Проблема воїнів-оточенців. 
Проблемні питання діяльності радянських партизанських формувань Північно-Східної України періоду їхнього становлення

На червень 1941 р. Вермахт запропонував Червоній армії такі умови ведення війни, до яких вона виявилася зовсім не готовою. Використання танкових груп для зламу радянської оборони було більш, ніж вдале. Усе це призвело до швидкого просування агресора територією України та надвеликих людських втрат. Апогеєм провальної політики вищого командування армії та керівництва держави 1941 р. стала київська оборонна операція, внаслідок якої були знищені основні частини Південно-Західного фронту, а також 6 та 12 армій Південного фронту. Результатом цієї катастрофи стала не тільки півмільйонна армія військовополонених, а й тисячі солдатів-оточенців, більшість із яких у подальшому склала основу партизанських загонів Житомирщини, Київщини, Чернігівщини, Сумщини. Вони ж стали засновниками багатьох підпільних угруповань Північно-східної України. На кінець 1941 р., за даними донесення відділу розвідки прифронтового тилу німецьких військ, «у Брянських лісах зосереджувалося до 10 тис. воїнів-оточенців» [14, 137]. Вони, як підкреслювалося в цьому донесенні, поповнилися заздалегідь залишеними партизанами. Усього боролися в тилу ворога 56,6 тис. військовослужбовців Червоної армії, більшість з них — на території України і Білорусі [14, 138].

Воїни-оточенці в умовах війни являли собою нову соціальну групу, яка мала чітко виражену модель поведінки. Вони перебували на нелегальному становищі, а при зіткненнях із німцями їх (у кращому випадку) відправляли в табори для військовополонених. Швидкоплинний відступ Червоної армії все далі на схід зменшував надію на швидкий перетин лінії фронту. Крім того, багатьом набридла війна, і значна їх кількість навіть не намагалася повернутися в ряди діючої армії, дехто асимілювався з місцевим населенням. Разом з тим вони залишалися солдатами, несли зобов’язання перед владою, в очах якої були уже зрадниками, і, перебуваючи під постійним тиском, повинні були шукати шляхи для реабілітації.

Червоноармійці-оточенці ставали найближчим резервом для партизанських загонів, вони підіймали партизанський рух на новий, більш якісний рівень. Погано організовані партизанські формування на чолі з партфункціонерами отримували поштовх і різноманітність у своєму розвитку з приходом учорашніх кадрових військових: організацію роботи, розвідку, дисципліну, конспірацію, внутрішній розпорядок, різноманітні допоміжні служби. При цьому, як свого часу зауважив М. Коваль, «було б перебільшенням вважати, що сама собою активність військовослужбовців Червоної армії відіграла вирішальну роль у зростанні та поширенні підпільно-партизанської антифашистської боротьби. Віддаючи належне їхнім зусиллям, слід підкреслити, що завдяки завершенню до середини 1942 р. процесу визначення політичної позиції основної маси українського населення створилася сприятлива обстановка для посилення антифашистської боротьби та залучення до неї все нових сил» [14, 139].

Схожої думки дотримується і відомий американський дослідник партизанського руху в Радянському Союзі Дж. Армстронг: «До літа 1942 р., за німецькими оцінками, воїни-оточенці в партизанських загонах складали до 60% від загальної кількості партизанів. У подальшому їхня кількість тільки зменшувалася» [15, 148−149] (хоча тут можемо зазначити, що воїнів-оточенців у 1943 — 1944 рр. практично не було, на відміну від початкового періоду війни; партизанський же рух у цей час, навпаки, набув величезного розмаху на окупованих територіях).