковці, юристи, медики, викладачі, митці, інженерно-технічний, управлінський персонал, представники колишньої партійно-державної бюрократії, практично зникли. Середній клас витіснено за межу бідності, морально роздавлено і практично знищено, а новий середній клас так і не народився.

У суспільному розвитку одним із пріоритетів має бути принцип рівності (насамперед у системі оподаткування та різних відрахуваннях). Треба забезпечити якомога ширшу дифузію прибутків від власності, вирівнюючи оклади високооплачуваних управлінців, встановити високі ставки податків на спадщину. Все це сприяло б більш справедливому розподілу багатства, доходів, економічних ресурсів, знижувало б гостроту колізії у рівноправності та забезпечувало справедливість у розподілі.

Проблема соціальної справедливості стосується різних сфер суспільного життя — економіки, політики, права, управління та ін. Найбільш відчутно вона виявляється в системі управління. Адже управлінські відносини за своїм змістом є певною мірою розподільчими. Управлінська діяльність має бути втіленням принципів соціальної справедливості у багатьох сферах суспільного життя. Це можливо лише за умови, коли ці принципи знайдуть повне втілення в самій системі управління, гарантом чого є послідовний демократизм організації і діяльності апарату управління. Лише справді демократичне суспільство здатне наповнити ідею справедливості реальним змістом. У цьому сенсі народовладдя є найважливішим принципом соціальної справедливості.

Як етична категорія соціальна справедливість тісно пов’язана із усією системою управлінських відносин. Існує комплекс цілком певних за своїм змістом вимог, яким повинні відповідати суб'єкти і характер цих відносин. Причому законодавець і соціальна практика ці морально-правові вимоги визначають не як абстрактні цінності, а як реальні параметри службовців і управлінських дій. І чим вищі ці вимоги, тим вищою повинна бути й ефективність управлінської діяльності. В свою чергу, чим вища ефективність управління, тим І більші матеріальні й організаційні можливості для реалізації в І суспільстві принципів соціальної справедливості. Висока ефективність управління — це динамічна економіка, активна політика, висока мораль і законність, які є визначальними факторами соціальної і справедливості.

Справедливість є соціально-моральним критерієм ефективності державного управління. Зв’язок соціальної справедливості й ефективності управління не прямий, він опосередкований об'єктивними умовами, характером відносин і принципами обміну й розподілу матеріальних благ у суспільстві, панівними правом і мораллю, а також суб'єктивними факторами — особистісними якостями службовців апарату управління — рівнем свідомості, моральними якостями, професійною кваліфікацією.

У галузі управління, бізнесі, як і в інших сферах людської діяльності, визначальними є талант, здібності людини. Вони мають встановлювати закони життя. Тим самим вони протиставляють себе пересічності, що прагне люмпенізувати талановитих до рівня «соціальної справедливості». І якщо гору бере користолюбність, то суспільством править, за висловом К. Маркса, «загальна і конституйована як влада заздрість».

Професор В. Сікора вважає заздрість цілком економічним терміном: «Це реакція однієї особи на неспроможність обміняти свої послуги (і винагороду за них) на послуги (і винагороду), котрі дістає інша особа, яка внаслідок цього швидко і значно збагачується. Це справляє суттєвий вплив на економіку, суспільство, політику. Ядром заздрощів є відчуття, що у суспільстві немає справедливості. Зрозуміло, передусім впадають в око надзвичайно багаті. Лише наявність потужного численного середнього класу може заповнити прірву між бідними й надбагатими. Саме це може звести соціальну заздрість до чогось несуттєвого, незагрозливого. Наші багатії, які швидко стали надмірно багатими, здобули свій капітал позаекономічним шляхом. Причинами збагачення 75% українських багатіїв були шахрайство та авантюризм, привілеї, успадковані від радянської влади, унікальна жадібність і аморальність».

Багатства потрапили головним чином до рук людей, не наділених високою культурою й моральністю, які рвуться не лише до економічної, а й до політичної влади. Якщо в країні довго триває кризовий стан, якщо економічна й політична роль надбагатіїв зростає одночасно із бідністю й безправністю більшості населення, то в цій країні може вибухнути пароксизм заздрощів і ворожості не лише щодо власників величезних капіталів, а й можновладців, які створюють умови, коли багаті далі багатіють, бідні - бідніють, а країна ще більше руйнується, знищуючи передумови для можливого економічного зростання.

Загрозливим явищем стала аморальність не лише людей, які стоять біля керма влади, а й усього суспільства, яке обирає цю владу. І принцип такої влади — нівелювати суспільство до свого аморального посереднього рівня. Природно, за таких умов про демократизм та ефективність управлінської діяльності у нашому суспільстві годі й говорити.

Навіть за сприятливих умов існує певна напруженість між ефективністю управлінської діяльності та соціальною справедливістю. Система цінностей, що становить поняття «соціальна справедливість», не завжди збігається із завданнями і методами досягнення високої ефективності управління. Існує певна захищеність організаційно-правових вимог щодо фізіологічних, вікових та інших особливостей людини, які зумовлюють фактичну нерівність можливостей людей, співмірність обов’язків і відповідальності, якості роботи, заслуг і громадського визнання.

Економічні, політичні й соціальні умови, що склалися в Україні, не сприяють розвитку ні демократії та соціальної справедливості, ні підвищенню ефективності державного управління. У суспільстві панує системна всеохоплююча криза, що супроводжується низьким життєвим рівнем, моральною втомою, непевністю, різким соціальним розшаруванням суспільства. В цих умовах, як ніколи, актуальна моральна максима Конфуція: «Коли в країні є справедливість, соромно бути бідним і нікчемним, коли справедливості нема, соромно бути багатим і знатним». Нинішній, так званий демократичний режим не є проривом у майбутнє. Так звана демократизація з її спотвореним ринком, криміналітетом, злиденністю, обвалом культури, освіти й науки «залишила народу лише очі, щоб оплакувати своє горе» (Бісмарк). Щороку від безглуздих випадковостей, нехлюйства і недбалості, котрі юристи називають злочинними, Україна втрачає людей більше, аніж СРСР за роки афганської війни.

Зниження морально-ціннісних критеріїв, бюрократизм і корупція в усіх ешелонах державної влади не надихають на високопродуктивну працю, в тому числі управлінську, а низька ефективність державного управління не дає змоги подолати кризовий стан у суспільстві. Це замкнене коло, на жаль, є переконливим доказом об'єктивної потреби у тісній взаємодії демократії, соціальної справедливості й управління.

Мало допомагає в розв’язанні цієї проблеми наука. Прагматичні концепції права і юридична практика, що обмежується рамками повсякденного «здорового глузду», свідомості, яка стихійно складається, применшують роль теоретичного правового знання, а це не дає цілісного системного розуміння суспільного руху, механізму його розвитку. Фундаментальна теоретична робота фактично ігнорується. Методологія і теорія розглядаються прихильниками «здорового глузду» не як засоби пізнання сутності явища, пояснення істини, а довільного тлумачення фактів. У результаті сприйняття реальної дійсності на підставі «здорового глузду», тобто такою, якою вона лише видається конкретній людині, поза увагою залишаються багато зв’язків, явищ, причин, котрі навіть не усвідомлюються як складові елементи складнішої системи взаємодії, багатоаспектного процесу і котрі можна виявити лише на рівні теоретичної абстракції. Такою складною є проблема взаємодії демократії, соціальної справедливості й управління.

Демократія, соціальна справедливість й ефективність управління — взаємозалежні поняття. Без реального здійснення народовладдя, свободи, рівності, гласності, постійного врахування громадської думки не можна забезпечити соціальної справедливості в суспільстві, а без високої свідомості, розуміння обов’язку і відповідальності, професіоналізму й ініціативності не можна досягти високої ефективності управління. Реалізація принципів демократизму, соціальної, правової держави є умовою розвиненого громадянського суспільства, утвердження народу як джерела і носія державної влади. Адже лише демократичне суспільство спроможне до динамічного розвитку.

Мало допомагає в розв’язанні цієї проблеми наука. Прагматичні концепції права і юридична практика, що обмежується рамками повсякденного «здорового глузду», свідомості, яка стихійно складається, применшують роль теоретичного правового знання, а це не дає цілісного системного розуміння суспільного руху, механізму його розвитку. Фундаментальна теоретична робота фактично ігнорується. Методологія і теорія розглядаються прихильниками «здорового глузду» не як засоби пізнання сутності явища, пояснення істини, а довільного тлумачення фактів. У результаті сприйняття реальної дійсності на підставі «здорового глузду», тобто такою, якою вона лише видається конкретній людині, поза увагою залишаються багато зв’язків, явищ, причин, котрі навіть не усвідомлюються як складові елементи складнішої системи взаємодії, багатоаспектного процесу і котрі можна виявити лише на рівні теоретичної абстракції. Такою складною є проблема взаємодії демократії, соціальної справедливості й управління.

Демократія, соціальна справедливість й ефективність управління — взаємозалежні поняття. Без реального здійснення народовладдя, свободи, рівності, гласності, постійного врахування громадської думки не можна забезпечити соціальної справедливості в суспільстві, а без високої свідомості, розуміння обов’язку і відповідальності, професіоналізму й ініціативності не можна досягти високої ефективності управління. Реалізація принципів демократизму, соціальної, правової держави є умовою розвиненого громадянського суспільства, утвердження народу як джерела і носія державної влади. Адже лише демократичне суспільство спроможне до динамічного розвитку.

Використана література

1. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. — Одеса, 2001. — Вип. 10−11.

2. Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. — К., 1996.

3. Конституция України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р.— К., 1996.

4. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. — К., 1994.