Духовні скарби Лівобережної України

Духовні скарби Лівобережної України

Від теми архітектурної спадщини назавжди втраченої роблю перехід до її величезної (близько 2500 — 2800 об'єктів по всій території України), що із початку XIX-го ст. викорінювалися ворожими режимами, спотворювалися перебудовами та «ремонтами» і, взагалі, найактивніше відходили у небуття. Це — наші дерев’яні храми, котрі і зараз, у незалежній Україні продовжують спотворюватися, руйнуватися, горіти та зникати просто блискавично. Ця тема цікавить мене найбільше, адже у дерев’яній церкві збереглися реліктові, предковічні архітектурні форми, що не були нав’язані правлячими (переважно — чужинськими) режимами, а виражали суто народні архітектурні вподобання.

Невеликі сільські храми майже завжди будували українські майстри і для українських парафіяльних громад, на відміну від міст, де протягом більшої частини нашої історії споруди будувалися іноземними архітекторами і для іноземних замовників, до того ж — у іноземних стилях. Але траплялося й так, що форми дерев’яних храмів переймали муровані святині, як це було у добу Гетьманщини XVII-го — XVIII-го століть. Так уже трапилося, що дерево — матеріал крихкий та споруди із нього є найвразливішими. Але у Світі цю проблему вдало вирішують: у Норвегії, де дерев’яних храмів також дуже багато, проблемами їх збереження переймаються вже не одне століття, і ось результат: із середини XIX-го ст. втрачено лише дві такі споруди. Отже, головне — турбота на суспільно — державному рівні про наші найкрихкіші пам’ятки. Але яка може бути державна та суспільна політика, якщо ми навіть точно не знаємо кількості таких будівель, а теперішні господарі безкарно потворять та нищать їх? Та й про взагалі іде мова, якщо більшість туристів, та, нажаль теж переконані у тому, що дерев’яні храми збереглися виключно у Західній Україні? До того ж, складені найкомпетентнішими спеціалістами (наприклад — Василем Слободяном) каталоги цих споруд ігнорують більшість (навіть найцінніших) споруд незахідних областей України, а Лівобережжя — й поготів! Мої довготривалі дослідження літератури та Інтернет — ресурсів вщент розбивають цей несправедливий та образливий стереотип: дерев’яних храмів на Лівобережній Україні не настільки багато, як на Західній, проте, однозначно, збереглося більше за 200, а за архітектурно — мистецькою цінністю вони зовсім не поступаються, а іноді - переважають своїх західноукраїнських «колег». Особливу увагу я приділив дерев’яним храмам Чернігівщини, області, де їх збереглося найбільше і де вони є найдавнішими, а отже — найціннішими. Саме через найбільшу «українськість» дерев’яних церков та велику загрозу втратити їх у майбутньому я і зацікавився цією вкрай актуальної та неймовірно цікавою темою та прикріпив її, як самостійний додаток, до своєї минулорічної роботи «Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України». Роблю я це задля того, щоб списки вищезгаданих втрачених об'єктів архітектурної спадщини України перестав щорічно поповнюватися новими дерев’яними жертвами та задля того, аби розкрити увесь туристичний потенціал Лівобережної України, адже через банальний брак інформації, відсутність повноцінних реєстрів архітектурних пам’яток усіх рівнів та цілеспрямованої державної програми у цій сфері він залишається значною мірою нереалізованим [3 — ст. 5 — 29; 9 — ст.5; 1; 2; 6]. Цілі та завдання роботи:

1) дослідити малодосліджені та частково втрачені пам’ятки сакральної архітектури Лівобережної України та Слобожанщини;

2) забезпечити охорону даних пам’яток з боку Держави та місцевої влади; забезпечити підтримку цих споруд у гарному технічному стані, у разі потреби — ремонт або реставрацію найбільш цінних храмів;

3) виховання у найширших верствах суспільства любові та поваги до історико-архітектурних пам’яток, поваги до історії та духовності рідного краю та усієї України;

4) інтеграція духовних пам’яток до паломницьких та туристичних маршрутів;

пам’ятка лівобережна україна архітектурний

5) відродження релігії та духовності у суспільстві через призму поваги та вивчення історико-архітектурних та духовних пам’яток рідної землі;

Актуальність та наукова новизна роботи:

1) новизна обраної теми (через ідеологічну за ангажованість радянської академічної науки тему нашої наукової роботи почали обговорювати та досліджувати лише наприкінці 1980;х — на початку 1990;х років);

2) недостатня кількість наукових досліджень та популярних видань з цього даної теми; невелика кількість фахових науковців, що займаються дослідженням даного аспекту історико — архітектурної спадщини України;

3) значна кількість проблем у пам’яткоохоронній галузі України:

а) недостатня увага держави та громадськості щодо проблем галузі, зокрема нестача бюджетних коштів;

б) численні випадки вандалізму чи умисного знищення пам’яток історії та архітектури як з боку будівельного бізнесу (знесення старих будівель у центральних частинах великих міст (Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси тощо), так із боку релігійних громад усіх конфесій (умисне знищення старих релігійних споруд після будівництва поруч нових);

в) невирішені проблеми дерев’яних храмів та будівель іншого призначення на території України (із 1991;го року, тобто з моменту здобуття Україною незалежності, у зв’язку з різними причинами, втрачено від 170-ти до 200-та дерев’яних храмів (при їхній загальній кількості від 1500-та до 1800-та споруд (точні дані відсутні);

г) самочинні ремонти та перебудови із використанням сучасних матеріалів та технологій не тільки псують зовнішній вигляд споруд, а й нищать їхню унікальність та ідентичність;

д) відсутність повноцінного загальнодержавного «Реєстру історико-архітектурних пам’яток України», як належного захисту з боку держави, створює «інформаційний вакуум» довкола багатьох цінних споруд;

4) можливість створення інтегрованих у сучасну галузь туристичних маршрутів, під назвою «Духовні пам’ятки Лівобережжя та Слобожанщини» для українських та іноземних туристів.

5) можливість відродження релігії та духовності у сучасній Україні через вивчення сакральних пам’яток України;

Об'єкт дослідження: культові історико — архітектурні пам’ятки на території України, що мали або мають значну наукову цінність. Предмет дослідження: історична, архітектурна та духовна цінність історико — архітектурних культових об'єктів, які були і є науково та духовно цінними.

Історіографія досліджуваного питання

Дослідження пам’яток історії, архітектури та духовності у епізодичному вигляді розпочалися іще у 1840-ві роки (сам Т. Г. Шевченко замальовував найцікавіші споруди доби Гетьманщини) [12, c.4 — 6]. Початок ХХ-го ст. дав українському пам’яткознавству цілу плеяду нових імен — Микола Білящівський, Юхим Сіцинський, Григорій Павлуцький, Ігор Грабар, Вадим і Данило Щербаківські, Микола Шумицький, Микола Макаренко, Кость Широцький [2, 3, 11, 12, 13]. Першими науковими збірками цього періоду є: «Історія російського мистецтва» І. Грабаря (1912 — 1914 рік); «Дерев'яні та кам’яні храми» Г. Павлуцького (1905;го — 1907;го років).

Із встановленням радянської влади процес досліджень у цій сфері пожвавився: певний час (до поч. 1930;х років) продовжували свою справу уже знані мистецтвознавці (М. Макаренко, Ф. Ернст), стали відомі нові та гучні імена, такі, як С. А. Таранушенко (найвидатніший український мистецтвознавець (період досліджень — 1917 — 1932 роки), П. Жолтовський тощо. Майже всі вони потрапили у жорна репресій [2,3,11,13,15]. Післявоєнний період дав знекровленій на той період пам’яткознавчій науці нові імена: Г. Логвин, П. Юрченко, М. Цапенко, М. Макушенко, Д. Малаков тощо [2, 14]. Серед сучасних дослідників найвидатнішими є такі науковці: В. Завада, Ю. Івашко, В. Слободян, В. Вуйцик, Я. Тарас, Л. Прибєта, О. Крушинська, В. Громик, А. Бурлака, О. Парамонов.

Зауважимо одразу: ми не претендуємо ані на повний список малодосліджених об'єктів, ані об'єктів, що знаходяться під загрозою руйнування, ані на повноту джерельно-архівних даних щодо об'єктів, досліджених у цій роботі.

Існуючі дерев’яні храми Лівобережної України

Чернігівська область — моя історична та духовна Батьківщина. Її пам `ятки — струни моєї душі. Дерев’яні храми — найпотаємніші її закутки, до яких хочеться приходити та при ходити знову й знову, які тягнуть до себе із дитинства та не відпускають від себе протягом усього життя! Кожна пам `ятка цієї землі - моя радість та мій жаль, а, можливо, — сенс усього мого життя… А може, моя цікавість до пам’яток цієї області - данина прадідівській землі… Я не можу дати відповідей на ці запитання, проте й «відірватися» від цих споруд мені несила, бо дуже впали вони мені у серце й у душу…

Починаючи із січня 2011;го року я активно займався накопиченням та систематизацією інформації про дерев’яні храми Лівобережної України, передовсім — Чернігівської області. Тепер я можу впевнено заявити, що я зібрав інформацію майже про всі існуючі цінні з історико-архітектурної точки зору дерев’яні культові споруди. За це хочеться подякувати усім, хто подорожує, збирає інформацію, фіксує ці святині. Особливу вдячність є висловлюю Андрієві Бурлаці із міста Кременчука на Полтавщині, котрий виклав на Інет-ресурсі Panoramio.com величезну колекцію фотознімків святинь Лівобережжя та Центру України та переслав мені особисто інформацію стосовно кожної із зафіксованої ним церков. Тепер я можу скласти свій каталог дерев’яних дореволюційних дерев’яних церков Чернігівської області, що я згрупував по районах області. Цей список буде зроблено по районах області та розділено на дві частини: ті споруди, що точно збереглися та ті, існування яких перебуває під питанням. Церков, існування яких перебуває під питанням на території області - 15. Ось їх список:

1. Халявин — церква 1756-го року побудови;

2. Киїнка — церква 1747-го року побудови;

3. Анисів — церква 1901;го року побудови;

4. Грем’яч — церква 1747-го року побудови, частково розібрана у 1930;ті роки;

5. Хотуничі - церква побудови кінця XIX-го ст.;

6. Рябухи — церква 1864-го року побудови;

7. Сосниця — Покровська церква 1724-го року побудови, перебудована 1847-го року, була розібрана релігійною громадою УПЦ — МП у листопаді 2010;го року, подальша доля — невідома;

8. Авдіївка — церква 1880-го року побудови;

9. Крутоярівка — церква 1898-го року, перероблена під клуб, під час мого останнього візиту у 2008;му році була у стані руйнації, чи існує зараз — невідомо;

10. Озеряни — церква кінця XIX-го ст., розібрана 2009;го року;

11. Обачів — церква кінця XIX-го ст., перероблена під клуб;

12. Сокирин — церква побудови поч. XX-го ст.; 13. Собин — церква кінця XIX-го ст.; 14. Машево — церква XVIII-го ст.; 15. Чоповичі - церква кінця XIX-го ст. [1 — ст. 13 — 223; 2 — ст. 24 — 128; 15 — ст. 56 — 129; 1; 2; 6].

Каталог існуючих дерев’яних храмів Чернігівської області:

1. Чернігівський район — 14 існує, 3 — під питанням;

2. Менський район — 10 існує, під питанням — жодної;

3. Новгород — Сіверський район — 3 існує, 1 — під питанням;

4. Ічнянський район — 4 існує, під питанням — жодної;

5. Коропський район — 4 існує, під питанням — жодної;

6. Щорський район — 9 існує, під питанням — 1;

7. Талалаївський район — 3 існує, під питанням — 1;

8. Борзнянський район — 4 існує, під питанням — жодної;

9. Ніжинський район — 9 існує, під питанням — жодної;

10. Носівський район — 4 існує, під питанням — жодної;

11. Корюківський район — 2 існує, під питанням — жодної;

12. Сосницький район — 5 існує, 2 — під питанням;

13. Прилуцький район — 9 існує, 2 — під питанням;

14. Бахмацький район — 9 існує, під питанням — жодної;

15. Бобровицький район — 4 існує, 1 — під питанням;

16. Козелецький район — 7 існує, 2 — під питанням;

17. Варвинський район — 1 існує, під питанням — жодної;

18. Срібненський район — жодної не існує, жодної - під питанням;

19. Городнянський район — 9 існує, під питанням — жодної;

20. Ріпкинський район — 4 існує, під питанням — жодної;

21. Семенівський район — жодної не існує, під питанням — 1;

22. Куликівський район — жодної не існує, під питанням — 1 [1 — кат. — дов; 3 — ст. 55, 98, 101; 14 — ст. 13 — 124]

Отже, підведемо підсумки: на території Чернігівської області на період 2012;го року існує 118 дерев’яних культових споруд дореволюційного періоду. Для того, щоб ви розуміли, яку важливу та кропітку роботу я провів зазначу всього один факт: у найповнішому на даний момент каталозі дерев’яних храмів України та українських етнічних земель, створеному львівським науковцем В. Слободяном на території даної області визнано існування всього 12 споруд, одна із яких (Покровської церкви XVII-го століття із села Корінецьке Талалаївського району області) насправді вже давно немає. Тобто, фактично я доповнив цей список 107-ма новими об'єктами різного ступеня відомості, котрі майже завжди навіть не вважаються пам’ятками архітектури, хоча серед них є навіть церкви середини XVII-го ст. (наприклад, Покровська церква 1648-го або 1666-го року у с. Гайворон Бахмацького району). А якщо враховувати той факт, що під питанням перебуває існування іще 15 споруд, то кількість дерев’яних храмів зросте до 133-х. Отже, дослідження та пошуки цих споруд слід продовжувати, треба залучати до них фахових науковців — істориків, а передовсім — пам’яток охоронців, чия бездіяльність призвела до кричучої неповноти реєстрів пам’яток архітектури, як національного, так і місцевого значень [1 — ст. 15 — 76 (кат), 3 — ст. 13 — 124, 11 — 34 — 37, 14 — 76 — 87].

У державних реєстрах національного та місцевого значень перебувають:

1. Городище — Миколаївська церква (1722-й або 1764 рік, не дивлячись на це у стані руйнації);

2. Синявка (1775 рік).

3. Волосківці (1765 рік);

4. Степанівка (1767, 1881 роки);

5. Дягова (1898 рік);

6. Седнів — Юріївська церква (не різн. 1747 р., реставр. 2008;го);

7. Количівка (1788 р.);

8. Новий Білоус (1646 (?), не пізн. 1739 р.);

9. Даничі (кін. XVIII — XIX ст.);

10 Грабів (1890-ті);

11. Буянки (1880-ті);

12. Карасинівка (к. XVIII ст., серед. кін. XIX ст. У аварійному стані);

13. Максим (сер. — кін. XIX ст.);

14. Блистова (поч. XX ст.);

15. Ларинівка (поч. XX ст.);

16. Новгород-Сіверський — Миколаївська церква (1763-го року);

17. Прилуки — Тьохсвятительська церква (1878-го року);

18. Переволочна (1914 рік);

19. Смош (1902 рік);

20. Сваричівка — Успенська церква (1709 рік, перебудовувалася у 1820-ті роки та 1873-го року) [1 — ст. 15 — 76 (кат), 3 — ст. 13 — 124, 15 — дов. пам. — ст.223 — 225, 1, 2].

Отже, пам’ятками архітектури національного чи місцевого значень визнано всього 20 церковних споруд із 118-ти нині існуючих.

До нововиявлених пам’яток архітектури належать:

1. Церква у с. Нехаївка (збудована до 1770-го року);

2. Кобижча — Успенська церква (1895-го року);

3. Щорс — Носівка — церква (кінець XVIII-го ст., перебудована 1881-го року);

4. Церква у с. Макарів (1922;го року);

5. Церква у с. Атюша (1902;го року) [3 — ст. 13 — 124, 15 — ст. 123 — 125];

Отже, різного ступеня захисту пам’ятками є лише 25 (разом із ново — виявленими, що фактично не мають жодного захисту). Нагадаю лише про те, що за моїми розрахунками (не наполягаю на абсолютній повноті) в області існує (на період 2011;го року) 118 — 132 пам’ятки народного дерев`яного зодчества [3 — ст. 13 — 124, 15 — ст. 123 — 125, 1, 3, 5].

Не дивлячись на запустіння, постійні руйнування протягом усієї радянської доби (наймасовіші - з 1931р. по 1934 р.) на території Чернігівської області збереглося найбільше пам’яток дерев’яної кульової архітектури на Лівобережної Україні. Також тут представлений найрізноманітніший спектр споруд; від середини XVII століття до початку 1920;x років. До речі найдавніші відомі науці пам’ятки (від кінця XI-го ст.) походять з території нинішньої Чернігово-Сіверщини). Проте технічний стан багатьох (до 1/3 від загальної кількості відомих мені культових об'єктів області) викликає небезпідставне занепокоєння з багатьох причин і факто — рів. Нині на перший план вийшов фактор згубленої людської діяльності так званих, благих намірів. Ці наміри виливаються у непрофесійний, згублений для дерев’яних церков ремонт, що дуже часто переростає у справжнісіньке обмурування цеглою чи тинькувальним розчином, зашиття листами заліза чи оббиття вагонкою. Під усіми цими матеріалами дерево псується3пріє, у ньому заводяться шкідники, воно поступово починає гнити і трухнути. Від таких ремонтів уже потерпіли святині із Улянівки (Казанська церква XVIII ст. була обмурована цеглою), Брусилова (церква кінця XIX-го ст. обмурована цеглою), Карильського (церква 1796-го року побудови обкладена цеглою), Івківців (церква 1775-го року побудови потинькована тинькувальним розчином), Старої Басані (церква 1820-го року побудови потинькована тинькувальним розчином), Крутів (церква 1885-го року оббита пластиковою вагонкою), Куреня (церква кінця XVIII-го ст. оббита пластиковою вагонкою), Даниного (церква 1870-х років оббита пластиковою вагонкою) тощо. Ці ж такі релігійні громади іноді навіть розбирають свої храми начебто для проведення реставрації, насправді ж будуючи на його місці цілковито новий храм, старий храм при цьому просто перестає існувати (!). Під знаком оклику слід поставити історію із Покровською церквою 1724-го року побудови, перебудованої із добудовою дзвіниці 1847-го року, що донедавна стояла у с. м. т. Сосниця на Чернігівщині. Громада УПЦ — МП у листопаді 2010;го року ПО — ВАРВАРСЬКОМУ розібрала старий, майже 300-от літній храм начебто задля реставрації, але громада та священик — злочинець ще навесні того ж року не приховували намірів звести на місці старого новий, бажано — мурований храм. Притягнення цих варварів до відповідальності ускладнює й той факт, що не дивлячись на майже 300 — річний вік споруда офіційно не вважалася пам’яткою архітектури ані національного, ані місцевого значень, а це — свідчення бездіяльності обласних пам’яткоохоронців. Цікаво, що схожа історія вже трапилася у 2009;му році у селі Озеряни Бобровицького району області, але на неї ніхто не звернув уваги, адже тамтешній храм був молодший, збудований наприкінці XIX-го ст. Ці історії плавно переводять нас до іншого фактора: відсутності хоча б більш — менш повного реєстру пам’яток архітектури, як місцевого, так і національного значень. Створення цього реєстру по даній області я би із задоволенням взяв би на себе. А ось влада на місцях та пам’яткоохоронні інстанції майже нічого не роблять у той час, коли ледь не по всій Україні зникають безцінні пам’ятки архітектури, що не мають собі рівних у Світі. Лише нагадаю скупі цифри, виходячи із яких я виношу вирок регіональним та державним пам’яткоохоронцям, що засвідчують їхню бездіяльність. Отже, із 117 точно існуючих (а їх може бути і 132) архітектурно цінних дерев’яних храмів лише 20 мають чітко визначений правовий статус, а 5 просто «висять у повітрі» без реального пам’яткоохоронного статусу. І третій фактор, що робить списки церков рідшими — запустіння, чи природна руйнація через брак коштів або непотрібність сільських храмів. Так «докотилася» до майже катастрофічного стану церква св. Миколая 1763-го року у с. Городище Менського району, що є пам’яткою архітектури національного значення, а за висновками мистецтвознавця Г. Логвина — ще й світового рівня! Молю Бога, щоб хоча б її врятували від смерті! Волаю про допомогу цій святині зі сторінок своєї наукової роботи до всіх небайдужих урядовців, науковців, простих людей різних професій, що не хочуть миритися із втратою цієї дуже важливої частини нашої історії та духовності. У схожому стані опинилося й багато інших храмів: і церква св. Олександра Невського у с. Біловежі - Перші Бахмацького району, офіційно — XIX-го ст., а на мою експертну (повірте, я не безпідставно так себе називаю, адже вивчаю ці споруди без малого 4 роки) думку — й XVIII-го століття, і церква із с. Карасинівка Козелецького району останньої чверті XVIII-го — кінця XIX-го ст., і церква із с. Чемер Козелецького району 1888-го року побудови, і церква у с. Чепелів Щорського району 1900;х років, і церква у с. Будища Козелецького району 1880-х років, і церква у с. Слобідка Талалаївського району початку XIX-го ст. — усіма забутий класицистичний храм початку 19-го ст., і Миколаївська церква 1767-го року у с. Березівка Талалаївського району, що опинилася зовсім нікому не потрібною, ані селянам, ані колгоспу, що використовував її як гараж для тракторів [2 — 43 — 137, 15 — ст. 123 — 125, 1, 3, 9] …

А тепер я пропоную шляхи вирішення цих проблем. Що стосується першої проблеми, то я пропоную жорстко карати парафій — винуватців штрафами від 20 тис. гривень, відбирати понівечені «ремонтами» храми у громад та не давати проводити богослужіння чи будувати новий храм до тих пір, поки не буде сплачено вищезгаданий штраф, а ще краще — примусово (за рішенням суду) забов’язувати фахово реставрувати споруду! Що стосується другої проблеми, то вищезгадані реєстри пам’яток архітектури можу скласти особисто, спираючись на мої власні знання та електронний каталог найбільш цінних з архітектурно — історичної точки зору споруд (інформація структурована за адміністративними одиницями, до того ж не тільки України, а й українських етнічних земель). А чиновників та науковців, що нехтують своїми службовими обов’язками, слід спочатку штрафувати, а потім — й звільняти! Із третім питанням впоратися найважче, тут необхідне відповідне фінансування із державного бюджету на реставрацію цих споруд та активна роз’яснювальна компанія у ЗМІ, створення благодійних фондів та об'єднань небайдужих громадян. У Західній Україні вже було врятовано від руйнування церкви у с. Кути Львівської області, Стеблівка на Закарпатті, селі Колодному там само (найстаріша дерев’яна церква України (1470-го року побудови) була врятована завдяки гранту від посольства США). Отже, на Лівобережній Україні це теж має бути дієвим! Ці три питання потребують НЕГАЙНОГО вирішення, адже вже через 3 — 5 років буде вже запізно!

Ось список найбільш давніх дерев’яних храмів (XVII-го — XVIII-го ст.) Чернігівської області. У списку їх 43. Із них лише 12 мають різні ступені пам’яткоохоронного захисту; 4 храми перебувають у стані активної природної руйнації; 8 храмів обкладено цеглою або потиньковано, чим створено реальну загрозу для їхнього існування в майбутньому (навіть — у короткостроковій перспективі); 1 споруда розібрана та може перестати існувати вже надзвичайно швидко. Ось яскрава ілюстрація бездіяльності профільних державних органів та байдужості суспільства у питанні збереження історико — культурної спадщини України:

1. Миколаївська церква у с. Городище (1763 рік, є дані, що 1722 рік), 1888-го року перебудована: добудовано бічні притвори та дзвіницю (2-й ярус втрачено у 1930;ті роки). Пам’ятка архітектури світового рівня потребує термінової реставрації.;

2. Покровська церква у с. Синявка (1775 рік, є дані, що 1706 рік). Бічні прибудови — поч. XIX-го ст. Споруда добре зберегла первісні форми.3. Успенська церква у с. Волосківці (1765 рік). Бічні прибудови — поч. XIX-го ст., дзвіниця та притвор — сер. 19-го ст. 4. Троїцька церква у с. Степанівка (між 1767 та 1769 роками). Дзвіниця та бічні притвори — 1881-го року.5. Миколаївська церква у с. Локнисте (1782 рік). Дзвіниця — 1870-х років. За радянської доби знищено баню та верх, споруду — обмуровано цеглою.6. Юріївська (Георгіївська) церква у смт Седнів (кінець XVII — поч. XVIII-го ст., до 1747-го року). Перебудована та розбудована у 1850-ті роки. Постраждала під час війни. У 2008;му році відреставрована із відтворенням башт — слупів.7. Троїцька церква у с. Новий Білоус (1646 рік або поч. XVIII-го ст., до 1739-го року. Бічні прибудови — поч. XIX-го ст. Поруч — дзвіниця 1739-го року.8. Церква Різдва Богородиці у с. Количівка (1788 рік). Дзвіниця із притвором та бічні прибудови — 1881-го року.9. Миколаївська церква у с. Киселівка (1788 рік). Теперішній верх та прибудови — 1857 рік.10. Успенська церква у с. Рогоща (1753 рік). Дзвіницю добудовано 1806-го року, бічні рамена — у 1860-ті роки.11. Казанська церква у с. Улянівка (початок XVIII-го ст.). Перенесена зі Старого Білоуса 1919;го року. Бабинець — 1984;го року. Нині - обмурована цеглою.12. Церква Різдва Богородиці у с. Петрушин (кінця XVIII-го ст.). Бічні прибудови та верх — початку 20-го ст. 13. Вознесенська церква у с. Юріївка (початок XVIII-го ст.). Дзвіниця, прибудови та притвор, віконні прорізи — кінця XIX-го — поч. XX-го ст. 14. Казанська церква у с. Снов’янка (кінець XVIII-го ст.). Перебудовувалася напр. XIX-го ст. Нині - обмурована цеглою.15. Михайлівська церква у с. Друцьке (кінець XVIII-го ст.). Обмурована та добудована у наш час.16. Миколаївська церква у м. Новгород — Сіверський (1764 рік, можливо — 1720 рік). Бічні прибудови та тамбур — поч. XIX-го ст. 17. Параскево — П’ятницька церква у с. Бурімка (кінець XVIII-го ст.). Дзвіниця та притвор, баня — 1868-го року. Зараз обшита листами заліза.18. Успенська церква у с. Сваричівка (1709 рік). Бічні рамена — 1820-х років. Дзвіниця із притвором — 1871-го року (2-й ярус дзвіниці втрачено у 1930;ті роки). Найстаріша точно датована церква Лівобережжя. 19. Олександро — Невська церква у с. Переходівка (кінець XVIII-го ст.). Дзвіниця із притвором — кінця XIX-го ст. Поруйнована у радянську добу. 20. Вознесенська церква у с. Переяславка (середина XVIII-го ст.). Розширена із прибудовою дзвіниці та притвора 1830-го року. Поруйнована за радянської доби.21. Казанська церква у с. Турівка (імовірно — початку XVIII-го ст.). Наприкінці XIX-го ст. перенесена із с. Хотуничі, при цьому було добудовано дзвіницю із притвором (2-й ярус дзвіниці знищено за радянської доби).22. Покровська церква у с. Олександрівка (1762 рік). У 1889-му році замінено верх із банею, добудовано дзвіницю та притвор.23. Успенська церква у с. Нехаївка (збудована до 1770-го року), спершу стояла на території Макошинського монастиря. Перенесена із нього на поч. XIX-го ст. Добудови зроблено 1941 — 1942;го року та у 1975;му році.24. Спасо — Преображенська церква у с. Карильське (1796-го року). Дзвіниця — XIX-го ст. У радянські часи знищено верхи. Нині церква обмурована цеглою.25. Покровська церква у с. Носівка (нині - м. Щорс) (кінця XVIII-го ст.). Істотно перебудована 1880-го року: добудовано бічні рамена та дзвіницю із притвором. Верх та 2-й ярус дзвіниці знищено у 1930;ті роки.26. Петропавлівська церква у с. Займища (середини — кінця XVIII-го ст.). Дзвіницю добудовано 1898-го року (2-й її ярус знищено разом із верхом у 1930;ті роки) 27. Покровська церква у с. Гайворон (точно не датована, можливо — 1648-го або 1666-го року). Одна з найдавніших на Лівобережжі. Колонні входи — поч. 19-го ст., дзвіниця (2-й ярус втрачено) із притвором — кінця XIX-го ст. 28. Миколаївська церква у с. Курінь (кінець XVIII-го ст.). Перебудовувалася протягом XIX-го ст. та 1906;го року. Верх знищено у 1930;ті роки. У 2009;му році споруда оббита сайдингом.29. Церква св. Олександра Невського у с. Біловежі - Перші (імовірно — кінця XVIII-го ст.). У 1886-му році перевезена на теперішнє місце, де й перебудована із заміною верху та добудовою західного притвора. Зараз споруда занедбана та перебуває у стані природної руйнації.30. Церква Різдва Богородиці у с. Красилівка (кінця XVIII-го ст., хоча її помилково датують 1860-м роком, коли її дещо перебудували). У 1996;му році споруда була майже повністю обмурована цеглою.31. Казанська церква у с. Піски (імовірно — кінця XVIII-го ст., хоча її помилково датують 1862-м роком, коли її перебудували, добудувавши бічні приміщення та притвор із входом).32. Феодосіївська церква у с. Халимонове (1780-го року, спершу стояла у с. Пролетарське Коропського району). Перенесена та перебудована 1896-го року (більшість дослідників помилково вважають 1896 рік датою побудови цієї церкви).33. Костел німців — колоністів у с. Зеленівка (Гросс — Верде) (кінця XVIII-го ст.). У 1930;ті роки знищено верх та дзвіницю. Унікальна та єдина у своєму роді на Лівобережжі будівля опинилася нікому непотрібною у цьому селі.34. Андріївська церква у с. Мільки (1777 рік). Дзвіницю добудовано наприкінці XIX-го ст. (у 1930;ті роки знищено її другий ярус та верх церкви). Нині церква ремонтується.35. Параскевська церква у с. Івківці (1773 рік). Дзвіницю (її другий ярус разом із верхом церкви знищено у 1930;ті роки) добудовано 1872-го року. Нині церква потинькована.36. Богоявленська церква у с. Високе (1731-го року, хоча більшість дослідників помилково вважають датою іі побудови 1831 рік, коли споруду було досить істотно перебудовано у стилі класицизму).

Церква — цікавий зразок синтезу народного зодчества із класицизмом.37. Михайлівська церква у с. Валки (1752 рік). Була перероблена із триверхої на одноверху 1850-го року. За радянської доби зруйновано верх, а споруду доведено до занепаду.38. Миколаївська церква у с. Березівка (1767-го року). Наприкінці XIX-го ст. добудовано дзвіницю (2-й її ярус разом із верхом церкви втрачено, тоді ж втрачені й колонні входи до храму). Зараз церква опинилася непотрібною ані громаді села, ані колгоспу, що використовував її як гараж для тракторів.39. Церква Різдва Богородиці у с. Карасинівка (остання чверть XVIII-го ст., хоча більшість дослідників помилково датують споруду кінцем XIX-го ст., коли було добудовано дзвіницю та велике приміщення із південної сторони даного храму). Споруда вимагає фахової реставрації.40. Успенська церква у с. Ведмедівка (кінець XVIII-го ст.). Наприкінці XVIII-го ст. добудовано дзвіницю, центральний світловий верх замінено на 5 декоративних. Нині споруда потребує фахової реставрації.41. Церква Різдва Богородиці у с. Козляничі (середина XVIII-го ст.). Дзвіницю та притвор добудовано у середині або наприкінці XIX-го ст. Нині споруда частково потинькована.42. Покровська церква у с. м. т. Сосниця (1724-го року, хоча більшість дослідників помилково називають 1847-й рік, коли було добудовано псевдо російську дзвіницю із притвором, первісний восьмерик із банею замінено на псевдо російські, істотно було перероблено внутрішнє вбрання споруди тощо). У листопаді 2010;го року була ПО — ВАРВАРСЬКОМУ (із використанням тракторів) розібрана злочинною громадою українофобського Московського патріархату. На жаль, споруда не була офіційною пам’яткою архітектури, через що будь який законний тиск на релігійну громаду є, на жаль, фактично неможливим. Із цих сторінок закликаю усіх людей, хто цікавиться історією та духовністю зробити усе можливе задля порятунку цього «козацького» храму майже трьохсотрічної давнини [14 — ст. 4 — 56, 15 — ст. 123 — 125, 1, 3, 9]!

А от деякі дані про ті ж самі споруди на території Сумської області. Ці три проблеми також дають про себе знати (тільки в цій області на перший план вийшла третя проблема (природна руйнація занедбаних споруд, або незадовільний стан нині використовуваних), хоча і перші дві проблеми дають про себе знати). Ця область зазнала ще більшого культурного спустошення (ніж Чернігівська область) протягом XX-го століття, а у стані природної руйнації перебувають приблизно 55 — 60% дерев’яних храмів області. До шкідливих для збереження культових споруд самовільних ремонтів на території області поки що не доходило, адже на них у тутешніх бідних сільських громад просто немає щонайменших коштів [3 — ст. 123 — 198, 4 — ст. 11 — 76, 5 — ст. 12 — 64, 8 — ст. 4 — 18, 10 ст. 4 — 86, 1, 2, 7]!

А тут пропоную вашій увазі (звісно ж, поки що не остаточну) таблицю відомостей щодо існуючих на період літа 2011;го року дерев’яних храмів. Хоча багато із цих споруд без термінових заходів щодо їх збереження та реставрації можуть перестати існувати вже у найближчий час!:

1. Роменський район — 9 існує, під питанням — жодної;

2. Лебединський район — 3 існує, 2 — під питанням;

3. Охтирський район — 2 існує, під питанням — жодної;

4. Недригайлівський район — 2 існує, під питанням — жодної;

5. Конотопський район — 5 існує, під питанням — жодної;

6. Білопільський район — 2 існує, під питанням — жодної;

7. Глухівський район — жодної, під питанням — 1;

8. Путивльський район — 3 існує, під питанням — жодної;

9. Шосткинський район — 1 існує, під питанням — жодної;

10. Ямпільський район — 1 існує, під питанням — жодної;

11. Великописарівський район — 1 існує, під питанням — жодної;

12. Липоводолинський район — 1 існує, під питанням — жодної [3 — ст. 123 — 198, 4 — ст. 11 — 76, 5 — ст. 12 — 64, 8 — ст. 4 — 18, 10 ст. 4 — 86, 1, 2, 7];

Підсумки: всього існує - 30 споруд дореволюційного періоду; всього під питанням — 3споруди.

Повний список тих будівель, чиє існування знаходиться під питанням:

1. Миколаївська церква у с. Боброве Лебединського району (1730-го року, перебудована у стилі провінційного російського класицизму та розширена 1831-го року коштом місцевої поміщиці) — найстаріша точно датована дерев’яна церква Слобожанщини. Довгий час (із кінця 1980;х років) катастрофічно занепадала (впав купол, частково обвалився дах тощо), маю непідтверджену інформацію про те, що споруда остаточно розвалилася 2007;го року;

2. Церква у с. Пригірок — Кам’янський Лебединського району (приблизно — 1870-ті роки). Також досить довгий час була занедбаною, чи існує зараз — невідомо;

3. Церква у с. Уздиця Глухівського району (дата побудови — невідома). Важко визначити: чи ця частково обмурована споруда є дореволюційною, чи збудована вона була вже у наш час [4 — ст. 11, 1, 2].

Проблемних з точки зору технічного стану церков на території області вистачає. Таких споруд тут більше половини від відомих мені будівель культового призначення, споруджених із деревини у дореволюційну добу. Навіть у 2000;ні роки церкви тут продовжують зникати. Одні занепадають та руйнуються від нестачі догляду та відсутності професійної реставрації (згадати хоча б найхарактерніший приклад такого катастрофічного занедбання — Миколаївську церкву 1730-го року із с. Боброве Лебединського району, що імовірно розвалилася на друзки 2007;го року), але є й інші споруди, що мають такі ж самі проблеми: церква 1870-х років у Пригірку — Кам’янському Лебединського району, Спасо — Преображенська церква 1797-го року побудови у с. Стара Іванівка Охтирського району, Параскево — П’ятницька церква 1901 — 1903;го років у с. Бакирівка Охтирського району тощо. Є й перетворені на клуби та обмуровані храми XIX-го століття у с. Макіївка (Параскевська) 1895-го року побудови, Покровська церква у с. Калинівка кінця XIX-го ст., Успенська церква 1888-го року у с. Хоминка, церква кінця XIX-го ст. у с. Локня (всі - Роменського району); ряд церков Путивльського району: Симеона Стовпника 1887-го року у с. В’язенка, Петропавлівська церква 1899-го року у с. Погаричі, церква св. Симеона Стовпника у с. Ротівка, перевезена (!) 1764-го року із сусіднього села В’я — зенка; Варваринська церква 1774-го року у с. Тернівка Недригайлівського району. Був на Сумщині і випадок цинічного розбору старовинного дерев’я — ного храму, і знову — силами церковників знахабнілого та антиукраїнського «Московського патріархату». Це трапилося у новоствореному жіночому монастирі у селі Журавне Охтирського району області. Михайлівська церква 1722-го року побудови (деякі джерела вказували навіть кінець XVII-го століття (!)), перебудована у стилі провінційного російського класицизму 1822-го року була істотно пошкоджена та занедбана за радянської доби і була вже геть спорохнявіла. Тому влітку 2004;го року церкву було повністю розібрано, а старовинну деревину — викинуто (!). «Монашки» Московського патріархату захотіли мати цілковито новий храм у стилі т. з. «Русского Севера», замість того, аби відродити старий, слобожансько — класицистичний храм. Мабуть, у цих прислужників імперських амбіцій та зазіхань Росії є вроджена ненависть до всього, що засвідчує духовну та історико — культурну особливість України. До того ж, мати новий храм зараз набагато модніше та актуальніше, аніж доглядати за старим [4 — ст. 11 — 76, 17 — ст. 198 — 200, 1].

Із тридцяти існуючих на даний період часу дерев’яних храмів області лише Воскресенська церква у Лебедині (1789-го року) (до речі, ця споруда також перебуває у незадовільному технічному стані та потребує мінімум 300 тисяч гривень на ремонтні роботи, без яких ця споруда може просто не пережити поточної зими); Параскевська церква у с. Бакирівка Охтирського району (1901 — 1903;го років) (знаходиться у катастрофічному стані: обвалився купол, дах, храм продовжує руйнуватися); Покровська церква у с. Пирогівка Шосткинського району (1777-го року, хоча, можливо, що це — лише дата перенесення храму із сусіднього селища Вороніж, де вона стояла від початку XVIII-го століття); Успенська церква у с. Чуйківка Ямпільського району (1730-го року, перебудовувалася на початку 19-го століття у класицистичному стилі, у 1930;ті роки була розібрана прибудована наприкінці 19-го ст. дзвіниця (її другий ярус)); Троїцька церква у с. Пустовійтівка Роменського району (1773-го року, була збудована коштом кошового отамана війська Запорізького Петра Калнишевського, що народився у цьому селі 1693-го року, розбудовувалася 1818-го року, була наполовину розібрана 1929;го року, після чого довгий час занепадала та руйнувалася, 2006;го року реставрована та відбудована у первісному вигляді за сприяння тодішнього президента України В.А. Ющенка); Миколаївська церква у с. Гути Конотопського району (1894-го року побудови, 2-й ярус дзвіниці втрачено у 1930;ті роки); церква Різдва Богородиці у с. Дептівка Конотопського району (1902 — 1906;го років, найцінніший зразок т. з. «єпархіального стилю» на території області); Миколаївська церква у м. Конотопі Конотопського району (1824 або 1846-го року, перебудована 1891-го року); Петропавлівська церква у с. Салтикове Конотопського району (1882-го або 1895-го року побудови, верх та верхній ярус дзвіниці знищені у 1930;ті роки); Покровська церква у с. Малий Самбір Конотопського району (1884-го року, верх та 2-й ярус дзвіниці розібрано у 1930;ті роки).

Підсумки: із 30 нині існуючих дерев’яних культових споруд дореволюційного періоду на території Сумської області лише 9 споруд мають чітко визначений пам’яткоохоронний статус [4 — ст. 11 — 76, 5 — ст. 18, 8 — ст. 4 — 18, 1, 2, 6, 7].

Життя-буття дерев’яних храмів моєї рідної (за місцем проживання) Харківщини зовсім не безхмарне. Здавалося б втрата 97−98% дерев’яних церков області у 1930;ті роки (у тому числі й усіх церков т. з. «Лиманської школи» (відомо близько 18 об'єктів) та Охтирської школи (приблизно 6 об'єктів) не навчила мешканців області хоча б якось цінувати і берегти ті об'єкти, що збереглися дотепер. Далеко не усі вони у доброму стані, є дві церкви (до того ж обидві - XVIII ст. — Вільшана 1753 р. оббита сайдингом, с. Лєдноє (фактично м. Харків) обкладена цеглою й частково розібрана). Дві церкви, щоправда обидві - кінця XIX — поч. XX ст. Ну, а проблема з реєстрами кидається у вічі, адже із 10 існуючих (поки що церква у Токарях Дергачівського районі знаходиться на передсмертній стадії природної руйнації а церкву з Лєдного може дорозбирати парафія) споруд у реєстрах перебуває лише одна: із смт Введiнка Чугуївського району (1777р.), що перебуває у гарному стані. Обидві споруди — лише місцевого значення. Здається, владі й науковцям байдуже навіть до храмів XVII — XVIII ст. із сіл Курилівка Куп’янського району (унікальній храм кінця XVII-го — поч. XVIII ст.) та Андріївка Балакліївського р-ну (храм 1782-го року в 1990;ті роки ззовні потинькований). Та й які питання можуть бути, якщо ці уповноважені люди не уберегли навіть церкву XVIII-го ст. під самим Харковом, у Лєдному. Їй навіть не надано жодного правового статусу, хоча б місцевого значення. Це все є досить об'єктивною оцінкою діяльності усієї пам’ятко-охоронної галузі нашого з вами регіону. А пам’ятки поволі продовжують зникати із нашої землі. Невже те, що недонищили комуністи на Харківщині у 1930;ті роки зникне вже у нашу з вами епоху? Каталог дерев’яних церков Харківської області періоду XVII-го — XVIII-го століть:

1. Церква Різдва Богородиці у с. Андріївка Балаклійського району (1784-го року, дзвіниця — імовірно XIX-го століття, зазнала руйнувань у 1930;ті роки, у 1990;ті роки була частково потинькована, частково горіла 2008;го року, після чого була відбудована);

2. Церква Введення пресвятої Богородиці у смт Введінка Чугуївського району (1777-го року, найкраще серед церков області зберeгла первісні архітектурні форми; одна із двох таких споруд, що визнані пам’ятками архітектури місцевого значення);

3. Миколаївська церква у с. м. т. Вільшани Дергачівського району (1753-го року побудови, одна із найдавніших в області, муровані прибудови добудовано на початку XX-го століття, у 1990;ті роки споруду недбало оббили залізними пластинами; одна із двох таких споруд, що визнані пам’ятками архітектури місцевого значення);

4. Церква св. Іоана Богослова у с. Курилівка Куп’янського району (можливо — 1625-го року побудови, отже, теоретично, найстарiша церква Харківської області; перенесена на теперішнє місце на поч. XIX-го ст., дзвіниця та бічні прибудови — сер. — кін. XIX-го століття);

5. Церква св. Іоана Богослова у с. Старовірівка Нововодолазького району (імовірно споруджена наприкінці XVIII-го століття, проте більшість джерел та дослідників помилково датують її 1870-м роком, коли вона була перебудована із знищенням старих віконних прорізів, добудовою бічних технічних приміщень та дзвіниці із притвором; у 1930;ті роки знищено верх та другий ярус дзвіниці);

6. Спасо — Преображенська церква у м. Харкові, у колишньому передмісті Лєдноє, по вул. Петра Набойченка (споруда 1771-го року побудови спершу стояла у с. Велика Бабка Чугуївського району області, на нинішнє місце перенесена вже за радянської влади, тут вона замаскована під житловий будинок і у ній проводилися таємні богослужіння; від 1990;х років і до сьогодення іде процес обмурування споруди цеглою та розбору первісного зрубу, що проводиться силами громади УПЦ — МП, що є злочином проти української історії та духовності, адже ця церква — єдина така споруда на території міста Харкова, а також — свідченням бездіяльності усіх гілок влади, що мали б опікуватися збереженням нашої історико — культурної спадщини);

7. ПІД ПИТАННЯМ: достовірність Спасо — Преображенської церкви у с. Петрівське Балаклійського району (у цій обмурованій та непоказній споруді навряд чи можна впізнати церкву 1724-го року (!), перебудовану 1841-го року, отже справжність цієї споруди є сумнівною) [2 — ст. 239 — 267, 8 — ст. 8 — 18, 9 — ст. 129, 165, 2, 6].

Підсумки: із шести (можливо — семи) існуючих на території Харківської області дерев’яних церков цього періоду лише дві мають пам’ятко-охоронний статус.) [2 — ст. 239 — 267, 7 — ст. 81, 97, 2, 6].

У порівняння із перерахованими областями дер. храми Київщини (Лівобережної) значно у кращому стані. Тут немає церков-руїн, випадки обмурування пам’яток також не були зафіксовані. Щоправда, випадки втрати пам’яток трапляються і тут. Так у вересні 2010;го року дотла згоріла Миколаївська церква церква 1902;го року у с. Лозовий Яр Яготинського району, яка була пам’яткою архітектури місцевого значення. До речі, із реєстрами тут теж не все задовільно. У реєстрах відсутні такі храми, як церква 1914;го р. у с. Строкова, храм 1880-х у Гайшині, церква 1870-х. років або Миколаївська церква церква кінця XVIII ст. у с. Бзів тощо. Тутешні споруди навіть кінця XIX-го — поч. XX ст. більш-менш широко відомі й через путівники (напр. «12 мандрівок Київщиною»), Інтернет — ресурси (сайти / derev.org.ua / та «Україна Інкогніта»). Села тут заможніші, аніж у інших областях Лівобережжя, храми — більш доглянуті. Хоча чужорідними матеріалами користуються і тут, наприклад, церква 1914 р. з с. Строкова уся обшита листовим залізом. Всього, станом на літо 2011;го р. тут існує 17 дерев’яних храмів XVIII ст. — поч. XX ст. Іще 6 храмів перебуває у складі музею нар. архітектури і побуту у Переяславі-Хмельницькому. Храм 1606р. із с. Острійки Білоцерківського району із Правобережної Київщини — найдавніший, що перебуває на території Лівобережної України. Іще тут є храм 1653-го року із села Пищики Сквирського району Київської області.

Підсумки: дореволюційні дерев’яні храми Київщини перебувають у найкращому технічному стані та мають найвизначеніші правові статуси серед усіх таких споруд на Лівобережній Україні [2 — ст. 12 — 31, 18 — ст. 12 — 121, 1, 2, 3].

Сусідня із нею Лівобережна Черкащина також має у цілому задовільний стан збереженості дерев’яних пам’яток. Хоча церква із села Сеньківка (1790-х років) (присілок Драбівців Золотоніського району) (що у свою чергу також має церкву 1750-х років, чудово відреставровану у 1989;му році командою львівських реставраторів) могла бути безповоротно втраченою через аварійний стан. Проте її таки врятували, щоправда, не у самому селі Сеньківка, а далеко від нього, у скансені «Козацький хутір», що знаходиться у селі Стецівка під славетним Чигирином, що знаходиться на Правобережжі області. Архітектурний реєстр цих місць також не є досконалим, адже у ньому відсутня, наприклад, церква кінця 18-го століття, істотно перебудована та розширена наприкінці 19-го століття із села Лукашівка Золотоніського району. Вищезгадана церква із Драбівців Золотоніського району (1750-х років побудови) знову вимагає реставрації, адже гонт, яким вкрили церкву є менш витривалим, аніж залізо, яким вкрито майже усі такі церкви на Лівобережній Україні. Проте і стан, і правовий захист усіх інших мало чисельних пам’яток — всього лише трьох дерев’яних храмів кінця XIX — початку XX-го століття (у селах Антипівка, Скориківка, Великий Хутір) є задовільним, чи, можливо, — зразковим у порівнянні із пам’ятками сусідніх областей [17 — ст. 87, 93, 18 — ст. 11 — 38, 1, 2, 7].

Дерев’яних пам’яток на Лівобережній частині Дніпропетровщини зовсім мало, всього лише три. Серед них — відомий майже усім дерев’яний дев’ятиверхий Свято — Троїцький собор у Новомосковську (1775 — 1778 роки, перекладений із заміною частини первісних колод 1888-го року), що зараз знаходиться в аварійному стані та потребує негайних реставраційних дій, що будуть коштувати мінімум (!) 30 тисяч доларів. А от церква 1795-го року побудови у селі Івано — Михайлівка Новомосковського району, про яку досить мало інформації в Інтернеті та зовсім немає у літературі, проте відомо, що недавно вона була відремонтована із відтворенням втраченого у 1930;ті роки верху. Та от церква 1775-го року побудови у смт Юр'ївка Юр'ївського району є для мене зовсім таємничою та загадковою, оскільки ані її фото, ані відомостей про її перебудови, історію та технічний стан я не зміг знайти ані в Інтернеті, ані в літературі, що означає, що ця церква є катастрофічно маловідою і потребує негайного натурного дослідження та фотофіксації, оскільки достовірна інформація про цю споруду фактично відсутня. Отже, єдина споруда, що має правовий захист на державному рівні - Всесвітньо відома архітектурна пам’ятка, Троїцький собор у м. Новомосковську, що перебуває у незадовільному технічному стані та чия реставрація потребує чималих капіталовкладень. Сподіваюся, що ці гроші знайдуться, адже втрата цієї неповторної та унікальної споруди — нищівний удар як по історичній пам’яті, культурі та духовності нашої держави, так і по її міжнародному іміджу та позиціям на Світовій арені. Другий храм, що у с. Івано — Михайлівці - споруда непогано відреставрована, діюча, у задовільному технічному стані. Щодо третього храму, що знаходиться у с. м. т. Юр'ївка, то довкола нього склався жахливий інформаційний вакуум, такий, що неможливо знайти навіть його фото [3 — ст. 189 — 206, 2 — Інші області].

Дерев’яних церков на Луганщині також небагато, всього лише сім. Пам’ятками визнано лише дві найдавніші: церква у с. Городище Перевальського району (1781-го року побудови) та у м. Ровеньки (Нагольно — Тарасівка) Перевальського району (1775-го року побудови, неодноразово перебудовувалася, верх та другий ярус дзвіниці втрачено у 1930;ті роки). Храми, побудовані протягом XIX-го століття, що збереглися у селах Нижньо — Тепле, Микільське, Михайлівка та Великий Менчинок є проігнорованими усіма реєстрами, а три останні споруди взагалі перебувають у стані природної руйнації, і реставрувати їх, судячи із усього, ніхто й не збирається. Звісно ж, архітектурна цінність мало примітних храмів, побудованих у у синодально — єпархіальному стилі для багатьох є сумнівною, але історико — духовна цінність цих храмів є безперечною, адже на Сході України навіть таких дерев’яних храмів обмаль, тим паче — на Донбасі, де будь — які прояви релігії, а особливо — храми, були фактично знищені у радянські часи. Особливо болісно було мені почути про те, що у лютому 2011;го року згоріла вщент монастирська церква 1880-х років у селі Червоний Деркул. Для Луганської області ця втрата, безперечно, є дуже вагомою, адже навіть таких от храмів XIX-го століття тут обмаль, і кожен із тих, що збереглися до сьогодні має цінуватися на вагу золoта, адже вони є своєрідними оберегами духовності та традицій пращурів та світочами історичної пам’яті тих місць, у яких їх було побудовано. Отже, стан пам’яток дерев’яного зодчества Луганської області, як технічний, так і правовий, залишають бажати кращого. Вже сьогодні слід розпочати низку рішучих заходів щодо збереження історико — архітектурної спадщини області [3 — ст. 156 — 171, 2, 6].

На Донеччині дерев’яних храмів також обмаль, всього лише сім. Недосконалість архітектурного реєстру одразу дається взнаки: із семи існуючих нині дореволюційних храмів, побудованих із дерева, лише два: Миколаївська церква 1797-го року в Артемівську та церква 1792-го року побудови у с. Андріївка Великоновосілківського району мають пам’яткоохоронний статус, до того ж — лише місцевий. Поза реєстрами в області опинилося багато цінних храмів. Серед них і потинькована ще у середині XIX-го століття церква 1802-го року побудови у с. Грабове Шахтарського району і церква 1787-го року у с. Благодатне Амвросіївського району області. Ігноруються реєстрами та туристами і храми 1840-х років, що поєднують у своїй архітектурі українські народні традиції із рисами класицизму, що знаходяться у с. Хрестище Слов’янського району (1846-го року побудови, можливо, що церква насправді давніша) та Петропавлівська церква у смт Красний Лиман Краснолиманського району. До речі, остання була відреставрована у 2007 — 2008;му роках із стану перебудованої під клуб у 1930;ті роки руїни. До того ж, відродила храм громада УПЦ — МП, — нечасто буває, щоб їхні парафіяни відроджували храм у первісному вигляді! Сьома із цих церков — храм 1896-го року у селищі Сєдовому на Азовському узбережжі, що була частково обмурована силами громади УПЦ — МП на початку 1990;х років. Здається, що не тільки небагато чисельні на Донбасі туристи, а й тамтешні пам’яткоохорнці обласного рівня не знають, чи не можуть повірити в існування досить таки цікавих та своєрідних дерев’яних храмів (до того ж, досить поважного віку) на території промислового Донбасу [3 — ст. 171 — 182, 2 — Інші області, 6 — Донецкая область]!