Концепция людини у поезії Єсеніна

Концепция людини у поезії Есенина

Я гадаю:

Как прекрасна Земля.

И у ньому людина.

С. Єсенін.

В своїх поетичних збірок і публіцистичних творах Сергій Олександрович Єсенін створює неповторну, образну концепцію людини. Часто вірші написані від першого особи, і тоді особистість поета та її ліричного героя зливаються. Поезія З. А. Єсеніна дуже особистісна, усі події пропущені через серце й душу автора. Звідси неймовірне кревність із довкіллям, включенням Космосу в «земної побут» селянської села.

Вот вже вечір. Роса.

Блестит на кропиві.

Я стою у дороги,.

Прислонившись до вербі.

От місяця світло великий.

Прямо на форумі нашу дах.

Где-то пісня солов’я.

Вдалеке я чую.

Вначале світ поета не затуманений проблемами, і ще безтурботний і прекрасний, відчувається повна гармонія автора з навколишнім. Але що дорослішим стає поет, тим більше бачить, і розуміє, що не так чудово, як і величної природі. Людина втручається у століттями усталене, порушує звичний хід речей, а зможе зберегти прекрасної навколишню природу? Це питання звучить вже у ранньому вірші «Сорокоуст».

Видели ви,.

Как біжить по степах,.

В туманах озерних криючись,.

Железной ніздрею хропучи,.

На лапах чавунних поїзд?

Черт б взяв тебе, поганий гість!

Наша пісня з тобою не зживеться.

Жаль, що у дитинстві тебе більше не довелося.

Утопить, як відро в криниці.

Уйдя із села у великий світ, поет не знаходять у ньому підтримки, немає колишньої гармонії у душі. Хочеться руйнувати і громити всі навколо, йде грунт з-під власних ніг, немає опори для поетичної душі.

Я навмисне йду нечесаним,.

С головою, як гасова лампа, обов’язок.

Ваших душ безлиственную осінь.

Мне подобається у сутінках висвітлювати.

Мне подобається, коли камені брані.

Летят у мене, як град рыгающей грози,.

Так добре тоді мені згадувати.

Заросший ставок і хрипкий дзенькіт вільхи…

В свої корені автор шукає підтримку з життя, аби протистояти важким негодам, які чимало з його шляху. Поет — завжди мислитель, замислюється про вічні питання буття, своє місце у цьому величезному і чужому йому світі, шукає родинні душі, щоб розділити разом радість, турботи, сум. Але, на жаль, залишається самотнім, незрозумілим. Життя швидко рухається вперед, з ним непросто встигнути. І навіть у колись близькій серцю Єсеніна селі тепер співають зовсім інші пісні, інша будується життя.

А життя кипить.

Вокруг мене шастають.

И давні листи й молоді особи.

Но нікому мені капелюхом вклонитися,.

Ни у чиїх очах не знаходжу притулок.

И це! Я, громадянин села.

Которое лише тим гаслам і буде славне,.

Что тут колись баба народила.

Российского скандального пиита.

Но голос думки серцю каже:

«Опомнись! Чим ж ти скривджений?

Ведь це тільки нове світло горить.

Другого покоління у хатин…".

Вместе зі зрілістю приходять мудрість й розуміння невідворотності змін. Поет намагається осмислити те що, встановити зв’язку з цим новим світом, розраховувати на гармонію, без яких неможливий творити.

Ну що! Вибач, рідний притулок.

Чем послужив тобі — і тих вже задоволений.

Пускай мене сьогодні співають —.

Я співав тоді, коли було край мій хворий.

Приемлю все Як є всі приймаю.

Готов йти вибитим гарячих слідах.

Отдам всю душу жовтня і травня,.

Но лише ліри милої не віддам.

Мятежная душа Єсеніна нічого не знаходила спокою, навіть любов — прекраснейшее почуття обертається стражданнями і втратами. Занадто емоційний поет, незручний в спілкуванні, гребує нічого і ні кому пристосовуватися. В нього свій шлях, по якому веде талант, доля, предначертанность сущого. Єсеніну хочеться зупинитися, стати «статечним» і слухняним, але ці суперечить її натурі, він вже «закусив вудила».

Любимая! Мене ви любили.

Не знали ви, що у сонмище людському.

Я був, як кінь загнана, в милі,.

Пришпоренная сміливим ездоком.

Пережив бурі, поет щасливий, що залишився живий, нині у радянської боці він «найзатятіший попутник». Але часом же знову знаходять сумніви. «Життя моя? чи ти приснилася мені?» Така вже доля великого поета — сумніватися і мучитися, виливаючи свої страждання й невеличкі радощі у прекрасні вірші. Не уникнув цієї долі й Сергій Олександрович Єсенін. Завдяки його правдивому поетичному щоденнику ми судимо про часу й людях, дивимося на події його мудрими і сумні очима.

Спит ковила. Рівнина дорога,.

И свинцевим, свіжості полин.

Никакая батьківщина інша.

Не віллє мені груди мою теплінь.

Знать, в усіх нас така доля,.

И, мабуть, будь-якого спитай —.

Радуясь, лютуючи і мучась, Добре живеться на Русі.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.