Риторика Давньої Греції

Вчення красномовства виникло із узагальнення й систематизації тихий прийомів й методів ведення полеміки, спорів та диспутів, що здобули широке поширення в античній Греції із її розвитим політичним життям й боротьбою різних партій за вплив на маси. У цих умовах уміння переконувати людей, наводити переконливі аргументи проти своїх опонентів, підкріплювати їхнього фактами, впливати не так на розум, але й і на почуття і емоції слухачів, здобувало винятково важливе значення. Від чому в античній Греції розробка проблем риторики починалася задовго доти, коли були створені надійні логіко-методологічні, психологічні й моральні основи і принципи, на котрі повинні спиратися суперечка, діалог, диспут чи полеміка. Точніше кажучи, ці принципи і методи формувалися поступово в процесі узагальнення й систематизації тихий прийомів, доводів й способів ведення полеміки чи диспуту, що практикувалися в публічних промовах.

Аналізуючи ці промови, давні греки одними із перших задалися метою пояснити, в чому полягає переконлива сила промови: чому із одною промовою ми погоджуємося, а із іншою — ані, чому одна із них переконує нас й змушує визнати доводь оратора, а іншій ми виявляємо вади як у доказах, то й в самій побудові промови?

Батьком науки про красномовство вважається давньогрецький співає, філософ й лікар Емпедокл (біля 490−430 р. до зв. е.). Вихідці із грецьких поселень у Сицилії ритори Коракс й Тисій склали Перші систематичні посібники із красномовства. Пізніше, слідом за красномовством судовим, у якому головну роль грало знання законів й звичаїв, у Давній Греції розробляються прийоми політичного й художнього красномовства. А саме: вміння переконливо викладати свою мову, дотепно відповідати на запитання, говорити без підготовки (використовуючи пункти виступу попереднього опонента), сперечатися проти очевидності, збивати й плутати супротивника в суперечці й т. п. Ускладнення соціально-політичної обстановки в містахдержавах (полісах) Еллади — збройні конфлікти між грецькими полісами, нападу зовнішніх ворогів, запекла боротьба аристократів й демократів, протиріччя між етнічними групами, інтриги в конкурентній боротьбі торгівельних кланів — призвело до наростання напруженості в суспільних відносинах. У аудиторіях й на площах закипіли жаркі дискусії по всіляких питаннях. Емоції переповняли тихий, хто сперечався, навіть якщо предметом обговорення були проблеми природознавства чи філософії.

Бути шанованим серед громадян Давньої Греції, особливо в Афінах — культурному, економічному й політичному центрі Еллади, не маючи гарних навичок публічних виступів, стало неможливо. Тому виник гострий попит на розумних викладачів ораторського мистецтва й риторики. І одна за іншою почали виникати школи красномовства.

Першими почали досліджувати ці проблеми софісти, багато із які були також вчителями риторики як особливого мистецтва красномовства, хоча це мистецтво виникло задовго до появи софістів. Привабливою рисою софістичної риторики був демократичний дух, прагнення допомогти кожному, хто бажає навчитися мистецтва красномовства, вмінню переконливо і аргументовано сперечатися зі своїми супротивниками. Софісти звертали також увагу на виховання у своїх учнів прагнення до волі висловлення своїх думок та вміння їхнього захищати, Незважаючи на будь-які авторитети. Багато займалися смердоті і спеціальними питаннями проголошення та побудови промов.

Однак згодом софістична риторика виродилася в свого роду словесне фехтування, ціллю її ставши не пошук і обґрунтування істини, а досягнення перемоги в словесному змаганні за будь-яку ціну. Для цієї мети використовувалися будь-які прийоми і засоби, починаючи від навмисного порушення законів й правил логіки, що здобули згодом назву логічних софізмів, й закінчуючи різними психологічними вивертами й неприпустимими із моральної точки зору методами ведення полеміки. Приваблива позначка — вийти переможцем у кожній суперечці - залучала в численні школи риторики велику кількість учнів, що давало змогу організаторам й вчителям школи заробляти великі гроші. Таким чином, Незважаючи на відомі заслуги в поширенні й пропаганді знань про прийоми ведення полеміки й мистецтво красномовства, софістична риторика до кінця V ст. до зв. е. занепала й зійшла із історичної сцени. Це й не чудово, бо вона стала аналізувати й розробляти тих прийоми, методи й традиції, що сформувалися в реальній практиці ведення полеміки в публічних виступах кращих ораторів свого години. У тієї годину як ці оратори, виступаючи в народних зборах, суспільних форумах й судах, прагнули знайти істину й тім самим переконати своїх слухачів, у школах риторичної софістики намагалися навчити знаходити такі прийоми й виверти у веденні полеміки, за допомогою яких, можна було б перемогти в суперечці ціною різних логічних хитрувань, підтасування фактів, психологічного впливу на опонента і подібних некоректних й неприпустимих способів. Тому така риторика навряд чи має що-небудь спільне з справжнім мистецтвом красномовства, що ставити своєю головною метою за допомогою добро аргументованої, емоційно забарвленої й стилістично бездоганної промови насамперед переконати слухачів у істинності висунутих у ній положень.

На відміну від цого софістична риторика, особливо в рокта її занепаду, цілком орієнтувалася не так на пошук істини й знання («епістеми»), а захист думок («докси»), затверджуючи, що такі думи постійно змінюються згодом у тієї ж самої особини, а тім понад різні смердоті по людях. Така орієнтація спиралася на принципи філософського релятивізму, що висувалися такими видними софістами, як Кратил, Горгій, Протагор. Релятивісти вважають, що оскільки наші знання постійно змінюються, то них немає нічого достовірного і абсолютного. Такий висновок смердоті намагаються виправдати посиланнями на діалектику. Так, наприклад, один з засновників софістичної риторики Протагор, невірно інтерпретуючи діалектику Геракліта, настільки роздмухує момент відносного й минущого в людському знанні, що останнє повністю позбавляється про «єктивного змісту й перетворюється в доти чисто суб «єктивне вираження людини. «Людина є міра всіх промов існуючих, що смердоті існують, неіснуючих, що смердоті не існують». У історію риторики Протагор увійшов як виверткий софіст, здатний «более слабкий аргумент виставити более сильним».

Найбільшим політичним оратором Давньої Греції був Демосфен (384 р. до зв. е). як свідчать сучасники, першу промову Демосфена публіка зустріла градом глузувань: гаркавість й слабкий від природи голос оратора не імпонували темпераментним афінянам. Алі в цьому кволому на цей вид юнаку живий воістину могутній дух. Безупинною працею та тренуванням він здобув перемогу із себе. У стародавніх письменників знаходимо: «Неясну, шепеляву вимову він долав, вкладаючи до рота камінці й читавши на пам «ять уривки із співаємо, голос зміцнював бігом, розмовою на крутих підйомах…»… Щоб позбутися від мимовільного посмикування плечей, він вішав із себе гострий спис, що заподіювало йому біль при будь-якому необережному русі.

Наполегливість й енергія перемогли. Демосфен переборів фізичні нестачі, довів ораторську техніку до досконалості, ставши найбільшим політичним оратором. Своїм прикладом він підтвердив найважливіший принцип: оратором може статі практично кожний, якщо не пошкодує для цого години й роботи. У своїх промовах Демосфен робив ставку вплив публічного виступу на психіку людей, за грати і емоції. Такому впливові сприяли відмінно поставлений голос Демосфена й ретельно пророблений ним текст промови із опорними й кодовими фразами. Кожна така фраза, у сполученні із чудово відпрацьованою мімікою та жестикуляцією, поетапно трансформувала психіку мас у потрібному ораторові напрямі так, що люди сам не зауважували моменту, коли под впливом слова Демосфена переходили набік, навіть будучи споконвічно налаштованими проти ідей виступаючого… На запитання: що складає найістотніше достоїнство оратора, Демосфен завжди відповідав: «По-перше, вимова, по-друге, вимова й, по третє, знов-таки вимова».

Оратор й великий політичний діяч Демосфен у своїх промовах закликав афінян до енергічної політики, викриваючи бездіяльність й продажність афінських правителів, й намагався згуртувати грецькі держави-карлики для спільної боротьби із ворогом. Його полум «яні промови були результатом великої роботи, а ораторські прийоми будувалися на глибокому знанні психології слухачів. Демосфен гармонійно поєднав ораторську майстерність з пристрастю борця, переконаного в правоті своєї справ. «Не слова й не звук голосу складають славу оратора, а напрямок його політики», —- стверджував він.

Поряд з Демосфеном Древня Греція дала ще цілу плеяду видатних ораторів, досконало володіючих мистецтвом усного слова й логікою переконання, що вміли зробити потрібен вплив на юрбу, нерідко спонукати її до безпосередніх дій. У списку знаменитих ораторів того періоду ми знаходимо імена Перікла, Ісократа, Горгия, Лікурга, Лісія, Есхіна, Гиперіда і інших майстрів красномовства.

Одним із перших грецьких філософів виступив проти софістики й заснованої на ній риторики Сократ, про подивися якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, бо сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах й не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки був зміну їм змісту дискусії. Якщо до цого сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі й переконливості власної мови, те в риторичному арсеналі із «явилися навідні запитання, котрі сам по собі є й аргументами, й контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися із гарячих суперечок у витончені і дотепні вистави. Від, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї з сократичних шкіл (мегарскої):

— Ті упевнений, що не рогатий?

— Цілком!

— А як щодо того, чого ти не втрачав?

— Ті, що я — не втрачав, залишається при мені.

— Рогів не втрачав?

— Ні!

— Виходить, смердоті в тобі й залишилися…

Коли стосується Платона, то його ставлення до софістики й навіть до колишньої риторики взагалі було б досить негативним. Він вважав, що ця риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину й тому являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Горгій», що безпосередньо спрямований проти одного із засновників цієї риторики Горгія Леонтійського, який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в його честь у Дельфах був поставлена золота статуя. Так саме, як й Протагор він вважав, що в мові й міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного, бо в самому навколишньому світі немає нічого постійного і абсолютного. Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей й насамперед домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних й розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку, «мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, бо воно та робить всіх своїми рабами по добрій волі, а чи не по примусі». Платон у першій частині діалогу «Горгій» переконливо показує, що такі домагання софістичної риторики ані на чому не засновані, а тих визначення риторики, що дають софісти, не витримують критики. По-перше, риторика, чи мистецтво красномовства, не зводиться до складання промов, сила які виявляється в слові. Вустами Сократа Платон говорити, що існують інші види мистецтва чи діяльності взагалі, котрі також користуються словом. Адже не можна, наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тім понад лікування чи гімнастику. По-друге, не можна розглядати красномовство як «здатність переконувати словом й суддів у суді й радників у раді, й народ у Народних зборах, та і на будь-яких інших зборах громадян». На думку Горгія, володіючи такою силою, ти й лікаря будеш тримати в рабстві, й вчителя гімнастики, а що до нашого ділка, виявиться, що він задля собі наживає гроші, а іншого — для тобі, що володіє словом й умінням переконувати юрбу". У відповідь на це Сократ, що виражає в діалозі точку зору Платона, говорити, що переконання створюється не одним красномовством, бо всякий, хто вчити чому-небудь, переконує в тім, чому вчити. «Алі якщо красномовство не Єдиний засіб переконання, то, на що воно та спрямовано?» — запитує Сократ. Горгій відповідає, що він говорити про таке переконання, що «діє до судів та інших збіговиськах, а його предмет — справедливе й несправедливе». На це Сократ зауважує, що уявлення про справедливе й несправедливе можуть бути різними, так доти ж майстерність переконання в красномовстві складається у вселенні віри, а чи не знання в справедливе. Це розходження між вірою й знанням, правдоподібністю й знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема»), а чи не думка («докса»).

Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку й вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча й роблять приємність, але й являють собою різновид догідництва й служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як бі кухарська справа для душі».

Після прочитання цого діалогу може створитися враження, що Платон своє негативне ставлення переносити протягом усього існуючу до нього риторику й не зауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Алі з самого тексту діалогу чіткої відповіді на це запитання одержати не можна. Вочевидь, позиція Платона стосовно попередньої риторики не був цілком негативною, але й він вважав її теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід й зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови і обґрунтування нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайно посилаються дослідники.

На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики й психології: із їхньою допомогою оратор якщо розбиратися, із самого ідеях, на котрі він винен спиратися в процесі переконання, а із іншого боці - у властивостях душі і індивідуальних особливостях людей, до які він звертається із промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює із лікарським мистецтвом. «І до того і іншому, — пише він, — потрібно вміти розрізняти природу — тіла в лікарському мистецтві, душі - у риторичному, якщо хочеш — не було за допомогою рутини лише й натасканості, але й за всіма правилами мистецтва — тілу пропонувати ліки й їжу… душі - мови й належні заняття, що вселили б у неї бажане для тобі переконання й чеснота». Таке переконання досягається лише до того випадку, коли оратор «якщо досить знаючий, щоб сказати, Яка людина і у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу, пояснити собі, що природні властивості його… саме такі, що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися із такими-то промовами для переконання до того і тому, — коли він усе це засвоїв, а поверх того зміркував, при якому зручному випадку й коли варто говорити і утримуватися; розпізнав, коли вчасно й несвоєчасно говорити лагідно, жалісно, перебільшено, застосовуючи усі види мови, котрі лише він вивчив, — тоді, й лише тоді, розробка мистецтва доведено до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується лише на щирих доказах, а чи не на думках й ймовірних судженнях. У зв «язку із цим він критикує відомого у тому годину ритора й логографа (укладача мов) Тісія, що був відомий тім, що прагнув не дуже до розкриття істини, а скоріше доти, щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів й тім самим виграти процес.

Нецікаво також порівняти подивися Ісократа, риторична школа якого користувалася у тому годину великою славою, із ідеями й принципами, на які Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика був суто практичним мистецтвом, що повинне спиратися не так на знання і істину, стільки на думку, користь й доцільність. Не випадково тому в його школі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною й справедливістю, а домагатися вигоди й догоджати слухачам. Для Платона такий підхід був у принципі неприйнятним. Більше того і не допускає в риториці ймовірних доводів й критикує Горгія й Тісія, «котрі доглянули, що ймовірне винне переважати щире, й котрі, завдяки силі слова, змушують здаватися мале великим, велике малим, нове старим, старе новим». Коли стосується логічних засобів й риторичної техніки, те в творах Платона можна знайти лише рекомендації досить загального характеру. То в «Федрі» він перелічує основні частини мови оратора, а саме вступ, виклад, де повинні бути наведені припущення, що підкріплюються відповідними свідченнями, фактами і іншими видами підтвердження. Крім цього у обвинувачувальній й захисній мові необхідно наводити докладні спростування, а також побічні пояснення.

Вочевидь, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні ораторським мистецтвом, але й Платон й не переслідував подібної мети. Його головні зусилля були спрямовані тих, щоб знайти такі загальні принципи аргументації, що могли додати мови не лише добірність й ясність, але й насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні характеру й щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор. Про це він ясно говорити у діалозі «Федр», але й не розкриває докладно, якими прийомами й методами досягається збагнення характеру слухачів. Коли стосується діалектичного підходу до риторики, то тім ж діалозі він має на увазі под ним уміння розчленовувати й поєднувати ідеї чи, говорячи сучасною мовою, із аналізом й синтезом. Вустами Сократа він оголошує собі «шанувальником такого поділу на частини й зведення (їхнього) в одне ціле: й ті і інше допомагає говорити й мислити». Таким чином, з усього сказаного вище стає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закласти міцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, у якій замість думок й ймовірних припущень цілком панувала б істина й вірогідність. Хоча з Сучасної точки зору, здається зовсім нереалістичним не враховувати ролі припущень, правдоподібних чи можливістних суджень у процесі переконання й збагнення істини взагалі, проте, не слід забувати, що такий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятивістської філософії софістів, абсолютизувавших значення думи, відносного й суб «єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістичної риторики Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появі цілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед які варто назвати найбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем Платона.

Однак головна заслуга Платона полягає в розробці і удосконаленні того методу ведення бесіди, полеміки й диспуту, що широко практикував його вчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають сократичним, чи діалогічним. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій вушко й діалектика, якщо, звичайно, керуватися етимологічним походженням давньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку, суперечку. Алі уже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті, а Аристотель, як ми покажемо нижче, под ним має на увазі теорію несилогістичних умовиводів.

Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть доля, принаймні, дві людини, один з які задає запитання й, по суті справ, керує діалогом, а іншої відповідає ними. Шляхом систематичної постановки запитань можна в залишковому підсумку прийти чи до вирішення запитання чи ж максимально зблизити позиції учасників діалогу. Від чому мистецтво цілеспрямованої постановки питань із таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до протиріччя із раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою, чи «мистецтвом сповитухи», бо маєвтика допомагає народженню істини. При цьому мова не йде про ті, щоб виставити опонента в невигідному світлі й перемогти в суперечці, а прагненні спільними зусиллями знайти істину. Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не так на традиційну риторику, стільки на розробку відповідного стилю аргументації, із яким ми зустрічаємося й в даний годину, наприклад, у судових діалогах обвинувача і адвоката, при активізації навчання в школі, коли учні непросто пасивно сприймають знання, а вступають у живий діалог з учителем. Плідним діалог виявляється й при проведенні різних дискусій й диспутів. Докладніше цого запитання ми торкнемося надалі. Відразу важливо було б звернути увагу на діалог як специфічну форму аргументації, найбільш наближену до реальної практики спілкування, полеміки, суперечки між людьми.

Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові і пропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірі відповідав шукаючому, творчому духові античної думи. По суті справ, йому ми й вол «язані знайомством із цим методом аргументації, яким широко користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «Апології Сократа», написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий обмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за й проти, виявлення протиріч й відмовлення від колишніх припущень й узагальнень, детальний аналіз фактів й безперервний пошук істини — від що скоряє й спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що протягом майже двох із половиною тисячоріч вважаються блискучими зразками інтелектуальної художньої прози.

Саме ставлення до риторики, як ми Бачили, не залишалося в Платона незмінним. Якщо в «Горгії» він ототожнює її із вправністю й навичкою на зразок повареної справ, то «Федрі» вона уже розглядається як визначене мистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських й психологічних принципів. Варто також звернути увагу тих, що Платон вважає прийнятними в риториці лише щирі доводь, хоча в діалогах можна зустріти в нього і аналогії й правдоподібні узагальнення. Логічної сторони аргументації він майже в своїх творах.

Проблеми риторики із логічної точки зору особливо ретельно досліджував учень Платона Аристотель, що присвятив їм ряд творів, серед які варто виділити його знамениту «Риторику». У ній риторика визначається як навчання, що сприяє «знаходженню можливих способів переконання щодо шкірного даного предмета». Це, на думку Аристотеля, «не складає задачі якого-небудь іншого мистецтва, бо кожна інша наука може повчати й переконувати лише щодо того, що належить до її області. Загальний характер риторики, як мистецтва переконання, по своїй природі подібний з діалектикою, що, на думку Стагірита, також «має справу із усіма науками, а чи не із яким-небудь одним визначеним родом». І в риториці, й в діалектиці припадати переконувати людей як розбирати, то й підгримувати яку-небудь думку, як виправдатися, то й обвинувачувати.

Для правильного розуміння поглядів Аристотеля необхідно враховувати ті розходження, що він проводити між аналітикою й діалектикою. Аналітика для нього тотожна формальній логіці, точніше, теорії силогістичних умовиводів. У ній аналізуються способи побудови правильних силогізмів й розкриваються помилки, що зустрічаються в такого роду умовиводах. У діалектиці ж розглядаються загальні запитання, заговорили українською у «язані із використанням несилогістичних умовиводів, а саме міркувань за аналогією і індуктивними узагальненнями. Ос-кільки висновки таких міркувань мають лише можливісний, чи правдоподібний характер, то смердоті являють собою думи, а чи не докази. Риторика відрізняється від аналітики й діалектики насамперед своїм прикладним характером, бо вон призначена у тому, щоб переконувати у ході полеміки, у публічній мові чи судовій суперечці. Алі оскільки найкращою силою переконання володіє доказ, що вивчається в аналітиці, то Аристотель вважає останній теоретичною основою риторики. Щоправда, в усному мовленні було б важко користуватися розгорнутими силогізмами, тому замість них там звертаються до скорочених силогізмів чи ентимем. Діалектика також виступає як теоретична основа риторики, оскільки в ній вивчаються такі несилогістичні форми міркувань, як індукція і аналогія. Знов-таки для стислості промови замість повного перерахування випадків, на які будується індуктивне узагальнення, оратори найчастіше прибігають до прикладів. Таким чином, ентимеми й приклади є головними способами, на які оратор будує свою логіку переконання.

Коли стосується самого процесу переконання, то автор «Риторики» розрізняє, із одного боці, способи чи прийоми переконання, що «не нами винайдені» й називає їхній «нетехнічними», а із іншого боці - «технічні» методи, що «можуть бути створені нами за допомогою методу й наших власних засобів». До Першого роду відносяться усілякі факти, дані, свідчення і подібні посилки, на котрі спираються в доказових й правдоподібних міркуваннях. Сам Аристотель зараховує перед тим свідчення очевидців, письмові домов, клятви й навіть показання, дані под катуванням. У сучасній логіці смердоті найчастіше називаються посилками, підставами доказу, нерідко також аргументами чи доказами. Щоб уникнути непорозумінь помітимо, що надалі под аргументацією ми будемо розуміти не лише аналіз доводів чи аргументів, але й весь процес переконання, що включає також обговорення способів висновку з висновками із цих аргументів.

Аристотель відносить до технічних засобів переконання саме ці способи висновку, за допомогою які аргументи, тобто нетехнічні способи переконання по його термінології, зв «язуються із виведеними із них висновками. Найбільш розповсюдженими формами логічного висновку є дедуктивні умовиводи, у які висновок із логічною необхідністю випливає із посилок як аргументів. Сам Аристотель досліджував найчастіше зустрічаються силогістичні умовиводи чи коротше, силогізми. Вони докладно досліджуються в «Аналітиках». Алі крім них він звертається також до правдоподібних, чи можливісних, міркувань, котрі він називає діалектичними, й протиставляє їхнього доказовим. «Доказ, — читаємо ми в «Топіці», — мається тоді, коли умовивід будується із істинних й перших (положень), тобто із таких, знання про котрі бере свій вушко від тихий чи інших перших й істинних (положень). Діалектичний ж умовивід — це ті, що будується із правдоподібних (положень)». Цікаво відзначити, що він визначає ймовірне як «ті, що трапляється по більшій частині, й непросто ті, що трапляється, як визначають деякі, але й ті, що може трапитися і інакше». У цьому визначенні ми можемо помітити подібність з сучасною частотною інтерпретацією ймовірності. Таким чином, переконливість будь-якої промови, позиція в суперечці, публічному виступі ґрунтується, відповідно до Аристотеля, по-перше, на істинності чи принаймні правдоподібності аргументів, що наводяться, доводів, посилок, що він називає нетехнічними, не нами створеними засобами переконання. По-друге, вона залежить також від тихий методів чи логічних правил, за допомогою які із наявних аргументів виводяться чи, точніше, виходять висновки. Про висновок говорять лише в дедуктивних, доказових умовиводах. У недедуктивних міркуваннях, зокрема індуктивних, припадати обмежуватися терміном «наведення».

Ос-кільки, однак, явне й розгорнуте використання дедуктивних й індуктивних умовиводів вкрай ускладнило б мову, то риториці Аристотель рекомендує використовувати более гнучкі і ослаблені їхні варіанти, а саме замість силогізмів — ентимеми, а індукції - приклади. Під ентимемою, як вже відзначалося вище, мають на увазі скорочений силогізм, у якому пропущена та чи інша посилка, хоча вон мається на увазі, а разі потреби її неважко відновити. У реальному міркуванні люди практично так завжди й роблять, й саме тому Аристотель рекомендує так саме підходити і до риторики. Настільки саме в звичайній мові досить послатися на типовий приклад, що може навести на індуктивне узагальнення. Не випадково тому індукцію називають ще наведенням. Чітке розходження між основними поняттями та методами логіки й діалектики, із одного боці, й риторики, із іншого, Аристотель проводити у своїй головній роботи по риториці. «Коли ж стосується способів доводити дійсним чи удаваним чином, — пише він там, — те в діалектиці є наведення, силогізм й удаваний силогізм, точно так саме є і тут, бо приклад є не що інше, як наведення, ентимема — силогізм, ентимема, що здається — удаваний силогізм. Я називаю ентимемою риторичний силогізм, а прикладом — риторичне наведення: адже й усі оратори викладають свої доводь, чи наводячи приклади, чи будуючи ентимеми, й крім цого не користуються ніякими способами доказу».

Ентимеми, на думку Стагірита, повинні відігравати вирішальну роль у риториці, оскільки смердоті переконують сильніше, ніж приклади. «Прикладами, — пише він, — варто користуватися до того випадку, коли не маєш доказу, тому що у тому, щоб переконати, потрібно (який-небудь) доказ; коли ж є ентимеми, то прикладами варто користуватися як свідченнями, поміщаючи їхнього слідом за ентимемами у виді епілогу. Якщо їхні поставити на початку, то смердоті схожі на наведення, а риторичним промовам наведення не властиве, за винятком деяких випадків; коли ж смердоті поміщені наприкінці, смердоті походять на свідчення, а свідчення завжди збуджують довіру».

Особливу увагу автор «Риторики» звертає на розходження між ентимемами двох видів: діалектичними та риторичними, у які посилки мають загальний, універсальний характер, із одного боці, й із іншого, ентимемами частки характеру. Для характеристики перших Аристотель використовує поняття топа, чи загального місця. «Але вони, — пише він, — ми говоримо загальними місцями — топами». У ентимемах частки характеру посилками служать судження, що відносяться до окремих видів явищ й конкретних подій. Хоча знання останніх сприяє кращому розумінню конкретних, спеціальних наук, проте знання топів й заснованих ними силогізмів дозволяє, по-перше, виявити зв «язок між загальним й частковим, по-друге, уміло їхні використовувати як загальновизнані засоби переконання. Така загалом аристотелівська концепція риторики, що спирається, як ми Бачили, скоріше на логіку, ніж на філософію й діалектичний метод у сократівско-платонівскому розумінні цого терміну. На відміну від Платона діалектика для Аристотеля означає аналіз всіх несилогістичних форм міркування, зокрема аналогії і індукції. Його заслуга полягає до того, що він значно розширив тих прийоми й методи аргументації, що ґрунтуються на правдоподібних умовиводах й котрі широко використовувалися в публічних промовах, суперечках по судових та інших питаннях, хоча раніше смердоті часто ігнорувалися філософами як прості думки.

Було б, однак, помилкою вважати, що Аристотель займався лише аналізом логічних проблем риторики й не враховував ролі емоцій, настроїв, почуттів й схильностей слухачів у процесі їхнього переконання. Усякий, хто хоча б швидко ознайомиться із його «Риторикою», переконається, що він на відміну від Платона не обмежується тут найзагальнішими рекомендаціями, а й у властивій йому послідовній й систематичній манері докладно аналізує ці запитання. Головний докір, що він робить софістичній риториці, полягає в бо остання майже винятково обмежувалася емоційною й стилістичною сторонами риторики, ігнорувала логічні підстави переконання, а ряді випадків свідомо прибігала до софізмів для перемоги в публічній суперечці. Саме тому Аристотель й виступив проти софістичної риторики, глибоко розкривши логічні, психологічні й моральні підстави переконливості промов. Про це свідчать не лише такі його твори, як «Риторика», «Топіка», «Софістичні міркування», але й й численні свідчення сучасників. «Ганебно мовчати, коли говорять Ісократи» — така легендарна репліка, не без підстави приписувана йому. Алі він, звичайно, розумів, що завоювати довіру слухачів й переконати їхнього не можна лише доказовістю, логічною послідовністю промов. «Є три заподій, що збуджують довіру до промовця, — вказує Стагірит, — тому що є саме скільки промов, у силу які ми віримо без доказу, — це розум, чеснота й прихильність». Якщо така довіра не виправдовується, то це відбувається бо промовець чи невірно міркує завдяки своїй неразумності, чи, хоча й міркує правильно, проте не ті, що думає, чи ж хоча він й розумний й чесний, але й не прихильний людям й тому не дає їм найкращих порад .

Переконливість промов у величезному ступені залежить від емоційної природи людей чи, як говорити Аристотель, від їхніх пристрастей. Під впливом пристрастей виникає чи зникає довіра людей, із ними ж зв «язана зміну їхніх рішень по різних питаннях, почуття задоволення й невдоволення, що виражається в гніві, жалі, страху й т. п. Ос-кільки саме пристрасті часто впливають на поводження людей, то Аристотель усю другу частину своєї «Риторики» присвячує скрупульозному дослідженню різного роду пристрастей, а найголовніше — тому, як оратор винен скористатися ними для досягнення своєї мети.

З емоційною стороною промов тісно заговорили українською у «язаний їхній стиль. Щоб промова зробила належне враження, стиль повинний бути повний почуття, відбивати характер й відповідати істинному стану промов. Тому про речі, що викликають презирство і обурення, радить великий грек, необхідно говорити мовою гнівною, про речі похвальні - з замилуванням, а про речі, що збуджують смиренність й шкода, — мовою смиренною. Іншими словами, щире положення промов диктує відповідний стиль промови.

Завершуючи короткий огляд поглядів Аристотеля на риторику, ми бачимо, що в його творах знайшли відображення усі найважливіші принципи, на які ґрунтується доказовість, емоційно-психологічна й стилістична адекватність публічної мови. Можна із повною впевненістю сказати, що «Риторика» Аристотеля являє собою найбільш глибоке й систематичне дослідження найважливіших проблем ораторського мистецтва, особливо тихий, які зв «язані із аргументацією. Саме на цій основі в античному світі сформувалася аристотелівська традиція, що, на відміну від платонівської, переносити центр ваги із діалогу на публічну мову, чи тієї виступ на форумі, народних зборах, у судновому засіданні й т. п. У зв «язку із цим значно розширилися й збагатилися прийоми й методи аргументації, а разом із ними й можливості самої риторики. Можна тому сказати, що Аристотель заклав фундамент риторичної системи, що здобула назву класичної, й Яка протягом понад двох з половиною тисячоліть приймалася як зразок для навчання мистецтву публічної мови. Більш того, ідеї Аристотеля послужили основою для виникнення одного з сучасних напрямків у теорії аргументації, що його родоначальник — бельгійський філософ Х. Перельман назвавши «Новою риторикою». Це свідчить про ті, що аристотелівська риторика орієнтувалася насамперед на логічні принципи переконання, що додавало їй міцні, надійні підстави й забезпечувало стрункість й послідовність у процесі аргументації.