Жорж Санд

Жорж Санд

Вл. Каренин Санд Жорж (George Sand, псевдонім Амандины Люсили Аврори Дюпен, у заміжжі Дюдеван, 1804—1876) — знаменита французька письменниця. Батько її, обдарований і літературними і музичними здібностями молодий аристократ, під час Революції 1789 вступив до лав революційної армії, виконав ряд Наполеонівських ходів і помер молодим. Дружина його Софія Вікторія Антуанетта Делаборд була дочкою паризького продавця птахів, справжньої дочкою народу. Майбутня письменниця побувала з під час Наполеонівського походу Іспанії, потім потрапила до тиху сільську обстановку до бабусі, виховуючи її за ідеям Жан Жака Руссо. Живучи у постійному близькому спілкуванні з селянами, дівчинка рано дізналася життя й сільської бідноти і сільських багатіїв, звикла приймати близько до серця інтереси перші місця і негативно ставилася до сільським куркулям. Освіту одержала в монастирі, як чимало дівчат її середовища. По виході зі стін монастиря Аврора пристрасно захопилася читанням і перечитала всю бібліотеку бабусі Дюпен. Особливо захопили її твори Руссо, і вплив його вдарило по всім її творчості. Після смерті бабусі Аврора невдовзі вийшла заміж за Казимира Дюдевана. Дюдеван був абсолютно непідходящою товаришем для розумної, допитливої, мрійливій й своєрідною жінки. То справді був типовий буржуа-стяжатель. У 1830 вона розійшлася з нею, поїхала до Парижа і став вести там, з одного боку, цілком студентську, вільну, з другого — суто професійну, трудове життя письменника.

Литературное обдарування позначилося у Аврори Дюпен дуже рано. Літературна діяльність її почалося з спільної з Жюлем Сандо. Плід цього «колективного творчості» — роман «Роза і Бланш», чи «Акторка і черниця» вирушив у 1831 під псевдонімом Жуля Санд (половиною імені Сандо — Sandeau) й мав успіх. Видавці побажали відразу ж видати нова книга цього автора. Аврора в Ногане написала свій шматок, а Сандо — лише одне заголовок. Видавці вимагали, щоб вийшов із прізвищем тієї самої, що мав успіх Санда, а Жуль Сандо як хотів ставити свій прізвище під чужим твором. Щоб вирішити суперечку, Сандо порадили відтепер писати під своїм повним ім'ям і прізвищем, а Аврорі — взяти половину цьому прізвищі і перед ній загальнопоширене в Беррі ім'я Жорж. Так з’явився в світло псевдонім Жорж Санд. Підписаний їм роман «Індіана» (1832) мав надзвичайний успіх. За нею пішли «Валентина», (1832) потім «Лелия», (1833), Андре", (1835), «Симон» (1836), «Жак» (1834), тощо. буд. тощо. буд. З 1832 і з самий день смерті З., без упину, писала щорічно за романом, інколи ж дві і з три, не вважаючи повістей, розповідей та статей. «Лелия» тепер видається дуже застарілої по своєму надмірного романтизму і навіть місцями занадто риторичною, але виробляє враження силою свого протесту, палкістю обурення і сміливістю запитів, що висуваються до суспільству, а свого часу справила вражаюче враження, викликала низку наслідувань переважають у всіх європейських літературах. Відображенням венеціанського подорожі з Мюссе з’явився ряд так зв. «венеціанських повістей» (1838—1839): «Орко», «Маттеа», «Остання Альдини» і «Ускок». Ці самі венеціанські враження позначилися на перших розділах «Консуэло» (1842—1843), однієї з кращих романів З. Продовження його становить роман «Графиня Рудольштадтская» (1843—1844), і з цим тісно пов’язані нариси з історії Богемії і Гусситских війн: «Ян Жишка» і «Прокіп Великий» (1853), у яких яскраво висловилися симпатії З. до комуністичним тенденціям середньовічної чеської секти таборитів. У цьому вся романі позначилися ще ідеї П'єра Леру про поступ людства, котрі перехідному від однієї народу до іншого, вчення сенсимонистов про високому призначенні й підвищення ролі актора людському світі початку й т. п. Так само цікавий роман «Спиридион» (1839) відбитка думки, висловленої Лессингом в «Вихованні роду людського» про прогресивному зміні людських вірувань.

В своєму провінційне містечко Ла-Шатр Аврора Дюдеван, як і чоловік її, належали до так зв. «бонапартистської опозиції» Бурбонам. Переселившись до Парижа, вона потрапила до розпал соціально-політичної боротьби: революція 1830, щоправда, вже пройшла, але почалася боротьба проти буржуазної монархії Луї Філіппа: сталося Ліонське повстання, криваве упокорення в вулиці Сен-Мерри у Парижі (1832), процес сен-симонистов, так зв. процесс-монстр — грандіозний політичний процес 1835; одне із адвокатів сенсимонистов — Мішель де Буржа — переконав З. в необхідності політичних змагань. Так само сильний вплив на письменницю надав Ламенне своїми палкими промовами і писаниями про істинних інтересах всього народу. Домінуючою нотою її романів стала ідея про несправедливості соціального нерівності. Центральними постатями її романів стають селяни і трудівники міста («Орас» — «Horace», 1842; «Товариш кругових подорожей Францією», 1840; «Гріх пана Антуана», 1847; «Жанна», 1844; «Мельник з Анжибо» (1845—1846) й дуже зв. «сільські» її романи («Маленька Фадетта», 1840; «Франсуа-Найденыш», 1849; «Чортова калюжа», 1846; «Сільські музиканти», 1855), де селяни проте малюються надто ідеалістично, у інших тонах, ніж в Бальзака чи Золя). Немудренно, що Гейне вже у 1840 із приводу подання драми З. «Козіма», (1840) писав, що проти автора згуртувались її вороги — аристократія буржуазію. Герцен говорив, що, тоді як Скриб є апологетом буржуазії, в романах З. зображені негативні її боків від імені різних Бриколенов, Галюше та інших., і що тому «добрі буржуа читають романи Жорж Санд зі скреготом зубів. Крім романів З. опублікувала у цей самий період ряд соціально-політичних статей: «Політики і соціалісти», «Паризькі булочники», «Фаншетта», «Листи селянина з Чорної долини», «Роздуми про Жан Жакові Руссо». Ці статті дуже характерні на її світогляду. Вона вважала себе «социалисткой, а чи не політиком»; на боротьбу й вирвав перемогу революційних партій дивилася лише як у єдину можливість наблизити торжество своїх соціальних ідеалів; вона мала, що зміна політичного режиму в усіх, що головне — це перебудову соціально-побутового ладу; полегшення матеріального становища всього міського пролетаріату і бедствующего селянства; рівняння їх у правах з багатими та з сильними; визволення з вікових пут невігластва і усуспільнення знарядь виробництва. Ці ідеї З. висловлювала й у статтях й у романах. Не дивно, що коли і грянула лютнева буржуазна революція 1848 і майже всі члени редакції «Реформи» виявилися членами того тимчасового уряду, який обіцяв народу здійснення цих ідеалів, то З. поспішила зі свого сільського усамітнення Парижа й прийняла активну участь у діяльності цього тимчасового уряду. Вона взялася вести і крізь довірених осіб і з допомогою видання брошур («Листів народу», 1848, тощо. буд.) діяльну пропаганду революційних ідей серед відсталого селянства, й буржуазного населення своєї провінції. Потім сама стала видавати журнал «Річ народу», написала «Пролог» відкриття дарових народних спектаклів у «Французькому театрі» і, нарешті взяла він писання тих «Бюлетенів», які стало видавати Тимчасовий уряд. Деякі з цих статей як налякали приятелів З. точно висловленим співчуттям комунізму, але стали приводом місцевим дрібним буржуа нацькувати на письменницю, як у сообщницу «жахливого старого, кровожерливого Діда Комунізму», малограмотних околишніх фермерів та селян. Зате все безземельні і бездомні «підкидьки» (champis) з навколишніх сіл, яких він і годувала, і навчала, і виводила в люди, організували таємну охорону навколо її вдома. Після «дня 15-го травня», т. е. спроби зліва скинути Тимчасовий уряд, З. обвинуватили у розпалюванні політичних пристрастей, і має була поспішно піти на свій село. Потім настала реакція, і З. остаточно відійшла активної участі в политически-общественной життя. Після Грудневого перевороту вона чи сама не піддалася арешту і засланні, але стала енергійної заступницею і заступником за жертв цього перевороту дуже багатьох врятувала від смерті, посилання і вигнання. З часу Грудневого перевороту вона остаточно оселилася в Ногане. У цілому цей період її життя вона із з особливою запопадливістю віддалася драматичному мистецтву та написала низку п'єс, у тому числі найбільший успіх мали «Франсуа-Найденыш» (1849; по роману свого ж імені), «Клавдія» (1851), «Весілля Вікторини» (1851) і більше всього «Маркіз де Вильмер». (1867). З пізніших її романів треба сказати «Кадио» (1868) і «Нанон», складові разом із які вийшли ще 1836 «Мопра» як б історичну трилогію з часів 1789. Останніми роками її життя найщасливішими і спокійними. Її останні значні твори: «Казки бабусі» (1873), серія «Спогадів і вражень» (1873).

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.