Международное право, західна етнологія і російська реальність

Международное право, західна етнологія і російська реальність

Бурыкин А. А.

Боливия. Колумбія. Коста-Ріка. Мексика. Парагвай. Норвегія. Шість назв країн, велика частина у тому числі викликає ставлення до каву й бананах. Що спільного між ними?

То, всі ці країни — всі ті, хто сьогодні ратифікував Конвенцію Міжнародної Конференції праці (МОП) № 169 «Про корінних народи, провідних племінної спосіб життя в незалежних країнах». Ця Конвенція було прийнято у червні 1989 р. і набула чинності 5 вересня 1991 р. Упродовж років до неї приєдналися шість держав, і ті, що названі вище. Вивчає питання сьоме — Австралія.

В цьому списку немає Канади, США, Швеції, Фінляндії, Данії з її Гренландією. Незалежна Африка також виявляє інтересу до цього документа, держави Азії взагалі його хоч як мене помічають, серед учасників Конвенції немає багатонаціонального соціалістичного Китаю, немає В'єтнаму, Індії. Ні тоді й Росії, де багато часу звучать голоси певного незмінного кола на осіб із вимогою «негайно» ратифікувати цю Конвенцію.

Если подивитися уважно, національне питання у Росії має власну власну історію. На початок 1970;х років стверджували, що у СРСР він знову вирішене — дотвердили до те, що всім захотілося побачити, як і, це запитання, виглядає. Побачили — тотальний суверенітет від Прибалтики до Корякии, і потім решта в нюансах по місцевих умов.

В Росії спочатку розвивалася особлива модель національних відносин. Тут ніколи був вищого і нижчого шару населення, яке розрізнялося би за етнічному ознакою. Уся земля перебувала у складі метрополії, Північ і Далекий Схід колоніями були. Національна інтелігенція початку складатися у Росії минулому столітті, і з людей російської культури почувався передусім російський інтелігент, а потім уже потім як українець, чуваш, вірменин, казах чи єврей. Це почалися зрушення по пріоритету — ким вигідніше значитися: культурним людиною чи представником «титульного» народу… Спробуємо розібратися в усьому усе своєю чергою.

Кто такий «корінний», що таке «племінної»?

Давайте думати відійти від загальноприйнятих понять — домовимося, що речник корінного населення, ведучого племінної спосіб життя — що це, хто, даруйте, ходить у національному костюмі з голим задом і з допомогою цибулі і стріл видобуває собі на їжу смачних ящірок. Такі народи ще є світлі в Австралії, у Бразилії, Венесуелі, таки в Індії на Андаманських островах, про неї знімають фільми телебачення і пишуть книжки. З цих людей не знають, що не державі вони живуть, який у ньому суспільний лад і які у цей час виконує обов’язки Президента. Права цих народів, за задумом МОП, таки покликана захищати Конвенція, але, як нам бачиться, уславили чимало держав і з цими народами Конвенцію 169 не підписують. Коли боці Берингової протоки ми можемо побачити індійці в головний убір із пір'їн, що дає дари жертовному стовпа, це не спосіб життя, а етнографічна екзотика, така сама, як в айнів на острові Хоккайдо у Японії. Хто веде племінної спосіб життя потрапляє під Конвенцію Росії? О, ненці, евенки, чукчі…

Если розбиратися, який суб'єкт політичної організації старше на противагу держави й народу як частину його населення, то ми не обов’язково етнос — будь-якої народ — буде старше суверенної держави. Два «корінних» народу утворилися вже після вступу Півночі у складі Росії, в 18−19 століттях — це долгани і чуванці. Сюди додадуться місцеві російські низов'їв Индигирки і Колими, камчадалы Охотського узбережжя і Камчатки, сахаляры — російські, розмовляючі по-якутски. Ми самі її так-сяк визнали їх корінними народами Півночі ще до його того, як Конвенція було створено. З погляду Конвенції їх нібито немає зовсім. Куди їх накажете подіти? Взагалі критерій самосвідомості як статусу корінного народу вкрай ненадійний: не може заборонити кожній родині оголосити себе окремим народом з ексклюзивними, як прийнято висловлюватися, правами попри всі у світі.

Права: що обіцяють і маємо.

Конвенция 169 — це міжнародний правової документ, що діятиме у кожному з які ратифікували його держав повному обсязі. Його не можна змусити діяти частково: эту-де статтю приймаємо, а ця нам не підходить. Що ж у ній написано?

Конвенция проголошує рівних прав й освоєно основні свободи (статті 2, 3, 20), відсутність дискримінації (стаття 3), декларація про працю, на судову захист, рівноправність чоловіків і покриток (статті 3,20 п.3), виборче право (стаття 6б), равное винагороду за працю рівної цінності (стаття 20 п. 2), рівних прав щодо професіональною підготовкою (стаття 21), соціального забезпечення і здоров’я без дискриминациии (стаття 24), орієнтація навчальні програми на особливі потреби корінних народів, навчання грамоті рідною (стаття 27).

Так що від цього набору немає у російських правових документах, чого офіційно позбавлені наші жителі півночі? Еге, смішно стає, всіх таких прав в них у надлишку. На місцевому рівні у районах проживання у корінних жителів певні привілеї, які нехай погано (грошей бракує), але дотримуються. Понад те, ці привілеї якимось чином завойовуються і діаспорою — тими, хто у столицях, Москві і Петербурзі, і вже регіональне законодавство зовсім ні до чого. Хіба стаття 31, він говорить викорінення упередження до корінним народам, гідна уваги.

Традиционное господарство: без слова «Оленярство».

Хозяйство як спосіб життя, що становить комплекс елементарних коштів життєзабезпечення народу, і те заняття на промислової основі при інтеграції цього технологічного комплексу в економіку регіону чи федеральну структуру — між тими поняттями величезна різниця як і економічної і з правової основі, і у екологічних та соціальних наслідки. Знаєте, у яких головна драма наших корінних народів? У цьому, що вони вже 50 тому остаточно передали державі контроль над власними споконвічними засобами життєзабезпечення — неважливо, добровільно чи немає, слід визнати факт — цей контроль втрачено. Тим більше що головна ознака окремого етносу — саме автономність його комплексу життєзабезпечення, а чи не мову чи релігія, і не пісні й танці. Хочемо ми цього чи немає, але очах почався, й іде процес перетворення окремих різних нечисленних народів до однієї соціальну групу із невисоким статусом.

Среди традиційних занять корінних народів Конвенція (стаття 23) називає такі: полювання, рибальство, звірівництво і збиральництво. Полювання на хутрових звірів на Півночі давно стала долею приїжджих. Збирання — не Австралія і Африка, збирати, крім ягід, нічого. Хіба таке «звірівництво»? Спробуйте розберіться: домашнє зміст лис-«кормленок», як було на початку нашого століття, у Якутії, промислове клітинне звірівництво радгоспного типу або ще… Але слів «оленярство» і «морської звіробійний промисел» в Конвенції, даруйте, немає. Виходить отже, захищаючи права корінного населення в промислові угіддя, цей документ ще не визначає самих традиційних занять чи визначає їх дуже приблизно. Тоді як можна їм керуватися після ухвалення рішень?

Еще проблема — чи вже самобутньо господарство корінних народів. Скільки років в українських аборигенів вогнепальна зброя? Майже двісті, вже у всякому разі, понад сто. На початку століття чукчі буде не гірший техаських ковбоїв вміли відрізнити вінчестер 30×30 для полювання на нерпу від вінчестера 30×60, з яких можна бити моржа. У 1988 року евени Среднеколымского району Якутії скаржилися: в тундрі пожежі, згоріли лабази, в якому було зберігалися ящики з патронами до винчестерам, завезені ще Свенсоном наприкінці 20-х… У радгоспному майні вони, зрозуміло, не значилися.

Земля! Земля! Земля!

Основное, що приваблює всіх учасників розмов про даному документі — розділ II Конвенції, який провіщає на право на грішну землю. Так, стаття 14 визнає за корінними народами право власності і володіння на землі, що вони традиційно займають. Це правда. Але за умови пострадянської реальності реалізація права особливої власності корінних народів на грішну землю неможлива. Головна причина — такої можливості ще немає в інших громадян Росії, немає і механізму щодо його здійснення. У Конвенції не згадані ні приморський шельф, ні прибережні акваторії — а й у них наші професійні представники нечисленних народів на міжнародних форумах на кшталт Є. А. Гаер чи У. М. Санги вони потребували й вимагають ексклюзивне, як і виражатися, право корінних народів. Ласий кусень — заволодіти всім, що є Півночі, виходячи з міжнародного документа.

Все при тому, що у Конвенції всюди говориться про рівні права корінних народів, про по меншою мірою рівні права (статті 21, 26 та інші) і щодо одного разі — про переважних правах. Що вдієш — її становили люди й не мали поняття у тому, що у СРСР деякі народи звикли бути, у привілейованому становищі, елементарний громадянське рівність, ідеал західної демократії — це обмеження їх привілеїв й гідності.

Есть в Конвенції стаття 4, п.3: «Заходи з охорони осіб, які належать до корінним народам, не завдають шкоди бездискриминационному користування цивільними правами». Не зовсім зрозуміло, про чиїх правах йдеться — про цивільних правах корінних жителів, або про цивільних, майнових і особистісних правах всього решти населення. У радянські часи, пам’ятаємо, усе робилося за чийсь рахунок, на шкоду комусь. Тут знову глухий кут: дати права на грішну землю корінним жителям — отже ущемити права всіх інших громадян держави, закріпити за аборигенами землі їх природокористування на особливі умови — це обмежити їхню ж у праві приватної власності.

Кстати, серед статей про землю в Конвенції є дуже важлива стаття, яку не люблять згадувати борці до її ратифікацію. Це стаття 17, п.3: «Необхідно перешкоджати особам, не належить до зазначеним народам… з одержання в власність, володарем чи користування земель, що належать зазначеним народам». Отак. Ставати. Це означає, що, передача в суборенду територій традиційного природокористування, то, на що покладають надії будь-яких закритих національних акціонерних товариств, які чекають федеральних законів про корінних народи, заборонена цій Конвенцією. Отже ці надії даремні: ніякої і щодо оплати ресурси, і інших джерел дармових грошей Конвенція передбачає.

И плату за ресурси. У держава, визнавши право власності на грішну землю за корінними жителями-индейцами і ескімосами, випливало з свого капіталістичного правосвідомості — якщо є земля, в неї може бути власник, власник, котрі можуть її продати чи здати у найм, навіть якщо він має не циліндр, а головний убір із пір'їн. Капіталісти і індіанські вожді визнали себе рівними один одному праві землю. Наші північні лідери нізащо що ні визнають себе рівними у праві власності із іншими росіянами — тут або всі їм, а іншим дуля, або нехай ніхто щось буде.

Коренные жителі півночі: суспільство так і управління

Излюбленная тема — для обговорення — традиційним суспільством корінних жителів, особливі форми управління. Поставимо собі такі питання: скільки корінних жителей-депутатов засідало у місцевих радах різних рівнів — від місцевих до Верховного союзного? Порахувати важко. Чиї імена носять вулиці окружному центрі Чукотки, то, можливо, імена борців за права народів та незалежність — немає, імена нехай гідних людей, але що представляють влада. Скільки людей полягала в КПРС — єдиною правлячої партії? Багато. З корінних північан, що у Петербурзі та в Москві — майже всі. Тепер зрозуміло, чому ледь зайде промову про відродження традиційного суспільства, так радянська влада виходить.

Сколько ми міжетнічних шлюбів? Прикинути на око — більше, ніж однонаціональних. Боюся, такі даних про національний склад нечисленних народів просто не можна публікувати — може бути, що у традиційному суспільстві на справі нікому. І тоді: всі, хто ми найактивніше виборює різноманітні привілеї корінного населення і ще користується такими — саме члени змішаних сімей. Таке може лише у Росії: приміром, у Канаді змішані сім'ї за існуючим законодавству втрачають майже всі привілеї, які мають сім'ї індіанців і ескімосів.

Социальная структура в усіх народів Росії, зокрема і в нечисленних народів, вже з крайнього заходу років 30 тому вирівнялася під стандарт від населення колишнього Союзу. Серед корінних народів високий відсоток діаспори — тих, хто у обласних центрах і великих містах поза своїх регіонів. Суспільство нечисленних народів всередині себе не традиційно: більше, його розшарування закладалося в освітню програму, з допомогою одиниць із числа корінних жителів Півночі до нетрадиційним занять — переважно до посередницьким функцій під управлінням: чиновників середньої ланки, других секретарів, референтів, консультантів за національними проблемам. У корінних жителів є свої трудівники й ті, хто саме у кабінеті з телефоном, є свої бідні і свої багаті. Як і негрів США — в тім-то й проблеми, що вони як в негрів, ніж як у ескімосів чи індіанців. І хворобливе, що зараз загострює все соціальні протиріччя — це часткове збереження відособленого господарства й палаци культури корінних народів при нівелюванню їх соціальної структури на єдиній суспільстві.

У будь-якого суспільства є така показник — співвідношення чисельності зайнятих у виробництві і від кількості людей. У державах кількість працівників виробничої сфери у в процентному відношенні має тенденцію до зменшення, а деяких випадках — до якісному зміни, коли господарів там заміняють іммігранти, «гастарбайтери», приїжджі на тимчасові заробітки їздять і іншого подібного начиння — наприклад, як у Німеччині. Колись на нашому Півночі корінні жителі були всі стовідсотково зайняті у своїх традиційних областях господарства. Зі зміною характеру виробництва та там стало домінувати приезжее населення, що чисельно переважає — це ж добре відомо. Однак у Росії, як у жодній іншій країні, серед корінних народів Півночі тих, хто продовжує займатися традиційним господарством, становить величину, далеку від 100% населення, і з кожним роком продовжує зменшуватися. Ці соціальні умови не регламентуються ніякими правовими документами, вони складаються із системи громадських, етичних і культурних цінностей народів. Зміни, що відбулися протягом останніх десятки років, тут необоротні.

Если б цих процесів був, якби народи Півночі або не мали б своїх у влади, нехай номінально, але було своїх юнаків із вищою освітою, зайнятих в нетрадиційних сферах діяльності — було би більш життєздатним традиційне господарство, зберігалося б традиційним суспільством і управління, язик, і культура мали б міцніші позиції, усе було більш схоже «племінної спосіб життя», ніж те, що маємо нині.

Кви продест? — так кого ж все це вигідно?

В римському праві є така формула: Qui prodest? — «Кому вигідно? «, підставу для розслідування: хто у даному дії?

Некая частина представників нечисленних народів — ті, хто саме у затишних офісах, вже користується масою професійних привілеїв і більше всіх воює за ратифікацію Конвенції — обіцяє якісь переваги своїх співвітчизників в північних регіонах, і хто знає, що саму себе щодо гарантії дістане від її ратифікації набагато більше. Ще б пак, знадобляться грамотні котрі мають досвідом управлінської роботи, чи вони? — зі старої номенклатури, інших немає. Чому? І тому, що з підготовки фахівців із вищою освітою старих кадрів із корінних жителів боялися конкуренції поколінь — хіба що молоді відмовлялися розумнішими їх, бо раніше часу за рахунок пенсій відправлять.

«Верхушка», виступає за негайну ратифікацію Конвенції від імені всіх північан, на насправді каже від власного імені. Оленеводам однаково, на що його землі пащі оленів, і чиїх оленів: радгоспних чи союзних — союзу оленярів світу, створюваного з очевидною ретельністю. Щодо тих, хто задіяним у політизованих організаціях, створюється непоганий вибір — селищна школа чи столичний НДІ, сільська адміністрація чи московська квартира з непыльной посадою, чорна робота зоотехніка у господарстві чи керування малим підприємством — закритим АТ, тощо.

В СРСР членів спілки письменників було стільки ж, скільки нивхов, композиторів — стільки ж, скільки орочей, космонавтів трохи менше, ніж ороков, а Героїв Радянського Союзу трохи менше, ніж чукчів і більше, ніж коряков. Оленярі — професійне міжетнічне співтовариство нечисленних народів — зараз напевно чисельно менше ученых-кандидатов наук, льотного складу авіації, чи плавскладу флоту. Але в професійних співтовариств є спільні інтереси. У нечисленних етносів, чия соціальна структура віддавна розмита і знівельовано під стандарт, загальних етнічних інтересів ми маємо — вони замінені геть іншими. У надэтнической північної бюрократії вони є, і їх визначено виразно — володіти й управляти ними, і з урахуванням міжнародного правового документа.

Вспомним історію: як у 1731 року на Камчатці повстали ітельмени, їх соціальний лідер Федір Харчин-ительмен вже з російським ім'ям вже говорив російською, так розмовляв з козаками: «Ви навіщо прийшли? Я тепер камчатський комісар! Я сам буду ясак збирати, а вам на землі робити нічого?». Бачите, було двісті років тому, і не эрым — вона вже комісар, глава адміністрації, та її управління у тому щоб з співвітчизників і сусідів ясак «дерти», як виражалися пізніше герої роману Валентина Пікуля «Багатство». Прикро, в інших країнах, котрі підписали Конвенцію, але в нас — прислухайтеся: лідери північан давно міркують вголос приблизно таке ж.

С погляду науки…

Швейцария, де міститься штаб-квартира МОП — це країна надійних банків та якісних годин. Гуманітарні науки, зокрема, етнологія, схожа на форумі нашу етнографію, там немає великого поширення. З вікон висотних будинків Женеви чи Лозанни невеликі ні країни Південної Африки, ні Індонезія, ні Гренландія, ні Чукотка. Можливо, тому всі проблеми корінних народів, такі різні у різних країнах, мисляться в Конвенції настільки однаково. Автори і експерти Конвенції закінчили престижні європейські та американським університетам, та їх ознайомлення з корінними народами, схоже, обмежується книгою класика французької етнографії Клода Леви-Стросса «Сумні тропіки», розповідає про індіанців Бразилії. Та й у цій книжці йдеться про тридцятих роках…

Наши этнографы-североведы знають російські реалії краще від своїх закордонних «колег. Але вони відкриті столична і регіональна північна еліта, але хто підтримують її позиція стосовно до Конвенції про корінних народи — чи наївно вірять у розв’язання проблем, чи не збираються ускладнювати стосунків із представниками досліджуваних етносів, а багато відверто заробляють собі політичний капітал на заграванні з жителями півночі. Це просто-таки непрофесійно. Предметом уваги не бути ті, хто на виду, а або ті, хто відкриті — жителі далеких сіл, люди, погано знають російську мову, або всі представники народу від пастухів і охочих до письменників і селянських депутатів. Не можна оцінювати сучасне становище корінних жителів без всебічного аналізу його причин. Не можна грунтуватися з розробки правових актів й рекомендацій основі усних запитів певної частини населення Криму і виступів «лідерів»: потрібно те-то ось те, закріпите наші вимоги у законі чи Конвенції. Те, що у політичному свідомості корінних жителів сталися зрушення, те, як національна еліта озвучує власні вимоги — це теж предмет, гідний вивчення, що складає, що сьогоднішні корінні жителі — вже не ті, якими вони бачать себе і яким їх нам підносять номенклатурні висуванці. Ще ремарка: в учених повинно бути не може бути особистій зацікавленості в ратифікації Конвенції — на них поширюється. Щоправда, то, можливо, який-небудь місцевий кадр і спробує заборонити комусь писати Північ — знаєте, передумови вже були…

На що схожа Росія — на Китай чи Парагвай?

Что ж робити нам, росіянам? Розібратися, чого реально підійшло корінне населення зі своїми этнодемографией, станом традиційного господарства мірою його автономності, свого соціального структурою — зайнятість, освіту, професійний склад — і визначенням цього у ніж потребує регіон та її населення у цілому, і що — корінні жителі як щодо замкнута група. Такі питання найефективніше вирішуються на регіональному рівнях — по-перше, у тому ті регіони та мають федеральний суверенітет, яку вони домагалися під час першого чергу, з національними проблемами, по-друге, специфіка регіону видніше зсередини. У евенків, що у дванадцяти областях і краях, всюди різні проблеми — їх зрівняє ніякої правової документ.

В минулі десятиліття у Радянському Союзі, у Китаї, й у Парагваї стан справ із правами і демократією було приблизно однаковим. Та вона усе більше справляє враження Китай, ніж Парагвай — ну хоча б тим, що вона дуже велике, щоправда?

Так от у Китаї, де, як у Росії, живуть нанайці, евенки та його родственники-солоны, буряти, інші нечисленні монголоязычные народи, їх проблеми вирішуються лише на рівні провінцій чи автономних районів, й інші народи мають можливість зберігати спосіб життя, господарство і культуру. Цивілізоване розв’язання проблеми то, можливо знайдено й всередині держави. У той самий час галас навколо міжнародних документів може зовсім не цивілізованої — по крайнього заходу, в окремо взятих державах.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.