Превентивна дипломатія як інструмент зовнішньої політики США

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ІСНУЮЧІ ПРЕВЕНТИВНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗАСТОСУВАННЯ ПРЕВЕНТИВНОЇ ДИПЛОМАТІЇ В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ США ТА ОЦІНКА ЇЇ ЕФЕКТИВНОСТІ

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ДОДАТКИ

ВСТУП Особливістю сучасного світового розвитку є процес глобалізації. Він визначає досить важливий і впливовий клас економічних, політичних та інших процесів на різних рівнях, який задає нові принципи, норми, правила і процедури прийняття рішень, створюючи в наслідку світ з багатьма взаємозв'язками, взаємодіями та взаємною вразливістю [86, С. 161]. Все це повною мірою відноситься до розвитку процесів глобалізації в сучасній системі міжнародних відносин, під впливом яких йде якісний процес трансформації всієї системи міжнародних відносин та формування нового світового порядку. Таким чином глобалізація вивела на міжнародну арену нову групу акторів. До них відносяться ТНК, неурядові організації, нові міжнародні інститути, котрі витискують держави з позиції головних елементів системи міжнародних відносин. Глобалізація сприяє розмиванню меж між внутрішньою та зовнішньою політикою, вона змінила парадигму міжнародної безпеки, висунув цілий комплекс нових глобальних загроз.

Все це не могло не відобразитися і на ролі дипломатії в сучасному світі. За таких умов саме від дипломатії залежить, по-перше чи відбудеться перебудова міжнародних відносин, чи буде вона мати підконтрольний характер або ж вона стане хаотичною, з не прогнозованими кінцевими результатами. Але у чому полягає сутність нової світової системи [86, С. 161]. Нові характеристики міжнародних відносин вимагають від дипломатії активності та ініціативності, пошуку нових форм, які були б найбільш адекватними до завдань, які поставлені перед сучасною дипломатією. Все це робить актуальною проблемою як теоретичний пошук нових форм дипломатії, так і реалізації даних форм в практиці міжнародних відносин. Актуальність вивчення форм та напрямків сучасної дипломатії обумовлена, на наш погляд, і тим, що ряд дослідників вважають, що дипломатія, в умовах глобалізації, переходить зі сфери мистецтва на рівень технічного оформлення реального економічного переділу світу [88, С. 11]. На наш погляд, дана теза досить передчасна.

Реальні події кін. 20 — поч. 21 ст. ще раз переконливо продемонстрували зростаюче значення дипломатії та актуальність тих завдань, які поставлені перед нею. В першу чергу це стосується врегулювання міжнародних конфліктів та кризових ситуацій, кількість яких має яскраво виражену тенденцію до зростання. Все це стимулювало проведення концептуальних наукових та практичних розробок, що в свою чергу сприяло передумові для виокремлення самостійної сфери досліджень і дипломатичної практики [82, С. 11].

Саме тому однією з практичних розробок для адекватного реагування на загрози та виклики епохи глобалізації стала превентивна дипломатія, яка є не тільки новою формою дипломатії але й досить гнучким зовнішньополітичним інструментом, що свідчить про актуальність даної теми. Актуальність теми обумовлена також тим, що дана проблема не знайшла глибокого відображення в сучасній історіографії.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика США Предметом дослідження є превентивна дипломатія як інструмент зовнішньої політики США

Історіографічна база представлена як монографіями так і рядом статей, яку умовно можна поділити на три групи:

· До першої групи відносяться роботи Іноземцева Н. Н. [85], Согріна В. В. [95], які дають загальну інформацію про характер, напрямки зовнішньої політики США.

Досить важливою є робота Иноземцева Н. Н. «Внешняя политика США в эпоху империализма», в якій аналізується зовнішня політика США періоду біполярності, що дає змогу окреслити відмінність характеру сучасної зовнішній політики США.

· До другої групи слід віднести роботи іноземних та вітчизняних авторів, Бертранда Г., Рамшаран Дж. [98], Джибома Дж. [102], Ігараши М. [104], Льюиса Д. [108], Уорнера Д. [113], Лі С. [107], Бруса В. З. [80], Гумелюка Б. [82], Ланцової С. А., Ачкасова В. А. [86], Литориної О. Л., Межевича Н. М. [88], Мацяха М. В., Фединой С. И. [89], Озадовського А. Н. [91], Радлінської О.І. в яких аналізуються концептуальні розробки до превентивної дипломатії. Дані роботи були важливими в ході дослідження для визначення передумов, факторів, які сприяли пошуку та розробці різних концептуальних підходів до превентивної дипломатії, визначення її сутності. Також дані роботи є важливими, оскільки в них дається чіткий аналіз сутності, сфери застосування концепції превентивної дипломатії ООН, якою вважається миротворництво, вирішення міжнародних конфліктів та глобальних проблем.

Особливу увагу необхідно приділити роботі Джибома Дж. «Аналіз теорії превентивної дипломатії Хаммершельда» [102], в який дослідник розкриває ідеї генсеків ООН Д. Хамершельда, Б. Бутрос-Галі, К. Анана, які стали основою концепції превентивної дипломатії ООН.

Не менш важливою в ході аналізу була робота Бертранда Г., Рамшаран Дж. [96], в якій дається опис сучасної концепції превентивної дипломатії ООН, її елементів, що було необхідним для її аналізу в ході дослідження.

· До третьої групи відносяться роботи Бабича Н. [79], Волкова В. К. [81], Іванова С. П. [83], Іскендерова П. [84], А. Лаумуліна М. [87], Овчинського В. [90], Оганесяна А. Г. [91], Розоффа Р. [94], Фалеєва А. [96], Будденберга Д., Бирда У. [101], Джозефа С., Нія Дж. [105], Каліфа М. [106], Баумана Р., Фішеля Дж. [97], Боумана C. [98−99], в яких розкриваються загальні цілі США, а також механізм їх реалізації. Дані роботи є досить важливими в ході дослідження, оскільки дають чітку інформацію про цілі політичного, військового, економічного характеру, а також про стан реалізованості даних цілей або перспективу їх реалізації. Завдяки даним роботам можливе проведення аналізу тих цілей США, які вони реалізували завдяки застосуванню превентивної дипломатії в 1990;2011 рр. Також дані роботи надають доцільну інформацію, на основі якої була проведена оцінка ефективності застосування превентивної дипломатії.

Метою дослідження є розкрити роль превентивної дипломатії в зовнішній політиці США Для реалізації поставленої мети необхідно вирішити ряд наукових завдань:

· Розкрити поняття превентивної дипломатії

· Проаналізувати існуючі концепції превентивної дипломатії

· Проаналізувати нормативно-правову базу до превентивної дипломатії

· Розкрити особливості використання превентивної дипломатії в зовнішній політиці США

· Проаналізувати ступінь ефективності застосування США превентивної дипломатії

Джерельна база представлена 4 групами джерел:

· Першу групу представляють міжнародно-правові документи, серед яких Устав ООН [19], резолюції СБ ООН [3−18], [66−67], Устав АСЕАН [31], «Декларація згоди АСЕАН» 1976 року [34], «Декларація згоди АСЕАН» 2003 року [35], доклади та відгуки ООН [2], [46], [30], [40], прес-релізи, брифінги НАТО [23], [51−53]. Дані документи були особливо важливими в ході даного дослідження, оскільки вони створюють правові підстави до застосування превентивної дипломатії.

Особливе значення мають резолюції РБ ООН № 661, № 665, № 678, № 794, № 841, № 861, № 940, № 713, № 757, № 787, № 836, № 1386, № 1970, № 1973, які декларують застосування невійськових та військових елементів превентивної дипломатії в тій чи іншій зовнішньополітичної акції США, які тим самим створюють міжнародно-правові підстави до застосування превентивної дипломатії.

Не менш важливе значення мають Устав АСЕАН [31], «Декларація згоди АСЕАН» 1976 року [34], «Декларація згоди АСЕАН» 2003 року [35], які не тільки створюють міжнародно-правові підстави до застосування превентивної дипломатії, але й прописують основні концептуальні положення концепції превентивної дипломатії АСЕАН, насамперед її 7 принципів, які містяться в уставі даної міжнародної організації. Саме тому дані міжнародно-правові документи були важливі в ході даного дослідження, оскільки створили базу для аналізу концепції превентивної дипломатії АСЕАН.

· Друга група включає нормативно-правові документи США, а саме Стратегії національної безпеки США [20−22], [48−50], [72], доклади держустанов, аналітичних центрів про витрати США на військові операції [26], [33], [36], [39], [44], [54], [65], статистичні дані про загиблих та поранених в ході військових операцій США [43], [55−57], про динаміку експорту [73], імпорту [69], [74], двосторонньої торгівлі [77], [38], прямих інвестицій США, цін на імпортовані енергоносії [68], с/г товари [37], [71], про транспортні та енергетичні проекти [42], доклади Центру військової історії США [24], результати соціологічних досліджень, соцопитувань соціологічних центрів [25], [32], [41], [58−63],. Слід відзначити, що дані документи є важливими для даного дослідження, оскільки викладені в них дані які були використані в ході визначення ступеню ефективності застосування превентивної дипломатії в зовнішньополітичних акціях США за розробленими критеріями ефективності превентивної дипломатії.

Важливу роль в ході дослідження зіграли Стратегії національної безпеки США 2002, 2006 рр., які стали нормативно-правовими підставами США до застосування превентивної дипломатії, в яких прописуються основні ситуації в яких США застосовують превентивну дипломатію, положення яких досить тісно перекликаються з основними концептуальними підходами викладеними в концепції превентивної дипломатії М. Лунда.

· Третю групу складають виступи, інтерв'ю суспільно-політичних діячів США, ООН [1], [27−29],. Дані документи були особливо важливі для аналізу ідей генсеків ООН, які вплинули на концепцію превентивної дипломатії ООН. Насамперед, в виступах генсеків ООН Б. Бутрос-Галі, К. Аннана були викладені основні ідеї які лягли в основу до концептуальних підходів превентивної дипломатії ООН, що було досить корисним в ході аналізу концепції превентивної дипломатії ООН. Також досить цінним було інтерв'ю доктора Робертса, колишнього радника мінфіну США, який досить чітко охарактеризував геополітичні цілі США в ході застосування превентивної дипломатії на території Лівії.

· Четверта група представлена роботами аналітиків, дослідників, в яких автори формулювали концептуальні підходи превентивної дипломатії, серед яких роботи Лунда М. [45], Меландера Е., Пігаче К. Дані роботи відіграли найважливіше значення в ході даного дослідження, оскільки в них викладені концепції превентивної дипломатії, розроблені даними дослідниками. Також аналіз даних робот склав теоретичну базу даного дослідження.

Серед даних робіт необхідно відокремити роботу М. С. Лунда «Приймаючи превентивну дипломатію» [45], в який на наш погляд викладена найбільш гнучка, глибоко відпрацьована концепція превентивної дипломатії. Слід відзначити, що концептуальні основи превентивної дипломатії викладені в даній роботі є маловідомими та ще не аналізувалися детально в вітчизняній історіографії.

Взагалі в ході дослідження було використано 114 джерела та літератури Методи дослідження. В ході дослідження було використано ряд наукових методів — аналіз (для дослідження окремих елементів концепцій, для аналізу застосування превентивної дипломатії в окремих випадках, для оцінки ступеню її ефективності за різними критеріями), синтез (для проведення загальної оцінки ефективності превентивної дипломатії в якості зовнішньополітичного інструменту США), принцип історизму (для простеження послідовного розвитку концепцій, аналізу застосування превентивної дипломатії в зовнішній політиці США 1990;х-2000;х рр.), логічний метод (для доведення послідовності в застосуванні різних елементів превентивної дипломатії, для проведення оцінки ефективності превентивної дипломатії), порівняння (для порівняння ефективності застосування превентивної дипломатії в різних зовнішньополітичних акціях США), структурний метод (для класифікації концепцій превентивної дипломатії, їх елементів, міжнародно-правової бази до застосування превентивної дипломатії), структурно-функціональний метод (виявлення функцій елементів концепцій), статистичний метод (для підрахунку відповідності витрат економічних, військових, людських ресурсів реалізованим цілям), моделювання (створення таблиці з умовними значеннями ціни та результатів застосування превентивної дипломатів), екстраполяція (дослідження та співвідношення прикладів застосування превентивної дипломатії США) аналіз SWOT (для визначення реалізованих та нереалізованих цілей, відповідності чи невідповідності критеріям ефективності).

Матеріали дослідження були апробовані на науково-практичних конференціях, розміщені в наукових збірниках — «Дебют: Збірник тез доповідей студентів за результатами участі у Декаді студентської науки — 2010», «Українська державність: історія і сучасність: Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених (26 листопада 2010 р.), «Матеріали VI Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених» (10 грудня 2010 року), «Збірник матеріалів ІІІ Всеукраїнської конференції студентів, аспірантів і молодих вчених «Сучасний розвиток державотворення в Україні: проблеми теорії та практики» (11 березня 2011 року), «Збірник матеріалів І інтернет-конференції «Тенденції розвитку сучасної системи міжнародних відносин та світового політичного процесу» (25 березня 2011 року), «Дебют: Збірник тез доповідей студентів історичного факультету, студентського самоврядування МДУ за результатами участі у Декаді студентської науки — 2011», «Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції: Українська державність: історія і сучасність — 2011».

Зміст роботи. Робота складається з двох розділів. Перший розділ має теоретичний характер, в якому аналізуються основні концепції превентивної дипломатії, а також міжнародно-правова база до кожної концепції, яка слугує правовою підставою до їх застосування. Другий розділ має практичний характер, в якому аналізується застосування превентивної дипломатії в зовнішньополітичних акціях США 1990;2011 рр., а також визначається ступінь ефективності застосування превентивної дипломатії.

РОЗДІЛ 1. СУТНІСТЬ ТА ІСНУЮЧІ КОНЦЕПЦІЇ ПРЕВЕНТИВНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Аналізуючи ключові тенденції системи міжнародних відносин періоду біполярності (1945;1991 рр.), пост-біполярного періоду (1991 — наш час рр.), в сучасних умовах глобалізації та демократизації міжнародних відносин, наряду з якісними змінами характеру міжнародних відносин можна спостерігати тенденцію до появи та динамічної трансформації нових загроз глобального, регіонального та локального рівня, які стали безпосереднім викликом не тільки для безпеки окремих держав, але й також для світової безпеки [85 c. 168], [95, c. 222]. Необхідність адекватного реагування на виклики та загрози відповідно до кожного вказаного періоду поставили перед людством проблему теоретичного пошуку нових інструментів для реагування та протидії даним загрозам. Одним з подібних інструментів стала превентивна дипломатія, в якості відповіді загрозам різного характеру в рамках згаданих періодів системи міжнародних відносин.

Саме тому, відповідно загрозам конкретної епохи міжнародних відносин, можна спостерігати еволюцію та розвиток концепцій превентивної дипломатії, відповідно до трансформації та зміні характеру загроз.

В 60-ті рр. в рамках ООН, яка є відповідною за підтримку міжнародного миру та безпеки, було розроблено першу концепцію превентивної дипломатії, яка вважалася відповіддю на загрози від локальних конфліктів в третіх державах, криз двоблокового протистояння в умовах біполярності [89, c. 50−52], [93, c. 42−43]. На розробку даної концепції вплинули погляди генсека ООН Д. Хамершельда (1953;1961 рр.), який вважав превентивною дипломатією частину миротворництва. За дефініцією даної концепції превентивною дипломатією вважалися дії, спрямовані на недопущення переносу локальних конфліктів в глобальне протистояння військово-політичних блоків. Згідно даній концепції, для попередження локального конфлікту або кризи до втручання однієї з наддержав, необхідне проведення «операцій підтримання миру» під егідою ООН в конфліктогенних зонах. Фактично «операції підтримання миру» вважалися складовою даної концепції. Особливістю даної концепції є її спрямованість на стримування військового зіткнення двох військово-політичних блоків (СРСР-США). Тобто дана концепція має досить вузький характер, який відносить превентивну дипломатію до миротворництва в умовах двоблокового протистояння під час «холодної війни» для запобігання загроз в умовах біполярності.

Але після розпаду СРСР 8 грудня 1991 року, завершення «холодної війни» та біполярності, відбулася нова зміна в міжнародних відносинах та геополітичній ситуації. В нових геополітичних умовах, в умовах глобалізації та демократизації міжнародних відносин відбулася зміна традиційних загроз на нові транснаціональні загрози (міжнародний тероризм, незаконна торгівля зброєю, наркотиками, розповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ), транснаціональна приступність, піратство). Дані загрози доповнювала активізація ісламського екстремізму та загострення міжнародного сепаратизму, у вигляді інтернаціоналізованих збройних конфліктів, які мають потенційну можливість до переростання до регіональних і навіть глобальні на пострадянському просторі, на території колишньої Югославії, на Близькому та Середньому Сході, державах Африки, Азії, що є також загрозою для світової безпеки [93, c. 43−44]. Стає очевидним, що нові загрози потребували сучасного інструменту, щоб забезпечити не тільки своєчасну ліквідацію та локалізацію конфліктів, криз але й попередити їх виникнення до того моменту коли вони зможуть створити загрозу глобальній безпеці. Дана потреба обумовила вдосконалення старих та розробку нових концепцій превентивної дипломатії.

В умовах глобалізації концепція превентивної дипломатії ООН, розроблена Д. Хамершельдом вичерпала себе, оскільки не відповідала широкому спектру загроз. Тому генсеки ООН Б. Бутрос-Галі (1992;1996 рр.), К. Аннан (1997;2006 рр.) дали нову інтерпретацію концепції превентивної дипломатії, дефініцією якої стали дії спрямовані на попередження виникнення суперечок між сторонами, недопущення переростання існуючих суперечок між сторонами в конфлікти та обмеження їх обсягів після виникнення. Тобто дана концепція передбачає ліквідацію будь-яких суперечок між державами до моменту збройного протистояння, а також можливе застосування військової сили у випадку необхідності. Генсеки розповсюдили сферу застосування превентивної дипломатії на попередження внутрішньодержавних етнічних, релігійних конфліктів, окрім міждержавних конфліктів, які були характерні в епоху біполярності, а також на ліквідацію економічної, соціальної нестабільності в різних державах [29−30], [40],. Основу концепції превентивної дипломатії ООН склали чотири елементи.

Перший елемент «встановлення довіри» передбачає проведення заходів для стримування конфлікту, врегулювання міждержавних суперечок за допомогою дипломатичних методів переговорів, посередництва [93, c. 44−45]. Дані дії полягають в обміні військовими місіями між сторонами суперечки, передбачають створення спеціальних центрів для обміну інформацією про виникнення конфлікту.

Другий елемент «далеке виявлення» полягає в пошуку необхідної інформації для виявлення конфлікту в латентній фазі, для своєчасного застосування інших елементів превентивної дипломатії ООН для його вирішення. Дана інформація може передбачати дані щодо історії суперечок, статусу супротивників, етнічних образок, яка здобувається завдяки діяльності розвідки, ЗМІ, дипломатичних представників, спеціальних комісій під егідою ООН для пошуку та отримування фактів [98],.

Третій елемент «превентивне розгортання» передбачає розміщення військових контингентів під егідою ООН, створення демілітаризованих зон для припинення військових дій на конкретній території [80, c. 296−298]. Також даний елемент передбачає недопущення порушення прав людини в зоні конфлікту, перемір'я, ескалації конфлікту. Для застосування «превентивного розгортання» необхідне обоюдне бажання ворогуючих сторін або прохання однієї держави розмістити миротворчий контингент на кордоні з потенційним агресором зі свого боку.

Четвертий елемент «примус до миру» представляє собою форму військового втручання, або загрози до застосування військової сили, з метою примусу учасників конфлікту погодитися на збереження або відновлення миру на умовах світового співтовариства [86, c. 300−302]. Як і у випадку з іншими елементами, застосування «примусу до миру» на практиці потребує обов’язкову згоду всіх членів ООН.

Таким чином концепція превентивної дипломатії ООН передбачає ліквідацію передумови військового конфлікту, запобігання його переростання в регіональний завдяки військовим та невійськовим елементам, а також для попередження глобальних проблем іншого характеру. Особливістю даної концепції є її подвійна складова, яка включає невійськові («встановлення довіри», «далеке виявлення») та військові елементи («превентивне розгортання» та «примус до миру»).

Але, незважаючи на те, що концепція превентивної дипломатії ООН є основою миротворчих заходів, спроб вирішити глобальні проблеми, вона не може охопити запобігання загроз всебічного характеру, тому не завжди є здатною попередити загрозу для окремої держави, швидко зупинити несподіваний акт агресії та своєчасно ліквідувати економічні, політичні, соціальні передумови до майбутнього конфлікту або кризової ситуації в латентному стані. Превентивна дипломатія ООН передбачає суто колективні дії під егідою даної організації, що в умовах наявності суперечок та відсутності консенсусу серед членів Радбезу ООН призводе до стримування своєчасного попередження конфлікту, оперативного реагування на кризову ситуацію. Однак концептуальні основи концепції ООН, надали поштовх до розробки інших альтернативних концепцій превентивної дипломатії.

Найбільш цікавою з теоретичної точки зору є концепція превентивної дипломатії АСЕАН, на розробку якої вплинули ряд геополітичних обставин, які обумовили створення АСЕАН як організації. Відомо, що на фоні Війни у В'єтнамі, не комуністичні держави регіону (Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни, Сінгапур) не бажали втручання у власні внутрішні справи як СРСР, так і США, об'єктом протистояння яких стала Південно-Східна Азія. Саме тому АСЕАН створювався як оплот нейтралітету в регіоні Південно-Східної Азії в серпні 1967 року, а вказані держави-члени ставили своєю метою сприяти економічній, культурній співпраці, забезпечення регіонального миру та невтручання третіх держав. З самого початку існування АСЕАН відкинуло будь-які ідеї військово-політичного співробітництва, оскільки США або СРСР спромоглися перетворити АСЕАН у власний форт-пост в регіоні, що нівелювало би нейтралітет АСЕАН. Таким чином орієнтованість на нейтралітет, а також відмова від військової сили, як засобу забезпечення регіональної безпеки відобразилися в концепції превентивної дипломатії АСЕАН. Згідно дефініції викладеної в даній концепції превентивною дипломатією є консенсусна дипломатична та політична діяльність суверенних держав для попередження міждержавних суперечок, конфліктів, які становлять потенційну регіональну загрозу [92, c. 18−19]. Сутністю концепції АСЕАН, її складовою, є 8 принципів, які полягають в проведенні превентивної дипломатії завдяки мирним методам переговорів, вивчення, посередництва, узгодження [92, 20−21]. В принципах декларується незастосування примусу, військової сили в рамках превентивної дипломатії, проведення саме вчасних превентивних дій невійськового характеру. Згідно концепції АСЕАН, превентивна дипломатія повинна здійснюватися шляхом консенсусу та консультацій, за добровільною участю усіх залучених. Превентивна дипломатія повинна застосовуватися до міждержавних конфліктів, здійснюватися за принципами міжнародного права, Уставу ООН [89, 22−23]. Тобто можна побачити характерну особливість концепції превентивної дипломатії АСЕАН, відмінної від інших, яка полягає у звуженні превентивної дипломатії до дипломатичного та паціфічного шляху вирішення міждержавних суперечок та конфліктів, відмову від превентивних заходів військового характеру.

Але концепція АСЕАН також не є досконалою, оскільки завдяки однобічним паціфічним методам можливе попередження тільки суперечок та конфліктів не досі великого масштабу, невійськового характеру, а відсутність військової складової робить дану концепцію неефективною у випадку необхідності ліквідувати переростання локального збройного конфлікту в регіональний конфлікт, потенційних загроз до безпеки окремих держав, оскільки в подібних випадках необхідне застосування військової сили. Також як і в концепції ООН, застосування превентивної дипломатії в рамках АСЕАН можливо тільки у випадку згоди усіх членів організації, що неможливу в умовах суперечок між членами. Дана концепція зводе масштаб застосування превентивної дипломатії до регіонального рівня, не враховуючи глобальні загрози, яка можуть перекинутися і на Південно-Східну Азію.

Досить цікавою з наукової точки зору є концепція превентивної дипломатії, Е. Меландера [E. Melander], К. Пігаче [C. Pigache] (Франція), створення якої було обумовлено конкретними підставами. Незважаючи на існування концепцій превентивної дипломатії ООН, АСЕАН, проблемним моментом продовжує залишатися своєчасне відстеження конфліктів, попередження виникнення конфліктів в латентній стадії, на інших стадіях, вирішення корінних причин економічного, соціального, політичного характеру, як передумов до конфліктів. Саме тому дослідники Е. Меландер, К. Пігаче розробили альтернативну ООН концепцію превентивної дипломатії, на основі ідей представників миротворчої «Групи Карнегі», а також ідей генсеків ООН. Вони визначають превентивну дипломатію як попередження конфлікту завдяки застосуванню різних мір, ефективність яких залежить від стадії конфлікту. Саме тому ключовою ідеєю даної концепції є її спрямованість на попередження та ліквідацію корінних причин виникнення будь-якого роду конфліктів, загроз до глобальної безпеки, окремими засобами відповідно їх стадії та характеру, які є складовими даної концепції.

Можна виокремити ряд засобів, які складають концепцію превентивної дипломатії Е. Меландера, К. Пігаче, серед яких:

Первинне попередження — дії спрямовані на попередження конфлікту в зачатковому стані, тобто в латентній фазі. Сутністю є те, що найбільш ефективним попередженням конфлікту є його ліквідація до того моменту коли він може проявитися, завдяки переважно дипломатичним методам.

Вторинне попередження — своєчасне попередження конфлікту на стадії ініціації, завдяки недопущенню переростання суперечок в військовий конфлікт, локалізації конфлікту. У даному випадку можливе застосування миротворчого контингенту ООН, регіональних організацій, третьої сторони.

Третинне попередження полягає у заходах під час стадії деескалації конфлікту (звертання), або при стадії пост конфліктного будівництва на тій території, яка стала об'єктом конфлікту для недопущення виникнення нового конфлікту на даній території, або недопущенні ескалації старого.

Також існує пряме попередження, яке передбачає швидку та своєчасну відповідь на потенційну кризу чи загрозу до якої відносяться ознайомлення з конфліктною або кризовою обстановкою, контроль за застосуванням зброї супротивниками, переговори, посередництво, санкції.

Не менш важливим є комплексне попередження, яке передбачає більш довгі дії для зменшення насилля, ліквідації джерела конфлікту, передбачає проведення заходів по покращенню політичного, економічного, соціального рівня конфліктуючих сторін для ліквідації причини конфлікту.

Системне попередження передбачає вирішення глобальних проблем в рамках міжнародних організацій, наднаціональних об'єднань, до яких відносяться незаконна торгівля зброєю, незаконний оборот наркотиків.

Проаналізувавши дану концепцію можна побачити, що відмінністю від попередніх концепцій є те, що її складовими частинами є різні види попередження, які розрізняються за стадією конфлікту. Але, як і у випадку з концепціями ООН, АСЕАН, концепція Е. Меландера, К. Пігаче має переважно спрямованість на попередження міждержавних конфліктів, розрахована на попередження глобальних загроз, в рамках міжнародних організацій, в той час коли ні чого не йдеться про можливість застосування превентивної дипломатії силами однієї держави.

Таким чином жодна з проаналізованих концепцій превентивної дипломатії не може забезпечити попередження загроз для національної безпеки окремої держави та не передбачає проведення превентивних дій силами однієї держави. Спільною особливістю даних концепцій, є відсутність можливості використання їх як зовнішньополітичного інструменту окремої держави, що обумовлено потрібністю досягнення консенсусу серед усіх членів організації з приводу застосування превентивної дипломатії. Також на межі 20−21 ст. відбулося суттєве підвищення рівня транснаціональних загроз, особливо міжнародного тероризму, на попередження яких не розрахована жодна з існуючих концепцій, а жертвою даних загроз найчастіше стають окремі держави. Тому виникає питання пошуку альтернативної концепції превентивної дипломатії індивідуального характеру.

Саме тому, враховуючи недоліки попередніх концепцій, подібна альтернатива була знайдена у вигляді розробці американським дослідником та аналітиком М. Лундом [M. Lundе] концепції превентивної дипломатії, паралельно з розвитком інших концепцій. Його концепція дає дефініцію превентивної дипломатії як комплексу дій окремої держави для недопущення агресії, погрози по відношенню до себе з боку іншого актору міжнародних відносин, а також своєчасне попередження дій іншої сторони, які можуть призвести до загрози для національних інтересів держави (безпека кордонів, громадян, сфер впливу в інших регіонах), односторонні та колективні дії для ліквідації передумови до регіональної чи глобальної кризи. Основним принципом концепції М. Лунда є те, що превентивна дипломатія може застосовуватися окремою державою, що підкреслює виключність даної концепції. Також в зовнішньополітичній практиці ряду держав досить часті випадки реалізації геополітичних цілей прикриваючись захистом національної безпеки та інтересів. Саме тому, можна припустити, що окрема держава може застосовувати превентивну дипломатію концепції М. Лунда для реалізації власних геополітичних цілей під приводом «попередження» загрози, яка може відходити від держави або регіону, які є об'єктом її геостратегічних інтересів. Більш того, можливість використання превентивної дипломатії окремою державою дає можливість власно трактувати національні інтереси, часто маскуючи під них геополітичні цілі та інтереси, у тому числі в національних правових документах, створюючи підстави до реалізації геополітичних цілей завдяки застосуванню превентивної дипломатії. Іншими словами, превентивна дипломатія може застосовуватись під приводом захисту національної безпеки для забезпечення геополітичних інтересів економічного, політичного, іншого характеру, що свідчить про багатобічність та універсальність концепції превентивної дипломатії М. Лунда, яка окрім засобу забезпечення національної безпеки може використовуватися як зовнішньополітичний інструмент. Але автор концепції зауважує, що індивідуально користуватися превентивною дипломатією може лише держава з достатнім та міцним політичним, економічним, військово-технічним потенціалом, який впливає на ефективність при її застосуванні. Також в концепції підкреслюється, що превентивна дипломатія може також застосовуватися колективно, коаліцією або під егідою міжнародних організацій. В концепції превентивної дипломатії М. Лунда, помітною є наявність конкретного комплексу дій, методів для її ефективного здійснення, в якому кожна превентивна дія є її елементом, її складовою частиною. Дані елементи можна розділити на військові та невійськові.

Для початку необхідно розглянути та проаналізувати невійськові елементи, до яких можна віднести переговори, санкції, ультиматуми.

Найбільш розповсюдженим невійськовим елементом превентивної дипломатії, на думку М. Лунда, є переговори зі стороною від котрої може відходити потенційна загроза, завдяки яким можливе нівелювання конфліктогенної ситуації, агресивних амбіцій суперника, до того моменту коли вони можуть представити загрозу національним інтересам. Також у випадку вдалих переговорів можливе створення ситуації коли потенційний агресор відмовиться від задоволення власних агресивних амбіцій за рахунок національних інтересів іншої сторони, котра в даному випадку найчастіше виступає ініціатором переговорів. Свідченням вдалих переговорів є знаходження компромісного рішення, котре може бути більш вигідним для самого агресору. Але у випадку остаточного провалу переговорів, чи відсутності компромісу, держави вдаються до інших засобів невійськових елементів превентивної дипломатії або до військових елементів. Саме ця послідовність використання невійськових та військових елементів превентивної дипломатії доводить їх черговість, а також здатність доповнювати один одного.

Не менш важливим невійськовим елементом виступають санкції держави по відношенню до іншої держави, організації, діяльність якої має характер потенційної загрози для національної або глобальної безпеки. Взагалі санкцією є колективні або односторонні примусові міри, котрі направлені проти держави, що порушила норми міжнародного права для виконання обов’язків по відношенню до потерпілої сторони, згідно нормам міжнародного права. Також санкції можна вважати невійськовим елементом, оскільки вони є альтернативою військової сили для недопущення загрози з боку держави-правопорушника. В свою чергу санкції, як невійськовий елемент превентивної дипломатії, мають декілька видів. Згідно Розділу VII Уставу ООН, будь-яка держава має право використовувати по відношенню до держави-правопорушника торгівельні санкції, котрі передбачають повне або часткове ембарго, припинення технічного обслуговування. Також існують фінансові санкції які полягають у блокуванні іноземних активів уряду, доступу на фінансові ринки, припинення надання фінансової допомоги державі-правопорушнику. Існують санкції у відношенні пересування, які передбачають неможливість пересування за кордон держави-правопорушника конкретних високо посадовців, засобів переміщення. Бувають дипломатичні санкції, які передбачають відзив дипломатичних представників з території держави-правопорушника, анулювання дипломатичних віз. Також можливе сукупне застосування різних санкцій, що робить превентивну дипломатію більш ефективною. Особливістю санкцій як невійськового елементу є створення повної або часткової ізоляції по відношенню до конкретної держави. Саме міжнародна ізоляція спрямована на добровільне відмовлення держави-правопорушника від небезпечних дій, погодитися виконати умови. У випадку неефективності санкцій можливе використання військових засобів превентивної дипломатії. Теоретично санкції можуть використовуватися могутніми державами як зовнішньополітичний тиск на іншу державу, яка є об'єктом їх інтересів або геополітичним конкурентом.

Окрім розглянутих невійськових елементів превентивної дипломатії, в концепції М. Лунда окрема увага приділяється іншим невійськовим елементам, які доповнюють інші елементи превентивної дипломатії, серед яких «система далекого відстеження», «співпраця з іншими акторами міжнародних відносин».

«Система далекого відстеження» полягає у діяльності розвідки, аналізі потенційної загрози по відношенню до національної безпеки, а також у зборі важливої інформації неурядовими організаціями, окремими особами, про цілі та зовнішньополітичні задачі держави, діяльність якої представляє загрозу національним інтересам. Даний елемент також передбачає збір інформації про економічний, політичний, військовий потенціал держави, на випадок необхідності застосовувати проти неї військових елементів.

«Співпраця з іншими акторами міжнародних відносин» передбачає активну співпрацю держави в політичній, економічній, військовій сфері з союзниками, міжнародними організаціями, які спільно використовують превентивну дипломатію проти держави, яка представляє загрозу їх національним інтересам (геополітичним інтересам). Фактично даний елемент забезпечує можливість проведення колективної превентивної дипломатії, яка характеризується участю декількох держав. Водночас даний невійськовий елемент доказує взаємопов'язаність невійськових та військових елементів превентивної дипломатії, оскільки залучення на свій бік союзників може використовуватись під час військових операцій, які є проявом військового елементу превентивної дипломатії. Також «співпраця з іншими акторами міжнародних відносин» включає пошук нових союзників в стратегічно важливих регіонах.

Окремо розглядається ультиматум, який в деяких ситуаціях зовнішньої політики держави може виступати як прояв превентивної дипломатії. Взагалі ультиматумом є потреба, яка пов’язана з обмеженням часу на її виконання, включає погрозу у випадку невиконання. Він висувається в рамках превентивної дипломатії коли переговори з потенційним агресором, супротивником приречені на провал, а потенційна загроза є досить серйозною для обмеження санкціями, стримування якої потребує використання військових елементів превентивної дипломатії. Але ультиматум в рамках превентивної дипломатії може також використовуватись для досягнення зовнішньополітичних поступок від держави конкурента, особливо під приводом загрози до національної безпеки. В цілому ультиматум є передумовою до початку застосування військових елементів.

Щодо військових елементів превентивної дипломатії, то їх застосування слідує за невійськовими елементами у випадку їх неефективності, що доводить взаємопов'язаність військових та невійськових елементів превентивної дипломатії. Передумовою до їх застосування є наявність у держави чисельної боєздатної армії, новітнього озброєння, військових баз, ядерної зброї. Це ще раз свідчить про те що не кожна держава може застосовувати превентивну дипломатію як зовнішньополітичний інструмент, оскільки не кожна держава має військову могутність. За особливостями застосування військові елементи можна поділити на два види. Першим є військові елементи непрямого застосування, які полягають у проведенні превентивної дипломатії використовуючи потенційну можливість застосування ВС, або використання військового потенціалу, як тиск на державу. Другим видом є військові елементи прямого застосування, якими є ті дії в котрих відбувається конкретне застосування різних видів озброєння, використання військової техніки, а також участі сухопутних військ, ВВС, ВМФ, у випадку неефективності інших елементів. Саме тому необхідно розглянути усі військові елементи непрямого та прямого застосування, які у сукупності складають військовий елемент превентивної дипломатії.

Для початку необхідно проаналізувати військові елементи непрямого застосування, які слугують фактором стримуванням держави-супротивника, після неефективності застосування невійськових елементів превентивної дипломатії проти даної держави, або у випадку необхідності ліквідації зародження кризової ситуації в сфері інтересів держави, яка застосовує превентивну дипломатію.

Таким елементом є «демонстрація сили» для зупинення дій потенційного агресора, оскільки факт можливості зіткнення з державою, яка має військову перевагу може зробити ефективний вплив на державу-супротивника, яка прагне першою застосувати ВС, заставити її повернутися до переговорів.

Не менш ефективним військовим елементом непрямого застосування є «стратегічні сили», який передбачає наявність ядерної зброї. Тобто завдяки можливості застосування ядерної зброї, держави можуть стримувати дії іншої держави, яка є потенційним агресором чи супротивником без аналогійної зброї. Наявність ядерної зброї у держави надає її можливість власно оказувати вплив або тиск на держави, територія яких є сферою її інтересів.

Також важливим елементом непрямого застосування є Протиракетна оборона (ПРО), сутністю якої є захист території держави від потенційного, випадкового ракетно-ядерного удару з боку недемократичних держав. Взагалі ПРО включає центр управління, станції далекого виявлення та супутники стеження за запусками ракет, станції наведення ракет-перехоплювачів, для знищення балістичних ракет противника до досягнення національних кордонів. Тобто наявність подібної системи є найефективнішим військовим елементом непрямого застосування превентивної дипломатії, тому що ліквідує потенційну загрозу обстрілу території держави її важливої військової та цивільної інфраструктури ядерною зброєю, та в свою чергу надає можливість державі здійснювати тиск на ядерні держави, які не мають ПРО, або якщо ПРО є неефективною.

Аналізуючи концепцію М. Лунда можна побачити підкреслення важливості військових елементів прямого застосування, які є останньою мірою для попередження потенційної загрози, у випадку неефективності невійськових елементів, і навіть військових елементів непрямого застосування. Особливістю даних елементів є те, що вони передбачають пряме застосування ВС, навіть за межами національної території.

Важливим військовим елементом прямого застосування є «превентивне розгортання» ВС, яке відбувається на території, від якої відходить загроза, чи в регіоні сфери інтересів (вплив концепції ООН) [45],. «Превентивне розгортання» застосовується у складних випадках, під приводом загрози для власних громадян, союзникам, при порушенні суверенітету держави, інших національних інтересів.

Наступним елементом є «операції з примусу до миру», який полягає у проведенні наступальної військової операції проти агресора або супротивника, з боку якого відходе загроза до союзників, до територій, які входять до сфери впливу держави, де знаходиться її капітал, власність, стратегічні ресурси.

Також важливим елементом є «превентивна присутність», яка полягає у наявності військових баз, передових комунікацій будь-якої держави в найбільш важливих кутках світу для недопущення виникнення загроз для власних інтересів, для надання своєчасної військової підтримки союзникам. Наявність військових баз в різних кутках світу може використовуватися для контролю над окремим регіоном. Таким чином ми бачимо, що «превентивна присутність» сприяє більш ефективному застосуванню превентивної дипломатії.

Не менш важливим елементом є «сили швидкого реагування», сутність яких полягає у наявності окремих підрозділів ВС, ВВС, ВМФ на національній території, які у випадку необхідності можуть швидко розміститися на будь-якій території, встановити контроль за її повітряним та морським простором, для створення переваги одраз після об’явлення війни противнику, у випадку загрози сфері інтересів держави. Також для більш ефективного застосування превентивної дипломатії під час військової операції для реалізації геополітичних інтересів допускається взаємодія з силами «превентивної присутності».

Проаналізувавши невійськові та військові елементи превентивної дипломатії, запропоновані в концепції превентивної дипломатії М. Лунда, слід відзначити, що превентивна дипломатія може виступати як зовнішньополітичний інструмент, оскільки забезпечення національної безпеки та проведення зовнішньої політики відбувається однаковими засобами — невійськовими, тобто завдяки дипломатії (м'яка сила) та військовій силі (жорстка сила). Це є свідченням того, що невійськові та військові елементи превентивної дипломатії можуть застосовуватись як для попередження загроз так і для реалізації геополітичних цілей різного характеру, що підтверджує подвійну функцію превентивної дипломатії.

Порівнявши усі проаналізовані концепції превентивної дипломатії, на наш погляд найбільш гнучкою, глибоко відпрацьованою в теоретичному плані та відповідною до багатостороннього застосування є саме концепція дослідника М. Лунда. По-перше, це обумовлено можливістю здійснювати превентивну дипломатію як індивідуально (окремою державою), так і колективно (союзники) на відміну від концепцій превентивної дипломатії ООН, АСЕАН, Е. Меландера, К. Пігаче, які передбачають тільки колективне застосування превентивної дипломатії під егідою міжнародних організацій. По-друге, превентивна дипломатія запропонована американським дослідником має компілятивний характер, оскільки складається як з невійськових так і з військових елементів, які є послідовними в застосуванні, взаємообумовленими, взаємопов'язаними, коли в інших концепціях ведеться про перевагу превентивних дій окремого характеру (пацифізм АСЕАН). По-третє, держава може самостійно обирати та застосовувати ті елементи превентивної дипломатії концепції М. Лунда, в залежності від необхідності, на відміну від концепцій превентивної дипломатії ООН, АСЕАН, в яких не ведеться про застосування превентивної дипломатії окремою державою, а застосування превентивних дій під егідою даних міжнародних організацій може здійснюватися тільки у випадку погодження участі у превентивних діях усіх членів. В четвертих, можливим є як послідовне застосування усіх елементів концепції превентивної дипломатії М. Лунда у вигляді стратегічного плану або окреме застосування кожного з них, коли як в інших концепціях елементи не мають комплексного характеру. В п’ятих, характерним для концепції превентивної дипломатії М. Лунда є простеження впливу деяких концептуальних основ, розроблених в рамках ООН, що доводить гнучкість та можливість вдосконалення, модернізації концепції згідно викликам часу. Але найбільш важливою перевагою даної концепції є її універсальність, оскільки окрім забезпечення національної безпеки вона також може виступати в якості зовнішньополітичного інструменту держави для реалізації геополітичних цілей під приводом забезпечення національної безпеки, коли інші концепції відносяться миротворництва.

Взагалі, якщо розглядати поняття превентивної дипломатії як явища в міжнародних відносинах, то незалежно від інтерпретацій викладених в різних концепціях, виду сфери застосування, превентивна дипломатія представляє собою комплекс елементів та заходів як військового так і не військового характеру, застосування яких спрямоване на попередження виникнення різних загроз або їх своєчасна ліквідація до того моменту коли вони зможуть торкнутися національної, регіональної або глобальної безпеки суб'єктів міжнародних відносин [103],.

Слід відзначити, що паралельно із розробкою концепцій превентивної дипломатії, відбувалося формування нормативно-правової бази, яка створювала правові підстави до їх застосування.

Аналізуючи міжнародну-правову базу, яка виконує роль підстави до застосування концепції превентивної дипломатії ООН, то до неї відносяться ряд резолюцій Радбезу, Генеральної Асамблеї ООН, а також статті 41, 42 глави 7 Уставу ООН. Розглядаючи резолюції РБ ООН, то в умовах біполярності, її застосування декларувалося резолюціями № 1001 ГА ООН («операція підтримки миру» в зоні Суецької кризи) № 143 РБ ООН від 12 липня 1960 року («операція підтримки миру» в Конго), № 186 РБ ООН від 4 березня 1964 року («операція підтримки миру» на Кіпрі), № 425 РБ ООН від 1978 року («операція підтримки миру» в Лівані), № 626 РБ ООН від 20 грудня 1988 року [3−6]. Дані резолюції передбачали розміщення миротворчих контингентів ООН в зоні міждержавних конфліктів, з метою проведення «операцій з підтримки миру». Паралельний розвиток міжнародно-правової бази з концепцією превентивної дипломатії ООН спостерігався і в нових геополітичних умовах глобалізації. Так в резолюціях РБ ООН № 661, 665, 678 (Кувейт) 1990;1991 рр., № 794 (Сомалі) 1992 року, № 841, 861, 940 (Гаїті) 1993;1994 рр., № 713, 757, 787, 836 (Боснія та Герцеговина) 1991;1993 рр., № 1386 (Афганістан) 2001 року, № 1970, 1973 (Лівія) 2011 року чітко прописується застосування як невійськових, так ї військових елементів концепції превентивної дипломатії ООН [7−18], [66−67]. Хоча на момент прийняття Уставу ООН, ще не існувало концепції превентивної дипломатії, але в статтях 41, 42 глави 7

Уставу ООН вказується можливість попередження чи проведення примусових мір мирного або військового характеру для попередження або ліквідації загрози до міжнародного миру та безпеки, що можна порівняти з невійськовими та військовими елементами концепції превентивної дипломатії ООН. За ст. 41 прописується можливість застосування мір не пов’язаних з військовою силою, до яких можна віднести переговори, посередництво, пошук інформації, що забезпечує юридичну легітимність невійськової складової превентивної дипломатії. Також можна простежити забезпечення юридичної легітимності військової складової концепції превентивної дипломатії ООН в ст. 42, де ведеться про можливість застосовувати сухопутних, повітряних та морських сил, які також передбачає «превентивне розгортання», «примус до миру». Помітним є те, що концепція превентивної дипломатії в даному ракурсі, не суперечить Уставу ООН, що свідчить про її легітимність.

Розглядаючи нормативно-правову базу, яка створює правове поле для концепції превентивної дипломатії АСЕАН, то основними документами в яких декларується її відмова від військової сили у забезпеченні стабільності та перевага пацифізму та нейтралітету в забезпеченні стабільності в Південно-Східній Азії є Декларація згоди АСЕАН 1976 року, Друга Декларація згоди АСЕАН 2003 року, Устав АСЕАН від 20 листопаду 2007 року [31], [34],.

Якщо розглядати нормативно-правову базу до концепції превентивної дипломатії М. Лунда, то на відміну від інших концепцій, документи, які створюють підстави до її застосування, в більшості випадків не мають міжнародного характеру (окрім деяких резолюцій ООН), а відносяться до нормативно-правової бази окремої держави в сфері національної безпеки та зовнішньої політики. В подібних документах, які має не кожна держава, прописується можливість проведення дій превентивного характеру за кордоном для захисту національної безпеки та інтересів, попередження будь-якої загрози до того моменту, коли вона торкнеться кордонів держави. В якомусь ступеню, в даному випадку, до міжнародно-правової бази можна віднести ст. 51 глави 7 Уставу ООН, в який ведеться про право держав на самооборону. На наш погляд застосовувати превентивну дипломатію як прояв самооборони теоретично можливо якщо об'єктом її застосування є держава на території якої постраждали власні громадяни, юридичні особи, як носії суверенітету, що теоретично означає порушення суверенітету держави, як принципу міжнародного права, а також якщо суверенітет був порушений внаслідок транснаціональної загрози, яка відходила з території іншої держави, або якщо на цій території знаходився її носій. У даних випадках можна припустити застосування превентивної дипломатії окремою державою як самооборони, за ст. 51 Уставу ООН.