Історія вчення держави і права

План:

1. Загальні інформацію про Руссо.

2. Теорія громадського договору в якості основи концепції антифеодального держави й права, розвитку личности.

3. Укладання, вплив концепції Руссо надалі розвиток правових идей.

1. Загальні інформацію про Руссо.

«Жан Жак Руссо (1712−1778гг) -представник лівого дрібнобуржуазного крила французьких Філософів-просвітителів, філософ, соціолог і естетик, одне із теоретиків педагогики."[1].

Те, що філософський словник не вважає Руссо правознавцем, а вважає філософом зрозуміло і можна пояснити, а й Радянський енциклопедичний словник пише: «письменник, філософ, представник сентиментализма». 2].

Річ певне у цьому: правові ідеї Руссо -складова частина однієї з етапів історії політичних вимог і правових навчань, яке сумарна теоретична і практична діяльність, що багато втратила б за відсутності його ідей робіт з праву, є складовою епохи просвещенья.

Приблизно так факту, що теорії права творчий доробок Руссо значно б втратила в цінності, так само явним фактом буде моє твердження, що правові ідеї Руссо роблять історію правових навчань більш наукової та повної, а навчальної дисципліни «Історія навчань про країну і праві», тема Руссо є одним із необхідних тим курсу, складовою частиною розвитку права.

Слід враховувати, що у прапора просвітителів було написане: «Наука і прогресс».

Будемо дотримуватися цього девізу під час роботи над темой.

2. Теорія громадського договору в якості основи концепції антифеодального держави й права, розвитку личности.

Вперше трактування держави як результату договору для людей була висунуто давньогрецьким мислителем Эпикуром (341−270 рр. до зв. е.). З його погляду суспільства й держави передує «війна всіх проти всіх», і повна анархія, люди прибували може необмеженої особистої свободи. Нею які й вирішили поступиться користь держави, щоб припинити анархію, дбати про безпеку, особисті правничий та приватну собственность.

Развёрнутую форму ця теорія отримало 17−18 ст., у зв’язку з боротьбою буржуазії проти феодалізму й абсолютною монархії. Теорія була серьёзна опрацьована на кшталт тогочасна і висунуто Р. Гроцием, Т. Гоббсом, Д. Дідро, Ж. Ж. Руссо і др.

Своєрідність початковій позиції Руссо полягала у тому, що природним станом людей він вважав не стадність (виненколектив), а самотність, у цьому стані вони були ласкаві справедливі. Природна початок у людині було перекручене і ущемлено цивилизацией.

І надалі проблеми суспільства, держави й права висвітлюються у навчанні Руссо з позиції обгрунтуванні та цивільного захисту принципу й ідей народного суверенитета.

Народний суверенітет -«повновладдя народу, тобто. володіння народом соціально-економічними і з політичними коштів реальної участі в управлінні справами й держави. Народний суверенітет -одне із принципів конституційного ладу переважають у всіх демократичних государствах». 3].

Распространённые тоді ставлення до природному стані Руссо використовує як гіпотезу для викладу своїх взглядов.

У природному стані, тобто. періоді, коли ніким не організований людина жив у злагоди з природою, керуючись правилами і принципами, що випливають із саму природу людини, всі були рівні, і не приватної власності. Руссо знаходять у цьому стані (природному) лише фізичне нерівність, дане природою. Поява приватної власності вело до своєрідного соціального нерівності, потім до боротьби між багатими і «бідними. Це протиприродно і веде до появи права сильного. Захоплення багатих чергуються з розбоями бідних. Так Руссо представляв предгосударственное стан человечества.

Вихід було запропоновано багатими. Він перебував у угоді створення державної влади законів, яким буде підкоряться все.

Проте, втративши природну свободу, бідняки не отримали свободи політичної. Отже, що суспільний договір було порушено і перекручений саме богатыми.

Для виправлення такої ситуації Руссо пропонує концепцію «створення Політичної організму як справжнього договору між народами і правителями». Головне завдання -збудувати незалежну державу, перетворити скупчення людей суверенний народ, а кожного чиновника в гражданина.

Це буде таку форму асоціації, «що захищає і захищає усією общею силою особистість й передати майно кожного з п’яти членів асоціацію та завдяки якої, кожен, поєднувався з усіма, підпорядковується, проте, лише самому собі, й залишається так само вільним як і прежде». 4].

У результаті укладення справедливого громадського договору асоціації переростає в колективне Ціле, які з стількох членів, скільки голосів налічує загальні збори. Тепер асоціація стала юридичним обличчям. Колишня громадянська громада тепер іменується Республікою, чи політичним організмом. Коли це організм пасивний, члени називають його Державою, коли активний Сувереном, а і при співставленні його (Політичної організму) з йому подібними Державою.

Колишні члени асоціації отримують ім'я -народ (це разом, а окремішності -громадяни). Усі підпорядковуються законам Держави. З сказаного слід, що Руссо, обгрунтовуючи концепцію громадського договору, висловлює свій ідеал держави й ставлення до праві. Його основна думка полягає у цьому, що тільки встановлення держави, політичних взаємин держави і законів, відповідних його концепції громадського договору, може виправдати з позиції розуму, справедливість право -перехід від природного стану до стану громадянське. Він явно ідеалізує природне стан, починаючи «Громадський договір» словами: «» Людина народжується вільним, але всюди він у кайданах «» .

Завищені гідності минулого, де нібито панували свобода, рівність і братство, дає його доктрині високі критерії для критики сучасності й виконання вимог до будущему.

Для сучасників було дуже важливе його затвердження: поки народ підкоряється, вона діє добре, якщо народ скидає із себе ярмо, він надходить ще краще, бо отримує свободу, яку в нього викрали. Він фактично обгрунтовує і виправдовує революційному шляху скинення не лише феодалізму, а й подальших порядків. І тоді водночас він стверджує, що сила не створює права, а основою будь-якою законною влада може бути лише соглашения.

Завдяки громадському договору все виявляються рівними внаслідок угоди, і з права; за переходу до державі кожен індивід віддав природне рівність і політичну волю, а замін отримав договір на встановлені правничий та свободы.

При «» поганих «» правліннях рівність це оманливе, бо бідняк утримується у злиднях, багач -в розкоші. Цікавий у Руссо майновий критерій: жоден громадянин ні мати статком, щоб мати можливості купити іншого, і не ні бути настільки бідним, щоб бути вимушеним себе продавать.

У основі суспільного договору лежить воля. Загальна воля відрізняється від волі всіх: перша має на увазі загальні інтереси, друга — приватні, суму виявів волі приватних осіб. Він допускає, щоб партії, групи і об'єднання брали конкуренцію з сувереном. Межі державної влади у її взаєминах із індивідом ставляться тим, що «» суверен зі свого боку неспроможна накладати на підданих узи, непотрібні для громади, вона може навіть бажати цього, що у силу закону розуму, і з закону природного щось відбувається безпричинно. Зобов’язання громадян і держави взаємні, а дію цієї - непреложны.

У той самий час Руссо вважає, що суверен: «стоїть вищою, і судді, і Закону». Навіть Громадський договір йому необов’язковий. Влада суверенна, а тому може страчувати і милувати, має право життя й смерть підданих. Він відкидає навіть вимоги будь-яких гарантій захисту прав індивідів в стосунки з державою. Гарантії, стверджує Руссо, потрібні суверену проти підданих, щоб забезпечити виконання обов’язків перед сувереном. Така установка виправдовує необхідність примусу у відносинах держав з гражданином.

По слова Руссо громадське угоду дає Політичному організму владу необмежену з усіх його членами. За змістом концепції йдеться про суверенітет народу, який сприймається як загальна воля. Суверенітет неотчуждаем і неподільний. Народ як носій і виразник загальної волі, по Руссо, «» то, можливо уявляємо лише собою «» .

Законодавча влада може і має здійснюватися народом — сувереном безпосередньо. Виконавча влада створюється не так на основі суспільного договору, а, по рішенню суверена як посредствующего організму для зносин між підданими і сувереном.

Виконавча влада уповноважена здійснювати закони та підтримувати політичні та цивільні свободы.

Залежно від цього, кому вручена виконавча влада (всім, деяким, одному), Руссо розрізняє форми управління: демократія, аристократія, монархія. Руссо вважав, що демократичне правління найбільш придатне для малих держав, аристократичне — для середніх, а монархічне — для великих. У Руссо ці відмінності грають подчинённую роль, оскільки суверенітет й діє законодавча влада належить всьому народу.

Але він називав Республікою всяке Держава, керовану у вигляді законів. Задля підтримки положень громадського договору ЄС і контролю над діяльністю виконавчої періодично повинні скликатися народні зборів, у яких слід таврувати голосування у окремішності два вопроса:

1. хочете суверену зберегти справжню форму правления?

2. хочете народу залишити управління руках тих, ким він у час возложено?

Народ проти неї як змінити форму правління, а й зовсім розірвати саме громадське угоду й взагалі повертатися на природну свободу.

Руссо розрізняє чотири роду законів: політичні, цивільні, кримінальні і «найважливіші із усіх, — звичаї, звичаї і особливо громадське мнение». 5].

Він підкреслює, що темі громадського договору ставляться лише політичні законы.

Політичні - основні закони. Вони загальний характер волі поєднується зі загальністю предмета. Такий закон розглядає підданих як єдине целое.

Мета будь-якої системи законів — воля і рівності. Закони — необхідне умова громадянської асоціацію та гуртожитки. Потрібні непросто закони, а система законів. Така потреба породжує попит на Законодавця, під яким Руссо має на увазі засновників держав, реформаторів у сфері політики, правничий та морали.

Діяльність незвичайного законодавця просвіщає народ і підготовляє грунт його власного виступи у ролі законодавця. Законодавчу владу він вважає серцем государства.

Що стосується небезпеки, коли промову про порятунок Батьківщини можна призупинити дію законів і заснувати диктатуру, що має бути лише короткочасною. 3. Укладання. Вплив концепції Руссо на подальші розвиток правових ідей. Руссо багато в чому суперечливий та значною мірою невідь що точний. Це має значення для таких людей, що з наукових позицій вивчають його доробок, але вони враховують час, обставини, мета зародження цих идей.

Почну з мети. Він реалізував її повністю, коли виховані з його ідеях маси пішли 14 липня 1789 року в штурм Бастилії. Він не була однією з виготовили повалення феодалізму, а прапором тих, котрі брали що у боротьбі, знаючи, як і навіщо треба робити. Його ідеї народилися, коли потрібно було скинути старе і добре відома (феодалізм з його інститутами) і можуть побудувати щось нове. Він намітив контури цієї нової. Його ідеї на тій чи іншій мері відбито у основних документах (починаючи з Декларації правами людини і громадянина, прийнятої установчим зборами Франції у серпні 1789 року й з Конституцією України 1996 года).

Не ніколи й над однаковій мірі, та її радив під час створення законів враховувати географічні чинники країни, заняття і чесноти народа.

«Своїм вченням закон як вираженні загальної волі і потрібна про законодавчої влади як прерогативі неотчуждаемого народного суверенітету, своєї концепцією громадського договору ЄС і принципів організації держави Руссо надав дуже впливає на наступне розвиток державно-правової думки і політичною практики. Його доктрина стала однією з основних ідейних джерел у процесі підготовки й проведенні французької буржуазної революції, особливо у її якобінському этапе». 6].

я вже свідчила ширшому поширенні ідей Ж. Ж. Руссо: вона потрібна современности.

1. Історія політичних лідеріва і правових навчань. Підручник для вузів. Під загальною редакцією В. С. Нерсесянца. М., 1999.

2. Філософія епохи ранніх буржуазних революцій. Т. И. Ойзермана. М., 1983.

3. Проблема людини у західної філософії. М., 1988.

4. Великий юридичний словник. М., «Инфра-М», 1998.

5. Радянський енциклопедичний словник. М., 1987.

6. Філософський словник. М., 1981. ———————————- [1] Філософський словник. М., 1982 год. [2] Див. Радянський енциклопедичний словник. М., 1987 год. [3] Великий юридичний словник, М. «Инфра -М», 1998 год. [4] Див. Історія політичних вимог і правових навчань. Підручник для вузів. Під загальної редакцією члена-кореспондента РАН, доктора юридичних наук, професора В. С. Нерсесянца. М., 1999 год, с292 [5] Історія політичних правових навчань. М., 1999, з. 298. [6] Історія політичних лідеріва і правових навчань. М., 1999, з. 300.