Волны міграції. 
Нова ситуація

Волны міграції. Нова ситуація

Вишневский А., Зайончковская Ж.

Распад СРСР неодмінно веде у себе виникнення та Закону нової міграційної ситуації. Зміни можуть бути дуже значними і породити наслідки, важливі не лише країн СНД, але й всієї міжнародної спільноти. Утверждающиеся тенденції міграції характеризуються по крайнього заходу трьома принципово важливими елементами: витісненням стороннього населення з соціального ніші, яку займав не так давно, еміграцією з перенаселених районів і наростаючою еміграцією межі колишнього Союзу.

Реэмиграция російських

Первый з названих процесів зачіпає різні групи з так званого російськомовного населення, а насамперед, зрозуміло, власне російських. Розширення кордонів Росії, їх оборона, часом з’являтимуться нові територій кілька століть тому стали початком просторової експансії її населення. У освоєнні Новоросії, Предуралья, Сибіру, Далекого Сходу, степовій частині Казахстану тощо. буд. брали участь багато народів, але, звісно, головна роль належала найбільш численного етносу країни російським.

Перемещение російських письменників у периферійні райони країни отримав новий сильний імпульс вже у нашому столітті, під час бурхливої урбанізації. До першої світової війни та у перших радянських п’ятирічок воно розгорталося здебільшого території Росії й України, а після Другої Першої світової охопило і колишні національні околиці, населення яких не було готова до масовому переїзд у міста. Інтенсивний приплив російських йшов й у Латвію і Естонію, де природний приріст населення був низький, а рівень життя вищий, ніж у сусідніх регіонах. За 60-ті роки зростання чисельності російських поза межами Росії був у 2,4 рази більше, ніж загалом країною. Але вже роки ознаменувалися появою нових міграційний тенденцій. Приріст російських твори у республіках уповільнився, кому надалі практично припинився. У 80-ті рік він не вийшов межі природного прироста.

Миграционные процеси 60−70 років поступово готували події 80-х, коли почалася масова рееміграція російських. Першої була Грузія, звідки відтік російських йде з 1960;х років (тоді активно стало переселятися до міст місцеве сільське населення), причому відтік йде досить швидко: за 1959;1988 роки чисельність російських письменників у республіці скоротилася на 18 відсотків, тобто еміграція набагато перевищила природний приріст російських. Наступним був Азербайджан. Тут відтік російських почався тоді ж, які чисельність стала скорочуватися у роки. Усього із 1959 року вона на 22 відсотка. З другого половини 1970;х років почався відтік росіян із Середню Азію.

В 1979;1988 роки процес рееміграції російських охопив більшість республік, а тих, куди тривав переїзд, його темпи сильно сповільнилися. У 1990 році російські виїжджали тільки Україну та Білорусь, тоді як із усіх інших республік вони поверталися.

Таким чином, рееміграція російських не нове явище, а давно що тенденція, яка вказує на закономірний, об'єктивного характеру цього процесу, його глибокі зв’язки України із особливостями розвитку республік. У той самий час досі ця тенденція була настільки сильний. І сьогодні у результаті багаторічного міграційного рухи з центру країни — до її периферії поза межами Росії проживає понад 25 мільйонів російських (17,4 відсотка їх загальній чисельності в СРСР). Основна їхня частина (майже 70 відсотків) зосереджена в Україні і у Казахстані. У Казахстані ж гормонотерапія найбільш висока частка російських письменників у населенні. Дуже висока вона й у Латвії, Естонії, Кыргызстане.

Новым явищем останніх стала евакуаційна форма ре-Эмиграции російських, поява серед них біженців із районів гострих етнічних конфліктів. Так було в квітні 1992 року у Росії офіційно зареєстровано 73,5 як тисяча російських, вимушено залишили місця постійного проживання її межами. Але коли виїзд росіян із республік не продиктований безпосередньої небезпекою, що з прямими міжетнічними зіткненнями, й відбувається у досить спокійній обстановці, він також нерідко набуває рис втечі. Відчуття небезпеки зі дедалі більшої силою виштовхує росіян та інших російськомовних, тобто людей, по суті, російської культури, з Середній Азії і деяких інших країн СНД. За даними вибіркового обстеження, проведених Російської Федерації з участю Міністерства внутрішніх справ, серед які прибули до Росію через її меж 1991 року було 56 відсотків російських, 15 українців, 4,2 вірменів, стільки ж білорусів, 3,2 татар, 2,5 азербайджанців.

Сейчас майже очевидно, що результат росіян і супроводжуючих їх етнічних груп товарів із колишніх союзних республік триватиме. Це особливо явно щодо тих нових незалежних держав, де російські порівняно нечисленні і розселені дисперсно. Складніше прогнозувати розвиток подій відношенні великих районів з чисельним і досить компактно котрі живуть російським населенням Східної України, Північного Казахстану тощо. п. Нормальне розвитку подій має виключити масовий виїзд росіян із цих районів, оскільки він означав би міграції таких масштабів, неможливі без великих політичних потрясінь.

Эмиграция з перенаселених регіонів

Вторая важлива складова нових міграційних тенденцій посилення потоку представників корінних етносів з перенаселених регіонів. Слово це взяте лапки, тому що тільки дуже приблизно передає сув’язь умов, які штовхають населення до еміграції. Звісно, вона вмикає у собі суто демографічний тиск, обумовлене надзвичайно швидким зростанням населення, Не менше значення мають непреодоленная архаїчність галузевої структури економіки, збереження її аграрного характеру при не-достаточной розвиненості несільськогосподарських видів роботи і яка з цього нездатність поглинути зростаючий приріст робочої сили в. Слід справити й нерозвиненість самого соціуму, слабку структурованість суспільства, його прихильність до традиційним культурним нормам. Усе це блокує модернізацію, веде до відторгненню соціальних нововведень, до тривалої економічно та культурної стагнації. Якщо ще звичайну у разі брак коштів, то стає зрозуміло, що від'їзд остаточний чи тимчасовий може здатися привабливішим, ніж життя умовах стагнації чи боротьби до її подолання.

Разумеется, і еміграція поєднана з багатьма труднощами, у цій вони можуть розглядатися лише як із можливих реакцій корінного населення в економічні та соціальні напруги, що у ході модернізації. Спочатку більш природними виглядають пошуки місця у вже існуючих модернізований секторах економіки, що беруть форму конкуренції на ринках праці. У республіках колишнього Союзу така конкуренція виявлялася передусім в витіснення стороннього населення корінними жителями, які займають дедалі більшу частина робочих місць. Наприклад, у Середній Азії, з 1977 по 1987 року працівників корінних національностей переважають у всіх республіках майже подвоїлася, у те час і кількість інших національностей збільшилося лише з 39 відсотків, а Туркменії скоротилося на 12. Частка корінних національностей в поповненні робочої сили 1,2 1,4 разу перевищила частку у кількості населення республік. Відбувається стрімке зростання трудовий мобільності місцевого населення, выталкиваемого до міст аграрним перенаселенням. Іншим стає дедалі менше місця.

Однако витіснення прибульців, інородців, звісно, не вирішує всіх негараздів, породжуваних перенаселенням, і найчастіше передує досить значному результату самого корінного населення чи йде паралельно з нею. У СРСР було чимало випадків таких фіналів цілком мирних і як непомітних. Це що вже через два десятиліття від'їзд вірменів з Білорусі, молдаван, казанських татар, народів Кавказу із своїх споконвічних територій. Він був особливо помітний в період між переписами населення 1979 і 1989 років. Головними ареалами еміграції корінних жителів були Молдова, Закавказзі, Північний Кавказ і Середня Азія. Особливо активно роз'їжджалися у кінці країни молдавани. Приймали ж іммігрантів на основному Росія, Україна-2000 і Прибалтику.

В результаті чисельність молдаван у Росії цей час збільшилася на 69 відсотків (у своїй республіці всього на 10,5), грузинів і вірменів на 46 (у республіках на 10,3 і 13,2), азербайджанців в 2,2 разу (24 відсотка в собі), узбеків і туркменів в 1,8 разу (34), киргизів в 2,9 разу (33), таджиків в 2,1 разу (46).

И все-таки масштаби виїзду корінного населення з перенаселених, чи, за прийнятою ми термінології, трудоизбыточных, районів були значно меншими, чим можна було б очікувати, з суто економічних міркувань. Причини такої млявість у самому стані суспільства, яка пройшла ще важливих етапів модернізації, в низькою соціальної мобільності її населення. Типово цьому плані середньоазіатське суспільство. Хоча й нині нерідко можна почути про безробіття у Середній Азії, це безробіття у Західному розумінні. Корінне населення має достатньої кількості місць докладання традиційного йому праці сільське господарство, торгівлі та т. п., хоч якось зводить кінці з кінцями, але з особливо охоче погоджується працювати у незвичних йому умовах індустріального праці.

Речь йде, в такий спосіб, про низькою професійної мобільності корінного населення, яка може зберігатися лише за умов напівнатурального господарства з нерозвиненими монетарними, ринковими відносинами, має глибокі традиційні коріння у регіоні хоч і консервировавшегося що існувала системою. Адже рано чи пізно штучні підпірки цієї архаїчної економіки відпадуть і зростання територіальної та фахової мобільності населення, чи з крайнього заходу значної його частини, стане економічної необхідністю. Тоді представники корінних народів середньоазіатського регіону узбеки, таджики, киргизи, туркмени, каракалпаки почнуть швидко освоювати внутрішній ринок робочої сили в. Оскільки усе ж таки досить обмежений, попри теперішню брак робочих рук в промисловості чи будівництві, всі вони неминуче вийдуть і поза межі своїх територій.

Большую частина цієї пропозиції швидше за все поглине економічного простору колишнього СРСР, бо адаптуватися до місцевих умов Росії чи України узбеку чи казаху по ряду історичних причин ж простіше, ніж, скажімо, до місцевих умов європейського ринку праці. Але тут усе почне обстоять дуже просто.

Уже зараз процеси міграції надзвичайно чуйно відгукнулися на загострення кризи, разгорание націоналізму, розпад Союзу, зниження рівень життя. Аналіз даних останніх показує, що вони почали значно більше замкнутими територіально, більш орієнтованими за свої республіки, зменшилася число напрямів з інтенсивними зв’язками, різко посилилося прагнення національному відокремленню й відособленню. Зростання просторової мобільності населення, щойно затронувший народи Середній Азії і який сягнув порівняно високого рівня народи Закавказзя, молдаван, казахів, перервався. Звузився міжнаціональний обмін. Усе це веде до загострення перенаселення, зростання безробіття у Середній Азії, а итогек посиленню соціальної напруги.

Соперничество на ринках праці, земельні позови ведуть до націоналізму і сутичкам в цій грунті лише з російськими, а й місцевих народами не більше кожної республіки, між представниками однієї релігії. Для прикладу можна назвати конфлікти у Ошской області між киргизами і узбеками, у Ферганській долині між узбеками і турками-месхетинцами, конфлікти у Таджикистані, Дагестані, Чечено-Інгушетії. Політична нестабільність, приймаюча частіше всього етнічну, іноді этнорелигиозную забарвлення, перетворюється на одне із чинників, стимулюючих втеча різних перебігу етнічних та конфесійних груп (приклад турки-месхетинці), й те водночас робить небезпечним переїзд у сусідні держави.

До цього часу відкритої всім народів колишнього СРСР залишалася Росія, вона приймала мігрантів із різних республік, незважаючи на етнічну приналежність. Але й тут з’являються ізоляціоністські настрої.

Таким чином, є певна протиріччя між тенденцією до підвищення потоку емігрантів корінних жителів перенаселених районів СНД, що з особливостей сучасного етапу їх економічного, соціального і демографічного розвитку, та умовами реалізації цієї тенденції не більше СНД на нинішньої економічної і політичну ситуацію. Нерозв’язність цього протиріччя може мати різні наслідки, серед яких і було можливе посилення потоку еміграції межі Співдружності.

На порозі четвертої еміграції

В еволюції зовнішніх міграцій на відміну внутрішніх протягом усього радянської історії однозначно переважали дивергентні Заходу тенденції, що виявлялося колись лише у невизнання свободи виїзду та вживання жорсткіших обмеженнях на в'їзд.

Нельзя сказати, що Радянський Союз перед, яке появи Росія не знали еміграції. Хоча можливість внутрішньої аграрної колонізації дозволяла уникнути масової еміграції за океан типовою для країн Європи, дореволюційна Росія ніяк ж брала участь у великих міжконтинентальних міграціях кінця минулого початку цього століття. По деяких даних, з 1861 по 1915 рік із Росії виїхало 4,3 мільйона чоловік, в тому числі майже 2,6 мільйона доларів на перші 15 років ХХ століття. Дві третини емігрантів направлялися США (у складі які виїхали XX столітті близько 80 відсотків).

Что саме стосується еміграції, у радянські часи, то дослідники виділяють три її головних потоку, званих зазвичай першої, другої і третьої еміграцією. Усі три потоку були обумовлені переважно політичними причинами й суттєво відрізнялися від дореволюційної еміграції з економічних причин, найбільш типовою для найновішої історії країн. Перший, і другий потоки це загалом змушені хвилі еміграції періодів першої світової, цивільної та другий світової війн; третій потік добровільна, переважно етнічна еміграція останніх десятиліть. Звісно, собі такий розподіл умовно, потоки еміграції, то слабшаючи, то посилюючись, не переводились що ніколи. Йдеться, сутнісно, про трьох піках еміграції.

Согласно які є приблизними (особливо двох перших хвиль) оцінкам масштаби еміграції і СРСР були такі: перша еміграція (19 171 938) 4 5,5 мільйона чоловік, друга (19 391 947) 810 мільйонів, третя (19 481 990) 1,1 мільйона. Як бачимо, третя вперше щодо добровільна еміграція значно поступається по масштабам першим двом.

Начиная з 1961 роки ми маємо офіційними даними Держкомстату СРСР. Вони показують, що у роки під час хрущовської відлиги й після неї спостерігався певний приплив населення до СРСР. У це були вірмени, що поверталися на історичну батьківщину, біженці від Китаю, і навіть різко збільшення потік студентів, приїжджаючих тривалу навчання із багатьох країн Африки й Азії. Був, звісно, і великий відтік, але перекривався імміграцією, отже сальдо міграції для СРСР тоді було позитивним.

В наступні десятиліття приплив істотно зменшилася. Відтік також був слабкий струмочок, обмежений суворими заборонами, тим щонайменше міграційне сальдо стало негативним. У роки розміри чистої еміграції коливалися не більше 10 15 тисяч жителів, лише окремі роки піднімаючись до 30 40 тисяч. У 80-ті роки еміграція була менше.

Перелом стався у 1988 року, коли було дозволено практично вільна еміграція євреїв, німців, і греків та виїзд до гості по приватним запрошенням. Населення відразу ж озвалося розширення такої свободи. Виїзд і СРСР проти попереднім роком зріс у 2,5 разу (108 тисяч проти 39), вкотре більш як подвоївся 1989 року (235 тисяч) і знову майже подвоївся 1990;го (452 тисячі). Зворотний ж потік був невеликий. Характерна риса міжнародного міграційного обміну СРСР останні роки його різко виражена однобічність: швидке збільшення еміграції, тоді як імміграція залишається вкрай незначною. Варто сказати, що, за даними МВС СРСР, прибувало до нас на постійне проживання лише 2 тисячі людей на рік.

Самые великі потоки емігрантів направлялися Ізраїлю й до Німеччини, значна частина в в Грецію й США. Основну частина їх (близько дві третини) дали майже порівну Росія, Україна) й Казахстан. Суттєві частки Білорусі (7,5 відсотка) та Молдови (4,6). З європейській частині країни виїжджають переважно євреї, з Казахстану і Середню Азію німці. Середня Азія 1990 року дала 16 відсотків емігрантів.

Наиболее інтенсивно йде еміграція з столиць і столичних областей. У 19 891 990 роках близько сорока відсотків емігрантів із Росії були жителями Москви, Санкт-Петербурга й Ленінградської області, їх майже половину Москви. У 1990 року в Україні лідирували Київ та Одеська область, у Білорусі Гомельська область і Мінськ, в Казахстані Карагандинская область і Алма-Ата з Алма-Атинської областю.

Несмотря на величезні кількісні зрушення останніх, в якісно це усе це той самий третя еміграція, що складається з представників кількох національних чи конфесійних меншин, котрі домоглися права вільного виїзду і ориентированны} найчастіше повернення на батьківщину чи з'єднання з потужною зарубіжної діаспорою. Власне, завдяки зарубіжної підтримці третя еміграція і змогла придбати більших масштабів, у її відмітна риса. Мотиви її різноманітні, у яких переплітаються економічні, політичні, етнокультурні та інші міркування.

Для якийсь частини населення колишнього СРСР специфічні етнічні чинники третьої еміграції не втратять своєї ролі й у майбутньому, та їх значення неминуче впаде, тоді як економічні політичні чинники висунуться першому плані. З січня 199 року у Росії, а мабуть, та інших державах СНД повинен увійти на дію Закон про порядок виїзду із країни і в'їзду у країну, що ще Верховним Радою СРСР травні 1991 року. Закон гарантує дотримання міжнародного права волю пересування І це зробить можливої недоступну раніше всім радянським громадянам, незалежно від етнічну приналежність, еміграцію по економічних міркувань, у пошуках праці. З огляду на нинішнє зі стояння радянської економіки та ситуацію загального соціально-політичного кризи, є всі підстави вважати, що ця еміграція може отримати досить масовий характер. Інакше кажучи, коли всі, то багато незалежними державами, виниклі біля СРСР, стоять одразу на порозі нової, четвертої еміграції.

Потенциальный склад четвертої хвилі

Уже зараз можна уявити можливі компоненти це еміграції. Залежно від розвитку подій її може становити.

продолжение третьої, етнічної еміграції осіб, не задоволених своїм становищем (у цьому чи тієї держави колишньої союзної республіці) як представники певних національних чи конфесійних меншин;

новая етнічна еміграція, що зачепить деякі, основні етноси країни, колись всього російських;

экономическая еміграція європейська й азіатська, політичні та екологічні біженці, що можуть з’явитися у ситуаціях гострих політичних криз чи екологічних катастроф.

Продолжение третьої еміграції. І вже Закон про стороні та й в'їзді набере чинності, він пошириться зокрема, звісно, і тих, хто лежить в основі третьої еміграції, яка, в такий спосіб, розчиниться от у четвертій.

Этническая еміграція не новина для Росії чи інших держав, існуючих нині на території європейській частині колишнього Радянського Союзу. Дореволюційної еміграції також була властива яскраво виражена етнічна забарвлення. Наприклад, з 2,4 мільйона людина литовці та латиші, 7 фіни, 6 німці, 7 українці разом із росіянами і білорусами. Проте що така міграції тією мірою, як і йдеться щодо національних меншин, орієнтуються закордонних представників свого етносу, мають власною державністю чи сильну діаспору, не може дуже великим.

По нашої оцінці, чисельність національних меншин, представники яких можуть теоретично розглядатися як потенційні емігранти, притягиваемые існуючими там аналогічними етнічними спільностями, 1989 року ледь чи перевищувала 8 мільйонів. Найчисельніші у тому числі, за даними переписом населення, це німці (2039 тисяч), євреї (1378 тисяч, а включаючи середньоазіатських, горянських і грузинських євреїв 1449 тисяч), поляки (1126 тисяч), і навіть частина вірменів (приблизно 1,5 мільйона чоловік), переважно живе за межами Вірменії. До що у такому ж становищі етнічних меншин можна вважати і 198 тисяч карелів і фінів, 439 тисяч корейців, 358 тисяч греків, 171 тисячу угорців, 40 тисяч персів, 25 тисяч чехів та словаків в, 262 тисячі циган і 208 тисяч турків.

На чотири найчисельніші групи потенційних етнічних емігрантів (німці, євреї, поляки, вірмени), з урахуванням виїзду після перепису, зараз доводиться приблизно 5 5,5 мільйона чоловік. Кожна із цих груп є свої підстави поїхати, але є договір чинники, які протидіють еміграції. Багато мають глибокі коріння у місцях свого нинішнього проживання, народилися тут, інколи ж існує вже протягом кількох поколінь, не були у своїй історичної батьківщині, часто вже не знають її мови, немає з ним постійних зв’язків. До того їх які завжди із яким нетерпінням чекають там.

Таким чином, коли казати про продовженні третьої еміграції, що його реальний потенціал, певне, значно менше, ніж його нерідко оцінюють (500 тисяч чоловік на рік). Можливо, в окремі роки наблизитися до такого рівня і, можливо, але зберегти його використовують протягом скільки-небудь тривалого малоймовірно.

Новая етнічна еміграція. У кожному разі етнічна еміграція національних меншин, що зараз виїжджають найінтенсивніше, неминуче буде скорочуватися з зменшення загальної кількості потенційних емігрантів даної категорії. Але це зовсім отже, що еміграція, має етнічну забарвлення, взагалі зійде нанівець. Швидше, навпаки, її нові стимули, пов’язані з змінами міграційної, та й загальнополітичної ситуації у колишньому Союзі. Різко посиляться тенденції поворотній міграції, стягування окремих значних етнічних груп, котрі опинилися в становищі національних меншин, насамперед російських, до своєї національні кордону. Зараз ще важко будувати висновки про майбутніх масштабах такий поворотній міграції, вони залежать від багатьох політичні й економічні обставин. Але вже нині ця міграція як швидко наростає, але, як ми бачили, нерідко набуває характеру вимушеної, тобто, сутнісно, виходить з-під контролю, часом перетворюючи «мігрантів в біженців.

Такое розвиток подій, стосовних, начебто, до області внутрішньої міграції, насправді може суттєво вплинути і зовнішню, підштовхнути біженців, інші категорії змушених мігрантів до виїзду межі колишнього СРСР. Ступінь цього впливу багато в чому залежати від цього, наскільки змушені мігранти вирішать свої проблеми, у тих незалежних держав, куди вони в'їжджають. Зокрема, дуже важливе питання про можливості приймання й інтеграції повертаються російських твори у Росії. Втім, це стосується і до інших етнічних груп, також котрі шукають притулку у Росії як у колишній метрополії, несучою їх історичну відповідальність.

Пока що Росія ні матеріально, ні психологічно неготовою взяти дуже багато потенційних реэмигрантов-русских, а насамперед про представників інших народів. Вона (як, втім, та інші незалежними державами) відчуває труднощі і з розміщенням відведених інших країн армійських контингентів.

До цього часу обмежено свободу пересування у країні. Москва і Санкт-Петербург, більшість інших у містах, багато обласні центри жорстко обмежують приплив населення. Дуже ускладнює процес переселення відсутність ринку вільної купівлі-продажу житла. У результаті змушені мигранты-русские, в більшості жителі республіканських столиць і у містах, кваліфіковані працівники, довго залишаються без даху над головою, що неспроможні оселитися у Росії звичної їм середовищі. Дуже важко давалися грунт під забудову й у передмістях. Змушених мігрантів і біженців орієнтують на сільську глибинку, звідки пішло місцеве населення. Зрозуміло, що з жителів у містах мало шансів там адаптуватися. Обставини, в такий спосіб, заганяють в кут, вихід із якого болісний і загрожує новими конфліктами вже в російської грунті, як і відбувається в безлічі.

Ясно, що й і далі буде не дуже тривати, багато російські, і навіть вони виявилися у цьому становищі українці, білоруси (як й видних представників низки національних меншин, що їх зараховуємо до третьої еміграції), котрі живуть зараз у колишніх республіках країни, шукатимуть можливості виїзду до інших держав. Це підтверджується зондажами суспільної думки. Зокрема, анкета, проведена Р. Витковской (Центр демографії та медичної екології людини) і яка охопила 945 змушених мігрантів, показала, що 27 відсотків їх хотів би виїхати за кордон; 42 відсотка бажаючих емігрувати висококваліфіковані фахівці (серед усіх опитаних їх лише 26 відсотків), але тільки 16 відсотків висувають в ролі умови виїзду можливість отримання за фахом. З точки зору зіставлення інтенсивності третьої та четвертої хвиль еміграції цікаво помітити: у беженцев-армян прагнення виїхати виражено вп’ятеро інтенсивніше, ніж у беженцев-русских.

Свобода пересування у країні, створення ринку житла МО; гут знизити еміграційний потенціал змушених етнічних мігрантів, але прогнозувати його повне погашення чи реалістично. Еміграція з міркувань. Європейська еміграція. Попри всю важливість етнічної еміграції обличчя четвертої хвилі буде визначати швидше за все не вона. Економічна криза пережитий зараз усіма республіками колишнього СРСР, робить імовірною масову еміграцію в західний бік, не пов’язану з етнічної приналежністю і взагалі з тими этносоциальными процесами, про які йшлося досі. Головні мотиви очікуваної хвилі економічні, а якоюсь мірою й соціальні: можливість значно підвищити свій рівень життя, отримати кращі економічні умови до роботи самореалізації тощо.

По сукупності умов усе це досяжно під час першого черги ще освічених верств, кваліфікованою робочою сили, що робить імовірною еміграцію під час першого чергу цієї дріботячи населення, відплив мізків. Ми називаємо її європейської, оскільки швидше за все вона типова для європейській частині колишнього СРСР, а також і азіатській частині Росії (Сибір і Далекий Схід). Населення цих регіонів набагато краще підготовлена для адаптації умовах західної економіки та життя, володіє більш як високої територіальної і професійної мобільністю сучаснішими професійними навичками, найкращим знанням європейських мов і культур т. п. Є, проте, чинники, які змушують підходитимемо оцінкам майбутньої еміграції із Росії та європейських республік з певною обережністю. Важливо, зокрема, те, що завдяки завершеності демографічного переходу вони відчувають того демографическою тиску, що у останні віки майже завжди був головною передумовою масової еміграції, у ХІХ столітті із Європи, в XX із третього світу.

В цілому оцінити можливі масштаби європейської економічної еміграції дуже складно, тим паче що відповідний досвід ми був відсутній, практично ми брали участь у міжнародної міграції робочої сили в. Зараз робляться перші кроки щодо висновку міжурядових угод, які дозволять виїхати працювати в окремі західноєвропейські країни заздалегідь певному числу колишніх радянських громадян фіксований термін. Проте йдеться у разі про кілька десятках тисяч жителів, тоді як, за деякими попереднім оцінкам, рахунок може на мільйони. Як думає більшість експертів, і вже найближчі п’ять років, і у майбутньому серед емігрантів переважатимуть представники унікальних професій, люди високою і дуже високою кваліфікації, що контрастує з складом потоків внутрішньої міграції: тут домінують особи про масових професій.

Таким чином, європейська еміграція робочої сили в швидше за все придбає типові риси відпливу мізків із бідняцької країни, яка має тим щонайменше відносно високою культурним і науково-технічний потенціал (що й спостерігається).

Азиатская еміграція з економічних причин може мати іншу природу. Її глибинні причини аграрне перенаселення, конкуренція ринку праці за умов високого природний приріст населення і ще робочої сили в як зазначалось, сприяють появі еміграційних настроїв частина корінного населення перенаселених районів. Найбільш природний ареал еміграції йому Росія та інші колишні європейські республіки. Проте заробіток є ще довго незрівнянно нижче, ніж Заході. З іншого боку, протягом певного часу тут можуть позначатися неприємних наслідків нинішніх політичних процесів, що з дезінтеграцією СРСР. Усе це, природно, підвищує інтерес до еміграції за рубежі колишньої території, особливо в кавказців не лише вірменів, грузинів і азербайджанців, а й в аварцев, даргинцев, чеченців, осетинів, інгушів та інших. Ці народи дуже мобільні, проходять через кульмінаційну стадію урбанізації, активно шукають шляху працевлаштування містах. Поки менш мобільно корінне населення Середню Азію, вона дуже рідко виїжджає межі своїх республік, попри низький рівень життя і безробіття. Каталізатором змін можуть бути згадувані аграрне перенаселення, міжетнічні конфлікти. Бо у колишні радянські республіки тепер переїжджати небезпечно, це змушує оглянути інші країни.

Тяготение до життя в країні досить чітко вказано в різних етносів. За даними ВЦДГД, опросившего естонців, латишів, західних українців, грузинів, азербайджанців, казахів, киргизів, таджиків і узбеки, від 22 відсотків респондентів (киргизів) до 45 (західних українців) хотів би, щоб їхні діти отримали освіту там.

Однако реальні можливості різних регіонів представників різних етносів знайти роботу в Заході різні. Звісно, в усіх народів є елітарні верстви, які мають високою професійною і кваліфікаційним рівнем. Отож азіатська еміграція може мати хоча б характер відпливу мізків, як і еміграція кваліфікованою робочою сили з європейській частині країни. Понад те, вона може бути як в західний бік, але з культурної близькості й у суміжні країни Близького Сходу, Туреччини й т. п. І все-таки більшість вона придбає типові риси еміграції некваліфікованої робочої сили з перенаселених. країн світу. По крайнього заходу чотири міркування змушують думати, що у десятиліття еміграція цього неспроможна бути значної: по-перше, навряд чи може нас дуже швидко зростати мобільність корінного населення; по-друге, географічне розташування Середній Азії і Казахстану не сприяє формуванню стійких зв’язків із країнами, розташованими за величезними просторами Росії; по-третє, серед населення цих регіонів не традиційних зв’язку з Заходом, які б полегшити вихід на європейські ринки праці; найближчим часом, попри зроблені вище застереження, найімовірніше все-таки, що й взагалі еміграція із зазначених регіонів розпочнеться, то спочатку опановуватимуться ринки праці колишніх «союзних республік; нарешті, по-четверте, змінюються структурні вимоги західної економіки: падає попит некваліфіковану робочої сили і росте на кваліфіковану. Отже, поява узбеків чи азербайджанців у Європі поруч із алжирцями чи турками в масових масштабах представляється малоймовірним. Проте можливість пдобной еміграції, у якихось розмірах слід пам’ятати.

В пошуках розумної стратегії

Реальные масштаби і четвертої хвилі визначає як внутрішня ситуація з СНД, а й становище у тих країнах і регіонах, куди направляються потенційні емігранти.

С початку 1970;х років європейські країни проводять дедалі більше обмежувальну імміграційну політику, а деяких випадках навіть заохочують повернення іммігрантів там, що ні має, щоправда, успіху. Ці заходи викликані різними причинами, серед яких називають енергетична кризи і спільний економічний спад, переструктурування економіки, приплив у склад робочої сили в чисельніших когорт, народжених в 50-ті і 60-ті роки, розростання іноземців, посилення міжетнічної напруження й підйом расистських настроїв. Два останніх десятиліття зростання числа іноземців у Європі іде у основному не було за рахунок цілеспрямованого залучення робочої сили в з-за кордону, як це було після війни, а результаті сімейної міграції, почасти нелегальної трудову міграцію, припливу біженців, і навіть щодо вищої народжуваності іммігрантів.

Если залишити в боці особливі випадки етнічної еміграції (євреї Ізраїлю, німці до Німеччини), то світових міграційних потоках імміграцію з колишнього СРСР займає тут і може майбутньому тільки дуже обмежений місце. Принаймні, Європі під впливом подій у Східній Європі та у Радянському Союзі антииммиграционные настрої посилюються, хоча однозначне ставлення до можливої масової імміграції з цих регіонів доки вироблено.

Заметная стриманість стосовно потенційної імміграції з колишнього СРСР простежується й у США. Багатомільйонна еміграція з колишнього СРСР справді малоймовірна існують досить серйозні лімітуючі чинники. Разом про те нові політичні й економічні реальності можуть діяти й в протилежному напрямі. Зараз зовсім зрозуміло, наприклад, як вплинуть на міграційні процеси незалежність республік, їх перетворення на суверенні держави. По крайнього заходу декого з них ейфорія незалежності, підйом національних почуттів можуть бути противагою дії выталкивающих економічних чинників. Прибалтійські держави, мають значну зарубіжну діаспору, можливо, навіть прагнутимуть поверненню частини співвітчизників там. Проте у великих республіках у Росії, мабуть, і в Україні нова державно-політична ситуація навряд чи зможе зменшити еміграційні потоки.

Какой представляється загальна стратегічна лінія як країн в'їзду, і країн виїзду у таких, поки що досить невизначених умовах?

У нас давня ідеологічна традиція неблагожелательного ставлення до еміграції. Хоча й зараз у суспільних настроях відбувається перелом і виїзд до інших держав починає сприйматися спокійніше, певна пильність суспільної думки зберігається. У той самий час погано усвідомлюються привертають мало уваги проблеми, із якими зіштовхнуться не держави (Росія й інші), не бажаючи емігранти, якщо їх виїзд прийме скільки-небудь масових масштабів. Такий виїзд передбачає, крім певної міри психологічної, готовності (а вона особливо висока, відповідних традицій був), ще й досить розвинену і складну інфраструктуру. Вже сьогодні він наштовхується великі труднощі суто технічного характеру: залізничний і авіаційний транспорт, візові, прикордонні і митні служби не виходить із ростучими потоками що виїжджають до інших держав.

Но існує ще соціальної інфраструктури. Потрібні більш-менш що склалася мережу еміграційних зв’язків, система капілярів, які полегшують рух зі звичного в незвичну соціальне середовище. Така система складається поступово, принаймні самоорганізації іммігрантів, створення земляцтв, іммігрантських громад тощо. буд. Це що є тільки в третьої еміграції. Для четвертої ж, по крайнього заходу в найближчими роками, буде характерно виникнення сил самоторможения. Прояви цих сил можуть виявитися вельми болючими, драматичними багатьом, що неминуче обмежить еміграційні потоки.

Предвидение подібних труднощів вже нині змушує суспільство (російське, українське і т.п.) розпочати виробленні нової стратегії щодо еміграції. Усе ж краще усвідомлюється, що не треба перешкоджати її з допомогою різного роду заборонних заходів, а шукати способи перетворення неорганізованою, дикої еміграції на власний страх і ризик, до котрої я зараз схильні чимало колишніх радянські громадяни, не які допоможе держави у настільки непорядному (з погляду ідеології недавньому минулому) справі, в організовану, цивілізовану. Нова стратегія у країнах виїзду мала б сприяти поступового перетворенню кризової еміграції робочої сили в, якою все побоюються, в нормальну, наскільки можна тимчасову, усунення всіх перешкод для виїзду і в'їзду, формуванню стійких потоків прямий і поворотній міграції. Одне з елементів такий стратегії міжурядові угоди між країнами еміграції і імміграції (тут, проте, важлива зустрічна стратегія останніх, який поки що теж вироблено).

Важно побачити й підводні камені, із якими може зіштовхнутися масова еміграція, політичні наслідки, зокрема й отримуючи міжнародні, що вона може викликати. Вже у Європі відчувається занепокоєння як офіційної влади, а й представників імміґрантів з країн Африки та Азії, які побоюються дискримінації у конкуренції з більш підготовленими і більше близькими покультуре західним європейцям російськими та іншими європейцями избывшего СРСР. Наші емігранти можуть мати справу з ворожим ставленням й опинитися у ще більше складному становищі, ніж в своїй оселі. Що стосується серйозних ексцесів цьому грунті може виникнути певна міждержавна напруженість між країнами еміграції, які захищають права своїх громадян по закордонах, і странамииммиграции, не забезпечують повною мірою дотримання цих прав.

Не закриєш очі й інші аспекти нової еміґрації. Досить згадати реакцію арабських сусідів Ізраїлю на масовий приплив у цій країні наших емігрантів та його розселення територій, які араби не вважають ізраїльськими. Інший приклад стурбованість країн з приводу можливого еміграції, у такі країни, як Ірак чи Лівія, радянських фахівців, володіють атомними чи іншими военно-промышленными секретами.

Все це означає як складність проблем, породжуваних можливої великомасштабної еміграцією з колишнього СРСР, а й про особливу геополітичної важливості розв’язання. Недостатньо розглядати сам феномен такий еміграції лише як чи етнічний. І це (і може бути, насамперед) і необхідний, найважливіший крок шляху однієї з великих Землі індустріальних товариств з закритого в открытое.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.