Історія економічних вчень

Історія економічних вчень Зміст

1. Економічна думка епохи первісного нагромадження капіталу

2. Економічні погляди В. Петті

3. Економічні погляди П.Л. Буагільбера

4. Класична політекономія у Франції (фізіократія)

5. Розвиток класичної політичної економії (А. Сміт)

6. Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції

7. Економічні погляди С. Сісмонді

8. Розвиток економічної думки в Англії на початку XIX ст. (ліберальний напрямок)

9. Розвиток економічної думки у Франції на початку XIX ст. (ліберальний напрямок)

10. Розвиток ідей утопічного соціалізму у XIX ст.

11. Формування і розвиток пролетарської політекономії

12. Виникнення історичної школи

13. Розвиток ідей історичної школи у 70-ті роки XIX ст.

14. Маржинальна революція в економічній теорії

15. Розвиток маржинальних ідей представниками австрійської школи

16. Економічні погляди А. Маршалла

17. Американський маржиналізм кінця XIX ст.

18. Слов’янофіли та західники

19. Американський інституціоналізм

20. Американський інституціоналізм початку XX ст.

21. Економічні погляди Дж. Гелбрейта

22. Економічні погляди Р. Коуза

23. Теорія регульованого капіталізму Дж.М. Кейнса

24. Розвиток ідей Дж.М. Кейнса: принцип акселерації

25. Неокласичний синтез

26. Теорії економічного зростання

27. Неолібералізм: фрайбургзька школа

28. Представники суб'єктивно-психологічного напряму в Україні на початку XX ст.

29. Економічні погляди М.І. Туган-Барановського

30. Представники математичного напряму в політичній економії в Росії та Україні

1. Економічна думка епохи первісного нагромадження капіталу У період. пізнього ФЕОДАЛІЗМУ в його рамках дозрівають передумови для переходу до капіталізму. До них відносяться: 1) перевага грошової ренти; 2) втягування селянських господарств у ринкові відносини; 3) виникнення мануфактур з найманням робочої сили; 4) ліквідація політичної роздробленості в західноєвропейських країнах. У результаті виникли централізовані національні держави — абсолютні монархії; 5) великі географічні відкриття XV-XVI ст. Вони поклали початок створеннюф світового ринку. Відбулося збільшення товарів, що присутні в обігу, й зросло суперництво між європейськими країнами за придбання азіатських продуктів і американських скарбів; 6) створення великих підприємств для поставки більших партій товарів на експорт; 7) швидке зростання торговельного капіталу і його панування над промисловістю.

Значною мірою розкладу феодалізму сприяло так зване первісне нагромадження капіталу. Його суть полягає в такому: І) відділення виробників від засобів виробництва. Основою цього процесу було насильницьке обезземелювання селянства; 2) політика колоніальних захоплень; 3) нееквівалентна торгівля з колоніями. Великим джерелом збагачення колонізаторів була работоргівля; 4) виявлення в Америці багатих рудників з величезним запасом дорогоцінних металів. Це призвело до зниження вартості золота й срібла й в результаті до різкого підвищення цін на всі товари. Таким чином реальна заробітна плата всюди понизилася, а прибутки торговців і підприємців виросли. Поміщикам-феодалам «революція цін» завдала великої шкоди, тому що грошові оброки знецінилися. Свої втрати поміщики відшкодовували підвищенням орендних платежів. У середовищі селянства прискорився процес диференціації.

Переважною сферою діяльності капіталу в цей час була сфера обігу. Від італійського слова МБРКАНТБ (купець) походить й термін меркантилізм. Під ним розуміється, по-перше, економічна політика феодально-абсолютистської держави епохи первісного нагромадження капіталу, що відбивала інтереси торговельного капіталу (великих торговельних монополій) і сприяла розвитку торгівлі й промисловості, що працює на експорт. По-друге, меркантилізмом називаються також економічне вчення, що ставить за свою мету обґрунтувати меркантилістську економічну політику. Предметом вивчення економістів-меркантилістів була сфера обігу. За своєю класовою природою це вчення виражало інтереси торговельного капіталу.

У розвитку меркантилізму розрізняють два етапи — ранній і пізній (розвинений). На першому етапі проводилася політика грошового балансу. Вона ставила своєю метою будь-якими засобами утримувати гроші в країні. На другому етапі проводилася політика торговельного балансу. Збільшення запасу золота й срібла в країні вирішували по-іншому — домагалися активного сальдо по торговельному балансу (тобто перевищення вивозу товару над ввозом). На перший план висувалася система протекціонізму. З цією метою заохочувався розвиток експортних галузей промисловості при активній підтримці держави. Мануфактурам надавалися особливі привілеї й монопольні права (субсидії, експортні премії, звільнення від податків і т.д.).

2. Економічні погляди В. Петті

Найбільш видатним економістом епохи буржуазної революції в Англії був Вільям Петті. Вільям Петті (1623−1687). Його перу належить ряд робіт. Найбільш відомими є «Трактат про податки і збори (1662) [4], «Долітична аріфметіка» (1672), «Різне про гроші» (1682). Петті поклав початок новому напряму політичної економії - класичної школи, в основі якої лежить теорія трудової вартості. її основи він заклав у своєму вченні про природну ціну. Петті розрізняв «природні» і «ринкові» ціни. Останні постійно коливаються. Природною ціною хліба він вважав кількість срібла, на яке витрачене така ж кількість праці, як і на виробництво хліба. За Петті, праця є джерелом природної ціни (вартості), а її величина визначається витратою робочого часу. Тим самим був заперечений меркантелістський погляд про те, що джерелом вартості й прибутку є сфера обігу.

Вивчаючи виробництво як основу господарства, Петті прагнув з’ясувати природу ціни, знайти причини, від яких залежить рівень заробітної плати й земельної ренти, визначити ціну землі й т.д. Тим самим він встав на шлях наукового аналізу економічного життя.

Заробітна плата визначена як вартість мінімуму засобів існування робітника. Рента представлена додатковим продуктом, що залишається після відрахування заробітної плати й насіння. Рента в грошовому вираженні - це кількість срібла, рівна цьому додатковому продукту. Позичковий відсоток Петті назвав грошовою рентою, доходом, похідним від земельної ренти. Рівень відсотка він визначив як відношення ренти до ціни землі. (Помітимо, що це невірно). Ціна землі визначена як накопичена рента (як добуток ренти на число, рівне 21 року). Тобто, Петті розумів, що при продажі землі, продається не земля, а можливість отримання доходу з цієї землі.

3. Економічні погляди П.Л. Буагільбера Особливості розвитку Франції наклали відбиток на економічні погляди родоначальника класичної політичної економії у Франції П'єра Буагільбера. Пєр Буагільбер (1646−1714). Справжнє прізвище Буагільбера — Лепезан. Його перу належать роботи «Докладний опис Франції» (1697), «Трактат про природу багатства» (1707). У них він дав характеристику кризи економіки Франції в цілому й в особливості в сільському господарстві. Головною причиною кризи він уважав помилкову економічну економічну політику Кольбера.

Буагільбер відстоював наступні позиції: засуджував однобічне заохочення промисловості; виступав у захист розвитку сільського господарства; вимагав скасування заборони на вивезення хліба й проведення реформи податкової системи; наполягав на поліпшенні життя народних мас.

На відміну від меркантилістів Буагільбер вважав джерелом багатства не обмін, а виробництво. Обмін — це умова розвитку виробництва.

Незалежно від Петті Буагільбер поклав початок теорії трудової вартості. Він розрізняв «ринкову піну» і «істинну вартість». Величину останньої визначав витратами праці.

Умовою нормального економічного розвитку країни він вважав пропорційний розподіл праці між галузями й безперешкодний обмін результатами їхньої праці. Це може бути досягнуто при вільній конкуренції між виробниками. Робочий час, що доводиться на одну одиницю товару при такому пропорційному розподілі праці, і становить його «істинну вартість» .

Буагільбер вів рішучу боротьбу проти грошей, які нібито порушують природну рівновагу товарного обміну, обмін товарів по їх «істинній вартості». Він рішуче відкидав уявлення меркантилістів про багатство як накопичення золота й срібла. Справжнє багатство він бачив у достатній кількості предметів споживання. Єдина корисна функція грошей, за Буагільбером, полягає в тому, що вони полегшують обмін. Золото й срібло з успіхом можуть бути замінені паперовими грішми. Він не розумів, що гроші - необхідний продукт товарного обміну й вважав, що необхідно знищити гроші, при цьому зберегти товарне виробництво.

4. Класична політекономія у Франції (фізіократія) Фізіократи є представниками класичної політичної економії у Франції. Вони продовжили й розвили вчення Буагільбера.

Основоположник школи фізіократів Франсуа Кене (1694−1774) був придворним медиком Людовіка XV, а економічними проблемами почав займатися у 60 років. Його основний твір — «Економічна таблиця» (1758). Економічна наука цікавила Кене не сама по собі, а як засіб покращення стану французької економіки.

Центральне місце в економічній теорії фізіократів належить проблемі «чистого продукту» (додатковий продукт). Вони відкинули меркантилістське уявлення про багатство як накопичення дорогоцінних металів у країні.

Заслуга фізіократів полягає в перенесенні питання про походження багатства зі сфери обігу до сфери виробництва матеріальних благ. Однак вони помилково вважали тільки землеробство тією сферою, де створюється «чистий продукт» і відбувається збільшення багатства. Промисловість вони визначили як безплідну сферу, що не створює «чистого продукту». Причиною цього є то, що у землеробстві, на відміну від промисловості, працює природа, земля. Отже, фізіократи зводили «чистий продукт» до фізичного дарунка природи.

Фізіократи ввели в науковий оборот поняття «первісні аванси» і «щорічні аванси». (Виражаючись сучасними категоріями, мова йде про основний і оборотний капітал). Під первісними авансами вони розуміли витрати на землеробське устаткування, а під щорічними авансами — витрати, які робляться щорічно на сільськогосподарські роботи.

Фізіократам належить постановка питання про відтворення й обіг усього суспільного продукту як за вартістю, так і за натуральною формою. Цей процес відображений в «Економічній таблиці» Кене. Вона містить у собі вчення про «чистий продукт», продуктивну і непродуктивну працю, капітал, класову структуру суспільства. Кене розглядав процес відтворення й обігу всього суспільного продукту не у вигляді окремих актів купівлі-продажу, а як процес обміну продуктами виробництва між найважливішими галузями народного господарства (промисловістю й сільським господарством) і основними класами суспільства. У цьому полягає його науковий підхід до теорії відтворення.

Чистий продукт, це надлишок над витратами на насіння., та заробітну плату. На думку вченого, джерелом чистого продукту є земля — це «єдине джерело багатства» — та прикладена до неї праця людей, зайнятих у сільськогосподарському виробництві. Продуктивною працею є праця, що створює чистий продукт, тобто праця в землеробстві. Єдиною формою чистого продукту вважалась рента. Кене твердив, що «нація складається з трьох класів громадян: класу виробників, класу власників і класу некорисного». До класу виробників він відносив усіх людей, зайнятих у сільському господарстві, включаючи селян і фермерів (до яких зараховував і капіталістів) та найманих робітників,' до класу власників — землевласників, включаючи короля та духовенство; до некорисного класу — всіх фомадян, зайнятих поза землеробством, тобто у промисловості, торгівлі та інших галузях сфери послуг.

Разом з тим «Економічна таблиця» містить істотні недоліки:

Сільське господарство представлене єдиною виробничою сферою виробництва.

У вартості продукту промислового виробництва відсутня додаткова вартість.

Відсутнє відшкодування засобів праці, витрачених при виробництві промислової продукції, тоді як тільки промисловість могла зробити їх для себе.

5. Розвиток класичної політичної економії (А. Сміт) А дам Сміт (1723—1790). Книга Сміта «Дослідження про природу і причини багатства народів» була завершенням етапу становлення політичної економії як науки. Предметом економічної науки, за Смітом, є суспільний економічний розвиток і зростання добробуту суспільства. При цьому розвиток економіки спирається на матеріальні (фізичні) ресурси суспільства, використання яких веде до створення благ і багатства народу.

Методологія вчення Сміта ґрунтується на концепції економічного лібералізму, основні положення якої такі:

інтереси окремих осіб співпадають з інтересами суспільства;

" економічна людина", за Смітом, — це особа, яка наділена егоїзмом і прагне до все більшого нагромадження багатства;

неодмінною умовою дії економічних законів є вільна конкуренція; «полювання» за прибутком і вільна торгівля оцінюються Смітом як діяльність, вигідна всьому суспільству;

на ринку діє «невидима рука», за допомогою якої вільна конкуренція управляє діями людей через їхні інтереси і веде до вирішення суспільних проблем у найкращий спосіб, максимально вигідний як окремим особам, так і всьому суспільству взагалі.

Завдання політичної економії, за Смітом, полягає у збільшенні могутності та багатства країни. В основі економічних поглядів Сміта лежить ідея, що продукти матеріального виробництва — це багатство нації, а величина останнього залежить: від частки населення, зайнятого продуктивною працею; * продуктивності праці.

Головний чинник збільшення рівня продуктивності праці поділ праці, або спеціалізація. Результатом поділу праці, за Смітом, є:

економія робочого часу;

вдосконалення навичок роботи;

винахід машин, що полегшують ручну працю.

Гроші, за Смітом, — особливий товар, який є загальним засобом обміну. Сміт вважав, що витрати обігу мають бути мінімальними, і тому віддавав перевагу паперовим грошам.

У теорії вартості яскраво виражена суперечливість поглядів Сміта. У своїх працях він визначає три підходи до поняття вартості: 1) вартість визначається витратами праці; 2) вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробництва, а в умовах капіталістичного виробництва — ні, оскільки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витратив на оплату праці; 3) вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до яких вчений відносив заробітну плату, прибуток і ренту. Це визначення носить назву «догма Сміта» і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Сміт вважав, що заробітна плата — це «продукт праці, винагорода за працю». Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток — це «вирахування з продукту праці», різниця між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента — це також «вирахування з продукту праці», який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал — це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.

6. Д. Рікардо — економіст епохи промислової революції

Наприкінці XVIII ст. в економіці Англії (і багатьох інших країн) відбувся промисловий переворот. Почався перехід від мануфактури до великого машинного індустріального виробництва (заводів, фабрик), великого землекористування.

Давид Рікардо (1772—1823) — економіст епохи промислової революції — народився в сім'ї біржового маклера в Лондоні.

Рікардо в «Основах політичної економії та оподаткування» заклав базові принципи модельного методу в дослідженнях економічної теорії. Основні положення методології дослідження Рікардо такі:

• система політичної економії, представлена як єдність, підпорядкована закону вартості;

• визнання об'єктивних економічних законів, тобто законів, що не залежать від волі людини;

• кількісний підхід до економічних закономірностей, тобто Рікардо зробив спробу знайти кількісне співвідношення між такими категоріями, як вартість, заробітна плата, прибуток, рента тощо;

• Рікардо прагнув виявити закономірності, виключаючи випадкові явища, тобто дотримувався абстрактного методу.

Головне завдання політичної економії Рікардо бачив у визначенні законів, що керують розподілом продукту між класами. Рікардо, розрізняючи споживну і мінову вартість, вважав, що остання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень. Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому — витратами на виробництво товару. Зміна заробітної плати працівників веде до зміни прибутку підприємця, а не ціни, причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Це положення називають «системою міжусобиці між класами». Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток найманого робітника, плату за працю. Заробітна плата залежить від демографічних процесів. Чим більша пропозиція робочих рук, тим нижча заробітна плата працівників, і навпаки. Заробітна плата утримується в межах прожиткового мінімуму внаслідок природного закону чисельності народонаселення — «залізний закон» заробітної плати. Прибуток, на думку Рікардо, є надлишком вартості над заробітною платою; це продукт неоплаченої праці робочого. Зростання продуктивності праці є одним зі способів збільшення прибутку.

Рікардо сформулював «закон падіння норми прибутку». Його сутність така: падіння продуктивності праці сільськогосподарського виробництва призведе до зростання цін на продукти харчування і зростання мінімальної заробітної плати, яка становитиме більшу частину вартості продукції, а отже, норма прибутку буде знижуватися.

На думку Рікардо, рента — це надлишок вартості над середнім прибутком, який утвориться за рахунок різної родючості та місцеположення земель. Підставою для отримання ренти є власність на землю. До чинників, що створюють ренту, Рікардо відносив:

* різну родючість земельних ділянок;

* місцеположення ділянки відносно ринку збуту продукції.

Рікардо правильно охарактеризував диференціальну ренту як різницю між вартістю продуктів сільського господарства на кращих і на гірших ділянках.

Рікардо визнавав «закон спадної родючості ґрунту». Головною умовою зростання економіки він вважав стійкий грошовий обіг.

Найкращою базою грошової системи Рікардо вважав золото. Можлива заміна золота на паперові гроші, але за твердим курсом. Цінність паперових грошей залежить від їх кількості в обігу. Рікардо сформулював теорію порівняльної переваги. У цій теорії Рікардо довів вигідність (перевагу) міжнародної торгівлі.

7. Економічні погляди С. Сісмонді

У першій третині XIX ст. зароджується напрям економічної думки, Що виражає інтереси дрібної буржуазії, — економічний романтизм. Причини виникнення:

* промисловий переворот і буржуазна революція, у результаті яких відбувалося розорення дрібних ремісників і селян;

* поява величезної армії безробітних.

Останнім представником класичної школи у Франції і родоначальником економічного романтизму є Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмонді (1773—1842). Свої нові економічні погляди Сісмонді виклав у працях «Нові засади політичної економії» (1819 р.).

Сісмонді вважав, що політична економія — це моральна наука, за основу якої взято людський фактор (почуття, потреби тощо). Для нього характерне абстрактне трактування моральних категорій («воля», «щастя» та ін.), уявлення, відповідно до яких вивчення історії має слугувати для формування практичних уроків. Ідеальною економічною системою він вважав дрібне товарне виробництво; захищав патріархальність побуту і цехову регламентацію виробництва. Сісмонді глибоко вивчав процес реалізації сукупного продукту. Його погляди в цьому питанні йдуть врозріз із класичною школою. Він вважає кризи надвиробництва постійним явищем в економіці, оскільки для повної реалізації продукту вартість має відповідати доходам суспільства. Причина криз — недоспоживання внаслідок процесу нагромадження. Слабке місце в теорії криз Сісмонді в тому, що він не розрізняв виробниче й особисте споживання.

Конкуренція і наймана праця, за Сісмонді, є причинами виникнення нерівності. В умовах капіталізму вільна конкуренція зіштовхує інтереси товаровиробників, і тому її варто законодавче обмежувати. Він пропонує законодавчі заходи для обмеження конкуренції: 1) заохочення дрібного капіталу; 2) обмеження використання нової техніки; 3) участь робітників у процесі формування прибутку.

Держава повинна керувати процесами виробництва і розподілу багатства в інтересах дрібного виробника. Капіталістичну систему з її прагненням до безмежного зростання виробництва і водночас зі зниженням життєвого рівня Сісмонді вважає неприродною. Але він протиставляє їй не соціалізм, а дрібне товарне виробництво.

8. Розвиток економічної думки в Англії на початку XIX ст. (ліберальний напрямок) В 20−30-х роках XIX ст. завершився процес формування капіталізму в Англії й Франції. Буржуазія в цих країнах завоювала політичну владу. В 1825 р. промисловість пережила першу економічну кризу. Вона зруйнувала уявлення про несперечливість капіталізму. Вони переміщують акцент свого дослідження зі сфери виробництва в сферу обігу.

Економічна думка із цього моменту й донині стала базуватися на так званій міновій концепції, а економіка стала називатися ринковою. В основу цієї концепції покладений примат сфери обігу стосовно всіх сторін громадського життя.

Представники мінової концепції трактують економічні категорії так, як вони проявляються в сфері обігу, на поверхні суспільства. Відхід економістів цього періоду від аналізу процесу виробництва визначив їхню відмову від теорії трудової вартості. Вони поставили перед собою завдання спростувати насамперед рікардианську теорію прибутку і її основу — теорію трудової вартості. Останній була протиставлена запозичена в А. Сміта теорія витрат виробництва в різних її варіантах. На цій основі економісти по-своєму трактували природу прибутку, відсотка, ренти, заробітної плати. Вони висунули положення про те, що прибуток і відсоток породжуються капіталом, рента — землею, а заробітна плата — працею. Ця «триєдина формула» була взята на озброєння послідуючими економістами. Переважна більшість сьогоднішніх західних економістів опирається на цю формулу.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) — видатний представник економічної думки початку XIX ст. в Англії. У 1798 р. Мальтус опублікував книгу «Дослід про закон народонаселення». Основною ідеєю книги стала теорія народонаселення. Основні положення:

• здатність людини до відтворювання за темпами приросту значно перевершує можливість зростання продовольчих ресурсів, тому що населення зростає в геометричній прогресії, а запаси ресурсів — в арифметичній;

• зростання народонаселення жорстко обмежується коштами існування.

У природі, за Мальтусом, відповідність між чисельністю населення і кількістю засобів існування досягається епідеміями, голодом, війнами, непосильною працею, що винищує величезну масу людей. Проблему надмірного зростання населення Мальтус вирішував через зміну заробітної плати. Зростання населення призводить до падіння заробітної плати й обмежує зростання населення у майбутньому. Іншими словами, низький рівень життя робітників визначається біологічними законами, а не соціальними проблемами.

9. Розвиток економічної думки у Франції на початку XIX ст. (ліберальний напрямок) Жан Батист Сей (1767—1832) народився в Ліоні у сім'ї купця. На світогляд Сея величезний вплив справила буржуазна революція у Франції 1789 р. Його основним твором є «Трактат політичної економії», його вважають засновником ліберального напрямку у Франції.

У «Законі ринків» — це провідна ідея у вченні Сея — стверджується, що обмін продукту на продукт автоматично веде до рівноваги між купівлею і продажем. На думку Сея, сукупний попит і сукупна пропозиція завжди зрівнюються, або, іншими словами, вартість створених товарів виражається сукупними прибутками, на які й купуються товари за вартістю, тому кризи надвиробництва в ринковому господарстві неможливі. Він припускав лише можливість надвиробництва окремих товарів.

Формуючи закон вартості, Сей виходив з таких справедливих тверджень:

збут одних товарів позитивно впливає на збут інших. Успішна торгівля в одній галузі дає кошти для купівлі продукції інших галузей;

чим більше товаровиробників, тим більший збут продуктів;

за підтримки споживачів (регулювання рівня заробітної плати) відбувається розвиток виробництва, оскільки збільшується платоспроможний попит.

Рівноправними чинниками створення вартості Сей вважав землю, працю і капітал. Відповідно до трьох основних джерел він виділив три види прибутку: заробітна плата (за працю), відсоток (плата за капітал) і рента (плата за землю).

10. Розвиток ідей утопічного соціалізму у XIX ст.

Соціалізм — теорія, в основі якої лежать рівність (матеріальних благ, обсягу прав і обов’язків) і спільність власності. Соціалістична течія мала на меті досягнення щасливого і справедливого життя суспільства.

Утопічний соціалізм — течія, яка зародилася на початку XIX ст. і призначалася для боротьби з експлуатацією в суспільстві. Родоначальниками цієї течії були К.А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є і Р. Оуен. Утопічний соціалізм вбачав першочергове завдання суспільного перетворення у створенні великого суспільного виробництва, що грунтується на вільній праці, планомірному застосуванні досягнень науки і техніки. Він бачив майбутнє суспільство як суспільство добробуту, що забезпечує задоволення людських потреб і розквіт особистості.

Сен-Сімон бачив значення історії в поступовому переході від однієї формації до іншої (від рабовласницької до феодальної, а від останньої до промислової) під впливом зростання знань і розвитку економіки. Капіталістичне суспільство він розглядає як проміжну стадію між феодалізмом та індустріалізмом.

Головною вадою капіталістичного суспільства Сен-Сімон вважав роздробленість і анархію виробництва. Ця анархія — неминучий наслідок економічної свободи" яка базується на індивідуалізмі приватних власників. У майбутньому суспільстві велика промисловість буде керуватися з єдиного центру, функціонувати за єдиним планом, що розробляється вченими. Планування охопить як виробництво, так і розподіл продукції в масштабі країни.Справедливий розподіл благ у майбутньому суспільстві Сен-Сімон розуміє не як зрівнялівку, а як розподіл за внеском у спільне виробництво, проте, частина отриманого прибутку в асоціації використовується для задоволення суспільних потреб. Асоціація ліквідує конкуренцію. Промисловістю керуватимуть з одного центру за одним планом, що його розроблятимуть учені.Він вважав, щомайбутнє належить великому індустріальному виробництву і промисловому класу (підприємці, робітники, вчені) і назва цього майбутнього суспільства — індустріалізм. Обстоював організовану працю, в основі якої лежить принцип: «від кожного за здібностями, кожному — за внеском» .

Духом історизму пройняте й вчення іншого французького соціаліста Шарля Фур'є (1772—1837). Для Фур'є очевидний зв’язок історичних епох із рівнями розвитку виробництва. Фур'є вважав, що для^ успіху нового суспільства необхідне зростання продуктивності праці, яка забезпечує багатство для всіх, для чого суспільний прибуток має розподілятися таким чином: 4/12 — капіталу, 5/12 — праці і 3/12 — таланту. Зі зміцненням і розвитком ладу асоціацій Ці пропорції, як передбачав Фур'є, будуть змінюватися на користь праці.

Основним змістом його праць є ідея соціальної гармонії, що можлива в суспільстві, побудованому на засадах справедливості і рівності. З бідністю основної маси покупців пов’язане зосередження товарів у руках купки багатіїв — підприємців, — котрі діють в умовах господарської анархії, з чим Фур'є пов’язує економічні кризи.

Первісною господарською одиницею асоціації, за Фур'є, є фаланга. У фалангах фур'є також зберігається приватна власність. Розподіл здійснюється відповідно до внеску кожного, як в акціонерному товаристві. У Фур'є розподіл прибутку відбувається за капіталом, працею і талантом.

Розвиток ідей утопічного соціалізму пов’язують з іменами Карла Родбертуса, Луї Блана. Вільгельма Вейтлінга.

11. Формування і розвиток пролетарської політекономії

Марксизм — це вчення робітничого класу й для робітничого класу. Його родоначальниками були німецькі мислителі-революціонери К. Маркс і Ф. Енгельс.

Карл Маркс народився 5 травня 1818 р. Фрідріх Енгельс народився 28 листопада 1820 р.

Основний економічний твір Маркса — «Капітал». Над ним К. Маркс працював все життя. Перший том «Капіталу» складається із семи відділів та двадцяти п’яти розділів. Предмет дослідження першого тому — процес накопичення капіталу. Перший відділ присвячений аналізу товару і його властивостей. У другому відділі подається аналіз умов перетворення грошей у капітал. У ньому К. Маркс вводить поняття такого товару, як робоча сила. Далі автор підводить читача до розуміння додаткової вартості, доводячи, що обмін робочої сили на капітал відбувається шляхом обміну еквівалентів. Робітник створює вартість більшу, ніж вартість робочої сили. Відділи з третього по п’ятий присвячені теорії додаткової вартості. Тут автор розкриває причини зіткнення інтересів буржуазії і пролетаріату. Треба зазначити, що в цих відділах К. Маркс дає своє визначення капіталу як класової теорії. У шостому відділі відображені погляди автора на заробітну плату як на перетворену форму вартості та ціни робочої сили. Сьомий відділ присвячений розкриттю процесу нагромадження капіталу. Кульмінація цього відділу — формування автором загального закону капіталістичного нагромадження: нагромадження капіталу — результат збільшення розмірів підприємств у ході конкурентної боротьби і зростання абсолютної величини безробіття. У результаті К. Маркс приходить до ідеї про об'єктивну неминучість загибелі капіталізму і перемоги робітничого класу.

Другий том «Капіталу» складається з трьох відділів. У першому і другому відділах автор дає опис поняття «капітал». Тут К. Маркс, на відміну від А. Сміта і Д. Рікардо (які бачили в капіталі речовинну форму), визначає його як форму вираження класових виробничих відносин; розділ торкається питання швидкості обороту капіталу. Основою поділу капіталу на основний і оборотний, за Марксом, є подвійний характер праці. Складові елементи капіталу переносять свою вартість на товар конкретною працею, але при цьому одні з них переносять свою вартість повністю протягом циклу — це оборотний капітал, а інші — поступово, беручи участь у кількох виробничих циклах, — це основний капітал. Третій відділ присвячений процесу відтворювання. За простого процесу відтворювання (у вартісному виразі) кількість вироблених засобів виробництва в одному підрозділі має збігатися з обсягом споживання в іншому підрозділі. За розширеного відтворювання (у вартісному виразі) обсяг виробництва в першому підрозділі більший від обсягу споживання в другому підрозділі.

Третій том присвячений процесу капіталістичного виробництва. Обґрунтовано тенденцію норми прибутку до зниження. Показано, що зростання обсягів капіталу призводить до зниження частки змінного капіталу, яким створюється додаткова вартість. Зниження норми додаткової вартості скорочує норму прибутку. Додаткова вартість може мати такі форми: підприємницький прибуток, торговий прибуток, відсоток і рента.

У четвертому томі досліджується історія розвитку економічної теорії. Піддаються критиці погляди фізіократів, А. Сміта, Д. Рікардо та інших економістів.

12. Виникнення історичної школи У Німеччині XIX ст. розвиток економічної думки відбувався власним шляхом, що певною мірою пояснюється своєрідними умовами економічного і соціально-політичного розвитку країни. Сучасна індустрія створювалася тут за збереження сильних пережитків середньовічних аграрних відносин. На світових ринках панувала англійська індустрія, конкуренції з якою німецька промисловість витримати не могла. Звідси прагнення до митного захисту, державної підтримки.

Сформована у 40—50-ті роки XIX ст. так звана історична школа в економічній науці вирізнялася фетишизацією національної специфіки господарства різних країн і звеличуванням ролі державних інститутів. Попередником історичної школи був Фрідріх Ліст (1789—1846). Сутність його вчення добре передає назва головної праці — «Національна система політичної економії» (1841 р.). Ф. Ліст критикував англійську класичну школу за «космополітизм», який він вбачав у спробі створення універсальної економічної концепції, придатної для всіх країн і народів. За Ф. Лістом, кожна нація має свій шлях економічного розвитку, економіка окремих країн підпорядковується власним законам.

Ф. Ліст не був прибічником збереження відсталого, обплутаного феодальними пережитками німецького господарства. Виступаючи за індустріалізацію Німеччини, він сформулював теорію розвитку продуктивних сил. Добробут нації визначається не кількістю створеного товарного багатства, як стверджувала класична школа, а ступенем розвитку продуктивних сил. Здатність створювати багатство нескінченно важливіша за саме багатство. Вирішальна продуктивна сила — заводська промисловість. Але якщо А. Сміт і Д. Рікардо вважали продуктивною тільки працю в матеріальному виробництві, то Ф. Ліст вважав продуктивною будь-яку працю, яка прямо чи побічно сприяє створенню багатства. Тому до складу продуктивних сил він включає державні інститути, аж до поліції, систему освіти, науку, релігію, пресу.

Якщо англійська класична школа та інші економічні вчення зосереджували увагу на аналізі сучасного капіталістичного господарства, розглядаючи його як природний стан, то Ф. Ліст прокламував необхідність історичного підходу до економіки. У поступальному русі національної економіки він виділяв п’ять стадій: дикість, пастушачу стадію, землеробську, землеробсько-мануфактурну і землеробно-мануфактурно-комерційну. Досягнення останньої, вищої стадії, вимагає державного втручання, «виховного протекціонізму», що має на меті створення єдиного національного ринку, усунення внутрішніх бар'єрів і водночас захисту від придушення національного господарства більш розвинутими, більш могутніми продуктивними силами інших держав. Основні ідеї Ф. Ліста набули розвитку в працях В. Рошера (1817—1894), Б. Гільдебранда (1812—1878) і К. Кніса (1821—1898), що склали ядро історичної школи. Щодо тлумачення економічних категорій і механізмів історична школа не внесла нічого нового порівняно зі своїми попередниками. За винятком В. Рошера, її представники не виявляли інтересу до цієї проблематики. В. Рошер поділяв концепцію трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея. При цьому В. Рошер застосовував до теорії факторів виробництва історичний підхід: у міру еволюції національної економіки вирішальна роль переходить від одного фактора до іншого (від природи до праці, а від праці до капіталу).

13. Розвиток ідей історичної школи у 70-ті роки XIX ст.

До середини 50-х років XIX ст. історична школа пройшла апогей розвитку і увага до неї стрімко вгасала. Однак на початку 70-х років відбувся новий сплеск інтересу до ідей, що лежать у її основі. Це пов’язано з виходом на сцену вчених, яких прийнято поєднувати в нову («молоду») історичну школу. їх лідером був Густав Шмоллер (1838— 1917). Широкої популярності набули також погляди Карла Бюхера (1847—1930) і Луйо Брентано (1844—1931).

Густав Шмоллер стверджував, що виробництво, поділ праці, обмін товарів — це й економічні, й етико-психологічні категорії. Господарська культура реалізується у фізичному світі, але виникненням зобов’язана духовним силам людей, що виявляються у вигляді почуттів, потягів, цілей, уявлень і, в кінцевому підсумку, у вигляді свідомих дій. Народне господарство — це форма спілкування, базованого на психічних силах суспільства. Тому політична економія — не тільки економічна наука, а й збірне поняття, що відображає сукупність суспільних наук, у тому числі тих, що вивчають політику, право, етику, релігію.

Держава, стверджував Шмоллер, стоїть над класами і соціальними групами, над корпораціями й індивідуальними господарствами з їхніми різноспрямованими прагненнями. Державно-правове регулювання економічного життя — необхідна умова самого існування народного господарства як єдиного цілого.

Карл Бюхер відомий насамперед своєю схемою розвитку господарства, в основі якої лежить довжина шляху, який продукт праці проходить від виробника до споживача. На першому ступені, який Бюхер іменує «домашнім господарством», продукти споживаються там же, де виготовлені. На другому ступені, названому «міським господарством», здійснюється виробництво для зовнішнього споживача, але за безпосереднього обміну «виробник — споживач». Третій ступінь — «народне господарство». На цьому ступені виробник працює на невідомий йому ринок, товари проходять через ряд господарств перш ніж дійдуть до споживача. У «народному господарстві» вирішальне значення має діяльність грошового капіталу.

Луйо Брентано приділяв особливу увагу питанням праці та заробітної плати. Праця, за Брентано, — це товар особливого роду. Його власник не може відкласти продаж праці, він усюди має йти за проданою підприємцю працею, і тому часто змушений погоджуватися на невигідні^умови її продажу. Ці несприятливі для робітника обставини, однак, усуваються, якщо підприємцю протистоїть не окремий робітник, а профспілка, подібна до англійських тред-юніонів. Підвищення заробітної плати, як і скорочення робочого дня, вигідне не тільки робітникам, а й підприємцям, тому що при цьому створюються умови для зростання продуктивності праці, а отже, для збільшення прибутковості виробництва. Низька оплата праці не дає стимулів для заміни ручної праці машинною, що перешкоджає здешевленню товарів і підвищенню їх конкурентоспроможності.

14. Маржинальна революція в економічній теорії

Неокласичний напрямок виник в останній третині XIX ст., хоча старт йому був даний трохи раніше. Приставка НЕО (новий) з’явилася в результаті маржиналістської революції в економічній теорії.

" Маржиналь" у перекладі із французького означає граничний (додатковий). Маржиналізм характеризується наступними положеннями: 1) використанням граничних величин в аналізі економічних процесів (гранична корисність і гранична продуктивність); 2) дослідженням поверхневих форм економічного життя, причому вихідним виступає вивчення людських потреб; 3) відомістю предмета економічної науки до вивчення раціонального розподілу обмежених ресурсів.

Виникнення маржиналізма пов’язане з роботами математиків-економістів. Вони явилися попередниками математичної школи в економічній науці. До них відносяться:

Антуан Курно (1801−1877) — французький математик, філософ і економіст, професор математики. В 1838 р. він опублікував роботу «Дослідження математичних принципів теорії багатства». Це була одна з перших спроб дослідження економічних явищ за допомогою математичних методів. Курно запропонував першу в історії економічної науки модель максимізації прибутку монополістом, використовуючи поняття граничного доходу й граничних витрат. За Курно, в умовах монополії максимізація прибутку можлива при рівності граничного доходу витратам виробництва.

Іоганн Генріх фон Тюнен (1783−1850) — німецький юнкер (поміщик), що випустив книгу «Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства й національної економіки» (1826). У ній він поклав початок теорії розміщення продуктивних сил і дослідженню питання про граничну продуктивність.

Герман Генріх Госсен (1810−1858) — німецький економіст, юрист по освіті, що випустив роботу під назвою «Розвиток законів суспільного обміну й правил суспільної торгівлі, що випливають звідси» (1854), у якій найважливіші економічні процеси намагався пояснити з позиції ідеї максимуму корисності. Вчення Госсена — це математична розробка головних принципів теорії граничної корисності, загальних основ теорії суб'єктивної цінності. Він вважав, що головним мотивом поведінки людини є прагнення до одержання максимуму корисності. Тому основне завдання науки — відкрити правила збільшення загальної суми корисності або насолоди. Вирішуючи це завдання, Госсен сформулював два закону: а) убування корисності наступних одиниць продукту в одному безперервному акті споживання Й убування корисності перших одиниць продукту при повторних актах споживання; б) ціни на товари і грошова сума — головні фактори, що обмежують споживання індивіда. Найбільш раціональний варіант споживання встановлюється при досягненні рівності між граничними корисностями, які виходять із останніх грошових одиниць, витрачених на покупку окремих товарів.

Ці закони широко використовуються сьогодні в економічній науці, особливо при поясненні явищ попиту, пропозиції й ціноутворення. Маржинальна революція проходила у два етапи:

Перший етап — 70-і роки XIX ст., коли на базі робіт математиків-економістів виникла математична школа економічної науки. До її представників відносяться:

1. Вільям Стенлі Джевонс (1835−1882) 2. Карл Менгер (1840−1921) 3. Леон Вальрас (1834−1910)

Другий етап маржиналістсько? революції - 90-і роки XIX ст. Цей етап пов’язаний з іменами: Альфреда Маршалла, Джона Бейтса Кларка.

15. Розвиток маржинальних ідей представниками австрійської школи Центральним пунктом маржиналізму є теорія цінності благ або, шо те ж саме, теорія граничної корисності. В основі цієї теорії лежить корисність того або іншого блага. Корисність — поняття сугубо індивідуальне. Вона перебуває у функціональній залежності від кількості (запасу) благ. З ростом запасу благ корисність їх падає. Блага мають цінність лише тоді, коли кількість їх менша ніж потреба індивіда. Таке благо маржиналісти назвали економічним. Вода — благо, але не скрізь вона є економічним благом.

Цінність речі визначається величиною корисності наступної одиниці із запасу. Наступна (додаткова) корисність була названа представником австрійської школи Ф. Візером граничною корисністю.

Виникнення й розвиток австрійської школи пов’язані із працями К. Менгера (1840−1921), Ф. Візера (1851−1926) і Е. Бем-Баверка (1851−1919). Засновником школи, як ми вже відзначали, є К.Менгер.

В 1871 р. Менгер опублікував книгу «Підстави політичної економії». Метою його дослідження виступають людські потреби. Вони розглядаються Менгером як незадоволені бажання або неприємні відчуття, викликані порушеннями фізіологічної рівноваги людини. Така постановка проблеми висуває на перший план завдання раціонального розподілу обмежених ресурсів.

Основна робота Е. Бем-Баверка — «Основи теорії цінності господарських благ» (1886). Він використовує поняття суб'єктивної й об'єктивної цінності. Перша визначається особистою оцінкою товару споживачем, друга формується на ринку в ході конкуренції і являє собою мінові пропорції обміну. Ціна залежить від суб'єктивних оцінок цінності благ. Суб'єктивна цінність є похідною від граничної корисності, тобто корисності останнього блага в їхньому запасі. Гранична корисність перебуває, у свою чергу, залежною від кількості наявних благ і інтенсивності їхнього споживання індивідом.

Ф. Візер в 1914 р. опублікував свою основну роботу «Теорія суспільного господарства». У ній він ставить за мету з'єднати теорію граничної корисності з теорією трьох факторів виробництва. У результаті він висуває й обґрунтовує «теорію зобов’язання». Відповідно до цієї теорії певна частина цінності предметів споживання повинна бути віднесена на рахунок того чи іншого продуктивного блага (праці, капіталу, землі), які беруть участь у процесі виробництва.

На відміну від Менгера й Бем-Баверка Візер відстоював втручання держави в економіку.

Австрійська школа при підході до проблем витрат виробництва, прибутку, й відсотка виходить також з теорії граничної корисності, тобто з визначення цінності благ їхньою корисністю.

Австрійці, дотримуючись приклада К. Маркса, застосували принцип монізму, тобто шукали єдину підставу ціни. Таким джерелом цінності у них є корисність.

Саме вразливе місце у вченні цієї школи — непогодженість теорії з господарською практикою. Акцент на суб'єктивні характеристики в дослідженні затьмарив і відсунув на задній план об'єктивні процеси. Тому цю шкоду нерідко називають суб'єктивно-психологічною.

16. Економічні погляди А. Маршалла Найбільш повно основні напрямки кембриджської школи викладені в працях її засновника й головного представника Альфреда Маршалла (1842−1924), професора Кембриджського університету. В 1890 р. вийшов у світ його головний твір «Принципи економічної науки». Вважається, що саме цим твором А. Маршали поклав початок новому напрямку в економічній науці - неокласичному. «Принципи…» А. Маршалла багаторазово перевидавалися й протягом багатьох десятиліть служили основним підручником по економічній теорії не тільки в Англії, але й у ряді інших західних країн.

У своєму творі А. Маршалл викладає своє бачення найважливіших економічних категорій і законів і дає їм власне трактування. По Маршаллу, предметом дослідження економічної науки є головним чином ті спонукальні мотиви, які найбільш сильно й найбільш стійко впливають на поведінку людини в господарській сфері її життя. Таким спонукальним мотивом виступає певна кількість грошей. Саме цей визначений і точний грошовий вимір найстійкіших стимулів у господарському житті дозволив економічній науці далеко випередити всі інші науки, що досліджують людину.

Із цих же позицій Маршалл трактує й економічні закони. Порушуючи питання про продуктивну й непродуктивну працю, Маршалл вважає, що майже всяка праця у відомому сенсі продуктивна, якщо вона досягає свого результату безвідносно від сфери свого використання.

А. Маршалл вводить в економічну науку багато нових категорій, які «прижилися» і ввійшли в «золотий фонд» економічної теорії. Наприклад, категорія «квазірента». Під нею розуміється дохід, що витягується зі створених людиною машин і інших знарядь виробництва. Наступна категорія — «ефективний попит». Під ним розуміється попит покупця, коли ціна, що він згодний сплатити, досягає рівня, при якому продавці згодні продавати.

Відповідно до традицій класичної політичної економії А. Маршалл враховував у своєму аналізі широкий спектр об'єктивних закономірностей. Однак і тут проявляється його специфічний підхід. Особливо це відбилося на трактуванні вартості. Формально протягом всієї книги Маршаллом вживається категорія вартості. У якісному аспекті під нею розуміється сума «жертв праці» з боку робітника й «очікування «з боку капіталіста. З кількісної сторони вартість зведена до реальних витрат виробництва.

Маршалл дає якісне Й кількісне" трактування категорій «попит» і «пропозиція». З боку якості вони трактуються в психологічному плані, а саме: «попит» заснований на бажанні покупця придбати блага, «пропозиція» же залежить головним чином від подолання небажання піддатися незручностям через важкість праці й жертви капіталу. Для обґрунтування кількісних характеристик цих категорій А. Маршалл вводить в економічну науку зовсім нові категорії - «ціна попиту» і «ціна пропозиції» і розробляє їх.

" Коли попит та пропозиція перебувають у рівновазі, кількість товару, виробленого в одиницю часу, можна назвати рівноважною кількістю, а ціну, по якій він продається, рівноважною ціною" .

А. Маршалл вводить поняття граничного працівника. Під ним розуміється працівник, заробітна плата якого дорівнює чистому продукту від його використання. Звідси заробітна плата має тенденцію бути рівною чистому продукту, зробленому працею граничного працівника.

17. Американський маржиналізм кінця XIX ст.

В останній чверті XIX ст. у США загострилися соціальні проблеми. Виникла так звана «проблема праці». Найвизначнішим представником економічної думки цього періоду є Джон Бейте Кларк (1847−1938), професор Колумбійського університету. Він вважається лідером американського маржиналізму, неокласичного напрямку, що формувався наприкінці XIX сторіччя. В 1899 р. вийшов його головний твір «Розподіл багатства». У своїх роботах Кларк виходив з непорушності принципу приватної власності. Замість комуністичного гасла «від кожного — по здатностях, кожному — по потребах» він сформулював тезу «Кожному факторові - певна частка в продукті й кожному — відповідна винагорода — ось природний закон розподілу». Під «кожним» Кларк мав на увазі теорію трьох факторів виробництва: працю, землю, капітал.

Всю проблему він бачив в тому, щоб довести, що кожний фактор виробництва одержує відповідну йому «частку» національного доходу, тобто ту частку, що їм створена. Тим самим буде доведено, що капіталістичне суспільство справедливо в своїй основі.

Кларк розділив політичну економію на три розділи: 1. Універсальна економіка. 2. Соціально-економічна статика. 3. Соціально-економічна динаміка.

Перший розділ — універсальна економіка. Він присвячений дослідженню більш «загальних» або «природних» законів господарської діяльності. До них Кларк відніс закони граничної корисності, спадну продуктивність праці й капіталу, закон народонаселення. Ці закони, за Кларком, виражають відношення людини до природи*

Другим розділом Кларк вводить економічну теорію в область статики, тобто в такий стан суспільства, що характеризується рівновагою й спокоєм, відсутністю розвитку. На думку Кларка, саме в цьому стані необхідно досліджувати «ввірення кожному факторові виробництва відповідної частки». Це дослідження повинне вестися на основі природних законів граничної корисності й спадної продуктивності.

Цей підхід застосовний до трактування заробітної плати, відсотка й ренти. Кларк пише, що заробітна плата визначається «граничною продуктивністю праці» робітників.

Підприємець може збільшувати чисельність робітників тільки доти, поки не наступить «зона байдужності», тобто коли останній з найнятих робітників не зможе забезпечити виробництво навіть такої кількості продуктів, що він цілком собі привласнює. Продуктивність праці робітника, що відноситься до «зони байдужності», названа «граничною продуктивністю праці» .

Звідси Кларк зробив висновки про те, що розміри заробітної плати залежать, по-перше, від продуктивності праці, по-друге, від рівня зайнятості робітників. Чим більше зайнято робітників, тим нижче буде продуктивність праці й тим нижче повинна бути заробітна плата.

Зі своєї теорії зобов’язання Кларк зробив наступний висновок: стійкість суспільного організму залежить головним чином від того, чи рівняється одержувана трудящими сума, незалежно від її розмірів, тому, що вони виробляють. Якщо вони створюють невелику суму багатства й одержують її повністю, їм нема чого прагнути до соціальної революції.

економічний школа ліберальний політичний

18. Слов’янофіли та західники В 30−60-і рр. XIX ст. у Росії триває процес занепаду поміщицького господарства. Після декабристів і поразки в Кримській війні (1853−1856) у Росії наступили довгі роки реакції. Почастішали заворушення селян, усе голосніше лунали вимоги радикальних змін. З боротьбою проти кріпацтва нерозривно був пов’язаний й розвиток російської економічної думки.