Белорусы: етнос і етнонім у польській, німецькій актрисі й шведської історичної думки XVI — XVII ст

Белорусы: етнос і етнонім у польській, німецькій актрисі й шведської історичної думки XVI — XVII вв.

А. З. Мыльников Во що свідчить обумовлена геополітичної ситуацією в східноєвропейському ареалі, в ХVI—ХVII ст. відбувалася консолідація трьох родинних народностей — російської (великоросійської), української й білоруської — з оформленням властивих кожної з них форм етнічного самосвідомості. Разом про те, цей процес поєднав етнічну диференціацію зі збереженням, хай і у переосмысленном вигляді, етнокультурних традицій східнослов'янської медиолокальной спільності, однією з символів якого було спадщина Київської Русі, а однією з важливих проявів — збереження кожна з трьох народностей подібних найменувань при варіативності їх написання: «російські», «руские», «руссы», «русаками», але й (як экзоэтнонимы) «рутены», «руссен», «ройсен», «роксолани» тощо. д.

Эта двоплановість етнічного і етнокультурного розвитку усвідомлювалася сучасниками — як представниками кожного з названих етносів, а й, як кажуть, сторонніми спостерігачами. Досить чітко це було сформульовано М. Пашковским, опублікували в 1611 р. польський переклад латинського трактату А. Гваньини під назвою «Хроніка Європейської Сарматії». «Руська земле, яка здавна називається Роксоланией, — говорилося тут, — лежить від сходу сонця у Белоозера, біля річки Танаїс, яка відокремлює Азію від країн Європи; на захід вона межує з Валашской і Молдавської землями; із боку полудня її відокремлюють гори Татри. І Русь є троякой: перша — Біла, друга — Чорна, третя — Червона. Біла перебуває близько Києва, Мозера, Мстиславля, Вітебська, Орша, Полоцька, Смоленська і Сіверської землі, яка давно належить Великому князівству Литовському. Чорна перебуває у Московської землі, близько Белоозера і звідти до Азії. Червона близько гір, іменованих Бескидами, якої розпоряджається польський король, належить Короні, а саме: Коломия, Жидачів, Снятин, Рогатин, Бузьк. У цьому вся передгір'ї перебувають такі повєти, як Галицький, Перемышльский, Санокский, а центрі славний місто Львів з цими двома замками, верхнім і нижнім, голова всіх російських земель, що належать польської короні» [1].

Если залишити в боці важливий, але яке заслуговує окремого аналізу питання цветообозначении окремих частин історичної Русі, то тут для нашої теми істотна ідея Пашковского—Гваньини про вихідної спільності «Руской (через одне з! — А. М.) землі, яка здавна називається Роксоланией» при фактичному поділі в частини: «І Русь є троякой». У главу розподілу поставлена Біла Русь, до якої віднесено, зокрема, Мозир (Мозер), Мстиславль, Вітебськ, Орша і Полоцьк, т. е. землі і сьогодні що входять до склад Білорусі. У оригінальної, латинської версії трактату Гваньини відсутність адміністративного єдності так званої Західної Русі підкреслювалося роздільним зарахуванням її частин по державної приналежності — до Польському королівству і до Великого князівству Литовському. У другий випадок до земель, населеним «рутенами», т. е. фактично білорусами, послідовно прилічені Мінський, Новогрудский, Брестський, Мстиславский, Вітебський і Полоцький «палатинаты». Поруч із ними названі також Волинське і Київське воєводства, причому автор підкреслював як етнічну, а й конфесійну спільність «рутенов» Корони і Великого князівства [2]. Оскільки трактат було видано латиною, яке містилося у ньому інформація скоро потрапила до зору зарубіжних, передусім німецьких, а почасти й шведських, авторів, і постійно відтворювалася, зокрема у частині переліку територій, населених білорусами. З цього погляду примітний трактат поляка Міколая Хвалковского (розум. прибл. 1700 р.) «Публічне право Польського королівства». Безпосередньо цікавій для нас темі присвячена глава «Про Руссии», у якій Білу Русь автор пов’язує з цими центрами Великого князівства, як Новокупок, Мстиславль, Вітебськ, Мінськ, Полоцьк, і деякими іншими [3]. Щойно чи, втім, Хвалковский обмежував простір Білої Росії лише цим регіоном. Судячи з доданої карті, він відносив цей термін і до Російському (Московському) державі, яке показано великим шрифтом як «Русь» з уточненням дрібнішим шрифтом: «Московська частина» [4]. Інакше висловлюючись, по Хвалковскому «Русь» ділилася на частини: Білоруську (Литовську) і Московську (власне російську). Втім, ним запропонована локалізація і часу була далекою від точності, у зв’язку з ніж німецький історик Крістоф Харткнох (1644—1687 рр.) відразу ж потрапити відгукнувся роботою, у якій виправляв чи уточнював багато географічні затвердження польського автора [5].

Определение територій, у яких мешкала формировавшаяся білоруська народність, поєднувалася з необхідністю позначення цього етносу. Серед перших самобутність білорусів як однієї з слов’янських народів зазначав у польській історіографії М. Стрийковський: до нього ввійшли до переліку слов’янських етносів «литовських білорусів» [6]. Якщо «литовські» у Стрыйковского означало лише державну приналежність, то йшов його білоруський літератор ХVII в. Ігнатій Иевлевич це прикметник опускав, кажучи просто про білорусів [7]. Більше складне ставлення стосовно питання про про етнічному статусі білорусів у хорватського вченого Юрія Крижанича (прибл. 1618—1683 рр.), що у 1659—1676 рр., як відомо, був у Росії, здебільшого у тобольской засланні. З одним боку, Крижанич не заперечував існування білорусів як однієї з слов’янських етносів, іменуючи їх «белорусци». А з іншого боку, Крижанич стверджував, що білоруський мову «jест якесь мерзотніше смешaнjе з Руского так Лешкого», і засуджував Франциска Скорину та інших білоруських авторів через те, що «при тискованьи Библиьи, Лексикону, Граматики і jних листів» вони «багато пременьенjе учинишя і новини размаити вимислишя» [8]. У таких різких оцінках, вирізнялися, скажімо, від наведених вище суджень Стрыйковского, відчувається не етнічний, але конфесійний підхід — непримиренна ортодоксія, нетерпима до переведення Священного писання на народний, розмовний язык.

Надо помітити, такі зовнішні чинники, як конфесійна або державна приналежність територій, надавали помітне вплив тих чи інші етнічні кваліфікації. Так, змішання понять Білої, Чорної і Червоної Русі у творах німецьких і шведських авторів зумовлювало чималої плутанини. Якщо шведський історик ХVII в. Л. Луденс в передмові до дисертації ливонца Якоба Скотта «Історія Лівонії» (1639 р.) Червону, чи Червоную, Русь іменував Чорної, не торкаючись локалізації Білої Росії [9], то курляндец Рудольф Штраух в дисертації «Історія Московії», захищеної у тому року, Чорної Русі протиставляв Білу — як котра під владою московського великого князя [10]. У двотомному праці шведського теолога Николауса Бергиуса (1658—1706 рр.) і його учня Гудмунда Крука «Про становище церкві та релігію у Московії» наводилася історіографічна довідка за цими сюжетів, причому автори, здається, були схильні пов’язувати Білу Русь і з Московським державою, і з землями Великого князівства Литовського. На переліку вхідних сюди територій вони не зупинялися [11]. Можливо, питання це їм та інших шведським авторам не здавався особливо актуальним. Наприклад, в «Слов'янському лексиконі» видатного шведського вченого і державної діяча Юхана Габріеля Спарвенфельда (1655—1727 рр.) термін «Біла Русь» (так само як і двоє інших цветообозначения) відсутня, але зареєстровано поняття «Русин: рускiи людина, русак» з його латинським адекватом «Russus, Ruthenus homo seu incola» [12]. І тут етнонім «російський» фактично віднесено до всьому східному славянству, без додаткової дифференциации.

Достаточно невизначено висвітлюється розглянута нами тема в нотатках з історії та географії Росії був нею полоні шведського офіцера Філіппа Юхана Страленберга (1676—1747 рр.), виданих німецькою в 1730 р. і прокоментованих видатним російським істориком У. М. Татищев. На думку Страленберга, Росія ділиться п’ять частин: Велика, Мала, Біла, Червона і Чорна. «З них первыя три російському, дві ж последния Полскому скипетру подтвержены були» [13]. З цього приводу Татищев зробив такі зауваження: «Що поділу на великия князювання чи паче сказати на різні имянования, то є Велика, Мала, Біла, Червонна і Чорна, Русі належить, нього вже відомо, і зажадав від следующаго чітко певне, де що мала своє становище» [14]. Але Татищев до Русі зараховував рязанські, смоленські, суздальські і тверские князювання, змовляючись: «Малих ж доль у різні времяна дуже було багато, які з недоліком ясних гисторей описати важко…» [15] Втім, ототожнення Московської держави з Білої Руссю було так уже рідкісним в німецької історіографії. Німецький географ Еге. Шультес, наприклад, прямо писав про «Білої, чи Великої Росії, що називається Москвою» [16]. Подібні затвердження можна знайти у розповсюдженому посібнику для німецьких університетів Ґеорга Хорна (1620—1670 рр.): Русь ділиться на Чорну, приналежну Польщі, і Білу, приналежну Московії [17].

Компромиссная трактування приведено у «Загальним історичному лексиконі» І. Ф. Буддея. Біла Русь, стверджувалося тут, «означає як усе, що належить московитам на Захід витоків річок Дон та Дніпро, але й Литовську Русь, що є частиною Великого князівства Литовського і складову майже два його третини» [18]. Без змін, по крайнього заходу істотних, цей текст ввійшов у «Лексикон» І. Х. Цедлера [19].

Рассмотренные приклади, кількість яких можна приймати значно більшу, дозволяють зробити деякі найбільш загальні спостереження, що стосуються того, як спостерігачі «із боку» трактували білоруську топонімію і этнонимию. По-перше, незалежно від розбіжностей в термінології, фактичне перерахування земель Білої Росії по більшу частину відповідало білоруської етнічної території. Примітно і вживання Стрыйковским етноніма «білоруси» для позначення однієї з слов’янських етносів, відмінних самобутністю. Що ж до таких вже рідкісного перенесення терміна «Біла Русь» і Московське держава, то, незалежно від конкретних суб'єктивних обставин (найпростішим поясненням то, можливо недостатнє обізнаність з ситуацією або змішання понять «Біла Русь» і «Білий цар»), об'єктивно тут грала роль особлива мовна і етнокультурна близькість російської (великоросійської) і білоруської народностей. Цьому не перешкоджало і те, що кожна з них плекала різних державних формуваннях, а про напружених, а де й ворожих відносинах Російського і Польсько-Литовської держав в ХVI—ХVII ст. І «погляд із боку» у разі буде і особливо цікавим, і особливо поучительным.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.