Березневі з статтею Богдана Хмельницького

УКООПСПІКА.

ЛЬВІВСЬКА КОМЕРЦІЙНА АКАДЕМІЯ.

Кафедра історії Уктраїни й політології.

.

Реферат.

на тему:

" Березневі з статтею Богдана Хмельницького «.

Виконала: студентка групи.

Любов Миронівна.

Керівник:

Галюк Віктор Григорович.

м. Львів.

1998 р.

План.

1. Вступ.

2. Суперечність Переяславської Угоди.

3. «Березневі з статтею «- важливий правовий документ.

4. Висновок.

4. Література.

1. Вступ.

В історичній науці й до цого години немає сталої думи, щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жодною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна був окремою Державою. У «Статейному списку «боярина Батурліна протиставляеться «Московське держава й війська Запорізького Україна ». Заява московського уряду про ті, що Ян.-Казімір «клятву свою тоді присягав, переступив, а підданих, вас тим від підданства вчення, вміщеносвободним », підтверджуе, що московський уряд визнав Україну в останній момент укладення договору свобідною Державою. У офіційному советському виданні документів, що стосуються Переяславської догоди, вміщено 10 листів Хмельницького в які просив він московський уряд допомогти у боротьбі із Польщею. Майже усі ці листи редактори називають проханням про «включення України до складу Росії «чи про «возз'єднання ». Аналіз цих документів показуе щось інше. У деяких аркушах Хмельницький писавши у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України «государем і царем, яко православне світило », чи «царем, і самодержавцем був. «У пізніших документах йде мова лише про військову допомогу прийняття «под високу руку », «ратню руку помочі «й т. ін. Московський уряд вважав, що договір із Україною був дійсним лише за життя Богдана Хмельницького, й поновлював з кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але й завжди називаючи акт 1654 року договором.

2. Суперечність Переяславської Угоди.

В Уркаїні твердо знали, що Переяславсько-Московський договір не позбавлюв її суверенних прав. Договір цей зафіксував союз із Москвою на добровільних засідках, звільняв Україну від підлеглости Польщі. 1655 року Богдан Хмельницький казав польському послові, Станіславові Любовицькому: ‘я ставши вже паном всіеї Русі й не віддам її нікому ". Тут характерний вираз «вже », септо после договору із Москвою. Доказом незалежності України були численні союзи, що їхні укладала вон после 1654 року із різними державами. Традиція щодо характеру Переяславсько-Московського договору залишалася Україні довгий годину. Пилип Орлик у «Виводі прав України «давши блискучу характеристику Переяславської догоди: «насильнішим й найпереможнішим аргументом й доказом суверенності України — урочистий союзний договір, заключенний між царем Олексієм й «країнами «України. Цей такий урочистий й докладний трактат, назв вічним, винен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності і ладна Україні. Нема за таке одностайне розуміння сучасниками суті догоди України із Москвою, історіографії над московській, але й і в українській й досі не встановленно твердої оцінки про ті, що саме являло собою ця угода. Зараз існує кілька поглядів на цю угоду:

1. Унія Ураїни із Москвою.

2. Васалітет.

3. Пропекторат.

4. Псевдопротекторат.

5. Мілітарний союз двох держав.

Такого ж типу були домов, що їхнього укладав Хмельницький із Кримом, Туреччиною. Григір Орлик писавши: «Хмельницькій прийняв опіку московського царя для краю й нацїї із усіма правилами вільної нації.

Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка іззовні. Відтак він дедалі понад уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою депломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу із козаками кримських татар. Алі цей союз виявився ненадійним. Доти ж він не розв’язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до ціловитого розриву. Метою його стосунків з Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Фадам Кисіль, полягала до того, щоб здобути автономію для українського козатства, шляхом перетворення його на окремий й рівноправний стан Речі Посполитої. Алі вперта нехіть шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети.

У Сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім, виникає запитання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під годину повстання і справді прийшов поголос, що він хоче відновити «давньоруське князівство «чи навіть планує утворити окреме «козацьке князівство ». Можливо, ці ідеї і розглядались, але й здійснити їхні за таких обставин було б б неможливо. як показали безперервні війни, козаки хоч й завдавали полякам тяжких поразок, однак було неможливо постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над помилками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужеземної держави. Звичайною платою за таку допомогу був згода тих, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лихий й для багатьох українців ті, як ці проблеми вирішувати — при своїй владі, чи чужій — було б справою другорядною. Нарешті у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не із народом, а із особою законного монарха. З огляду тих, що за всієї популярності та влади, Хмельницький іншого визнання, він вимушений був знайти для України зверхнина, який його мав. Не стояло запитання про самоврядування України, бо українці уже здобули його. Їхньою метою було б знайти монарха, що міг бі забезпечити новосформовану і автономну суспільству законність й захист.

На думку Хмельницького, зручним кандидатом в ролі захисника й заступника України на міжнародній арені був турецький султан. Він був достатньо могутнім у тому, щоб відбивати у поляків бажання нападати на Україну, і водночас надто віддаленим, щоб відкрито втручатися в її внутрішні справ. Відтак, у 1651 році после обліку посольствами оттаманська Порта формально прийняла своїми васалами гетьмани та Військо Запорізьке на так само умовах зверхності, що їхнього малі Крім, Молдавія та Валахія. Проте через поширену серед українців ненависть до «бугорманів «та внутрішні зміни в самій отаманській Порті ця угода то й залишилась нездійсненою.

Значно популярнішим кандидатом в ролі попровителя України був православний Московський цар. З початку повсстання Хмельницький вмовляв царя в ім «я спільної їм православної віри надати допомогу. Алі Москва реагувала надзвичайно обережно. Зазнавши тяжких втрат у недавній війні із Польщею, московити воліли почекати. Проте у 1653 році, коли українці стали погронзувати, що віддадуть перевагу таманському варіанту, московити було неможливо понад зволікати із рішенням. Цар Олексій Михайлович скликав Земський собор, який вирішив, що зазаради православної віри і святої церкви Божої, государеві слід прийняти їхні под високу руку. Приймаючи це рішення, московити також сподівались відібрати деякі захоплені Польщею землі, використати Україну як буфер проти оттаманської імперії й взагалі розширити свої впливи.

В останні дні 1653 р. московське посольство на чолі із боярином Василем Бутурліним зустрілося із гетьманом, його полковниками та генеральним штабом Війська Запорізького в Переяславі, біля Києва 18 января 1654р. Хмельницький скликав раду козацької верхівки, на якій було б ухвалено остаточне рішення про перехід України под зверхність царя. Про те ж дня було б скликано людей на міський майдан, де у своєму виступі гетьман наголосив на потребі Укріїни у верховному володарі, назвавши 4-х потенційних кандидатів на цю роль:

1. польського короля,.

2. кримського хана,.

3. турецького султана,.

4. та московського царя, й заявивши, що найкращим для цьогго є православний цар. Задоволений тім, що вибір впавши на православного царя, натовп схвально відгукнувся на промову гетьмани. Тоді Батурлін, Хмельницький та присутня козацька старшина ввійшла до міської церкви, щоб скріпити це рішення спільною присягою.

Та несподіваний випадок завів справу у глухий кут. За прийнятою у Польщі традицією Хмельницький сподівався, що присягатимуть обидві сторони, — українці заприсягнути на вірність цареві, а тієї пообіцяє боронити їхні від поляків та шанувати їхні права і привілеї. Алі Батурлін відмовився присягати від імені свого монарха, що на відміну від польського короля — цар є монархом й соводержавцем й не присягає своїм підданим. Роздратований відмовою Батурліна, Хмельницький гордо вийшов із церкви, погрозивши взагалі скасувати угоду. Проте Батурлін уперто стояв на своєму. Нарешті побоючись втратити підтримку царя через, здавалося бі, простісіньку формальність, Хмельницький погодився усеж таки дати клятву.

Незабаром после того по 117 містах України було б розіслано царських урядників, перед якими 127 тисяч люду заприсягли на вірність цареві Олексію Михайловичу. та його наступникам. Сповнений драматизмуінцендент у переяславській церкві висвітлив відмінність політичних цінностей й традицій із якими обидві сторони підійшли до укладення догоди. Та попри усі ці розбіжності підписання Переяславської догоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієх Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А частка України в усьому — доброго й лихому — невід «ємно заговорили українською у «язаною із долею Росії.

3. «Березневі з статтею «- важливий правовий документ.

Юридично оформили рішення Переяславської догоди й визначили відносне автономне, політичне й правове становище України в складі Ро-сійської держави, так звані «березневі з статтею ». Вони були одним із найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було б створено в березні 1654 року под годину перебування у Москві українського посольства на чолі із генеральним суддею З. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умів, який складався із 23 пунктів (статей) й дістав у літературі назву «Просительські з статтею ». У ході переговорів українська сторона змушена був переформулювати свої вимоги й 21 березня 1654 року податі новий текст, власне «Березневі сатті «(інші назви — «Статті Богдана Хмельницького », «Березневі з статтею Богдана Хмельницького », «Статті війська Запорізького »), який складався уже лише із 11 пунктів. Ці умови, котрі були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя й бояр. Вони передбачалося:

1. стаття 1 — право українців обирати старших з свого гурту й саме них вносити податки до царської казни;

2. стаття 2 — розміри платні від царського уряду козацькій старшині;

3. стаття 3 — пожалування козацькій старшині млинів «для прогодовання » ;

4. стаття 4 — розміри витрат страти на козацьку артилерію;

5. стаття 5 — право Війська Запорізького матір дипломатичні зносини із іншими державами, крім Туреччини й Польщі;

6. стаття 6 — затвердження маєтків київського метрополита;

7. стаття 7 — надіслання російських військ под Смоленськ;

8. стаття 8 — надіслання російських військ польською кордон;

9. стаття 9 — розміри платні козацькій старшині, про якої в з статтею другій, та рядовим козакам;

10. стаття 10 — наказ донським козакам не порушувати світу із Кримським.

Ханством, доки воно та буде союзником Війська Запорізького;

11. стаття 11 — забезпечення порохом й провіянтом козацьку заставу у фортеці Кодан й у Запорізькій Січі.

Окремо после всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська (реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці сам між собою розбір зроблять: хто якщо козак, а хто якщо мужик.

Разом з затвердженням «Березневих статей «російський цар 27 березня 1654 року видав українським послам жалувані грамоти:

12. про прийняття України у склад російської держави, підтверження прав й вільностей її населення, відпуск з Москви українських послів й посилку гетьману військової печатки;

13. про збереження прав й вільностей гетьмани Богдана Хмельницького й всього Війська Запорізького;

14. про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву.

У цих трйох грамотах було б задоволено майже усі вимоги, що містились у «Просительських статтях », але й не увійшли у «Березневі з статтею ». В частности було б передбачене непорушність «давніх прав », збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмани по давньому звичаю, закріплення за козаками й ії нащадками належних ії маєтків, тощо. «Березневі з статтею «й доповнюючі їхні царські грамоти разом розглядаються як договір України із Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але й зміст їхнього не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.

Умови договору із російським царем после обрання шкірного нового українського гетьмани перезатверджувалися у так званих «гетьманських статтях ». (Переяславських статтях 1659 року, московських статтях 1665 року, Тухівских статтях 1669 року, Коломацьких статтях 1687 року, Решетилівських статтях 1709 року й інших).

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка догоди, Яка поєднала їхні країни, був предметом частих суперечок учених. Праворуч ускладнювалася тім, що оригінальні документи втрачені, зберіглися лише неточні копії чи переклади. Доти ж російський археограф Петро Шафранов доводити, що навіть ці копії сфальцифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п’ять основних тлумачень Переяславської догоди. На думку російського історика права Василя Сергеєвича який помер 1910року угода являла собою персональну унію між Москвою та Україною, за якою обидві сторони малі спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд.

Інший фахівець з російського права Микола Дияконів доводив, що погоджуючись на «особисті підкорення «царенів, українці безумовно погоджувались на поглинання їхніх земель Московським царством, й тому ця угода був «реальною унією ». Такі історики, як росіянин Венединт Мякотін та українець Михайло Грушевський вважали, що Переяславська угода був формою васальної залежності, за якої сильніша сторона цар погоджувалася захищати слабину українців, не втручаючись в її внутрішні справ, українці ж вол «зувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу й т. д.

Інший Український історик — Вячислав Лепинський — пропонує думку, що Переяславська угода 1654 року був не чим іншим, як лише тимчасовий військовий союз між Московією та Україною. У. Лепинський також вказує на серйозні проблеми, котрі виникли у Хмельницького после підписання Переяславської догоди, зокрема економічного характеру. Мова йде перш на, про закріплення інституту приватної власності на грішну землю, що був ознакою економічного й культурного ладу Західної Європи. Іншою такою проблемою було б утворення саме українського характеру цієї приватної власності характеру лицарського, арестократичного зовсім чужого московським традиціям, якщо «У поняттях московських, пише У. Лепинський, -царська земля «жалуєшся «царем на службу йому й могли відбиратися тоді, коли цареві заманеться. У європейських ж поняттях Війська Запорізького земля предків, «кров'ю предків заслужена », належить рицарському козацькому родові й ніхто не має права від нього відбирати, навіть тоді, коли за малолітством дітей порядкує вдова. Складним було б й політичне становище України после Переяславської догоди. З одного боці Україна под впливом західної європейської цивілізації виробила уклад згідно хліборобського, осілого життя. З іншого боці - Переяславська угода був спрямована проти Польщі. А тому захищаючи Україну від польського тискові, Москва одночасно відривала її від заходженню й ставала в залежність до одразу ж. З цією метою Хмельницький намагався унезалежати собі від агресивної політики Москви.

Останнє тлумачуння Переяславської догоди стоїть осібно від інших. У 1954 році под годину пишних святкувань 300-річчя українського союзу в СРСР було б оголошено щоправда, не звинувачували, а Комуністичною партією Радянського союзу, що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до віз «єднання й що віз «єднання цих двох народів було б основною метою повстання 1648 року. За однією радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності із великим російським народом ». Щоправда, в середені 1980;х років принаймні один радянський вчений — Михайло Брайчевський — піддав цей погляд сумніву що мало катастрофічний наслідок для його кар'єри, однак для всіх радянських вчених підтримка партійної інтерпритації догоди лишалося обов «язковою.

4. Висновок.

Зараз, у наше годину, немає точного визначення, точної оцінки Переяславській угоді. Я являюся прихильником думи, що це був лише воєнний союз двох держав, подібні союзи Україна укладала з Польщею з Кримським ханством з іншими. Це яскраво доводити в своїх творах У. Лепинський. Також критиччно оцінюють так зване «воз'єднання «України із Росією відомі вчені й дослідники М. Грушевський, М. Брайчевський. Російська сторона використала цю угоду в своїх цілях. Україна був бухром між Москвою й Туреччиною й між Москвою й Польщею. Так історично склалось, що від цого постраждала Україна. Піжніше до 300-ліття Переяславської догоди у 1934 році в Радянському Союзі було б урочисто оголошено цей договір «віз «єднання ». Це було б їм так вигідно, що смердоті не хотіли, щоб Україна отримала свою незалежність, й щоб вон навіки залишалась колонією Росії.

Отже, договір між Україною й Росією не був тім договором, про який ми звикли чути, живучі в Радянському Союзі. Це був угода, зокрема воєнна угода, двох рівних держав рівних основах.

Але супереечки про Переяславську угоду ще будуть тривати й тривати, так як оригіналу договору немає!

Література.

1. Бобровник З. У. та ін. «Основи держави й права », -До — 1993 рік «АН.

України ". Інститут держави й права ім. У. М. Корецького. 2. Гелів З. «Державницький світогляд У «ячеслава Лепинського «-Л — 1994 рік, «Центральна спілка споживчих товариств України », «Львівский торговельно-економічний інститут ». 3. ПолонськаВасиленко М. «Історія України «-До — «Либидь «1993 рік. 4. Субтельний Про. «Україна. Історія. ». -До — «Либидь «1993 рік.