Правова держава та Україна

1. ЗАПРОВАДЖЕННЯ. 2. КОНЦЕПЦИя ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ: ИСТОРИя ВОЗНИКНОВЕНИя І РАЗВИТИя. 3. ПОНяТИЕ І ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОГО ДЕРЖАВИ. 4. ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА У ПРАВОВОМУ ДЕРЖАВІ, ЙОГО ЗАКРЕПЛЕНИЕ У КОНСТИТУЦИИ.

1996 Р. 5. ШЛЯХУ ФОРМИРОВАНИя ПРАВОГО ДЕРЖАВИ У УКРАИНЕ.

КІНЕЦЬ ДРУГОГО ТЫСячЕЛЕТИя ХАРАКТЕРИЗУЕТСя ИДЕОЛОГИчЕСКИМ І ДУХОВНИМ РОЗКРІПАЧЕННЯМ чЕЛОВЕчЕСТВА, ОСУЩЕСТВЛяЕМЫМ ШЛЯХОМ УТВЕРЖДЕНИя чЕСТІ КОЖНОГО ІНДИВІДА, НАЦІЇ, А ТАКОЖ ПОЛИТИчЕСКОГО ПЛЮРАЛІЗМУ ЯК НАЙВИЩИХ ПОЛИТИчЕСКИХ ЦЕННОСТЕЙ.

Останнім часом різних рівнях й з різних приводів часто вживають словосполучення демократична держава і правової держави. У цьому одні виходять із бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенної, Україна почала і демократичним державою, інші - з бажання довести, що побудова такої держави справа більш віддаленій перспективи. Ми ж спробуємо розкрити сутність правового держави у правовому й теоретичному аспектах, виходячи з літературі колишньою радянською держави (теоретично) та сучасного — української (в основному статті провідних українські вчені щодо побудови правого государства).

Історичний процес развития.

правового государства.

Історична пам’ять зберігає чимало повчальних і плідних ідей про сумісності держав з правом. Правове держава — це продукт нової доби. Ні давнина, ні середньовіччі було невідомо правового держави. Хоча, як деякі юристи, ідея правового держави йде своїм корінням в античне суспільство. У основі нових концепцій правової держави лежать ідеї німецького філософа Канта (1724- 1804гг.), французького просвітителя і правознавця Монтеск'є (1689−1755гг.) й інших європейських просвітителів ХVШ і ХIХ ст. як-от Гуго Гроций, Спіноза, Дж. Локк, Дені Дідро, Ж. -Ж. Руссо. Ці вчені вважали, що у зміну поліцейському, бюрократичному державі епохи абсолютизму (яке Кант називав державою сваволі), має прийти0 правової держави, основу якого ідея автономну особистість, яка має невід'ємними, невідчужуваними правами. Взаємини особи і структурі державної влади в умовах правової держави принципово інші, ніж у абсолютистском державі, бо до правової держави характерно обмеження структурі державної влади, зв’язаність її правому й законом.

Концепція правової держави у І. Канта зводяться до наступним тезам: джерелом моральних та правових законів виступає практичний розум, чи вільна воля людей; людина стає моральної особистістю, якщо піднявся до розуміння своєї громадянської відповідальності перед людством в цілому; у поведінці особистість повинна керуватися вимогами категоричного імперативу, який зводиться ось до чого: «зроби так, щоб ти завжди ставився до людства і у своєму особі; й жахається будь-якого іншого як і, як до мети, і не ставився б щодо нього лише як до засобу «і «зроби те щоб максима твого вчинку могло стати загальним законом »; правом, заснованим на моральному законі, би мало бути визначено межі поведінки людей метою, щоб вільне волевиявлення однієї особи не суперечило свободі інших; право покликане забезпечити зовні благопристойні, цивілізовані відносини для людей; держава — ця сполука широкого людського загалу, підлеглих правовим законам. Або «держава робить у ідеї, таке, яким має бути «зобов'язане узгоджувати власні дії «з чистими принципами права »; держава покликане гарантувати правопорядок і будуватися на засадах суверенитета.

Державно-правові погляди Монтеск'є зводяться до того що, що форми правління, форми державного будівництва визначають собою дух законів і зміст законодавства; грунтуються у тому, що принцип демократії - це чеснота, любов до загального блага; вважають, що «правильної «формі держави належить демократія, коли він верховна влада належить всієї масі народу й захопити основні закони визначальними тут є порядок подачі голосів, з яких виражається воля народу, склад парламенту й спосіб діяльності народних зборів; проповідує любов до батьківщини, на повагу до закону, підтримку існуючих порядків, рівність і поміркованість станів, охорону сімейного надбання. Теоретична конструкція правового держави, що склалася у політико-правової доктрині ХVIII-ХХ ст., включає поділ влади законодавчу, виконавчу і судову, верховенство правового закону, взаємну відповідальність особи і держави, домінування общедозволительного типу правовим регулюванням відповідно до юридичним принципом «дозволено усе, що не заборонено законом », встановлення реальних гарантій права і свободи личности.

Багато ключові поняття минулого повторюються на вищому рівні історичного поступу. Ще кілька років тому я словосполучення «правове держава «звично асоціювалося також із тими розділами університетського курсу, де критикувалися різні модифікації західних доктрин з аналогічним називанням і проголошувалося «соціалістичне правове держава ». Викликає сумнів наукова осмисленість самого поєднання «соціалістичне правової держави ». Прикметник «соціалістичний «свідчить про пануючу форму власності і певну ідеологію. Тим більше що, ідея правової держави невіддільні від світогляду, виключає цю ідеологію. Понад те, ідея правового держави передбачає антисоциалистичность, т. е. приватну власність як первинної і вихідної. У нашій державі робиться спроба як відродити ідею правового госудуарства, а й втілити її у життя. Безумовно, цей нелегкий шлях буде тривалим, складним; і противоречивым.

Правове держава — тип держави, у якому функціонує режим конституційного правління, є розвинена і несуперечлива правова система і ефективна судова влада, разом із реальним поділом влади зі своїми ефективним взаємодією і взаємним контролем, з досить розвиненим соціальним контролем політики і власти.

Загальне демократичний устрій системи влади й політики Правового держави органічно пов’язане його правовими установками. У основу правової держави закладено рівність влади, громадянина, нашого суспільства та права, їхній правовий рівність перед законом. Історично процес освіти Правового держави перебував і полягає у поширенні принципу суверенності на право. Цей процес проходив три етапу. Перший, найбільш ранній за часом, -це визнання суверенітету влади. Після тривалої боротьби за права народу, тираноборческих заколотів, повстань, перевороту, соціальних революцій був завоеван суверенітет народу. Таким кроком стала боротьба за суверенітет права, точніше за пріоритет права поставила для влади, волею громадянина, суспільства, чи будь-якої його частину більшості чи меншини. Паритет[1] (рівність) і пріоритет означають встановлення зафіксованих законом відносин поміж усіма сторонами відносин, особливо складними між владою та правом, не тільки з суверенітету влади (держави) і започаткував традицію нехтування закону, а й тому, що саме право створюється владою, яка має переважне право законотворчості. Отже, влада має обмежувати своїх прав і свободи нею ж створеними законами. Така ситуація самообмеження представлялася (і нині представляється) протиприродної, як і відбивалося в традиціях, позначених відомими поняттями всевладдя, свавілля, самоправність, беззаконня і т.п.

негативне ставлення влади права, прагнення привілеям, бажання стати над законом призвели до того, що протиправна практика влади набагато важче доступна, ніж аналогічна практика громадян, які намагаються діяти поза законом. Знадобилося глибоке перетворення суспільства та його правосвідомості, щоб докорінно змінити ставлення права у державі, і навіть велика конструктивна робота для перетворення політичної системи на політико-правовому відношенні. Її центральною моментом стала розробка конституційних документів і майже боротьба за запровадження конституційного правління, яка зайняла більше трьох століть, які протекли від часу перших праць політичних філософів (Дж. Локка, У. Гумбольдта) і перших конституційних документів мають у Європі й Америці (кінець XYII в) до першої конституції у Росії (XX в.) і сучасних конституційних текстів у країнах, котрі вступили на шлях розвитку. Усе це означає, що історично политикоправових відносин колись модифікувало право і встановлювався високий статус запроваджених законів, особливо записаних в релігійних текстах, якими досі живуть, наприклад, деякі мусульманські країни. Завжди високий престиж звичайного права (тобто. права, встановленого традицією, звичаями країни) в мало эволюционировавших суспільствах, і це і встановлювало правового рівності, про яку йшла мова выше.

Вирішальним подією історії перетворення політико-правових взаємин стало розроблена Дж. Локком концепція правового держави, сформульована Дж. Локком в 1690 р. антиабсолютиская концепція Правового держави («Два трактату про правлінні «). Йому належить і будь-яка спроба практично реалізувати проект Правового держави у конституції англійської колонії Кароліна і в Америці (1669 р.). У подальшому конституційному і політико-правовому творчості прийняли участь найбільші мислителі - І. Кант, У. Гумбольдт та інших. Значними подіями шляху до Правовому державі сталі у XYIII в. Конституція Французькій революції не реалізована на практиці, та юридична Конституція США, що опинилася однієї з найбільш ранніх і найстабільніших. У XIX-XX ст. конституційна проблема стала однією з найважливіших предметів політичних лідеріва і досліджень найвизначніших учених (Р. Еллинек, До. Шмитт та інших.). Вирішальними чинниками створення Правового держави або руху щодо нього стали, проте, перші неабиякі успіхи у створенні громадянського суспільства, поза якого неможливо Правове держава, й загальне соціальне, економічне, культурний розвиток суспільства, його нових цивілізаційних, технічних і наукових основ.

Така саме сукупність чинників, дозволяють побудувати Правове держава, пояснюється багатьма причинами. Ні влада, ні саме право що неспроможні бути реальними гарантіями виконання закону, якщо право не легітимізовано суспільством. Тільки їхню легітимність, визнання суспільством, і тому обов’язковість виконання забезпечує дійсне дотримання законів суспільством, і державою, одно як й створення їх системи, і виключає протиправну із обох сторін. Але суспільство, у змозі добитися цього досить рівні громадянського, отже, і охорони культурної, цивілізованого, матеріального і інтелектуального розвитку, тобто. ставши громадянським суспільством. Громадяни такого суспільства не скуті дисципліною страху й панування. Вони наділені власністю, мають свободами і правами, і володіння цими цінностями зробила їх відповідальними право їх збереження і множення. І саме захищають і держава, яке робиться відповідальних всі види безпеки чоловіки й нашого суспільства та їх достояние.

Основою реально значимих правових взаємин у Правовому державі виявляються не власними силами правові норми, розпорядження й санкції, хіба що ідеально не були сформульовані. Їх першоосновою служать елементарні властивості порядності, моральності, відчуття обов’язку, свідомість відповідальності, здатність чоловіки й суспільства до критичного самопізнання, самоотчету, звичка до та вміння дисциплінувати себе, справжня громадянськість. З гражданственностью, у її повному розумінні, несумісні такі соціальні пороки, як хабар, корупція, підкуп, кумовство[2], підміна громадських зв’язків кровнородственными, клановими, економічне, соціальне чи політичне підпіллі і т.п.

Звісно, виникає на таких засадах правосвідомість ще відрізняє громадянське і правове стан суспільства від законослухняного суспільства неправового типу. Часом не тільки суверенітет правничий та однакову загальне підпорядкування йому відрізняють справді правові відносини, а й демократичне, громадянське утримання права. Член Правового держави й громадянського суспільства користується свободою, громадським довірою та повагою, розвиненим правосвідомості, що виключає думка про його винятковості, його особливому, неподвластном правосвідомості, що виключає думка про його винятковості, його особливому, неподвластном закону статусі, пов’язаною з його становищем у суспільстві, з привілеєм стояти вище закона.

Правове держава й громадянське суспільство формуються спільно, і їх створення займає тривале історичний час. Він відбувається також разом із розвитком нашого суспільства та вимагає цілеспрямованих зусиль. Ні Правове держава, ні громадянське суспільство не вводяться одноразовим актом не можуть стати результатом чистого законодавства. Усе це процес має бути органічно пережитий суспільством, коли вона при цьому созрело.

Розглянемо докладніше поняття й освоєно основні ознаки правового государства.

3. Поняття й освоєно основні ознаки правового государства.

Історична пам’ять зберігає чимало повчальних і плідних ідей про сумісності держав з правом. Правове держава — це продукт нової доби. Ні давнина, ні середньовіччі було невідомо правового держави. Хоча, як деякі юристи, ідея правового держави йде своїм корінням в античне суспільство. У основі нових концепцій правової держави лежать ідеї німецького філософа Канта (1724- 1804гг.), французького просвітителя і правознавця Монтеск'є (1689−1755гг.) й інших європейських просвітителів ХVШ і ХIХ ст. як-от Гуго Гроций, Спіноза, Дж. Локк, Дені Дідро, Ж. -Ж. Руссо. Ці вчені вважали, що у зміну поліцейському, бюрократичному державі епохи абсолютизму (яке Кант називав державою сваволі), має прийти0 правової держави, основу якого ідея автономну особистість, яка має невід'ємними, невідчужуваними правами. Взаємини особи і структурі державної влади в умовах правової держави принципово інші, ніж у абсолютистском державі, бо до правової держави характерно обмеження державної влади, зв’язаність її правому й законом.

Концепція правової держави у І. Канта зводяться до наступним тезам: джерелом моральних та правових законів виступає практичний розум, чи вільна воля людей; людина стає моральної особистістю, якщо піднявся до розуміння своєї громадянської відповідальності перед людством в цілому; у поведінці особистість повинна керуватися вимогами категоричного імперативу, який зводиться ось до чого: «зроби так, щоб ти завжди ставився до людства і у своєму особі; й жахається будь-якого іншого як і, як до мети, і не ставився б щодо нього лише як до засобу «і «зроби те щоб максима твого вчинку могло стати загальним законом »; правом, заснованим на моральному законі, би мало бути визначено межі поведінки людей метою, щоб вільне волевиявлення однієї особи не суперечило свободі інших; право покликане забезпечити зовні благопристойні, цивілізовані відносини для людей; держава — ця сполука широкого людського загалу, підлеглих правовим законам. Або «держава робить у ідеї, таке, яким має бути «зобов'язане узгоджувати власні дії «з чистими принципами права »; держава покликане гарантувати правопорядок і будуватися на засадах суверенитета.

Державно-правові погляди Монтеск'є зводяться до того що, що форми правління, форми державного будівництва визначають собою дух законів і зміст законодавства; грунтуються у тому, що принцип демократії - це чеснота, любов до загального блага; продиктовані тим, що «правильної «формі держави належить демократія, коли він верховна влада належить всієї масі народу реалізувати основні закони визначальними тут є порядок подачі голосів, з яких виражається воля народу, склад парламенту й спосіб діяльності народних зборів; проповідує любов до батьківщини, на повагу до закону, підтримку існуючих порядків, рівність і поміркованість станів, охорону сімейного надбання. Теоретична конструкція правового держави, що склалася у політико-правової доктрині ХVIII-ХХ ст., включає поділ влади законодавчу, виконавчу і судову, верховенство правового закону, взаємну відповідальність особи і держави, домінування общедозволительного типу правовим регулюванням відповідно до юридичним принципом «дозволено усе, що не заборонено законом », встановлення реальних гарантій права і свободи личности.

Багато ключові поняття минулого повторюються на вищому рівні історичного поступу. Ще кілька років тому я словосполучення «правове держава «звично асоціювалося також із тими розділами університетського курсу, де критикувалися різні модифікації західних доктрин з аналогічним називанням і проголошувалося «соціалістичне правове держава ». Викликає сумнів наукова осмисленість самого поєднання «соціалістичне правової держави ». Прикметник «соціалістичний «свідчить про пануючу форму власності і певну ідеологію. Тим більше що, ідея правової держави невіддільні від світогляду, виключає цю ідеологію. Понад те, ідея правового держави передбачає антисоциалистичность, т. е. приватну власність як первинної і вихідної. У нашій державі робиться спроба як відродити ідею правового госудуарства, а й втілити її у життя. Безумовно, був цей шлях буде тривалим, складним; і противоречивым.

А, аби зрозуміти глибинну суть правової держави, недостатньо обмежитися набором хоч і важливих, проте зовнішніх характеристик (зв'язаність держави правом, поділ влади, наявність конституції), певної системою принципів, інститутів власності та норм. Суть правової держави над законопослушании, як і над достатку законодавчих актів, — те й інше є ознаки не правового, а поліцейської держави. Суть держави правового — саме у характері законів, їх відповідність правову природу речей, спрямованості на забезпечення суверенітету особистості. Ще Гегель підкреслював, що склалися гарні закони ведуть до процвітання держави, а вільна власність є основну умову блиску его.

У найбільш розвиненому буржуазно-демократическом вигляді концепція правового держави є соціальною цінністю людства, вдалим поєднанням загальнолюдських і класових інтересів. У основі правового держави, по-перше, має лежати правова економіка, а чи не командноказармена, приречена на деградацію через брак внутрішніх стимулів до праці. По-друге, основою правового ладу служить розвинене громадянське суспільство. громадянське суспільство — система економічних, духовних, культурних, моральних, релігійних та інших відносин індивідів, і добровільно які об'єдналися в асоціації, союзи, корпорації для задоволення якихось своїх духовних і матеріальних потреб та інтересів. Воно будується на принципі самоврядності, захищене традиціями, звичаями, моральними нормами і право втручання. Держава — лише форма громадянського суспільства. У антиправовом (тоталітарному, моновластном) державі особистість, суспільству й так народ протипоставлено державі як політичному апарату влади, відчужені від цього. Там немає громадян, є піддані. громадянське суспільство припускає наявність численних незалежних спілок, інституцій й організацій, які є бар'єром проти монополізму і зазіхань державні органи. Поняття громадянського суспільства передбачає як «громадянськість », відому ступінь політичної свободи, а й «буржуазність », т. е. економічну незалежність людини, нагоду отримати дохід ні з рук государства.

Розгортання відновлення всього комплексу інститутів держави у демократичному суспільстві усуває домінування політичної влади, усуває чи різко обмежує прояви її негативних аспектів. Серед великого комплексу інститутів, притаманних розвиненої держави за умов демократії, необхідно вказати, зокрема, таких: мандат народу за проведення влади, насамперед за допомогою формування представницьких органів, виконують законодавчі і контрольні функції; наявність муніципального самоврядування; підпорядкованість всіх підрозділів влади закону; незалежне і сильне правосуддя; наявність структурі державної влади окремими блоках, включаючи виконавчу власть.

У основі правової економіки лежить принцип «від кожної за здібностями — кожному за працею. Це соціально-правовий масштаб заходи регулювання праці та споживання. Щоб відновити правові принципи економіки, слід відродити ряд свобод: 1) відкрити простір всіх видах власності; 2) замінити адміністративні накази договорами, заснованими на рівність сторін, 3) зробити чільним принцип «дозволено усе, що не заборонено », 4) забезпечити еквівалентний характер обміну, 5) затвердити рівноправність і сумлінність у виборі партнера, 6) не обмежувати ініціативу і підприємливість. Правова економіка громадянське суспільство — перехід від розподільного суспільства до ринковому — це глибинні, сутнісні передумови формування правового государства.

Правове держава — це, обслуговуюче потреби громадянського нашого суспільства та правової економіки, чиє призначення — забезпечити волю і добробут. Воно підконтрольний цивільному суспільству, і будується на еквівалентності обмінюваних благ, на фактичному співвідношенні громадського попиту й пропозиції, відповідально за правопорядок, що гарантує людині волю і безпеку, бо духовним фундаментом його визнання прав человека.

Правове держава — це демократичну державу, де забезпечується панування права, верховенство закону, рівність всіх перед законом й незалежною судом, де визнаються, й гарантуються правничий та свободи чоловіки й де у основу організації структурі державної влади покладено принцип поділів законодавчої, виконавчої та судової властей.

Сучасне правової держави — це демократичну державу, в якому забезпечуються правничий та свободи, участь народу здійсненні влади (безпосередньо чи через представників). Це вимагає високий рівень правової та політичне культури, розвинене громадянське суспільство. У правову державу забезпечується можливість у закону відстоювати і пропагувати свої і переконання, що знаходить своє вираження, в частковості у формуванні і функціонуванні політичних партій, громадських об'єднань є, з політичної плюралізмі, в свободі преси, та т. п. Ознаки правового государства:

1. Верховенство закону в усіх галузях життя общества.

2. Діяльність органів правової держави виходить з принципі поділу влади законодавчу, виконавчу і судебную.

3. Взаємна відповідальність особи і государства.

4. Реальність права і свободи громадянина, їх правова і соціальний защищенность.

5. Політичний і ідеологічний плюралізм, що полягає у вільному функціонуванні різних партій, організацій, об'єднань, які у рамках конституції, наявності різних ідеологічних концепцій, течій, поглядів. 6. Стабільність законності та правопорядку в обществе.

До додаткових факторів, і умов становлення правового держави, певне, можна віднести такі: — подолання правового нігілізму у масовій свідомості; - вироблення високої політико-правової грамотності; - поява дієвою здібності протистояти сваволі; - розмежування партійних і введення державних функцій; - встановлення парламентської системи управління державою; - торжество политикоправового плюралізму; - вироблення нового правового мислення та правових традицій, зокрема: а) подолання узконормативного сприйняття правової дійсності, трактування права як продукту властно-принудительного нормотворчості; б) відмови від догматичного коментування і апології сформованого законодавства; в) подолання декоративності і декларированности юридичних норм; р) вихід юридичної науки з самоізоляції і загальнолюдського досвіду. Суверенна правова влада має бути протистоїть будь-яким проявам одержавлення. Сила відторгнення правової державності можливо з двох каналам: государственно-властному і законодавчому. До політичним важелів можуть рватися різні перерожденческие антиправовые структури, свого штибу політичні аномалії (авторитарна тиранія, бюрократична олігархія — реакційнореставраторські сили, і навіть войовнича охлократія, антигуманная технократія — демагогически-популистские силы).

Правове держава — шлях до відродження природно-історичних прав і свобод можливо, пріоритету громадянина стосовно нього із державою, загальнолюдських почав у праві, самоцінності людини. Поняття «правове держава «- це фундаментальна загальнолюдська цінність, така сама, як демократія, гуманізм, прав людини, політичні й економічні свободи, лібералізм та інші. Суть ідеї правової держави — в пануванні права в громадської і політичної життя, наявності суверенної правової влади. З допомогою поділу влади держава організується і функціонує правовим способом, це міра, масштаб демократизації політичного життя. Правове держава відкриває юридично рівний доступ брати участь у політичного життя всіх напрямах й рухів. У чому полягає відмінність правової держави потім від держави як? Як таке характеризується його всевладдям, несвязанностью правом, свободою держави від суспільства, незахищеністю громадянина від свавілля і насильства державних органів прокуратури та посадових осіб. На відміну від цього правової держави пов’язано правом, виходить із верховенства закону, діє у певних межах, встановлених суспільством, підпорядковується суспільству, відповідально громадянами, забезпечує соціальну і правову захищеність громадян. Разом про те правове держава як і кожна держава має загальними рисами, які зводяться до следующему:

1. Йому властива державна влада як проведення внутрішньої і до зовнішньої политики.

2. Воно є організацію суспільства, засновану на відповідному соціально-економічному 0базисе общества.

3. Має спеціальним державним механизмом.

4. Володіє певної адміністративно-територіальної організацією у своїй территории.

5. Існує завдяки загальнодержавних податках і іншим сборам.

6. Володіє державним суверенитетом.

Особливості механізму правової держави зводяться до чого. Всі його структурні частини й елементи функціонують з урахуванням принципу поділу влади, суворо у відповідності зі своїм цільовим призначенням. Наділені владними полномочиямми, структурні частини й елементи правового держави у своїй специфічну форму діяльності реалізують волю суспільства. Структурні частини й елементи правової держави все своє діяльність суворо сообразовывают із чинним законодавством. Службові особи несуть відповідальність за зазіхання правничий та свободи громадян, гарантовані конституцією та інші нормативноправовими актами. Права і свободи громадян забезпечуються органами правового держави. Механізм правової держави є засобом його існування. Функції правової держави реалізуються з допомогою його механизма.

У такий спосіб правову державу його механізм вільний від бюрократизму і адміністративно-командних методів управління. Його демократичний характер обумовлений відповідальністю перед суспільством на службі якого він перебуває. Правове держава є концентроване вираз громадянського суспільства. Через це його етапи розвитку на цілому і загальному збігаються з етапами громадянського суспільства. Разом про те, оскільки кожна держава має відомої самостійністю по суспільства, то етапах розвитку правової держави притаманні певні особливості, відбивають політичне характер. Перший етап розвитку правового громадянського суспільства — це становлення ринкової економіки, підприємництва, гласності, свободи засобів масової інформації, соціального захисту громадян; другий етап — твердження ринкової економіки різної форми підприємництва, забезпечення соціального захисту громадян, наявність гласності, вільної діяльності засобів масової информации.

Отже, розглянувши поняття правової держави й його основні ознаки, необхідно безпосередньо можливість перейти до верховенству права в правову державу та її закріплення у Конституції 1996 р. в Украине.

4. Верховенство права в правову державу, його закріплення в Конституции.

України 1996 г.

У процесі впровадження положень українській конституції як юридичної основи законотворчості, створення сучасної законодавчої системи, усвідомлення суті прогресу у національному праві, співвідношення законодавства і системи правничий та національної правової системи методологічними орієнтирами повинні прагнути бути конституційні принципи «верховенства права» щодо його обов’язковості у законотворчій діяльності; «верховенства Конституції» щодо законодавчих та інших правових актів, і навіть «верховенства закону» в ієрархії всіх інших нормативних актов[3]. Слід підкреслити, що це принципи можуть бути базовими основами як у процесі правотворчества, і правозастосування лише своєї взаємозв'язку, взаємоузгодження, діалектичному взаємодії. Не можна абсолютизувати значення ні принципу верховенства права, ні принципу верховенства закону, як можна абстрактно розглядати категорії «право» і «закон», безапеляційно стверджуючи, що «ні абстрактна і розмита категорія права, саме закон є головним точкою відліку задля встановлення правопорядку у країні». [4] Необхідно пам’ятати, що тоталітарні правопорядки теж будуються на законі, на принципі диктатури закона.

Визнання й застосування їх у законотворчій діяльності, і особливо у процесі забезпечення законності та справедливості яких, в правозастосуванні принципу верховенства права визначає насамперед необхідність глибокого усвідомлення заходи саморозвитку права як явища недержавного походження й відчуття міри його производности від государства[5]. І це на свій чергу актуалізує наукову розробку проблеми методології як пізнання права, і правотворчества (зокрема, законотворчості) иправоприменения[6].

Сутність діалектичного взаємодії конституційних принципів верховенства правничий та верховенства закону (ст. 8 українській конституції) полягає насамперед у тому, що вона є виявом загального користування та особливого в праві. Юридичний його або позитивне (статутне) право, яке випливає з волі законодавця, — це є конкретна державна нормативноюридична форма висловлювання права як складного об'єктивного соціальнокультурного явища. Корінь права, справжні його причини спускаються в об'єктивний природний порядок речей, глибину реального соціального буття, громадські індивідуальні і колективні потреби й інтереси, відносини громадського виробництва (матеріального та духовної). [7] У цьому плані свої «право у його загальному розумінні, — як цілком слушно підкреслювала відомий російський ученый-юрист Г. Ф. Шершеневич, — є поняття соціологічне, а чи не юридичне. Якщо право є людська освіту, то усвідомлення його сутності неможливе без розуміння природи людини в усіх його виявах, без проникнення людській потребі, її здібності, стремление"[8] .

Юридичний закон — це певне вираз зовнішньої форми правової природи речей, які безпосередньо спостерігаються, тобто зовнішніх проявів людських стосунків. Саме тому, писав До. Маркс, правова природа речей неспроможна «пристосовуватися до Законузакон, навпаки, повинен пристосовуватися до їй». Законодавець шляхом законотворчості, тобто встановлення норм права, які має виводити з реальних громадських відносин, життєво необхідного надає праву «у собі», як зазначав Гегель, форму загальності і істинної визначеності. Проте але це означає, що воля законодавця як така це і є правом, він є лише способом його об'єктивізації, конкретизації і реального застосування. Саме тому існує об'єктивне різницю між правовим полем і простором дію Закону. Дія закону поширюється згори до низу, а вплив права відбувається і зажадав від низу до горі, і згори до низу. «Право, — підкреслює Г. Дж. Берман, — одночасно зростає від низу до горі, від структури і звичаїв всього суспільства, і рухається згори до низу під впливом політики і цінностей людей, що є за радянської влади. Право допомагає інтегрувати те й другое».

Визнання головні принципи законотворчості України принципу верховенства правничий та верховенства закону означає, по крайнього заходу, що закони держави мають, по-перше, відповідати праву як мері загальної рівної всім свободи справедливості і, по-друге, законів має бути обмеження приватного свавілля як особи (фізичного і юридичної), і держави в благо суспільства. У цьому і інші нормативно-правові акти мають бути прийняті з урахуванням Конституції України та відповідати ей.

Відповідно до ст змістом принципу верховенства права, свобода громадян повинна забезпечуватися таким правовим порядком, за яким не може бути примушеним робити те, що ні передбачається чинним законодавством. Кожна людина має мати право і, безперечно, у своїй мати умови на вільне і забезпечення всебічного розвитку своєї постаті, якщо вона порушує правий і свободи інших людей.

Становлення й зміцнення ринкових відносин, функціонування яких багато чому виправдовується принципом економічну ефективність, передбачає реалізацію та широке використання у цивільно-правової практиці відомого загальноправового дозвільного принципу, який має стимулюючий характер: «дозволено те що заборонено законом». Ще Томас Гоббс писав: «Там, де сузерен не приписав ніяких правил, підданий мжет діяти або діяти за свого власного розсуду» Те є, зі своєї соціальної суті свобода волевиявлення громадян, у правовому державі має знаходити свою юридичну вираження у законі, принципової основою якого є загальне дозвіл «все крім» За межами заборони, що включає й загальноприйняту громадську норму «не порушуючи правничий та свободи інших людей», обличчя може поводитись відповідності відносини із своїми потребами і якими інтересами, але за умови конституційноправової гарантії, держава нічого очікувати втручатися у приватне життя й свободу громадян. Підкреслимо також обмежуючи свободу особи інтересами інших покупців, безліч суспільства загалом, загального добра й надаючи у своїй повну і рівну всім свободу, але поза законодавче заборони, ми тим самим надаємо можливість бути однією з правових способів здійснення свободи волевиявлення особи, тобто забезпечення у суспільстві справедливости.

Що ж до держави, органів державної влади і органів місцевого самоврядування їх посадові особи має діяти тільки підставі в межах повноважень і всіма засобами які передбаченими Конституцією та чинних законів України (год. 2 ст. 19 українській конституції). Такі повноваження випливають із суті правового держави й принципу верховенства права: право має домінувати над владою, недопущення можливе свавілля із боку останньої, забезпечувати можливість контролем із боку громадянського суспільства за державної діяльністю. Тобто тому випадку має діяти общеправовой дозвільний принцип: «можна лише те, що дозволено законом». Саме підставі цього основоположного принципу має визначатися публично-правовое регулювання, зокрема, сфера публічновладних відносин. Відповідно зазначеного принципу, органам законодавчих, виконавчих і судової влади дозволяються лише дії, які безпосередньо передбачені законом, що визначає їхнє статусу і компетенцію. Навіть приписуючи законодавчі заборони, держава може привести лише такі обмеження суб'єктивних прав громадян, метою яких був сприяння забезпечення загальнонародних інтересів, у цілому, добробуту нашого суспільства та, що особливо важливо, які визначено лише законами. Це випливає з базової (основоположної) конституційної нормы, которая встановлює, що вирішення головного обов’язком правової держави є затвердження Кабміном і забезпечення права і свободи людини (год. 2 ст. 3 Конституції Украины).

Отже, реальне здійснення демократичної трансформації української спільноти вимагає сьогодні, по суті, якісно нової правової політики, у якому обличчя, передусім громадянин, розглядалося основним суб'єктом частно-правових відносин — головною діючої постаттю громадянського суспільства. Йдеться системі самостійних щодо незалежного потім від держави соціально-економічних відносин між юридично вільними разом із тим рівноправними людьми — членами суспільства, створених, здійснюються розвиваються за принципами самоорганізації за умови правового режиму, соціальну справедливість, волі народів і верховенства права. Інакше кажучи, йдеться про суспільство, в якому громадяни та молодіжні організації, самостійні в правовому плані пов’язані між собоим обопільними інтересами та вільно діють у відповідності з тими інтересами і по-своєму розсуду, не порушуючи у своїй законних інтересів інших осіб й суспільства в целом.

Сучасний національний прогрес України, прогрес у праві може бути через включення до процес у суспільному розвиткові як потенціалу держави, а обов’язково й творчий потенціал всіх його громадян, відродження енергії громадянського суспільства. Без останнього чинника, усе дії щодо впровадження положень українській конституції, політичні старання здійснити демократичні трансформації українським суспільстві будуть безплідними. Будь-яка політика, програма, модель ринкової трансформації економіки чи законодавчий акт втрачають свій сенс, коли їм бракує людського виміру, орієнтованого на обов’язкове врахування приватних інтересів людини, їх координацію з привселюдними інтересами суспільства. Адже (а чи не держава) має стати якісно нової основою демократичного у суспільному розвиткові України. А звідси, законодавець, усвідомлюючи цей історичний тенденцію, визнав Україні життя і душевному здоров'ї людини, його честь гідність, недоторканність важливим і безпеку найвищої соціальної цінністю (ст. 3 Конституції України). Конституцію України, як відомо, після першого розділу «Загальні принципи» має спеціальний розділ «Права, волі народів і обов’язки чоловіки й гражданина».

Демократизація економічної і соціально-політичної життєдіяльності української спільноти актуалізує питання відображенні і закріплення у системі національного права заходи, рівня оптимального співвідношення і взаємозв'язку інтересів особи, й держави, розмежування і - головне — взаємодії публічно-правових і частно-правових основ регулювання громадських відносин, насамперед у економічній сфері. Монопольний пріоритет публічно-правового режиму регулювання економічних відносин, який був обумовлений переважно специфікою радянської централізовано-планової організації народного господарства та позиції влади, політичними мотивами захисту національних інтересів радянської держави, у кінцевому результаті інтересами партгосноменклатуры, має поступитися сьогодні балансу взаємодії принципів, і норм публічного й приватного права — органічних складових єдиної, цілісної системи права України. Йдеться стратегії формування, функціонування та розвитку такої системи права, яка гармонійно забезпечувала б взаємодія об'єктивно що у суспільстві як приватних, і публічних потреб та інтересів особи, й держави, їх взаємну відповідальність. У цьому повинні функціонувати лише адекватні форми і нові методи правовим регулюванням. У частковості, йдеться про реальному створенні принципово нової законодавчої моделі економічних відносин громадянського суспільства на Україні, основою якому мають бути публічно визнані загальновизнані частноправовые основи. Передусім йдеться про неприпустимість свавільного втручання, її органів прокуратури та посадових осіб, у частноправовые відносини громадян, і приватних юридичних за умови, що де вони виходять із рамок закону; юридичне рівність, вільне волевиявлення, майнову самостійність і політичну волю договорів учасників господарських (у широкому значенні) відносин; продоление незаконного позбавлення права власності; судовий захист майнових і особистих немайнових правий і інтересів фізичних юридичних осіб в разі їх порушення і тому.

Навіть державі, як його діятиме частноправовой сфері, як суб'єкт майнових відносин, суб'єкт громадянського права, виступаючи через створювані їм публічні юридичних осіб, мають бути такі ж правничий та така сама відповідальність, як й у інших суб'єктів. Тобто до державі цьому випадку має запрацювати також частноправовой порядок регулювання і норми приватного права. Зокрема, державна власність повинна захищатися так само цивільно-правовими способами, як та інших власників, а позовна давність у своїй мусить бути однаковою для суб'єктів приватноправових взаємин держави і тому подобное.

Проте правової держави як политико-управленческий феномен, який має нести певні соціальні обов’язки, і відповідальність перед суспільством, повинен мати право втручатися (проте тільки законних підставах) до сфери приватної власності, якщо порушуються публічні інтереси і право суспільства. Це означає, де, де діє принцип верховенства права, як держава мусить предохранять приватну власність, але й він власник повинен мати певні соціальні обов’язки, і відповідати (зокрема і певну юридичну) перед обществом.

Впровадження у життя нових ідей, принципів, і положень Конституції України, трансформація українського правового системи що неспроможні і повинні здійснені, по-перше, миттєво, шляхом радикального, революційного зламу існуючих інститутів і норми і, по-друге, самі в себе[9]. Перетворення сучасних суспільних відносин на правових засадах, становлення країни демократичного політичного режиму та скорочення економічної порядку, забезпечення права і свободи чоловіки й гідних умов її життя, впровадження реального самоврядування і народовладдя, забезпечення добробуту народу й суспільного згоди у суспільстві, організації функціонування державної влади, її гілок погоджується з Конституцією і її основі - справа значних успіхів і копіткого співробітництва всього українського народу, погоджених дій державотворців і службовців і від перетинання громадян. І це процес співробітництва повинен бути системним, послідовним, поетапним і, эволюционным.

5. Шляхи формування правової держави в Украине.

Важливим етапом по дорозі становлення незалежної України, розвитку ознак її самостійної державності стало прийняття Верховним Радою України 28 червня 1996 р. українській конституції. Як политикоправової акт щонайважливіші і довгострокового дії вона представляє фундамент як сучасних, а й майбутніх демократичних змін у громадських відносинах, основу формування правової системи українського громадянського суспільства, соціального, правового держави, її національного законодавства. Можна стверджувати, що закладено фундаментальні конституційні принципи правової поля економічного і політичного функціонування суспільства, взаємовідносин держави, нашого суспільства та особи (людини, гражданина).

Як Основний закон України, Конституція як окреслює контури цивілізованого соціального, правової держави й виступає основним джерелом поточного законотворчості, а й юридичне закріплює такі демократичні цінності й принципи, що ще потрібно буде вводити в практику національного правотворчества і правозастосування. Це, по-перше визначає головними рисами й особливо процесу безпосередньої реалізації демократичних правових ідей норм Конституції на життєдіяльність української спільноти, оскільки ступінь реальної демократичності будь-який конституції то, можливо посвідчено лише за практичне застосування її норм[10]. По-друге, це спричиняє актуальність розробки нової парадигми вітчизняної юридичної науки, її правознавства і державознавства. Відомо, що у свого часу соціальна функція радянської юридичної науки зводилася владою насамперед до підтримки і захисту інтересів, а правознавство старанно сповідувала, переважно, нормативний підхід права, розглядаючи його лише як елемент надбудови, невід'ємний потім від держави, продукт і інструмент останньої, основу знаряддя здійснення класового панування в державних формах. Марксистсько-ленінське вчення випливало з тлумачення держави як апарату класового панування і придушення. Звідси похідними були уявлення, що — це свобода, закон панівного класу, який мав свій вияв у юридичної формі; право — це форма висловлювання застосування насильства, й іншого подібного начиння. Справедливої є думка, що саме ототожнення теоретично і юридичній практиці права лише з нормами, які видаються державними органами, це що інше, одностайно з ознак тоталітарного політичного режиму, піднесеність держави над суспільством, приниження демократії. І слід визнати, як і досі непреодолено правове спадщину радянських часів, коли право юридично закріплювало фактичну диктатуру партгосноменклатуры, панування адміністративно-командних методів управління у економіки та легітимну основу тоталітарного режиму на суспільстві. [11].

Концептуальним ядром сучасної правової парадигми має бути визначення пріоритетного місця та ролі людини і громадянина в гражданскоправових і соціальних державно-владних відносинах, соціальній та системі юридичних категорій, розуміння держави як політичної функції громадянського суспільства, які мають здійснювати реальний контролю над державної життям, а закону як певної функції правничий та держави. Звідси необхідно якісно нове правопонимание, усвідомлення складної природи діалектичній взаємозв'язку правничий та закону, відповідності останнього моральним требованиям.

Що ж до конструктивно-критического вивчення і практичного використання світового досвіду правового розвитку демократичної суспільства для формування національної парадигми права, він безперечно заслуговує на увагу. Однак цьому потрібно враховувати, що у конкретні історичні юридичні факти, події, інституції іншого подібного начиння необхідно дивитися лише, як у можливі аналоги, варіанти рішень певних громадських проблем, вже колись, тій чи іншій мірою реалізовані. Правові поняття, що застосовуються в юридичної науці, і практиці, таку ж мінливі над своєю сутністю та змісту, як рухливі, динамічні реальні життєві процеси. Тому, як виявляється, некоректно з наукової думки і навіть небезпечно з прагматичної як «модернізувати» історію правничий та будувати укладання щодо подій й далекого минулого виходячи з правових поглядів кінця ХХ століття, сучасних поглядів на добро і зло, і сліпо переносити на сучасний національний грунт старий будинок і чужій правової досвід минулого і знання, не визначившись особливостям конкретно-історичного правового стану нашого суспільства. У розумінні можна стверджувати, що мав рацію Гегель, пишучи: «…Досвід і розпочинається історія вчать, що народи й уряду ніколи нічого не навчилися з відчуття історії і діяли погоджується з настановою, які можна було б мати з його. У кожну епоху виникають такі особливі обставини, кожна епоха є настільки індивідуальне стан, що у цю епоху необхідне й можливо приймати лише рішення, які випливають саме від цього стану… Бліді спогади минулого немає ніякої сили проти життєвості і свободи сучасності». Не можна компенсувати виправдатись нібито відсутністю Україні реальної демократичної соціально-культурної, правової середовища спроби вивести і застосувати правові категорії й поняття ні з власного правового досвіду, та якщо з науково-практичного досвіду країн розвиненою демократії, де історичному природно-эволюционному розвитку ринкових відносин одночасно корелювали становлення громадянського суспільства і правової держави, відповідного рівня розвитку. У цьому некоректно посилатися і експортні оцінки західних учених-юристів, чиї знання базуються на дослідженнях правових взаємин держави і проблем далеко ще не адекватних суті, змісту і особливостям громадських відносин також проблем перехідного періоду в Украине.

Нові громадські реалії вимагають непросто адміністративнополітичного скасування колишнього радянського права, реформування, вдосконалення успадкованою від колишнього СРСР правової системи. Відомо, що у принципі реформувати чи модернізувати (вдосконалення зовнішніх проявів, ознак об'єкта) будь-який соціальний об'єкт перетворень можна лише тому випадку, коли він своєї базисної структурі має потенціал позитивного розвитку, а чи не є (як у нашому разі) дезинтегрирующую соціально-культурну матерію, яка не витримала історичного випробування часом. Сьогодні має йти про заміні, з урахуванням українській конституції, успадкованою системи права, трансформації всіх складових правової системи, їх взаємозв'язків: правової культури та свідомості, ідеології, юридичної науки, правової політики і юридичної практики тощо. І, безумовно, мова повинна бути про створенні якісно нової виборчої системи національного законодавства, про підвищення ролі законотворчого процесу у життєдіяльності нашого суспільства та функціонування держави. Доречно у плані прислухатися до слів професора права, академіка Української Академії Наук Б. Кистяковского, що ще 1909 р., аналізуючи суть процесу правообразования, наголошував, що «старе право неспроможна являюся просто скасоване, оскільки його скасування має дію тільки тоді ми, як його замінюється новим правом. Навпаки, просте скасування старого права веде лише до того, що тимчасово воно на кшталт не діє, зате потім відновлюється в усій своєї силе"[12] .

Закріплення законодавцем у Конституції України основ демократичних соціальних свобод у суспільстві, породжує необхідність як розширення правового простору, розробки організаційно-правових механізмів їх реалізації, створення непросто «кількісно нового» законодавства, а «якісно нового» — правового законодавства, його системи, яка відповідала б загальним потребам українського народу у демократичній політико-економічному розвитку суспільства. У цьому системі кожен закон може бути як органічно пов’язані з іншими, чи відповідати як об'єктивним потребам життя, і, головне, реальним можливостям задоволення, має лише враховувати пріоритети загальнолюдських правових цінностей, чи особливості національнокультурного і соціально-класового характеру громадських відносин, повинен включати досягнення юридичної науку й законодавчої техники.

———————————- [1] Паритет — (юрид.), принцип рівного представництва сторін. Наиб. поширений при согласит. розгляді трудових конфліктів у арбитражах.

[2] Кумівство (перен. від НЕПОТИЗМ від латів. nepos, рід п. nepotis — онук, племінник), роздача рим. папами для зміцнення своєї. влади дохідних посад, высш. церк. звань, земель родичам. Був широко поширений у 15−16 вв.

[3] Див.: Рабінович П. М. Філософія права: деякі наукознавчі аспекти // Вісник Академії правових наук України. — X., 1997. — № 1.— З. 46.

[4] Див.: Шемшученко Ю. Теоретичні засади концепції розвитку законодавства України // Право України. — 1996. — № 8.-С. З, 4.

[5] Див.: Тихомиров Ю. А. Держава межі століть // Держава право. — 1997. — № 2. — З. 32.

[6] Див.: Козюбра М. 1. Методологія права: концептуальні підходи // Проблеми методології сучасного правознавства. Матеріали міжнародної науковотеоретичної конференції. 9—10 жовтня 199 року. — До., 1996. — З. 23.

[7] Див.: Бандурка Про., Пушкін Про. А., Зайцев Л. Право й держава // Право України. — 1995. — № 11.-С. 4.

[8] Див.: Шершеневич Г. Ф. Загальна теорія права. — М., 1910. —Т. 1.—С. 25.

[9] Див.: Назаренко Є. До запитання про конституційну реформу державної влади України // Право України. — 1996. — № 10.—С. 7, 9; Тацій У., Тодика Ю. Методологічні запитання розвитку конституційного процесу // Право України. — 1996. — № 12.—С. 29. [10] Див.: Про ін і ш до У. Конституція — основа подальшого розвитку законодавства й правової системи України // Право України. — 1996. — № 9. — З. 45—46; Т про дика До}. М. Функції Конституції України та її загальна характеристика // Вісник Академії правових наук України. -1997.-№ 1.-С. 20- 28. [11] Дів.: М е дведчу до У. Про теорію й практику конституційного процесу в Україні // Право України. — 1995. —№ 8.—С. 16. [12] До і з т яковский Б. А. На захист права // Віхи. Інтелігенція у Росії: Рб. ст. 1909;1910. — М., 1991. — З. 123.