Внешняя політика Росії у другій половині в XIX ст

Внешняя політика Росії у другій половині XIX в.

После закінчення Кримської війни головне завдання російської зовнішньої політики України став перегляд умов Паризького мирний договір (1855). Російська дипломатія змогла успішно кардинально вплинути на завдання, користуючись ситуацією, сформовану у Європі на зв’язки України із посиленням Пруссії. Коли остання завдала нищівну поразку Австрії (1866) і Франції (1871), Росія зустріла з боку опору своїм планам.

В 1870-х рр. Росія створює у Чорному море військовий флот, відновлює зруйновані фортеці і вдається до рішенню східного питання. Тоді ж посилюється визвольний рух на Балканах, яке турки намагалися придушити, діючи найжорстокішими заходами. Росія надавала балканським народам підтримку, спочатку неофіційну (збір пожертвувань, відправка добровольців — офіцерів, солдатів, лікарів). У 1877 р., коли неможливість залагодити справа світом стала очевидною, Росія оголосила війну Османської імперії. Ця війна, коштувала Росії багатьох жертв, закінчилася її грандіозної перемогою. Захопивши турецьку фортеця Плевну, російські війська перейшли Балкани і здобули перемоги у Південної Болгарії. У лютому 1878 р. у містечку Сан-Стефано під Константинополем було підписано договір, яким Сербія, Чорногорія й Румунія отримували повну незалежність. Болгарія ставала автономним князівством, її залежність від Туреччини обмежувалася сплатою дани.

Условия Сан-Стефанского договору цілком відповідали інтересів Росії і балканських народів. Проте посилення Росії на Балканах й у близькосхідному регіоні лякало західноєвропейські держави. Вони протестували проти Сан-Стефанского договори та погрожували Росії війною. У умовах російське уряд погодилося на скликання загальноєвропейського конгресу, що відбувся Берліні влітку 1878 р. Росія у ньому опинилася у повну ізоляцію: їй протистояли Англія і Австро-Угорщина, котрі здобули підтримкою Франції. Німецький канцлер Про. Бісмарк з усіх істотних питанням також зайняв антиросійську позицію. У результаті Сан-Стефанский договір було переглянуто. Сербія, Чорногорія й Румунія зберегли незалежність, але Болгарія було поділено по Балканському хребту на частини; Північна отримувала повну автономію. Південна залишалася турецької провінцією (скеровувалась губернатором з християн). Англія самовільно окупувала Кіпр, став її найважливішої військово-морської базою у Середземне море; Австро-Угорщина захопила Боснію і Герцеговину. Т.а., з кровопролитної для Росії війни максимальну користь витягли західноєвропейські державы.

В кінці ХІХ ст. зовнішньополітична орієнтація Росії змінюється. Німецька імперія посилюється і починає сприйматися російським урядом як найбільш небезпечний противник. У 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина та Італія укладають т.зв. Троїстий союз, спрямований проти Франції, але який погрожував й Росії. Німеччина, та Австро-Угорщина в 1880 — 1890-х рр. ведуть активну боротьбу посилення впливу Балканах. У 1880-х рр. виникають серйозні економічні протистояння між Росією і Німеччиною: російське уряд встановлює високі мита на німецькі товари, Німеччина — на російську сільськогосподарську продукцію. Усе це змусило російське уряд шукати союзника, якого було б протиставити центральноєвропейським державам. Їм стала Франція (прагнула реваншувати в Німеччині за програну війну). Сторони дійшли висновку військової конвенції (ратифікували 1894 р.), через яку зобов’язувалися надати одна одній військової допомоги у разі нападу Німеччини (чи його союзників). Так було покладено початок Антанті (від франц. — сердечне згоду), яка протистоїть Потрійному союзу.

Присоединение Закавказзя і країни Середньої Азии

Присоединение Закавказзя до Росії почалося роки ХІХ ст. Численні феодальні держави цього регіону, шматовані мільярдовольтними усобицями, служили б легкою здобиччю своїм південним сусідам — Ірану і Туреччині. У пошуках захисту грузинський цар Георгій XII ще наприкінці XVIII в. неодноразово звертався до Росії із проханням прийняти Грузію до її підданство. Росії приєднання Закавказзя означало зміцнення південних меж упорядкування і зміцнення позицій у Чорному і Каспійському морях. У 1801 р. декретом Олександра Східна Грузія (Картли-Кахетия) було включено до складу Російської імперії, ставши опорною базою для подальшої боротьби за цю територію. У 1804 р. Росія полонить більшу частину іншої Грузії і кілька ханств в Східному Закавказзі. У результаті довготривалих війн з Іраном (1804 — 1813 і 1822 — 1826) і Туреччиною (1806 — 1812 і 1828 — 1829) России вдалося завдати поразка своїм противникам і витіснити їх із Закавказья.

Россия повинна була подбати і про приєднання території, яка відокремлювала від нього цей регіон, — Кавказу. Тут довелося мати справу з народами, исповедующиммусульманство і сохранившими залишки родового ладу. Войовничість, внутриплеменная згуртованість робили горців небезпечними противниками. З кінця 1820-х рр. боротьби з Росією приймає для горців характер священної війни — газавату. Дедалі більше поширення на Кавказі отримує мюридизм — релігійне рух, від учасників якого вимагалося незаперечна підпорядкування своїм вождям і нещадна боротьби з невірними. У 1834 р. керівником руху — імамом — став Шаміль. Об'єднавши Чечню і Дагестан, він створив сильну державу — імамат. Протягом чверть століття Шаміль вів запеклу боротьбу проти Росії. Лише 1859 р. після жорстокої битви імам узяли в полон. Виснажені багаторічної боротьбою горці припинили сопротивление.

Развязав собі руки на Кавказі, російське уряд активізувало власну політику у Середній Азії. Три середньоазіатських держави: Бухарський емірат, Кокандское і Хівинське ханства виглядали военно-феодальные деспотії, правителі яких спиралися на великих землевласників і верхівку мусульманського духівництва; в них серйозну роль відігравало рабство. Вроме осідлого землеробського населення, біля Середню Азію жили кочові скотарські племена, сохранявшие залишки родового ладу. Крім воєнно-стратегічних міркувань, Росію вабили до цього регіону і пошуки нових джерел сировини, ринків збуту. Планомірне оволодіння цим регіоном почалося 1864 р. Бухарський емірат і Хівинське ханство, потерпівши ряд військових поразок, визнали васальну залежність від Росії (1868 і 1873). Кокандское ханство, яке оголосило Росії газават, було знищено як держава: в 1876 р. його землі були у склад туркестанського краю — області, керованої російським генерал-губернатором. Боротьба з туркменськими племенами завершилася лише на початку 1880-х гг.

Сурово розправляючись із противниками Росії, владу у той час прагнула залагодити справи із більшістю місцевого панівного класу, знайти у ньому опору для своєї політики. Так, грузинське дворянство ще 1827 р. було зрівняно в привілеї з російським. Поруч законів підтверджено права азербайджанських і вірменських феодалів. Таку ж політику Росія вела й у Середній Азії, хоча у деяких випадках була урезана непомірна влада великих феодалів над землеробським населенням. Слід зазначити, що тепер після приєднання цих територій до Росії припинилися феодальні міжусобиці; почала відходити до минулого кревна помста; у Середній Азії скасували рабство. Русифікація у тих районах носила помірний характер: на російській мові велося лише офіційне діловодство, а місцеве населення зберігало свою мову, культуру, національні обычаи.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.