Научные теорії /Укр./

Методологія побудови наукової теорії.

ВСТУП.

Однією із якостей, що відрізняє наукове знання від ненаукового, є його системність. Це означає, що тієї емпіричний матеріал яким володіє наука, відповідним чином організований, зведений в певні класи й групи. Наукове знання має надто складну структуру, воно та складається із безлічі самих різноманітних елементів. На «мікроскопічному «рівні науки можна виділити, наприклад, такі елементи, як поняття, судження, умовиводи, що добро відрізняються одне від одного по низку формальних якостей. Однак смердоті не висловлюють специфіку наукового знання, оскільки в формах здійснюється як наукове, то й донаукове пізнання. По цій причині я — не буду розглядати поняття, судження, умовиводи.

Для системи наукових знань характерно використання более великих блоків, якими є - гіпотеза, теорія, модель. Ці форми наукового знання навіть із суто зовнішньої формальної сторони відрізняються від зазначених вище, саме смердоті характерні для Сучасної науки.

Крім того, будуть розглянуті й такі форми наукового знання, що відрізняються, скажемо від суджень не формально (як, наприклад, теорія чи модель), а лише функціонально. До їхнього числа відноситься проблема, ідея, принцип, закон, припущення й т. буд. З формальної сторони це просто звичайні судження. Однак по своїм функціям в русі наукового пізнання й в організації знання означені його форми істотно різняться. Тому акцент якщо зроблений на аналіз їхньої ролі в процесі пізнання, їхні ставлення одне до одного й до более складних форм наукового знання.

1.ПРОБЛЕМА І ПИТАННЯ.

Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг слідуючих одна за одною проблем. Проблемний зміст науки укладати її загальний зміст як її складова. Однак область проблем й область уже довершеного знання настільки тісно взаємопов «язані, що механічно відмежувати їхні одне від одної неможливо.

Проблема звернута над майбутнє, але й й у минуле. З самого ній констатується недостатність досягнутого до певного моменту рівня знання, неможливість пояснити на основі цого знання нові явища дійсності. З іншого боці, проблема несе в собі частку знання, наявності якого вона вол «язана своїм порушенням. Таким чином, проблема — це форма розвитку знання, форма переходу від старого знання до нового. Вона виникає разом із виникненням «революційної ситуації «старе знання уже не задовольняє нас, а чи не сформувалося повністю.

Дуже часто проблему зв «язують й навіть ототожнюють із питанням, підкреслюючи, що проблема — це ВАЖЛИВЕ, СКЛАДНЕ запитання.

Очевидно це не зовсім вірно. Можна сказати, що всяка проблема зв «язана із питанням, але й не всяке запитання є проблемою. Проблема знаходить в питанні своє концентроване вираження, вузловим пунктом будь-якої проблеми є центральне запитання. Складна проблема може розпадатися на цілий ряд приватних проблем й відповідно висловлюватись в відповідних приватних питаннях. Однак головною рисою проблеми є ті, що для її рішення, для відповіді на запитання, що її виражають, необхідно вийти далеко за межі «старого «знання. Коли ж стосується запитання взагалі, ті нерідко для відповіді на нього цілком достатньо «старого «знання. Таке запитання при всій його важливості й складності науці не є проблемою. як народжується й розвивається проблема? Який механізм її порушення? Вочевидь початковим пунктом виникнення проблеми є виникнення проблемної ситуації в науці, тобто протиріччя між знанням людей про потреби в якихось практичних чи теоретичних діях й незнанням шляхів, способів здійснення цих дій.

Кінцевою основою проблемної ситуації є практика. Виявляється недостатність нашого знання про про «єкт, даючи «негативні «результати, практика призводить до виникнення нових проблем. При цьому не можна забувати, що наука володіє відносною самостійністю, внутрішньою логікою свого розвитку, своїми внутрішніми протиріччями, що теж створюють проблемні ситуації, зумовлені практикою не безпосередньо, а результаті внутрішніх причин, що виникли в наслідок цієї практики. Так складається справа в західних областях науки: в математиці, теоретичній фізиці й т. буд.

.

Багатогранність пізнання світу й шкірного явища в цілому дуже часто ставити понад нових проблем, ніж вирішує старих, із «є підпроблеми. У зв «язку із цим проблема являє собою галузеву систему, що може бути зображена за допомогою деревоподібної структури.

Поява нових проблем, висування нових аспектів колишньої проблеми закономірно є реалізацією однієї із основних вимог діалектичої логіки — всебічність дослідження про «єкту.

Слід розрізняти не лише проблему й запитання, але й й також проблему й проблемний задум. У задумі на вказуються шляхи рішення проблеми, вон лише переносити. Розвинена ж проблема містить в собі й вказівку на шлях її вирішення. На рівні задуму, як правило, залишаються в науці «передчасні «проблеми, — тобто такі для які ще не визріли «шляхи рішення », як теоретичного, то й практичного характеру. На тому годину розвиток проблеми є одночасно й її рішенням.

Хоча порушення проблеми й її рішення — процеси якісно різні, але й різкий кордон між ними провести її не можна. Порушення проблеми є одночасно й початком вирішення, й чим понад просунувся дослідник на шляху порушення проблеми, тім понад він просунувся й на шляху її вирішення.

Неповнота знання про про «єкт дослідження може породити виникнення фіктивних проблем (наприклад «вічний двигун »).

2.ІДЕЯ, ЗАКОН.

Ідеї, особливо нові й фундаментальні, грають в науці виняткову роль. Добре відомо, що широкі горизонти відкриваються перед наукою в випадках виникненя неочікуваних ідей.

Термін «ідея «був уведень вперше, швидше всього, давньогрецькими філософами.

Спочатку поняття мало суто онтологічний зміст (Демокріт, Платон). Відхід від суто онтологічного розуміння ідей зв «язаний із Арістотелем, що поклав вухо розуміння ідей як форм мислення.

Поділилися (філософи нового години) із запитання про ідеї емпіризму й раціоналізму. Емпіризм, абсолютузуючи досвід й ігноруючи специфіку мислення, вважає ідеєю результат будь-якого акту пізнання, ототожнює ідею із поданням (Д. Локк). Раціоналізм, навпаки, відриваючи мислення від досвіду, неспроможний пояснити про «єктивність ідей й примушений постулувати їхні природженість (Р. Декарт) й навіть звертатися до допомоги бога. Діалектико-матеріалістична гносеологія не відкидає повністю усі попередні тлумачення ідей, а долає їхнього однобічність, вбирає й зберігає їхні позитивний зміст.

Основні постулати ідей:

1)Ідея — це форма мислення, досвідчене походження ідей.

2)Ідея — це специфічна форма мислення, головна функція якої полягає в систематизації, синтезі знань (І. Кант).

3)Ідея — це вищий форма вираження про «єктивної істини, її зв «язок із практикою й втіленням в дійсність (У. Гегель).

В формальній логіці існує точка зору згідно із якою, ідея висловлюється за допомогою поняття й не має формально логічних відмінностей від нього.

Якщо будь-яка ідея є поняттям, то ми не будь-яке поняття є ідеєю. Поняття стає ідеєю лише тоді, коли воно та виконує функцію остова деякої системи знань.

Відмінність між поняттям й ідеєю відносна, так як її можна провести лише в межах певної системи знання. Одне й теж поняття в різноманітних системах знання може грати різноманітну роль. Лише тоді, коли на його основі відбувається синтез знання, формування системи знання, лише тоді поняття виступає як ідея. Такою є функція поняття електро-магнітного поля була в класичній електродинаміці й т. п.

Для Сучасної науки найбільш типовою формою знання є теорія. У складі теорії ідея виступає як вхідна думка, центральне положення, що про «єднує в теорію поняття й судження, що входять в цілісну систему. У цьому є її функціональна відмінність від поняття. Коли ж стосується відмінності ідеї від поняття, що входять в теорію, то суть його в наступному: в ідеї відбивається фундаментальна закономірність, що лежить в основі теорії, у тому годину як в інших поняттях відображені тих чи інші істотні сторони й аспекти цієї закономірності.

Ідеї, що висловлюють надто загальні й фундаментальні закономірності, можуть не лише слугувати кістяком теорії, але й й зв «язувати ряд теорій в галузь науки, окрему область знання. Є й такі ідеї, що лежати в основі всієї науки, в фундаменті пізнання взагалі. Крім того, ідея може існувати до створення теорії - як передумова її побудови.

Ідея не лише основа теорії, але й й її кордон (різним ідеям відповідають різні теорії). Алі, як відомо, ці ж якості притаманні й науковому принципу. Це говорити про ті, що поняття ідеї й принципу однакові.

Певно, що всякий принцип висловлює фундаментальну закономірність, в зв «язку із чим надзвичайно загальні й важливі закони нерідко називають принципами (наприклад закон збереження енергії й матерії). На тому годину, зрозуміло, до рангу принципу не зводяться нехай й важливі, але й маючі локальний характер закони, що є складовими теорії.

Не слід, очевидно жорстко зв «язувати ідею й принцип, оскільки далеко ще не завжди наукові принципи виступають як абстрактні вирази ідей. Нерідко в якості ідей розглядаються принципи, самі й тих ж важливі наукові затвердження називаються то принципами, то ідеями (наприклад, говорять як про діалектичий принцип розвитку, то й про діалектичу ідею розвитку).

З формально-логічної сторони принцип не можна відрізнити від ідеї й закону, він теж являє собою судження.

Але якщо функцією ідеї є систематизація знання при формуванні наукової теорії, то подібним чином й принцип грає цілком певну роль, але й уже по відношенню до емпіричного, досвідченого знання. Принцип в науці виступає як безпосереднє узагальнення досвіду, фактів.

Отже принцип, будучи узагальненням фактів, може у тому самий годину використовуватися при побудові теорії як основна її мислення, тобто грати роль ідеї. Якщо ж в складі теорії він використовується як звичайне знання, то ідеєю теорії його назвати не можна.

Все викладене показує, що будь-який принцип й будь-яка ідея являють собою закони науки, оскільки у яких висловлюються істотні й необхідні відбивання дійсності. У тому самий годину закон не завжди виступає як принцип чи ідея. Якщо, скажімо, в процесі розгортання будь-якої теорії отримано деяке дуже важливе твердження, то ми не виступає ані як принцип, ані як ідея, а розглядається саме в якості закону. Зрозуміло, це зовсім не означати, що в подальшому такий закон не може бути узагальнений в результаті поширення на інші просторі області дійсності, перетворений в фундаментальний принцип. Однак це не виключає також необхідність відмежування законів, принципів й ідей в системі всього наявного знання.

3.ТЕОРІЯ.

Під теорією розуміють систему знань, що описує й пояснює сукупність явищ деякої області дійсності й зводить відкриті в цій області закони до єдиного про «єднуючого початку.

Побудова теорії спирається, на результати, отримані на емпіричному рівні дослідження. У теорії ці результати упорядковуються, приводяться в струнку систему, про «єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі абстракцій, ідеалізацій, принципів, що вводяться в теорію.

До знов створюваної теорії переносити ряд важливих вимог:

1.Наукова теорія винна бути адекватна про «єкту, що описується, що дозволяє в певних межах замінити експериментальні дослідження теоретичними дослідами.

2.Теорія винна відповідати вимозі повноти опису деякої області дійсності, тобто все багатство дослідних даних в цій області винне бути описане в термінах вхідного базису теорії, за допомогою її основних принципів, зрозуміти, абстракції, ідеалізації, аксіом й т. буд.

3.Повинні бути пояснені взаємозв «язки між різноманітними компонентами у межах самої теорії, повинні існувати зв «язки між різноманітними положеннями теорії, що забезпечують перехід від одних тверджень до інших.

4.Повинна виконуватися вимога внутрішньої непротирічності теорії й відповідність її дослідним даним. У протилежному випадку теорія винна бути вдосконалена чи навіть відкинута.

Теорії, що задовольняють викладеним вимогам можуть розрізнятися по низку якостей, основними із які є еврістичність, коструктивність й простота.

Еврістичність теорії відбиває її передвіщувані й пояснюючі можливості. Вона є вагомим аргументом на користь істинності теорії. Причому, особливе значення в цьому плані має математичний апарат теорії, що дозволяє не лише робити точні кількісні пророцтва, але й й відкривати нові явища, що уже траплялися в фізиці неодноразово.

Конструктивність теорії полягає в простій перевірюваності, що вчиняється за певним правилам її основних положень, принципів, законів.

Простота теорії досягається шляхом введення узагальнених законів, «скорочення «й «ущільнення «інформації за допомогою визначення скорочень. Слід матір на увазі, що можна оцінювати теорію не лише із точки зору статичної, але й й динамічної простоти: перевага віддається тій теорії, що може бути уточнена й розповсюджена на более простору безліч фактів шляхом незначних уточнень й переробок, тобто є более простою в своїй динаміці, русі. У принципі в результаті цих «скорочень» й «ущільнень» одержується дуже проста теорія, але й дуже непоказова (прикладом можуть слугувати довідники минулих років й тих, що випускаються тепер). Для сприйняття такої теорії, що «упакована «потрібні фахівці, а більшості випадків неможливо.

Наукова теорія розвивається под впливом різноманітних стимулів, що можуть бути зовнішніми й внутрішніми. Зовнішні стимули являють собою виявлені в складі теорії невирішені задачі, протиріччя й т. п. як тих, то й інші призводять до розвитку теорії в 3х основних формах:

1.Інтенсифікаційна форма розвитку, коли відбувається поглиблення наших знань без зміни області застосування теорії.

2.Екстенсифікаційна форма розвитку, коли відбувається розширення області застосування теорії без істотної зміни її змісту. У такому випадку здійснюється екстраполяція теорії на явища, що знов відкриваються чи уже відомі. Прикладом цого може слугувати поширення теорії галузь оптичних явищ.

3.Екстенсифікаційно — інтесифікаційна (комбінована) форма розвитку. Такою формою розвитку є наприклад, процес диференціації наукових теорій.

В розвитку теорії можуть бути виділені два відносно самостійних етапи: еволюційний, коли теорія зберігає свою якісну визначеність, й революційний, коли здійснюється ламка її основних вхідних початків, компонентів, математичного апарату й методології. За такими стрибком в розвитку теорії є створення нової теорії. Здійснюється воно та тоді, коли можливості старої теорії вичерпані.

В процесі розвитку теорії як на першому, то й на іншому етапі надто істотну роль грає узагальнення.

Існують різноманітні засоби узагальнення теорій. Найважливішими із них є:

1.Узагальнення, основане на застосуванні абстракції ототожнення, коли теорія, розвинена для області явищ, А екстраполюється до області Б, що може бути ототожнена із областю А.

2.Узагальнення шляхом про «єднання декількох теорій до однієї в результаті виявлення загальних й фундаментальних закономірностей, що має силу в розглядуваних кожною теорією областях. Так, Максвелл узагальнив в єдиній теорії електро-магнітного поля вчення про електрику й магнітизм.

3.Узагальнення шляхом усунення зі складу базису теорії тієї чи іншої аксіом. Так, наприклад створена «абсолютна «геометрія Больаі, по відношенню до якої геометрії Лобачевського й Евкліда виступають як приватні випадки.

4.Узагальнення із граничним переходом, коли вводяться нові характеристичні параметри по відношенню до предметів колишньої області, виявляються нові властивості й ставлення про «єктів в межах колишньої області. Таким шляхом були створені релятивістська й квантова механіка як узагальнення механіки класичної.

Узагальнення дозволяє не лише розкрити внутрішні взаємозв «язки між законами, але й також пояснити багато фактів, виявити кордони придатності теорії, ущільнити укладену в теоріях інформацію й підвищити їхнього еврістичність.

4.ГІПОТЕЗА І ПРИПУЩЕННЯ. МАТЕМАТИЧНА ГІПОТЕЗА.

Теорія як система наукового знання виникає не відразу. Найважливішу роль її становленні грає гіпотеза, що є формою переходу від фактів до законів.

Існує дві крапки над суттєвість гіпотези. Згідно одній із них терміном «гіпотеза «називається особливого роду наукова теорія (П. У. Копнін). Тут припущення грає ту роль, якої в теорії грає ідея. Алі існує й інший погляд, згідно якого гіпотеза ототожнюється із припущенням.

Однак недоцільно вважати припущення гіпотезою, оскільки існують й такі припущення, що не можна назвати гіпотетичними. Прикладом може слугувати відоме в математиці методичне припущення при доказі від супротивного, ідеалізуюче припущення в фізиці про існування деякого про «єкту (абсолютний нуль), коли із самого початку є також припущення про неможливість його реального існування.

Таким чином зважаючи на безліч припущень доцільно розглядати їхні як особливу форму мислення, що має цілком визначене ставлення й до гіпотези.

Специфічною особливістю гіпотетичного припущення є реальність його мислення. Саме тому припущення сприяє відкриттю нових фактів й їхньої селекції, виходячи із певної позиції. Припущення змушує активно, цілеспрямовано досліджувати різноманітні явища у тому, щоб виявити дані, підтверджуючі чи спростовуючі його.

Науковий пошук, якщо їм керує гіпотетичне припущення перестає бути аморфним, набуває внутрішньої структури й тому стає более результативним.

Підкреслюючи більшу важливість гіпотетичного припущення, слідує відмітити, що воно та істотно відрізняється від здогадки. Припущення в гіпотезі виростає із розмаїття фактичного матеріалу, у тому годину як здогадка створюється без достатньої підстави. Наприклад подання Левкіппа й Демокріта про ті, що усі тіла складаються із атомів, не более ніж здогадка.

В своєму розвитку гіпотеза проходити три стадії:

1.Накопичування фактичного матеріалу й висловлювання на його основі припущення.

2.Формування гіпотези, тобто виведення слідств зі зробленого припущення, розгортання на його основі цілої теорії - припущення.

3.Перевірка отриманих з висновками на практиці й уточнення гіпотези на основі результатів такої перевірки.

Якщо при перевірці отриманих слідств виявляється, що смердоті відповідають дійсності, то гіпотеза перетворюється в наукову теорію. Причому таке перетворення являє собою процес, змістом якого є як всебічний розвиток й заглиблення гіпотези, то й все более грунтовна її практична перевірка.

В звичайній гіпотезі робиться припущення про фізичні властивості про «єкту, а после цого уже дається його математична теорія. При використанні методу математичної гіпотези послідовність дій прямо протилежна: спочатку конструюється математичний опис про «єкту, а после цого знаходиться фізичне тлумачення отриманих результатів. Суто формальні, математичні дії висуваються в авангард наукового пошуку.

Як було б підкреслене вище, прямий зв «язок математичної гіпотези із досвідом надто слабкий. Однак це зовсім не означати, що практика не керує дослідником в цьому випадку — нехай хоча б й побічно.

Математичні гіпотези повинні відповідати:

1.Принципу відповідністі, тобто при переході до умів колишньої теорії нові рівняння повинні переходити в колишні.

2.Дотриманню законів збереження.

3.Відсутності порушення закону причинності.

4.Рівняння повинні бути інваріантні по відношенню до системи перетворень, що вважаються обов «язковими для всякої фізичної теорії.

5.Рівняння повинні бути прості й стрункі.

5.МОДЕЛЬ.

Як відомо, в процесі пізнання модель виступає передусім в якості джерела інформації про оригінал й слугує засобом її фіксації. Ця фіксація особливо яскраво висловлена у знакових моделях, що являють собою специфічну форму знання, тісно зв «язану із такими його формами, як теорія, гіпотеза, затон й т. буд. У людській діяльності будь-яка знаковою є система, що фіксує знання про деякий про «єкт, завжди використовується як його інформаційний знаменник, тобто термін «модель «виявляється застосовується не дуже до опису оригіналу на деякій прийнятій штучній мові, але й й до його природно — мовного опису. Тому не випадково термін «модель «вживається найчастіше як синонім зрозуміти «гіпотеза », «теорія «й т. буд.

Поряд із цим, загальновизнаним є вживання терміну «модель «для позначки опису про «єкту на мові спеціальних символів.

Отже, в тлумаченні моделі як форми знання можна виділити дві точки зору:

1.Модель розглядається, як надто широка гносеологічна категорія для позначки будь-яких знакових систем.

2.В клас моделей включаються лише опису про «єктів на мові спецсимволів.

Друга точка зору представляється более прийнятної, оскільки при цьому не лише виділяються в особливу групу справді існуючі знакові системи, але й й вдається уникнути надзвичайно складної й непотрібної модернізації термінології.

Модель грає істотну роль систематизації знання й виявляє тому надто тісний зв «язок із різними його формами. У відношенні до проблеми модель виступає: а) як засіб рішення проблем, виниклих в процесі дослідження оригіналу; б) як джерело нових проблем; в) як джерело проблем й засіб їхнього рішення водночас.

Ілюстрацією до будь-якого із означених пунктів може слугувати така знаковою є модель, як таблиця Менделеєва.

Розширення області проблем Веде до розширення розмаїття моделей.

В складі теорії ідея може здійснювати свою функцію як в обхід моделей, то й при їхній допомозі, що дозволяє говорити про особливі «модельні «теорії. У цих теоріях модель виступає, як ядро теорії й процес дослідження моделі, являє собою процес розгортання теорії. Модель органічно вростає в тіло теорії й можна сказати, що в такому випадку без моделі немає теорії.

Тісна єдність моделі й теорії, а особливо математизація теорій, дає деяку підставу для їхнього ототожнення. Однак, по-перше, існують моделі органічно не зв «язані із теорією (таблиці, графіка та інше); по-друге, хоча найчастіше теорія із формальної сторони являє собою систему здебільшого математичних символів, не дивлячись на це в порівнянні із моделлю вона виступає, як значно более складна система.

Сучасний узагальнений підхід до моделювання дозволяє розглядати висловлені в символічній формі закони як моделі відповідних явищ. Нерідко модель виступає як складне утворення, включаюче ряд законів. Це показує, що модель як форма знання тісно зв «язана із законом, принципом, математичною гіпотезою й в деякому сенсі співпадає з ними.

6.ЗАКЛЮЧЕННЯ.

Раніше я описала будівлю й основні вимоги до системи наукового знання. Алі хотілося б ще раз згадати, що всяка теорія в процесі свого розвитку прагне статі внутрішньо завершеною, непротирічною, систематизованою. Процес систематизації знань це не пасивний акт відбивання системної природи предмета, що вивчається. Систематизація — активний творчий процес, в ході якого досягається более глибоке відбивання дійсності, здійснюються наукові відкриття.

Законам в ході цієї систематизації належить центральне місце в організації знань. Організацією знань є надання їм такої форми, в якій смердоті можуть функціонувати в суспільстві - зберігатися й закріплюватися, передаватися від однієї особини до іншої, використовуватися в практичній діяльності. Жодної заданої функції знання не може виконати із належною повнотою, якщо воно та не систематизоване. У залежності від задачі, що переносити перед теорією, змінюється й характер її систематизації. Один характер систематизації вимагається в навчальній літературі, інший в науковій й третій в випадку практичної діяльності.

В всіх означених випадках в основі систематизації знань лежить відбивання сутності дійсності.

Наукова систематизація знань можлива лише в основі законів, що відкриваються наукою. Без знання законів систематизація носити випадковий, довільний характер. Знання при цьому зв «язуються лише зовнішнім чином. У підсумку одержується викривлене відбивання дійсності. Закони ж науки, розкриваючи сутність про «єкту, що відбивається, допомагають відрізняти істотне від несуттєвого, головне від другорядного, розташовувати емпіричний матеріал у суворо умотивованому ладу, де одне явище із необхідністю випливає із іншого. У результаті одержується систематизована теорія предмета, вираження його сутності. Закони є тім центром тяжіння, навколо якого концентрується емпіричний матеріал. І усі факти, якими володіє та чи інша наука, неминучо проходять через це «чистилище ». Саме в контексті законів емпіричний матеріал набуває певного сенсу. Закон зводить нескінченне розмаїття матеріалу до єдиної основи, «знімає «його в собі. У результаті збереження в науці багатьох частковостей, деталей стає зайвим. Вносячи організуючий вухо в тих знання, що характеризують поведінку предметів, закон виявляє основу цієї поведінки. Алі мислення при цьому нічого не привносити в знання. Воно лише виділяє ту основу, що розсіяна в масі емпіричних даних, тобто сутність, чи закон.

Організація знань у суворо умотивовану систему, як я щойно відзначила, спирається на відбивання сутності дійсності. Звідси із природною необхідністю слідує висновок про ті, що структура теорії визначається структурою про «єкту, що відображається.

Тому, по-перше, структура теорії не може бути нав «язана про «єкту ззовні. По-друге, зв «язки елементів структури теорії повинні відповідати тім зв «язкам, що існують в про «єкті. Це означає, що структура теорії винна встановити свої елементи до того ж порядку, в якому смердоті розміщені в про «єкті, тобто архітектоніка теорії винна відповідати архітектоніці про «єкту, що відображається. І ті, у про «єкті є істотним й визначальним, винне бути істотним й визначальним в структурі теорії.

Але теорія не зводиться до відтворення всіх елементів про «єкт, що пояснюється. Структура теорії не повторює структуру про «єкту, що відбивається докладно. Отже, структура теорії не мертва копія структури про «єкту. Це відбивання його сутності, в якій акумулюються найбільш характерні й істотні ознаки предмета. Таким чином збіг структур теорії й предмета, що відбивається здійснюється в загальних рисах, в цілому.