Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. 90-ті роки ХХ ст. становлять якісно новий період в історії українського суспільства і держави, бо саме в цей час Україна вийшла на самостійний шлях свого розвитку. Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що відбувалися у нашій країні в останнє десятиріччя ХХ ст., були пов’язані з початковим процесом входження України у світове співтовариство, із встановленням пріоритету загальнолюдських цінностей світової цивілізації. У зв’язку з цим гостро постала проблема підготовки власних висококваліфікованих фахівців, здатних вирішувати складні завдання і визначати орієнтири розвитку тієї чи іншої галузі освіти і науки. Серед головних завдань важливе місце завжди посідала і підготовка нового покоління фахівців-істориків. Виключна роль у даній справі належала і належить вищим навчальним закладам (надалі - ВНЗ), їх факультетам і філіям, де здійснюється підготовка фахівців історичного профілю.

Зі змінами у суспільстві посилювалися вимоги до професійного рівня фахівця історичного профілю. Різним освітнім ланкам, від загальноосвітньої школи до підготовки кадрів вищого рівня, українській історичній науці, відповідним музеям, архівам та іншим установам потребувалися висококваліфіковані фахівці-історики якісно нового рівня. Така вимога є актуальною і в наш час.

Щоб виявити і зрозуміти закономірності у діяльності ВНЗ України з підготовки істориків, стан цього процесу на сучасному етапі та головні напрямки подальшого його вдосконалення, важливо дослідити, проаналізувати і узагальнити досвід функціонування і розвитку системи підготовки істориків у різні історичні періоди, у тому числі перше десятиріччя незалежності України (1991;2000 рр.).

Отже, актуальність проведеного дослідження обумовлена низкою наступних чинників.

По-перше, до сьогодення більшість наукових публікацій з досліджуваної теми, на жаль, стосуються лише окремих аспектів підготовки фахівців історичного профілю і не відтворюють цілісного уявлення про розвиток цього процесу у 90-ті рр. ХХ ст. Існує об'єктивна необхідність створення узагальнюючої праці, у якій вказаний процес було б розглянуто у сукупності його складових елементів — нормативно-правової, матеріально-технічної і науково-інформаційної баз, особливостей навчально-виховного процесу та їх вдосконалення, стану забезпечення історичних підрозділів ВНЗ висококваліфікованими науково-педагогічними кадрами тощо.

По-друге, в умовах утвердження України як самостійної держави, відродження культури та історії українського народу, гуманізації та гуманітаризації освіти існуючий рівень компетентності та професіоналізму істориків не завжди відповідав потребам суспільства. Швидкий розвиток соціально-гуманітарних наук, зростання обсягів інформації, використання нових методологічних підходів до вивчення та аналізу історичного поступу людства, насамперед, цивілізаційного та культурологічного — зробили нагальною потребу вдосконалення якості підготовки істориків.

По-третє, на кінець 90-х рр. ХХ ст. в Україні діяла широка мережа (понад 40 ВНЗ, не враховуючи їх філій та регіональних представництв) вищих навчальних закладів державної і недержавної форм власності, де здійснювалася підготовка істориків.

По-четверте, розгляд досягнень і проблем розвитку вищої освіти у визначений період, з виокремленням закономірностей і особливостей державного і недержавного сектору вищої історичної освіти представляє науково-практичну цінність, тому що дозволяє виокремити позитивні і негативні риси цього процесу, і може сприяти його подальшому вдосконаленню.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною науково-дослідницької теми кафедри історії слов’ян Донецького національного університету (тема затверджена Міністерством освіти і науки України під загальною назвою «Актуальні проблеми наукового і методичного вдосконалення курсу історії України для природничих, економічних та гуманітарних факультетів» за №Г-01/28).

Мета дослідження — проаналізувати практичну діяльність ВНЗ України з підготовки фахівців історичного профілю у 90-ті рр. ХХ ст. у визначених аспектах, виявити накопичений позитивний досвід, викрити проблеми і недоліки цього процесу, і сформулювати практичні рекомендації щодо його вдосконалення.

Для досягнення окресленої мети, автор намагався вирішити наступні конкретні завдання:

• — дати огляд літератури та характеристику історичних джерел з проблеми;
• — проаналізувати стан та зміни у нормативно-правовій, матеріально-технічній та науково-інформаційній базах підготовки істориків у ВНЗ України у визначений період;
• — виокремити позитивні заходи і зробити практичні рекомендації щодо вдосконалення якості навчально-виховного процесу на історичних підрозділах ВНЗ (факультетах, відділеннях);
• — розкрити питання забезпечення історичних підрозділів ВНЗ висококваліфікованими науково-педагогічними кадрами;
• — прослідкувати тенденції і умови підготовки істориків у ВНЗ державної і недержавної форм власності.

Об'єктом дисертаційного дослідження є вищі навчальні заклади України III і IV рівнів акредитації, що готують фахівців історичного профілю.

Предметом дослідження обрано основні тенденції та закономірності процесу підготовки фахівців історичного профілю у ВНЗ України за напрямами «Історія» і «Педагогічна освіта (вчитель історії)» .

Хронологічні межі дисертації охоплюють перше десятиріччя незалежності України — 1991;2000 рр. У даний часовий відрізок в історії України відбувались важливі зрушення у розвитку вищої освіти: здійснювався перехід до нового світогляду, відповідно до офіційних державних документів передбачалося реформування вищої школи, обговорено і введено в дію Закон «Про освіту», було прийнято нову Конституцію України та ін.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що здійснено першу практичну спробу дослідити з сучасних методологічних позицій, на базі досягнень вітчизняної та зарубіжної історіографії, аналізу раніше опублікованих і нових архівних джерел діяльність ВНЗ України з підготовки істориків (1991;2000 рр.) як окрему підсистему вищої освіти, що має свої форми, зміст, закономірності і принципи розвитку. Автором виявлено позитивний досвід діяльності ВНЗ й разом з цим наявні проблеми і недоліки, які були притаманні цьому процесу.

У роботі розкриті основні тенденції підготовки істориків у 90-ті рр. ХХ ст., виявлені спільні і відмінні риси цього процесу у вищих закладах освіти державної і недержавної форми власності.

Проведене дослідження дало змогу ввести у науковий обіг низку невідомих або маловідомих документів, особливо матеріалів архівів Міністерства освіти і науки України і низки ВНЗ державної і недержавної форм власності. До особистого внеску здобувача можна віднести самостійні авторські підрахунки і узагальнення, які дозволили глибше висвітлити окремі положення досліджуваної теми.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал, теоретичні положення та висновки можливо застосувати під час написання узагальнюючих праць з історії діяльності ВНЗ України чи її окремих регіонів, монографій, методичних посібників та статей, лекційних курсів і спецкурсів з історії історичної освіти України для вищих закладів освіти. Наведений матеріал може бути використаний музеями історії ВНЗ України при доповненні діючих експозицій, створенні нових виставок, написанні текстів екскурсій, лекцій і статей. Матеріали дисертації можуть стати в нагоді при розгляді освітніх процесів на уроках краєзнавства в загальноосвітній школі. На їх основі можна розробити факультативний курс занять.

Найголовніше, що вироблені у дисертації практичні рекомендації можуть бути впроваджені у навчально-виховний процес на історичних підрозділах ВНЗ України для його вдосконалення і подальшої раціоналізації. Зрозуміло, що при цьому обов’язково повинні враховуватися особливості того чи іншого ВНЗ. Окремі практичні рекомендації мабуть допоможуть і представникам інших напрямів соціогуманітарної підготовки у вищій школі.

Апробація дисертаційного дослідження. Основні положення та певні висновки дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії слов’ян історичного факультету Донецького національного університету, доповідалися на наукових конференціях професорсько-викладацького складу ДонНУ у 2001, 2003, 2005 рр., на двох міжнародних конференціях, на науково-методичних семінарах кафедри та засіданні Ради ДонНУ з гуманітарної освіти. Основні результаті дисертації викладено у шести статтях здобувача, чотири з яких надруковано у фахових виданнях з історичних наук.

Структура дисертації. Представлена дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, приміток, списку використаних джерел та літератури, додатків. Повний обсяг роботи становить 280 сторінок, з них основного тексту — 175 сторінок.