Финансирование інноваційних проектів через мережу інноваційних фондов

смотреть на реферати схожі на «Фінансування інноваційних проектів через мережу інноваційних фондів «Київський інститут економіки, менеджменту, банківської й страхової справи.

Кафедра менеджменту та інвестування.

Курсова робота із менеджменту на тему:

«Фінансування інноваційних проектів через мережу інноваційних фондів».

студента 3-го курсу спеціальності «Менеджмент організацій».

Побережного Євгена Віталійовича.

Науковий керівник:

Кандидат економічних наук.

Жилінська Оксана Іванівна.

КИЇВ-1998.

План.

|Вступ |…| | |… 3 | |Розділ І. Інноваційні фонди та основні принципи їхні |…| |діяльності |. 4 | |Розділ ІІ. Рух грошових потоків в інноваційному процесі |…| | |11 | |Розділ ІІІ. Світовий досвід фінансування інноваційних |…| |проектів через мережу інноваційних фондів та перспективи його|18 | |використання в Україні. | | |Висновки |…| | |… 28 | |Список використаної літератури| |.

Вступ.

Економічна кризу в Україні призвела доти, що вітчизняна наука переживає надзвичайно складні часи (бюджет Академії наук скоротився на 85% минулого рівня).

Проте навіть в такий складний перехідний період до науки витратило не можна застосувати ту ж стратегію, що і до промислових підприємств: кинути у ринковий простір й спостерігати, хто виживе. При цьому (що тепер й відбувається) якщо втрачений науковий потенціал країни.

На тому годину неможливо зберігати збюрократизовану багатоповерхову систему управління наукою.

Стратегічний напрямок науково-технічної політики на передбачувану перспективу зводиться до комплексного рішення наступних задач:

— концентрація коштів й зусиль на пріоритетних напрямках розвитку науки й техніки,.

— прискорення процесів створення, впровадження й тиражування прогресивних науково-технічних рішень,.

— підвищення уваги із боці наукових організацій до конкретних практичних завдань, що реально стояти перед виробництвом.

Проте саме фінансовий дефіцит паралізує усі складові процесу досліджень, що неминуче відбивається на його змістовній стороні.

З урахуванням всього вище викладеного досить привабливою виглядає ідея фінансування наукових досліджень та впровадження науково-технічних розробок через мережу інноваційних фондів, котра добро зарекомендувала собі як джерело фінансування інноваційних проектів в розвинених державах.

Дослідження запитання, наскільки прийнятною є для України така форма фінансової підтримки інноваційних процесів й є метою цієї роботи.

Завдання:

— вивчити основні принципи діяльності інноваційних фондів,.

— проаналізувати рух грошових потоків в інноваційному процесі,.

— дослідити світовий досвід фінансування інноваційних проектів,.

— визначити перспективи та можливі форми діяльності інноваційних фондів в Україні,.

Розділ І. Інноваційні фонди та організація їхнього діяльності.

Світовий досвід показує, що далеко ще не усі інноваційні ідеї втілюються в життя, а тім понад далеко ще не усі досягають завершення інвестиційним процесом. Причини: помилки в обгрунтуванні, недостатньо чисті результати експерименту, нестача засобів для розвитку виробництва, й, нарешті, довгі рядки інноваційного процесу, котрі призводять до старіння новації.

Усі це обумовлює підвищену ризиковість інноваційних проектів, що, звичайно, має наслідком певні особливості процесу їхнього фінансування.

У світовій практиці існує багато різних форм фінансування інноваційних ризикових проектів. Найпростіша із них зводиться до безпосереднього перерахування коштів від інвестора до виконавця інноваційного проекту, более складні передбачають ряд додаткових заходів із метою зниження ризику та розподілу можливих збитків між групою інвесторів.

Проте, хоча і допускається прямий зв’язок між інвесторами та виконавцями, в розвинених країнах, в більшості випадків, інвестори йдуть сьогодні на кооперацію, утворюючи спільний інноваційний венчурний (ризиковий) фонд, від імені якого здійснюються капіталовкладення.

Світовий досвід свідчить, що впровадження досягнень НТП на конкретному виробництві реалізується однією третину результуючого ефекту новації, інше використовується іншими підприємствами.

Серед різних моделей інноваційних фондів можна виділити інноваційні фонди неприбуткового, некомерційного типу.

Їх засновниками, як правило, виступають організації, котрі володіють коштами для проведення вкрай потрібних їм досліджень та розробок, але й, не ризикуючи проводити ці дослідження власними силами, створюють за рахунок цих коштів спеціальний суспільний (осуспільнений) інноваційний фонд. Засновники фонду передають йому свої кошти із правом володіння, використання та розпорядження ними для вирішення проблем, актуальних для засновників та суспільства в цілому.

Створений інноваційний фонд за рахунок цих коштів залучає до розв’язання поставлених завдань широке коло спеціалістів різного профілю, стимулює їхні до детального вивчення суті проблем, пошуку нетрадиційних шляхів їхнього вирішення, проводити конкурси серед запропонованих рішень. Фонд організовує компетентний консультативно-експертний відбір кращих із них, виділяє необхідні грошові субсидії та передає їхнього у розпорядження спеціалістів, що реалізують вибрані рішення.

До освоєння ефектів приєднуються засновники інноваційного фонду, який надає їм право участі в реалізації найбільш вигідних їм рішень. як показує практика, засновники, без допомоги фонду, над змозі прийти до подібних рішень самостійно, раціонально здійснювати їхнього та використати весь їхні корисний для суспільства потенціал. Акумулюючи грошові кошти засновників й розпоряджаючись ними незалежно від них, такі інноваційні фонди виявляються спроможними створювати й розвивати якісно нові виробничі сили науки й техніки в порівнянні із тими, якими володіють їхнього засновники сам по собі.

Таким чином, висока соціально-економічна ефективність інноваційних фондів некомерційного, неприбуткового типу обумовлюється специфічною колективною формою власності на грошові ресурси суспільного інноваційного процесу, І перш на — відносинами відчудження-привласнення грошей як важеля реалізації різноманітних соціальних, економічних та технологічних нововведень.

Неприбуткові, некомерційні фонди охоплюють усі фази інноваційного процесу. Вони поступово й поетапно утворюються, починаючи із фундаментальних наукових проробок найважливіших суспільних проблем й закінчуючи використанням кінцевими споживачами нововведень, що практично вирішують ці проблеми.

Об'єднуючи грошові кошти, котрі належати багатьом незалежним один від одного засновникам й користувачам, фонди застосовують стимулювання широкого кола незалежних один від одного спеціалістів різного профілю до дій, орієнтованих на вирішення поставленої проблеми.

Перша група стимулів полягає до того, що окреслюючи перед всіма спеціалістами коло проблем, запрошуючи їхнього прийняти доля в розробці (при цьому гарантуючи їм турботливе та уважне ставлення до їхні суб'єктивних думок та пропозицій) інноваційні фонди надають цим спеціалістам альтернативу їхні рутинній буденній роботі в традиційних заставах. Ця альтернатива вирізняється розкованістю та плюралізмом думок спеціалістів, рівноправністю й свободою їхнього спілкування й, як наслідок, взаємним збагаченням професійними знаннями при комплексній й компетентній консультативно-експертній розробці великої кількості конкретних пропозицій, а також демократичним характером вибору й прийняття відповідальних рішень.

Другові групу стимулів представляють грошові субсидії, що присуджуються фондами кращим проблемно-цільовим проектам. Розмір субсидій вимірюється вартістю їхні реалізації, а сама субсидія видається в повне, незалежне від фондів, їхні засновників та ані від кого взагалі, розпорядження авторів й безпосередніх виконавців проектів. Виконавцям також надається право привласнення коштів, що заощаджуються ними за рахунок раціонального використання при високоякісному виконання проектів.

Третю групу стимулів, що застосовують інноваційні фонди, складають гарантії на відрахування долі прибутку авторам та виконавцям проблемноцільових проектів й програм, коли їхнього результати починають використовуватись у промисловості та приносити великі доходи їм та масовим споживачам нової наукомісткої продукції. Можливість отримання долі прибутку спонукає спеціалістів піклуватись про максимілізацію всього прибутку, який промисловим підприємствам забезпечують відповідні проблемно орієнтовані проекти.

Інноваційні фонди комерційного типу, як правило, мають статус обмеженого фінансового партнерства. Його учасники (починаючи приватними особами й закінчуючи великими корпораціями) отримують прибутки й несуть збитки пропорційно первісно внесеному капіталу.

Кошти із таких фондів можуть виділятися як на зворотній основі у вигляді пільгових кредитів, то й безповоротно. Основою для виділення коштів, як правило є конкурс.

Виконавцями проекту можуть бути як венчурні (ризикові) малі чи середні фірми, то й спеціально створені колективи спеціалістів.

Рішення про надання кредиту часто базується на висновку аудиторської фірми щодо конкурентоспроможності та ефективності запропонованого до фінансування проекту.

У випадку провалу проекту, що реалізується, чи окремих його складових, можуть прийматись наступні міри. Колектив, який отримав кредит, повертає його із врахуванням індексації, не дивлячись на неможливість продаж роботи, котра виконувалась за договором. Підприємство, не спроможне повернути гроші та заплатити за користуванням кредитом, на підставі висновку аудиторської фірми оголошується банкрутом із усіма наслідками, а саме — зміну керівництва та розгляд запитання про його перепрофілювання.

По відношенню до колективу експертів, котрі рекомендували до фінансування проект, що не отримав закінчення із їхньої звинувачуй, надалі винна діяти заборона на доля в підготовці експертних проектів. Реалізація цого заходженню можлива через обов’язкову розсилку інноваційним фондом аудиторським фірмам, котрі мають ліцензію на аудит, переліку експертів, що працюють над таким проектом.

як показує практика розвинених країн, фінансування інноваційних проектів через мережу інноваційних фондів є досить ефективним, перш на через досить високу гнучкість такої системи, що дозволяє об'єднувати кошти багатьох різних інвесторів та зусилля багатьох спеціалістів для вирішення поставлених задач.

Кооперація інвесторів, що фінансують інноваційні проекти не лише дає можливість накопичити достатні ресурси, але й і передбачає розподіл ризику та, відповідно, можливих збитків між ними.

У тому самий годину, як показує практика, діяльність венчурних інноваційних фірм, що займаються розробкою (а інколи є і ініціаторами) інноваційних проектів є досить ефективною (США на фірми із чисельністю зайнятих менше 1 тис. Чоловік припадає ½ всіх найважливіших нововведень в країні).

Не останню роль успішному функціонуванні фондових механізмів в країнах Заходу грає специфічність руху грошових ресурсів в інноваційному процесі.

Розділ ІІ. Рух грошових потоків в інноваційному процесі.

Від інноваційних фондів потік грошових коштів спрямовується до виконавців проблемно-цільових проектів й програм.

Успішно виконувані проекти й програми, націлені на оптимальне рішення актуальних проблем, привертають до собі увагу потенційних споживачів даних ефектів та викликають вони природнє бажання всебічно сприяти прискоренню реалізації намічених цілей.

Вкладаючи в проекти свої кошти, споживачі пропонують їхні виконавцям різноманітні організаційно-економічні послуги, додаткові матеріальнотехнічні, інформаційні, кадрові ресурси й т.п. Усі це прискорює хід проектних робіт, підвищується якість отриманих результатів та ефективність їхнього використання в ширшому масштабі.

титану додаткові кошти, що вливаються до проекту й програму в ході їхні успішного здійснення, також фондуються. Внаслідок проекти й програми перетворюються в самостійні інноваційні фонди й в цій ролі стають автономними дочірніми філіями вихідного (материнського) інноваційного фонду. Вони складають його периферію й, таким чином, надають йому функції свого центрального органу.

По суті розпоряджаючись чужими коштами (але й при цьому маючи узаконену можливість привласнювати заощаджені кошти та значну частку отриманого за допомогою їхні прибутку), виконавці проектів й програм відносно швидко накопичують власні досить великі грошові суми, якими володіють й користуються за власним бажанням, як субсидіями. У разі, якщо ці кошти починають набагато перевищувати життєві потреби їхнього власників, останні, як правило, перш на вкладають їхні в свої проекти й програми, особливо у нові, перетворюючись ним у індивідуальні фонди неприбуткового, некомерційного типу.

Це третє покоління подібних фондів у їхнього загальній системі. Його характерні риси — надзвичайна багаточисельність, швидкість обертів грошових коштів, висока мобільність їхнього обертання, стрімкі темпи зростання їхнього загальної маси.

Така можливість додавати у фонди виконуваних проектів й програм власні фінансові кошти (чи навіть повністю фінансувати їхні за власний рахунок, дозволяє виконавцям звільнятись від необхідності пасивного чекання субсидій від материнських й дочірніх інноваційних фондів. Можливість самофінансування надає виконавцям змогу успішно долати й залежність від бюрократичних державних інстанцій, котрі часто регламентують суспільний інноваційний процес інструкціями, неадекватними його змісту й тенденціям розвитку.

Третє покоління фондів є кінцевим пунктом копійчаного потоку, що формується материнськими й дочірніми фондами, а також засновниками та користувачами. Цей потік спрямовується від первісної фази суспільного інноваційного процесу до його кінцевої фази. Він безпосередньо нарощує свою грошову масу, прискорює її оберти, скорочує цикли обертів, підвищує їхнього ефективність. Це призводить до утворення величезної товарної маси (нової техніки, технологій, покращених комунально-побутових умів, високоякісних спеціалізованих послуг) еквівалентної грошовому потоку, що розглядається за всіма його кількісними й якісними характеристиками.

Третє покоління фондів, за кожним із які стоїть незалежна особа, здатна добровільно відчуджувати особисті кошти, стає також початковим пунктом іншого, причому принципово іншого, в порівнянні із першим фінансового потоку.

Він іде в зворотньому напрямі: від кінцевої фази суспільного інноваційного процесу до його початкової фази. Таким чином цей зворотній чи зустрічний грошовий потік збільшує масу фінансових ресурсів всіх учасників інноваційного процесу.

Зворотний грошовий потік відрізняється від прямого переліком важливих властивостей. У останньому, що йде від Першого до третього покоління фондів, виконавці проблемно-цільових проектів й програм є одержувачами коштів, що виступають у вигляді субсидій, а також належної їм долі прибутку. У зворотному потоці спеціалісти стають «донорами», тобто джерелом грошових коштів, котрі уже сам смердоті задарма віддають у чуже користування.

Фондові механізми науково-технічного й соціально-економічного прогресу приводять до суверенізації творчо дієздатних осіб, забезпечують їм более сприятливі, ніж відомствам й корпораціям, умови збереження й збільшення ціності заощаджених коштів за рахунок відчудження. Таким чином відбувається стимулювання талановитих спеціалістів до самофінансування інноваційних процесів.

Це уже новий ступінь розвитку фондових механізмів, що формуються на базі зворотного потоку грошових коштів для здійснення інноваційного процесу. Праворуч до того, що зворотній грошовий потік іде в двох напрямках.

Один із них реалізується у межах материнських й дочірніх фондів, причому назустріч потоку грошових ресурсів, відчуджуваних в ці фонди їхнього спонсорами. Цей зустрічний рух вливає свої кошти в прямий (магістральний) грошовий потік, забезпечуючи раціональне впровадження досягнень науки й техніки. Загальна сума таких вливань США, наприклад, уже давно перевищила ту, якої витрачають державні відомства й промислові корпорації на фінансування наукових досліджень й розробок їхні промислового використання.

Внаслідок зростання швидкості й скорочення строків обертання грошової маси, що привласнюється та відчуджується виконавцями проблемно-цільових проектів й програм, відносна величина даних коштів стрімко зростає й значно перевищує ту їхнього абсолютну, тобто грошову масу котрі на самом деле існує й знаходиться в обороті. Це означає, що у ролі джерел фінансування НТП індивідуальні спонсори займають фактично перше місце над якісному вимірі, а кількісному.

З боці зустрічного потоку грошові вливання в прямий потік здійснюються на всіх фазах інноваційного процесу (наукові дослідження, розробки, виробничі випробування, промислове освоєння й т.п.). Тому на кожній фазі встановлюється кругообіг коштів з зустрічного потоку в магістральний й навпаки, за рахунок чого смердоті посилюють один одного. Саме там де формується другий, зустрічний рух (тобто на заключних фазах інноваційного процесу) й виникає найбільш інтенсивний й потужний кругообіг грошових коштів.

Від Першого цей зустрічний рух відрізняється тім, що він спрямований в обхід інноваційного процесу й йде до потенційного масового споживача створюваних ним нововведень із тим, щоб підготувати його до здійснення ним самим його безпосередньої споживчої функції. Можна стверджувати, що другий, зустрічний фінансовий рух інвестує усі свої кошти на задоволення життєвих потреб людини, тоді як перший вкладає весь свій потенціал в нову техніку, технології та інші нововведення.

Корпорації та відомства отримують головний свій виграш тоді, коли їм гарантується оперативне та радикальне вирішення проблем за рахунок перетворення їхні соціально-економічної організації. Важливо підкреслити, що перебудова здійснюється автоматично, безболісно й навіть непомітно для самих відомств й корпорацій. Вони також приєднуються до системи фондових механізмів господарювання, котрі, «замикаючись у коло» утворюють структуру, в рамках якої назустріч одне одному йдуть сьогодні грошові, інформаційні, кадрові та інші ресурси. Корпорації стрімко розширюють сфери впливу й нарощують свою потужність.

Відбувається процес розшарування, внаслідок якого економіка країни стає так бі мовити двоверствовою. Верхній економічний кулю являє собою незалежний сектор, в якому функціонують інноваційні фонди. Ці кошти рухаються на некомерційній, неприбутковій основі, хоч й обертаються в товарно-грошових формах, однак мало пов’язаних із ринковими товарно-грошовими відносинами, оскільки базуються на даровому відчудженні й привласненні учасниками масової науково-технічної творчости коштів, що обертаються. Нижній кулю утворюють традиційні організаційно-економічні структури, характерні для товарного виробництва, яким властиві звичайні ринкові відносини.

Для верхнього економічного кулі характерними є досить високі інтеграційні якості. Дарові грошові та організаційні ресурси у змозі (офіційно й легально) долати будь-які регіональні, національні, континентальні та інші кордони, митні бар'єри й т.д. Вони можуть вбирати в собі зустрічні грошові, інформаційні, кадрові, матеріально-технічні та інші ресурси також на даровій основі, але й вигідній для всіх й шкірного власника коштів, що залучаються. Тому фондові механізми господарювання швидко розповсюдились по всьому західному світу й уже зллилися в ньому в єдину структурно-функціональну систему.

Нижній економічний кулю, навпаки, зберігає свою роздробленість по країнах, регіонах та континентах, бо виробництво, яку орієнтується на отримання прибутку від простого продаж товарної маси, всюди створює собі конкуренцію, протидію, митні бар'єри, протекціонізм. Разом із тім торгівельні відносини так чи інакше також пов’язують всіх товаровиробників й покупців в єдину комерційну систему світового господарства.

Успішне функціонування фондових механізмів в економіці Заходу привертає перед тим увагу багатьох країн, що їхнього не мають, але й дуже потребують. До них відносяться й країни СНР, котрі останнім годиною почали інтенсивно створювати різноманітні інноваційні фонди. Алі не маючи фондових механізмів, смердоті поки що малоефективні.

Тому значний інтерес представляє досвід функціонування фондових механізмів в тихий країнах, де смердоті добро розвинені, також велику користь може принести робота фундаментально-наукового та прикладного характеру по збору, систематизації й розповсюдженню інформації щодо фондових механізмів управління.

Таким чином, можна бачити, що діяльність мережі інноваційних фондів, а також специфічність руху грошових ресурсів в інноваційному процесі, так чи інакше стимулюють процеси, котрі є частиною інноваційної політики розвинених держав, а саме:

— об'єднання багатьох учасників в розробці науково-дослідницьких та дослідно-конструкторських програм (університетів, державних НДІ, приватних фірм, центрів й лабораторій), часткове субсидіювання цих робіт з коштів держбюджету,.

— створення науково-виробничих об'єднань, технополісів, підтримка інноваційних, інформаційних, інжинірінгових та впроваджувальних фірм,.

— кооперування різноманітних ділянок інноваційних процесів, включаючи саму державу, для реалізації науково-технічних програм й продуктів.

Усі це дозволяє зміщувати акценти інноваційної політики із макрорівня на мікрорівень, регулювати взаємодію учасників інноваційного процесу без прямого втручання в розвиток національних господарських комплексів, виробничих галузей, окремих суб'єктів підприємств.

Розділ ІІІ. Світовий досвід фінансування інноваційних проектів через мережу інноваційних фондів та перспективи його використання в Україні.

За останні десятиліття США отримали широке поширення декілька практичних форм здійснення ризикових капіталовкладень, із якими пов’язане фінансування інноваційних проектів. Найпростіша із них зводиться до безпосереднього перерахування коштів від інвестора до засновників малої інноваційної фірми. Більш складні форми передбачають ряд додаткових заходів із метою зниження ступеня ризику та розподілу між групою інвесторів можливих збитків в результаті невдалих капіталовкладень.

Хоча механізмом ризикових капіталовкладень допускається прямий зв’язок між інвесторами та засновниками малої інноваційної фірми, на практиці така форма використовується головним чином великими інвесторами, на те на более пізніх (а означати менш ризикованих) стадіях освоєння нововведень. У більшості випадків інвестори йдуть на кооперацію, утворюючи спільний венчурний (ризиковий) інноваційний фонд, від імені якого здійснюються ризикові капіталовкладення. Подібний фонд має статус обмеженого фінансового партнерства. Його учасники отримують прибуток й несуть збитки пропорційно первісно внесеному капіталу. Найбільшими венчурними фондами США вважаються «Fideliti technology found» (700 млн. дол.), «XX century ultra» (500 млн. дол.), «Applaid technology found» (180 млн. дол.). Всього за різними оцінками США налічується від 400 до 800 фондів ризикового капіталу.

Здійснення фінансових операцій в умовах підвищеного ризику пред’являє особливі вимоги до управління венчурними фондами. У зв’язку із цим розвиток ризикового підприємництва США із самого початку йшов шляхом формування інституту професійних управляючих, що отримують спе-ціальну винагороду за підсумками роботи фонду.

Широко розповсюдились США венчурні фірми, котрі беруть у собі управління одним чи декількома фондами ризикового капіталу. Часто такі фірми, що уже зарекомендували собі у очах інвесторів, виступають ініціаторами утворення нових фондів. Зазвичай, їхнього послуги щорічно сплачуються в розмірі 2−3% від загального обсягу фонду ризикового капіталу протягом 7−12 років, на котрі розраховано існування фонду. Після реалізації програми ризикових капіталовкладень отриманий дохід розподіляється так, що частку венчурної фірми припадає від 20 до 30% всього прибутку, навіть якщо її первісний фінансовий внесок склав лише 1% всіх капіталовкладень.

Приватними джерелами формування фінансових ресурсів інноваційних фондів США є окремі громадяни, корпорації, страхові компанії, пенсійні фонди, інші спеціальні фонди та пожертви, а також надходження ризикового капіталу з іноземних джерел.

Якщо звернутись до опублікованих статистичних даних, то провідне положення по обсягу коштів, що направляються в незалежні (за американською термінологією) приватні фонди ризикового капіталу, займають пенсійні фонди. Їх частка складає приблизно 34% від загальної суми. Це спричинено прийняттям США у 1978р. спеціального закону, за яким пенсійним фондам дозволялося використовувати частину своїх коштів у фінансових операціях із підвищеним ступенем ризику.

Цей закон можна вважати прямо пов’язаним із проведенням державної науково-технічної політики США. Він відкрив нове й досить інтенсивне джерело фінансування нововведень. У кожному випадку, із 1978 по 1984рр. пенсійні фонди оцінювались як найбільш зростаюче джерело ризикового капіталу в стране. Крім того, зміни, котрі вніс зазначений закон, малі для збільшення обсягу ризикового капіталу США більше, ніж зниження в тому ж році податку на приріст капіталу. Можна зазначити, що цей податок взагалі не розповсюджується на доходи пенсійних фондів від венчурних операцій.

Друга місце серед приватних джерел ризикового капіталу США займають іноземні інвестори. На їхнього частку припадає 18% всіх коштів, вложенных у незалежні ризикові фонди. Настільки висока активність іноземних інвесторів пояснюється високими банківськими обліковими ставками та пільгами в оподаткуванні, а також бажанням отримати доступ до найновішої технології, що якоюсь мірою забезпечується умовами венчурного фінансування.

Приблизно 14.5% обсягу коштів незалежних інноваційних фондів США є капіталовкладення окремих осіб та промислових корпорацій. Проте, треба матір на увазі різноманітність форм участі великих корпорацій в здійсненні ризикових капіталовкладень. Перед страхових компаній припадає біля 13% надходжень у фонди ризикового капіталу. Ще біля 6% надходжень пов’язано із пожертвами й різними фондами.

Особливе місце в американській системі ризикових капіталовкладень відіграють великі промислові корпорації. Їх цікавість до діяльності малих інноваційних фірм продиктована не лише й навіть не скільки намаганням отримати високі, але й усе ж таки незначні в масштабах великого обсягу продукції прибутки, стільки стратегією власного розвитку в умовах НТР.

Розробки малих та середніх інноваційних фірм часто опиняються на гребні НТП та випереджають досягнення лабораторій, що є частиною корпорацій. Найчастіше саме малі фірми виступають ініціаторами принципово нових підходів, методів, технологічних процесів. За офіційними даними на фірми із кількістю зайнятих менше 1 тис. чол. припадає біля ½ всіх найважливіших нововведень в стране. У перерахунку на 1 зайнятого це дає співвідношення 4:1 на користь малих та середніх фірм. За оцінками Національного наукового фонду, за тієї ж період один долар витрат на НДДКР в малих фірмах приніс нововведень в порівнянні із середніми фірмами на чотири рази понад, а порівнянні із великими — в 24 рази більше.

Існуюча США різноманітність організаційних форм ризикових капіталовкладень створює широкі можливості для експлуатації нововведень, створених в сфері малого та середнього бізнесу.

Варто зупинитись також на одній із найцікавіших особливостей організації ризикових капіталовкладень США, що полягає в діючому механізмі поетапного фінансування нововведень. Поява такого механізму продиктована необхідністю залучення додаткових коштів в міру освоєння того чи іншого нововведення та становлення інноваційної фірми. разом із тім механізм поетапного фінансування дозволяє інвесторам знизити ступінь ризику шляхом розподілу витрат на різних стадіях освоєння нововведень, а також дає можливість диференціювати розміри отриманого в кінцевому результаті прибутку.

як бачимо на прикладі США, за кордоном діє велика кількість різноманітних фондів, основне призначення які - допомагати вченим в розробці їхні ідей, просуванні нововведень на ринок.

В Україні такі фонди лише почали створюватись, але й умів для їхнього діяльності поки що немає. Податкова політика пригнічує будь-яку ініціативу в інноваційній сфері. Інші складові інвестиційного клімату не сприяють зростанню капіталовкладень в й так ризикові інноваційні проекти, тому, хоча перехід до ринку і передбачає зменшення ролі держави в інноваційній діяльності, залишається необхідність безпосередньої державної підтримки найважливіших напрямків НТП, її активної участі в інноваційному процесі.

Розпад діючої при адміністративно-відомчому управлінні системи фінансування науки вимагає створення системи альтернативної, що базується на принципі багатоджерельного фінансування (шляхом організації позабюджетних фондів фінансування НДДКР, також через залучення приватного капіталу, комерційних банків, т.п.).

Утворення позабюджетних фондів НДДКР передбачене урядовими нормативними актами для цілей фінансового забезпечення загальногалузевих та міжгалузевих розробок й досліджень. Проте в цілому запитання створення позабюджетних фондів не можна вважати вирішеним, так як поки що відсутні як належна чіткість в їхнього формуванні, то й податковий контролю над перерахуваннями в цей фонд.

Було б доцільним створювати інноваційні фонди як самостійні госпрозрахункові організації при галузевих апаратах управління. Створення таких фондів полегшується завдяки наявності у галузевому апараті адміністративних важелів управління. Їх існування дозволяє без додаткової оплати використовувати спеціалістів, котрі мають постійна контакт із підприємствами.

Кошти із таких фондів можуть виділятися на суворо зворотній основі у вигляді пільгових кредитів. Виключенням можуть бути кошти, котрі спрямовуються на науково-дослідні роботи, що мають загальногалузевий чи міжгалузевий характер, завдяки яким через 10−15 років на ринку з’являться конкурентно спроможні вироби.

Основою надання як кредитів, то й безповоротно виділених коштів є конкурс. Розподіл коштів при цьому може відбуватись двома шляхами.

перший із них полягає у виділенні фінансових ресурсів кінцевому виробнику інновацій, чи головному розробнику інноваційного процесу (якщо кошти направляються на проведення базисних наукових досліджень). Підприємства та організації, котрі отримали субсидії із інноваційного фонду, самостійно розподіляють їхнього між співвиконавцями й несуть відповідальність за Повернення кредитів та ефективність їхні використання.

Розмір кредиту при цьому визначається із врахуванням витрат на здійснення всього об'єму робіт по створенню нового виробу. Виділяти кошти можна по етапам, із оцінкою якості результатів, досягнутих на попередньому етапі фінансування. Повернення коштів також може бути поступовим, в міру реалізації нововведення.

Витрати, що фінансуються із наданого кредиту повинні включатися в вартість продукції, Яка забезпечує створення інновацій. При цьому враховується їхнього індексація та Плата кредит. Кожний учасник інноваційного процесу за рахунок коштів, виручених від продаж своєї частини загальної роботи, повертає кредит та розраховується за нього. Кінцевий виробник повертає його інноваційному фонду за рахунок продаж готової продукції.

Згідно іншого варіанту кредити можуть надаватися інноваційним фондом безпосередньо учасникам процесу нововведення. Останні повертають проіндексовані кредитні ресурси безпосередньо фонду.

Кредити кінцевому виробнику нового виробу дають змогу підвищити обгрунтування надання коштів співвиконавцям, а також рівень компетентності підбору учасників та відповідальність виробника за інноваційний процес в цілому. Крім того значно полегшується процедура стягнення фондом кредитних ресурсів.

Інший варіант доцільний до того випадку, якщо на початку здійснення проекту кінцевий виробник ще не визначений.

Рішення про надання кредиту винне базуватися на висновку аудиторської фірми щодо конкурентоспроможності та ефективності запропонованого до фінансування проекту.

У випадку провалу проекту, що реалізується, чи окремих його складових, можуть прийматись наступні міри. Колектив, який отримав кредит, повертає його із врахуванням індексації, не дивлячись на неможливість продаж роботи, котра виконувалась за договором. Підприємство, не спроможне повернути гроші та заплатити за користування кредитом, на підставі висновку аудиторської фірми оголошується банкрутом із усіма наслідками, а саме — зміну керівництва та розгляд запитання про його перепрофілювання.

По відношенню до колективу експертів, котрі рекомендували до фінансування проект, що не отримав закінчення із їхньої звинувачуй, надалі винна діяти заборона на доля в підготовці експертних проектів. Реалізація цого заходженню можлива через обов’язкову розсилку інноваційним фондом аудиторським фірмам, котрі мають ліцензію на аудит, переліку експертів, що працюють над таким проектом.

Для радикального покращання механізму фінансування НДДКР в сучасних умовах інфляції тих інвестиційної кризи необхідно впровадити цілу низку заходів.

По-перше, слід задіяти селективно-приорітетний принцип. Державі необхідно забезпечити підтримку провідної частини науки, її концентрацію на найбільш цінних та незахищених напрямках НТП, на виконанні обмеженого кола ключових національних науково-технічних програм, по вирішенню як поточних, то й довгострокових завдань країни, використовуючи для цого усі джерела фінансування.

Ос-кільки розробка й реалізація довгострокових (пошукових) пріоритетних напрямків пов’язані із значними витратами й подовженням терміну віддачі від інвестицій, із ризиковим характером отримання результатів, акценти при формуванні пріоритетів й їхнього реалізації переносяться на початкові стадії інноваційного циклу. Тому оптимальна форма при проведенні досліджень й розробок за стратегічними пріоритетами — цільові комплексні програми, фінансовані в основному за рахунок коштів держбюджету та позабюджетних фондів.

Для тихий пріоритетних напрямів, де при вирішенні деяких науковотехнічних завдань можливий швидкий прорив за рахунок вітчизняних розробок, доцільно розповсюджувати пряму державну підтримку все інноваційний цикл, починаючи із фундаментальних досліджень, — для прискорення їхнього процесу перетворення у відповідні технологічні досягнення. Якщо в реалізації деякого напрямі потрібен швидкий результат (наприклад він є родовим для інших), виправдана першочергова підтримка розробок, що готові до впровадження.

По-друге, по пріоритетних напрямках, що задовольняють короткострокові цілі науково-технічної політики, варто створювати об'єднання зацікавлених організацій та підприємств, фінансові та фінансово-промислові групи. Частка державної участі у подібних об'єднаннях й групах винна визначатись ступенем ризику, важливістю мети й терміном Повернення вложенных коштів.

По-третє, зазаради фінансової підтримки загальногалузевих НДДКР, направлених перед всім на створення та освоєння нової техніки та технології, пов’язаної з структурною перебудовою та стимулюванням життєвоважливих галузей, необхідно використовувати систему позабюджетних фондів, а також нові інноваційні структури.

По-четверте, взаємодія органів держуправління із науково-технічними організаціями (як неприбутковими то й тими, що мають в даний момент бюджетне фінансування) винна будуватись головним чином на контрактній основі, в порядку конкурсного та (чи) критеріального відбору проектів з встановленням взаємних зобов’язань держави та безпосередньо виконавця робіт. При цьому потрібна відповідальна експертиза проектів та їхнього виконавців із точки зору виявлення реальних можливостей відповідних спеціалістів та актуальності пропонованих досліджень.

Висновки.

Не дивлячись тих, що перехід до ринкової економіки передбачає зменшення ролі держави в інноваційній діяльності, через ряд обставин (в першу проблема інвестиційного клімату) найближчим годиною в Україні держава й надалі змушена відігравати ключову роль фінансуванні найважливіших напрямків НТП.

Проте доцільно дещо змінити схему такого фінансування. Джерелом коштів повинні активніше виступати позабюджетні фонди, до участі в які потрібно активно залучати приватний капітал, комерційні банки, тощо.

Необхідно визначити пріоритетні напрями розвитку вітчизняної науки й забезпечити підтримку на найбільш цінних та незахищених напрямках НТП.

На пріоритетних напрямках доцільно створювати об'єднання зацікавлених організацій та підприємств, фінансові та фінансовопромислові групи.

Взаємодія органів держуправління із науково-технічними організаціями винна будуватись головним чином на контрактній основі, в порядку конкурсного та критеріального відбору проектів.

Потрібно відшукувати форми залучення недержавних коштів в фінансування інноваційного процесу, проте це стані можливим лише в разі утворення сприятливого інвестиційного клімату, в першу чергу — реформа податкової системи, стабільна правова база та ін.

Список використаної літератури:

1. Пересада А. А. Основи інвестиційної діяльності. — Київ, 1996 2. Дороніна М.С. Організація діяльності інвестиційних фондів і виробничих компаній. — Харків, 1996 3. Леонов М. Д. Інвестиційні фонди на фінансовому ринку України. — Київ, 1996.І 4. Штольте П. Інвестиційні фонди. — Москва, 1996 5. Абрамов А.Є., Волкова В. П. Пайові інвестиційні фонди: коментар і нормативні акти. — Москва, 1996. 6. Алымов Н. А. Економічні відносини у сфері науково-технічної діяльності. — Київ, 1992. 7. Беркович А.Є. Фінансування робіт з винахідництва і раціоналізації. Освіта на підприємствах фонду. — Київ, 1996. 8. Бузько І.Р. Економічний ризик та управління інноваційної діяльністю. — Київ, 1996 9. Бабинцев В. С. Формування стратегії і вибір пріоритетів науковотехнічного розвитку США. — Москва. 1988. 10. Гвишиани Д. М. Політика США у сфері науки. — Москва, 1987. 11. Миловидов В. Д. Пайові інвестиційні фонди. — Москва, 1996.