Після гетьманування. 
Політичний портрет гетьмана Павла Скоропадського

Однак всупереч подібним заявам і сподіванням історична місія гетьмана, тепер вже колишнього, 14 грудня 1918 року не скінчилася, — наявність екс-гетьмана та сильних хліборобсько-державницьких тенденцій викликала до життя в 1920 році в еміграції український монархічний рух.

Майже весь 1919 рік Павло Петрович перебував у політичних сутінках, працюючи над своїми спогадами у Швейцарії. Але вже у 1920 році його ім'я знову починає згадуватися у пресі — прибічники Директорії УНР та Головного отамана С. В. Петлюри звинувачують Скоропадського у зносинах з російськими монархістами. Це свідчить, що певні сили побоювались появи колишнього гетьмана на політичній арені еміграції. І дійсно, незабаром Павло Скоропадський з’являється, цього разу як прапор руху гетьманців-державників. Його засновником стала Українська хліборобсько-демократична партія на чолі з В. Лиііинським та С. Шеметом, яка згодом оформилась як Український союз хліборобів-державників з центром у Відні.

Хліборобська партія існувала з кінця 1917 року, але її стосунки з П. Скоропадським у 1918;му були досить складними. Слід зазначити хоча б, що з'їзд, який 29 квітня проголосив Скоропадського гетьманом, був не хліборобським, а з'їздом «Союзу земельних власників». «Хлібороби» відокремились від них ще напередодні, 28 квітня, але вітали гетьмана, поставивши йому декілька умов: створення дійсно вільної, незалежної, народної Української держави; скликання Української народної ради; щоб уряд складався з людей, які довели вірність українській національно-державній ідеї та ін. Скоропадський прийняв це звернення, але майже всі вимоги виконані не були, а подальші з'їзди «хліборобів» — заборонені.

Тільки на вигнанні зійшлися шляхи Скоропадського та Союзу хліборобів. Для останніх Павло Петрович став прапором національно-державного будівництва; він же знайшов у них сильну підпору під свої мрії про монархічну Україну.

Ідеологом українського монархічного руху в еміграції був В. Липинський, відомий дипломат, історик та політик, який формулював цю теорію протягом 1920 — 1926 років у своїх листах до «братів-хліборобів». Це була зовсім нова ідеологія, бо, власне кажучи, Українська держава 1918 року не була монархією, а перебувала в процесі становлення і могла перетворитися на будь-яку із політичних форм — диктатуру, монархію, навіть республіку. Про останнє красномовно свідчить той факт, що вже після перевороту, 2 травня 1918 року, делегація лідерів українських соціалістичних партій — В. К. Винниченко, А. Ф. Андрієвський, С. О. Єфремов, О. Салтан і К. Лоський — подала німецькому представникові у Києві проект конституції, де вказувалось: «Виконавча влада в республіці належить теперішньому президентові республіки, який носить ім'я гетьмана, і Раді Міністрів». Були також пропозиції і щодо складу уряду.

Однак 1920 року гетьманський рух — «беззастережно монархічний». Теорія В. Липинського проповідувала Українську трудову дідидьку монархію. За висловами сучасників, певні риси наближали її до італійського корпоративного фашизму Б. Муссоліні, але на відміну від останнього ідеї Липинського не випробувались втіленням в життя.

У редагованому лідером УСХД віденському журналі «Хліборобська Україна» були вміщені і уривки із «Споминів» гетьмана Скоропадського. Перекладав з російської та редагував їх сам Липинський, — адже вони мали стати частиною ідеології українського монархізму. Зрозуміло, що тим самим спогади трохи відійшли від свого первісного вигляду, але це не повинно застерігати читача. Виклад подій, своєї точки зору в них залишився незмінним, тобто таким, яким вийшов з-під пера колишнього гетьмана.

Слід зазначити, що гетьмансько-державницький рух користувався певним авторитетом не тільки в Австрії, Німеччині, куди переїхав після Швейцарії П. П. Скоропадський, але і в США, Канаді. Серед його прибічників цього періоду крім В. Липинського можна назвати С. Шемета, О. Скоропис-Йолтуховського, давнього українського діяча і засновника «Спілки визволення України», історика Д. Дорошенка, В. Левицького, О. Назарука. Останній гідний окремих зауважень хоча б тому, що, будучи галіційським радикалом, у грудні 1918 року виступав проти гетьмана і був членом першого уряду Директорії — міністром преси і пропаганди. Але життя в еміграції, роздуми над долею української державності привели його до гетьманського руху, і в 20-х роках він в Америці вже вдало агітує місцеві українські організації за приєднання до нього.

Відносини гетьмана з «товаришами по боротьбі» складалися не завжди рівно. У 30-х роках він розійшовся із В. Липинським, який претендував на особливу роль у гетьманському русі, і, навпаки, ще тісніше, ніж під час перебування на посту міністра закордонних справ Української держави, з ним порозумівся і заприятелював Д. Дорошенко. Певна перебудова спіткала і гетьманський рух — прибічники Скоропадського об'єдналися в «Союз гетьманців-державників», найбільші відділення якого існували в Німеччині та Америці. Слід підкреслити, що в еміграції колишній гетьман не йшов на компроміси із російським білим рухом, до чого, наприклад, схилявся В. Липинський. Гетьманці залишались окремим струмочком загального Українського руху на вигнанні, і Скоропадський був їх прапором. Досить привести характеристику, дану йому одним із визначних гетьманців, М. Тимофієвим: «Гетьман не є і не був політичним ідеологом. Він був і є активним політичним діячем, що має здібність відчути час і що має здібність сконцентрувати його, зреалізувати стихійні, часом неусвідомлені, але реальні, органічні вимоги мас».

Найбільш драматичний період в житті Павла Петровича в еміграції настав після 1933 року, коли в Німеччині до влади прийшов Гітлер. Йому неодноразово доводилось публічно висловлюватись на його користь хоча б задля продовження існування «Союзу гетьманців-державників» та української громади у Німеччині, але ця організація і особисто Скоропадський ніколи не перебували на службі у гітлерівського фашизму. Навпаки, саме наприкінці 30-х років він послав свого сина і спадкоємця — гетьманича Данила Павловича до Канади, де той налагоджував контакти з українською еміграцією і офіційними колами. Деякою мірою це можна розглядати як спробу перенести центр гетьманського руху на Американський континент і вивільнити його з-під німецького впливу, — спробу, яка з-за певних об'єктивних обставин не вдалася.

Початок Другої світової війни вніс різкі зміни у життя колишнього гетьмана, — він був поставлений перед необхідністю зробити вибір між двома коаліціями держав, що воювали. Змушений зупинитися на німецькій орієнтації, гетьман вважав це одним із кроків до створення незалежної монархічної України — мрії, що супроводжувала його останні 27 років життя і котрій так і не судилося здійснитися.

Помер Павло Скоропадський у квітні 1945 року у Баварії. Немає ніяких сумнівів, що якби він залишився у житті хоча б декілька місяців, його б чекали суд і страта за присудом більшовицького воєнного трибуналу. Але доля подарувала колишньому гетьманові смерть хоча і від поранення, але у родинному оточенні.