Методи опрацювання художнього стилю в 5-му класі

Вступ

Художній стиль — найбільший і найпотужніший стиль української мови. Багатством засобів і довершеністю мовлення, художній стиль засвідчує високий рівень розвитку сучасної української літературної мови. Це зумовлюється тим, що предметом образного зображення у художньому стилі є всі сфери людського життя — політична, правова, наукова, виробнича та ін.

Ознайомлення школярів з художнім стилем в курсі вивчення української мови відбувається в 5-му класі. Перед вчителями постає складне завдання — сформувати правильне уявлення учнів про систему мовних стилів і місце художнього стилю в цій системі. Реалізувати це завдання досить складно, адже вивчення стилістики у 5 класi відбувається в ході опрацювання майже всіх розділів навчальної програми, через що перед методистами постає проблема розробки єдиної концепції викладання художнього стилю, яка буде ефективно поєднуватись з іншими розділами мови.

Актуальність дослідження. Основна мета вчителів полягає у формуванні правильного уявлення учнів про систему стилів та місце художнього стилю в стилістичній системі української мови. Ця мета реалізується у процесі формування особистості, яка володіє вміннями і навичками вільно, комунікативно виправдано користуватися мовними засобами в різних формах, сферах і жанрах мовлення, тобто в забезпеченні належного рівня мовленнєвої компетенції учнів.

Проблема вивчення художнього стилю завжди була актуальною для науковців. Лінгводидактичні основи формування вмінь і навичок роботи з художнім текстом висвітлені у працях М.І. Пентилюк, Ф.Д. Пустової, Л.Н. Симоненкової, В. В. Шипринкевич, Л.І. Мацько та інших методистів та мовознавців, що працюють в галузі методики викладання української мови та стилістики.

Мета дослідження полягає у вдосконаленні методики опрацювання художнього стилю в 5 класі. Для досягнення мети визначені такі завдання:

1) здійснити теоретичний аналіз досліджуваної проблеми в лінгвістичній та методичній літературі;

2) здійснити аналіз чинної навчальної програми з української мови та визначити місце стилістики в цій системі;

3) проаналізувати чинні підручники з української мови для 5-го класу в аспекті формування поняття про художній стиль;

4) проаналізувати пов’язану з темою дослідження практику роботи у середній загальноосвітній школі;

6) розробити критерії добору завдань з розвитку вмінь та навичок роботи з художнім текстом;

7) розглянути складні випадки вивчення теми та розробити методику усунення труднощів у процесі роботи з художнім та іншими стилями української мови;

8) відібрати систему методів, прийомів і засобів, що сприятимуть успішному формуванню стилістичних умінь;

Об'єктом дослідження: навчально-виховний процес з української мови у 5-му класі.

Предмет дослідження: методика вивчення художнього стилю в 5-му класі.

Для розв’язання поставлених завдань застосовувались такі методи дослідження:

— описовий, що передбачає дослідження праць методистів, присвячених вивченню художнього стилю;

— метод синтезу, що передбачає узагальнення результатів попередніх досліджень з цієї теми;

— метод аналізу, що передбачає аналіз підручників з української мови для 5-го класу;

Методологічну основу дослідження становлять концептуальні положення лінгвістичної та методичної літератури, досягнення вчених у галузі лінгводидактики, пов’язані з методикою викладання стилістики, стильовими особливостями художнього стилю, вченням про єдність мови, мовлення і мислення.

Перший етап — теоретичний аналіз і осмислення вивченої проблеми, опрацювання методичної та лінгвістичної літератури, формулювання проблем та основних теоретичних положень дослідження.

На другому етапі на основі вивчення лінгвістичної та методичної літератури було здійснено ґрунтовний аналіз навчальної програми та підручників з української мови з метою дослідити вимоги до вивчення художнього стилю, а також засоби, якими ці вимоги задовольняються.

На третьому етапі проведено дослідження методів та прийомів, якими користуються вчителі під час опрацювання художнього тексту, а також здійснено спробу розробити оптимальну систему вправ та завдань, які допоможуть вчителям проводити стилістичну роботу на уроках з української мови з більшою ефективністю.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріал може бути використаний на заняттях з методики викладання української мови та літератури, на уроках з української мови та літератури, а також при написанні рефератів та курсових робіт. Впровадження у практику запропонованих завдань та визначення ефективності їх застосування допоможе вчителеві збагатити методику проведення стилістичної роботи над удосконаленням умінь та навичок учнів, позитивно вплине на ефективність викладання мови в цілому.

Обсяг і структура роботи. Кваліфікаційна робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи складає 68 сторінок.

1. Лінгвістичні аспекти художнього стилю

1.1 Загальна характеристика художнього стилю

художній стиль жанровий вправа Художній стиль посідає особливе місце в системі стилів. Його виділяють з-поміж інших через своєрідність і особливі ознаки. Він започаткував розвиток нової української літературної мови на народно-розмовній основі. Багатством засобів і довершеністю мовлення, текстами художньої літератури художній стиль засвідчує високий рівень розвитку сучасної української літературної мови, представляє її в мовному просторі.

На основі цього стилю зароджувалась стилістика як наука. Однак у працях із стилістики немає єдиної думки щодо його місця в системі інших стилів. При характеристиці художнього стилю постає питання про правомірність об'єднання в одному функціональному стилі художньої прози, драматургії і поезії, кожна з яких має свою специфіку.

Справді, мова художніх творів визначається своєю різноманітністю, багатоплавністю, особливим естетичним призначенням. Художній стиль є серцевиною стилістичної системи національної мови та активно взаємодіє з усіма іншими стилями, впливаючи на їх формування та розвиток. [21; 15]

Художній стиль — найбільший і найпотужніший стиль української мови, який можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до своїх творів, надаючи більшої переконливості та вірогідності в зображенні подій. Це зумовлюється насамперед тим, що предметом образного зображення в художньому стилі є всі сфери людського життя — політична, правова, наукова, виробнича та ін. [13; 249]. Тобто це своєрідне емоційно-образне і естетичне використання засобів загальнонародної мови для образного зображення дійсності.

Полемічність і публіцистичність художньої творчості українських письменників відбрунькувала від художнього стилю публіцистичний стиль (наприклад, починаючи з давньої полемічної літератури, послань І. Вишенського, діалогів Г. Сковороди, статей І. Франка, Лесі Українки та ін.). Багатство словника художньої мови, розвиненість граматичної структури дають добру основу для термінотворення і розвитку інших стилів (наприклад, наукового).

Основне призначення художнього стилю — впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки. Він тісно пов’язаний із поетичним світосприйманням, образним мисленням, широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті, вдало поєднуючи в собі ознаки інших стилів. Завдяки цьому, художній стиль охоплює широку сферу використання. Це індивідуальна і колективна творча діяльність, література, різні види мистецтва [13; 247].

Використання лексики різних стилістичних шарів у художньому творі є одним із вирішальних засобів реалістичного зображення дійсності. Ця лексика дає можливість письменникові показати особливості соціального та професійного середовища, походження, освіту, характер героя, його чуття мови і т.д. Стилістичні шари лексики дуже гнучкі, рухливі і в художньому творі виконують важливі зображувальні та виражальні функції.

Основний шар словникового складу становить собою нейтральна, або загальновживана, лексика. Це назви найпоширеніших предметів і явищ, назви відомих найширшим колам понять. Саме тому всі стилістично активні лексеми та групи виділяються, відшаровуються на тлі нейтральної лексики. На її тлі ми визначаємо такі лексичні шари, як застарілі та іншомовні слова, неологізми та діалектизми, сприймаємо найтонші відтінки різноманітного стилістичного забарвлення слів-синонімів тощо.

Народна мова надає письменнику в розпорядження велику кількість емоційно забарвлених слів, що відрізняються яскраво вираженою експресивністю. Ці мовні засоби виділяються у складі лексики завдяки тому, що їх номінативні значення ускладнені оцінно-характеристичними значеннєвими відтінками. Залежно від своєрідності цих оцінних характеристик у складі цієї лексики відрізняються:

1) слова зі значенням пестливості (дідуньо, березонька, голубонька);

2) слова, що виражають вибачливу іронію (злодюжка, працівничок);

3) слова, що використовуються для вираження зневажливої та презирливої оцінки (дівчисько, писака, скиглій, канюка);

4) слова зі значенням збільшуваності (голосище, ножища);

5) лайливі слова (падлюка, мерзотник, дурень).

Використовування цих слів у художніх творах не тільки зберігає закладені в них значеннєві та експресивні якості, але й підсилює їх. Емоційно-експресивна лексика дозволяє письменнику всебічно характеризувати людей і виявляти при цьому ставлення самого автора до зображуваних героїв і передавати читачам свої симпатії або антипатії.

Особливе місце в словниковому складі художнього твору займають просторіччя. Цей шар лексики охоплює слова, характерні для повсякденної мови, поза діловими, офіційними стосунками, звичайно, у звертанні до осіб, з якими співрозмовник вважає можливим говорити просто.

Просторіччя — це мовний засіб, що побутує в різноманітних соціально-мовних стилях загальнонародної розмовно-побутової мови і залишається за межами загальновизнаних засобів і норм літературного вираження.

Саме наявністю просторічно-розмовної лексики значною мірою визначається специфіка мови художнього твору. Адже за своїм обсягом мова художнього твору значно ширша від загальнонаціональної літературної мови, бо охоплює цілий ряд «позалітературних» елементів, де чи не найбільше місця припадає на просторічно-розмовні слова та вирази. У художніх творах ці слова використовуються для змалювання певної місцевості, етнографічних описів і, особливо, для мовної характеристики персонажів з усіма їх багатоманітними індивідуальними рисами. Вони використовуються в мові представників різних шарів населення, виступаючи яскравою ознакою демократизації мови та літератури на відповідних етапах її розвитку, вживаються з найрізноманітнішими стилістично-значеннєвими відтінками [9; 40].

Навідміну від просторіччя, діалектизми — слова або вирази, властиві мові якогось району, області і незрозумілі в інших місцевостях країни. В художній літературі вони виступають в ролі лише матеріалу стилізації і створення мови відповідних персонажів. Вони вдало підкреслюють (особливо в мові героїв) територіальне походження персонажів, їх характери, індивідуальні особливості, освіту, розвиток, гумор, дотепність, душевний настрій у момент зображення тощо. Художні функції діалектизмів досить багаті, гнучкі, адже під пером справжнього майстра це сильний засіб художнього змалювання дійсності.

Поряд із діалектизмами, історизмами та неологізмами, в художній літературі функціонують жаргонізми, які іноді виступають головним і найбільш характерним матеріалом для формування мовних портретів дійових осіб. Багато персонажів, створених письменниками, типові і виразні саме завдяки тому, що їх мова насичена елементами певного жаргону, властивого тому середовищу, із якого вони вийшли. Наприклад, уромані Г. Тютюнника «Вир» героями є селяни-колгоспники, у творі зображується їх життя, прагнення, характери. Тому і мова персонажів наповнена лексикою, що позначають явища і предмети з життя колгоспного села, його побуту, виробництва [9; 56].

Проте художній стиль відрізняється від інших стилів мови не лише своєю емоційністю та залученням різних лексичних одиниць, а також і образністю мови, яка виявляється на тлі стилістично нейтральних засобів і контекстів. Зазвичай образність утворюється значеннєвими домішками у слові та появою в ньому оцінювально-характеристичних елементів. В утворенні експресії значну роль відіграють стилістичні якості слів та їх оточення.

Образність мови — це мовностилістична категорія, адже вона утворюється за допомогою значеннєвої своєрідності слів, а також прийомів використання, способів розташування різноманітних мовних засобів. Мова стає образною тоді, коли в словах активізуються метафоричні значення та інші змістові нашарування, використовуються порівняння, перифрази та ін. В таких випадках слова позначають поняття та речі і викликають в свідомості читача яскраві картини та асоціації [9; 18].

О.О. Потебня слушно зазначав, що «елементарна поетичність мови, тобто образність окремих слів та постійних сполучень, … мізерна порівняно із здатністю мов утворювати образи та сполучення слів». Аналіз образних слів та їх угруповань переконує, що ця стилістична якість знаходиться в прямій залежності не тільки від змістового обсягу слів, але й від законів їх сполучуваності. Вже давно встановлено, що слова з конкретним і предметним значенням метафоризуються частіше і відрізняються образністю. Навпаки, слова з більш широким і абстрактним значенням не дають таких результатів.

Образність, художність мови — це і мовно-естетична категорія: з нею пов’язане уявлення про красу, прекрасне, про досконалість та вишуканість словесної форми художнього твору і його внутрішнього змісту. Досконалість словесно-художньої творчості досягається тоді, коли мовні засоби і їх використання найбільшою мірою виражають досконалість її ідейного змісту.

Однією з найважливіших особливостей слів є їх смислова багатозначність. Це значить, що слово може мати кілька значень, може передавати різні поняття залежно від тексту, в якому вживається. Так, наприклад, слово голова може означати і частину організму, і назву особи, яка очолює певну групу людей, і передню частину якогось збірного поняття, здатного рухатись (голова колони, голова поїзда). У художньому ж творі ця багатозначність ще вагоміша, гнучкіша. Тут слова можуть набувати нових відтінків, часто ледве відчутних. І саме в цьому полягає специфіка художньої мови. Слово в його контексті може набувати дуже своєрідного відтінку, значно віддаленого від основного змісту лексеми. У контексті художнього твору відбувається ніби нове народження слова: до його основного значення додаються ще й окремі часткові значення, що йдуть від усієї ситуації мовлення, від загального характеру і стилю висловлюваної думки.

У художньому стилі повною мірою представлені тропи та стилістичні фігури: метафора, метонімія, синекдоха, порівняння, епітет, параномазія, гіпербола, персоніфікація, алітерація, асонанс, еліпс та ін. [13; 251].

Метафора (від гр. metaphora — переміщення, віддалення, перенесення) — вид тропів, побудованих на основі вживання слів та виразів у переносному значенні. У широкому розумінні метафорою називають будь-яке вживання слів у переносному значенні. Метафори є не тільки образними — тропами поетичної мови, а й джерелом виникнення нових значень. У метафорі відображається здатність людини вловлювати схожість і подібність між різними індивідами, класами об'єктів, а потім за цією схожістю переносити назви справжнього носія чи функції на характеризовану особу або предмет [13; 328].

Метонімія (від гр. metonymia — перейменування) — це троп, основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті суміжності їх значень: золото на вухах (замість: золоті сережки чи сережки із золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби із кришталю), столове срібло (прибори із срібла), вивчали Шевченка (твори Шевченка) та ін.

Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована, згорнена номінативна структура метонімія зручна для використання в усному мовленні, відповідно продуктивна, стилістично-експресивна і не виходить за межі стильових норм. В свою чергу, писемна мова послуговується метонімією значно рідше [13; 248].

Синекдоха (гр. synekdoche — переймання) — це різновид метонімії, стилістичний зворот, у якому ціле подається через назву його частини, загальне через часткове вираження: влаштувався на роботу, може якусь копійку заробить; всі чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська нога; тощо [13; 332].

Стилістичні фігури — звороти та ситнатксичні конструкції, які на відміну від тропів, не додають нового змісту, а посилюють естетичний вплив мови: повтор (анафора і епіфора), асиндетон, полісиндетон, антитеза, градація, еліпсис, риторичне запитання, риторичне звертання та ін.

Анафора (грец. бнбцпсб — виділення) — єдинопочаток; одна із стилістичних фігур; вживаний на початку віршових рядків звуковий, лексичний повтор чи повторення протягом цілого твору або його частини синтаксичних, строфічних структур.

Епіфора (грец. epiphorб — перенесення, повторення) — стилістична фігура, протилежна анафорі, повторення однакових слів, звукосполучень, словосполучень наприкінці віршових рядків, строф у великих поетичних творах (в романі у віршах), фраз — у прозі чи драмі.

Асиндетон, безсполучниковість (грец. Ьуэндефпн — незв’язане) — це стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв’язують окремі слова й частини фраз. Наприклад: «Ліс, вогонь, кобзар, козаки, ціла картина десь ніби чарами зникла» (Іван Нечуй-Левицький).

Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцентує в ньому динамічний аспект, служить для виділення окремих слів: Пружнаста віхола — прудка підпора крилам. Боріння. Зрив. Упертий рев стрибка… Вигук. Вихлоп. Спазм. Виття.

Інверсія (лат. inversio — перевертання, переставляння) — одна із стилістичних фігур поетичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову: «Умовляють серця перебої» (В. Еллан) — тут додаток і підмет вжиті не на своїх місцях задля акцентного підкреслення слова «серця».

Інверсія вживається переважно в ліриці. Деякі поети виявляють посилену схильність до інверсованих сполучень, що певною мірою визначають їхній мовний стиль:

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин — роса весняна, щастя забутого сон (Б.-І. Антонич).

Градація (лат. gradatio — поступове підвищення, посилення) — стилістична фігура, котра полягає у поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення (клімакс) чи пониження (антиклімакс) їхньої емоційно-смислової значимості. Градація розрізняється за просторово-часовими (переважно у прозі), інтонаційно-емоційними (поезія) та психологічними (драма) ознаками. Виразність градації посилюється поєднанням її з анафорою (Юлій Цезар: «Прийшов, побачив, переміг»).

Отже, художній стиль займає особливе місце в системі стилів. Він активно розвиває всі стилістичні засоби національної мови, якими потім послуговуються інші стилі. Тільки художній стиль має багату систему стилістичних колоритів — офіційного, інтимного, дружнього, жартівливого тощо. Художній стиль охоплює широку сферу використання: література, освіта, культура, творча діяльність тощо. В його текстах можуть використовуватися всі функціональні типи мовлення (опис, розповідь, міркування) і всі можливі їх комбінації, всі семантико-граматичні типи речень, різна ритмомелодика висловлювань та текстів.

1.2 Жанрове розмаїття художнього стилю

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві - художній літературі) це стиль покликаний, крім інформаційної функції, виконувати найсуттєвішу — естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Жанрово-стильове розшарування художнього стилю настільки широке, різноманітне і суттєве, що в науці іноді говорять не про один художній стиль, а про художні (белетристичні) стилі. [13; 248].

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

а) епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г) комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

Однак ми в своїй роботі обмежимось лише епічними жанрами, адже найчастіше на уроках української мови у 5−7 класах, під час вивчення стилістики, учні опрацьовують здебільшого епічні жанри такі як: загадка, скоромовка, поезія, казка, легенда, оповідання, літературний портрет, пейзаж тощо.

Загадка — це художнє алегоричне зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем. Хитромудре запитання зазвичай має просту відгадку. Народність жанру підкреслює побутова тематика багатьох загадок, етнічність — часта прив’язка до побуту і реалій життя конкретного етносу до особливостей його ментального, матеріального і духовного розвитку, специфіки образного мислення тощо. У шкільному курсі української мови учні ознайомлюються з цим жанром ще з перших класів. Під час вивчення художнього стилю у 5 — 7 ому класах під час вивчення стилістики вчителі-словесники часто ставлять творче завдання перед своїми учнями, яке передбачає складання різноманітних загадок.

Скоромовка — жанр, як фольклорного, так і літературного походження: дотепна гра спеціально скомпонованих важковимовних слів, і звуків, що створюють труднощі для швидкої й виразної вимови слів. Зазвичай має форму ритмізованої прози, іноді римованої. Зміст скоромовок найчастіше жартівливий: «Про Прокопа й про прокопенят»; «Ходить посмітюха по смітнику з посмітюшенятами». У початковій школі педагоги застосовують скоромовоки на уроках мови і читання з метою тренування артикуляційного аппарату учнів і виправлення дефектів мови у дітей.

Казка — це вид художньої прози, що походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні події та персонажі, такі, як феї, гноми, велетні тощо. Один з основних епічних жанрів, переважно прозаїчний твір чарівного, авантюрного чи побутового характеру, усного походження з настановою на вигадку. Учні ознайомлюються з казкою у початкових класах на уроках читання, але більш детально опрацьовують її у середніх класах на уроках мови і літератури. Опрацювання цього жанру досить важливе, адже на основі художніх засобів із казок в учнів формується уявлення про образність мови.

Легенда (лат. legenda — те, що слід прочитати) — жанр літератури і фольклору. Легенди починаються з викладу змісту і закінчуються висновком, повчальним підсумком. Їх сюжети переважно одно — або малоепізодні. Композиційна і сюжетна неусталеність легенд, вільна форма зумовлюють часту імпровізацію оповіді, контамінацію епізодів і мотивів. Теми, сюжети і персонажі легенди — розмаїті. Легенди органічно ввійшли в усі жанри давнього українського письменства, в іконопис і малярство, в народну свідомість, відбилися у народних колядках, щедрівках, лірницьких піснях, баладах, думах, анекдотах та інших жанрах фольклору.

Оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа.

Невеликі розміри оповідання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.). Оповідання дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом оповідання. Відрізняється оповідання від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в оповіданні, якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в оповіданні часто ведеться від особи оповідача.

Літературний портрет — жанр літературно-критичного, науково-популярного нарису про життя та творчість письменника, близький до наукової біографії, стисліший за викладом, розрахований на масового читача.

Літературний портрет — також досить поширена жанрова форма сучасної мемуаристики. Автор такаго літературного портрета не ставить собі за мету відтворити весь життєвий шлях свого героя. Цього важко досягти, оскільки письменникові втакому разі необхідно знати про героя буквально все. Письменник, який працює в жанрі літературного портрета, намагається через одну або кілька зустрічей з героєм показати цілісність, складність і багатогранність його особистості. При цьому він прагне досягти портретної схожості, що теж визначає специфіку жанру.

Пейзаж (фр. рaysage, від країна, місцевість) — жанр в образотворчому мистецтві, в якому об'єктом зображення є природа. Пейзажем називають також окремий твір цього жанру.

Через наявність великої кількості різних особливостей художній стиль досить детально вивчається в шкільному курсі української мови.

Щоправда, художній стиль мовлення вивчається не тільки на уроках мови, а й на уроках літератури. Різниця полягає лише в тому, що на уроках літератури розкриваються жанрова різноманітність мови творів художньої літератури, риси індивідуального стилю письменника. Щодо уроків мови, то тут учні знайомляться з найістотнішими ознаками художнього стилю. Адже елементами цього стилю доводиться користуватись не тільки під час написання різних видів творчих робіт (не всі учні в майбутньому стануть письменниками), а й в інших мовних ситуаціях, оскільки образність — найістотніша його риса, характерна і для розмовного, публіцистичного стилів. У процесі розкриття особливих ознак художнього стилю в учнів виробляється чуття краси мови, вміння користуватися виражальними засобами у творчих роботах, формуються їхні естетичні смаки та поліпшується мовна культура. На текстах художнього стилю учні насамперед засвоюють типи мовлення та особливості їх структури [13; 24].

Отже, художній стиль — це стиль художньої літератури, який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів, у ньому широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний потенціал мови. Художній стиль мовлення можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вводять ті чи інші складники стилів до творів, надаючи їм більшої переконливості та вірогідності в зображенні подій.

Цей стиль широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі й освіті. Як у всіх зазначених царинах, так і в белетристиці (красному письменстві) цей стиль, окрім інформаційної функції, також виконує естетичну: впливає засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття й волю читачів, формує ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

2. Методичні аспекти вивчення художнього стилю

2.1 Вимоги чинної програми з української мови до опрацювання художнього стилю

Засвоєння стилістики рідної мови пов’язане з усвідомленням учнями суті стилістичних явищ, опануванням певної кількості термінів, визначень, виробленням і практичним використанням умінь та навичок аналізу мовних стилістичних засобів. При цьому обов’язково слід враховувати функціонально-стилістичний аспект вивчення шкільного курсу української мови, систематично працювати над формуванням стилістичних умінь і навичок.

Структура і зміст навчальних програм з української мови вимагають комплексного формування вмінь і навичок. А практика показує, що вчителі не завжди поєднують вироблення стилістичних умінь і навичок з вивченням фонетики, лексики, граматики. Робота над виробленням умінь зв’язного усного і писемного мовлення, ще, на жаль, не має чіткого стилістичного спрямування [25; 63].

У методиці стилістики останнім часом дедалі більше звертається увага на вміння, якими повинні оволодіти учні на уроках рідної мови, щоб їхнє мовлення було правильним, виразно і стилістично диференційованим.

Визначаючи стилістичні вміння, необхідно враховувати завдання стилістики мови, яка досліджує мовно-стилістичні засоби, і стилістики мовлення, що розглядає мовні засоби з боку їх функціонування [16; 44].

До стилістичних умінь належить вміння виявляти і співвідносити стилістично нейтральні і стилістично марковані мовні одиниці; добирати синоніми, визначати їх стилістичне забарвлення і правильно вживати їх у текстах різних стилів; аналізувати текст певного стилю; вдосконалювати тексти певного стилю.

Як зазначає у статті «Формування стилістичних умінь і навичок учнів» М.І. Пентилюк, стилістичні вміння, якими повинні оволодіти школярі на уроках рідної мови, відіграють значну роль у формуванні зв’язного мовлення. В своїх дослідженнях М.І. Пентилюк акцентує увагу на таких стилістичних вміннях:

1. Уміння визначати стилістично марковані слова, розпізнавати стилістичне забарвлення словотворчих засобів і мовних одиниць.

2. Уміння проводити стилістичний аналіз текстів. Розрізняти тексти різних стилів.

3. Уміння добирати вдалі синоніми та вводити їх у текст певного стилю.

4. Уміння виразно читати тексти різних стилів.

5. Уміння розрізняти загальновживані, діалектні та професійні слова.

У 5 класі учні лише ознайомлюються з функціональними стилями української мови. Вони засвоюють відомості про розмовний, науковий і художній стилі. Основне завдання, яке ставиться перед учнями, — навчитись розрізняти стильові різновиди тексту, здобути навички доцільного використання лексичних, словотворчих і граматичних одиниць у різних мовних стилях.

На вивчення художнього стилю в 5-му класі звертається особлива увага в зв’язку з тим, що він вивчається не тільки на уроках мови, а й літератури. Відмінність полягає лише в тому, що на уроках літератури розкриваються жанрова різноманітність мови творів художньої літератури, риси індивідуального стилю письменника [17; 44]. Щодо уроків мови, то тут учні ознайомлюються з найістотнішими ознаками художнього стилю. Адже елементами цього стилю доводиться користуватись не тільки під час написання різних видів творчих робіт (не всі учні в майбутньому стануть письменниками), а й в інших мовних ситуаціях, оскільки образність — найістотніша його риса.

У процесі розкриття особливих ознак художнього стилю в учнів виробляється чуття краси мови, вміння користуватися виражальними засобами у творчих роботах, формуються їхні естетичні смаки та поліпшується мовна культура. На текстах художнього стилю учні насамперед засвоюють типи мовлення та особливості їх структури.

Вивчення стилістики у п’ятому класі здійснюється в межах всіх тем, які учні розглядають на уроках мови. Так, наприклад, під час вивчення лексикології і фразеології учні здебільшого виконують вправи на спостереження над функціонуванням загальновживаних, діалектних і професійних слів у різних стилях мовлення, складають тексти різних стилів, виконують лексико-стилістичний аналіз речень [17; 45]. Особлива увага приділяється функціонуванню фразеологізмів у межах художнього стилю. Під час опрацювання лексикології і фразеології учні виконують паралельний аналіз двох текстів, один з яких написаний у художньому стилі, інший, як правило, — в науковому [25; 64]. У процесі аналізу вони доходять висновку, що в одному тексті виклад дуже чіткий, без образних висловів, а інший текст містить яскраві описи, образи, специфічні лексичні засоби, через що можна зробити висновок, що він написаний в художньому стилі.

Найефективніший метод реалізації таких завдань, як зазначає навчальна програма, — аудіювання текстів діалогічного і монологічного характеру, що належать до різних стилів (розмовного, наукового і художнього) і жанрів мовлення (оповідання, замітка, стаття, казка, легенда, переказ, пісня, вірш, прислів'я, приказки).

Учень повинен розуміти висловлювання інших людей або звукозаписи та складати первинне уявлення про зміст почутого.

Крім аудіювання, на уроках мови учні повинні удосконалювати навички читання мовчки. Норма читання мовчки для 5-го класу складає 100−150 слів за 1 хв. Крім того, учень має виділяти тему і головну ідею тексту, добирати заголовки до його частин [36; 32].

Значну роль у розвитку зв’язного мовлення відіграє виразне читання художніх та наукових текстів різних типів мовлення. Виразне читання текстів художнього тексту розповідного характеру передбачає не тільки читання вголос, а й переказування з елементами опису предметів, рослин, тварин тощо. Також програма передбачає складання усних та письмових творів-описів з урахуванням мети, типу і стилю мовлення.

У розділі «Лексикологія» перед учнями постає завдання розрізнення літературної лексичної норми та ненормативної лексики (вульгаризмів), слів української та російської мов з метою уникнення суржика. Вправи такого типу вдосконалюють мовну культуру учнів, навчають їх диференціювати різні шари лексики української мови. Також цей розділ включає безпосередню роботу з художнім текстом, яку учні виконують і на уроках літератури: розрізнення слів автора і прямої мови, правильне інтонування речень з прямою мовою, оцінювання ролі звертань і діалогів у художніх творах, використання різноманітних творчих завдань (складання діалогів, висловлювань, редагування тексту, що містить пряму мову).

Під час вивчення словотвору і орфографії здебільшого виконуються вправи на спостереження над стилістичним забарвленням словотворчих засобів у текстах різних мовних стилів.

Особлива увага вивченню саме художнього стилю приділяється в межах теми «Іменник», а саме: учні виконують вправи на функціонування в художніх текстах багатозначних іменників, добір іменникових синонімів (лексичних та стилістичних). Особливості функціонування над емоційно-експресивним забарвленням словотворчих засобів прикметників у художньому стилі, учні вивчають під час опрацювання прикметника [17; 46].

Однак у 5 класі вивчення особливостей художнього стилю здійснюється переважно на уроках літератури. Наприклад, Ф. Д. Пустова у працях присвячених темі опрацювання тропів на уроках літератури, зазначає, що в процесі розгляду змісту і тексту творів учитель має «проводити» школярів шляхами авторських асоціацій, розкривати механізм і мету заміни значень слів, акцентувати увагу на зображувально-виражальних (конкретно-чуттєвих та ідейно-емоційних) засобах, якими послуговується письменник у певному творі. Також вона вважає, що на уроках літератури здійснюється аналіз художніх засобів, які важливі для розуміння ідейної суті всього твору чи окремих його частин.

Так, наприклад, на матеріалі історичних пісень п’ятикласники ознайомлюються з гіперболою, яка, на перший погляд, здається нескладним тропом для сприйняття, оскільки перебільшення, яке лежить в її основі, завжди виражене явно і його легко помітити [25; 28]. Однак не в усіх випадках ідейно-художня сутність такого перебільшення лежить на поверхні, через що учні не завжди усвідомлюють її у всій повноті і конкретності.

З уособленням п’ятикласники ознайомляться дещо пізніше, а саме під час вивчення творчості Панаса Мирного. Так, наприклад, в оповіданні «Морозенко» учням досить складно визначити ідейно-художню роль уособлення, оскільки уособлень в оповіданні досить багато, і щоб зрозуміти сутність кожного, доцільно зіставити різні за своєю сутністю ознаки [25; 28]. Пізніше учні вже самі можуть наводити приклади уособлень, виокремлюючи їх з художнього тексту. Завдяки уособленням учні навчаються метафорично сприймати деякі твори, розвивають свою уяву. Закріплення знань про уособлення здійснюється учнями самостійно під час виконання домашніх робіт, в яких вони повинні самостійно знайти уособлення в інших творах та з’ясувати сутність і доцільність використання цього тропу [25; 29].

Систематична робота над розкриттям ролі у творі художніх засобів не лише забезпечує міцне засвоєння теоретичних понять, а й поглиблює розуміння специфіки мистецтва слова, сприяє розвитку логічного і образного мислення в їх органічній єдності та естетичної чутливості учнів. А це, в свою чергу, підсилить виховний вплив літературних творів на школярів.

Отже, навчальна програма з української мови для 5−7 класу передбачає ряд умінь та навичок, а саме вміння розпізнавати стилістично марковані слова, здійснювати стилістичний аналіз тексту, розмежовувати загальновживану, просторічну та діалектну лексику. Саме ці вміння, на думку М.І. Пентилюк, учні повинні засвоїти задля ефективного розвитку їхнього зв’язного мовлення та стилістичних навичок. Програма передбачає вивчення стилістики у межах лексикології і фразеології, словотвору і орфографії, чим сприяє зміцненню стилістичних знань та умінь школярів. Значна роль відведена художньому стилю, в межах якого вивчаються тропи та різні лексичні засоби мови, однак більш детальне вивчення цих понять відбувається на уроках літератури, а саме під час опрацювання художніх текстів різних авторів.

2.2 Методика опрацювання художнього стилю у сучасних підручниках

Під час вивчення фонетики, лексикології в 5 класі вчитель має можливість працювати над стилями мовлення, особливо над художнім, а на уроках літератури ознайомити учнів із поняттями літературознавчої стилістики. Такий підхід до вивчення стилістики сприяє тому, що учень оволодіває стилістичною термінологією у певній системі, чіткіше уявляє собі зв’язок двох предметів, їх практичне значення [17; 48].

Робота зі стилістики ґрунтується на знаннях учнів про текст, його структуру, про типи мовлення. Вивчення й аналіз структури текстів відкриває широкі можливості для удосконалення зв’язного мовлення учнів, розвиває в них навички цілісного стилістичного аналізу.

Робота зі стилістики у 5-му класі розпочинається вивченням стилів мови, під час якого вчитель повинен сформувати уявлення учнів про стилістику.

Виникає питання: якого змісту повинні бути вправи зі стилістики під час опрацювання кожного розділу? Відповідь на це питання можна одержати, виходячи із завдань стилістики, обсягу мовленнєвих явищ, які вона охоплює. Для методично правильної роботи зі стилістики важливе значення мають не тільки зміст теоретичного матеріалу, але й час і місце опрацювання його на уроці. Як зазначає у статті «Формування стилістичних умінь і навичок учнів» М.І. Пентилюк, стилістичні вміння, якими повинні оволодіти школярі на уроках рідної мови, відіграють значну роль у формуванні зв’язного мовлення.

На уроках мови опрацювання художнього стилю здійснюється за допомогою порівняльного методу, а саме зіставленні текстів різних стилів мови (найчастіше художнього і наукового). Так, наприклад, у підручнику «Рідна мова» О. Глазової та Ю. Кузнєцова подано такі завдання на розрізнення мовних стилів:

«Вправа 82. Прочитайте. Визначте тему кожного уривка. Який уривок взято із підручника, а який з художнього твору? Чому ви так гадаєте?» [5; 52].

У цьому завданні учні мають зіставити дві частини тексту і визначити, який з уривків належить до художнього стилю. Такий тип вправ представлено в підручниках для 5-го класу, тому що вміння розпізнавати тексти різних стилів — одне з найважливіших в курсі вивчення стилістики, адже на ньому базується освоєння інших, більш складних стилістичних вмінь, а саме — редагування:

«Вправа 86. У поданих реченнях вкажіть слова, що порушують стиль. Прочитайте, виправляючи невідповідність або усуваючи зайві слова» [5; 54].

Ця вправа з підручника О. Глазової та Ю. Кузнєцова є типововою вправою на редагування тексту певного стилю.

Дещо інший підхід знаходимо у підручнику В.Т. Сичової та С.Я.Єрмоленко:

«Вправа 469. Прочитайте текст. Знайдіть в ньому характерні ознаки художнього стилю» [28; 199].

Ця вправа має підготовчий характер, адже спочатку учні повинні вміти виділяти характерні ознаки мовного стилю, а вже потім редагувати текст.

Підручник В.Т. Сичової та С.Я.Єрмоленко містить вправи, виконуючі які, учні працюють безпосередньо з усіма стилями мови, виправляючи недоречності слововживання.

«Вправа 470. Прочитайте текст. Знайдіть в ньому характерні ознаки офіційно-ділового стилю» [28; 199].

Вправи такого типу дуже важливі, адже вони впливають безпосередньо на розвиток мовної культури і зв’язного мовлення. На основі цих завдань учні вдосконалюють навички розпізнавання, тобто диференціації стилів мови за допомогою виявлення їх характерних ознак.

Щоправда, зв’язне мовлення найкраще удосконалюється під час опрацювання вправ, які передбачають зіставлення мовленнєвих ситуацій з різними стилями мови. Підручник О. Глазової та Ю. Кузнєцова містить у собі кілька вправ такого характеру:

«Вправа 88. Виберіть стиль вашого висловлювання, доречний у такій ситуації спілкування:

— ви берете участь в засіданні шкільного мовного гуртка;

— ви відвідуєте бабусю, яка занедужала;

— ви пишете вірш у подарунок мамі на день народження" [5; 56].

Загалом у підручнику «Рідна мова» О. Глазової та Ю. Кузнєцова тема «Стилі мови» містить у собі незначну кількість вправ, до того ж всі вони дещо схожі за своїм характером і не зосереджують роботу на окремих стилях мови (наприклад, науковому, художньому чи розмовному), саме тому вчитель повинен самостійно дібрати кілька вправ, які стосуються окремих стилів (як правило, художнього і наукового), адже саме на них акцентується особлива увага у 5-му класі).

На відміну від підручника О. Глазової та Ю. Кузнєцова, підручник «Рідна мова» за ред. Г. Р. Передрій містить набагато менше матеріалу зі стилістики. Стилі мовлення в цьому підручнику розглядаються лише під час повторення вивченого матеріалу зі зв’язного мовлення на початку року. Через це підручник Г. Р. Передрій містить лише кілька вправ на порівняння різних стилів і жодної вправи, яка стосується окремо художнього. Щоправда, цей підручник містить завдання, пов’язані з самостійним опрацюванням літератури різних стилів, наприклад:

«Вправа 115. Випишіть з літератури невеликі тексти, що належать до різних стилів мовлення. Свій вибір обґрунтуйте. Встановіть, кому адресовані ці тексти» [19; 45].

Завдання такого типу розвивають самостійність учнів, посилюють міжпредметні зв’язки з українською літературою, адже зразки художнього стилю учні знаходитимуть, скоріш за все, у вивчених на уроках літератури творах.

Ще один ефективний вид роботи, який містить підручник «Рідна мова», полягає в розрізненні текстів розмовного, художнього і наукового стилю, тому що тексти в цій вправі належать до різних жанрів: поезія, діалог, монолог.

Завдання, які пов’язані безпосередньо з художнім стилем, ми знаходимо у розділі «Лексикологія», а саме в темі «Пряме і переносне значення». Ця тема є дуже важливою для осмислення учнями особливостей художнього стилю, адже найчастіше саме в ньому слова вживаються у прямому і переносному значенні.

У підручнику «Рідна мова 5 клас» за ред. О. Глазової та Ю. Кузнєцова вправи на розрізнення прямого і переносного значення безпосередньо пов’язані зі стилістикою мови:

«Вправа 450. Прочитайте текст, визначте його стиль. Вкажіть слова, вжиті в прямому і переносному значенні. Для текстів якого стилю мовлення характерне вживання таких слів? Чому?» [5; 193].

Це завдання ще раз звертає увагу учнів на сферу використання переносного значення слова. Завдяки вправам такого типу школярі вчаться розрізняти стилістичну належність певного тексту до певного стилю мови. На матеріалі таких вправ учитель має наголошувати на тому, що вживання слів у переносному значенні найбільш характерне для художнього стилю, а пряме — для книжних стилів, особливо для наукового і офіційно-ділового.

Дещо схожі за характером наповнення вправи знаходимо і в підручнику В.Т. Сичової та С.Я.Єрмоленко. Проте в цьому підручнику зроблено акцент і на творчій діяльності школярів:

«Вправа 484. Розгляньте малюнок. Напишіть твір-опис про цю тварину.»

Такий тип завдань найкраще розвиває уявлення учнів про пряме і переносне значення, адже вони самостійно добирають всі слова, послуговуючись художньою літературою або ж усною народною творчістю (наприклад, прислів'ями, приказками, загадками) з метою створення художнього тексту. З точки зору стилістики, це завдання дуже ефективне, адже розвиває творчу уяву учнів, дозволяє їм удосконалити навички аналізу художнього тексту на уроках літератури.

Підручник «Рідна мова» О. Глазової та Ю. Кузнєцова містить також тему «Загальновживані і стилістично забарвлені слова», в межах якої автори подають ряд вправ, здебільшого спрямованих на виділення термінів суспільно-політичної лексики.

«Вправа 457. Прочитайте. Визначте стилістично забарвлені слова (словосполучення). Для текстів яких стилів характерне їх використання? Назвіть загальновживані слова» [5; 212].

«Вправа 454. Прочитайте. Які з виділених слів властиві мовленню науковців? Політиків? Мовленню всіх людей за невимушених обставин?» [5; 211].

У ході опрацювання таких вправ учитель повинен звернути увагу учнів на те, що всі ці слова можуть вживатись у художніх текстах, тому що художній стиль часто послуговується ресурсами інших стилів мовлення. В підручнику за ред. Г. Р. Передрій вправи такого типу, на жаль, відсутні, а в підручнику В.Т. Сичової та С.Я.Єрмоленко здебільшого містять додаткове творче завдання, наприклад:

«Вправа 466. Виразно прочитайте вірш. До якого стилю належить цей текст? Обґрунтуйте. Знайдіть слова та словосполучення, що роблять мову образною. Напишіть на його основі твір у художньому стилі „Випав перший сніг“» [28; 197].

Наявність творчих завдань — характерна риса більшості завдань з підручника В.Т. Сичової та С.Я.Єрмоленко. Виконання таких вправ найбільш ефективно розвиває уміння конструювання, тобто найкраще вдосконалює творчу уяву учнів, яку вони використовують для написання творчих робіт.

У розділі «Фразеологія» реалізуються міжпредметні зв’язки шляхом аналізу фразеологічних одиниць, тлумачення їхніх значень. Вправи з фразеології не акцентують уваги на стилістиці в обох підручниках, адже учні після вивчення стилів мови та лексикології усвідомлюють доцільність вживання фразеологізмів у художньому і розмовному стилі, і їх причину їх відсутності у науковому та офіційно-діловому. В інших розділах обох підручників вправ, які пов’язані з вивченням художнього стилю та й стилістики в цілому, обмаль і вони мають периферійне значення. Хіба що в розділі «Синтаксис і пунктуація» обидва автори вводять у тексти вправ уривки з творів українських письменників, а цей фактор ще раз акцентує увагу на різноманітності та багатогранності художнього мовлення та його широке застосування.

Отже, проаналізувавши вищезазначені підручники, ми доходимо висновку, що вивченню стилістики у 5-му класі приділяється значна увага. Проте в цих підручниках обмаль матеріалу і завдань, які стосуються художнього стилю. Детальніший розгляд цього стилю у 5-му класі проводиться на уроках літератури.

Саме через це в багатьох завданнях підручників з мови реалізуються міжпредметні зв’язки з літературою. У 5-му класі учні здобувають лише загальні уявлення про мовні стилі, на основі яких формують навички їх розрізнення. Більш детальне вивчення стилів мовлення проводиться у старших класах, як це передбачає навчальна програма. Обидва підручники задовольняють вимоги чинної програми з мови, хоча в процесі їх порівняння можна дійти висновку, що проаналізовані підручники містять достатню кількість інформації, пов’язаної з мовними стилями, однак в жодному з них немає всіх типів завдань на розвиток необхідних стилістичних вмінь.

Наприклад, вправи на трансформування тексту із одногостилю мови в інший відсутні в цих підручниках, через щовчитель повинен добирати їх самостійно, використовуючи різноманітні методичні праці.

2.3 Реалізація міжпредметних зв’язків з літературою у процесі опрацювання художнього стилю

Важливе значення у створенні системи вправ із стилістики має різноманітність їх змісту і видів. Правильний добір вправ забезпечить посилення інтересу учнів до виучуваного матеріалу, допоможе розкрити цінність практичного володіння мовою і сприятиме розкриттю стилістичного багатства української мови.

Важливу роль у доборі стилістичних вправ відіграють міжпредметні зв’язки, що виражаються у порівнянні і зіставленні мовних явищ у текстах різних стилів, виділенні стилістично маркованих мовних одиниць та їх аналіз.

Основними вимогами до застосування принципу міжпредметних зв’язківу доборі та опрацюванні вправ зі стилістики, згідно з думкою М.І. Пентилюк, слід вважатитакі:

а) широко використовувати матеріал для ілюстрацій стилістичних засобів із шкільних підручників із різних навчальних дисциплін (математики, історії, географії тощо);

б) для розкриття рис публіцистичного стилю добирати тексти вправ із публіцистичних творів;

в) особливості розмовно-побутового і художнього стилів ілюструвати матеріалом художньої літератури;

г) в доборі текстів вправ дотримуватися принципу доступності їх змісту і мовного оформлення [14; 81].

Найкращим матеріалом для стилістичних вправ є надбання художньої літератури, в якій яскраво відбиті риси художнього, публіцистичного й розмовного стилів мови. Літературні тексти різних жанрів народної творчості (прислів'я, приказки, казки, загадки) служать для спостереження над засобами народної розмовної мови, її емоційно-експресивного забарвлення. Тексти взяті з газет і журналів варто використовувати для аналізу мови публіцистики. Науковий та офіційно-діловий опрацьовуються учнями на зразках текстів із шкільних підручників навчальних дисциплін та іншої науково-популярної літератури, різних видів ділових паперів, передбачених програмою.