Александр 2 та її реформы

року міністерство освіти России.

ВВЕДЕНИЕ

…2 ГЛАВА 1. ОСОБИСТІСТЬ ІМПЕРАТОРА ОЛЕКСАНДРА МИКОЛАЙОВИЧА І ПЕРШІ РОКИ ЙОГО ЦАРСТВОВАНИЯ…3 БІОГРАФІЯ АЛЕКСАНДРА…3 ПЕРШІ РОКИ ЦАРСТВОВАНИЯ…5 ГЛАВА 2. ВЕЛИКІ РЕФОРМИ 60 70-Х …7 Необхідність реформ…7 Скасування кріпосного права…8 Земська реформа…12 Міська реформа…13 Судова реформа…14 Військова реформа…16 Щодо новизни реформ області просвещения…33 Щодо новизни реформ області печати…34 ГЛАВА 3. УБИЙСТВО ИМПЕРАТОРА…22 ЗАКЛЮЧЕНИЕ…24 СПИСОК ЛИТЕРАТРЫ…2.

Александр II Миколайович (17 квітня 1818 — 1 березня 1881) — старший син імператора Миколи I та його дружини імператриці Олександри Федорівни. Вступив на престол по смерті свого батька імператора Миколи I. Імператор з 19 лютого 1855 года.

Час правління: 1855−1881.

Реформи проведені Олександром ІІ ХIХ столітті та по сьогодні актуальні. Тож у свою роботу вирішив розповісти реформи цього великого імператора і спробував проаналізувати их.

Насамперед у першому розділі сказав кілька слів стосовно особи Олександра Миколайовича та перші роках, його царствования.

Другу главу присвятив проблемі скасування кріпацтва, адже погляд, ця реформа стала найважливішою як час його царювання, але й все столетие.

У третій главі розповів інших буржуазних реформах, як-от земська реформа, судова, військова, освітня, хозяйственная.

Наприкінці спробував оцінити наслідки реформ Олександра II.

Глава I. Особистість імператора Олександра Миколайовича та роки його царствования.

Біографія Олександра II.

Олександр Миколайович, старший син імператора Миколи I і імператриці Олександри Федорівни, зійшов на престол по смерті Миколи I.

Вихователями наступника престолу були генерал К. К. Мердер і львівський поет В. А. Жуковський. Олександр Миколайович, щоб із державними справами, з 1834 року був присутній на засіданнях Сенату, і з 1835 року — і Синода.

При Олександра ІІ Росії скасовано кріпосне право (Становище 19 лютого 1861 року), внаслідок чого імператора прозвали царем-освободителем. Було звільнено більш 22 млн. російських селян встановлено нового стану громадського селянського управління. По Судової реформі 1864 року судова влада змушена була відділена влади виконавчої, адміністративної і законодавчої. У громадянських і кримінальних процесах ввели початку гласності та суд присяжних, оголошувалася незмінюваність суддів. У 1874 року вийшов указ про всесословной військового обов’язку, зняв тяготи військової служби з нижчих станів. Саме тоді було створено вищі загальноосвітні установи тоді (у Петербурзі, Москві, Казані і Києві), засновані 3 університету — Новоросійський (1865 р.), Варшавський (1865 р.) і Томський (1880 р.). У 1863 року було винесено становище про звільнення від попередньої цензури столичних періодичних видань, а також книжок. Проводилася поступова скасування що виключатимуть і обмежують законів стосовно розкольниках і євреям. Проте після придушення Польського повстання 1863−1864 рр. уряд поступово перейшла курсу обмеження реформ поруч тимчасових правив і міністерських циркулярів. Внаслідок цього з’явився підйом демократичного руху на країні, який призвів до революційному терору. Імператор Микола І залишив своєму наступникові Кримську війну, обернулася поразкою Росії і близько підписанням світу у Парижі березні 1856 року. У 1864 року було завершено підкорення Кавказу. По Айгунскому договору із Китаєм до Росії приєднався Амурський край (1858 р.), а, по Пекінському — Уссурійський (1860 р.). У 1864 році російські війська почали похід в Середньої Азії, у результаті якого були захоплено місцевості, які створили Туркестанський край (1867 р.) і Ферганську область (1873 р.). Російське панування поширилося до вершин Тянь-Шаню і по підніжжя Гімалайського хребта. У 1867 року Росія продала США Аляску і Алеутські острова. Найважливішим подією в зовнішній політиці Росії у царювання Олександра ІІ стала російсько-турецька війна 1877−1878 рр., що завершився перемогою російських військ. Результатом цього стало проголошення незалежності Сербії, Румунії і ніяк Чорногорії. Росія отримала частина Бессарабії, відірваній в 1856 року (крім островів дельти Дунаю) і грошову контрибуцію у вигляді 302,5 млн. рублів. З іншого боку, до Росії було приєднано Ардаган, Карс і Батум зі своїми округами.

1 березня 1881 року Олександра Другого був смертельно поранений кинутою до нього терористом Гриневицким бомбою. Олександра Другого похований у Петропавлівськім соборе.

Коронація Олександра II.

Олександр Миколайович, старший син імператора Миколи I та його дружини імператриці Олександри Федорівни обійняв престол 18 лютого 1855 року. Олександра Другого коронувався 26 серпня 1856 року у Успенському соборі Московського Кремля.

Перші роки царствования.

Народжений в 1818 року син князя Миколи Павловича Олександр від самих перших днів життя шанувався як монарх, бо у імператора Олександра, ні в цесаревича Костянтина був синів, а своєму поколінні він був старшим князем. Відповідно його освіту й виховання було чудово поставлено, і спрямоване те що, щоб самому підготувати його до високої миссии.

Першим вихователем Олександра ІІ був капітан Мердер, а шість років його навчанням зайнявся У. А. Жуковський. Програма, через яку навчався майбутній імператор була опрацьована і те що, щоб зробити, щоб зробити його людиною освіченим й всебічно освіченим, зберігши його від передчасного захоплення дрібницями військової справи. Програму Олександр успішно освоїв, але убезпечитися від військової «муштри «того часу не смог.

У двадцять 3 роки цесаревич одружився з Марії Олександрівні, принцесі Гессен-Дармштадтской. Відтоді Олександр починає свою службову діяльність. Протягом десятиріччя від був правої рукою свого батька. Судячи з свідченням істориків, Олександра Другого знаходився під сильним впливом батька і переймав його якості. Проте його вирізняли від залізного характеру Миколи вроджена м’якість і великодушність. Саме тому особистість Олександра не можна оцінити однозначно — у різні моменти життя він робить різне впечатление.

Перші роки своєї царювання імператор намагався ліквідувати наслідки Східної війни" та порядків миколаївського часу. Що стосується зовнішньої політики України Олександр з’явився продовжувачем «почав Священного Союзу », керували політикою, та Олександра, та Миколи I. З іншого боку, першою прийомі дипломатичного корпусу, государ заявив, що продовжувати війну, а то й досягне почесного світу. Отже він продемонстрував Європі, що, у плані, є продовжувачем політики батька. Але ж і у внутрішній політики в людей склалося враження, новий імператор продовжить справа свого батька. Проте за це не було так: «повіяло м’якістю і терпимістю, характеристичными для темпераменту нового монарха. Знято були дріб'язкові сорому з печати;университеты зітхнули вільніше... », казали, що «государ хоче правди, освіти, чесності та вільного голоси. «У дійсності, так і було, оскільки, навчений гірким досвідом безсилля у Кримській війні, Олександр зажадав «відвертого викладу всіх недоліків ». Деякі історики вважають, що у початковому етапі програми взагалі було, оскільки труднощі війни перешкоджали йому зосередиться на внутрішньому благоустрої країни. Тільки по закінченні війни у маніфесті 19 березня 1856 року — Олександр II сказав свою знамениту фразу, що стали гаслом для Росії довгі роки: «Так утверджується й вдосконалюється внутрішнє благоустрій; щоправда і милість так панує до судів; так розвивається повсюди і новою силою прагнення просвіті та будь-якої корисною діяльності. «.

ГЛАВА 2."Великие реформи" 60−70-х годов.

Необхідність реформ.

Після закінчення Кримської війни виявилися багато внутрішні недоліки Російської держави. Потрібні були зміни, і кожна країна із яким нетерпінням очікувала їх. Тоді імператор вимовив слова, які стали довгий час гаслом Росії: «Так утверджується й вдосконалюється ея внутрішнє благоустрій; щоправда і милість так панує до судів ея; так розвивається повсюди і новою силою прагнення просвіті та будь-якої корисною діяльності… «.

У першому місці, ясна річ, була ідея звільнення кріпаків. У своїй промови перед представниками московського дворянства Олександра Другого сказав: «краще скасувати його згори, ніж чекати, як його саме буде скасовано знизу». Іншого виходу був, оскільки селяни з кожним роком усе сильніше висловлювали невдоволення існуючої системою. Розширювалася барщинская форма експлуатації селянина, що викликало кризові ситуації. У перший чергу початку знижуватися продуктивності праці кріпаків, оскільки поміщики хотіли більше продукції і на цим підривали сили селянського господарства. Найдалекоглядніші поміщики усвідомлювали, що підневільний працю набагато поступається продуктивністю найманому (Наприклад, звідси писав великий поміщик А. И. Кошелев у статті «Полювання гірше неволі» в 1847 року). Але наймання працівників вимагав чималих витрат від поміщика тоді, коли фортечної працю був яка дармовим. Багато поміщики намагалися вводити нові системи ведення господарства, застосовувати новітню техніку, закуповувати поліпшені сорти породистий худобу та т.д. На жаль, такі заходи наводили їх до руйнування і, посилення експлуатації селян. Зростали заборгованості поміщицьких маєтків перед кредитними установами. Подальший розвиток господарства на фортечної системи було неможливим. До того ж воно, проіснувавши у Росії значно довше, аніж у європейських країнах прийняло дуже жорсткі формы.

Проте, є й інша думка щодо цієї реформи, за якою до середини ХІХ століття кріпосне господарство ще не вичерпало своїх і виступи проти уряду були дуже слабкі. Ні економічна, ні соціальна катастрофи Росії не погрожували, але, зберігаючи кріпосне право, воно могло вибути у складі великих держав.

Селянська реформа спричинила у себе перетворення усіх сторін державної влади і життя. Був передбачено низку заходів для перебудові місцевого управління, судової системи, освіти і, пізніше, армії. Це був справді великі зміни, порівнянні мало з реформами Петра I.

Скасування кріпосного права.

3 січня 1857 року було прийнято перший значимий крок, що послужив початком реформування: створення Секретного комітету під веденням і головуванням самого імператора. У нього увійшли: князь Орлов, граф Ланської, граф Блудов, міністр фінансів Брок, граф В. Ф. Адлерберг, князь В. А. Долгоруков, міністр державного майна М. Н. Муравйов, князь В.П. Гагарін, барон М. А. Корф і Я. И. Ростовцев. Мета комітету було вказано як «обговорення заходів для влаштуванню побуту поміщицьких селян». Отже, уряд намагалося домогтися від дворянства ініціативи вирішенні цієї питання. Слово «звільнення» ще вимовлялося. Але комітет діяв дуже мляво. Більше чіткі дії започатковувались позднее.

Вже у лютому 1858 року. Таємний комітет було перейменовано на «Головний комітет про поміщицьких селян, виходять їх кріпацтва», а ще через рік (4 березня 1859 року) при комітеті були засновані Редакційні комісії, які займалися розглядом матеріалів, підготовлених губернськими комітетами і упорядкуванням проекту закон про звільнення селян. Тут склалося дві точки зору: більшість поміщиків пропонувало звільнити селян зовсім без землі чи із малими наділами, ліберальне ж меншість пропонувало звільнити з землею на викуп. Спочатку Олександр II поділяв думку більшості, але потім дійшов висновку про про необхідність виді-лення селянам землі. Зазвичай таке рішення історики пов’язують із посиленням селянського руху: Цар боявся повторення «пугачовщини». Проте значної ролі тут зіграло його присутність серед уряді впливової угруповання, що отримала назву «ліберальної бюракротии».

Проект «Положень про селян» був практично підготовлений наприкінці серпня 1859 року, але що час піддавався невеликим виправлень і уточнениям. У 1860 року «Редакційні комісії», завершивши свою роботу, передали проект в Головний комітет, де зараз його знову обговорювалося й зазнав ще зміни, але вже користь поміщиків. 28 січня 1861 року проект влаштувався розгляд останньої інстанції - Державного ради, який взяв його з деякими змінами, себто зменшення розмірів селянського надела.

Нарешті, 19 лютого 1861 р. «Положення про селян, що з кріпацтва», які включають у собі 17 законодавчих актів, були підписано Олександром II. Того ж день пішов маніфест «Про всемилостивейшем обдаруванні кріпаком людям прав стану вільних сільських обивателів», у якому проголошено про звільнення 22,6 мільйонів селян від фортечної зависимости.

«Положення» поширювалися на 45 губерній Європейської Росії, в яких налічувалося 112 000 поміщицьких маєтків. Насамперед була оголошено обов’язковість для поміщика наділити колишніх його селян, крім садибною землі, орної і сенокосной у певних розмірах. По-друге, оголошено обов’язковість селянам прийняти наділ й виконувати у своїй користуванні, за встановлених у користь поміщика повинності, відведену мирську землю протягом дев’ятирічного віку (по 19 лютого 1870 р.). По спливанні ж дев’ятирічного віку окремим членам громади дозволили як виходу з її, і відмовитися від користування польовими землями і угіддями, якщо викуплять свою садибу; самого суспільства також одержує право не приймати у користування таких ділянок, яких відмовляться окремі селяни. По-третє стосовно розміру селянського наділу і поєднаних з ним платежів, по загальними правилами прийнято містити добровільних між землевласниками і селянами угодах, навіщо укладати статутну грамоту за посередництва заснованих становищем світових посередників, з'їздів їх і губернських по селянським справам присутностей, а західних губерніях — і окремих перевірочних комиссий.

«Становище», проте, не обмежувалося одними правилами відведення селянам землі на постійне користування, але полегшувало можливість викупу відведених ділянок у власність з допомогою викупної державної операції, причому уряд дало селянам в позичку під об'єкти, куплені ними землі певну суму з розстрочкою сплати на 49 років і, видаючи цю суму поміщику державними відсотковими паперами, брала все подальші розрахунки з селянами він. По затвердженні урядом викупної угоди все обов’язкові відносини між селянами і поміщиком припинялися і останні брали розряд крестьян-собственников.

«Положення» поступово поширено на селян палацевих, питомих, приписних і государственных.

Однак у результаті селянство залишилися пов’язаним рамками громади, а виділеної йому землі виявилося вочевидь не досить у тому, щоб задовольнити потреби постійно зростаючого населення. Селянин залишився у цілковитій залежності від сільській громади (колишнього «світу»), яка, на свій чергу, повністю контролювалася владою; особисті наділи передавалися в власність селянським товариствам, які періодично «зрівняльно» їх перераспредели.

Весною-літом 1861 року, селяни, які отримали, як гадалося «повної волі», організували безліч повстань. Обурення викликали такі факти, як, наприклад: на двох років селяни залишалися у підпорядкуванні у поміщика, були зобов’язані платити оброк й виконувати панщину, позбавлялися значній своїй частині землі, інші ж наділи, що надавали їм у власність, мали викуповуватиме в поміщика. Протягом 1861 року відбувся 1860 селянських повстань. Одним із найбільших вважаються виступи селян на селі Безодня Казанської губернії. Протягом наступного час зростає розчарування непослідовністю реформи як колишніх кріпаків: статті А. Герцена і М. Огарьова в «Дзвоні», М. Чернишевського в «Современнике».

Земська реформа.

Після селянського «Положення» у низці адміністративних реформ одне з найважливіших місць займає, поза всяким сумнівом, «Положення про губернських і повітових земських установах», що було видано 1 січня 1864 года.

Відповідно до положення вводилися безстанові виборні органи місцевого самоврядування — земства. Вони обиралися усіма станами на трирічний термін і складалася з розпорядчих органів (повітових і губернських земських зборів) і виконавчих (повітових і губернських земських управ). Вибори в земські розпорядницькі органи — зборів гласних (депутатів) — проводилися з урахуванням майнового цензу, по куріям. Перша курія (землевласницька) складалася з власників землі від 200 до 800 десятин чи нерухомості, вартістю від 15 000 рублів. Друга курія (міська) об'єднувала власників міських промислових і видача торговельних закладів із річним оборотом щонайменше 6 000 карбованців і власників нерухомості щонайменше ніж 2 000 рублів. Вибори ж із третьої курії (сільських селянських товариств) були багатоступневими. Земські зборів обирали виконавчі органи — земські управи — у складі голови і знання кількох членов.

Земства позбавили будь-яких політичними функціями, їхня діяльність обмежувалася, переважно, рішенням місцевих питань. Вони несли відповідальність за народне освіту, за народне здоров’я, за своєчасні поставки продовольства, з якості доріг, за страхування, за ветеринарну допомогу дітям і багато другое.

Усе це вимагало великих коштів, тому земствам було дозволено вводити нові податки, оподатковувати населення повинностями, утворювати земські капітали. При повній розвитку земська діяльність мала охопити усі сторони місцевої життя. Нові форми місцевого самоврядування не лише зробили його всесословным, а й розширили коло своїх повноважень. Самоврядування одержало настільки стала вельми поширеною, що багатьма було зрозуміло, як до представницькому образу правління, тож із боку уряду невдовзі можна помітити прагнення утримати діяльність земств на місцевому рівні, і дозволяти спілкуватися між собою земським корпорациям.

Наприкінці 1970;х років земства ввели завдовжки тридцять п’ять з 59 російських губерний.

Міська реформа (протягом земської).

16 червня 1870 року було видано «Городовое становище », яким у 509 з 1130 містах вводилося виборне самоврядування — міські думи, обрані чотири роки. Міська дума (розпорядливий орган) обирала свій діючу виконавчий орган — міську управу, що складалася з міського (як і обраного чотирма року) і знання кількох членів. Міський голова було водночас головою та Київської міської сумніви й міської управи. Міські думи знаходилися під контролем урядових чиновников.

Право обирати й бути обраним до міської думи мали права лише жителі, які мають майновим цензом (переважно власники будинків, торгово-промислових закладів, банків). У перше виборче збори входили великі платники податків, вносили третину міських податків, на другу — менші, сплачують іншу третину податків, в третю — й інші. У найбільших містах число гласних (обраних) була у середньому 5,6% жителів. Отже, основна маса міського населення було усунуто від участі у міському самоуправлении.

Компетенція місцевого самоврядування обмежилася рішенням суто господарських питань (благоустрій міст, пристрій лікарень, шкіл, піклування про розвиток торгівлі, протипожежні заходи, міське налогообложение).

Д. Судова реформа.

Серед реформ одна з первенствующих місць, безсумнівно, належить судову реформу. Глибоко продумана реформа мала сильне і безпосередній вплив весь лад державної влади і громадської життя. Вона внесла у ній цілком нові, давно ожидавшиеся принципи — повне від'єднання судової влади від адміністративної і обвинувальної, публічність і гласність суду, незалежність суддів, адвокатура і змагальний порядок судопроизводства.

Країна було поділено на 108 судових округов.

Сутність реформи зводиться до следующему:

— суд робиться усним і гласным;

— влада судова відокремлюється від обвинувальної й належить судам це без будь-якого участі адміністративної власти;

— основний формою судочинства є процес состязательный;

— справу з суті може розбиратися лише як у двох инстанциях.

Впроваджувалися два виду судів: світові і спільні. Світові суди для особі світового судді розбирали кримінальні та цивільні справи, збитки якими не перевищував 500 рублів. Світові судді обиралися повітовими земськими зборами, затверджувалися сенатом і були звільнені тільки за власним бажанням чи з суду. А загальний суд складалася з трьох інстанцій: окружної суд, судова палата, Сенат. Окружні суди розглядали серйозні цивільні позови і кримінальні (з участю присяжних засідателів) справи. Судові палати розглядали апеляції і були судом першої інстанції для політичних лідеріва і державних справ. Сенат був найвищою судовою інстанцією і як міг скасовувати рішення про те, подані на кассацию.

— у справах злочинах, манливих у себе покарання, з'єднані з стражданнями всіх, чи деяких правий і переваг стану, визначення винності надається присяжним засідателів, що обирається з дев’яти місцевих обивателів всіх сословий;

— усувається канцелярська тайна;

— й у клопотання у справі, для захисту підсудних є при судах присяжні повірені, які перебувають під наглядом особливих рад, який складають з тієї ж корпорации.

Судові статути поширювалися на 44 губернії і вправлялись у них же в протягом тридцяти з лишком лет.

У 1863 року було ухвалено Закон, скасував тілесні покарання шпіцрутенами, батогами, батогами і клеймами з вироків судів громадянських і військових. Від тілесних покарань повністю звільнялися жінки. Але зберігалися різки селянам (з вироків волостных судів), для засланців, каторжних і штрафних солдат.

Військова реформа. а) Військове управління піддалося також преобразованиям.

Вже на початку царювання було знищено військові поселення. Були скасовані принизливі тілесні наказания.

Звернуто була особлива увагу до підняття рівня загальної освіти офіцерів армії у вигляді реформ військових навчальних закладів. Було створено військові гімназії і юнкерські училища із дворічною терміном навчання. Вони приймалися особи всіх сословий.

У 1874 року була проголошена всесословная військова повинність. У Найвищому маніфесті з цього приводу говорилося: «Захист престолу і Батьківщини є священний обов’язок кожного російського підданого…». За новим законом, призиваються всі молоді люди, досягли 21 року, але уряд щороку визначає необхідну кількість новобранців, і з жеребкування бере з призовників саме це число (зазвичай на службу закликалося трохи більше 20−25% призовників). Заклику не підлягали єдиний син від батьків, єдиний годувальник у ній, а також, якщо старшого брата призовника відбуває чи відбув службу. Взяті на службу належать до ній: в сухопутних військ 15 років: 6 років у строю і 9-те років у запасі, у флоті - 7 років дійсною служби й 3 року у запасі. Для отримали початкова освіта термін дійсною служби скорочується до 4-х років, закінчив міську школу — до 3-х років, гімназію — до півтора року, а мали вищу освіту — до полугода.

Отже, результатом реформи було створення невеличкий армії мирного часу з великим навченим резервом у разі войны.

Піддавалася докорінним змінам система військового управління, щоб посилити управління з місцях розташування військ. Результатом цього перегляду стало затверджене 6 серпня 1864 р. «Положення про военноокружних управліннях». З цього «Положення» влаштовано спочатку дев’ять військових округів, та був (6 серпня 1865 р.) ще чотири. У кожному окрузі поставлений, призначуваний по безпосередньому найвищому розсуду, головний начальник, що носить назву командуючого військами військового округу. Ця посаду може лягти і місцевого генерал-губернатора. У деяких округах призначається ще помічник командуючого войсками.

Наприкінці ХІХ століття чисельність російської армії становила (на 130 мільйонів населення): офіцерів, лікарів і - 47 тисяч, нижніх чинів — 1 мільйон 100 тисяч. Потім ці цифри скорочувалися і маємо 742 000 людина, причому військовий потенціал сохранялся.

У 60-ті роки на вимогу військового міністерства було побудовано залізні дороги до західних і південним кордонів Росії, а 1870 року з’явилися залізничні війська. Протягом 1970;х років у основному завершилося технічне переозброєння армии.

Опіка захисників Батьківщини проявлялася під всім, навіть у дрібниці. Припустимо, понад сто (до 80-х ХІХ століття) чоботи шилися незалежно від правої та скільки лівої ноги. Вважалося, що з бойової тривозі солдатові колись думати, який чобіт вдягати, яку ногу.

Особливе ставлення було до полоненим. Військовослужбовці, взяті в полон, і не колишні на службі в противника, після повернення додому одержували від держави платню весь час перебування у полоні. Полонений вважався обличчям постраждалим. А тих, хто відзначився у боях, чекали військові нагороди. Ордени Росії цінувалися особливо високо. Вони давали такі привілеї, що й змінювали становище особи у суспільстві. б) Перебудова комплектованя армии.

Мілютін зумів довести Олександру 2 всю несправедливість станової військового обов’язку й необхідність скасування її. Адже військову службу раніше несло лише подданное стан, тобто. селяни і міщани. Проте, аби переконати царя запровадити загальну військову службу, знадобилося не бракує часу. Спочатку на ініціативи Мілютіна в 1862 р. було створено особлива комісія з перегляду рекрутського статуту під керівництвом Державної ради М. І. Бахтіна. До складу цієї комісії ввійшов ряд представників Військового міністерства на чолі з генералом Ф. Л. Гейденом. Робота комісії рухалася вкрай медленно.

Ідея рівності всіх станів для несення цієї тягчайшей військової повинності знайшов собі непримиренних противників серед тих верств українського суспільства, на що вона досі не поширювалася. Кріпосники з усіх сил пручалися всесословной військового обов’язку, який змусив б «благородне» дворянство відбувати її нарівні «з мужичьем».

Особливо старалися фельдмаршал А. І. Баратинский, шеф жандармів П. А. Шувалов, «всебічний консерватор» Д. А. Толстой, військовий письменник і публіцист генерал Р. А. Фадєєв. Звернувшись до підтримці М. И. Каткова і К. П. Победоносцева, вони заохочували виступи у друку противників військових реформ, неправильно витлумачуючи і осуджуючи що готуються нововведения.

Найбільш сильним нападкам піддавалося намір ліквідувати застарілу рекрутську систему комплектування армии.

Реакційні діячі і публіцисти, посилаючись на можливість маніфест про вільності дворянства, відстоювали свою станову недоторканність. Шувалов, наприклад, пропонував тримати освічену молодь у армії «окремо від войска».

Навіть купці обурювалися те що, що не можна буде відкупитися грошима від рекрутчини. Внаслідок цього реформа, задумана в 1862 р. Милютиным, якого підтримував великий князь Костянтин Миколайович, було проведено лише у 1874 р. Сильним поштовхом до цього послужила франко-пруська війна 1870 р. Пруссія, ім'я велику військову службу, краще влаштовану армію, більш розвинених солдатів, розгромила Францию.

7 листопада 1870 р. військовий міністр представив записку «Про головних засадах особистої військового обов’язку», схвалену імператором. Через 10 днів розробки запропонованих заходів «найвищим велінням» було створено дві комісії: одна — за статутом про військового обов’язку, інша в питанні про запасних, місцевих, резервних військах і державному ополченні. Головою обох комісій призначили начальник Головного штабу генерал Гейден. Загальне керівництво їх роботою очолив Д.А. Мілютін. Комісія про військового обов’язку була підібрана з представників різноманітних міністерств та. Для її засідання запрошувалися представники не лише вищої бюрократії, а й різних верств і окремих груп населения.

Для кваліфікованої підготовки різних глав статуту комісія поділили на виборах 4 відділу. Перший відділ розробляв питання про терміни служби й пільги з відбування військового обов’язку, другий — повернення призываемых на службу, третій — про грошових витратах за призовом, четвертий — про вольноопределяющихся і військової замене.

Інша, так звана Організаційна комісія, почала працювати в початку січня 1871 р. Воно складалося переважно з військових і подразделялась на 9 отделов:1) про організацію піхотних частин, службовців кадрами для формування у час резервних і запасних військ; 2) про артилерійських і інженерних частинах; 3) про кадрах гвардійських частин; 4) про кадрах кавалерії; 5) про порядок числення і призову чинів запасу; 6) про інтендантських і артилерійських запасах і обозах; 7) о козацьких військах; 8) про іррегулярних милициях; 9) про державному ополченні. У 1872 р. Організаційна комісія було значно посилено з допомогою запровадження її склад кількох командувачів військовими округами.

Представляють певний інтерес обговорювані на засіданні цієї комісії проблеми, пов’язані із можливістю застосування у Росії територіальної системи. Зазвичай слушно зазначає у своїй дослідженні М. М. Осипова, опікується цими питаннями знову набувають актуальність в зв’язки Польщі з проведеними до армій реформами.

Нагадаємо, територіальна система комплектування передбачає поповнення військ особовим складом з допомогою призовних контингентів, прибуваючих поблизу місць дислокації військових частей.

Така система полегшує відправку призовників до своєї частини, скорочує пов’язані з цим витрати, дозволяє залучати військовозобов'язаних на військові збори з мінімальним відривом від продуктивної праці і проводити отмобилизование військ у найкоротші терміни. Разом про те цю систему за браку чисельності призовників околицях дислокації військових частин утрудняє їх укомплектування необхідними фахівцями. Є та інші изъяны.

Організаційна комісія, визнавши неможливість повного застосування в Росії територіальної системи, одностайно доходить висновку: «У устрої армії застосувати з почав територіальної системи тільки те, за умовами нашої Батьківщини може бути із пользою застосована, зберігаючи можливість переміщення і зосередження військ, але допускаючи постійне, з певних районів, комплектування кожній частині армії у мирний час і поповнення її до військового складу, при приведення на військове положение…».

Виходячи з цього, було вирішено у проекті Головного штабу розділити всю Європейську Росію ділянки комплектування (біля однієї чи кількох повітів). Кожен ділянку мав забезпечити комплектування не менше піхотного полку, одного окремого батальйону, двох батарей артилерії, одного ескадрону кавалерии.

Після закінчення сумлінної роботи комісії про військового обов’язку Д. А. Мілютіна 19 січня 1873 р. подав Державна рада велику записку, подібно яка висвітлювала хід її діяльність. Як додатку до записці було винесено проекти Статуту про військовий повинності і Положення про державному ополченні. Під час обговорення проекту всесословной військової повинності про Державному раді розгорнулася жорстка і непримиренна боротьба. Деякі із членів ради вважали цю реформу передчасної, решта потребували привілеїв для дворянства.

Нарешті 1 січня 1874 р. закону про військового обов’язку затвердили Олександром 2. По прийнятому становищу військового обов’язку підлягали все без винятку особи чоловічої статі у віці 21 — 40 лет.

У «загальних економічних засадах» сказано, що «захист батьківщини становить священну обов’язок кожного російського гражданина».

Наймати за себе мисливців чи відкупитися грошима було заборонено. Усі досягли 20 років зобов’язані приписатися до свого закличному ділянці і вийняти жереб. Особи, вынувшие номер, тягне до зарахуванню на службу, надходив у ряди військ, а інші звільнялися назавжди і безповоротно обов’язків надходження на службу, але до 40 років зараховувалися у державницьке ополчение.

Встановлення обов’язкової військового обов’язку, по-перше, підняло звання воїна, а по-друге, залучило до лав армії дуже багато осіб, належав до вищим станам і взагалі здобули освіту, тоді як у які діяли законам такі особи колись звільнялися від рекрутської повинности.

«Мілютін звернув функції захисту батьківщини, — писав А. Ф. Коні, — із суворої тяготи багатьом в високий борг всіх і з одиничного нещастя в загальну обязанность».

Загальний термін їхньої служби за новим законом встановлювався в 15 років, їх 6 років на дійсною служби й 9 років у запасі, на флоті - 10 років, з яких 7 складали справжню службу і трьох року — про запас. Особи, закінчили навчальними закладами, могли надходити вольноопределяющимися на скорочені терміни служби. Для мають вищу освіту термін їхньої служби встановлювався в 6 місяців (14 років у запасі), для призовників з початковим освітою — 4 року (про запас 11 років). Допускалися відстрочки до закінчення освіти і зменшення терміну дійсною службы.

У 1876 р. термін дійсною служби було скорочено до 5 років, пізніше він неодноразово змінювався — то скорочувався (до 3−4 років), то збільшувався (до 5 лет).

Від військової служби звільнялися тільки той, мають фізичні недоліки. Пільги встановлювалися ще й по родинним станом: не призивалися єдині сини і єдині годувальники сім'ї. За статутом заборонялася заміна та найм.

У принципі так навчання солдатів передбачалося, що сила держави над однієї чисельності військ, а й у моральних та розумових якостях цього войска.

У армії стали розвивати солдатів, навчати, піднімати морально. Були обмежені телесняе покарання й кулачна розправа. Новий Закон мав велике значення й у підвищення народного образования.

У рескрипті Олександра 2, оценивавшем заслуги Д.А. Мілютіна, говорилося: «Перейнятий гарячої дбайливістю про корисність армії й загальному благо держави, ви змирилися у внесеному вами в Державний рада проекті до примноження як матеріальної, але переважно моральної сили війська, а той час реалізував не врахували необхідності огорожі інших важливих інтересів: побуту сімейного, промисловості, торгівлі та мистецтві, особливо освіти у всіх його степенях».

Новий Закон вплинув складу армії, зробивши її більш молодою, внаслідок скорочення дійсною служби, і однородною, віком нижніх чинов.

Запровадження всесословной військового обов’язку дозволило збільшити чисельність армії, створити навчений резерв до 550 тис. людина, необхідний розгортання армії у час, і навіть сприяло перетворенню Збройних Сил Росії у сучасну масову армию.

У державне ополчення мали зараховуватись особи, не що відбувалося зовсім військової служби, в тому числі выслужившие належне число леї (дійсною служби й запасу). Граничний вік перебування у ополченні встановлювався у 40-річному віці. Пізніше він збільшили до 40 лет.

Разом про те закон ні остаточно послідовний. Значна частка власності «інородчєскої» населення усувалася від військового обов’язку (уродженці Середню Азію, Казахстану, деякі народності Крайньої Півночі). Звільнялися від призову особи духовного звання, меноніти, окремі групи колоністів, діячі науку й искусства.

Дані, показники призову протягом семирічного віку після ухвалення закону про всесословной військового обов’язку, представлені у таблице.

З даних видно, що зростання відсотка призываемых, отримали пільги по родинним станом, становив у середньому 51,5%.

Особи, звільнені від служби по заліковим квитанціям, не налічували навіть 0,01%. Слід зазначити, що залікові квитанції продавалися урядом за кількістю які почали ряди армії мисливців, а також видавалися як окремим сім'ям і обществам:1) за ратників, що залишилися військовій служби або померли, перебувають у ополченні; 2) за зданих в рекрути понад набору і т.д.

Характерно, що з кожним роком збільшувалася число осіб, яким було надано відстрочки по образованию.

в)Перевооружение армии.

Переозброєння армії відбувався за кілька етапів й остаточно завершилася 70-ті роки. Приблизно до 1867 р. проводилася заміна гладкоцівкової зброї нарізним, заряжающимся з дула, потім вводилася нарізну зброю, заряжающееся з казенної части.

По височайшому повелінню 15 березня 1869 р. на Військове міністерство було покладено завдання в найкоротші терміни переозброїти армію скорострільними ружьями.

На зміну нарізної, заряжающегося з дула рушниці, прийшло заряжающееся з казенної частини спочатку системи Глечик (Кренке-Гогенбург — австрійський зброяр, винахідник у сфері стрілецької зброї. Гвинтівка Глечик мала найбільшому прицілом на 600 кроків і чи заряжалась з казенної частини), потім Карла (винахідник у сфері стрілецького зброї, гвинтівка його системи відрізнялася скорострільністю і міцністю устрою) і, нарешті, берданка (однозарядная гвинтівка калібру 4,2 лінії - 10,67мм). Розроблено вона відрядженим США російськими інженерами полковником А. П. Горловим і капітаном До. І. Гуниусом за сприяння американського полковника Х. Бердана. Створено під патрон з металевою гільзою, заряжалась з казенної частини, мала відкидний затвор. Наприкінці 1960;х років вона було прийнято на озброєння російської армії під назвою «малокаліберна стрілецька гвинтівка зразка 1868 року системи Бердана № 1». У її справедливо назвали «російської винтовкой».

У 1970 р. на озброєння було прийнято удосконалений зразок берданки зі ковзним затвором. Були 3 типу цієї гвинтівки (піхотна, драгунська і козацька), і навіть карабін, различавшиеся довгою, масою і незначними змінами конструкції. Піхотна берданка мала дальність стрільби 1100 метрів і швидкість до 8 пострілів в минуту.

У компанію 1877 — 1878 рр. все три типу рушниці (Глечик, Карла і Бердана) перебували на озброєнні російських войск.

На 1 січня 1877 р. наявність стрілецької зброї у російській армії виражалося табл.

Особливо інтенсивно, як було зазначено розподілено це стрілецьке зброю. З які були 48 піхотних дивізій 27 озброєні гвинтівками системи Глечик, 16 — новими малокаліберними гвинтівками і п’яти дивізій у складі розташованих на Кавказі - голчастими гвинтівками системи Карле.

Стрілецькі батальйони були оснащені скорострільними малокаліберними гвинтівками зразка 1868 р. (т.зв. Бердана № 1). На озброєнні військ окремих округів (туркестанського і двох Сибірських) перебували гвинтівки системи Карла. Драгунські полки забезпечувалися гвинтівками системи Глечик і лише окремі полки озброєні малокаліберними драгунськими гвинтівками. Гусарські і уланские полки з 1875 р. постачалися малокаліберними кавалерійськими карабінами. Нарешті, в козачі полки поставлялися малокаліберні козачі винтовки.

Отже, до початку російсько-турецької війни у 1877 р. лише третя частину всієї піхоти була озброєна малокаліберними гвинтівками, більша ж частину їх забезпечувалася рушницями системи Крынка.

Пістолети у військах повсюдно замінялися револьверами система Смита-Ватсона, зразка 1871, 1874 і 1880 гг.

Відповідно з новими вимогами до озброєння трансформувалася вітчизняна військова промисловість. Передусім була перебудована діяльність Тульського, Іжевського і Сострорецкого збройових заводів. Військові заводи зазнали корінний технологічної реконструкції. Знадобилося створення нових промислових підприємств і виробництв. Було прокладено кілька стратегічних залізниць до західних кордонів і південь. У 1870 р. створено спеціальні залізничні войска.

Для переозброєння артилерії надзвичайно важливе значення мало створення Обухівського і Пермського сталепушечных заводів, і навіть досягнення російських учених й інженерів П. М. Обухова, Н. В. Калакуцкого, О. С. Лаврова, М. У. Маиевского, і др.

Так, завдяки відкриттю П. М. Обухова у Росії у світі стали створюватися стволи знарядь з литої стали. У результаті 60-ті роки Росія поруч із Німеччиною перетворилася на монополіста із виробництва сталевих знарядь. Проте за умов загальної економічної відсталості повністю подолати залежність російської армії від закордонних поставок не удалось.

У польовий артилерії в 1866 р. встановлено, як зразки знарядь сталеві гармати 9 балів і 4-х фунтові, а 1970 р. запроваджені скорострільні гармати. У облогової артилерії замість гладкоствольних знарядь засновані нарізні, а замість мідних — стальные.

Велика роботи з переоснащення артилерії проведена під безпосереднього керівництва генерала А. А. Баранцова.

Почалася перебудова фортець за планом, складеного генералом Э. И. Тотлебеном. Але вона була завершено через брак средств.

Перехід до нового озброєння заохочував розвиток військової теорії. У цей час з’явилися роботи великих військових теоретиків Д. А. Милютина, Р. А. Леера, М. І. Драгомирова та інших. Праці їх за питанням стратегії, тактики та військовою історії надали великий вплив, як у хід на самих військових реформ, і в розвитку військового мистецтва у 2-ї половині 19 В.

р) Зміна на бойовий выучке.

Переозброєння армії внесло суттєві корективи, і в бойову підготовку. Ставилося завдання вчити війська лише з того що необхідно на війні. Було видано низку інших статутів, наставлянь і навчальних пособий.

Наприклад, в Військовому статуті про стройової і піхотної службі 1862 р. багато уваги приділялося одиночному навчання. У 1863 р. запроваджено Дисциплінарний статут і видано спеціальний наказ з навчання рекрутів, в якому наказувалося навчати навчання з рушницею, заряжению і стрільбі, правилам рассыпного і шереножного ладу при неодмінній умові свідомого засвоєння. Серйозно значення надавалося навчання стрільбі в мета, стройової і вогневої підготовці, застосуванню до тієї місцевості, саперному делу.

З початку 1970;х років, як тактичні вчення, і стрільби артилерії починають проводитися за умов, наближеним до бойовим умовам. З метою доведення мистецтва «цільною» стрільби польовий артилерії «до можливої ступеня досконалості» вводилася нову програму практичних стрільб, збільшувалися грошові заохочення — призи навідникам за відмінну стрілянину. Під час проведення бойових стрільб практикувалася зміна обслуги і лафетів у знарядь, викликалися запасні навідники, змінювалися коні Пржевальського й упряжки і т.п.

Для підготовки кавалерії до пробегам великі відстані відбувалися прискорені марш-маневры на далекі дистанции.

Значно було посилено фізичне виховання солдатів. У військах викладали гімнастику фехтування, створювалися гімнастичні містечка, споруджувалися різні зміцнення, які солдати навчалися штормувати. Більше турботи виявлялося про підвищення грамотності серед солдатів. Видавалися спеціальні солдатські журнали, відкривалися ротні і полкові бібліотеки. У військових академій, соціальній та великих центрах дислокації військ у певні дні усім охочим практикувалися лекції з різних питань військових знань. Поруч із в тактичної підготовці військ зберігалися окремі старі принципи (зімкнутий лад, недостатнє використання можливостей нового озброєння: скорострільності, стрільби на далекі дистанції, по закритим цілям). Відпустку снарядів для стрільби був дуже обмежений. Як і раніше ігнорувалася стрілянина з коны і дії пішому строю. Кавалерія була слабко підготовлено до нанесення розвідувальної службы.

Д) Зміни підготовкою військових кадров.

Заради покращання підготовки офіцерського корпусу о середині 1960;х років було проведено реформа військово-навчальних закладів де по смерті генерал-ад'ютанта Ростовцева головним начальником в 1860 — 1862 рр. став великий князь Михайле Миколайовичу. Відповідно до потребами було зменшено кількість цих установ і поліпшено якість навчання у них.

Загальне освіта була відокремлена від спеціального, розширено доступ особам недворянського походження. У 1863 р. у складі Військового міністерства створено Головне управління військово-навчальних закладів, очолив яке М. У. Ісаков, став безпосередній керівник реформи військової освіти ще. Управління, заменившее Головний штаб його імператорської величності по військово-навчальних закладам, відало усіма військово-навчальними закладами, крім спеціальних, які у віданні відповідних управлінь і Головного штабу. Для узгодження діяльності всіх військово-навчальних закладів Військового міністерства був заснований Головний военно-учебный комитет.

У 1862 р. офіцерські класи Морського корпусу перетворилися в Академічний корпус морських наук. У 1863 — 1866 рр. 12кадетских корпусів замінили військовими гімназіями (їх було більше). Військові гімназії були середніми навчальними закладами військового відомства типу реальних училищ. Вони готували вихованців до вступу у воєнні училища. Курс навчання був 6-річна, з 1874 р. — семирічний. У 1863 р. створено нові військові училища. Для підготовки піхотних, кавалерійських козацьких офіцерів з 1864 р. запровадили юнкерські училища з терміном навчання 2 року, у яких приймалися юнаки, закінчили середні навчальні заведения.

З 1876 р. у воєнні навчальними закладами стали прийматися особи із усіх станів. Попри це, більшість юнкерів була з дворян. А у деяких привілейованих училищах навчалися майже дворяне.

Знову запроваджений порядок виробництва, у офіцери передбачали обов’язкове закінчення курсу юнкерського училища чи здачу за нього встановленого экзамена.

У 1868 р. задля забезпечення контингенту юнкерських училищ 8 военно-начальных шкіл були реорганізовані у військові прогимназии.

Реформа торкнулася і вище навчальними закладами — академії. Вони переглядалися навчальні плани і программы.

Крім існували Миколаївській академії Генерального штабу, Миколаївській інженерної, Михайлівській артилерійської і Медикохірургічної академії, в 1867 р., як вище, відкрилася Александровська военно-юридическая академия.

Слід сказати, що у Артилерійської академії працювали відомі вчені - професор балістики М. У. Маєвський, професор технологій А. В. Гадолин, видає математик П. Л. Чебышев. Високий науковий авторитет в 60 — 70-ті роки Медико-хирургическая академія, стала центром передовий медичної думки у Росії. Серйозні перетворення на неї, були пов’язані із конкретними іменами президента академії професора хірургії П. О. Дубовицкого і визначного науковця секретаря відомого хіміка М.М. Зиміна. При академії було організовано наукові інституції - анатомофізіологічний, естественно-истирический, і навіть великий клінічний госпіталь. Серед професорів академії були видатні вчені С.П. Боткін і І.М. Сеченов.

У 1872 р. при академії відкривалися перші у Росії жіночі курси учених акушерок, де слухачки отримували вище медичне освіту. У 1877 р. з урахуванням Академічного курсу морських наук була створена Морська академия.

Загалом до 1880 р. серед військово-навчальних закладів значилося: 6 військових академій, 6 військових училищ, 18 військових гімназій, 16 юнкерських училищ, 8 прогимназий, Пажеський і Фінляндський корпусу зі спеціальними класами, підготовчий пансіон Миколаївського кавалерійського училища і Морський корпус.

Реформа військово-навчальних закладів дозволила значно зменшити некомплект офіцерів і різко підняти рівень їхнього подготовки.

Оновлення іррегулярних військ. Вагомі перетворення поширювалися і іррегулярні війська (війська, які мали єдиної й постійної організації, або що вирізнялися від регулярних військ системою комплектування, проходження служби й ін. У Росії її у 18-ти — початку 20 ст.- козачі війська і др.).

На початку 1871 р. у веденні Військового міністерства перебували такі козачі війська: Донське, Терское, Астраханське, Уральське, Оренбурзьке, Сибирское, Семиреченское, Забайкальское, Амурське; Енисейский і Іркутський кінні полиці та три козачі піші команды.

Видано нові положення про військового обов’язку та військовою службі козаків. Козаки отримали «нове озброєння. Козацькі частини, колишні на дійсною службі, поставлено у рівні з регулярними військами. Передусім перетворення проведено шести козацьких військах: Донському, Уральському, Оренбурзькому, Семиреченском, Забайкальський і Амурском. Новий статут про військового обов’язку пізніше був у чотирьох козацьких військах: Кубанському, Терском, Астраханском і Сибирском.

Деякі перетворення торкнулися й дуже званих інородницьких військ. На початку 1871 р. на службі перебували такі частини: лейб-гвардії Кавказький ескадрон Власне Його Величності конвою, Дагестанський і Кутаїський конно-иррегулярные полки, міліція; Дагестанська, Терська, Андийская і Кубанська, Грузинська піша дружина і Гурийская піша сотня. В усіх цих частинах полягала на службі за списками 131 офіцер і 5612 нижніх чинів. Для новобранців з Кримських татар і башкир Оренбурзької губернії був у 1874 р. утворені Кримський, Татарський і Башкирський ескадрони, невдовзі переформовані і дивізіони. З грудня 1876 р. по розпорядженню головнокомандувача Кавказької армією почалося формування нових інородницьких частин на Кавказе.

Щодо новизни реформ області просвещения.

Народне освіту також привернула до себе увагу царя. Особливо важливого значення мало цьому плані видання нового і спільного статуту російських університетів 18 липня 1863 р., у проведенні якого, по ініціативи міністра народної освіти А.В. Головкіна, брала участь особлива комісія при головному правлінні училищ, складена переважно з професорів Петербурзького університету. Статут надавав університетам досить широку автономію: вводилася виборність ректора, деканів, професорів, університетський Рада отримав право самостійно розв’язувати всі наукові, навчальні та адміністративно-фінансові питання. На зв’язку з недостатнім розвитком університетів, відповідно все швидше початку розвиватися наука.

Відповідно до затвердженого 14 червня 1864 р. Положення про початкових народних училищах, освітою народу спільно мали займатися держава, церква Косьми і суспільство (земства і города).

19 листопада 1864 р. з’явився новий статут про гімназіях, який проголошував рівність на час вступу всім станам. Однак через високої оплати це були доступні лише дітям забезпечених родителей.

Звернуто була увага і жіноче освіту. Вже 60-ті роки замість колишніх закритих жіночих закладів почали налагоджувати відкриті, з припущенням дівиць всіх станів, причому нові заклади містилися в відомстві установ імператриці Марії. Такі гімназії стало стверджувати і Міністерство народної освіти. У 1870 р. 24 травня затверджено було нове Положення про жіночих гімназіях і прогимназиях Міністерства народного освіти. Потреба до вищої жіночому освіті призвела до установі педагогічних курсів та вищих жіночих курсів у Петербурзі, Москві, Києві, Казані і Одессе.

Щодо новизни реформ області печати.

Глибоке й сприятливий впливом геть розвиток громадського самосвідомості справила ще й реформа печати.

У 1857 року уряд поставило на чергу питання про перегляд цензурного статуту. Після дозволу поїхав у 1858 року обговорювати у пресі проблеми громадської життя і діяльність уряду різко побільшало періодичних видань (1860 рік — 230) і назв книжок (1860 рік -2 058).

Вже 1862 р. Головне управління цензури було закрите і частину його обов’язків покладено Міністерство внутрішніх справ, іншу — безпосередньо на міністра народного просвещения.

6 квітня 1865 р. було затверджено «Тимчасові правила про пресу», які звільняли від попередньої цензури оригінальні твори обсягом не менш як десять, а перекладні - щонайменше двадцяти листів, і деякі періодичних видань на розсуд міністра внутрішніх справ. Для періодичних видань додатково вимагалося і великого грошової застави. Від цензури звільнялися офіційні й наукові издания.

«Тимчасові правила про пресу» діяли практично змін у протягом 40 лет.

[pic].

Віра Засулич.

Терористка, замах чим Олександра ІІ не увінчалося успіхом. Після довгих роздумів і чимало нагуде вших судового розгляду балу виправдана і осво бождена. [8,3].

Глава III. Убивство императора.

Імператор Олександра Другого, що викликав захват і подив освічених людей всього світу, він і недоброзичливців. Що Мали нікому не зрозумілі мети, організатори створили низку замахів життя государя, складав гордощі й славу Росії. 1 березня 1881 року государ, за якого численне населення готовий був покласти життя, помер мученицькою смертю від злочинницькій руки, кинула розривної снаряд.

У цілому цей фатальний день государ імператор Олександра Другого вирішив виготовити розлучення (порядок розсилки щоденних караулів змінюють). Шлях лежав по вузької вулиці, составляемой садом великої княгині, обгородженим кам’яним муром в зростання чоловіки й гратами Екатеринского каналу. Місцевість дуже непроезжая, і якщо справедливо, що государ обрав її через отриманих анонімних загроз, важко собі уявити, чому на цьому шляху чекала його засідка, — хіба оскільки помітили у ньому велике, проти звичайного, число поліції. Хай не пішли, але государевого карета доїхала до Театрального мосту, пролунав вибух, взломавший задок карети, яка відразу зупинилася. Государ вийшов із неї неушкоджений, але кинутої бомбою був смертельно поранений одне із конвойних, скакавший ззаду, і саперний офіцер, що йшов тротуаром вздовж кам’яною стіни Михайлівського саду. Кучер государя, відчуваючи біду, обернувся до нього зі цап: «Їдьмо, государ!». Поліцмейстер, скакавший ззаду, вискочив із саней з тією ж проханням їхати скоріш. Але імператор, не слухав і зробив кілька кроків тому: «Хочу бачити своїх поранених». Саме тоді натовп встигла зупинити здорового здорованя, кинув бомбу. Государ обернувся щодо нього: «То це скільки ти хотів мене вбити?». Не успіх він договорити, як друга бомба розірвалася проти нього, і він опустився зі словом: «Допоможіть». До нього кинулися, підняли, у сани поліцмейстера (яка сама отримав 45 ран дрібними осколками бомби, але й однієї смертельної) і повезли. Згодом з гаком, в 3 години 35 хвилин пополудні, Государ Олександра Другого помер Зимовому дворце.

Убивство імператора видатний російський філософ В. В. Розанов назвав «поміссю Безумства і Подлости».

Політичне заповіт Олександра ІІ знищено. Олександр III, у свідомості своїх колишніх помилок й у прагненні повернутися до ідеалу царів Московських, звернувся безпосередньо до народу з маніфестом, у якому затверджувалися непорушність самодержавної влади й виняткова відповідальність самодержця перед богом. [8,2].

Заключение

.

Александр II залишив глибокий слід історії, йому вдалося зробити це, за боялися взятися інші самодержці - звільнення селян від кріпосного гніту. Плодами його реформ ми користуємося і з нинішній день.

Ми розглянули основні перетворення і реформи, проведені Олександром II. Основна реформа його царювання — звільнення селян — від початку змінила порядок, існуючий перед цим і спричинила у себе все інші реформы.

Внутрішні реформи Олександра ІІ можна порівняти за масштабом успіхів хіба що з реформами Петра I. Царь-реформатор зробив справді грандіозні перетворення без соціальних катаклізмів і братовбивчої войны.

З скасуванням кріпацтва «воскресла «торгово-промислова діяльність, до міст ринув потік робочих рук, відкрилися б нові сфери для підприємництва. Між містами і повітами відновилися колишні зв’язку й мають місце новые.

Падіння кріпацтва, вирівнювання всіх перед судом, створення нових ліберальних форм життя сприяли свободі особистості. А почуття цієї свободи пробудило бажання розвинути її. Створювалися мрії встановити нових форм сімейної й суспільної жизни.

У його правління Росія міцно зміцнила свої взаємини із європейськими державами, дозволила численні конфлікти з що сусідять странами.

Трагічна смерть імператора сильно змінила подальший розвиток історії держави та саме всі ці події привело через 35 років Росію загибель, а Миколи II до мученическому венку.

Я хотів би закінчити словами А. А. Кизеветтера про правлінні Олександра II:

" Якщо мистецтво правити полягає у умінні вірно визначати назрілі потреби епохи, відкривати вільний вихід що губиться у суспільстві життєздатним і плідним прагненням, я з висот безпристрасності умиротворити взаємно ворожі партії силою розумних угод, — то мушу визнати, що імператор Олександр Миколайович вірно зрозумів сутність заклику за достопам’ятних 1855−1861 роки своєї царювання. «.

1. «Історія Росії із давнини донині» під редакцією М. Н. Зуева,.

Москва, «Вищу школу», 1998 год.

2. В. В. Каргалов, Ю. С. Савельев, В. А. Федоров «Історія Росії із найдавніших часів до 1917 року», Москва, видавництво «Російське слово», 1998 год.

3. З. Ф. Платонов «Лекції з російської історії «, Москва, издательство.

" Вищу школу ", 1993 год.

4. З. Ф. Платонов «Підручник російської історії «, Санкт-Петербург, фирма.

" Стройлеспечать ", 1993 год.

5. З. Ф. Платонов «Зібрання творів », т. 1.

6. «Допомога за історії Батьківщини для що у вузи» під редакцией.

А.С.Орлова, А. Ю. Полунова і Ю. О. Щетинова, Москва, издательство.

«Простір», 1994 год.

7. У. А. Федоров «Внутрішня політика російського самодержавства у другій половині ХIХ століття », Москва, видавництво «Манускрипт », 1993 рік. ———————————- Виконав: Учень 9 «Д» класу середньої школи № 31 Зубков Микола Перевірила: Корочкина, А .М.

Иркутск 2002.

[pic].

Александр II Николаевич.

(17.04.1818. 1.03.1881).

Император Всероссийский.

(18.02.1855 — 1.03.1881).

|Жить для століть у велич народному, | |Для блага всіх — своє позабувати, | |Лише голосі батьківщини вільному | |З смиренністю справи свої читати… |.

Жуковський В.А.

[pic].

[pic].