Афганський конфлікт останньої чверті ХХ – початку ХХІ ст.: витоки, сутність, урегулювання

Міністерство освіти та науки України Національний Авіаційний Університет

Інститут міжнародних відносин КУРСОВА РОБОТА з країнознавства на тему: «Афганський конфлікт останньої чверті ХХ — початку ХХІ ст.: витоки, сутність, урегулювання»

Виконав:

Студент ФМІП-207

Багатеренко Антон Олександрович Науковий керівник:

Головченко Володимир Іванович Київ, 2009

ЗМІСТ

1. Афганський конфлікт останньої чверті ХХ ст.-поч. ХХІ ст. — періодизація

2. Квітнева революція: її передумови та наслідки

3. Афганська війна 1978;1989 рр.:

3.1 Передумови

3.2 Хронологія бойових дій

3.3 Результати

3.4 Втрати

4. Громадянська війна в Афганістані 1989;1992

4.1 Війна після виводу частин радянської армії

4.2 Падіння режиму Мохаммада Наджибулли

4.3 Падіння Кабула

5. Громадянська війна в Афганістані (1992;2001)

5.1 Передумови війни

5.2 Хід війни

5.3 Вбивство Массуда та перехід війни в новий етап

6. Інтервенція НАТО в Афганістан (2001 — …)

6.1 Прдії 11-го вересня 2001 року

6.2 Хронологія бойових дій

6.3 Втрати Висновки Список використаної літератури

ВСТУП Дана курсова робота написана з предмету «Країнознавство», що вивчається студентами на факультеті міжнародної інформації і права.

Назва курсової роботи — «Афганський конфлікт останньої чверті ХХ — початку ХХІ ст.: витоки, сутність, урегулювання». Обрана тема досліджень відноситься до галузі соціальних та політичних наук.

Автор вважає актуальним дослідження афганського конфлікту, оскільки цей конфлікт триває вже понад 30-ти років, в цьому конфлікті брало участь декілька держав, в їх числі СРСР та США, що в деякій мірі вирішило долю «холодної» війни, загинула велика кількість людей, було витрачено мільярди грошових одиниць, а також цей конфлікт є досі не вирішеним, на території Афганістана навіть зараз тривають бойові дії.

Наукова новизна даного дослідження полягає у тому, що буде приведена найновіша інформація, щодо розгортання бойових дій на території Афганістана, а також автором проаналізовано не лише основні етапи військового конфлікту, а й встановлено причинно-наслідкові зв’язки між цими етапами.

Мета дослідження — спираючись на достовірні дані дослідити розвиток подій в Афганістані останньої чверті ХХ ст. — початку ХХІ ст.

Постановка завдань наукового дослідження здійснена таким чином:

1. Розробити періодизацію конфлікта, розбивши конфікт на декілька етапів, враховуючи зміну характера конфлікта.

2. Визначити причини, хід подій і наслідки кожного з етапів конфлікту.

3. Запропонувати шляхи врегулювання конфлікту.

Об'єктом дослідження виступає територія Афганістану та бойові дії, що відбувались на території цієї країни протягом останніх тридцяти років.

Предметами дослідження виступають країни та організації, що брали участь у різних етапах цього конфлікту, такі як Афганістан, СРСР, США, Організація Афганських Моджахедів, Рух «Талібан» та терористична оргнізація «Аль-каїда».

1. АФГАНСЬКИЙ КОНФЛІКТ ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ ХХ ст.-поч. ХХІ ст. — ПЕРІОДИЗАЦІЯ Афганський конфлікт не можна розглядати як єдиний військовий конфлікт між державами. Під афганським конфліктом розуміють сукупність військових конфліктів, що мали місце на теріторії Афганістану протягом останньої чверті ХХ ст. — початку ХХІ ст. В цих конфліктах брали участь декілька держав, включаючи СРСР та США, (однак США не приймало участі в бойових діях проти СРСР) тому афганський конфлікт вважається одним з найзапекліших конфліктів ХХ ст., та конфліктом, який частково вирішив долю холодної війни. Крім держав у конфлікті брали участь ще й афганські моджахеди — організація, що протистояла об'єднанним діям СРСР та Демократичної Республіки Афганістан, рух «Талібан». Метою конфліктів була політична влада над Афганістаном. Протягом 30 років характер конфлікту поступово змінювався, тому традиційно історики поділяють афганський конфлікт на такі етапи:

1. Громадянська війна в Афганістані (1978—1979), в ході якої комуністичному уряду, що прийшов до влади в результаті Квітневої революції, протистояли угрупування опозиції.

2. Афганська війна (1979—1989), продовження попереднього етапу, ознаменоване присутністю в країні контингенту радянських військ, введеного для підтримки про-радянського режиму, і широкою інтернаціоналізацією конфлікту; допомогу опозиції надавали США, Пакистан, Іран і ряд інших держав.

3. Громадянська війна в Афганістані (1989—1992), третій етап військових дій, після виведення радянських військ урядова армія войувала проти озброєної опозиції, яка, як і раніше, користувалася підтримкою з-за кордону.

4. Громадянська війна в Афганістані (1992—2001), конфлікт між угрупуваннями опозиції, що перемогли в результаті третього етапу війни. Зазвичай виділяють два етапи цього конфлікту: перший — між польовими командирами, другий — між коаліцією польових командирів, що носила назву Північний альянс і рухом релігійних фундаменталістів, відомим під назвою «Талібан».

5. Війна НАТО в Афганістані — військові дії США та їх союзників з блоку НАТО за підтримки Північного альянсу проти Талібану, звинуваченого за результатами розслідування терактів 11 вересня 2001 року в приховуванні терористів і сприянню поширенню фундаменталізма. Талібан перейшов до повстанської війни, що зі знинним успіхом продовжується й донині.

2. КВІТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ: ЇЇ ПЕРЕДУМОВИ ТА НАСЛІДКИ Квітнева революція донині залишається однією з найзагадковіших подій новітньої афганської історії. Деякі історики і політичні експерти вважають, що однією з причин скидання тодішнього глави афганської держави, представника королівського будинку Мохаммада Дауда стало його прагнення дистанціюватися від СРСР. Після останніх переговорів в Москві з Леонідом Брєжнєвим в 1977 році Дауд зробив серію візитів в країни регіону, що вважаються союзниками Заходу, і після повернення з Ірану аід час свого виступу в Герате засудив «нав'язану ззовні ідеологію». У тому ж році він почав чищення армії і державних апаратів від членів Народно-Демократичної партії Афганістану (далі - НДПА).

Військовий переворот в Кабулі під комуністичними гаслами був сприйнятий багатьма зарубіжними державами як прихід до влади режиму, що погрожував перетворити Афганістан в нову військову базу радянського блоку в Азії.

Відомо, втім, що в кінці 70-х років свою «революцію» готували в Кабулі і радикальні ісламські угрупування. До 1978 року ісламістами було зроблено декілька спроб силового захвату влади в окремих провінціях Афганістану. Так, в 1975 році активістом організації «Мусульманська молодь» Ахмад Шахом Массудом було організовано повстання в Панджшері. Проте через відсутність підтримки місцевого населення «молодіжна революція» була швидко придушена. Афганський аналітик Санджар Гафарі вважає, що НДПА своїм озброєним проривом до влади в 1978 році лише випередила своїх противників — ісламістів, які готували власний путч. Гафарі упевнений, що Мохаммад Дауд став жертвою чергового етапу «великиої гри». За його словами «головну роль в дистанціюванні Дауда від Радянського Союзу грали особисто лідери тодішнього Ірану і Саудівської Аравії».

Більшість західних авторів побачили за зміною влади в Кабулі в квітні 1978 року «руку Москви». Проте, російські експерти не розділяють цієї думки. Віктор Мерімський, що 30 років тому був представником Міністерства оборони СРСР в Афганістані, наводить в своїх мемуарах розповідь одного з працівників радянського посольства, що стверджував, що він і його колеги «зрозуміли ситуацію» у Кабулі надто пізно: через цю причину про переворот в афганській столиці в Москві дізналися вже з повідомлень ЗМІ. «З Даудом у нас були відмінні стосунки. Військово-технічні стосунки з Афганістаном при ньому стали ще кращими», — говорить генерал армії Валентін Варенніков. Він також стверджує, що квітневий переворот 1978 року став для радянського керівництва «громом серед ясного неба».

Безумовно, політичним детонатором, приводом для військового перевороту 27 квітня стало загадкове вбивство одного з лідерів НДПА Парчама Мир Акбара Хайбара. Хто скоїв злочин, які саме сили стояли за вбивством — це й досі залишається таємницею. Слід зауважити, що за останні 30 років жоденого вагомого доказу причетності Дауда до вбивства Мир Акбара Хайбара пред’явлено не було. Втім, соратників загиблого лідера НДПА сумніви тоді не терзали: вони відразу ж оголосили винним в смерті Хайбара главу афганської держави Дауд Хана.

Церемонія похоронів Хайбара перетворилася на акцію протесту проти правлячого режиму, а також в демонстрацію сили прибічників НДПА. За словами очевидців, в траурній церемонії взяли участь близько 15 тисяч «афганських комуністів», які пройшли через весь Кабул. Лідери НДПА в своїх виступах на похоронах говорили про оголошення війни діючому президенту країни. За відомостями афганського публіциста Раміна Анварі, халькист Нур Мохаммад Таракі та парчаміст Бабрак Кармаль пригрозили палацу «Арг» помститися «за кожну краплю пролитої крові» свого товариша.

Погрози «скорботніх комуністів» викликали роздратування в Дауд Хана. 25 квітня кабульське радіо передало повідомлення про арешт двох вождів НДПА — Таракі та Кармаля. Інші лідери партії, як, наприклад, халькист Хафізулла Амін, були поміщені під домашній арешт. Санкції керівництва країни відносно верхівки НДПА, по суті, стали сигналом до початку комуністичного повстання.

За словами одного з учасників тих подій Саїд Мохаммада Гулабзоя, наказ про початок виступу проти уряду він отримав через сина Аміна — Абдул Рахмана. Вже вранці 26 квітня ця інформація була доведена до Абдул Кадира і Мохаммад Аслама Ватанджара, які відповідали, відповідно, за повітряні і наземні озброєні сили бунтівників.

Рано вранці 27 квітня 1978 року зі східних районів Кабула в центр афганської столиці висувалися танки 4-ой танкової бригади під командуванням Ватанджара. За відомостями афганського публіциста Разака Мамуна, в середині дня в будівлю Міністерства оборони країни влучив перший снаряд, випущенний з танкової гармати путчистів. Одним цим пострілом був зруйнований зв’язок між воєнним міністерством та президентським палацом «Арг».

Повсталі армійські частини швидко роззброїли сили міської поліції й опанували стратегічні об'єкти Кабула. Танки путчистів оточили президентський палац, обстрілюючи його зі своїх знарядь. Вирішальну роль в битві за «Арг» зіграли афганські військові льотчики під командуванням Абдул Кадира: їх бойові літаки, що злітали з аеродрому в Баграмі, піддали бомбардуванню з повітря президентський палац.

Облога «Арга» тривала всю ніч. Лише під ранок повсталі «комуністи» увірвалися в палац, убивши президента Мохаммада Дауда і всю його сім'ю. Увечері того ж дня Хафізулла Амін через кабульське радіо повідомив афганського народу про «закінчення періоду правління королівської сім'ї» і «перемогу воєнно-революційної». Безпосередні учасники військового перевороту отримали високі урядові звання і пости й ще довгі роки засідали в Політбюро ЦК НДПА. Деякі «герої Квітневої революції» й сьогодні засідають в афганському парламенті.

Спочатку зміна влади в країні була сприйнята більшістю народу позитивно. Проте невдовзі невподоба новим режимом стала стрімке зростати. Деякі історики вважають, що це сталося через багаточисельні помилоки, допущені афганськими «комуністами» при проведенні реформ. Самі ж лідери НДПА у всьому звинувачують іноземні держави, які, на їх думку, сприяли формуванню озброєної опозиції проти нового режиму. Через рік після перемоги «Квітневої революції», у 1979 році, президент США Джиммі Картер підписав директиву про підтримку руху моджахедів — опозиційних партизанів: почалася великомасштабна робота зі створенням та підготовкою антікабульських формувань на території сусідніх країн, в Ірані та Пакистані.

Після військового перевороту 1978 року Афганістан вступив в новий період своєї сучасної історії. Зміна влади 27 квітня та соціально-економічні та політичні зміни, що послідували за нею, вплинули не лише на життя афганців і Афганістану. Вони стали початком нової епохи, як для Центрально-азіатського регіону, так і для всього світу: саме після «Квітневої революції» холодна війна між двома наддержавами — СРСР і США, перейшла в свою завершальну фазу.

3. АФГАНСЬКА ВІЙНА 1979;1989 рр.

3.1 Передумови Після Другої світової війни Афганістан, що мав статус нейтральної держави, фактично знаходився у сфері радянського впливу. Співпраця з СРСР була дуже тісною. У країні постійно знаходилася велика кількість радянських фахівців, а багато афганців виучувалися в радянських вузах. У 1973 році в Афганістані була повалена монархія. В результаті перевороту до влади прийшов брат останнього короля Закир Шаху Мухаммед Дауд, що встановив президентську диктатуру. На стосунках з СРСР зміна режиму ніяк не відбилася.

Після подій 27−28 квітня 1978 року Народно-Демократична партія Афганістана розкололася на дві ворогуючі фракції: «Хальк» («Народ») і «Парчам» («Прапор»). Лідер «Халька», що став президентом, поет Нур Мухаммед Таракі почав в країні інтенсивні перетворення. Іслам перестав бути державною релігією, жінкам дозволили зняти чадру і допустили до освіти. Була проголошена кампанія по ліквідації неписьменності, аграрна реформа, початок колективізації.

Все це викликало невдоволення мусульманського духовенства і знаті. Афганське суспільство, за винятком певного прошарку городян, залишалося по суті феодальним і не було готове до радикальних змін. Серед основного населення — пуштунів ще зберігалася родо-племінна структура і вожді племен мали особливий вплив. Іслам оголосили релігією, що відображає лише інтереси «експлуататорських класів», проти духовенства було розгорнено терор. Влада намагалися роззброїти пуштунські племена (традиційно всі пуштуни носили зброю), а племінну верхівку позбавити влади і навіть знищити. Селяни відмовлялися від земельних наділів, що надавалися, оскільки не мали засобів їх обробляти, а держава не в змозі була ці засоби надати.

Вже з літа 1978 року озброєний опір новій владі стали чинити прибічники ісламського фундаменталізму, що воювали ще проти Дауда. До них приєдналося ополчення пуштунських племен. На той час загострилися відносини Таракі з парчамістамі, багато хто з яких був страчений. 5 грудня 1978 року було укладено радянсько-афганський договір про дружбу, добросусідство і співпрацю, що передбачає взаємодопомогу сторін у відбитті від зовнішньої загрози.

Поступово, адміністрація Таракі, не дивлячись на терор, все більше втрачала контроль над країною. У сусідньому Пакистані виявилися близько 2 мільйонів афганських біженців. У зв’язку з невдачами різко загострилися відносини президента з другою людиною у фракції «Хальк» — прем'єр-міністром Хафізуллой Аміном, який користувався впливом в армії. Амін був рішучішим керівником і намагався укріпити слабіючу владу пошуком союзників серед різних соціальних і етнічних груп (і Амін, і Таракі були пуштунами). Але Москва вирішила зробити ставку на Таракі і порадила йому усунути суперника. У Кремлі сподівалися знайти в Афганістані плацдарм для виходу до Індійського океану. У сусідньому Пакистані жили споріднені афганцям племена пуштунів і белуджей, і керівники НДПА мали претензії на зазіхання до сусіда, розраховуючи за підтримки СРСР зайняти велику частину пакистанської території.

Генерал Д. А. Волкогонов згадував, що 8 вересня 1978 року в президентському палаці охорона Таракі спробувала вбити Аміна, але загинув лише його охоронець. Амін уцілів, підняв вірні частини кабульського гарнізону і змістив Таракі. Незабаром невдалого президента задушили. Амін підсилив терор, але мети не досяг. Його вирішили прибрати. І Таракі, і Амін неодноразово зверталися до СРСР з проханням направити до Афганістану війська. Йшлося про невеликі підрозділи, покликані, зокрема, забезпечити охорону афганських керівників і допомогти вести операції проти повстанців-моджахедів.

У Кремлі вирішили інакше. 12 грудня 1979 року Політбюро схвалило усунення Аміну і подальше введення радянських військ до Афганістану. Агенти КДБ підсипали Аміну отруту в їжу. Нічого не підозрюючий радянський лікар витягнув диктатора буквально з того світу. Тоді в справу пішла спеціальна група КДБ «Альфа». Її бійці разом із спецназом Головного розвідувального управління безперешкодно прибули в афганську столицю нібито для охорони Аміну і в ніч на 27 грудня 1979 року взяли штурмом президентський палац на околиці Кабула, знищивши Аміна разом з сім'єю, наближеними і декількома десятками солдатів охорони.

Пізніше Телеграфне Агентство Радянського Союзу оголосило, що диктатора вбили «сили афганської революції». Натупного ранку до Кабула почали прибувати радянські війська. Їх прибуття виправдовувалося зовнішньою агресією проти Афганістану, що виражалася в підтримці Пакистаном, Іраном, Китаєм і США афганських повстанців, і наполегливими проханнями «законних афганських властей». Але, що стосується останніх, то це виглядає досить загадково, адже таким чином виявляється, що Амін — діючий президент — сам «запросив» свою «смерть». Крім того, Хафізулла Амін був посмертно оголошений агентом ЦРУ (!). Але, як би там не було, саме події 27-го грудня стали рішучим кроком до початку десятирічної війни.

3.2 Хронологія бойових дій Хоча й перші війська СРСР прибули до Афганістану (м. Баграм) ще в липні 1979 року (батальйон з 111-го парашутно-десантного полка 105-ї повітряно-десантної дивізії), бойові дій ї в Афганістані розпочалися вже після штурму палацу «Арг».

· 10—11 січня — спроба антиурядового заколоту артполків 20-ої афганської дивізії в Кабулі. В ході бою було убито близько 100 бунтівників; радянські війська втратили двох убитими і ще двоє були поранені.

· 23 лютого — трагедія в тунелі на перевалі Саланг. При русі зустрічних колон в середині тунеля сталося зіткнення, утворилася пробка. У результаті задихнулися 16 радянських військовослужбовців.

· Березень — перша крупна наступальна операція підрозділів Обмеженого Контингенту Радянських Військ проти моджахедів — Кунарський наступ.

· Квітень — Конгрес США санкціонує «пряму і відкриту допомогу» афганській опозиції у розмірі 15 мільйонів доларів. Перша військова операція в Пандшжері.

· 12 серпня — прибуття до країни спецпідрозділів КДБ СРСР «Карпати».

· Вересень — бої в гірському масиві Луркох в провінції Фарах; загибель генерал-майора Хахалова.

· 29 жовтня — введення другого «мусульманського батальйону» (177 оо СПН) під командуванням майора Керімбаєва («Кара-майора»).

· Грудень — розгром базового пункту опозиції в районі Дарзаб (провінція Джаузджан).

· 3 листопада — трагедія на перевалі Саланг. В результаті вибуху бензовозу загинуло більше 176 чоловік.

· 15 листопада — зустріч Ю. Андропова і Зія уль-Хака в Москві. Генеральний секретар мав з пакистанським лідером приватну бесіду, в ході якої проінформував його про «нову гнучку політику радянської сторони і розуміння необхідності якнайшвидшого розв’язання кризи». На зустрічі також обговорювалося питання про доцільність перебування радянських військ в Афганістані і перспективність участі Радянського Союзу у війні. В обмін на виведення військ від Пакистану вимагалася відмова від допомоги бунтівникам.

· 2 січня — в Мазарі-Шаріфі моджахеди викрали групу радянських «цивільних фахівців» чисельністю в 16 чоловік. Звільнити їх вдалося лише через місяць, при цьому шестеро з них загинуло.

· 2 лютого — бомбами об'ємного вибуху знищений кишлак Вахшак на півночі Афганістану в помсту за захоплення заручників в Мазарі-Шаріфі.

· 28 березня — зустріч делегації ООН на чолі з Пересом де Куельяром і Д. Кордовесом з Ю. Андроповим. Він дякує ООН за «розуміння проблеми» і запевняє посередників в тому, що готовий зробити «певні кроки», але сумнівається, що Пакистан і США підтримають пропозицію ООН, що стосується їх невтручання, в конфлікт.

· Квітень — операція по розгрому загонів опозиції в ущелині Ніджраб, провінція Капіса. Радянські підрозділи втратили 14 чоловік убитими і 63 — пораненими.

· 19 травня — радянський посол в Пакистані В. Смірнов офіційно підтвердив прагнення СРСР і Афганістану «призначити терміни виведення контингенту радянських військ».

· Липень — наступ моджахедів на Хост. Спроба блокувати місто не увінчалася успіхом.

· Серпень — напружена робота місії Д. Кордовеса з підготовки угод по мирному врегулюванню афганської проблеми майже завершена: розроблена 8-місячна програма виведення військ з країни, проте після хвороби Андропова питання про конфлікт було зняте з порядку денного засідань Політбюро. Тепер йшлося лише про «діалог з ООН».

· Зима — бойові дії активізувалися в районі Саробі і Джелалабадської долини. Озброєні загони опозиції вперше залишаються на території Афганістану на весь зимовий період. Почалося створення укріпрайонів і баз опору безпосередньо в країні.

· 30 квітня — в ході крупної операції в Панджшерській ущелині попав в засідку і зазнав важких втрат 1-й батальйон 682-го мотострілкового полку.

· 21 квітня — Загибель 1-ї роти радянського спецназу в марварській ущілині.

· 26 квітня — повстання радянських і афганських військовополонених у в’язниці Бадабера в Пакистані.

· 16−17 жовтня — Шутульськая трагедія.

· Осінь — Функції 40-ої армії зводяться до прикриття південних кордонів СРСР, для чого притягуються нові мотострілкові підрозділи. Почалося створення опорних базових районів у важкодоступних місцях країни.

· Березень — вирішення адміністрації Р. Рейгана про початок постачань до Афганістану для підтримки моджахеддінов переносного зенітно-ракетного комплексу «Стінгер» класу «земля — повітря».

· 4−20 квітня — операція по розгрому бази Джавара: крупна поразка моджахедів. Невдалі спроби загонів Ісмаїл-хана прорвати «зону безпеки» навколо Герата.

· 4 травня — на XVIII пленумі ЦК НДПА на пост генсека замість Б. Кармаля вибраний М. Наджібулла. Пленум проголосив установку на рішення проблем Афганістану політичними методами.

· 28 липня — М. Горбачов демонстративно заявив про швидкий вивід з Афганістану шести полків 40-ої армії (близько 7 тис. чол.). Пізніше термін виводу буде перенесений. У Москві йдуть спори про те, чи виводити війська повністю.

· 15—31 жовтня — з Шинданда виведений танковий, мотострілковий, зенітний полки, з Кундуза — мотострілковий і зенітний, з Кабула — зенітний.

· 13 листопада — на засіданні Політбюро ЦК КПРС поставлено завдання вивести всі війська з Афганістану протягом двох років.

· Грудень — надзвичайний пленум ЦК НДПА проголошує курс на політику національного примирення і виступає за швидке припинення братовбивчої війни.

· Лютий — операція «Удар» в провінції Кундуз.

· Февраль—март — операція «Шквал» в провінції Кандагар.

· 8 березня — обстріл моджахедами міста Пяндж Таджицької РСР.

· Березень — операція «Гроза» в провінції Газні; операція «Круг» в провінціях Кабул і Логар.

· 9 квітня — напад моджахедів на радянську прикордонну заставу.

· 12 квітня — розгром бази бунтівників Мілова в провінції Нангархар.

· Май — операція «Залп» в провінціях Логар, Пактія, Кабул; операція «Південь-87» в провінції Кандагар.

· 23 листопада — початок операції Магістраль по деблокуванню міста Хост.

· 14 квітня — за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання положення довкола ситуації в ДРА. Гарантами домовленостей сталі СРСР і США. Радянський Союз зобов’язався вивести свій контингент в 9-місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

· 24 червня — загони опозиції захопили центр провінції Вардак — місто Майданшахр.

· 10 серпня — моджахеди узяли Кундуз

· 23−26 січня — операція «Тайфун», остання радянська бойова операція в Афганістані.

· 4 лютого — останній підрозділ Радянської Армії покинув Кабул.

· 15 лютого — з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40-ої армії керував останній командувач Обмеженим контингентом генерал-лейтенант Б. В. Громов, який, як стверджується, останнім перейшов пограничну річку Аму-дар'я (р. Термез).

афганська війна революція режим

3.3 Результати Не зважаючи на те, що на початок 1980 року в Афганістані виявилося 50 тисяч радянських солдатів і офіцерів, а в другій половині року контингент досяг своєї максимальної чисельності, обмеженому контингенту не вдалося змінити ситуацію в країні.

Більшість населення сприймали Кармаля як маріонетку, що сидить на радянських штиках. Афганська урядова армія, страждала від дезертирства та утримувала при радянській підтримці лише столицю та провінційні центри. Повстанці контролювали гористу і важкодоступну сільську місцевість. Моджахеди отримували допомогу від пуштунських племен Пакистану, а перекрити афгано-пакистанський кордон, що був умовною лінією на пересіченій місцевості з безліччю гірських стежок, було практично неможливо. Рятуючись від війни, до Пакистану і Ірану втікло понад 4 мільйони біженців. Рейди радянських військ проти партизан, як правило, не досягали успіху. Моджахеди розчинялися в горах. Радянська 40-я армія несла втрати. Повстанці обстрілювали радянський транспорт, нападали на невеликі загони і гарнізони. Деякі угрупування, що зокрема концентрувалася в Панджшерськой долині армія таджицького польового командира Ахмад Шаха Массуда, вели успішні бої з цілими радянськими дивізіями, що неодноразово намагалися знищити «лева Панджшера» .

До середини 80-х стала очевидною безперспективність радянської військової присутності в Афганістані. У 1985 роки, після приходу Горбачова, Кармаль був замінений на колишнього главу служби безпеки Мухаммеда Наджібуллу, що мав репутацію жорстокої, але виверткої людини, що представляла більш багаточисельну фракцію «Хальк». Він намагався знайти опору режиму як серед частини пуштунських племен, так і серед народностей півночі. Тут, проте, він зміг спертися лише на узбецьку дивізію генерала Рашида Дустума. Кабульський уряд повністю залежав від радянської військової і продовольчої допомоги. США активізували допомогу повстанцям, почавши постачання зенітних ракет «Стінгер». Було збито декілька літаків і вертольотів і поставлено під сумнів абсолютне радянське панування в повітрі. Стало ясно, що з Афганістану треба вирушати. 14 квітня 1988 року в Женеві було поміщено угоду між Афганістаном, Пакистаном, СРСР і США про політичне врегулювання. Було оголошено, що радянські війська покинуть країну.

Однак, генерал-полковник Громов, останній командувач 40-ю армією, в своїй книзі «Обмежений контингент» висловив таку думку відносно перемоги або поразки Радянської Армії в Афганістані: «Я глибоко переконаний, що не існує підстав для ствердження того, що 40-ва армія зазнала поразки, так само як і того, що ми здобули військову перемогу в Афганістані. Радянські війська в кінці 1979 року безперешкодно увійшли до країни, виконали свої завдання і організовано повернулися на Батьківщину. Якщо як основного противника обмеженого контингенту розглядати озброєні загони опозиції, то відмінність між нами полягає в тому, що 40-я армія робила те, що вважала потрібним, а душмани — лише те, що могли.

Перед 40-ою армією стояло декілька основних завдань. В першу чергу, ми повинні були надати допомогу уряду Афганістану у врегулюванні внутрішньополітичної ситуації. В основному, ця допомога полягала в боротьбі з озброєними загонами опозиції. Крім того, присутність значного військового контингенту в Афганістані повинна була запобігти агресії ззовні. Ці завдання особовим складом 40-ої армії були виконані повністю.

Перед Обмеженим контингентом ніхто і ніколи не ставив завдання отримати військову перемогу в Афганістані. Всі бойові дії, які 40-ій армії доводилося вести з 1980 року і практично до останніх днів нашого перебування в країні, носили або попереджуючий, або відповідний характер. Спільно з урядовими військами ми проводили військові операції лише для того, щоб виключити напади на наші гарнізони, аеродроми, автомобільні колони і комунікації, які використовувалися для перевезення вантажів.

В той же час більше 70% сил і засобів 40-ої армії постійно було задіяно для перевезення по території Афганістану гуманітарних вантажів. Ця напружена робота не припинялася аж до останнього дня перебування Обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані. Завдяки радянським постачанням і діяльності наших фахівців економіка країни окріпнула і, образно кажучи, встала на ноги."

Автор погоджується з думкою Громова відносно результату бойових дій, тому що моджахедам жодного разу не вдалося провести жодної крупної операції та не вдалося зайняти жодного крупного міста.

3.4 Втрати Точна кількість загиблих у війні афганців невідома. Найчастіше зустрічається цифра в 1 млн загиблих; наявні оцінки різняться від 670 тис. цивільних осіб до 2 млн загалом. Гарвардський професор М. Крамер, американський дослідник афганської війни наводить такі дані: «Протягом дев’яти років війни було вбиті або покалічено більше 2,5 мільйонів афганців (в основному цивільні особи), ще декілька мільйонів виявилися в рядах біженців, багато хто з яких покинув країну». Точного розподілення жертв на солдатів урядової армії, моджахедів і мирних жителів, певно, не існує.

Втрати СРСР вперше біли опубліковані в газеті «Правда» в серпні 1989;го року. Вона наводила цифру в 13 833 особи.

В подальшому підсумкова цифра дещо збільшилася, ймовірно за рахунок померлих від наслідків поранень і хвороб після уходу зі збройних сил. За станом на 1 січня 1999 року людські втрати в Афганській війні (вбиті, померлі від ран і хвороб, зниклі без відома) оцінювалися таким чином:

· Радянська Армія — 14 427

· КДБ — 576

· МВС — 28

Разом — 15 051 людина. Санітарні втрати — майже 54 тис. поранених, контужених травмованих; 416 тис. хворих.

Згідно свідоцтву професора Військово-медичної академії Санкт-Петербурга Володимира Сидельникова, в підсумкових цифрах не враховані військовослужбовці, померлі від ран і хвороб в госпіталях на території СРСР.

З приблизно 400 військовослужбовців, що вважалися під час війни зниклими без відома, певне число воєнноплінних було вивезене західними журналістами в країни Західної Європи і Північної Америки. За даними МЗС СРСР, на червень 1989 року там проживало близько 30 чоловік; троє колишніх плінних порвернулися до СРСР після заяви Генерального прокурора СРСР про те, що колишні плінні не будуть піддані кримінальному переслідуванню.

Втрати в техніці, за офіційними даними, склали 147 танків, 1314 бронемашин, 510 інженерних машин, 11 369 вантажівок і бензовозів, 433 артсистеми, 118 літаків, 333 вертольоти. В той же час ці цифри ніяк не конкретизувалися — зокрема, не опублікована інформація про кількість бойових і небойових втрат авіації, про втрати літаків і вертольотів по типах тощо.

Щодо економічних втрат, то на підтримку кабульського уряду з бюджету СРСР щорічно витрачалося близько 800 мільйонів доларів США, а на утримування 40-ї армії та ведення бойових дій з бюджету СРСР щорічно вирачалося близько 3-х мільярдів доларів США.

4. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ 1989;1992

4.1 Війна після виводу частин радянської армії

У 1989 році після виведення радянських військ з Афганістану громадянська війна не закінчилася, а розгорілася з новою силою. Розвідувальні установи США чекали на крах режиму НДПА протягом трьох-шести місяців.

Проте, ця оцінка не враховує ряд активів, що були у розпорядженні уряду Демократичної Республіки Афганістан (далі - ДРА). Перший з них — велика кількість військової техніки, переданої Радянським Союзом. У 1989 році в армії та в проурядових ополченців було ще 1568 танків, 828 бронетранспортерів, 4880 артилерійських знарядь, 126 сучасних винищувачів-бомбардувальників і 14 бойових вертольотів. Крім того, ДРА продовжувала отримувати масову допомогу від Радянського Союзу, вартістю від двох до шести мільярдів доларів США в рік, і радянські військові радники все ще були присутні в Афганістані. Крім того, урядові війська використовували у великих кількостях ракети «Скад»: в період з 1988 по 1992 рік більше 2000 з них використовувалися на території Афганістану, і це найбільша кількість балістичних ракет, випущених у військових конфліктах з часу закінчення Другої світової війни. Цього значного об'єму вогневої потужності було вистачало, аби стримувати розрізнені дії моджахедів.

Значною підмогою ДРА були напіврегулярні формування, що отримували грошові кошти і спорядження з казни, з яких найефективнішим був підрозділ Абдул Рашида Дустума, що офіційно називався 53-ою піхотною дивізією. Вона по звітності складалася з 40 000 чоловік узбецького населення, та отримувала накази безпосередньо від Наджібулли, який використовував її як стратегічний резерв. Після 1989 року цей підрозділ залишився єдиним здатним вести наступальні операції.

Тим часом, моджахеди скористалися розширеною іноземною військовою підтримкою з боку США, Саудівської Аравії, Пакистану та інших країн. США підтримувало загони моджахедів під керівництвом Ахмада Шаха Масуда, підтримка якого значно зросла протягом операції «Циклон», що проводилася адміністрацією Рейгана. Спочатку в підтримку Масуда виступали два представники зовнішньополітичної аналітики — Майкл Джон і Джеймс А. Філіпс. Обоє вважали Масуда найбільш гідним лідером моджахедів, підтримуваних США в рамках доктрини Рейгана.

До весни 1989 року, уряд ДРА не проявляв ознак швидкої дезинтеграції. Американські і пакистанські прибічники моджахедів вирішили прискорити його крах, зробивши крупну військову операцію. Деякі лідери моджахедів, такі як Абдул Хак, вважали, що моджахеди не мають в своєму розпорядженні можливостей для захвату крупних міст, замість цього Хак виступав за ведення партизанської війни, яка повинна була поступово ослабляти режим і викликати його крах через внутрішні розбіжності. Але американці і пакистанці хотіли перемоги, виходячи зі своїх власних міркувань. Американці хотіли «принизити» Радянський Союз, передаючи моджахедам ПЗРК «Стінгер» і таким чином помститися за американську поразку у В'єтнамі. У пакистанців були наміри встановити фундаменталістський уряд в Афганістані. Рішення про наступ приймалося на найвищому рівні, операція була запланована в ході зустрічі посла США в Пакистані Роберта Б. Оуклі, і прем'єр-міністра Пакистану Беназіра Бхутто. Метою був захват Джелалабада. У Джелалабаді передбачалося розмістити столицю «Афганського Тимчасового уряду», який би був підтриманий Пакистаном. Прем'єр-міністром повинен був стати Абдул Расул Сайяф, а міністром закордонних справ — Гульбеддін Хекматіар.

Сили моджахедів складали 10 000 чоловік, в основному афганців, також деякої кількості іноземних бойовиків, за підтримки рядом захоплених танків Т-55. Наступ почався 5 березня 1989 року. Першим населеним пунктом, захопленим моджахедами було село Самаркел, а також Джелалабадський аеродром. Проте, вони незабаром були блоковані по основних позиціях афганською армією за допомогою колючого дроту і мінних полів. Урядові війська могли розраховувати на інтенсивну повітряну підтримку, а афганські військово-повітряні сили проводили від 100 до 120 вильотів в день упродовж бою. Ан-12, транспортні літаки, модифіковані для перевезень бомб, летіли на великій висоті з ракетами «Stinger», що використовувалися моджахедами; інтенсивно використовувалися касетні бомби. Три батареї «Скадів» розміщених довкола Кабула і керованих радянськими військами випустили більше 400 ракет, підтримуючи гарнізон Джелалабада. Не дивлячись на свою неточність, ця зброя серйозно вплинула на моральний дух моджахедів, які не могли нічого зробити для запобігання ударам.

Крім того, сили моджахедів були розділені між різними угрупуваннями, які не хотіли або не могли координувати свої дії. До середини травня, вони не добилися успіхів в битві проти захисту Джелалабада, і воювали з малою кількістю боєприпасів. У липні вони були не в змозі запобігти звільненню афганською армією села Самаркел. Джелалабад як і раніше міцно знаходився в руках уряду Наджібулли. Втрати моджахедів склали, за оцінками, 3000 постраждалих в ході цієї битви.

Всупереч очікуванням США і Пакистану, ця битва довела, що афганська армія могла боротися без радянської допомоги, і в значній мірі підвищила впевненість прибічників уряду. І навпаки, моральний дух моджахедів пішов на спад і багато місцевих командирів уклали перемир’я з урядом. За словами бригадного генерала Мохаммеда Юсафа, «моджахеди не оправилася від Джелалабада».

Урядові сили також довели свою цінність в квітні 1990 року в ході наступу на укріплений комплекс в Пагмані. Після важких бомбардувань і нападів, які продовжувалися до кінця червня, афганській армії, очолюваною Достумом, вдалося очистити окопи від моджахедів.

Єдиним значним успіхом, що досягла опозиція за ці роки був захват Хоста.

4.2 Падіння режиму Мохаммада Наджибулли

Не дивлячись на військові успіхи, комуністичному режиму все ще досаждали його внутрішні суперечності, а саме — протиріччя між фракціями «Хальк» і «Парчам».

Міністр оборони ДРА Шахнаваз Танаі, розійшовся в думках з політикою Наджибулли щодо перемир’я з моджахедами. Також він пересвідчувався в тому, що його фракція «Хальк» втрачала силу порівняно з «Парчамом» Наджибулли. Через це він почав секретні переговори з Гульбуддіном Хекматьяром, і змовився з ним проти Наджибулли. Не дивлячись на те, що Наджибуллу майже було вбито, спроба державного перевороту провалилася і Танаі був змушений втекти до Пакистану, де він приєднався до Хекматьяра. Наджибулла наказав відчистити армію від прибічників Хекматьяра та почалися тяжкі репресії. Посалися бойові дії, внаслідок яких декілька аеропортів було бомбардовано, та пошкоджено 46 одиниць військової авіації. Ці події ще більше розширили тріщину між «Хальком» і «Парчамом».

На 1992;й рік, Афганістан знаходився в жахливому становищі. Запаси природного газу, єдиного експортного продукту Афганістана, закінчилися ще в 1989;му році, зробивши країну повністю залежною від Радянської допомоги. Вона складала 230 000 тон продовольства на рік, але Радянська економіка на той час поступово слабішала і СРСР було все важче забезпечувати Афганістан своїми поставками.

Прийшовши до влади, в серпні 1991;го року Борис Єльцин заявив, що масштаби допомоги режиму Наджибулли будуть значно зменшені. В січні 1992;го, бойові одиниці Афганської Військової Авіації, що були життєво важливими для режиму, більше не могли літати через відсутність палива. Армія страждала від голоду і через це дизертирство в 1991;му році порівняно з 1990;м виросло на 60%.

Проурядова міліція, що була покликана для того, щоб замінити армію в деяких її функціях, була вірною режиму лише до тих пір, поки режим мав змогу забезпечувати її зброєю. З завершенням Радянської допомоги, уряд не міг більше задовольнити її вимоги, і лояльність міліції почала вагатися.

Врешті решт, після переговорів між Дустумом і Массудом, міліція Дустума перейшла на сторону моджахедів. Ця подія остаточно змінила ролі у війні на користь повстанців, і змусила Муххамеда Наджибуллу піти у відставку.

4.3 Падіння Кабула Протягом всієї війни, високопоставлені комуністичні посадові особи таємно вели переговори з командирами моджахедів, що належали до спільної з ними етнічної групи. Вони передавали моджахедам інформацію та укладали незначні угоди. З розпадом Радянського Союзу, режим Муххамеда Наджибулли втратив всі свої позиції, і це призвело до того, що члени уряду почали приєднуватися до командирів моджахедів.

В середині січня 1992;го, Ахмад Шах Массуд знав про конфлікт в межах північної команди уряду. Генерал Абдул Момім та інші непуштунські генерали Мазарі-Шаріфу боялися відставки Наджибулли та заміни його пуштунськими офіцерами. Генерали підняли протест і Достум, що також прибрав ситуацію до своїх рук, також знаходився в Мазарі-Шаріфі. Він досяг політичної угоди разом з Ахмадом Массудом та Сайєдом Мансуром, іншим лідером урядової міліції, що належав до ісмаелітської громади Багланської провінції. Цей північний союз укріпив свою позицію в Мазарі-Шаріфі 21-го березня. Їх коаліція об'єднала дев’ять провінцій на півночі та північному сході. Так як суперечності виникли в всередині уряду в Кабулі, між Північним Альянсом та головною основою військової авіації в Баграмі, що була розташована 70 кілометрів на північ від Кабула, не було жодних урядових сил. В середині квітня команда військової авіації Баграма капітулювала. Кабул став цілком беззахисним без армії, що могла його захистити.

Наджибулла втратив внутрішній контроль одразу після того, як 18 березня він оголосив свою готовність піти у відставку для того, щоб відкрити дорогу нейтральному тимчасового уряду. Так як уряд розколовся на декілька фракцій, гострим стало питання щодо передачі влади. Наджибулла намагався втекти з Кабула 17 квітня, але був зупинений солдатами Достума, що управляв кабульським Міжнародним Аеропортом. ООН надала притулок Наджибуллі, де він залишався до 1995;го року. Група «Парчамських» генералів і посадових осіб проголосила себе тимчасовим урядом з метою передачі влади моджахедам.

Головні міста і військові бази по всій країні почали здаватися моджахедам: Кундуз — 17 квітня, разом з Шиндандською Авіабазою і провінцією Гільменд; 20 квітня нарешті здався Джелалабад, за ним послідували Кандагар 21-го, і Гардез 22-го.

5. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА В АФГАНІСТАНІ (1992;2001)

Громадянська війна в Афганістані (1992 — 2001) — озброєна боротьба між прибічниками радикального ісламського руху «Талібан» і розрізненими загонами моджахедів під керівництвом впливових польових командирів.

5.1 Передумови війни Ледве захопивши владу, моджахеди пересварилися. Багато командирів було невдоволено постами, які вони отримали. Хекматіяр спробував втрутитися в боротьбу за владу в Кабулі. В той самий час сталися зіткнення між формуваннями Массуда, що вже укріпилися в місті, і шиїтамі-хазарейцямі. Внаслідок цього столиця Афганістану з весни 1992 роки стала ареною запеклої озброєної боротьби за владу. Протягом першого року, після захвату столиці моджахедами, в місті загинуло близько 30 тис. мирних жителів, багато тисяч людей вимушені стати біжанцямі. Бої за контроль над Кабулом не припинялися. Місто руйнувалося на очах.

Командири моджахедів вели війну не лише за контроль над Кабулом, але і за райони Афганістану. Польовий командир Ісмаїл-хан за допомогою Ірану встановив свою владу в Герате, пуштуни господарювали в Кандагарі, а Дустум, після декількох місяців боїв з Масудом за контроль над Кундузом, створив власну незалежну адміністрацію в Мазарі-Шаріфі. Хазарейці-шиїти загрузнули в міжусобиці, як і суннітські угрупування моджахедів.

Багаточисельні командири ділили не лише країну, але і багатий спадок, що залишився від комуністичного режиму в Кабулі. Всі основні матеріальні і військові ресурси колишнього уряду ДРА в столиці Кабулі, і на півночі країни перейшли під контроль угрупувань Раббані, Масуда, Дустума і шиїтів-хазарейців. На літо 1992;го року країна біла роздріблена.

На початку 1994 р. Хекматіяр, уклавши союз з Дустумом і хазарейцями зробив невдалу спробу захопити Кабул. До кінця року Массуд утримував вузький коридор від Кабула через Панджерську ущелину до Кундузу. Проте, на півдні народився супротивник ще грізніше, ніж колишні союзники, в боротьбі з яким Массуд і проведе залишок свого життя.

5.2 Хід війни Влітку 1994 роки біля Кандагара один з місцевих командирів моджахедів поглумився над двома дівчатами. Жителі звернулися за допомогою до місцевого священнослужителя муллі Омара, і той зібравши учнів, озброєних декількома рушницями, звільнив дівчат, повісивши польового командира. Мулла Омар оголосив про створення руху «Талібан», який афганці зустріли з надією. У талібах більшість афганського суспільства, втомленого від двадцятирічної війни, побачила ту силу, яка нарешті могла навести порядок в країні. Кількість бійців талібану зростала з великою швидкістю. У жовтні Талібан захопив прикордонне місто Спін-Болдак, що до цього стримувалося військами Хекматіяра. Разом із містом талібам дістався законсервований склад зброї з 18-ю тисячами «калашнікових». Також, таліби через два тиждні після цього надали допомогу прем'єр міністру Пакістана Беназір Бхутто, повернувши їй вантажівки з ліками й товарами, захоплені польовим генералом Мансуром Очакзаєм.

Після цього загони руху «Талібан» розгорнули наступ на південні райони Афганістану, що контролювалися багаточисельними самостійними польовими командирами моджахедів, в основному етнічних пуштунів. Порівняно швидко зломивши опір локальних польових командирів, таліби підійшли до другого за величиною міста Афганістану. Загони талібів захопили довколишній арсенал із зброєю і рушили на Кандагар, захопивши його після двох днів незначних боїв. Гарнізон урядових військ склав зброю, після чого таліби отримали величезну кількість озброєння, у тому числі танки, бронетранспортери, артилерійські знаряддя, а також на аеродромі реактивні винищувачі МІГ-21 і транспортні вертольоти. Нова війна почалася.

Таліби впевнено просувалися через територію Афганістану, захопивши дванадцять південних провінцій та місто Газні. Рух «Талібан» користувалися міжусобною війною польових командирів. Єдиною поразкою талібів був контрнаступ Массуда, який змусив повстанців відступити до Газні. Але, замість того, що сконцентрувати свої зусилля проти «Талібану», польові командири продовжували войувати один з одним і це лише ослабляло їх.

«Талібан» рушив на захід, повністю розгромивши загони Ісміїл-хана, і, скориставшись війною між Достумом та Массудом підійшли до Кабула.

Вся зима та весна 1996 р. супроводилися позиційними боями та обстрілами міста. Нарешті польові командири моджахедів зрозуміли, що всі вони мають одного спільного ворога та почали об'єднуватися, але вже було запізно.

В кінці серпня мулла Омар двинув свої загони в напад на схід столиці. Укріплені пункти падали один за іншим, і таліби захопили на початку вересня Джелалабад. Потім бійці мулли Омара рушили на Баграм. Столиця знаходиласяв облозі. В такій ситуації командири моджахедів прийняли єдине для себе рішення. У лічені години сили Массуда та Хекматіяра, а також хазарейські загони, кинувши бойову техніку і військові склади, залишили місто. В ніч з 25 на 26 вересня Массуд вивів свої загони з Кабула, захопивши з собою зброю, і рушив в Панджерську ущелину. На північ, в провінцію Баглан відійшли і загони Хекматіяра. 27 вересня загони «Талібану» без бою вступили в столицю Афганістану — Кабул — і повісили колишнього лідера країни Моххамеда Наджібуллу.

Восени «Талібан» зробив наступ на північ, проте Массуду за підтримки узбецьких загонів Дустума вдалося відкинути противника назад до столиці та ізолювати північ Афгангістану від талібів.

Навесні того ж року, після зимового затишшя, активні військові дії в Афганістані йшли на Заході країни, в провінції Бадгис, де існував єдиний зручний доступ на ізольовану північ Афганістану. Бої носили позиційний характер без явної переваги якої-небудь із сторін. «Талібан» зробив наступ, відбив Баграм, і одночасно рушив на північ з Герата. Дустум розвернув свої війська на захід, готуючись зупинити талібів в Мазарі-Шаріфі, але йому цього зробити на вдалося.

24 травня один з командирів Абдул-Рашида Дустума генерал Абдул Малік, підняв повстання проти нього і перейшов на сторону супротивника. Війська Маліка відкрили талібам західний фронт в провінціях Бадгис і Фарьяб, змусивши капітулювати формування, вірні генералу Дустуму. Сам Дустум був вимушений бігти до Туреччини, а 25 травня таліби вступили в Мазарі-Шаріф — столицю держави Дустума. Того ж дня Пакистан офіційно визнав рух «Талібан» як уряд Афганістану. Через деякий час до Пакистану приєдналися Саудівська Аравія і Об'єднані Арабські Емірати.

Після того, як таліби увійшли до Мазарі-Шаріфа вони почали насаджувати свої порядки. 27 травня вони провели закриті переговори з генералом Маліком. У другій половині цього ж дня міністр закордонних справ «Талібану» мулла Гоус на прес-конференції заявив про те, що розглядається питання про створення спільних з узбецькою міліцією сил безпеки. Проте, Абдул Малік підняв заколот і перейшов на сторону противників «Талібану». Увечорі 27 травня в Мазарі-Шаріфі спалахнули бойові дії, в ході яких узбецькі формування Маліка разом з шиїтамі-хазарейцямі атакували талібів.

Спільними зусиллями узбецької міліції та шиїтів-хазарейців 27−28 травня угрупування талібів в Мазарі-Шаріфі було розгромлене. Відразу після другого заколоту генерала Маліка таджицькі загони Масуда перейшли в наступ на позиції талібів і захопили два ключові міста на стратегічно важливій дорозі з Кабула в Мазарі-Шаріф. Крім того, декілька високопоставлених керівників руху Талібан попали в полон, серед яких були міністр закордонних справ Мулла Гоус, міністр цивільної авіації Моулаві Ахтер Мохаммад Мансур, командувач військами Талібан на півночі Мулла Абдул Раззак, а також директор Національного банку. Всього в результаті розгрому в Мазарі-Шаріфі в полон потрапило до 2 тис. талібів. По позиціях руху Талібан в ході подій в Мазарі-Шаріфі був нанесений вельми чутливий удар. Таліби втратили 6600 бойовиків, зазнали великих втрат в бойовій техніці, в полон потрапило декілька впливових керівників «Талібану». Три тисячі полонених талібів були знищені Маліком.

31 травня окреме угрупування талібів, чисельністю до 3 тисяч чоловік, було оточене та витіснено з північного міста Пулі-Хумрі. Проте, витіснивши противника, антиталібська коаліція не стала переслідувати його на території провінції Баглан, виразивши надію, що польові командіри-пуштуни в цій провінції забезпечать роззброєння загону талібів.

Але місцеві пуштуни фактично відмовилися брати участь в бойових діях проти талібів в провінції Баглан. Місцевий польовий командир з партії Хекматіяра Хезбе і-Ісламі Башир Баглані, етнічний пуштун за походженням, був прямо звинувачений представниками антиталібського альянсу в підтримці талібів в контрольованій їм провінції Баглан. Експедиційний загін талібів безперешкодно перемістився з провінції Баглан далі на північ у бік провінцій Кундуз і Талукан.

Протягом червня, до руху Талібан приєдналося багато місцевих польових командірів-пуштунів, переважно з партій Хекматіяра, Халеса і Моджадедді. Це дозволило ізольованому загону талібів не лише утриматись в північних провінціях країни у ворожому оточенні, але і частково встановити контроль над провінціями Баглан, Кундуз і Талукан. В кінці червня на сторону руху Талібан перейшов місцевий польовий командир етнічний пуштун Аріф Хан, який передав північне місто Кундуз і велику частину провінції під контроль експедиційного корпусу талібів.

В той же час, не дивлячись на всю масштабність поразки талібів на півночі країни, силам антиталібської коаліції не вдалося добитися стратегічного перелому у війні. Влітку 1997;го таліби впевнено контролювали положення на ¾ території Афганістану. Їм вдалося зберегти за собою стратегічно важливу провінцію Бадгис на заході від Мазарі-Шаріфа, де раніше проходіла лінія фронту, і яка попала в руки талібів в результаті першого заколоту Маліка. В ході наступу 20 липня загонами антиталібської коаліції було захоплено місто Чарікар і авіабазу Баграм.