Йорданія: Чекання пророка

Иордания: Чекання пророка

Если вести відлік від офіційного часу створення Йорданії, вийде, що вони існують трохи більше 50 років, тоді як найдавніші території, розташовані уздовж ріки Йордан, було заселено тисячі й тисячі років тому. За які так довго і з цим землею, і з людьми, її обживавшими, сталося неймовірне кількість подій. Найбільш ранні згадування про існували там ще найдавніші часи поселеннях ставляться до VIII тисячоліттю до н.э.

Одно їх, що залишилося історія під назвою Байда і розташоване на східному березі річки Йордан, можна вважати прообразом перших міст, що з’явилися на планеті. І хоча це період розвитку Землі належить до бронзовим віці, достеменно відомо, що у III тисячолітті е. поселення Байда, вирізнялося навіть із сучасним мірками досить високою рівнем розвитку цивілізації, вело жваву торгівлю з Єгиптом, що у часи мав незаперечне і дуже значний впливом геть всю Йорданську долину. Ще через тисячу років, як припускають дослідників, для цієї землі переселилися племена аморитов, а той район, де вони жили, отримав назву Ханаан. Наступні п’ять століть відбувався процес поступового перемішування аморитов із місцевим населенням, а до середини II тисячоліття е. в долині Йордану широке торгівлі поширення набули мови семітською групи, і близько той самий період туди разом із родом прийшов Авраам, відомий арабам під назвою Ібрагім. У XV—XIII століть е. біля сучасної Йорданії існували містечка та відомі наступних поколінь з Старого заповіту королівства, такі як Эдом, Моав, Гилеад (сучасний йорданський місто Джераш) і Аммон, столицею останнього був місто Рабат Аммон (нинішня столиця держави — Амман). Практично всі міста Йорданської долини були дуже задіяні у міжнародної та дуже прибутковою торгівлі, який як Єгипет, і інші середземноморські країни вели із країнами Аравійського півострова і Перської залива.

Несколькими століттями пізніше, а точніше, у середині XIII століття е., відповідно до старозавітному переказам, через землі пройшов Мойсей, провідний єврейський народ через пустелю, і з вершини гори Небо побачивши Землю обітовану. Далі, між 1220 і 1190 роками е. сталося завоювання Ханаану євреями та практично тоді ж тут утвердилися філістимляни. До речі, на думку багатьох учених, назва Палестина веде своє походження саме з найменування цього народу (в сучасному арабському мові воно збереглося як «falastin»). Наприкінці XI століття до н.е. філістимляни були усунуті євреями на східний берег річки Йордан, наступні ж двоє століть, після розпаду Іудейського царства на два — Іудею і Ізраїль, нескінченні воєнні конфлікти відбувалися з-поміж них та іноземними державами східного берега.

Неизвестно, хоч би скільки тривала ця міжусобна війна, не завоюй Ассирія виснажене постійними конфліктами Ізраїльське царство. Район, примикає східного березі річки Йордан, був асирійцями на провінції. Але й могутньому на той час Ассирийскому державі, втім, як і, як і Вавілонському, згодом судилося пащу, поступившись щонайменше могутній імперії Ахеменидов. Її владу долиною Йордану проіснувала трохи більше два століття, до того часу, поки непереможна армія Олександра Македонського не завдала їй нищівний удар.

С III по I століття е. доля Йорданської долини вершилася трьома народами — євреями, греками і набатейцами. Євреї, що з вавилонського полону ще кінці VI століття е., осіли у основному для землі Гилеад (Джераш), грецьке населення становили солдати, решта тут по смерті Олександра Великого. Що ж до набатейцев, ця етнічна різновид арабів, чиїм мовою був арамейська (з мов семітською групи), за деякими припущенням, прийшла б у йорданські землі із пустелі приблизно VII столітті е. Їм досить швидко вдалося монополізувати торгівлю прянощами, ведущуюся між Аравійським півостровом і Середземномор’ям, і тим самим як нагромадити чималі багатства, а й зміцнити своїми панівними позиціями серед інших представників населення. 301 рік до її н.е. став для йорданських земель роком чергового завоювання — вони відійшли під контроль Птолемеїв — царської династії, заснованої однією з полководців Олександра Македонського — Птолемей I. Знову що прибули долину Йордану грецькі поселенці стали відроджувати старі міста, засновані іще за Олександра, і будувати нові. У цей час Амман був перейменований на Філадельфію, покликану увічнити ім'я єгипетського фараона Птолемея II Филадельфа. Але Птолемей І був далеко ще не єдиним воєначальником великого Олександра, якому його всесвітня слава не давала спокою — іще одна полководець македонського царя, Селевк, також побажав царювати і, оголосивши себе Селевком I, заснував династію. Селевкиды скористалися заявити Птолемеям про своє загарбницьких претензії на долину Йордану, у результаті військові конфлікти між двома цими династіями придбали характер постійних. І тоді, скориставшись підходящої ситуацією, Набатейское царство, і так дуже впливове, «расправило плечі», ще більше зміцнилося і почав планомірно розширювати своїх кордонів на захід від столиці — Петри, дедалі більш наживаючись на караванної торгівлі з Сирією і Аравией. У 198 року е. Селевкидам вдалося, нарешті, витіснити Птолемеїв з Палестини і зміцніти там більш ніж на столетие.

В I столітті е. римський полководець Гней Помпей, іменований Великим, змусив Селевкідів забиратися з долини Йордану, у своїй що тоді на престолі цар Арет III заплатив римлянам дуже пристойна викуп збереження власної жизни.

Римское панування над цими багатостраждальними землями почалося сіло, що близько 64 року по н.е. Помпеєм грунтувався так званий декаполис — інакше кажучи, Ліга, що складається з 10 самоврядних міст, розташованих біля сучасної Йорданії і Сирії. Серед інших у декаполис входили Амман, Гадара і Джераш.

С 37 по 34 рік до її н.е. цими територіями правил римський васал Ірод Великий, колишній, до речі, сином набатейки і эдомита (від Эдома, грецькою Идумея). У 106 року вже нашої ери при імператорі Траяна Набатейское царство остаточно перейшла Риму, і було навіть перейменований в Arabian Petrea. Хоча це обставина зовсім на не перешкоджало йому всіляко процвітати, будучи під римським пануванням протягом мінімум трьох веков.

В 395 року настала епоха торжества Візантійської імперії. На території Йордану державної релігією було проголошено християнство, всіляко насаджуване згори, зведене дуже багато християнських церков, але місцеве населення, всупереч усім прийнятою заходам, продовжувало зберігати вірність своєї традиційної релігії — поганству. У VI столітті контроль над Йорданської долиною перейшов до Хассанидам — арабам-христианам, остававшимся прибічниками Візантійської імперії. Тисячі збройних вершників вдень і вночі несли патрульну службу межах з суміжними територіями — Сході із боку Іранської імперії Сассанидов, Півдні — з арабськими племенами.

В 633-м, через рік по смерті пророка Мухаммеда, арабські племена вторглися з Аравійського півострова до долини Йордану, а 3 роки у кровопролитній битві річці Ярмука (на сучасної кордоні Сирії та Йорданії) візантійські війська було розбито. Більшість населення східного берега Йордану була звертається в іслам, хоча окремі громади іудеїв, християн (греків та арабів) — збереглися. Грецький мову, мав при візантійському правлінні статус державного, арабы-завоеватели замінили на арамейська, який і став загальновживаним як і містах, і у сільських районах.

На зміну Омейядам в 750 року прийшли Аббасиды, у яких столиця арабської імперії була переміщено до Багдада. Території Йордану виявилися настільки далекі від центру влади, що чимало міста стали поступово приходити в занепад, які населення зростало тільки завдяки традиційному бедуїнських племен. Єдине, що Йорданську долину «на плаву», — це приносили хоч якийсь дохід каравани прочан, яких направляли на території Палестини в Мекку.

Очередное зміна у долі йорданських земель відбулося X столітті, що вони відійшли халіфам Єгипту — Фатимидам. У 1071-м їх змінили турки-сельджуки, захопили Багдад.

Далее пішла буквально калейдоскопічна низка то тріумфуючих, то низвергавшихся новими силами загарбників. Після Першого хрестового походу, організованого християнами у боротьбі торжество слова Христового, і захоплення Єрусалима в 1099 року новостворене Єрусалимське королівство намагалося встановленню контролю над землями східного берега Иордана.

После що сталася 1187 року перемоги засновника династії Айюбідів Саладіна над хрестоносцями та її смерті, що виникла в 1193-м, владу цими територіями залишилася до рук Айюбідів. Однак у 1260-м вони були повалені мамелюками. Мамелюки «протрималися» тривалий час — лише у 1517 року війська Оттоманського султана Селіма I приєднали Йордан зі своєю імперії. У цей час землі східного береги ріки були частиною провінції Дамаск і Бейрут, потім їх одягнули розділили на виборах 4 самоврядних району, безпосередньо підлеглих султану.

Следующие століття стали для багатостраждальної долини Йордану роками майже повного забуття, тож до них був відновлений лише у середині ХІХ століття стараннями європейських путешественников.

В 1916 року арабський світ вирішив, нарешті, позбутися багатовікового панування Оттоманської Туреччини. Король арабів Хуссейн бін Алі, він також емір міста Мекки — головного ісламського духовного центру, прийняв він керівництво повстанням, заручившись при цьому підтримкою французької британського урядів. Об'єднане військо очолили сини еміра Абдалла і Фейсал. Через двох років Фейсалу вдалося скинути турецьке панування в Дамаску, у результаті араби взяли його в своїх рук контроль над південної частиною Сирії, долиною Йордану і практично всім Аравійським півостровом. Арабам можна було тріумфувати, але рішення, винесене міжнародної Паризькій мирній конференцією 1919—1920 років, не який визнав арабського правління, може дати цілком їм такої можливості. У результаті створена через рік Ліга Націй видала Великобританії мандат управління Трансиорданией, Палестиною та Іраком. Проте обурення арабський світ було настільки, аби уникнути конфлікту у квітні 1921 року ті трьох районів, які іменувалися Трансиорданией, було передано під управління еміра, а згодом короля Йорданії Абдалли. Приблизно через двох років Британія мусила все формально визнати існування емірату Трансиордания. Але, попри це, дію мандата, виданого Британії, тривало. По закінченні терміну його дії, а точніше, 25 травня 1946 року, знову ж тільки формально, було оголошено, що відразу ж країна, надалі що називається Йорданією, стає незалежною державою, хоча британська військова присутність їхньому землях залишається незмінною. І лише 1956;му внаслідок парламентських виборів і навіть перемоги ними національного фронту було сформовано національне уряд Иордании.

Хотя з цією найдавнішої країни, буквально выстрадавшей власну незалежність, спокою і процвітання, у разі, у майбутньому не предвидится.

Джераш

Один з найдавніших йорданських міст — Джераш, раніше який носив назву Гераса, до нашого часу завдяки селевому потоку, сошедшему із сусідніх гір. Ця найбільша землі Йордану місто, виявився похованим силою-силенною століть, називають ще «Помпеями Сходу». З одного боку, подібність зі знаменитим трагічно загиблим римським містом безсумнівно, з другого — незмінно дивує, що у Джераше, на відміну Помпей, на даний момент трагедії не залишилося жодної людини. Фатальний удар був нанесений місту величезної сили землетрусом, останніми подіями в 749 году.

Гераса згадувалася у різних писемних відомостях набагато раніше включення його Помпеєм в декаполис, створений ним задля забезпечення захисту південних кордонів Римська імперія від численних кочівників. Назва цього міста вперше з’явилося «Іудейських стародавностях» Йосипа Флавія. Там він був описаний як із найважливіших міст Ліги Десяти, і являв з себе чудове поселення, спланований за всі канонам містобудування й архітектури Римська імперія. У нього було безліч грандіозних будівель, настільки улюблених що звикли до розкоші та красі римлянами. Класичним зразком типово римської архітектури є Тріумфальна арка, побудована до приїзду до міста 129 року імператора Адриана.

В початку III століття інший імператор — Каракалла нагородив Джераш почесним титулом «Colonia Aurelia Antoniniana». У IV і V століттях, під час Візантійського правління, місто став важливим центром християнства. Причому з його 15 християнських церков були перероблено з вже існували тоді зданий.

Амман

Нынешняя столиця Йорданського Хашимитского Королівства — Амман, одне із найбільш древніх міст, який розмістився на східної території, що прилягає до річці Йордан, не завжди носила таку назву. У доісторичні часи це місто було відомий як Раббат Аммон, а значно пізніше фараон Птолемей II охрестив його Філадельфією. Центром цього міста незмінно вважався Акрополь, він також Фортечна гора, він також Цитадель, він також Джебель Аль-Каляа — різні часи, в різних завойовниках цей пагорб називався по-різному. Місто ж поступово ріс й більше і більше захоплював сусідні гори. У античні часи пагорбів, у яких він височів, було 7, сьогодні їх — 15. Невеликі білосніжні вдома, «облепившие» ці пагорби зусебіч, сьогодні ніяк не можуть дати уявлення про у тому, що колись Амман був грандіозним і дуже гарним містом, впитавшим у собі все краще, що йому у спадок спочатку від греків, потім — від римлян.

…А тим часом життя стояв дома — як він повинно бути, йшли століття, одні завойовники зміняли інших, і наприкінці кінців Амман почав поступово дедалі більше і більше приходити в занепад. І, мабуть, так б тривав і далі, якби в 1921 року прибулий з Єрусалима емір Абдалла не зробив Амман своєї резиденцією як наслідок столицею емірату Трансиордания.

Петра

Предания про хутірці, загубленому серед скель і пісків древньому місті збурювали європейців не одне століття. А недоступність його ще більше підігрівала уяву. Але його пошуки були марними. Віддаляючись у часі, Петра дедалі більше набувала примарні риси, поки серпні 1812 року була, нарешті, виявлено швейцарським дослідником Йоганном Людвігом Буркхардтом, що у надії відшукати втрачений місто подався разом з однією з караванів з Дамаска в Каир.

…Горы, до підставі яких за проханні вченого навів його одне із бедуїнів, здавалися видали цілком непереборними. Раптом перед подорожанами відкрився вузький прохід в глибоке ущелині, зване Сик. На дні цього великого звивистого каньйону виявилися грандіозні руїни мертвого міста — столиці набатеев Петри. Буркхардт був охарактеризований першим європейцем протягом останніх 600 років, якому пощастило побачити пишноту цього дива света.

Согласно легенді на одній із скель околиць Петри Мойсей викарбував воду, щоб напоїти своїх співвітчизників, втікачів із єгипетського полону. З ім'ям цього біблійного пророка в долині Йордану пов’язано безліч легенд, тому не дивовижно, що невеличке поселення біля Петри називається Доліної Мойсея. Назва це вперше з’явилося Хроніках хрестоносців, які наприкінці XI століття побудували тут крепость.

Самым дивовижним й обгрунтовані знаменитим місцем Петри є Хазнат-эль-Фарун, який інакше називають «Скарбницею фараона». Знову-таки, за переказами, фараон, на чолі і своєму війську переслідувала євреїв, відомих Мойсеєм, рухався вкрай повільно, оскільки віз із собою незліченні скарби. Горя нестримним бажанням наздогнати втікачів і розправитись із ними, фараон вирішив сховати свої статки саме у Петра, у верхній частині прекрасного будинку, нібито створеного майже миттєво з допомогою магії. Скарби він сховав цілком надійний, а от наздогнати Мойсея з одноплемінниками і було не суждено.

Как з’ясувалося згодом, Петру даремно розглядали як втрачений місто, він куди губився, та й навряд в його були підстави ховатися у світі такою дивною чином. Річ у тім, що випадково, і може, іноді й умисно, але мусульманські географи ні точно завдали його місцезнаходження карті. Ще у вісімнадцятому сторіччі, коли готувалася до випуску друком лондонське видання праць Йосипа Флавія, розташування Петри було зазначено у ньому вже напевне. Але пізніші розбіжності і похибки у різних описах і картах сприяли з того що справжнє місце перебування Петри був надбанням громадськості, а тому відкриття Буркхардта відразу ж привернуло до собі найбільшу внимание.

Каср Харана

Бурная і дуже неспокійна життя Йорданської долини, безперечно, визначила прагнення її мешканців постійно піклуватися про достойне захисту у разі необхідних оборонних дій, тим більше численні напади проти тутешні міста були справою майже повсякденним. Саме на території Йорданії є безліч укріплених пунктів, фортець чи замків. Від декого з тих залишилися самі руїни, інші майже повністю дожили до відома наших дней.

Так, наприклад, Каср Харана, що у 16 кілометрів від Аммана, — класичний приклад арабського колійного палацу чи, вірніше, караван-сараю — своєрідного заїзджого двору, спорудженого за захистом караванів від нападів розбійників. Дата його будівлі точно б не відома, але одне з численних написів з його стінах належить до 710 року, тобто вчасно правління династії Омейядов.

Скорее всього, Каср Харана було споруджено дома більш раннього грецького, римського чи візантійського укріпленого пункту. Побудований у формі правильного квадрата, він був ідеальним місцем для нічлігу подорожніх. Двоповерхова будинок вміщав до 400 людина, у перистиль заганялися верблюди та інші тварини, проти ночі міцна двері наглухо зачинялися, а пустеля навколо чудово проглядалася через вікна-бійниці. Каср Харана ні єдиним подібним зміцненням у тих місцях. Передбачається, що на шляху прямування караванів через пустелю подібні замки перебували через кожні 50—60 километров.

Каср Амра

Если Каср Харана грав суто оборонну роль, то інший шедевр ісламського мистецтва, що у 40 кілометрів від Аммана, Каср Амра був призначений цілком з метою. Він було побудовано пустелі халіфом Валидом I в на самому початку VIII століття лише заради розваг і звеселянь. За великим рахунку, це не палац, а скоріш чудова лазня. Парна які з головним залом аудієнцій і двома бічними кімнатами становила весь невеличкий комплекс. Унікальність Каср Амры у тому, що її стіні й тривідсоткову стелю розписані зображеннями звірів, чоловіків, і оголених жінок, що з ісламської культури у принципі виключено. Але, певне, Каср Амра й був покликаний доводити, що із будь-якої правила існують винятки. Тим більше що мусульмани наступних поколінь (відколи будівлі замку минуло майже 12 століть) не зачепили це дивовижне спорудження. До речі, існує одна легенда, за якою банщицами у тому закладі служили захоплені полон дружини дочки смертельних ворогів чи сусідніх правителей.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту.