Византия у третій чверті V в. Німці на службі імперії

Византия у третій чверті V в. Німці на службі империи

Переходя до зовнішніх подій короткочасного царювання Маркіяна (450—457), можемо помітити, що вони мають ні тієї напруженості в переслідуванні раз поставленої мети, ні того значення, як церковна політика. Найважливішим подією цей час рух Аттіли в західний бік, освободившее Константинополь від грізної небезпеки гуннского нашестя й аж що дало царю Маркіяну можливість провести і захистити халкидонские постанови. Мирна політика цілком відповідала і нахилам цариці Пульхерії, котра померла, втім, скоро після собору, саме у 453 р., і самої Маркіяна. Але й здогадуватися, поки зовнішня політика була направляема тим часом дуже майстерною рукою, що позначилося за обставин, у яких обійняв престол наступник Маркіяна Лев I.

Возведение на престол Льва, як та її попередника, було військового стану. З часу Феодосія Великого військова система в імперії піддалася радикальної зміні, що полягала у цьому, що уряд стало запрошувати на службу імперії чи цілі варварські, переважно німецького походження, племена, чи окремих військових людей дружинами, які перебувають під сумнів їхню командою. Ця нова система мала найближчим наслідком те що як столиця, і віддалені провінції імперії отримали чималий наплив іноземних військових людей, які почали зайняти позицію що у внутрішні справи імперії. Вже наприкінці IV в. лунають скарги цей порядок речей і небезпека, загрозливу державі від надмірного посилення варварів. Протягом V в., проте, нову систему залишалася у повній силі, не супроводжуючи тими шкідливими наслідками, куди натякали патріоти в IV в. і який у районах Західної імперії неминуче привели імперію до зниження. До останньої чверті V в. найбільш звичайними були загони німецького й частіше готського походження, наймані з племен, які населяли Балканський півострів. Тут нас по перевазі займає не та частина німецьких та інших варварських племен чи навіть військових дружин, що довго був відомий в Візантії під назвою федератів. Як свідчить саме ім'я, що це племена чи лави, стояли в певного роду договірних засадах до уряду й служба яких зумовлювалася статтями договору. Большею частиною федерати служили за платню, що видається ватажку чи князю племені, на обов’язки котрого треба було утримувати в порядку дружину і давати їх у розпорядження імперії, судячи з обставин й потребам часу.

Более видатні германці, особливо ватажки колін і начальники дружин, переселялися в великі міста Київ і столицю, усвояли язик, і звичаї імперії, отримували смак до освіті, отже через два-три покоління цілком асимілювалися з панівним населенням. У V в. знаходимо… у військової та цивільної адміністрації варварські імена консулів, ватажків війська і сенаторів, найближчі предки яких були вільними синами німецьких лісів. Федерати надали величезне впливом геть військову організацію імперії і виробили у ній великі зміни.

В царювання Льва I особливою популярністю користується могутній рід готського походження, що протягом як три покоління послідовно від батька до сина володів вищими цивільними і військовими посадами і який поставив імперії одного імператора. У цьому вся знатному роді, що йде від Аспара, у трьох поколіннях повторювалися імена Аспара і Ардавурия. Доля прізвища Аспара на візантійської служби у вищого рівня яскраво характеризує описувану епоху, і тому ми повинні привернути до увагу. Перша згадка про цю прізвища є при Феодосії II під 421 г. Тоді стратиг Ардавурий був на чолі загону, посланого проти персів.

Несколько років Ардавурий із сином його Аспар командували військами Італії проти бунтівника Іоанна, причому батько стояв на чолі піхоти, а син на чолі кінноти. У 427 р. Ардавурий призначений консулом. Син його Аспар в 431 р. стояв на чолі флоту і війська, відправленого до Африки проти Гензериха, короля вандалів, причому пізніший грецький письменник Феофан приписує неуспіх експедиції зраді Аспара та її арианству. У 434 р. Аспар був патрицієм і консулом; в 441 р. він згадується у званні головнокомандувача військами Сходу, в каковом званні бере участь у 447 р. в поході проти Атили; у тому року був консулом син Аспара, Ардавурий. У 450 р., по смерті Феодосія, прізвище Аспара висуває Маркіяна на імператорський престол. З того часу звання головнокомандувача східними військами залишається поза представником цьому прізвищі при Маркиане і Лева I. Особливим авторитетом користуються представники цієї своєрідної при сходженні на престол Льва. Було думка, що вони дали отруту Маркіяну. Принаймні, єдиною перешкодою для обіймання імператорського трону з цією могутньої прізвища був релігійний питання Аспар і Ардавурий та його прихильники сповідували арианское вчення. Кажуть, що Лев перебував у особистої службі в Аспара, І що Останній, споруджуючи на престол свою креатуру, сподівався З допомогою Льва досягти вищої української влади і сфери впливу. Однією з умов було обдарування сану кесаря синові Аспара. Але це надмірне піднесення недавніх варварів зустріло невдоволення у сенаті і народі. Аспар приймав серйозні заходи, щоб заявити про себе благодійником народу і патріотом. У 459 р. їм побудована у Константинополі цистерна, котра зберегла його ім'я; в 465 р. із нагоди був столиці пожежі, истребившего 8 кварталів, Аспар подавав приклад людинолюбства, сам носячи води і заохочуючи інших грошовими видачами гасити пожежу. Але імператору нерідко доводилося обмежувати претензії Аспара, унаслідок чого з-поміж них відбувалися іноді гарячі пояснення. Так, раз Лев не виконав бажання Аспара щодо призначення префекта, тоді Аспар, торкаючись царської одягу, сказав: «Хто її носить, не повинен брехати!» За всіма ймовірностям це прізвище користувалася ще всім впливом в 468 р., коли відбулася експедиція до Африки проти вандалів, мала надзвичайно сумні наслідки. За невдалий кінець експедиції і поза призначення головним у Василіска сучасники звинувачували, головним чином, Аспара. Наскільки справедливі ці обвинувачення, побачимо це нижче. Безсумнівним можна припустити те що V в. був у Візантії серйозна спроба захопити політичну влада і зробити царський престол іграшкою до рук ватажків варварських військових загонів, хто перебував на службі імперії. Німецькі ватажки дружин, сягали вищих військових місць у імперії, які Аспар і Ардавурий, з'єднані племінними і родинними узами коїться з іншими вождями, наприклад, Ариобинд і Феодорих, син Триария, ставили на імператорський престол своїх прибічників самі вирішувалися покласти себе корону лише через релігійних причин.

В вищого рівня цікаво, що у Візантії проти стану речей виявилася опозиція. Імператор Лев I, розуміючи небезпека в сильнішому німецькому вплив, підготував йому противагу в національних військових елементах. Майбутній імператор Зинон, що відбувається з гірського і войовничого племені исавров, поступово наближається при дворі і відтісняє німецький елемент. За нього було видана дочка Льва Аркадія, на 469 р. він складався консулом. У 471 р. остаточно зламано могутність германців до армій, причому у кривавої катастрофи загинули Аспар, Ардавурий і Патрикий. Це було фатальним обставиною для німецького переважання, що ніколи не досягало більш як у Візантії такий сили, і, водночас, поворотним пунктом у системі організації військових сил імперії.

Византийское уряд мав, проте, рахуватися з прибічниками Аспара і Ардавурия як у самому Константинополі, і за українсько-словацьким кордоном імперії. Насамперед у місті піднялася розруха, одне із дружинників Аспара під назвою Гострий намагався зав’язати в бій із палацевої вартою, причому було вбито багато. Коли німецьке рух було усмирено, Гострий встиг врятуватися із міста разом із наложницею Аспара і піддав пограбування деякі місцевості у Фракії. Більше серйозним захисником німецьких привілеїв й разом претендентом на майно Аспара з’явився вождь Феодорих, син Триария, яку слід змішувати з соименным засновником готського королівства Італії і який відкрито говорив, що германці одні, без грецьких військ, може задовольнити потребам імперії. Згаданий Феодорих, що був на службі Імперії ролі федерата, виступив із домаганнями спадщину Аспара. Візантійське уряд, погоджуючись дати їй вдоволення, розпочинає з ним саме в договір, про яку збереглися дуже докладні звістки, які малюють інститут федератів. Імперське казначейство зобов’язувалося видавати федератам платню і змістом, а ватажка федератів наділяло військовим титулом. Ці видачі були досить обтяжливі і не справно проводилися. При що виникли непорозуміння з урядом вождь федератів погрожував рухом на столицю й взагалі бунтом.

Узнав, що Феодорих, син Триария, збирає дружину і готує напад, уряд звертається щодо нього з пропозицією залишити ворожі задуми, дати сина у заручники і сьогодні жити спокійно, вдовольняючись колишніми грошовими видачами. Той самий вказував, що він неспроможна жити скромно власні кошти, що що він був приватна особа не мав в собі такий дружини, міг ще й би за нужді задовольнятися скромні статки; нині ж, що його визнали за необхідність зібрати народ, він мусить чи давати харч для своєї дружині, чи не воюватимемо з імперією. Коли всі заходи до замирению з Феодорихом більш вигідних для імперії умовах виявилися безуспішними, імператор зважився виконати пред’явлені щодо нього вимоги. Саме, видавати платню 13 тис. військових людей, підвладних Феодориху, призначити його командиром двох частин, записати нею ті володіння, які колись були йому подаровані, і, нарешті, дати їй титул стратига. Остаточні розпорядження цьому плані зроблені були вже за часів Зиноне, який був по відношення до німецьким вождям на більш незалежному становищі, ніж його попередник. Разом з поваленням Аспара і Ардавурия втратили свого самостійного положення у Константинополі арианская Церква та богослужіння. У Флоренції, в палаці dei Uffici зберігається срібну страву, изображающее сім'ю Аспара-Ардавурия в усьому їхньому офіційному блиску. У на кріслі сидить одягненим в тогу консул Аспар. Права його рука піднято і тримає маппу — знак його влади на публічних зборах і святах; у лівій — жезл з зображеннями двох тодішніх імператорів, східного і західного, т. е. Феодосія II і Валентиниана. Праворуч його — юнак, одягнений у тогу, з маппой який у лівій руці; підпис позначає, що це Ardabur iunior pretor. По першу і другу бік з посади цих постатей два зображення: у чоловічій з кулею лише у руці і з алебардою в інший можна було б бачити воїна, у жіночій ж, що має який у лівій руці гілка рослини, у правій — таку ж, як в чоловічої постаті, зброю, не вбачати символ збройної охорони, тим паче, що головне оздоблення цієї постаті складається з колосків і квітів, символизующих родючість і кількість. До цих пір здобута пояснення цим постатям недостатньо встановилося. За одними, це — Рим і Константинополь, на інших — Сила і Багатство; деякі, нарешті, пояснюють ці фігур у сенсі Риму та Равенни. Але зазначеними поясненнями не вичерпується сюжет, очевидно, можна чекати подальших пошуків по поясненню нашого пам’ятника. Над центральними постатями є ще два медальйона з бюстами, котрі представляють осіб із тієї ж прізвища. Один погруддя має надписание Ardabur, інший — Plinta. Ардавур і Плинта й у консульських одязі і з імператорськими зображеннями на жезлах, утримуваних кожного їх у лівої руці. Отже, тут представлені чотири члени сім'ї, тримала в руках вищу владу у Константинополі в V в. до катастрофи 471 р. Навколо страви напис, присвячена головному особі: Flavius Ardaburius Aspar vir inlustris comes et magister militum et consul ordinarius. Не можна, звісно, не звернути увагу praenomen Flavius, яким прикрасили себе Аспары-Ардавурии; це — царський praenomen династії, яка доставила їм могутність і міська влада. Унизу, під головними постатями перебувають кілька предметів, у яких треба бачити чи символи консульської влади — такі три вістря списа, чи символи щедрих дарів, раздаваемых консулом, чи, нарешті, емблеми занять.

Весьма важливим політичним подією часу Льва I була морська експедиція до Африки, розпочата сукупними силами обох половинок імперії. Вандали, як і найближче до них плем’я готи, грали у долях імперії велику роль, перші, втім, більш руйнівну, ніж творчу. Це і є найбільш обдаровані і кровоспоріднені між собою німецькі народи, які взяли аріанство і принесені на поталу ідеї релігійного єдності в VI в. Вандали загинули безслідно як народ, заради їх пам’яті зберігається в звучному слові «вандалізм», що має світову популярність. У V в., увлекаемые течією, створеним гуннским рухом, вандали разом із свевами і алани перейшли з Галлії до Іспанії і, поділивши між собою цю квітучу країну, витиснули з неї римське уряд. Вождь вандальського племені астингов встиг в 418 р. з'єднати під владою алан і вандалів і у Іспанії німецьке королівство.

В 427 р. вандали були запрошені до Африки возмутившимся свого уряду римським намісником Бонифацием. У результаті сталося рух всього народу вандалів у провінцію Африки й завоювання її королем Гейзарихом (він також Гензерих). Правителька Західної імперії, вдовая імператриця Плацидия, і Валентиниан III мали визнати акт завоювання Африки, поступившись цю провінцію вандалам за договором 435 р. Карфаген став столицею німецького королівства. Багата по родючості і з високій контрацептивній культурі країна змінила, проте, національного духу вандалів і привчила їх до мирним занять. Вандали звернулися до морським набігам на Сицилію й Італії і острови Фіджі і стали відомими морськими розбійниками. У 450 р., користуючись неясними подіями в Римі, Гейзарих захопив це місто й піддав його страшному розкрадання. У числі чудовій видобутку була імператриця Євдоксія, дочка Феодосія II, колишня за імператором Валентинианом III, з цими двома дочками, Євдокією і Плацидией. Вони залишалися у вандалів до 462 р., коли, нарешті, випустили волю і перепроваджені до Константинополя, крім принцеси Плацидии, вийшла заміж за Гунериха, сина Гейзариха. Це було конче важким фактом, взволновавшим думку Заході і сході з’явилися й особливо образливим для авторитету імператорської сім'ї у Константинополі. Вандали не виявляли бажання задовольнитися зробленими завоюваннями і поширювали свої набіги далі і далі, погрожуючи кордонів Східної імперії. Африка, колишня житницею для імперії, була тепер відрізана Риму та Константинополя і загрожувала страшними морськими розбійниками прибережним областям Середземного моря.

Легкий успіх, з якою вандали утвердилися у Африці, країні дуже густо населеній і добре організованій на адміністративному відношенні, пояснюється, переважно, релігійними заворушеннями суворими законами проти єретиків. Донатисты, частина аріан та інші незгодні з панівним віровченням вбачали у німецьких завойовниках арианского віросповідання визволителів від релігійну нетерпимість і надавали їм всіляке сприяння надії під пануванням вандалів звести рахунки з православними.

Между тим цар Лев I не міг залишитися байдужою до втрати Африки і до систематичним утисків Гейзарихом православного населення Криму і православної Церкви. Хоча він мав світ із вандалами, та її володіння були пощажены від корсарів, але з тих найсумнішу було становище Італії та Сицилії. Рицимер, який двох років розпоряджався долями Західної імперії, обмеженою, втім, самої лише Італією, не призначаючи імператора після Л. Півночі, знайшовся, нарешті, вимушеним звернутися до авторитету імператора до Константинополя й попросити його дати Заходу імператора. Вибір Льва загинув у 467 р. на патрикия Анфемия, якого наближали до царської сім'ї як особисті заслуги, і та обставина, що він був одружений зі дочки Маркіяна Юхимії. З часу воцаріння Анфемия східний і західний імператори стали підготовляти план загального походу Африку із єдиною метою ослаблення Гейзариха.

Все, очевидно, обіцяло успішний результат широко задуманому підприємству. З полунезависимой Далмації вийшов флот під командою Марцеллина; звільнивши від вандалів Сардинію, він встиг з'єднатися із головними силами біля берегів Африки. Сухопутні війська набрані був у Єгипті та йшли під керівництвом Іраклія до Тріполі, де здобули над вандалами перемогу, і попрямували до столиці вандальской, Карфагену. Таким чином, і військовий морський і сухопутний загони успішно почали працювати повинні були потім продовжувати війну у порозумінні із головними силами, двинутыми царем Львом. До жалю, у Константинополі виявився брак організації та особливо у гідному виконавця широкого плану. Що ж до коштів, вони було зібрано в величезну кількість. Можна дивуватися багатством джерела, з якого уряд могло черпати такі великі кошти. Щоправда, порушено були й приватні кошти імператорської скарбниці, й ті заощадження, які опинилися в казначействі, але, у разі, візантійське уряд у стані було скликати на морську експедицію проти вандалів величезну суму до 40 мільйонів карбованців золотом. Виготовлений був величезний флот з тисячі із гаком великих судів, куди посаджено було військо і розподілені військові запаси й продовольство. Потрібно здогадуватися, що який користувався ще цей час усім авторитетом Аспар-Ардавурий надав на подготовляемое підприємство шкідливе вплив. Говорили, що він потай дотримувався партії Гейзариха, якого його вабили і німецьке походження, і арианское сповідування, що він був проти подготовляемой експедиції. Коли зайшла мова призначенні головнокомандувача, ніби він зазначив Василіска, брата цариці Вирины, т. е. шурина царя. Цей юнак, яке нічим себе не заявивши, гордий своїм спорідненням і зв’язками, виявився злим генієм Візантії.

Василиск став на чолі величезного флоту і благополучно сягнув Африки, зупинившись на чотири верст Карфагена і почавши переговори з Гейзарихом. Останній, опинившись у розпачливому становищі, прикидався готовим попри всі вимоги візантійського головнокомандувача й попросив лише 5 днів перемир’я, щоб потім розпочати переговори. Невідомо, був чи Василіск підкуплений чи виконував рада Аспара, однак, погодився на п’ятиденне перемир’я і тих зіпсував своє становище. Гейзарих скористався зміненим вітром, підігнав до візантійським судам кілька своїх човнів, наповнених пальними речовинами, і зробив пожежа в величезному флоті, що стояв близько до берега. Важко сказати, скільки кораблів загинули скільки вціліло, але оцінку був непоправною: флот загинув, і всі підприємство зруйнувалося. Почалося безладну втечу, рятувалися, хто міг, на решти судах.

В Константинополі не годі було й відчути всі труднощі втрати, з погибеллю флоту зникла надія забезпечити приморські області від морських піратів, потрібно було вщент і надовго відмовитися від прекрасної, густонаселеної і родючої провінції, яка доставляла імперії запаси хліба. Прямий винуватець котра спіткала імперію катастрофи Василіск, повернувшись у Константинополь, шукав порятунку у церкві св. Софії, звідки вийшов тільки тоді ми, коли імператриця испросила йому в Льва прощення.

Список литературы

Успенский Ф.И. Історія Візантійської імперії; М.: ТОВ «Видавництво Астрель »; ТОВ «Видавництво АСТ », 2001.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.