Володимир Винниченко

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА.

Протягом усієї історії Український народ, не мав іншої інституції, Яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Протягом віків вона був виразником й носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру й національну свободу. Для українців вона завжди якщо національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбонна для французів, Карловий університет для чехів, Ягеллонський для поляків.

Ще до виникнення Києво-Могилянської колеґії, згодом Академії, на землях, населених українцями, уже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та ієзуїтами. З книжки Антуана Жобера «Лютер й Могила «(Париж, 1974) дізнаємось, що в кінці XVI ст. — на початку XVII ст. в Україні існувало близько десяти колеґій. А генуезьці заснували свою колеґію в Києві ще століттям раніше. Всі ці заклади було неможливо не підносити й не поширювати серед місцевого населення ідеї значення освіти й науки в суспільному житті. Алі через конфесійно-культурну відмінність й відчуженість від духовних традицій життя українського народу ці ідеї було неможливо тут глибоко вкоренитися.

Попри всю їхнього привабливість, смердоті слугували справі покатоличення та полонізації української молоді, відривали її від мови, віри, звичаїв, духовних й моральних традицій власного народу, вели до втрати нею національної ідентичність. Прилучення до універсалій європейської культури здійснювалося в цих колеґіях не через органічне поєднання загальнолюдського й національного, а ще через відторгнення від вітчизняної основи. Для українського народу, який боровся за своє виживання, збереження і передачу наступним поколінням своєї культури, ці школи були непридатними, оскільки вели до цілком протилежних результатів. Тому укра-їнські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти й використання нею здобутків в галузі науки й культури інших народів.

Києво-Могилянська академія був першим вищим учбовим закладом, що відповідав запитам й потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних й суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви й держави.

Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-національний рух, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, й в умовах посиленого наступу на соціальні й духовні інтереси українців швидко набравши характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські і духовні, інтелі-генція й козацтво про «єдналися до справ захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням смердоті вважали виховання громадян, гідних своєї історії й відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром життя ставши Київ. Осі чому до Києва потягнулись культурно-освітні діячі із різних земель України, особливо із тихий, де польсько-католицький гніт ставши нестерпним.

Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистянський, письменник, автор історичного твору «Полинодія «(1622); Памва Берінга, лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор «Лексикону славенороського» (1627), удостоєний в Києві титулу «архитипографа церкви Руської»; Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор; Лаврентій Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, «чоловік словеснійша, дидаскал й витія»; Кирило Дорофеєвич, Олександр Митура, Андрій Ніколаєвич та інші.

Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво-Печерського монастиря под покровом архімандрита Єлисея Плетенецького.

Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їхнього бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала і знатна киянка з шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615 р. вон вписала до Київських маґістратських книжок дарчу, за якою свій дім із землею й «всіма до нього належностями» дарувала под фундування монастиря і школи для дітей «народу православного… А щоб несучи фундація скуток свій брала, — писала Гулевичівна, — то тепер у тому двір школу впровадила і впроваджую». Таким чином, 15 жовтня 1615 р. розпочала свою діяльність школа, котра ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії.

Колі Галшка Гулевичівна дарувала свій край зазнала школа і монастир, то саме цим вона підтримала Київське братство, яку того годину формувалося в Києві, але й, не маючи пристановища, ще не заявило про собі. Тепер Київське братство мало свій край, юридичну адресою. Братерства под його опіку і передавалася заснована Галшкою школа.

Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до братства, що мало неабияку ваги в становленні й розвитку Київської братської школи. За дарчим записом Гулевичівни на дарованій нею землі фундувалася не лише школа, а і монастир. Те був також традиція українських братств: смердоті гуртувалися біля монастирів, чи створювали їхні із метою підтримки шкіл, їхнього учителів й неймущих учнів, друкарень тощо. Таким ставши й Братський Богоявленський учительний монастир у Києві, історія якого тісно пов’язана із історією Києво-Могилянської академії. Першу церкву — Богоявленську із приділом Благовіщення збудував у ньому гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

1634 р. на місці старої, дерев «яної церкви гетьман Іван Мазепа звів нову кам «яну, в козацькому бароковому стилі. Вона стала окрасою всього Києва, провідним архітектурним центром Подолу. На шкода, 1934 р. Богоявленський храм був зруйнований радянською владою, котра завзято боролася із традиційною духовністю українського народу.

Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмани Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного. Він був не лише талановитим полководцем, але й і мудруємо політиком, добро розумів значення національної освіти і виховання. Є дані, що уже в Острозькій школі, вихованцем якої був Сагайдачний, він цікавився справами захисту вітчизни і православної релігії від утиску чужинців. 1620 р. гетьман Сагайдачний вступає до Київського братства «зі усім Войськом ». Таким чином, Братство і школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема, конче необхідну для становлення української державності освіту й науку. Окрім того, як член Братства і опікун Києво-Братського училищного монастиря, Сагайдачний підтримував їхнього матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві, Сагайдачний майже все своє майно і гроші заповів Київській, а також Львівській й Луцькій школам «на науку й виховання бакалаврів учених дітям християнським за чим бі наука тривати могла вічнії й потомні часи » .

Віддаючи шану славному гетьманові, неперевершеному керманичу Війська Запорізького, поховали кияни його в неділю «проводную» 10 апреля 1622 р., із великим плачем Запорозького війська й всіх людей православних" на землі Київської братської школи при Богоявленській церкві. На плиті надгробній вирізьбили: «Тут зложив Запорізький гетьман свої кості, поранень на війні за вольності вітчизни». Спудеї школи вшанували пам «ять свого заступника урочистими «Віршами на жалісний льох», складеними спільно із ректором Касіяном Саковичем. На честь Петра Сагайдачного стоїть у глибині двору дерев «яний хрест, зведений як данина пам «яті наших днів.

Традицію, покладену Петром Сагайдачним — підгримувати Київську братську школу, продовжили і наступні гетьмани Війська Запорізького і України, зокрема, Іван Петрижицький, Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа та інші. Б. Хмельницький, зокрема, так писавши про Київську колеґію: «Понєже несть завгодно зокрема ті місце святеє, котре предкі наші, а найпаче Петро Конашевич Сагайдачний спорудив, так пам «ять вічная якщо від тихий училищ братських київських».

Вище говорилося, що лаврські вчені вступили до братства. Таким чином, Київська братська школа від початку отримала добрих учителів. Серед них були такі відомі вчені, автори книжок й підручників, як Ісайя Копинський, Захарія Копистенський, Лаврентій Зизаній, Олександр Митура і інші.

Варто згадати і перших ректорів. Посада ректора із «явилася із самого початку заснування школи. Перші її ректори були відомі своєю вченістю в усьому просвіченому слів «янському світі. У І615−1619 рр. ректорував Іов (у світі Іван Матвійович) Борецький, викладав у Львівській братській школі, був її ректором. З його ім «ям заговорили українською у «язаний цілий період в просвітницькому русі України. Був гарячим прихильником поширення освіти серед народу. Вважав, що саме від освіти залежить суспільний прогрес. Свою педагогічну, просвітницьку, письменницьку діяльність він підпорядкував вирішенню найголовнішої тогочасної проблеми — пробудженню національної свідомості українців, захисту православної церкви і визволенню вітчизни від іноземного гніту. З 1619 р. Борецький — настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 1620 р. обраний митрополитом Київським.

У 1619−1620 рр. ректором Київської братської школи був Мелетій (у світі Максим) Смотрицький. Сін Першого ректора Острозької школи Герасима Смотрицького. Навчався в Острозі і Волинській академії. Мав ступінь доктора філософії і медицини. Письменник-полеміст, автор «Треноса «(1610) і інших творів, один з засновників філологічної науки в Україні, автор «Граматики словенської «» (1619), що був відома у всьому вченому, насамперед слів «янському світі.

Третім ректором Київської братської школи у 1621−1624 рр. був Касіян (у світу Калліст) Сакович. Навчався в Краківській та Замойській академіях. Знав багато мов, володів поетичною майстерністю. Його вірші є взірцем поетичного мистецтва того години. Відомий Сакович й як автор підручників із філософії для братських шкіл. Ті, що керівництво школою і викладання в ній здійснювали такі високоосвічені і талановиті люди, дає підставу вважати, що навчальна справа в ній був на високому рівні.

Для швидкого розвитку Київської братської школи були, таким чином, сприятливі умови. Виникла вон в Києві, де зібрались інтелектуальні сили із усієї України, мала підтримку Війська Запорозького. А ще — досвід своїх попередниць — братських шкіл, особливо Львівської і Луцької, від які запозичила Шкільний статут, підручники та освічених учителів, а також — Острозької школи, цого великого й впливового культурного і освітнього осередку. Острозька школа — це перша спроба створення школи вищого типу. З Острога вийшло багато визначних вчених, громадських та політичних діячів, зокрема, Іван Борецький, Милетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний, брати Дем «янь та Северин Наливайки. Першим її ректором був Герасим Смотрицький. Одночасно він був перекладачем й разом із першими вченими упорядником знаменитої «Острозької біблії» — Першого повного видання Біблії слів «янською мовою, котра вийшла в світло 1581р. Її примірники честю вважали матір бібліотеки Оксфорда, Риму і інших країн. 1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме — Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У вересні 1632 р. вона про «єдналась із Київською братського школою. Про «єднана школа дістала назву Братська чи Київська колеґія. Її керівником, протектором і опікуном ставши Петро Могила.

Петро Могила (1596−1647) народився в сім'ї молдавського князя (господаря) Сімеона і угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, Заморській академії і, можливо, в інших зарубіжних університетах. Був військовим, бравши доля в битві под Хотином (1620), де, цілком можливо, особисто познайомився із Сагайдачним. Згодом залишив кар'єру військового й прийняв чернецтво. З 1627 р. він — архімандрит Києво-Печерської лаври, із 1632 по 1647 рр. — митрополит Київський та Галицький.

Діяльність Могили відбувалася в часи загострення соціальних, національних відносин в Україні. Гарячі голови, проймаючись народним болем й, шукаючи волю, йшли на Сич. Помірковані, захищаючи свої станові інтереси, увірувавши у «вищість» польської культури і католицької релігії, чіплялися до унії, проголошеної 1596 р., чи католичились.

Алі все понад й понад діячів, що вболівали долею України, вихід з стану вбачали у її культурно-національному відродження. На цей шлях стає й Петро Могила й до кінця свого земного життя віддано служити Україні і православ «ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти і православної церкви, на піднесення свідомості й гідності народу, прилучення України у склад вільних європейських держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує і пише російською та церковнослов’янською мовами книжки. Повертає захоплені уніатами й реставрує православні храми — Софіїський собор, церкву Спаса на Берестові (де, до речі, зберігається настінний фресковий Петра Могили, виконаний в 1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Видубичах, церкви в Луцьку, Куп"яничах тощо. Ним був «викопана з темряви підземної й відкрита денному світлу» Десятинна церква великого князя Володимира тощо. Могила налагодив культурні зв «язки із Росією, Білорусією, Молдовою і Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи. Алі найбільшою турботою Могили був Колеґія. Іван Франко зазначав: «Головна справа його життя — заснування Києво-Могилянської колеґії, котра винна був статі забралом православ «я й південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся ними наступ із боці ворога — наукою й просвітництвом ». Колеґія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, ґрунтованою на давніх культурних і освітніх традиціях. У ній вивчались церковнослов’янська і руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному дусі. До Колеґії приймали дітей всіх станів. Алі Петро Могила зумів перетворити Колеґію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування вищих наук був латинська мова, вивчалися також грецька і польська мови. Професорів для викладання в Колеґії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колеґія уже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.

Петро Могила забезпечував викладачів й неімущих студентів засобами для життя, і навчання, збудував першу бурсу, нове кам «яні приміщення под школу, Яка є і сьогодні на територї Києво-Могилянської академії (відома под назвою Трапезна чи Святодухівська церква). Помираючи, Могила заповідає Колеґії великі кошти і найбільшу свою цінність — бібліотеку (2131 книжку), а також — будинки і дворові місця на Подолі, половину худоби і інвентаря зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців й Рівне, понад 80 тис. золотих (готівкою й под закладом), срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру й хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням й навіть тканини — адамаск й камку — на одяг студентам тощо. І наостанок Могила «слізно «просив берегти Колеґію, як «єдине його надбання «(unicum pignus meum).

На честь Петра Могили Колеґія стала іменуватися Києво-Могилянською колеґією (академією). Під цією назвою ввійшла в історію.

Єдине, чого не встиг Могила — це добитися для Колеґії офіційного статусу вищої школи. Алі учні його продовжили розпочату ним справу. 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець Колеґії, підписав із Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна, як Князівство Руське, ставала разом із Литвою і Польщею членом федеративної Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в їхні числі - свобода віросповідання й статус вищої школи для Колеґії, тобто статус Академії. Договір був ратифікований польським сеймом у квітні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська академія був першим у Східній Європі православним вищим учбовим закладом, офіційно удостоєним цого звання.

Алі треба зазначити, що і безтитульну Колеґію сучасники ще із 30-х рр. XVII ст. визнавали Академією. Вісь лише кілька прикладів. Перебуваючи на початку 30-х років ХVII ст. у Києві французький інженер й картограф Гійом Левасар де Боплан записавши, а потім помістив у своїй книзі «Київ» такі слова: «У Києві, на Подолі, при Братській церкві міститься університет, чи Академія». Львівський підкоморій У. М «ясковський, який у складі посольства був присутній на зустрічі Б. Хмельницького із киянами 1648 р. после перемоги под Замостям, записавши у своєму щоденнику: «Увесь народ, який вийшов з міста, вся біднота вітала його. Академія вітала його вигуками і промовами як Мойсея». Іще одне свідчення західноєвропейського історика Жан Бенуа Шерера, що досліджував історію запорізького козацтва. Розповідаючи про захоронення Сагайдачного на територї Академії, він пише: «Під Академією тут слід розуміти ті, що ми звичайно називаємо університетом. Київський університет аж до часів Петра I був лише як Малоросії, то й у Великоросії. Його заснування сягає давно минулого години».

Одним з привілеїв вищих навчальних закладів Європи в тих часи було б право відкривати підлеглі їм школи. Саме так діяв Петро Могила: він відкриває свої «училищні колонії»: колеґії в Кременці (1638р.) і Гощі (1639 р.), а Яссах (1636 р.).

У нових політичних умовах, коли Україна вступив у союзні відносини із Росією, Академія при підтримці гетьмани Івана Мазепи і митрополита Варлаама Ясинського посилає до Москви своїх послів на чолі із ректором Йосифом Крюковським із метою отримати підтвердження свого матеріального та правового статусу. Повертається ректор із царською грамотою від 26.09.1701 р., якою підтверджувалась попередня грамота від 1694 р., тобто — усі володіння Академії. А також її статус вищого навчального заставі: «Академії їх Києво-Могилянської, що з колишнього свого підстави має рівні привелегии, як зазвичай інші Академії переважають у всіх державах иноземческих, право свободи мати підтверджується».

Києво-Могилянська академія довгий годину був єдиним вищим загальноосвітнім, всестановим учбовим закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснована за принципами гуманізму і просвітництва Академія не лише навчала молодь, але й і поширювала освіту, знання, її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили у ті, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер й вчинки людини, частку суспільства.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Алі зважаючи тих, що вон був вищою школою, студенти малі право вчитися в ній скільки, стільки бажали без вікового обмеження. Студентів й початкових, й середніх, й старших класів (курсів) ніколи не карали й не відчисляли свої, що смердоті не вивчили уроків, не підготувались до диспуту чи взагалі не можуть опанувати належний матеріал, бо причиною цьому могли бути й хвороби, й голод, й холод, нестача одягу, підручників й таке інше. Більше того, усім надавалась можливість при бажанні залишатися на другий чи навіть третій рік до того ж класі «підтверджувати навчання».

Всього в Академії було б 8 так званих ординарних класів, але й кількість предметів сягала до 30 й понад. У перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці і синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковнослов’янська, грецька, руська (українська), латинь й польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів й катехізис. Знання класичних мов — грецької та латинської - було б не лише ознакою освіченої людини того години, але й і відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини і Сучасної європейської літератури і науки. Латинь був мовою науковців, письменників, поетів, судової справ, міжнародного спілкування. Викладання в університетах Європи велося латинською мовою. Всі вищі науки, починаючи із поетики, в Києво-Могилянській академії також викладались латинською мовою. Ще в 1649 р., єрусалимський патріарх Паісій, відвідавши Київську колеґію, писавши, що вон має учителів «високого мистецтва», котрі навчають ґречну молодь «слів «янській мові, як властивій й латинській, як необхідній…».

Руська чи українська літературна (книжна) мова із годиною завойовує все більший простір в Академії й в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні і політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді і повчання.

Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738 р. до навчального курсу вводитися німецька, а із 1753 — французька мова. З середини XVIII ст. вивчається російська мова, а також староєврейська. Остання — із метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.

Відомо, що починаючи від Петра І ведеться наступ на українську мову, на її знищення. Приймається ряд заходів, «щоб народ малоросійський не почитав себе відмінними від великороссийского», до того числі закони про заборону друку (із 1720 р.), а потім — й викладання російською мовою. Академії спочатку «рекомендується» перейти на російську мову, а із 1784 р. — суворо забороняється читати лекції «сільським діалектом» (тобто російською мовою), а лише російського й обов «язково «із дотриманням догани, який дотримується в Великоросії». Незважаючи на заходь російського царизму щодо русифікації Академії, як й всієї України, українська літературна мова, в розвиток якої внесла свій внесок й Академія, в повній красі зазвучала в творах І. Котляревського, Т. Шевченка та українських поетів й письменників.

Вивчалися в Академії поетика — мистецтво складати вірші, а також риторика — цариця мистецтв, вміння красиво й правильно висловлювати думку. Поетика і риторика були найулюбленішими предметами студентів. Особливо студенти цікавились тими видами поезії, котрі малі практичне застосування. Це канти і елегії, котрі можна було б присвятити поважним людям, проголосити їхні на громадських, церковних, академічних святах. Не менш популярними були і промови — поздоровні, вітальні, прощальні, іменинні, весільні, а також — на випадок народження чи смерти, перемоги, суднового акту, церковного свята та інші. Студенти-красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували щиру вдячність і матеріальну винагороду.

У Академії складаються свої традиції: поетичні змагання читання віршів різних епох, різними мовами, до того числі і власних, викладачами і студентами; увінчання виразних віршотворців лавровими вінками із присвоєнням звання «лавроносного поета» (лауреата). Ні одне академічне свято, ані одна знаменита подія в Академії чи місті не відбувалась без поетів. Дні ангела ректора, префекта чи професора, дні святий — особливо Різдва й Паски, відвідини митрополита, чи інших почесних гостей, вибори до студентського товариства (конґреґації), походи за місто — все це було б благодатною нагодою для віршування, для виявлення молодих талантів, справжнім святому для студентів й всіх киян.

Від Про. Митури і до Р. Сковороди формується академічна й власна київська поетична школа. Відомими поетами, котрі вийшли із Києво-Могилянської академії були: ректор Касіян Сакович, Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, митрополит Тобольський Іоан Максимович, професори Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Георгій Кониський, добро відомий Григорій Сковорода та інші. На «російський грунт» прищепили XVII ст. «руську вірш» могилянці Єпифаній Славинецький і Симеон Полоцький, Стефан Яворський (він вважається засновником російської силабічної поезії).

Любов «ю до поетичного слова, котра прищеплювалась студентам Київської академії, ми завдячуємо бо маємо сьогодні безцінне «Слово про полку Ігоревім». У рукописі, зробленому з списку XVI ст., «Слово» зберігалося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іоіла) Биковського. як й багато інших могилянців він був викликаний до Росії, працював у Шляхетському Кадетському корпусі, згодом ставши архімандритом Спасо-Ярославського монастиря й ректором Ярославської семінарії. І всюди із Биковським був його бібліотека, якою він подобається «язно дозволяв користуватися усім книголюбам. Так, «Слово «опинилося до рук доброго знайомого архімандрита обер-прокурора Синоду Про. Мусіна-Пушкіна. Подальша частка його відома.

У Києво-Могилянській академії зародився й ставши професійним театр. У народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти сам готували інтермедії, драми, розучували канти і пісня, виготовляли усе задля вертепу. На ярмарках, в українських селах — біля церков, на майданах, на цвинтарях — студенти рухали свої дійства. Слухачі і глядачі із радістю і захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи «тружеників науки».

Києво-Могилянська академія був центром філософської думи в Україні. Особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало професорам І. Гізелю, Й. Конановичу-Горбацькому, З. Яворському, Ф. Прокоповичу. До речі, Феофан Прокопович започаткував в Академії (й в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.

У другій половині XVIII ст. були відкриті навіть спеціальні класи чистої математики, де викладалась алгебра й геометрія, та змішаної математики, де викладалась механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, й математична хронологія, цивільна і військова архітектура. Відомим викладачем математики був професор Іреней Фальковський.

Коли стосується архітектури, то хоча спеціального архітектурного класу не було б, студенти отримували добрі знання із цого фаху. Прикладом може бути діяльність визначного випускника Академії Івана Григоровича-Барського, киянина, архітектора й будівничого, якому в Києві належить понад 30 споруд. Серед них ротонда «Самсон», церкви Миколи Набережного, Покровська, Надбрамна в Кирилівському монастирі тощо.

У Академії започатковуються природничі науки — астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, котрі поступово відділяються від філософії.

Офіційно медичний курс був відкритий лише в 1802 р., але й природничі знання, котрі давала Академія, вивчення творів Авіценни, Везалія, Бекона, Гіппократа, а також чудове знання латині часто були вирішальними у виборі шляху випускниками Академії. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи, а із другої половини ХVIІ ст. і до госпітальних шкіл Росії.

У Києво-Могилянській академії освіту здобували такі відомі медики: основоположник акушерства, ботаніки і фізіотерапії Нестор Максимович Амбодик; Іван Полетика, професор Кельнської академії, головний лікар Петербурзького генерального госпіталю; Данило Самойлович, який довів можливість протичумного щеплення, почесний член 12 зарубіжних академій; основоположник російської анатомічної школи — Павло Згурський; Парпура, брати Шумлянські, Барсук-Мойсеєв, Гамалія, Велланський та багато інших медиків-практиків, авторів підручників, медичних словників, укладачів вітчизняної медичної термінології тощо. Випускником Академії був Петро Чайка, що працював згодом штаб-лікарем у У «ятці (Росія) — дід знаменитого композитора П. І. Чайковського.

У Академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Черепашка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії. Їх «козацькі літописи» є прообразом сучасних історичних праць. Писали смердоті свідомо для прийдешніх поколінь, бо як зазначав автор «Хроніки» (1672) Феодосій Сафонович, теж могилянець, «кожному потрібна річ про свою вітчизну знаті і іншим питаючим сказати, бо свого роду не знаючих людей за глупих почитають». Києво-Могилянська академія дала і таких відомих істориків як Петро Симоновський, автор «Короткого описи про козацком малоросійському народі», Василь Рубан, що видав «Стислий літопис Малої Росії» із додатком «Землеописание Малої Росії» (1777), Микола Бантиш-Каменський — вчений, історіограф, управитель Московського державного архіву, дійсний член Товариство історії й старожитностей, Максим Берлинський — археолог та історіограф Києва, та багато інших.

У Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки і живопису. Саме тут складається одна із найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, котрі навчались в Академії, були Іван Митура, Іван Мирський, Леонтій Тарасевіч, Григорій Левицький, широко відомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. Василь Григорович-Барський после закінчення класу риторики 23 рокта мандрував. Був у Єгипті, Лівані, Палестині, Греції, на Кіпрі, Кріті, Афоні, в Константинополі. Упродовж всього мандрівного життя він вів «Записки», котрі щедро ілюстрував. Повернувшись у 1747 р., був запрошений викладачем грецької мови до Академії, але й невдовзі помер й був поховань на територї Києво-Могилянської академії.

Серед вихованців Академії були і визначні іконописці монументального і портретного живопису. Художня школа Києва впливала все православний світло від Москви до Балканських країн (за визначенням мистецтвознавця Павла Біленького).

Неабиякого розвитку в Академії досягло музичне мистецтво. З середини XVII ст. в Академії існує хорова школа. Хори, академічний та Братського монастиря, нараховували годиною до 300 й понад Чоловік. Обидва залишалися незмінними, кращими серед всіх київських хорів, змагання які відбувалося щороку на Контрактовій площі Подолу. Музіка органічно впліталась в академічне життя. Студентський хор й оркестр обов «язково запрошувались на травневі рекреації і літні гуляння, котрі відбувались на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського монастиря, а зимою в трапезній Братського монастиря й великій диспутній залі. Всі урочистості - зустріч гостей, релігійні свята, іменини ректора й професорів, день поминання Петра Могили, ім'я якого носила Академія, диспути — все супроводжувалось музикою й хоровим співом. Численні пісня й канти, створені в Академії, йшли в світло, їхнього розносили студенти, котрі відправлялися на вакації. Академія дала багатьох професійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський і Артемій Ведель, музика які до теперішнього години хвилює серця.

Унікальною був книгозбірня Київської академії, котра формувалась протягом двох віків. Закладена вон був ще в Братській школі. П. Могила передавши Колеґії все своє бібліотеку — 2131 книжку вітчизняних й зарубіжних видань. Так склалась традиція дарувати Академії книжки. Бібліотека поповнювалась також за рахунок закупівель, надходжень від українських друкарень. Тут були книжки видавництва Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братіслави, Данціга, Варшави, Лондона, Парижа. Риму, Болоньї і інших міст. Крім друкованих книжок на бібліотеці зберігались численні рукописи — хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків й поточна документація, значне місце займали передплатні видання.

Києво-Могилянська академія був всестановим закладом. За статутом Академії в ній малі право навчатися усі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священиків й селян. З започаткуванням Академії, не в закордонні університети, а до Києва направляють своїх дітей відомі укра-їнські сім «ї - Гамалії, Ґалаґани, Берлі, Безбородьки, Полуботки, Горленки, Лизогуби, Ломіковські, Максимовичі, Мировичі, Марковичі, Скоропадські, Ханенки, Полетики, Танські та інші.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Михайло Ханенків, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. У Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їхнього числі - писарі, обозні, судье, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також — правники, дипломати, перекладачі тощо. Це були освічені державці, світські діячі, значення і роль які піднялись особливо за часів гетьманування Івана Мазепи.

Києво-Могилянська академія дала чимало освічених ієрархів — єпископів, митрополитів, архімандритів, духовних письменників. Серед них були і такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським благочестям, щиросердечністю, просвітницькими справами заслуговували на визнання їхнього по смерти Святими Православної церкви. Це Дмитро (Туптало), митрополит Ростовський (1651−1709), Іван (Максимович), митрополит Тобольський (1651−1715); Інокентій (Кульчицький), єпископ Іркутський (1680/1682−1731), Іоасаф (Горленка), єпископ Білгородський (1705−1754); Феодосій (Углицький), архієпископ Чернігівський (30-ті рр. XVII ст.-1696); Паїсій (Величковський), архімандрит Ніамського монастиря (І722−1794); Петро (Могила) митрополит Київський (1596−1647).

Києво-Могилянська академія був першим вищим учбовим закладом й довгий годину єдиним для всієї Східної православної Європи. Вже 40-х рр. XVII ст. в Академії навчається молодь з різних міст Росії, навіть із таких, як Чебоксари, Царицин, Тобольськ, Арзамас і інших. Серед росіян, що закінчили Академію XVII ст., були: Порфирій Зеркальников, який виконував дипломатичні доручення царя под годину Визвольної війни, потім співпрацював із Є. Славинецьким у Москві; Каріон Істомін, автор Першого ілюстрованого російського «Букваря» і «Малої граматики»; Конон Зотов, відомий військовий діяч, автор першої російської книжки із техніки корабельного управління; Б. Шереметьєв, сподвижник Петра І, фельдмаршал та інші. Їх ставлення до Києво-Могилянської академії висловив П. Зеркальников, який, від «їжджаючи до Москви, подарував свій будинок Академії «у відзначенні любові своєї, за сприйняття премудрості тому місці святому Киевомогилянском».

У першій половині XVIII ст. в Академії навчались такі відомі згодом діячі російської науки і культури, як До. Щепін (1728−1770), перший російський доктор медицини, до речі, помер у Києві, куди прибув добровільно допомагати киянам у боротьбі із чумою; Андрій Денисов (1664−1730), основоположник російського документального джерелознавства і палеографії; Михайло Ломоносов (1711−1765), який прийшов до Києва у 1734 р., як студент Слів «яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Києві було б недовгим, але й, безсумнівно, послужило розвитку його таланту майбутнього вченого.

Чимало українців, вихованців Київської академії, стали відомими державними діячами Росії. Це А. Завадовський (1739−1812) з села Красновичі на Чернігівщині, згодом граф, голова комісії по складанню законів Ро-сійської імперії, міністр освіти; Про. Безбородьку (1747−1799), із сім «ї генерального писаря села Стольне на Чернігівщині, згодом князь, «директор пошт», канцлер, таємний радник Катерини ІІ; Д. Трощинський (1754−1802) із козацької сім «ї на Полтавщині, згодом міністр юстиції і земельні наділів; А. Італинський (1743−1827) з сім «ї священика Лубенського полку, згодом доктор медицини, почесний член Римської академії, російський посланник у Римі і інші.

У Київській академії постійно навчались білоруси. Серед них відомий майбутній вчений Симеон Полоцький (1620 — 1680). Києво-Братську школу у 30-х рр. очолював Хома Євлевич із Могилева.

Могилянці були засновниками ряду шкіл в Росії і Білорусі. Це Є. Славинський — вчений, педагог, письменник, філософ й богослов. Він й відкрив в Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу; З. Полоцький — просвітитель, вчений, співає. Відкрита нею в Спаському монастирі школа стала попередницею Слів «яно-греко-латинської академії.

Особливо великого розвитку набула діяльність києвомогилянців у Росії в Перші десятиліття XVIII ст. Ними були засновані школи й семінарії майже в всіх містах Росії - Москві, Петербурзі, Смоленську, Ростові Великім, Тобольську, Іркутську, Холмогорах, Твері, Білгороді, Суздалі, Вятці, Вологді, Коломиї, Рязані, Пскові, Устюзі, Астрахані, Костромі, Володимирі на Клязмі та інших містах. Вчителями у цих школах переважно були випускники Академії.

У Могилеві був відкрита архієпископом, просвітником й вченим, вихованцем і ректором Академії Георгієм Кониським семінарія, що побувала в центрі освіти і науки в Білорусії.

Великою подією для російської культури було б відкриття Слів «яно-греко-латинської академії (1701) — Першого вищого навчального заставі Росії. Відкрив її вихованець, професор й ректор Київської академії, митрополит Рязанський й Муромський Стефан Яворський (1658−1722). Він був й її першим протектором. З 1702 по 1762 рр. в Московській академії на викладацькій роботі було б 95 професорів із Києва. За цей годину на посаді ректора (21 чол.) й префекта (25 чол.) було б відповідно 18 й 23 києво-могилянця. Працювали у Росії такі визначні вчені, вихованці Академії, як Т. Прокопович, З. Яворський. З. Кулябка, Р. Бужинський, Т. Кролик. Так кликана «вчена дружина» Т. Прокоповича заініціювала Академію наук Петербурга, сприяла проведенню державних реформ, гуртувала навколо собі культурних діячів Росії, серед які були У. Татіщев, Я. Брюс, А. Кантемір, А. Волинський та інші.

Діяльність українських вчених у Росії дала підставу У. Р. Белінському зробити про Києво-Могилянську академію висновок: «Взагалі історія цого заставі тісно заговорили українською у «язана із історією нашого російського просвітництва протягом майже півтора віку». «Мала завжди в статку вчених людей Академія Київська… І від неї, як від преславних оних Афін, вся Росія джерело премудрості черпала» — так констатував роль нашої прославленої школи в російському освітньому русі ректор Московської академії, архієпископ Смоленський Гедеон Вишневський (1678−1761).

Культурні зв’язки Києво-Могилянської академії сягали далеко за межі нашої країни. Іван Франко оцінював Києво-Могилянську академію як «інституцію значною мірою інтернаціональною, вплив якої простягся далеко за межі України». У Академію по науку приходили, окрім росіян й білорусів, волохи, молдавани, серби, боснійці, чорногорці, болгари, греки й навіть італійці, один із які Костянтин Секура, що прибув до академії із Венеції у 1743 р. писавши: «Зачувши, що щасливо різними вченнями процвітає Академія, залишив вчення римське… й пустився на глас Академії».

Культурні діячі Сербії, Болгарії постійно зверталися із проханням надіслати учителів з славетної Академії Київської. Група студентів Академії, філософів та богословів був спрямована до Сербії 1733 р. Очолив її Мануйло Козачинський (1699−1755). Згодом — відомий письменник, філософ, культурний діяч. Ними був реорганізована школа в м. Карловець, відкриті школи в інших містах Сербії. Ряд відомих письменників, істориків просвітників, художників, педагогів Сербії отримали освіту в Київській академії.

Вчені України не стояли осторонь світової науки й культури. Цьому сприяло навчання академічної молоді в університетах Польщі, Італії, Чехії, Нідерландів, Австрії, Англії, Франції, Швеції.

Повертаючись, молоді вчені працювали переважно в Академії, а деяких інших навчальних заставах та установах України й Росії.

Такі вчені, як З. Тодорський, Р. Бужинський, У. Лащевський, І. Прокопович, Т. Кролик та інші, підтримували зв «язки із вченими зарубіжних країн, зокрема, університетів Галле й Кенігсберга, Берліна й Бранденбурга, Константинополя. Міжнародні зв «язки українських вчених сприяли збагаченню вітчизняної духовної культури і культури інших народів, в першу чергу слів «янських, та встановленню й зміцненню дружніх відносин між ними.

Поширення Академією освіти, ідей гуманізму й просвітництва сприяло загальному суспільному прогресові, вихованню в народі почуття людяності, національної гідності, духовності і поваги до інших народів, їхнього культури, історії.

З другої половини XVIII ст. Києво-Могилянська академія, после заснування університетів у Харкові і Москві, природно, почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи, хоча продовжувала гідно підгримувати свої досягнення і традиції. Прихильники Академії роблять непоодинокі спроби перетворити її на університет, тобто відкрити додаткові факультети, зокрема, правничий, медичний, математичний тощо. Алі, Незважаючи на усі прохання і докази необхідності цого акту, добитися згоди і матеріальної підтримки від Катерини II та вінценосних наступників не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення і буцай будь-яких ознак автономії і історичної пам’яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань, як гетьманство, Запорізька Сич, козацьку адміністративний устрій, російський царизм знищив й Києво-Могилянську академію — осередок української освіти, культури і ментальності. За Розпорядженням уряду, указом Синоду від 14.08.1817 р. Академію було б закрито.

За матеріалами З.І. Хижняк,.

«Києво-Могилянська Академія»,.

історичний нарис.

??

??

??

??

internet — реферати на замовлення (більш 2300 авторів в 450 містах СНГ).