Теоретико-методологічні основи проблеми обдарованості

Соціально-педагогічний аспект проблеми обдарованості

Проблему геніальності у філософсько-психологічних тестах минулого непотрібно називати теоретичною. Однак протягом багатьох століть вона розглядалася автономно від соціально-педагогічної практики. Стимулом до вивчення природи обдарованості послужив, як правило спонтанно виникаючий інтерес до проблеми.

У свою чергу необхідним і актуальним у наші дні є розвиток обдарованості.

Обдарована дитина — та дитина, яка виділяється яскравими, очевидними, іноді видатними досягненнями (або має передумови для цього) у тому або іншому виді діяльності.

Обдарованість — це сукупність природних задатків, як одна з умов формування здібностей.

Термін «обдарований» був вперше вжитий А. Треєм у 1839 р. у розумінні слова «геній». Стосовно обдарованості існує дві протилежності точки зору. Перша — соціальна: більшість людей від народження однаково наділені розумом і різниця у рівні їхніх здібностей зумовлена різницею життєвих умов (Дж. Локк, К. Гельвецій), і обдарованість — поширене явище (В. Ефроїмсон). Другагенетична: обдарованість — вроджене, досить рідкісне явище, що успадковується від батьків і навіть через покоління (Р. Стернберг, Ф. Гальтон).

А. Савенков розрізняє терміни «дитяча обдарованість» і «обдаровані діти». Останній підкреслює можливість існування особливої категорії дітей. Перше ж словосполучення означає виключність, виняток, своєрідний дар, «іскра Божа», що є в кожного, але виявляється і розвивається різною мірою.

Обдарованість, на думку Р. Стернберга, багатовимірне утворення, її не можна зводити ні до коефіцієнта інтелектуальності, ні до креативності, ні до мотивації. Вона завжди унікальна, тому вчителю треба враховувати різноманітність форм її вияву. Дж. Гензулм «обдарованість» вважає результатом поєднання інтелектуальних здібностей вище середнього рівня, творчого підходу та наполегливості.

А. Танненбаум визначає обдарованість як поєднання високого рівня загального інтелекту, впливу середовища, таланту. За О. Кульчицькою, обдарованість — системно-особистісне утворення, зумовлене природними особливостями організму людини.

З точки зору російських вчених і спеціальної освіти Росії, обдарованість — це системна якість психіки, що розвивається протягом життя і визначає можливість досягнення людиною більш високих результатів в одній або декількох видах діяльності порівняно з іншими людьми.

Теоретичні питання обдарованості досліджували А. Лєонтьєв, Б. Тєплов, П. Гальперін, С. Рубінштейн, та інші. Так, Б. Тєплов першим після ігнорування в радянській науці проблеми індивідуальних відмінностей запропонував власне визначення здібностей та обдарованості. Він вважав, що обдарованість — якісно своєрідне сполучення здібностей, від якого залежить ймовірність більшого чи меншого успіху під час виконання тієї чи іншої діяльності.

Загальновизнаними є сформульовані ним три ознаки здібностей: індивідуально-психологічні особливості, що відрізняють людину від інших людей; особливості по відношенню до успішності виконання діяльності; здатність до оволодіння новими знаннями та уміннями.

Г. Костюк тлумачить обдарованість як індивідуальну своєрідність здібностей людини, вказуючи на значущість природних даних кожної особистості, як сили, котра є вихідною внутрішньою спонукою розвитку здібностей. Н. Лейтес під терміном «обдарованість» розуміє набір здібностей. Він вважає, що дитяча обдарованість виявляється у схильності до праці, у гострій потребі дитини займатись певним видом діяльності.

За Л. Слободянюк, обдарованість — це не лише своєрідне поєднання здібностей людини, а ще й сукупність її особистісних характеристик.

В. Чудновський і В. Юркевич визначають обдарованість як високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей.

Інтелектуальну обдарованість М. Холодна визначає як рівень розвитку і тип організації індивідуального ментального досвіду, що забезпечують можливість творчої інтелектуальної діяльності. Тобто йдеться же про креативність, що пов’язана із створенням суб'єктивно і об'єктивно нових ідей, нешаблонністю підходів до розв’язання проблеми, легким сприйняттям нового.

О. Матюшкін наполягав, що обдарованість завжди творча, якщо немає творчості, то не варто говорити про обдарованість.

Інші вчені доводять, що обдарованість характеризується здатністю створювати нові ідеї, винаходи. До того ж творча обдарованість породжує інші види обдарованості.

Одним із перших спроб глибокого психологічного філософського осмислення проблеми обдарованості було дослідження іспанського лікаря, який жив в епоху Відродження — Х. Уарте. Він пов’язував перспективу відродження могутності іспанської імперії з максимальним використанням на суспільній службі особливо обдарованих людей. Його робота була одною із перших в історії психології праць, де розглядалося в якості основної задачі - вивчення індивідуальних різноманітностей в можливостях з метою подальшого професійного відбору. Це дослідження можна вважати одним з перших цілеспрямованих в астрологічних науках. Воно отримало назву «диференціальна психологія». В якості основних можливостей він виділив фантазію, пам’ять і інтелект.

Що стосується християнства, то в Книзі Буття було зафіксовано, що «Бог створив людину з пороху земного і дихання Божого». Враховуючи це, при розгляді проблеми геніальності потрібно мати на думці, що під терміном «геній» слід розуміти не «дух» в певній спільній, традиційній для християнського віровчення формі, а «дух» як геній, в його винятковому значені, так, як вони трактувалися в античній міфології, філософії - пророк, покровитель, учитель і тому подібне.

Не дивлячись на те, що вчення про генія і геніальність розроблялись спочатку автономно від соціально-педагогічної практики, не можна не відзначити, що в уяві практично всіх видатних філософів минулого (Аристотель, А. Баулгартен, І. Кант, Платон), божественна геніальність не відміняє і виключає важливості виховання і навчання. Кожен з них по-своєму обумовлював цю точку зору.

Термін «талант» став використовуватися практично однозначно з терміном «геній». На відміну від «генія», «талант» має не стільки благородне походження. На початку словом талант (від грец. talanton) називалася велика міра золота.

Ми можемо припустити, що поява терміну «талант» в науці було пов’язане з уявленнями про можливість вимірювання ступеня геніальності. Можливо на початку «талант» покликаний був виступати одиницею вимірювання геніальності, та це лише припущення. Поступово сформувалося уявлення про талант, як просто про високий ступень розвитку можливостей до певного виду (видів) діяльності, в той час як під «генієм» стали розуміти вищий, максимальний рівень його прояву, розміщення, образно кажучи над талантом.

Зі стародавніх віків і до XIX ст. в наукових трактатах утвердився термін «геній» (від лат. genius — дух). Ним визначали явище, яке в більш пізній час стали називати значно скромніше — «суб'єктом творчої діяльності». Спочатку в античній культурі «геній» — фігура міфологічна, з'єднуючи в собі безсмертне божество і смертну людину. Саме це уявлення про генія в європейській філософії і в звичайній свідомості впритул до кінця XIX ст. Відомо, що Сократ, жартуючи говорив тим, хто цікавився причинами його незвичайної проникливості, що йому допомагає, підказує, його добрий демон — геній. Закріпившись свідомості більшості людей завдяки художній літературі, це уявлення живе і понині. І не рідко всі ми, подібно геніальному Сократу гумористу, пояснюючи причини власних успіхів, говоримо про допомогу доброго «ангела» або «генія».

Важливою особливістю уявлень про генія, з найдавніших часів і до XIX ст., є те, що і наука і бідна думка, твердо дотримувалися переконання, що геніальність може проявлятися тільки в мистецтві. Громадськими діячами і навіть вченими в званні «генія» відмовлялися до XIX ст. Та спроби поставити під сумнів цю точку зору неоднозначно приймалося вже у вченнях давніх філософів. Одним з таких прикладів може служити розуміння геніальності, викладені у вченнях Аристотеля. Підкреслюючи зв’язок художньої творчості з інтелектуальною, навчаючою діяльністю він вводить термін «споглядальна діяльність розуму», який включає поняття навчальної і художньої творчості (при цьому мається на меті не тільки створення картин, а й їх сприйняття).

Обдарованість, на думку І. Штерна, виявляється рівнем і одночасно типом реагування індивіда на потребу життя. Однак зроблений І. Штерном акцент на розумову обдарованість, як еквівалент загальної обдарованості, привів до абсолютизації поняття «розумова (інтелектуальна) обдарованість». Він вважав, що розумову обдарованість слід відділити від емоційних і вольових властивостей індивіда, він відводив їй місце і серед інтелектуальних функцій.

До середини ХХ століття обдарованість виключно визначали по тестах інтелекту (IQ).

Обдарованість на різних вікових етапах (старший, дошкільний і молодший шкільний вік) потрібно, розглядати і розвивати не як спільну, універсальну можливість. З віком вона здобуває все більше специфічні риси і певну предметну направленість. І головне педагогічне завдання в цей період змішується з розвитком спільних можливостей до пошуку адекватного способу реалізації особистості в певних видах діяльності.

В обдарованих дітей протягом їхнього життя виникає багато проблем, які їм необхідно вміти долати. Серед таких проблем можна виділити: ворожість до школи. Дітям не подобається навчальна програма, вона їм не цікава, тому що вона не відповідає їхнім здібностям. Ще одна поширена проблема — невідповідність між фізичним, інтелектуальним і соціальним розвитком. Часто обдаровані діти більше спілкуються зі старшими, а не зі своїми однолітками, тому їм важко стати лідерами. Також обдарованим дітям часто цікаво зануритися у філософські проблеми. Вони замислюються над питаннями життя і смерті, релігійних вірувань і т.п.

Обдаровані діти характеризуються порівняно високим розвитком мисленням, швидким запам’ятовуванням навчального матеріалу, розвинутими навичками самоконтролю в навчальній діяльності, високою працездатністю тощо. Їм властива висока розумова активність, підвищена схильність до розумової діяльності, неординарність, свобода самовияву, багатство, уяви, сформованість різних видів пам’яті швидкість реакції, вміння піддавати сумніву і науковому осмисленню певні явища, стереотипи, догми. Вони завжди виявляють уважність, зібраність, готовність до напруженої праці, що переростає в працелюбність, в потребу працювати без відпочинку. Мислення їх відзначається високою оперативністю. Коло їх пізнавальних інтересів не обмежується однією проблемою, постійно розширюється.

Обдаровані діти досить уразливі і причинами їх уразливості виступають нереалістичні цілі. Діти часто ставлять перед собою ціль, яку досягти неможливо, не досягаючи своєї цілі, вони засмучуються та переживають. Також обдаровані діти часто виявляють нетерпимість стосовно інших дітей, які стоять нижче за них за інтелектуальним розвитком.

Обдарованість дитини іноді важко відрізнити від навченості, яка є результатом підвищеної уваги батьків і педагогів до розвитку дитини. Це особливо яскраво виявляється при порівнянні рівня розвитку дітей із сімей з високим соціальним та освітнім статусом і дітей з родин, які не приділяють належної уваги розвитку дитини.

Важливою характеристикою обдарованості є креативність — здатність до творчості. Згідно із психологічними дослідженнями основою обдарованості є закладений від народження творчий потенціал, який розвивається впродовж усього життя людини. Він не залежить безпосередньо від рівня розумових здібностей, оскільки діти з високим рівнем інтелектуального розвитку іноді володіють незначним творчим потенціалом.

Обдарованість типологізують за різними критеріями. Український психолог Ю. Гільбух на основі аналізу пізнавальних особливостей дитини виокремлює такі типи обдарованості:

• — природничі теоретики (спрямованість пізнавального інтересу на осмислення абстрактних ідей, схильність до природничих знань);
• — природничі прикладними (спрямованість пізнавального інтересу на розв’язання складних конструкторсько-технічних завдань, моделювання);
• — гуманітарії (спрямованість пізнавального інтересу на мови, суспільні науки, літературу).