Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Ораторське мистецтво Стародавнього Риму

КурсоваДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Із сивої давнини до наших тривожних днів дійшли, долетіли на легких крилах мудрої й прекрасної афористичної думки деякі надзвичайно сильні, чарівні, фантастичні міфи про культурних героїв, богів, присвячені класичному мистецтву «солодкомовності», красномовства, ораторського мистецтва, чаруючого співу… Вони випромінюють магічну силу краси й духовності, дарують опоетизовану інформацію про класичне… Читати ще >

Ораторське мистецтво Стародавнього Риму (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Курсова робота на тему:

" Ораторське мистецтво Стародавнього Риму"

красномовство риторика цицерон ораторський

Зміст

Вступ Розділ 1. Розвиток ораторського мистецтва в античності

1.1 Красномовство у Греції

1.2 Римські школи красномовства Розділ 2. Цицерон як основоположник римського ораторського мистецтва

2.1 Республіканське красномовство і Цицерон

2.2 Теорія і практика ораторського мистецтва Цицерона

2.3 Ораторський стиль Висновки Список використаних джерел та літератури Додатки

Вступ

Cеред чудес світу, якими надихається людина, є таке, яке з повним правом можна назвати «божественним даром» — СЛОВО ! Йому присвячували похвалу серця прославлені поети й мислителі всіх часів і народів. Духовний велет українського народу Тарас Григорович Шевченко писав про слово як «кадило істини» .

Людська душа за своєю природою здатна чутливо відгукуватися на високе, благородне, величне. Високе — відгук величі душі. А сприяє цьому органічному зв’язку душі з високим шляхетне красномовство, яке має давні корені у світовій культурі.

У давніх філософських, етичних, риторичних трактатах знаходимо цікаві й корисні роздуми про роль величної думки, животворящого, медоточивого, солодкого слова, які пробуджують і вивищують душу людини, творять дивосвіт добра й краси, незнищенних цінностей людства. Платон у діалозі «Горгій» наводить слова Сократа про «божественно велику силу красномовства» .

У давньому трактаті Псевдо-Лонгіна «Про величне» йдеться про те, що велична думка завдяки своїй глибині й художній виразності проникає в серце людини, подібно до звуків музики. Але слово має більшу силу, оскільки, виражаючи великі людські думки, воно крім емоційного впливу, властивого музиці, пробуджує душу.

Ораторське мистецтво в античному світі вважали «божественним», а на людину, яка володіла даром красномовства, дивилися як на Бога. Великий Цицерон вважав, що істинний оратор своїм мудрим словом і впливом на людей не лише собі пошукує почет, а й багатьом громадянам та й усій державі загалом приносить щастя й добробут.

У трактаті Горгія «Похвала Єлені» автор стверджує: «Славою служить місту сміливість, тілу — краса, духу — розумність, мовленню наведеному — правдивість; все протилежне цьому — лише безславність» .

Слово — найвеличніший володар: видом мале й непомітне, а справи творить чудові — може страх припинити і печаль відвернути, викликати радість, посилити жалість.

Феофан Прокопович у роботі «Про ораторське мистецтво» стверджував, що силами красномовства ми допомагаємо друзям, засуджуємо нечесних, викриваємо засідки, перешкоджаємо розрухам безпутників, відвертаємо шкоди і небезпеки. Потім цим шляхом зав’язуємо і зберігаємо дружбу, ним же потішаємо гноблених у нещасті, даємо розраду в дуже важких становищах, викорчовуємо ненависть, здобуваємо прихильність, втихомирюємо сварки і незгоди. Він вважав, що дар переконливого мовлення є такий самий, що і дар лікування, адже лікування допомагає тілові, а переконливе мовлення лікує душі" .

Отже, риторика — це наука й мистецтво усної переконуючої комунікації, що становить фундамент професіоналізму вчителя, політика, юриста, менеджера та багатьох інших фахівців. Нині вона відроджується з попелу, як птах Фенікс, оскільки є духовним дітищем демократії. І.В.Пешков пише: «Потрібна нова система риторичного виховання…, де слово є «одиницею вчинка», де «слово — кільце у безкінечному і безперервному ланцюгу, який сягає одним кінцем у минуле, а другим — у майбутнє…» .

Риторика має глибокі корені у світовій культурі. У міфології та її героях різних народів і культур простежується художньо-образне уявлення предків про велику роль живого слова, поетично-пісенного, риторично-публіцистичного мовлення, про яскраву, часом драматичну й трагічну долю людей, наділених божественним даром — красномовством.

Із сивої давнини до наших тривожних днів дійшли, долетіли на легких крилах мудрої й прекрасної афористичної думки деякі надзвичайно сильні, чарівні, фантастичні міфи про культурних героїв, богів, присвячені класичному мистецтву «солодкомовності», красномовства, ораторського мистецтва, чаруючого співу… Вони випромінюють магічну силу краси й духовності, дарують опоетизовану інформацію про класичне мистецтво й науку — риторику, яку уособлювала у давніх греків «прекрасноголоса» богиня Калліопа, яка була однією з дев’яти муз. Донька могутнього Зевса й Мнемозіни (богині пам’яті), Калліопа вирізнялася своїми обдарованнями серед усіх інших муз. Вона стала музою епічної поезії й науки. Синами Калліопи були прекрасні співці Лін, Орфей, фракійський цар Рес. Краса й мудрість Калліопи втілювалася митцями у скульптурному зображенні богині з вощаною дощечкою або сувоєм і грифельним прутиком у руках. Цікаво, що однією із відомих скульптур геніального оратора давнього світу Марка Тулія Цицерона було зображення Калліопи, біля підніжжя якої лежав він, кращий оратор усіх часів і народів.

Міф стоїть біля джерел словесного мистецтва, посідаючи значне місце в усній фольклорній традиції різних народів. З міфів виросли казки, казання, легенди. У грецькій міфології відомі сирени — напівптахи, напівжінки, які успадкували від батька Ахелая дику стихійність, а від матері — музи трагедії Мельпомени — божественний голос. Вони мешкали на скелях безлюдного острова, всіяного кістками й висохлою шкірою їхніх жертв, яких сирени заманювали магічним, зачаровуючим співом. Виникає чисто риторичне запитання: якою ж силою краси й дієвості були наділені ці міфічні істоти, перед божественною піснею яких не могли встояти мужні й хоробрі мореплавці, які пройшли безліч випробувань достойно, та лише на цій землі знайшли свою неминучу смерть — загибель? Красномовним є й той факт, що легендарний Одіссей, пропливаючи повз ці небезпечні острови, прив’язував себе до щогли корабля й заливав воском вуха своїм товаришам.

Нас не можуть не зацікавити і уявлення пращурів, зокрема давніх греків, про величну гармонію космосу. До наших днів збереглися й дійшли уявлення класичної античності про вісім солодкомовних та мудрих сирен, які сидять на восьми небесних сферах світового веретена богині Ананке, створюючи своїм чарівним співом величну гармонію космосу. Як бачимо, звукова природа космічної краси, мелодійна ладовість, гармонія звукової величі — феномен, який чекає своїх дослідників на стику цілого ряду наук: від давньої риторики, міфології, філології, філософії до сучасної фоностилістики, психолінгвістики, акустики музикознавства тощо.

Сучасників — дослідників у галузі теорії й практики красномовства — вражають міфи Стародавнього світу про дивовижну, всеосяжну силу ораторського мистецтва. Зокрема, гордий імператор Траян звернувся одного разу до Діона Хризостома з такими промовистими словами: «Я не знаю, що ти говориш, але я люблю тебе не менше, ніж себе самого». Справді, егоїстична натура володаря могла бути розчуленою лише видатним ораторським хистом Хризостома, вустами якого, як говорили давні, віщували боги.

У давньогрецькій міфології, крім богині Калліопи, знаходимо певні функції, пов’язані з мовленням, мистецтвом виступати у Народному зібранні, вести бесіду, полеміку, дебати тощо, й у деяких інших богів. Зокрема, богиня мороку, нічних видінь і чаклунства Геката була покровителькою деяких громадських занять людей, зокрема у суді, Народному зібранні, змаганнях, у суперечках, полеміці тощо.

Цікавим і не дуже відомим божеством грецької міфології є божество лихослів'я Мом, яке було пов’язане з темними космічними силами. Тривале зловживання терпінням богів, проти яких постійно пащекував Мом, призвело до вигнання його Зевсом з Олімпу.

Більші симпатії викликає богиня Осса, яка у грецькій міфології була персоніфікацією чуток. Як провісниця Зевса, вона приносила людям звістки від нього, її голос вважали «божественним», а саму називали «дитям золотої надії» .

Одним із найпопулярніших образів грецької міфології у сфері володіння чарами словесного впливу на людей, богів та природу був Орфей, син богині Калліопи та бога Еагра (варіант: Аполлона). Магічна сила його мистецтва виявлялася у чарівному співі, прекрасній музиці, натхненних молитвах, за допомогою яких він сприяв аргонавтам у їхньому нелегкому поході, бо втихомирював морські хвилі, заспокоював гнів могутнього Ідаса, переконував пса Аїду Кербера, Еріній та Персефону повернути на землю кохану Евридіку. Трагічну смерть Орфея від вакханок оплакують зачаровані його співом, голосом та талантом птахи, звірі, ліси, каміння, дерева… Легенда про Орфея довгі роки надихає митців-нащадків на відтворення його образу у різних жанрах мистецтва. Цей повноводний потік любові невичерпний !

Разом із Орфеєм одним із батьків епічної поезії, «солодкомовності» у греків вважався Фамірід (Тамірис, Тамір), який був фракійським співцем, сином обдарованого музики й німфи. Це був надзвичайно гарний юнак, який майстерно грав на кіфарі, був переможцем на Піфійських іграх. Але юнака згубили гордість та марнослав’я: він кинув виклик Музам у досить грубій формі, пообіцявши їм у разі програшу віддати все, чого вони тільки забажають. Розлючені Музи-переможниці відняли в необачного Фаміріда найдорожче: вони осліпили його, позбавили голосу й уміння грати на кіфарі…

Давній Єгипет подарував світові цікавий міф про Сіа — богиню пізнання й мудрості, яка тісно пов’язана з богом Ху — втіленням божественного слова — вона сидить у вигляді гарної жінки праворуч бога Тота.

Тот у єгипетській міфології був богом мудрості, рахування й письма. Йому приписували створення усього інтелектуального життя країни: він був «владикою часу», вів літописи, створив писемність, навчив людей писати й рахувати. Він був покровителем переписувачів, архіваріусів, бібліотекарів, керував «усіма мовами» і сам вважався язиком бога Птаха, з яким його ототожнювали.

У японців божеством красномовства був Бенсай-тен (Бензай-тен), який входив до числа «семи богів щастя» і забезпечував як поліфункціональне божество довге життя, багатство, військові успіхи, захищав від стихійного лиха, дарував мудрість, красномовство. Він зображувався верхи на драконі чи змії з японським музичним інструментом біва у руках.

У давньоіндійській міфології є щонайменше дві богині красномовства — Бач і Сарасваті.

Богиня Бач — «мовлення», «слово» — є персоніфікацією мовлення. У відомій «Рігведі» їй присвячено гімн, у якому анаграмується її ім'я. Бач називали «царицею богів», «володаркою багатств». Вона вважалася донькою бога любові Ками. В епічний період вона стала богинею мудрості й красномовства, через що її почали ототожнювати з іншою богинею — Сарасваті. Сарасваті була поліфункціональною, бо первинно усвідомлювалася як богиня води, ріки, великого потоку. Сарасваті — популярна богиня давньоіндійського епосу: вона захищає співців, є богинею священного мовлення, богинею красномовства й мудрості, винахідницею санскриту й алфавіту девана-гарі, виступає покровителькою мистецтв і наук. Індійські веди підкреслюють такі її риси, як краса, вишуканість, простота, білизна. Сарасваті стала дружиною Брахми як носителька численних творчих обдаровань і талантів, а любов народу до неї живе у віках.

Серед давніх візантійських, середньовічних, зокрема слов’янських, легенд викликає цікавість образ райського птаха з обличчям людини, який називався алконостом або сірином. Образ цей вочевидь пов’язаний із грецьким міфом про Алкіона, перетвореного богами у птаха. Спів цього птаха був таким прекрасним, що той, хто чув його, забував про все на світі. У російських духовних віршах періоду середньовіччя йдеться про птахів сірин, які, спускаючись із раю на землю, зачаровували людей своїм співом. Образ чарівного птаха у різних модифікаціях типу жар-птиця, диво-птах тощо є дуже популярним у східнослов'янській культурній традиції, зокрема українській та російській. Як бачимо, «солодкоголосі» птахи, міфічні істоти володіли тим прекрасним даром, до якого завжди прагнула людина, — оволодіння душами через гармонійне, прекрасне й чарівне Слово у всіх формах: слово поетичне, прозове, ораторське, пісенне, духовно-пророче…

Такі видатні оратори минулого, як Арістотель, Цицерон, Демосфен, Горгій та інші, ораторське обдарування обґрунтовували наявністю дару мислення, могутньої думки, як вони писали, — винайдення думки — логосу. Тому справжній ораторський талант виявлявся перш за все в силі змісту, інтелектуальній могутності оратора, який оволодівав розумом, волею, почуттям слухачів нетрадиційним, нестандартним, часом «алогічним», на перший погляд, мисленням.

Риторика, як й інші науки, має свою історію, злети й падіння, без знання яких важко розраховувати на успіх, тим більше в ораторському мистецтві.

До недавнього часу були відомі більшою чи меншою мірою праці античних риторів Арістотеля, Цицерона, Демосфена, Квінтіліана та деяких інших авторів.

Давня Греція, Давній Рим в епоху демократичного розквіту стали світовою скарбницею риторики й ораторського мистецтва. За законами Солона, кожний афінянин повинен був особисто захищати свої інтереси на суді, бо участь представників дозволялася лише у виняткових випадках, наприклад, у справах неповнолітніх, жінок тощо.

Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях, — роботу знавців, майстрів, — «техне» (гр. — наука, ремесло, мистецтво). Серед них вирізнялося й словесне мистецтво логографів, риторів, які за наймом творили ораторські промови. Публічний виступ громадян у Народному зібранні чи в суді перед аудиторією у сотні й тисячі чоловік був невід'ємною частиною функціонування апарату державної влади у демократичних полісах Давньої Греції. Крім того, ораторське мистецтво користувалося в Елладі величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Перше відоме керівництво — техне — для тих, хто готувався виступати публічно, належало, очевидно, сицилійським риторам Тисію й Кораку і давало рекомендації, як слід членувати промову на частини (вступ, виклад справи, епілог) і які докази слід добирати.

На жаль, оригінальних ораторських праць чи фрагментів до наших днів майже не дійшло, крім комедії Аристофана «Жаби», де інсценовано суперечку Есхіла й Еврипіда за право поета називатися кращим чи наймудрішим знавцем техне, а також деякі фрагменти промов софістів, ораторів Горгія, Ісократа та інших.

У період середньовіччя у галузі риторики царювали догматизм і схоластика. Феодальний лад базувався на зовнішній, фізичній силі, на звичаї, що виливався у суворо визначені, незмінні формули. Авторитет католицизму гнітюче діяв на розвиток риторики. В тих умовах ораторське мистецтво не могло володіти творчою силою справжнього мистецтва, а оратору не знаходилося місця у державному житті. Політичне красномовство тоді майже не існувало, а ораторське мистецтво розвивалося в основному на церковних кафедрах, в університетах і судах.

Занепад і відродження риторики не могли не відбитися на розвиткові людини й суспільства. Реабілітація риторики в системі освіти знайшла втілення наприкінці середньовіччя, з поверненням тривіуму й квадріуму, серед яких риториці відводилося почесне місце у прагненні людини оволодіти світом через античний логос — єдність і гармонію думки й слова.

Тема «Ораторське мистецтво стародавнього Риму» є актуальною, тому що аналіз розвитку ораторського мистецтва у Стародавньому Римі дасть змогу об'єктивно оцінити розвиток даної науки та охарактеризувати окремих ораторів. Також актуальність полягає в тому, що красномовство є досить важливою для студентів педагогічного університету, оскільки її дослідження допоможуть опанувати ази ораторства, що у майбутньому пригодиться у педагогічній діяльності.

Дана тема була обрана тому, що вона стосується Стародавнього Риму, який ставлять у перші ряди найвизначніших цивілізацій, а світові шедеври та ідеали потрібно знати та вивчати повною мірою.

Аналізуючи стан наукового опрацювання даної проблеми, слід відмітити, що істотний внесок у наукову розробку питання зробили: М. Л. Гаспаров, В. С. Дуров, Е. Орлов, В. М. Миронова, О. Г. Михайлова, Л.І. Мацько, О. М. Мацько, С. Л. Утченко, Т.І. Кузнецов, І.П. Стрельнікова Л. Остерман.

На особливу увагу заслуговує праця Т.І. Олійника «Марк Тулій Цицерон — вершина римського красномовства». (К., 1990), де уперше у вітчизняній історіографії робиться ґрунтовне дослідження ораторського мистецтва видатного промовця Риму. Зокрема у цій праці розглядається та досліджується життя та діяльність великого римського політичного діяча Цицерона. Автором подається характеристика Цицерона як непересічної особистості та характеризується його ораторський стиль.

У творчому доробку С. Коваленка заслуговує на увагу праця «Сучасна риторика» (К., 1989), де розглядаються матеріали теоретико-практичного характеру, а також подається історія розвитку риторики по етапах починаючи від часів Стародавньої Греції. На основі даної праці ми можемо сформувати основу знань по даній тематиці.

Джерелами до написання роботи слугували праці самого Цицерона. У своїх працях він торкається питань держави, громадськості, судочинства та політики. У його творчих доробках ми простежуємо численні судові та політичні промови, на основі яких можемо схарактеризувати його ораторський стиль та сформувати погляд як оратора. Особливість праць Цицерона як джерельної бази полягає в тому, що саме через них ми і отримуємо образ Цицерона як теоретика ораторського мистецтва і великого ритора античного світу.

Методологічними засадами дослідження є принципи історизму, об'єктивності та критичного підходу до джерельного матеріалу, що містить інформацію про минуле стосовно предмета дослідження.

Об'єктом дослідження є Римське ораторське мистецтво.

Предметом дослідження є ораторське мистецтва Марка Тулія Ціцерона як найвидатнішого оратора Риму.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб вивчити розвиток риторики як науки у римському суспільстві та громадсько-політичну діяльність риторів із застосуванням даної науки на прикладі життя і діяльності Марка Тулія Цицерона.

Основними завданнями є на основі вивченої літератури зобразити розвиток красномовство у Греції, висвітлити систему освіти римського суспільства місце риторських шкіл у ній та стилістичний розвиток школи красномовства, охарактеризувати республіканське красномовство і Цицерона як найбільш яскравого представника, розкрити теорія і практику ораторського мистецтва, висвітлити у чому саме полягає оригінальність та неповторність ораторський стиль Цицерона.

Структура роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку джерел та використаної літератури, додатків.

Розділ 1. Розвиток ораторського мистецтва в античності

1.1 Красномовство у Греції

Красномовство має давню історію. Уже в Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики, але справжньою його батьківщиною є Стародавня Греція, де публічне слово мало надзвичайно велике суспільне значення Античні ритори виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. Відомими риторами були Перікл, Демосфен, Сократ, Платон, Арістотель, Горгій, Ісократ, Есхіл, Філократ, Лісій… У творах Платона знаходимо цікавий опис сили й могутності оратора, який володіє словом, що зцілює душі: «Я стверджую, що якби у Народному зібранні чи у будь-якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрати лікарем, то на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали б того, хто володіє словом, — варто було б йому лише забажати…» .

Чи не парадоксальним є висновок Платона? Виявляється, що це звучить фантастично лише для нашого прагматичного часу, а тоді сприймалося як нормальне явище у такому суспільстві, де часом одна вдала промова могла змінити хід політичних подій, могла вплинути на рішення суду й відкрити шлях до слави, громадського визнання.

Першим з великих ораторів Афін був Перікл. Задяки своєму хисту красномовця йому вдалось керувати Афінами впродовж 40 років, за що він отримав титул вождя афінської демократії. Його промови відзначалися логікою і впевненістю у правоті. На урочистому похованні захисників Афін, полеглих у Пелопонеській війні, Перікл виголосив таку «Надгробну промову», що матері юнаків, яких він послав на загибель, на руках понесли його містом. Промова проста і зрозуміла: «Рік втратив весну; ті, що загинули, вони, як боги; вирішальний момент прощання з життям був для них і кінцем страху і початком посмертної слави; якими б добрими не були справи приватної особи, з загибеллю вітчизни вона все одно загине «

Наступним Грецьким оратором був Клеон. Якщо Перікл походив з царського роду, то Клеон за походженням — чинбар (шкірник), який не мав освіти, благопристойності та виховання. Проте, як ремісник, звертався до найбіднішої не освідченої маси, був їй близьким, прийшов до влади як демагог (у перекладі із грецького означає «вождь народу») на дешевому популізмі, служив натовпу. Його вважали винним у занепаді афінської демократичної державності.

Проте риторика починається не стільки з самого красномовства, як з того періоду, коли настає усвідомлення того, що красномовству можна і треба вчитись. Красномовство набуває інтелектуальної сили. Ним починають займатися філософи-софісти (вчителі майстерності). Вважають, що риторика зародилась на Сицилії, де поет Емпедокл очолив демократичний рух проти тиранів, виступав у ролі судового оратора.

Його послідовниками були Корак, Лісій і Горгій. Корак задумав за допомогою слова схилити демос до добрих слів, але з часом залишив громадську роботу і відкрив школу, щоб учити інших того, чого сам набув у судовій практиці. У школі він підготував хрестоматію зразків, які можна вставляти в промову. Його учень Лісій продовжив цю ідею.

Сам же Лісій написав близько 400 промов, з яких збереглось кілька десятків. Як прихильник Афінської демократії Лісій писав пристрасні політичні промови, викриваючи злочини олігархів проти народу й держави. Його промови були емоційними, конкретними, писаними від імені зневаженої простої людини (інваліда, ремісника).

Ставши ритором, Лісій перестав платити вчительську винагороду Кораку, через що той подав у суд.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384—322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат.

Демосфен жив у епоху, коли закінчувався період народоуправління. Він намагався зберегти віджилий лад і своїм життям заплатив за вірність переконанням та ідеалам. До наших днів дійшло 60 промов Демосфена, зокрема найвідоміші — філіппіки, які були складені проти Філіппа II Македонського царя, що хотів підкорити Грецію. Жодна з них не є плодом імпровізації, а є результатом тривалої, скурпульозної праці, покладеної на віднайдення теми, її розвиток, схематизацію плану, на відпрацювання стилю, шліфування виразів.

Теорію ораторського мистецтва розробляли Арістотель і Платон. На думку Платона, красномовство має бути діловим, а не марнослівним, непідкупним, чесним і високоморальним. Особливо критично Платон ставився до судових ораторів.

Арістотель (348—322 до н. е.) розглядав ораторське мистецтво у філософському плані, підкреслюючи його етичні й естетичні функції. Він вважається творцем теорії суперечки, дискусії. Арістотель розрізняв:

* діалектику — мистецтво сперечатися з метою встановлення істини;

* ерістику — мистецтво будь-що залишитися правим у суперечці;

* софістику — намагання добитися перемоги в суперечці шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

Стародавня Греція в епоху демократичного розквіту стали своєрідною скарбницею риторики і ораторського мистецтва.

Отже, красномовство має давню історію. У Стародавньому Єгипті, Індії, Китаї було відоме мистецтво риторики. Проте справжньою його батьківщиною стала Стародавня Греція. Ми бачимо, що у античності роль слова посідало досить вагоме місце. Інтенсивний темп життя демократичних полісів вимагав діяльності, яка б спиралася на практичні навички у найрізноманітніших галузях. Людей які займались мистецтвом красномовства називали — риторами. Вони виступали із сенаторських трибун, на засіданнях, форумах судових процесах. Першим із великих ораторів Греції був Перікл. Його промови відрізнялись логікою і впевненістю у правоті. Наступним із геніїв античних ораторів являється Демосфен, який завдяки своїй наполегливості, цілеспрямованості та працьовитості став символом класичної давньогрецької риторики.

1.2 Римські школи красномовства

Ораторське мистецтво було могутнім засобом у всіх сферах людського суспільства у Римській республіці. Публічний виступ у суді перед велелюдною аудиторією був невід'ємною частиною функціонування судової влади у Стародавньому Римі. Також мистецтво оратора активно застосовувалось у політиці, філософі, театрі. Крім того, ораторське мистецтво користувалося там величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми.

Система виховання у Давньому Римі склалася в VI— І ст. до н.е. Соціально-класове розшарування населення країни (рабовласники, вільне привілейоване населення — патриції та вершники, бідне населення — плебеї) позначилося й на системі виховання.

Першою ланкою освіти у Римі являлись початкові школи ludi (початкова, елементарна), а вчитель називався magister ludus. Школи були приватними (держава не втручалася в освітній процес) і викладали в них особи сумнівного походження: праця вчителя в початкові школі не мала визнання в суспільстві і коштувала досить малі гроші. Навчання відбувалося в будинку вчителя, а іноді в портику чи громадському саду. У початкові школі, яку відвідували діти 7 — 12 років, навчали читанню, письму і рахуванню (навчальний рік тривав не більше семестру; решта часу було зайнято канікулами та святами).

Подальше навчання було доступним лише дітям заможних громадян. У середній школі викладали граматики — учені, письменники і літературні критики (переважно греки-вільновідпущеники). Як і їх колеги із початкової школи вони не користувалися великою популярністю у суспільстві. У граматиків навчались правильно говорити і писати, вивчали стародавніх і сучасних авторів, займались коментарями та переказуванням текстів промов.

" Університетом" були риторичні школи, де навчались із 15−16, а то і з 13 — 14 років, в залежності від задатків учня. Ритори навчали своїх підопічних мистецтву ораторського мистецтва. Оскільки в епоху імперії політичне красномовство зійшло нанівець, риторські школи готували адвокатів, чия кар'єра була престижна і прибуткова. Самі ритори відносились до еліти педагогічного і наукового кола, про що свідчила досить висока оплата їх праці.

Основними методами навчання в римських риторичних школах було заучування кращих промов видатних грецьких і римських ораторів та декламація їх. Відповідно навчальними посібниками були збірники декламацій (тексти зразків з техніки риторики) та риторичні задачники із різноманітними завданнями з побудови промов. Обов’язковою вимогою до учнів було засвоєння методики побудови суазорій, тобто переконувальних послідовних монологічних промов, та контроверсій — промов суперечливих, парадоксальних, які можуть мати монологічну, і діалогічні форми.

Поступово юристи-вчителі утворили групи, які отримали назву «кафедри». На окремій кафедрі викладався певний предмет. Студенти, які приїжджали здобувати освіту з різних частин Римської держави, об'єднувалися в земляцтва — «хори» .

У період республіки навчання було приватним, і держава в нього не втручалася. Однак у часи імперії держава почала контролювати систему освіти.

У середині І ст. до н.е. платні граматичні та риторські школи було перетворено на державні. Якщо в Греції спостерігалася тенденція від державного виховання до приватного, то в Римі відбувався зворотний процес. Імперія, яка надто розрослася територіально, потребувала величезної кількості відданих їй чиновників. Завдання їх підготовки постали перед школами вищого типу — граматичною і риторичною. Елементарна школа тепер повинна була виховувати вірнопідданих громадян. Вчителі перетворилися на оплачуваних державних службовців. Відповідно до розмірів кожного міста встановлювалася кількість риторів і граматиків. Вчителі користувалися рядом привілеїв, а в IV ст. н.е. всі кандидатури викладачів підлягали затвердженню імператором. Така система мала і позитивні, і негативні наслідки.

В останні століття республіканського Риму діяли спеціальні школи для риторів, у яких дітей знаті готували до державної діяльності, вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним.

У період існування імперії було відкрито й жіночі риторичні школи, а також спеціальні школи для підготовки лікарів, юристів, архітекторів та інших спеціалістів. В останнє століття існування Римської імперії освіта, як і вся культура, переживали занепад.

Римську школу красномовства підрозділяють на два стилі: аттицизм і азіанізм. Азіанізм панував у Римі до 50-х років I-го століття до н.е. Представники цього стилю перетворювали свої виступи в яскраве і темпераментне театральне дійство, за допомогою якого дуже ефектно підносили свої ідеї юрбі. З ораторів цього стилю найбільш відомим є Марк Тулій Ціцерон (106−43 р. до н.е.).

Аттицизм став переважним стилем з моменту падіння республіканського ладу із зникнення в суспільстві демократичної традиції - можливості вільно виступати. Аттицизм відрізняє монотонність, строго обмежений набір жестів і рухів оратора, декларативність і примітивізм аргументації. Оратор спокійно і пишномовно викладав свою точку зору аудиторії, зовсім не звертаючи на неї ніякої уваги. Аттицизм ввійшов у моду завдяки його гарячому шанувальнику Юлію Цезарю, що узяв владу над Імперією у свої руки. По закінченню античної епохи теоретичні дослідження в області красномовства припинилися.

Отож, характеризуючи римські школи красномовства можна зробити наступні висновки: а) ораторське мистецтво користувалось величезною повагою, популярністю, тому численні ораторські школи давнього світу ніколи не були порожніми. б) римську школу красномовства підрозділяють на два стилі: аттицизм, якому характерна монотонність, декларативність та примітивізм аргументації і азіанізм, який характеризується яскравим темпераментним дійством за допомогою якого представники даного стилю дуже ефектно підносили свої ідеї юрбі. в) у риторичних школах навчалися із 15 -16 років. Ритори навчали своїх підопічних мистецтву оратора готуючи їх до політичної, або судової діяльності.

Розділ 2. Цицерон як основоположник римського ораторського мистецтва

2.1. Республіканське красномовство і Цицерон

Неперевершеним корифеєм римського красномовства, геніальним письменником, державним діячем і філософом став Марк Тулій Цицерон. Він увібрав у себе все найкраще з науки і культури двох античних суспільств. Не випадково його називають синтезом наукових і культурних досягнень давніх греків і римлян. Марк Тулій Цицерон — класик римської літератури, одна з найвеличніших фігур в її історії.

Марк Тулій Цицерон народився 3 січня 106 року до н.е. у місті Арпіно, у сім'ї римського вершника Марка. Батько Цицерона мав слабке здоров’я, що примушувало його уникати бурхливої діяльності. Проте сім'я Цицеронів була споріднена з великими ораторами сторіччя — М. Антонієм, Л. Ліцінієм Крассом та іншими відомими діячами столиці. Родинні зв’язки допомогли батькові здійснити свою мрію — дати синам високу освіту. В ранньому дитинстві Марк і Квінт разом зі своїми племінниками приїхали до столиці на навчання.

Цицерон добре усвідомлював потребу глибокої і всебічної освіти, якої згодом вимагав від кожного, хто бажав стати справжнім оратором. Майбутній промовець вивчав правознавство у Кв. Муція Сцеволи. В 90 році до н. е. Цицерон служив у війську Гнея Помпея Страбона і Сулли. Теорію ораторського мистецтва йому викладали М. Пупій Пізон і Кв. Помпей Бітинський. У 81 році молодий Цицерон слухав Аполлонія Молока з Родоса, який прибув тоді до Рима як родоський посол. Філософське вчення аісадеміків Цицерон опановував у голови Афінської академії Філона, який перебував тоді у Римі. Крім викладання філософії, Філон давав своїм учням риторичні вправи. Стоїчну філософію Цицерон вивчав у стоїка Діодота який жив в його домі до самої смерті.

У 81 році до н. е. майже 26-річним юнаком, Цицерон розпочинає свою ораторську діяльність промовою «На захист П. Квінкція». «Тоді вперше ми приступили до приватних і публічних справ, але не для того, щоб вчитися на форумі, що багато хто робив; наскільки нам це вдалося, ми прийшли на форум освіченими»

Захист Кв. Секста Росція Амерії показав, що на римському форумі з’явився великий промовець. До цього оратор виступав уже, кілька разів як судовий захисник. Але слабке здоров’я промовця вимагало, за порадою лікарів, припинити ораторську діяльність Цицерон їде на Схід, щоб удосконалити свою освіту і полікуватися. Протягом півроку, перебуваючи в Афінах, оратор слухав Антіоха з Аскалону, який колись очолював Академію і був учнем Філона, у Федра і Зенона вивчав епікурейську філософію, теорію і практику ораторського мистецтва, слухав у Деметрія Сірійського.

Після Афін Цицерон відвідав Пелопоннес, звідки вирушив до Малої Азії. Тут він відвідував лекції з риторики Меніппа зі Стратонік, Діонісія з Магнезії, Есхіла з Кнідоса і Ксенокла з Адрамиції. На Родосі Цицерон продовжив вивчення риторики в Аполлонія Молона, який поставив ораторові голос і звільнив його від юнацького перевантаження легенів і цілого тіла. Докладний розгляд навчання Цицерона свідчить про його всебічну освіту, здібності, працелюбство. Універсальна освіта послужила йому надійною основою в ораторській і літературній діяльності.

Повернувшись збагачений досвідом до Риму, він швидко досягає політичної влади. Його призначають керувати островом Сицилія, де вже був злодійкуватий намісник Гай Веррес. Цицерон виступає проти корупції.

Сицилійський процес вимагав від Цицерона великих зусиль, неабиякого досвіду. Проте Цицерон переміг Верреса і він добровільно пішов у вигнання. Промови проти Верреса стали не лише перлиною судового красномовства Цицерона, але й художнім твором, що був відредагований і виданий у окремих книгах.

На сороковому році життя оратор виголосив першу політичну, промову у справі необмежених повноважень для Гнея Помпея під час війни із Мітрідатом.

Наприкінці 63 року до н. е. Цицерон виголосив чотири промови у справі викриття і ліквідації змови Катиліни: дві на засіданнях сенату, дві перед народом.

У березні 58 року до н. е. Цицерон зазнав вигнання. Відразу було затверджено закон Клодія і знищено будинок оратора на Палатині та віллу в Тускуліу. Але завдяки зусиллям і заходам друзів і знайомих у серпні 57 року Цицерон повернувся до столиці. Вигнання тривало 17 місяців.

Повернення Цицерона було тріумфальним, уся Італія вийшла зустрічати великого промовця. На шлях від Брундізія до Рима виходив народ, щоб привітати Цицерона це на певний час допомогло ораторові забути про приниження і страждання.

Віддалений від політичного і державного життя, Цицерон майже весь вільний час проводив на віллах, займаючись надзвичайно продуктивною літературною діяльністю. Інколи він з’являвся у Римі, щоб виступити з промовами. Це були захисти запеклих помпеянців, які після поразки свого полководця перебували у вигнанні.

Смерть Цезаря спонукала Цицерона до бурхливої державної діяльності. Тепер усі зусилля він спрямовував проти Антонія, в якому бачив небезпечного ворога республіки. Наприкінці 44 і на початку 43 року до н. е. оратор виголосив проти нього чотирнадцять філіппік. У цих промовах Цицерон висловив увесь гнів супроти Антонія і оголосив його «ворогом батьківщини». Філіппіки — завершальний акорд Цицеронового красномовства.

У 43 році до н.е. народився другий тріумвірат, почалися проскрипції. Антоній записав Цицерона до проскрипційного списку першим. 7 грудня 43 року до н.е. Цицерон загинув від рук Антонія. Голову оратора і обидві руки, за наказом Антонія, виставили в Римі на тій самій трибуні, з якої він виголошував промови. Майже вся столиця прийшла попрощатися з геніальним промовцем і письменником.

Отож на основі вище викладеного матеріалу ми можемо простежити розвиток та становлення Цицерона як оратора. Зокрема перед нами постають біографічні дані із його життя: походження та стан його родини у римському суспільстві, здобуття ораторської освіти Цицероном, перша його спроба на форумі у ролі оратора, ораторська діяльність та період від вигнання до поскрипцій.

2.2 Теорія і практика ораторського мистецтва Цицерона

Марк Тулій Цицерон підносить римське красномовство на найвищий щабель досконалості. Універсальна освіта, невтомна праця і великий талант допомагають йому стати найбільшим оратором античного Риму, створити власний стиль та написати ряд праць про теорію, практику і історію римського красномовства.

На 51 році життя Цицерон пише найбільший риторичний твір «Про оратора». Це було підсумком його багаторічної ораторської праці, наукових спостережень і висновків, наслідком досконалого вивчення і критичної оцінки грецької риторичної науки. У своїй трилогії («Про оратора», «Брут», «Оратор») Цицерон викладає наукову риторичну систему, яка містить також практичні поради і рекомендації ораторам.

У трактаті «Про оратора» Цицерон використовує діалогічну форму, запозичену в Арістотеля. Головними персонажами праці є відомі корифеї римського красномовства — М. Антоній, і Л. Ліціній Красс, які виголошують довгі промови, що складають майже весь зміст трактату. Ці промови чергуються між собою або з короткими питаннями, відповідями чи запереченнями другорядних співрозмовників. Велике місце в трактаті займає виступ Г. Юлія Цезаря Страбона, якому автор доручає викласти теорію сміху. Вплив Платона позначився на композиції твору і на окремих місцях першої та третьої книг.

Предметом трилогії Цицерона є висвітлення теорії і практики ораторського мистецтва та історії римського красномовства. Образ досконалого оратора автор змальовує за допомогою низки вимог чи умов, без яких той не може існувати. Навколо оратора зосереджений виклад усієї риторичної науки. Досконалий оратор є носієм усіх елементів ораторського мистецтва і разом з ними становить єдине ціле.

Марк Тулій Цицерон устами Красса славить ораторське мистецтво, силу слова, за допомогою якого оратор може володіти натовпом людей, керувати їхньою волею, приємно слухати. Красномовство приносить почесті, шану, дає можливість допомагати людям, звільнити їх від небезпеки, воно є гострою зброєю проти нечесних. Цицерон навіть приписує силі слова згуртування первісних людей, зміну способу їх життя, створення державних установ, законів тощо.

У промові Красса Цицерон вимагає від оратора природного хисту, любові і запалу до своєї справи, навчання, вправ, знання прана. Природний хист є першою і найважливішою умовою, без якої важко уявити собі оратора. Для красномовства потрібна гнучкість розуму і здатність на почуття, які допомагають швидко знаходити предмет промови, щедро її прикрасити, впевнено і твердо її запам’ятати. Наука може розбудити розум, осяяти його, але ніколи не зробить його гнучким, спритним, адже це дар природи. Тим більше вона не дасть промовцеві плавного мовлення, мелодійного голосу, міцних легенів, складу і вигляду обличчя, цілого тіла. Все це людина отримує, коли народжується. Цицерон не заперечує, що наука може допомогти ораторові поліпшити добрі якості і виправити погані. Але він підкреслює, що люди, які не мають на те здібностей, шляхом навчання не можуть стати ораторами.

Цицерон вимагав від оратора універсальної освіти. Оратор повинен був не тільки читати поетичні твори, історичні і наукові праці з різних предметів, а й пояснювати, хвалити, виправляти, гудити, спростовувати певні положення. Потрібно було вивчати цивільне право, закони, давні звичаї, сенатські традиції, державний лад, права союзників, договори, зовнішню політику. Освіченість була джерелом дотепу і гумору, якими належало пересипати кожну промову.

Важливу, роль у трактаті «Про оратора» Цицерон відводить філософії. На його думку, без філософії не може й бути мови про виховання красномовного оратора. Це підтверджує історія ораторського мистецтва. Перікл перевершував інших ораторів тому, що слухав філософа Анаксагора, навчався у нього славному та високому, здобув знання і практику багатої мови. Демосфен, як видно з його листів, слухав Платона. Ці приклади яскраво свідчать про значення філософії в освіті оратора. «Без філософії, — заявляє Цицерон, — ми не можемо відрізнити рід від виду кожного предмета, пояснити його визначенням, поділити на частини, судити про правду і неправду, виявити послідовність, побачити суперечність, розпізнати сумнівне». Пізнання природи речей, наука про життя, обов’язки, доблесті, звичаї - невичерпне джерело для оратора і ораторського мистецтва.

Великого значення в оволодінні ораторським мистецтвом Цицерон надавав діалектиці, тобто вмінню знаходити правду за допомогою міркування. Він називає діалектику «наукою міркувати і говорити». Ораторові потрібно було оволодіти діалектикою настільки, наскільки вимагало ораторське мистецтво.

Найбільше цінує Цицерон такого оратора, який викликає в серцях людей гнів, ненависть, страждання, а потім — ніжність і співчуття. Такої здатності, сили набуває той, хто досконало вивчив природу людини, суть людської гідності.

Важливе значення для промовців, передусім початківців, мали вправи. Для цього можна було, наприклад, вибрати собі якусь вигадану судову справу чи тему і працювати над нею. Для багатьох — це лише вправи легенів і голосу та муштра язика, або звичайна балаканина. Корисніше, каже Цицерон, промову довше обдумувати і говорити старанно.

Важливе значення для промовця мали письмові вправи: «Письмові, вправи — це найкращий і найвидатніший творець і вчитель красномовства»

Коли ми пишемо, доводить Цицерон разом з Крассом, то наша увага суцільно мобілізована, перед нами постає увесь предмет; докази, що стосуються справи, виринають перед нами нашими очима завдяки знанням або хисту. Всі думки і вислови лягають на папері у рядки в належному порядку й стилістичному оформленні.

Цицерон визначає два джерела доказів, що їх оратор збирав для своєї промови. Першим джерелом вважалися документи, що були пов’язані з самою справою. Це могли бути акти, договори, угоди, судові слідства, закони, постанови сенату, розв’язані справи, постанови магістратів, відповіді судових органів. Ці документи розумно розглядалися і використовувалися як матеріал для доказів. Другим джерелом доказів була особа оратора. В ній вони народжувалися після докладного вивчення справи і входили далі в аргументаційну частину промови.

Оратор мав подбати про те, щоб документи, пов’язані зі справою; стали корисними доказами. Отже, в судових промовах оратор мав турбуватися про дві необхідності: що говорити і як говорити. Перша вимагала від нього середніх знань і досвіду, друга могла здійснитися лише за допомогою великого хисту.

Коли аргументи в справі висуваються на перше місце, коли вони є вже вирішальними, тоді Цицерон радить брати з них найбільш вагомі, використовувати декілька або один. Якщо справу можна виграти за допомогою прихильності присутніх, їхньої зворушеності, то оратор має вдатися до того, що найбільше хвилює серця людей.

В ораторській практиці під час захистів треба було дотримуватися двох елементарних правил. Перше — неприємний або важкий доказ, факт, оратор міг замовчувати. Друге — дбати про те, щоб не зашкодити справі підсудного. Цицерон радить ораторові бути обережним у кожній частині промови, щоб випадково не натрапити на щось таке, що завадило б справі. Будь-який свідок не стане небезпечним для захисника, якщо його не дратувати. Необережний же промовець може образити гнівного, розумного та відомого свідка — і станеться лихо. Оратор, підкреслював Цицерон, мусить добре вивчити підсудного, якого захищає, довідатись якомога більше про характер суддів. Такі дані допоможуть йому уникнути всіляких помилок під час виступу. Наприклад, він не повинен дозволяти собі нападати на людей, яких поважали судді, не висміювати такі вади противників, які були властиві й суддям. Не можна лихословити. Отже, оратор мав приносити своїми промовами користь або — у крайньому разі - не шкодити справі.

Розміщенням матеріалу вважалось упорядкування предметів і джерел доказів. Іншими словами, воно означало створення логічної композиції, суцільного тексту промови. Сама природа красномовства, підкреслював Цицерон, підказувала основні частини промови: вступ, розповідь про справу, докази, спростування аргументів противника, висновки, закінчення.

Складання промови, пояснювальний матеріал, аргументаційна частина — це все залежить від розуму та здібностей промовця. Найважче впоратися з доказами: здається, що той аргумент вагомий, інший корисний, а цей — невеликого значення. Як правильно їх розмістити, який принцип взяти до уваги? Коли промовець має чимало корисних і неспростовних доказів, вважає Цицерон, то несуттєві та подібні до інших потрібно з промови вилучити. Аргументи треба не рахувати, а зважувати.

Яку роль виконують у виступі повчання, такі почуття, як прихильність до промовця, співчуття тощо? Цицерон вважав, що перший засіб треба перетворити на основний, інші - мають проймати всю промову. Важливого значення надавалося відступам, що могли виникати після будь-якої частини промови.

Як складають вступ? Оратор, пояснює Цицерон, глибоко аналізує аргументаційну частину, відступ, виявляє суть вступу. У ньому викладається зміст усієї промови, це, можна сказати, вхід у справу. Він мусить бути міцним, стилістично прикрашеним, сповненим гідності, починатися з думок щодо підсудного, або його противника, або справи, або тих, перед ким вона розглядається. Цицерон радить розпочинати з підсудного. Його треба зобразити доброю, шляхетною, нещасливою, гідною співчуття людиною. Противник же наділяється протилежними якостями. Можна починати й зі справи, якщо вона містить у собі жорстоке, жахливе, неймовірне, незаслужене, низьке, ганебне, небувале звинувачення. Розпочинають вступ з тих, перед ким суд відбувається, в тому разі, якщо їх треба одразу настроїти прихильно. Греки вважають, що на самому початку промови належить привернути увагу судді. Цицерон зазначає, що це треба робити в кожній частині виступу. Вступ, як справедливо підкреслює він, мусить бути так тісно поєднаний з наступною частиною промови, як будь-яка частина тіла з іншими.

Як мала виглядати розповідь? Цицерон вимагав, щоб розповідь була короткою і ясною. В короткій розповіді не дозволялося вживати жодного зайвого слова. Конкретного визначення ясності Цицерон не дає, але твердить, що це дуже важлива справа. Наприклад, оратор виклав у розповіді що-небудь неясно і вся справа стає неясною. Ясна розповідь твердив Цицерон, може бути тоді, коли оратор використовує звичайну лексику, дотримується порядку у вживанні часів, не перериває викладу.

Не завжди потрібно застосовувати розповідь. Коли всім усе про справу відомо або якщо противник виклав докладно її суть, оратор може розповідь оминути.

Після розповіді, каже Цицерон, визначають суть справи, неясне, суперечливе питання, вводять головні докази, спростовуючи водночас супротивні і зміцнюючи власні. Завершуючи промову, оратор зміцнює свої аргументи, збуджуючи або злагіднюючи суддю. Всі зусилля, як у попередніх частинах, так і в кінці, оратор скеровує на суддів, на те, щоб їх зворушити і через те виграти процес.

Докази, свідчить Цицерон, беруть або з самої справи, або поза неї, зовні. Докази із суті справи беруться тоді, коли розглядається весь предмет, його частина, його назва або щось інше, що цієї справи стосується. Докази поза справою, твердить Цицерон, — це те, що знаходимо зовні, те, що за своєю сутністю не відноситься до предмета, а спирається на сторонні факти. Цілий предмет, зазначає він, пояснюємо загальним визначенням, частину предмета за допомогою його розподілу.

У промові-захисті, підкреслював Цицерон, оратор мав дбати про прихильність судців, яких він намагався схилити на свій бік, на сторону підсудного. Цицерон був переконаний, що в таких обставинах промовцеві допоможуть м’який голос, приємний вираз обличчя, ввічливі слова. Коли йому доведеться говорити гостріше, він повинен показати, що це робиться вимушено. Дуже корисно для оратора, якщо під час виступу його сприймають як людину привітну, щедру, лагідну, чесну, привабливу, не користолюбну. Всі ці риси здобувають прихильність у присутніх. У противників слід шукати все протилежне, негативні риси.

Підсудних Цицерон радив зображувати справедливими, чесними, сумлінними, які терпляче, гідно, мужньо зносять кривду. Це матиме неабияке значення. Про підсудних оратор може говорити на початку або в кінці промови. Якщо він характеризує їх прихильно, та це може мати більше значення, ніж розгляд самої справи. В майстерній промові, що виголошена з почуттям, вимальовується образ самого оратора. Його думки, добір слів, м’який спосіб виголошення повинні виявити привітність промовця, довести, що він є чесною людиною.

Існує інший спосіб мовлення, що відрізняється від попереднього. За його допомогою можна хвилювати серця суддів, спонукати їх до того, щоб вони ненавиділи, любили, заздрили, рятували, лякалися, сподівалися, прагнули, здригалися, раділи, сумували, співчували, бажали карати. Добре, каже Цицерон, коли судді приступають до судової справи з таким настроєм, який потрібний ораторові. Для створення такого настрою оратор повинен заздалегідь знати про їхні плани, почуття, бажання, а тоді вже розраховувати на силу слова. Це повинна бути промова, яка схилить на бік промовця людину з будь-яким неподатливим характером, полонить її, хоч би вона опиралася. Саме тут повинна виявитися неабияка майстерність оратора. Оратор запалить серця інших лише у тому випадку, коли сам палатиме. Промова, твердить Цицерон, якою оратор намагається зворушити слухачів, мусить хвилювати його більше, ніж будь-кого з присутніх.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою