Міграція і національна безпека

Міграція і національна безпека

Проблема міграції для України, як і для багатьох інших держав не є новою. У різна часи ця проблема набувала різного наповнення, мала свої особливості, свої причини і наслідки. Держави, складовими яких була Україна, завжди зазнавали впливу серйозних міграційних процесів. Так, з території, що входила до складу Австро-Угорської імперії, а згодом Польщі, Румунії та Чехословаччини до США, Канади, Австралії та країн Латинської Америки у пошуках заробітку наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. виїхало кілька сотень тисяч українців. На теренах, що входили до складу Російської імперії також проходили міграційні процеси. Так протягом ХІХ — на початку ХХ ст. відбулося кілька значних переселень українців до Поволжя, Кубані, Сибіру, Казахстану та Середньої Азії. На теренах СРСР також, постійно відбувалися міграції населення, але по більшості примусового характеру. У середині століття з України були депортовані кримські татари, греки, німці, поляки. За війну та повоєнний період Україна втратила свою численну єврейську громаду. Водночас на територію УРСР було переселено українців з Польщі, сотні тисяч білорусів та мільйони росіян.

Після здобуття незалежності в Україні поступово почало формуватися зовсім нове розуміння міграційних процесів, коли сотні тисяч наших співгромадян рушили за межі держави, а водночас на її території з’явилися групи представників інших народів. Нам далеко до усвідомлення процесів, що відбуваються в цій сфері на території нашої держави, необхідність розібратися в них спонукає до вивчення чужого досвіду. Наші політики і журналісти досить часто дискутують на ці теми, не завжди чітко розуміючи і масштаби і деталі проблеми. А за своїми масштабами проблема міграції є однією з найважливіших проблем сьогодення, бо люди — це найбільше багатство будь-якої держави і усвідомлення цього факту є чи не найпромовистішим свідченням її зрілості і розвиненості.

Школярі наших шкіл вчать, що рух як основа буття, як одна з фундаментальних властивостей природи, притаманний і людині відколи вона з’явилася на планеті. Людська популяція, зародившись, як стверджують більшість сучасних антропологічних теорій, на Африканському континенті, нині заселила всю Землю, і навіть почала виходити у Всесвіт. Отже, прагнення до зміни місця проживання, пошук кращих умов життя як на індивідуальному, так і на популяційному рівні є одним з головних інстинктів людини, що міцно пов’язаний з інстинктом виживання та продовження роду. Саме тому міграція невід'ємна, постійна і надзвичайно важлива складова розвитку людства.

Суть її полягає в освоєнні нових територій з метою поліпшення умов проживання.

Переміщення та змішування великих людських мас, зникнення одних народів і поява нових, які згодом розділялися, мігрували і давали життя новим національним утворенням, відбувалося завжди, тому міграційна компонента незмінно у якийсь спосіб позначалася на розвитку людства.

Якщо у планетарному масштабі ми звикли оцінювати рух людських потоків переважно у позитивних категоріях, то стосовно окремих регіонів, окремих держав, народів чи етнічних груп міграційні процеси не рідко супроводжувалися деструктивними наслідками, деградацією природних ландшафтів, змінами клімату, забрудненням земель і вод, занепадом і зникненням народів і культур. З огляду на це питання міграції і безпеки потребують нині нового, не емпіричного, а раціонального осмислення, адже некеровані, невпорядковані і не до кінця зрозумілі суспільні процеси завжди приховують у собі значні виклики і небезпеки для окремого суспільства і для планети загалом.

Аналіз загальносвітових міграційних тенденцій, розуміння і усвідомлення того, що штовхає громадян різних держав (зокрема і нашої власної) поодинці і групами залишати свої домівки, батьківщину, які наслідки у короткостроковій та довгостроковій перспективі чекають нас і як на можливу країну реципієнта, і як на країну донора, повинні стати важливим чинником формування внутрішньої та міжнародної політики. Кваліфіковані відповіді на порушені питання значною мірою визначатимуть подальший економічний розвиток, рівень національної безпеки, навіть наше національне буття. Зовсім не випадково у багатьох країнах вважають, що міграція, і передусім міграція міжнародна, стала в один ряд з головними проблемами сучасного буття. За даними ООН нині у світі проживає близько 200 млн. мігрантів першого покоління, що становить, здавалося б, не так і багато — всього 3,5% від загальної кількості населення Землі. Проте якщо врахувати, що переважна їх більшість зосереджена у країнах Європи, у США, Канаді та Австралії і що це суттєво перевищує за кількістю населення таку чималу країну як, скажімо, Бразилія, то стає зрозумілим, що влив прибульців на процеси, які відбуваються у світі значно вагоміший, ніж може здаватися, пропорційно до їх кількості на тлі всього людства.

Сучасні дослідники означених проблем, вважають, що міграція, як правило, виникає внаслідок економічних і політичних криз, що, власне, і змушує людей залишати свою батьківщину. Крім того, вважають, що для прийняття рішення про еміграцію та, відповідно, імміграцію, важливими є політична та економічна ситуація у країні, яку мігранти розглядають як мету свого переселення. Адже ніхто не переселяється з бідної і економічно відсталої, політично нестабільної країни до ще біднішої і ще менш безпечної.

Однак, важливим чинником ризику, особливо для деяких європейських країн, є той факт, що, незважаючи на загалом високий рівень життя та безпеки у країнах реципієнтах, переселенці досить часто опиняються у великих містах, де, як правило, поповнюють люмпенізований малокваліфікований прошарок населення, який нещадно експлуатується місцевими працедавцями насамперед у сфері некваліфікованого, часто підпільного виробництва, будівництва, обслуговування чи сільського господарства. Не рідко має місце прихована торгівля людьми та примусова проституція.

Водночас деякі експерти вважають, що наплив мігрантів до певної країни знижує загальний рівень оплати праці, зменшує кількість робочих місць, що, природно, мають належати місцевим робітникам, витісняючи їх з ринку праці. На думку інших, дуже критично налаштованих дослідників, міграція здебільшого завдає шкоди країні-донору, адже іммігрують переважно молоді, наймобільніші та найкмітливіші члени суспільства, тобто відбувається, так зване «вимивання мізків», що додатково погіршує перспективи соціально-економічного розвитку країн-донорів.

Ті, хто досліджує міграцію, часто наполягають на тому, що міграція не достатньо контролюється кожною окремою державою і часто набуває характеру «тихого вторгнення», особливо якщо вона має прихований характер, а державні кордони залишаються відкритими. Останнім часом так вважає все більше політичних лідерів не лише у США та Євросоюзі, але і в Азії. Дослідники процесів міграції все більше надають уваги вивченню передумов еміграції - причин та обставин, що спонукають людей залишати свої домівки та змінювати узвичаєний спосіб життя у звичному з дитинства мовному і культурному середовищі. Передовсім беруться до уваги так звані фактори поштовху, а також фактори притягання. На думку економістів, міграція це — «нормальна» відповідь на невідповідність та нерівномірність розміщення у просторі людей і можливостей.

А вільна трудова мобільність так само логічна, як і свобода торгівлі. Свобода торгівлі у довготерміновій перспективі має максимізувати економічні можливості та зростання добробуту, а тим часом у короткостроковій перспективі прибутки розподіляються вкрай нерівномірно.

Міграційні процеси, що набули глобального характеру, часом важко піддаються поясненню, а тим більше оцінюванню. У зв’язку з цим виникають різні підходи до пошуку рекомендацій щодо вирішення проблем, пов’язаних з міграцією. Наприклад, у США досі широко дискутують, якою має бути імміграційна політика держави — ліберальна чи заборонна.

Саме тому, досліджуючи проблему на емпіричному рівні важливо вивчати вплив міграції не лише на мікрорівні, тобто її вплив на життя окремих громадян, але і на макрорівні, тобто як вона впливає на життєдіяльність громад та держав, що втрачають населення через міграцію, та тих, що набувають нових громадян. На наш погляд, наслідки міграції, що залежать від часу і місця, кількісних параметрів, етнічних та вікових ознак однозначно передбачити важко. Тому будь-які висновки можна робити лише на основі вірогідних емпіричних даних.

Щоб зрозуміти природу міграції, а відтак і робити висновки стосовно її впливів на стан національної безпеки, необхідно передовсім спробувати відповісти на низку важливих питань, зокрема: чому люди мігрують? Що позитивного чи негативного несе імміграція країні, яка приймає прибульців? Наскільки, і за яких умов мігранти схильні зберігати свою національну ідентичність чи асимілюватися в країні, що їх прийняла? Як імміграція позначається на розвитку окремих територій і країни загалом? Які наслідки еміграції для суспільств та країн, що їх залишили мігранти?

Зв’язок міжнародної та національної безпеки визначається розумінням останньої як державного феномена. Звужене розуміння національної безпеки, суть якого полягає у прагненні максимально знизити ризики, веде до того, що будь-які міжнародні контакти, чи обміни, будуть вважатися потенційно небезпечними для держави. А тим часом національна безпека охоплює і економічний розвиток держави, і рівень добробуту її населення, і приязне ставлення та повагу до неї урядів та населення інших країн.

Нинішня епоха унікальна щодо міграції. Якщо розглядати її з погляду абсолютних цифр, вони засвідчать, що така кількість людей ще ніколи не змінювала свого місця проживання. Про це йдеться, зокрема, і у відомій книзі «Вік міграцій». Передусім іммігранти прямують до економічно розвинених країн.

Так, протягом останніх десятиліть Сполучені Штати і Канада зазнали надзвичайно потужного міграційного тиску з боку країн Латинської Америки та Азії.

Водночас європейські країни, які протягом століть були основним міграційним донором американського континенту, самі у повоєнний час перетворилися на реципієнтів міграційних потоків з різних куточків світу.

Спершу міграційні потоки були спрямовані з Балкан і Туреччини переважно до країн Північно-Західної Європи, але згодом до Європи спрямувалися переселенські потоки із країн Азії, Африки та країн, що утворилися внаслідок розпаду Радянського Союзу. Наприклад, українці нині досить широко представлені в Італії, Іспанії, Португалії, а також у Чехії, Польщі, Німеччині, Великобританії. Практично немає жодної країни у Західній Європі, де не проживали б та працювали (на жаль, досить часто, нелегально) наші земляки.

Останніми роками міграційні процеси, торкнулися найзакритіших у минулому країн. В останнє десятиліття навіть Японія прийняла досить значну кількість бразильців японського походження, а також продовжує приймати на тривале перебування робітників — вихідців із сусідніх країн Південно-Східної Азії.

Проте міжнародна міграція це не лише рух людей із країн, що розвиваються, до країн розвинених. Понад сорок відсотків тих, що наразі перетнули міжнародні кордони походять із розвинених країн. Близький Схід приваблює мільйони тимчасових трудових мігрантів з країн Південної та Південно-Східної Азії.

Крім того, сотні тисяч індонезійців працюють у Малайзії, а десятки тисяч бірманців шукають роботи у сусідньому Таїланді. Сінгапур, Гонконг та Японія приваблюють філіппінців, які виконують там малокваліфіковану роботу переважно у сфері обслуговування.

Крім добровільної трудової міграції, у світі відбуваються також значні переміщення людей, що змушені тікати від війни, насильства, расової чи національної дискримінації, з політичних мотивів, через нестачу продуктів харчування чи води. Нині ООН нараховує близько 16 млн біженців по всьому світу. Однак думка про те, що рівень міграційної мобільності у наш час є явищем унікальним справедлива лише частково (передусім стосовно кількісних параметрів). Як уже зазначалося, міграція виникла разом із виникненням людства.

І хоча протягом тисячолітньої історії у різних місцях виникали замкнені громади чи окремі села, які мали ніби «законсервований», незмінний склад населення, проте це радше винятки у загальному суспільному розвитку. Вторгнення сучасного капіталізму відкрило їх для світу і світ для них. Незмінні, на перший погляд, віками сільські громади завжди межували з містами та прикордонними територіями, які за умов зростання у них кількості населення завжди приймали до себе надлишок людських ресурсів.

Причинами переміщення, заміщення чи зникнення значних мас людей, їх поневолення та асиміляції ставали періодичні війни. Зміни клімату, природні катаклізми, рівень технологічної культури, суспільні процеси часто ставали причинами змін кількісного складу населення протягом розвитку людської цивілізації, формування державних утворень.

Такі зміни кількісного і якісного складу населення у минулому рідко відбувалися внаслідок цілеспрямованої державної політики. Адже до появи націоналізму у ХУШ — ХІХ ст. головною формою державного правління була монархія. Згодом світ було поділено між кількома великими імперіями. Визначними центрами королівств чи імперій переважно ставали поліетнічні міста, які притягували до себе населення з різних куточків держави: ремісників, солдатів, рабів, представників різних прошарків та етнічних груп.

Смертність у містах завжди була досить високою, що і спричиняло швидкі зміни населення, його поліетнічного складу. Крім того, міста заселялися не лише добровільно, нерідко значну частину людей завозили з дуже віддалених регіонів. Таке формування міського населення особливо стало актуальним після завоювання колоній європейськими країнами. Всі ці люди не завжди мирно уживалися разом і для підтримання порядку в містах потрібна була централізована влада.

У ХІХ — ХХ ст. відбувся занепад великих колоніальних утворень і виникло багато нових держав, заснованих переважно на принципах єдності нації, мови та культури. Виявилося, що саме націоналізм у сучасному світі є найпотужнішим чинником, з одного боку, державотворення, з іншого — руйнування держави, здатним підірвати і знищити багатовікові багатоетнічні державні утворення. Доля Радянського Союзу останнє і тому, чи не найвиразніше підтвердження цієї тези.

Важливим джерелом для вивчення комплексу проблем пов’язаних з імміграцією є, безумовно, Сполучені Штати Америки. Для кращого розуміння сучасного стану справ варто розглянути ситуацію в цій країні більш детально.

На відміну від більшості європейських держав до початку ХХ ст. США практично ніяк не обмежували імміграцію за винятком короткого періоду наприкінці ХУШ ст., коли діяли так звані «Акти проти іноземців та заколотників».

Однак і вони більше були спрямовані проти внутрішніх політичних супротивників, а не проти зовнішніх мігрантів і тому були скасовані після обрання Томаса Джефферсона Президентом у 1801 році.

Далі, до середини 20-х років двадцятого століття імміграцію загалом майже ніщо не обмежувало. Водночас, треба наголосити, що не всі їхали до Америки добровільно. Мільйони чорношкірих насильно були привезені до Північної Америки та на острови Карибського архіпелагу, де десятиліттями перебували у рабстві.

Після громадянської війни (1861 — 1865) і до початку обмеження імміграції у ХХ ст. до США в'їхало понад 50 млн європейців. У цей період новоприбульців радо зустрічали у Новому світі, де чекали освоєння як на той час практично необмежені території, чия економіка, що бурхливо зростала, постійно потребувала нових робочих рук для збільшення сільськогосподарського та промислового виробництва. У ті часи Американська держава всіляко заохочувала імміграцію.

Безоплатне наділення землею, надання пільг та субсидій, вербування — все це використовувалося десятиліттями з метою заохочення до переїзду до США.

Однак, ще на початку ХІХ ст. почали даватися взнаки відмінності між представниками різних іммігрантських громад, що породжувало антагонізм та навіть спричиняло виникнення ворожості. Ще за кілька десятиліть до початку громадянської війни, у деяких американських штатах, окреслився рух проти іммігрантів католиків, особливо із Ірландії. На початку 1870-х років розпочався рух за обмеження імміграції китайців на Західному узбережжі.

До 1882 року антикитайські настрої стали настілки сильними, що конгрес був змушений прийняти закон, який увійшов в історію як «Акт про недопущення китайців».

Кінець ХІХ — початок ХХ ст. пройшли у запеклій боротьбі між прихильниками та противниками вільної та необмеженої імміграції. Представники великого бізнесу захищали вільну імміграцію і навіть заохочували переселення робітників з родинами з метою подальшого розширення виробництва.

Крім того, у великих містах окремі емігрантські громади опиралися запровадженню будь-яких обмежень на імміграцію з території їх колишньої батьківщини. Натомість представники сільських округів виступали за таке обмеження, намагаючись таким чином запобігти посиленню конкуренції. На їх підтримку наприкінці ХІХ ст. серед населення, переважно протестантського і англосаксонського походження, посилився рух, що згодом одержав назву «нативізм».

Це був рух протестантських радикалів, чиї батьки народилися у США, за обмеження в'їзду католиків — іммігрантів «першого покоління». Його основою була віра у зверхність англосаксонської «раси» та у злочинну зіпсутість народів, що дотримувалися інших віросповідань.

Ці погляди набули такого поширення серед впливових громадян США, що у 1917 році було прийнято «Імміграційний акт», який дехто ще називає - Закон про письменність, покликаний, зокрема, обмежити імміграцію із країн південної та східної Європи, оскільки він забороняв в'їзд до країни неписьменним громадянам старших шістнадцяти років. Інша частина цього Акту визначала «Азійську заборонну зону», куди входила значна частина Східної Азії та острови Тихого океану. В'їзд громадянам з цих територій також було заборонено, як попередньо було вже заборонено в'їзд китайцям. Але оскільки він виявився недієвим, то у 1921 році Конгрес прийняв новий закон, який обмежував до трьох відсотків імміграцію представників тих національностей, наявність яких уже була засвідчена серед американських громадян переписом 1910 року.

Однак і цей захід видався радикалам недостатньо дієвим і тому в 1924 році вони провели закон, який обмежував квоту для кожної національності до двох відсотків і поширював її лише на ті народи, які були зафіксовані переписом 1890 року, тобто до початку переселенського буму, що розпочався на межі століть.

Використання національних квот на початку ХХ ст., та Велика Депресія кінця 20 — початку 30 років знизили міграційний потік до США до найнижчого рівня з початку ХІХ ст. Лише небагатьом представникам єврейської громади з фашистської Німеччини було дозволено переїхати до Сполучених Штатів. Водночас квота Великобританії так і не була повністю використана, що зайвий раз підтверджує дискримінаційних характер змін запроваджених до імміграційного законодавства.

Після завершення Другої світової війни американська політика, спрямована на світове лідерство, увійшла в жорстку суперечність з чинним на той час імміграційним законодавством. Дискримінаційний характер національних квот суттєво підривав значення американських ідеалів свободи у світі. Через це президент Трумен наклав вето на закон Маккарена-Волтера 1952 року, аргументуючи своє рішення так: «Система квот, яка завжди засновувалася на припущенні, що ідеали іммігрантів докорінно відрізняються від наших ідеалів вже давно застаріла.

Проте найгірше зло існуючої системи полягає в тому, що вона, зумисне і цілеспрямовано, є дискримінаційною стосовно багатьох людей в усьому світі. Я ніяк не можу погодитися з тим, що нині, у 1952 році, маємо запроваджувати закон, який плямує наш патріотизм, компетентність та порядність значної частини нашого громадянства".

Конгрес подолав вето Трумена, і закон, заснований на квотуванні продовжував діяти ще протягом 13 років.

Проте з кожним роком потреба у реформі імміграційного законодавства ставала все очевиднішою. Зміни відбулися 1964 року, коли до Конгресу було обрано нових людей, налаштованих на реформування законодавства, зокрема й еміграційного. Серед конгресменів тоді було багато нащадків іммігрантів із Південної та Східної Європи, чиї батьки переїхали до США на початку ХХ ст.

Закон про імміграцію 1965 року заміняв систему квотування за національностями новою системою, заснованою на врахуванні принципів возз'єднання родин та врахуванні професійного рівня потенційного іммігранта.

У наступні роки, після запровадження Закону про імміграцію 1965 року, було прийнято чимало законів, які змінювали кількісні параметри для імміграції та пошуку притулку, але врешті-решт були спрямовані на те, щоб впорядкувати і розширити можливості для тих, хто мав бажання оселитися у США.

Натхненники прийняття закону від 1965 року передусім сподівалися на розширення потоку іммігрантів з країн Південної та Східної Європи, обмеження для яких раніше були особливо суворими, проте натомість суттєво збільшився приток переселенців з Азії. Перша хвиля емігрантів з Азії цілком відповідала імміграційним вимогам за рівнем кваліфікації: це були переважно медсестри, лікарі, інженери та ін.

Крім того, іммігранти з Азії також використали право на возз'єднання родин, що суттєво вплинуло на зростання кількості приїжджих. У той же час значно зросла кількість іммігрантів з країн Латинської Америки та Карибського басейну, особливо з Мексики та Куби.

Скорочення обмежень на імміграцію до Сполучених Штатів супроводжувалося лібералізацією імміграційного законодавства в інших державах. На початку 1970;х Австралія відмінила свою політику «Біла Австралія», що дало можливість великій кількості вихідців з Азії іммігрувати до цієї країни. На початку 90-х років країни ЄС також зменшили обмеження на міждержавні переміщення.

Нині громадяни будь-якої країни, що належить до Європейського Союзу можуть жити, працювати чи навчатися, маючи рівні права з місцевим населенням держави.

Зміна міграційного законодавства і толерантне ставлення до іммігрантів свідчать про те, що за останні десятиліття засади націоналізму згідно з якими у багатьох країнах намагалися обмежити імміграцію, в сучасному світі поступово лібералізуються, стають більш гуманними. А це відкриває ширші можливості для задоволення бажання тих, хто хоче змінити країну проживання, і водночас неминуче ставить перед суспільствами, звідки відбувається відплив населення, цілком природне запитання: чому вони виїжджають?

На перший погляд відповідь на запитання, чому люди мігрують, цілком очевидна. Економічні теорії цілком справедливо відзначають, що люди на загал поводяться раціонально і намагаються поліпшити свій добробут. Більшість мігрантів на запитання, чому вони вирішили емігрувати, досить часто як основну причину вказують бажання поліпшити своє соціально-економічне становище або поліпшити добробут своїх дітей.

Проте, якщо головний спонукальний мотив переміщення економічний, то постає питання, чому так мало людей насправді змінюють своє постійне місце проживання в одній країні заради іншої. Як зазначають дослідники, мігранти не течуть безперешкодно як вода по похилій площині. Інерція властива більшості людей. Брак вірогідної інформації, незнання мови, бажання спілкуватися з рідними та друзями, часто стають вагомішими за потужні економічні стимули до переїзду.

Насправді переміщення на далекі відстані навіть у межах однієї країни не таке вже часте явище. Навіть у США, де суспільство є одним із наймобільніших у світі, кількість переміщень всередині країни на велику відстань відбувається в долі пересічного американця в середньому лише двічі протягом життя.

Проте у реальних умовах більшість людей протягом усього життя переміщується на досить малі відстані від місця свого народження, в той же час незначна меншість досить часто радикально міняє місце свого проживання.

Що ж спонукає одних людей переїздити з місця на місце в межах лише одного невеликого регіону, а інших за тисячі кілометрів? У чому полягають відмінності між різними країнами і регіонами, які визначають міграційні потоки?

Якщо економічна вигода, це головна спонука до міграції то найбідніші люди з найбідніших країн повинні бути наймобільнішими і мати найбільшу схильність мігрувати на далекі відстані. Проте, як показує досвід, таке припущення хибне. Нині доведено, що бідність, що, як правило, супроводжується низьким рівнем освіченості, є швидше перешкодою для міграції аніж вирішальною спонукою.

Насамперед виявляється, що бідні люди не мають достатньої інформації про можливості міграції, крім того, вони не мають необхідних коштів для того, щоб наважитися вирушити у далеку дорогу. Переїзд, а особливо переїзд на далеку відстань, потребує чіткого плану подорожі, знання її маршруту, наявності значних коштів, які забезпечать переїзд, обслуговування під час подорожі, а також попереднього облаштування на місці призначення. Крім того, як правило, бідні люди мають значні борги та інші соціальні зобов’язання, які також прив’язують їх до місця постійного перебування.

Як показують дослідження останніх років, зокрема проведені під егідою ООН, більшість мігрантів, включаючи і міжнародних, переважно проживали у містах і належали до середнього класу, своєї держави або принаймні мали високу робітничу кваліфікацію.

Водночас, серед іммігрантів часто трапляються і діти селян, які не мають перспектив успадкувати батьківську землю але чи самі володіють мінімальними ресурсами, необхідними для переїзду, чи можуть позичити їх на тривалий час.

Помічено, що більшість мігрантів належить до «молодшої» вікової групи, якій притаманні порівняно висока амбіційність і наполегливість. Водночас громадяни, що займають верхні щаблі ієрархії у цій державі, мають низьку мотивацію до переміщення.

Як уже зазначалося, мігрантами рідко стають представники найбідніших прошарків населення, так само спостерігається, що трудова міграція є досить низькою у найбідніших країнах і у найбідніших регіонах бідних країн. Адже у найбідніших країнах селяни, а також представники деяких інших груп зайнятості, як правило, мають складні майнові та юридичні зобов’язання перед своїми сім'ями та працедавцями, поміщиками, через що можливість переміщення суттєво знижується.

Як правило, селяни у традиційних суспільствах мають свій, нехай і незначний дохід, який дає їм можливість виживати, незважаючи на постійні нестатки. За спостереженнями, міграція, як правило, має місце у суспільстві, що зазнає значних змін, тобто перебуває у перехідному стані. Так, масова міграція з Європи до Сполучених Штатів почалася в Англії, Шотландії та Ірландії у ХУШ ст. і тривала у ХІХ ст., бо селяни стали втрачати свої землі через обгороджування та їх комерціалізацію, а міські робітники — через зниження попиту на продукцію ремісничого виробництва, виникнення промислового виробництва і розширення торгівлі.

Саме в цей історичний період майже не було міграції з набагато бідніших економічно країн Південної та Східної Європи.

У останній чверті ХІХ ст. — на початку ХХ ст. почалося масове переміщення трудових мігрантів із Східної та Південної Європи до Сполучених Штатів Америки та в інші місця, бо держави цих регіонів Європи зазнавали суттєвих економічних змін, і створювалися відповідні передумови. І хоча об'єктивно бурхливий розвиток американської економіки та сільського господарства породили відповідне «притягання» набагато раніше, проте у країнах-донорах необхідні передумови — економічні та політичні зміни — необхідні для «поштовху», склалися саме у цей період.

Розвиток промисловості та сільського господарства, піднесення капіталістичної економіки — все це спричиняло занепад традиційних соціальних інститутів, які забезпечували і підтримували економічне існування громадян.

Водночас, крім міграції за океан, відбувалося значне переміщення селян і робітників до міст, де вони намагалися знайти робочі місця, що також змінило і їхню демографічну поведінку.

Наприкінці ХХ ст., подібний тиск відчувається у Латинській Америці, Азії та деяких африканських країнах, де спостерігається швидке зростання кількості населення, руйнуються традиційні сектори економіки, інші модернізуються недостатньо швидко, щоб поглинути всіх, хто шукає роботи. Найяскравішим прикладом такого процесу є ситуація у сучасній Мексиці та на Філіппінах.

Так само на стрімкі економічні зміни відреагувало і населення Східної Європи та країн, що утворилися після розпаду Радянського Союзу. Економічна криза виштовхнула з цих країн сотні тисяч, а з деяких і мільйони трудових мігрантів, значна частина з яких вже ніколи не повернеться на свою батьківщину.

Однак відомо, що після того, як економічні системи країн модернізуються, настає спад еміграції.

Адже для того, щоб змінити міграційні наміри населення, необхідно передусім створити достатньо робочих місць з таким рівнем оплати, який задовольняв би запити його соціально мобільної частини. Наприклад, хоча у середині 1960;х років Сполучені Штати знизили еміграційні бар'єри, масової міграції з Італії, Греції та інших активних країн-донорів попередніх періодів вже не спостерігалося.

Справа в тому, що економіки цих країн переживали у повоєнні роки бурхливий розвиток і надлишкові у попередні десятиліття робочі руки виявилися цілком затребуваними для відновлення зруйнованої Другою світовою війною економіки Європи. З тих же причин на початку 1990;х років зменшився приплив емігрантів із Південної Кореї, бо корейська економіка на той час вже вийшла з кризи і почала наближатися за своїми стандартами до економік розвинених країн світу.

Проте економічними негараздами та швидкою модернізацією не обмежується коло причин, що створюють передумови для масового переміщення людей.

Політичні революції, кліматичні зміни, переслідування на релігійному ґрунті - все це також важливі чинники міграції, але вони належать до менш передбачуваних ніж ті, що закономірно виявляються під час модернізації промисловості, суспільного й економічного життя.

Важливо також відзначити, що еміграція найбільш характерна для країн, що перебувають на ранніх стадіях модернізації. Поширення освіти, переміщення великих мас населення у міста, пов’язане з цим відстрочення шлюбу та народження дітей, а також формування політичних рухів — ось ті обставини, які супроводжують соціальні зміни у суспільствах. Згодом, коли економіка держави набуває стабільності і умови життя більш-менш рівномірно поліпшуються по всій її території, спонуки для масового переміщення населення зникають.

Але поки у країні-донорі настане період рівноваги, у країнахреципієнтах оселяється чимала кількість іммігрантів які, як правило, нерівномірно розміщаються по території держави і зосереджуються переважно у великих містах.

Оскільки іммігрантські громади розселяються компактно і існують тривалий час, поселення чи квартали у містах, де люди гуртуються за етнічними ознаками, створюють уявлення про те, що їх асиміляція відбувається вкрай повільно, а можливо і не відбувається зовсім.

Наприклад, відвідувачі чайна-тауна у Нью-Йорку чи Сан-Франциско протягом десятиліть бачать по суті майже незмінну картину. Однак це враження хибне. Насправді у цих кварталах відбувається регулярна ротація населення. Діти мігрантів, досягнувши дорослого віку, рідко залишаються жити в межах своєї етнічної громади. Навіть більшість емігрантів першого покоління, як правило, з часом переміщаються жити у передмістя, звільняючи місця для наступних хвиль еміграції. Отже, етнічне середовище зберігається стабільним передусім за рахунок новоприбулих для того, щоб полегшити їх адаптацію. Як тільки імміграційний потік зменшується, етнічні квартали міняють своє обличчя, там з’являються нові мешканці, і вони або консервуються як туристичний об'єкт (Маленька Італія у Нью-Йорку чи район північного узбережжя у Сан-Франциско), або ж зовсім припиняють своє існування, залишаючи на згадку кілька національних ресторанів та крамниць.

Етнічні квартали були характерним явищем у містах Сполучених Штатів Америки у перші десятиріччя ХХ ст., коли вважалося, що населення цих кварталів (з походження переважно з Італії, Греції, Польщі, України, або євреї з країн Східної Європи та Російської імперії) не піддається асиміляції і вони утворюють бідні, а тому небезпечні замкнені громади. У цей час не лише на сторінках популярних часописів, але й у сенатських комітетах просторікували про «нижчі» раси з Південної та Східної Європи, проти переселення яких необхідно створити спеціальні бар'єри, які зупинили б потік мігрантів ще до того як вони зруйнують всю державу.

Діти та онуки цих емігрантських груп продемонстрували високу соціально-економічну мобільність.

За кілька десятиліть після Другої світової війни, освітні і професійні досягнення нащадків емігрантів початку ХХ ст. не лише зрівнялися з показниками американців, але почасти і перевершили їх.

Паралельно відбувалося і збільшення кількості змішаних шлюбів.

І якщо на початку століття змішані шлюби серед представників вихідців із Європи були рідким явищем, то у повоєнний період вони стали звичними.

Згідно з останніми переписами, вже більшість американських громадян мають серед своїх предків представників трьох і більше народів. Практично неможливо знайти білих американців, у яких усі предки третього покоління мають одне етнічне походження.

Хоча асиміляція дітей та онуків іммігрантів у попередні десятиліття — факт доконаний, проте останніми роками точаться досить серйозні дискусії щодо майбутнього сучасних іммігрантів та їх нащадків, більшість з яких протягом останніх десятиліть прибула з Азії та Латинської Америки.

Враховуючи те, що переважна їх більшість не білі, деякі експерти висловлюють сумніви стосовно того, чи зможуть вони «змішатися» з населенням країни, що їх прийняла, як це свого часу зробили діти іммігрантів з європейських країн.

Беручи до уваги наявну донині певну приховану «расову» дискримінацію стосовно афро-американців, латиносів та деяких інших етнічних груп, все частіше лунають, і небезпідставно, побоювання стосовно недостатньої соціальної мобільності дорослих та неповнолітніх представників цих групп.

Хоча діти нової хвилі імміграції ще надто маленькі, щоб робити остаточні висновки, проте існують певні підстави оптимістично оцінювати вертикальну мобільність представників уже згаданих етнічних груп, яка за основними параметрами наближається до показників білих європейців з попередньої хвилі міграції.

Водночас, освітні показники (оцінки, навчання в університетах та відвідування коледжів) свідчать про певне відставання американців мексиканського походження, пуерториканців та вихідців з Домініканської республіки від решти етнічних груп.

Близько десяти років тому Національна дослідницька рада США оприлюднила великий звіт стосовно демографічного, економічного та соціального впливу імміграції на американське суспільство. У цьому звіті зроблено спробу представити вірогідні дані, без будь-яких політичних коментарів та рекомендацій.

Економічна частина цього звіту складалася з двох частин. У першій висвітлюється вплив імміграції на розвиток економіки та ринок праці, у другій ідеться про вплив імміграції на урядові витрати. Підсумком у першій частині є думка, що загалом імміграція позитивно вплинула на розвиток економіки, сприяла збільшенню загальних доходів держави, хоча для деяких категорій низькооплачуваних робітників і створила певні труднощі. Економічна теорія і практика свідчать, що поява на ринку праці великої пропозиції малокваліфікованої праці (іммігрантів) тягне за собою збільшення конкуренції у цьому сегменті ринку для місцевих робітників та навіть витіснення їх із ринку.

Водночас вона стимулює значну частину місцевих робітників до підвищення власної кваліфікації.

Дослідження, проведене протягом кількох останніх десятиліть, показало, що у містах, де багато іммігрантів-робітників, середній дохід або такий самий, або навіть вищий ніж у містах, де невелика кількість іммігрантів. Ще складніші статистичні дослідження, мета яких з’ясувати наскільки імміграція посилює конкуренцію на ринку праці для місцевих робітників, показали, що всупереч соціологічним опитуванням та деяким економічним теоріям теза про погіршення зайнятості місцевого населення через присутність іммігрантів не має вірогідного підтвердження.

Почасти такі суперечності між уявним і наявним станом справ можна пояснити тим, що іммігранти, попервах витісняючи місцевих робітників з ринку праці, водночас розширюють його і збільшення їх кількості веде до збільшення кількості робочих місць і для місцевого населення. Крім того, іммігранти своєю появою стимулюють розвиток виробництва та постачання продуктів харчування, споживчих товарів, будівництва житла, збільшення їх кількості стимулює розвиток транспортної мережі та сфери послуг, всього того, що виробляється чи пропонується корінним населенням.

Імміграція також стимулює розвиток тих галузей промисловості, які без іммігрантської праці не могли б розвиватися — передусім це сільське господарство, будівництво, ресторанний бізнес, догляд за дітьми та немічними. Водночас освічені іммігранти прискорюють розвиток високотехнологічних фірм.

Приплив іммігрантів може також «виштовхнути» місцевих менеджерів та робітників на вищі посади. Наприклад, у Маямі (штат Флорида), куди за короткий період на початку дев’яностих переселилося близько 100 тис. іммігрантів, протягом наступних років не було задокументовано жодного негативного впливу на розвиток економіки, ні у самому місті, ні на прилеглій до нього території.

Крім того, деякі дослідники висловлюють припущення, що хоча на рівні міст з великою кількістю іммігрантів і не зафіксовано великого впливу на рівень заробітної плати місцевих малокваліфікованих робітників, проте на рівні держави такий вплив, мабуть, має місце, що, зокрема, виражається у збільшенні їх мобільності.

Однак це потребує додаткового дослідження. Отже, більшість дослідників вказує на переважно позитивний вплив імміграції на розвиток економіки.

Водночас соціальні програми та система соціального забезпечення окремо взятого міста чи території при швидкому зростанні кількості іммігрантів можуть зазнавати значних труднощів. Так, у деяких штатах зокрема, у Каліфорнії чи Нью-Джерсі, іммігранти є відчутним тягарем для місцевих бюджетів.

Відомо, що однією з головних витратних статей місцевих бюджетів є витрати на освіту. Іммігранти мають переважно чисельніші сім'ї аніж місцеві робітники, проте їх доходи, як правило, дещо нижчі. Їм доводиться винаймати дешевше житло, а тому вони платять відносно менше податків (податки на нерухомість, на продажі, дохідний податок тощо).

Таким чином відбувається перерозподіл доходів, чи простіше сказати спонсорування, як на місцевому рівні, так і на рівні штату багатшими сім'ями місцевих мешканців сімей іммігрантів.

І хоча у декого такий стан справ викликає цілком законне роздратування, необхідно належним чином оцінювати вплив прибутків сімей іммігрантів та їх дітей на розвиток суспільного сектора штату в довготерміновій перспективі. Адже, ставши дорослими, діти іммігрантів починають платити податки, а створивши сім'ю, як правило, обмежуються кількістю дітей, характерною для даної місцевості.

Таким чином, навіть найпростіші підрахунки показують, що у не такому вже й далекому майбутньому відбудеться значне зростання загальних прибутків і штату, і конкретного графства від інвестування в освіту дітей іммігрантів.

Крім того, додаткові корективи у визначення значення ролі іммігрантів при формуванні та споживанні місцевих бюджетів мають бути внесені, якщо згадати роль федерального уряду та федерального бюджету.

Адже іммігранти платять численні податки та оплачують соціальне страхування, що значною мірою зменшує податковий тиск на місцеве населення, яке платить фіксований податок від штату на різноманітні федеральні програми (оборона, будівництво доріг) так само, як і на програми із соціального забезпечення та розвитку безплатної медицини. Оскільки іммігрантське населення загалом набагато молодше за місцеве, то воно менше потребує такої медичної допомоги.

Також треба мати на увазі, що значна частина іммігрантів залишає територію США до настання пенсійного віку. Особливо це стосується тих, хто приїхав у країну нелегально.

Вони також не претендують на соціальне забезпечення та безплатну медичну допомогу. Отже, незважаючи на певні труднощі, якщо здійснити загальні обрахунки внеску іммігрантів у місцеві, державні та федеральні бюджети, то виявляється великий позитивний внесок від їх праці та проживання.

Можна вважати, що загалом, на сучасному етапі імміграція продовжує відігравати позитивну роль у розвитку Сполучених Штатів.

Подібна ситуація спостерігається і в інших основних державахреципієнтах, — Канаді, Німеччині, Австралії, Великобританії тощо. В той же час країни-донори, які втрачають своїх громадян, потерпають від посилення еміграції. Думка про те, що для того, аби залишити батьківщину потрібно мати вагомі мотиви, серед яких саме економічні мають найбільше значення, не потребує додаткового обґрунтування. Очевидно, в уяві кожного потенційного емігранта живе та омріяна країна, де він сподівається задовольнити всі свої і справжні і примарні бажання.

Те, що еміграція супроводжується «вимиванням мізків», має достатнє підтвердження і, тому, чи не найбільше обговорюється і засуджується у мас-медіа країн-донорів.

І хоча більшість емігрантів не лікарі, не інженери, не вчені чи робітники найвищої кваліфікації, якась частина з тих, що виїздять, належить до високоосвіченої категорії громадян. Не виключено, що якби ці люди залишалися і далі жити у країнах, де вони народилися, то значно посприяли б їх розвитку.

Однак, бажання емігрувати незаперечно вказує на те, що якісь причини — умови працевлаштування вдома, якісь інші обставини життя у рідній країні - є незадовільними, що і спонукає багатьох громадян з високим рівнем кваліфікації до зміни країни проживання.

Водночас емігранти, особливо ті, що здобули на батьківщині вищу освіту, емігрувавши, не поривають з нею усіх зв’язків. Чимало з них повертаються додому через кілька років. Крім того, багато некваліфікованих робітників просто вирушає на заробітки і не має на меті назавжди змінити своє місце проживання.

Наприклад, більшість мігрантів з Мексики попрацювавши кілька місяців чи років у США і заробивши грошей для купівлі землі, започаткування власного бізнесу чи для навчання, повертаються на батьківщину.

Те саме можна сказати і про українських мігрантів до країн Євросоюзу, у яких також домінує бажання заробивши грошей, повертатися додому. Навіть серед тих мігрантів, які планували виїхати назавжди, є такі, що повертаються додому.

Згідно з сучасними відомостями, від загальної кількості тих, хто емігрував до Сполучених Штатів Америки з Європейських країн на початку ХХ ст., від чверті до третини повернулися додому. Це дає підстави вважати, що подібне може відбутися із хвилями еміграції останніх десятиліть. Набуває поширення практика, коли успішних іммігрантів із Тайваню, Кореї чи Китаю всіляко спокушають повертатися додому, пропонуючи вигідні урядові контракти, чи привабливі умови працевлаштування у різних фірмах або університетах.

Такого поки що не можна сказати про країни Східної Європи, які не можуть запропонувати своїм колишнім співгромадянам, що підвищили свою кваліфікацію за кордоном, відповідні умови працевлаштування на батьківщині.

Окрім інтелектуального капіталу, що часом повертається додому примноженим, інший важливий внесок емігрантів у економіку своєї держави — грошові перекази. Багато хто з мігрантів живе економно, заощаджючи суттєву частку доходу. Як правило, вони передають гроші на батьківщину або через банківські установи, або привозять готівкою, відвідуючи час від часу свою родину вдома. Досить часто вони переправляють гроші через нелегальну мережу.

Ще наприкінці 80-х за найскромнішими оцінками експертів емігранти переказували додому близько 3 мільярдів доларів щорічно. Нині за свідченням експертів Світового банку щорічно тільки через банківські установи емігранти відправляють додому понад 200 мільярдів доларів грошовими переказами (що, до речі, майже втричі перевищує суму, яка виділяється світовим співтовариством на піднесення економічного розвитку цих країн).

І це лише ті кошти, які вдалося задокументувати, бо вони проходили через банківські рахунки. Скільки було перевезено через кордони готівкою, чи передано у інший спосіб встановити точно просто неможливо. Деякі експерти небезпідставно вважають що вказану суму можна потроїти.

У багатьох країнах, що розвиваються, суми які їхні громадяни, що працюють за кордоном пересилають додому, сягають нерідко 25% від валового внутрішнього продукту. Тому для цих держав приватні грошові перекази є чи не найважливішим стабільним джерелом зовнішнього інвестування. А в деяких країнах ці кошти значно перевищують прямі іноземні інвестиції в економіку країни, чи ті суми, що виділяються як міжнародна економічна допомога.

Міжнародні агенції з розвитку, як правило, радять таким країнам розвивати власне виробництво і експорт з метою поліпшити зовнішній платіжний баланс.

Однак досі експорт робітників залишається для деяких країн чи не найкращим джерелом збільшення щорічних доходів країни від співробітництва на міжнародному ринку.

Поступово уряди багатьох держав зрозуміли вагомість внеску в їхній розвиток робітників, що перебувають за кордоном. Тому деякі високопосадовці публічно висловлюють їм подяку, і намагаються залучати до виконання громадянських обов’язків щодо своєї вітчизни, зокрема до участі у виборах, організовуючи виборчі дільниці закордоном.

На жаль, важливим недоліком грошових переказів додому є те, що вони розпорошені, і використовуються членами родин робітників переважно для задоволення споживчих запитів: для купівлі їжі, одягу, оплати житла. Однак з часом, коли добробут в країні починає зростати, все більше коштів громадяни використовують для навчання дітей, купівлі землі, чи для створення власної справи тощо.

Поряд з цим для багатьох родин грошові перекази — це, фактично, єдине джерело доходу для підтримки елементарного рівня життєдіяльності. Як бачимо, на сучасному етапі економічні причини є головними спонуками до міжнародної міграції.

Не менш важливими причинами міграції стають природні катастрофи — повені, землетруси, пожежі, виверження вулканів, що супроводжуються значними людськими жертвами, руйнують звичний спосіб життя. Крім того, війни, революції, переслідування за релігійною ознакою, расові та міжетнічні конфлікти, зганяють людей з обжитих місць, змушують шукати іншого притулку.

Якщо причини, що примусили людей залишити свої домівки швидко зникають, то біженці повертаються додому.

Однак іноді табори біженців існують роками, а то і десятиліттями, там народжується і помирає кілька поколінь людей. Часом на переміщення великих мас людей, інколи цілих народів, впливають політичні рішення прийняті урядами. Такою є, зокрема, не до кінця вивчена історія примусових переміщень цілих народів у Радянському Союзі чи Китаї в ХХ ст.

Втеча від релігійних переслідувань була важливим мотивом для переселення до Сполучених Штатів послідовників багатьох релігійних вірувань чи сект.

Наприклад, квакери та представники інших християнських сект, що відкололися від англіканської церкви у ХУШ ст. саме у Новому світі шукали релігійну терпимість, якої були позбавлені у Великобританії. На думку багатьох дослідників, єврейські погроми у Росії наприкінці ХіХ — на початку ХХ ст. були першопричиною еміграції російських євреїв до США. Так само утиски євреїв за національною ознакою в Радянському Союзі спричинили масовий їх виїзд до Ізраїлю, Німеччини та США у 80 — 90 роки минулого століття. Німецькі втікачі після невдалих революцій 1848 року, кубинці, що залишали Кубу на початку 1960;х, втікаючи від режиму Кастро, всі вони також знайшли собі прихисток у США.

Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна стала незалежною державою, а її громадяни здобули право, якого були позбавлені тоталітарним режимом, право на вільне пересування. За наступні 15 років нова хвиля української еміграції докотилася не лише до більшості європейських країн, США та Канади, які вже приймали українську імміграцію в минулому столітті.

Нині, практично немає жодної більш-менш розвиненої країни у світі, де не можна було б зустріти наших співвітчизників як тимчасових заробітчан і як потенційних громадян. Але відкривши кордони для власних громадян, Україна відкрилася і світу. Останніми роками чимало іноземців, переважно мешканців країн Азії та Африки, знайшли в Україні якщо не постійний то принаймні довготривалий притулок та заробіток. На жаль, часто не володіючи достатніми відомостями, засоби масової інформації висвітлюють наслідки міграції переважно негативно, не враховуючи світовий досвід у цій галузі.

Дійсність проте набагато складніша та різноманітніша. Наші масмедіа переважно звертають увагу на всілякі негаразди, пов’язані з появою іммігрантів: зростання злочинності, втрата громадянами України робочих місць, поширення хвороб. Однак вони, ці повідомлення, є лише емоційними перебільшеннями, не підкріпленим реальними даними. Крім того, вони майже не вказують на те позитивне, що одержує суспільство, приймаючи до себе нових членів.

Адже, як уже зазначалося, більшість мігрантів, а особливо їхні діти, мають велику не лише горизонтальну, але і вертикальну мобільність. Є всі підстави вважати, що із збільшенням кількості громадян, зростають прибутки з податків, пожвавлюється промислове виробництво, суспільство стає молодшим, а, отже, зменшуються витрати на соціальні програми і тиск на пенсійні фонди.

Так само переважно у чорних тонах, наші засоби масової інформації зображають відтік працездатного українського населення за кордон, забуваючи про те, що у багатьох регіонах, після закриття чисельних ще радянських оборонних підприємств утворився надлишок кваліфікованої робочої сили, яка роками, по суті, не могла знайти собі застосування вдома. Тому шкодуючи за нашими громадянами не треба забувати про ті значні прибутки, які одержують регіони країни, що є головними постачальниками емігрантів.

Адже грошові перекази, що одержують родичі мігрантів не лише піднімають їх особистий добробут — вони працюють на піднесення виробництва й торгівлі, сфери послуг у регіоні, забезпечують або, принаймні слугують вагомою підтримкою соціального миру в нашій країні.

Таким чином однозначної відповіді на питання: як впливає міграція на нашу державу, на її національну безпеку — немає. Якщо вважати, що національна безпека це просто запобігання виникненню ризиків та небезпек, то відповідь може бути однозначною, треба максимально обмежити в'їзд іноземців у країну, і максимально зменшити кількість доступних іммігрантських віз.

Цю політику, зокрема у США, намагалися запровадити у 20 роках минулого століття і з певними поправками та послабленнями її намагалися дотримуватися до початку 60-х років.

Проте життя вимагало скасування, чи принаймні послаблення обмежень. Нині у США багато секторів економіки практично не можуть існувати без залучення іммігрантської праці. Це передусім високотехнологічні компанії, лікарні, індустрія пакування продуктів, сільське господарство і багато інших галузей, які не можуть знайти необхідну кількість корінних американців, щоби мали достатню мотивацію і професійні навички для виконання тієї чи іншої роботи.

Без аспірантів з-за кордону більшість природничих та інженерних факультетів провідних американських університетів змушені будуть або закритися зовсім, або залишаться недоукомплектованими молодшим науковим персоналом.

Чимало американських сімей залежать від сфери послуг та догляду за дітьми, літніми людьми, яка значною мірою також тримається на праці іммігрантів. Тому не є таємницею, що протягом останніх тридцяти років усі спроби Конгресу якимось чином обмежити імміграцію врешті-решт закінчувалися створенням нових правил, які лише додатково розширювали можливість іммігрувати до США.

Як бачимо, хоча і немає прямої кореляції між ступенем відкритості країни і її міжнародними престижем, проте успіхи США та інших розвинених країн на міжнародній арені у другій половині ХХ ст. значною мірою пов’язані з політикою відкритості. Вона не лише сприяла поширенню демократичних цінностей, але і забезпечувала обмін ідеями у найрізноманітніших галузях науки і виробництва, їх швидкому запозиченню та впровадженню.

Політичні дебати стосовно того, наскільки відкритою для імміграції має бути держава триватимуть доти, доки існуватиме цей інститут упорядкування людського співіснування. Однак зрозуміло, що необхідно зважено оцінювати ризики і переваги відкритого суспільства. Нівелюючи ризики, повною мірою користуватися перевагами.

Література

• 1. Українці та українська ідентичність у сучасному світі. — Чернівці, «Прут», 2005.
• 2. Європа, історія. Норман Дейвіс. — К.: Основи, 2000.
• 3. World Migration Report 2005/ - UNIOM, 2005. — 379 p.
• 4. DidierBigo. 1998 «Securite et immigration: vers une gouvernementalite par l’inquietude?», Cultures & Conflits, № 31−32.
• 5. World Migration Report 2005 — UN, IOM, 2005.
• 6. Smith, James P. and Barry Edmonston, eds. 1997. The New Americans: Economic, Demographic, and Fiscal Effects of Immigration. Washington, D.C.: National Academy Press.
• 7. William. J. Carrington, Enrica Detragiache, How Extensive Is the Brain Drain? Finance and Development, 1999, V 36, N 2, pp. 325−57; Robert J. Barro and Jong-Wha Lee, 1993, «International Comparisons of Educational Attainment», Journal of Monetary Economics, Vol. 32 (March), pp. 363 — 94.
• 8. Alberto Carosa e Guido Vignelli, L’invasione silenziosa. l’immigrazionismo: risorsa o complotto, Rome: Il Minotauro.
• 9. Maurice D. Van Arsdol, Jr., «Demographic Changes in Northeast Asia and their Implications for Regional Stability», in Tsuneo Akaha, ed., Politics and Economics in Northeast Asia, New York: St. Martins, 1999.
• 10. Leon FBouvier, Peaceful invasions: Immigration and changing America, Center for Immigration Studies, (1991). — 232 p.
• 11. Ліпкан В.А. Теоретичні основи та елементи національної безпеки України. — К.: «Текст», 2003.
• 12. Castles, Stephen and Mark J. Miller. 1998. The Age of Migration: International Population Movements in the Modern World. Second edition. New York: The Guilford Press.
• 13. United Nations. 2005. International Migration Report: 2005. New York: United Nations. P. 399 table 23−5.
• 16. Davis, Kingsley. 1974. «The Migrations of Human Populations.» In The Human Population (A Scientific American Book), pp 53−65. San Francisco: W.H. Freeman. // McNeil, William H. ed. 1978. Human Migration: Patterns and Policies. Bloomington, Indiana University Press.
• 17. Андерсен Бенедикт. Уявлені спільноти. Критика. 2001.
• 18. Wright, Barry. «Migration, Radicalism, and State Security: Legislative Initiatives in the Canadas and the United States c.1794−1804» in Studies in American Political Development, Volume 16, Issue 01, April 2002, pp 48−60.
• 19. Klein, Herbert S. 1999. The Atlantic Slave Trade. Cambridge: Cambridge University Press.
• 20. Massey, Douglas S. 1988. «Economic Development and International Migration in Comparative Perspective». Population and Development Review 14: 383−413.
• 21. Saxton, Alexander. 1971. The Indispensable Enemy: Labor and the AntiChinese Movement in California. Berkeley: University of California Press.
• 22. Hutchinson, E.P. 1981. Legislative History of American Immigration Policy: 1798−1965. Philadelphia: University of Pennsylvania Press.
• 23. Higham, John 1988. Strangers in the Land: Patterns of American Nativism 1860−1925.Second edition. New Brunswick: Rutgers University Press. (Part 1).
• 24. Bernard, William. S. 1981. «Immigration: History of U. S. Policy» In Stephan Thernstrom (ed.) Harvard Encyclopedia of American Ethnic Groups, p. 486−495. Cambridge: Harvard University Press.
• 25. Keely, Charles. 1979. U.S. Immigration: A Policy Analysis. New York: The Population Council.
• 26. Smith, James P. and. Barry Edmonston, eds. 1997. The New Americans: Economic, Demographic, and Fiscal Effects of Immigration. Washington, D.C.: National Academy Press.
• 27. Price, Charles A. 1974. The Great White Walls Are Built: Restrictive Immigration to North America and Australasia 1836−1888. Canberra: Australian National University Press.
• 28. Massey, Douglas S. 1988. «Economic Development and International Migration in Comparative Perspective». Population and Development Review 14: 383−413.
• 29. Portes, Alejandro and Ruben Rumbaut. 1996. Immigrant America: A Portrait. Berkeley: University of California. (Chapter 1).
• 30. United Nations. 2005. International Migration Report: 2005. New York: United Nations. P. 400. table 23−8.
• 31. Lieberson, Stanley. 1980. A Piece of the Pie: Blacks and White Immigrants Since 1880. Berkeley: University of California Press. Alba, Richard, and Victor Nee. 2003. Remaking the American Mainstream: Assimilation and Contemporary Immigration. Cambridge: Harvard University Press.
• 32. Гантінгтон П. Самюел. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. — Львів: Кальварія, 2006. міграція міжнародний економіка
• 33. Joel Perlmann and Roger Waldinger, «Are the children of Today’s Immigrant’s Making It?» The Public Interest, 132 (Summer 1998).
• 34. Alba, Richard, and Victor Nee. 2003. Remaking the American Mainstream: Assimilation and Contemporary Immigration. Cambridge: Harvard University Press.
• 35. Smith, James P. and. Barry Edmonston, eds. 1997. The New Americans: Economic, Demographic, and Fiscal Effects of Immigration. Washington, D.C.: National Academy Press.
• 36. Carter, Susan and Richard Sutch. 1998. «Historical Background to Current Immigration Issues». In James P. Smith and Barry Edmonston, eds. The Immigration Debate: Studies on the Economic, Demographic, and Fiscal Effects of Immigration, pp. 289−366; Washington, D.C. National Research Council. Friedberg, Rachel and Jennifer Hunt. 1999. Immigration and the Receiving Economy. In Charles Hirschman, Josh DeWind, and Philip Kasinitz. Eds. The Handbook of International Migration: The American Experience. New York.
• 37. Card, David. 1990. «The Impact of the Mariel Boatlift on the Miami Labor Market» Industrial and Labor Relations Review 43: 245−257.
• 38. Smith, James P. and. Barry Edmonston, eds. 1997. The New Americans: Economic, Demographic, and Fiscal Effects of Immigration. Washington, D.C.: National Academy Press.
• 39. Сусак Віктор. Українські гостьові робітники та емігранти у Португалії (1997 — 2002 рр.). Україна в сучасному світі. — К.: Стилос. 2003.
• 40. Massey, Douglas S., Joaquin Arnago, Graeme Hugo, Ali Kouaouci, Adela Pellegrino, and. J. Edward. Taylor. 1998. Worlds in Motion: Understanding International Migration at the End of the Millennium. Oxford: Clarendon Press.
• 41. Demetrios G. Papademetriou. Europe and Its Immigrants in the 21st Century. Migration policy Institute. 2006. p. XIV.
• 42. Demetrios G. Papademetriou. Europe and Its Immigrants in the 21st Century. Migration policy Institute. 2006. p. XIV.
• 43. Малиновська О. Україна, Європа, міграція: Міграція населення України в умовах розширення ЄС. — К.: Бланк-Прес, 2004.
• 44. Polian, Pavel. 2004. Against Their Will; The History and Geography of Forced Migrations in the USSR. Budapest and New York: CEU Press.