Римская військова тактика

Римская військова тактика

.

Боевой порядок римського легіону в III в. до н.э.

Располагаясь табором у відомому місці, римляни зміцнювали його й оточували ровом і бруствером. Наступальна чи метальне зброю у той час були ще занадто недосконалим, щоб зруйнувати перешкода, яке виглядали подібні споруди. У результаті військо, закріпився в такий спосіб, вважало себе у безпеці від нападу й могло за власним бажанням дати битву зараз чи очікувати ще кращого часу.

Когда в обох ворожих вождів було однакове бажання поборотися, вони вибудовували свої війська поза табору у бойовій порядку до кілька ліній. Загони, які становлять кожну лінію, мали завглибшки щонайменше 8 рядів. Приготувавшись до битві, обидва війська наближалися одне до іншого до того часу, поки з-поміж них залишалося лише близько 180 метрів. Саме такою була відстань, необхідне для атаки, що передувала вступу до рукопашний бій, й у самого бою. По даному знаку обидва війська, крім третьої лінії, якщо була, йшли друг на друга швидким шагом.

Легионеры у перших двох рядів першої лінії вражали своїми pila трохи раніше, ніж сягали відстані, у якому можна було потрапити до ворога (близько 25 метрів), і далі виробляли загальний залп, причому воїни 2-го низки кидали свої списи в проміжки між воїнами першого ряда1. Потім обидві лінії ворогів вступали врукопаш з мечами до рук, причому легіонери задніх рядів тиснули на передніх, підтримували їх у разі потреби заміняли. Битва являла собою більш-менш безладну сутичку, распадавшуюся боротьбі окремих воїнів друг з одним. Друга лінія те й інше війська служила підтримкою першої; третя становила резерв. Кількість поранених і вбитих під час самого бою зазвичай було досить незначним, оскільки оборонну зброю, т. е. панцир і щит, служили досить хорошою захистом від метальних знарядь злочину і ударів меча; але справа приймало зовсім інше, щойно одне із ворогів звертався до втеча. Тоді загони легко озброєних і кавалерія переможця кидалися переслідувати піхоту переможеного війська, що була змушена повернутися тилом. Позбавлені прикриття, яке тепер може надати відступаючому загону артилерія, надані собі самим, втікачі зазвичай кидали свої щити і шоломи; тут-то їх настигала ворожа кіннота і виробляла побиття. Таким чином, переможене військо несло величезних втрат. Зазвичай воно абсолютно знищувалося чи розсіювалося. Ось у часи перший бій зазвичай бувало рішучим і часом заканчивало війну. Цим пояснюється і те, що втрати переможців завжди бували дуже незначні. Так, наприклад, Цезар при Фарсале втратив всього 200 легіонерів і 30 центуріонів, при Тапсе всього навсего 50 людина, при Мунде його втрати досягали лише до 1000 людина, якщо і легіонерів, і вершників; поранених у цій битві було 500 человек2.

Так як легіонер був озброєний дуже котрі й як наслідок опинявся малорухомим, то намагалися зробити, щоб більше не довелося боротися в незручною місцевості і за несприятливі погодні умови. Ватажок війська дуже піклувався, щоб її боці були всі переваги пануючій позиції, і через усе це, якщо міг, влаштовував табір на пагорбі, схили якого поступово понижались із боку фронту. Такий стан дозволяло б йому розмістити військо на похилому місці отже противник, якщо хотів у аби те ні стало атакувати його, було б примушений долати всі труднощі піднесення та цим самим себе в несприятливе становище.

Римское військо випливало з свого табору за кілька воріт і будувалося на бойовий порядок чи перед найбільш табірними укріпленнями, чи більш-менш значній відстані них. У першому випадку йому зазвичай не доводилося боятися, що противник нападе нею, хоча воно й містилося на рівнині. А ще було багато причин: по-перше, військо перебував під прикриттям веж і інших табірних споруд й машин, по-друге, його дуже важко змусити повернути тил і, нарешті, навіть тоді поразки, табір був йому надійним притулком, унаслідок чого переможець було його переслідувати і скористатися своєю перемогою. Воєначальник, не удалявшийся від укріплень свого табору, мав зазвичай у вигляді сам напасти на ворога або ж викликати його за атаку за несприятливих йому обставин. Іноді також нездатний чи несхильний битви воєначальник вибудовував своє військо в бойової порядок біля табору, аби виставити напоказ свою хоробрість і втратити у тому солдатів.

Предводитель війська, бажаючи битви, не залишав своїх солдатів біля самісіньких укріплень; навпаки, він віддалився від нього, інакше кажучи, наближався до супротивнику, намагаючись, проте, у своїй не позбутися тих переваг, що йому надавала дана місцевість, і у тому числі головне було — перевагу пануючій позиції. У тому випадку, наприклад, що він будував своє військо на бойовий порядок попереду табору на схилі пагорба, не йшов далі частині цього схилу, так щоб супротивнику у разі довелося пройти відому частина підйому, колись ніж розпочати напад.

Могло статися отже воєначальнику настільки хотілося розпочати битву, що він не цурався переваг, які представляла дана місцевість. Тоді не залишався на схилах висот, але, просуваючись далі, спускався з нього і вперед на рівнину. Це означало запропонувати супротивнику бій за умов (aequo loco).

Вождь, полум’яно бажаючий розпочати битву, просував своє військо як виклику до самому табору чи рядах війська ворога. І тут потрібно було, щоб командувач був у безумовному покорі і своєму війську, позаяк у іншому разі можна було побоюватися, що його піддасться захопленню і очікуючи наказу, кинеться до атаки на ворога, розташованого на більш вигідною позиції, чи стоїть під прикриттям табірних укріплень.

Действия кавалерії у римлян були такі: вона виробляла розвідку, боролася з ворожої кавалерією, але найважливішу роль грала лише після перемоги, так щойно кавалерія могла переслідувати переможеного ворога, легіонери ж зовсім не годилися цієї мети, внаслідок тяжкості свого озброєння. Під час ж самої битви кавалерія щось могла зробити з піхотою через глибини її рядів і особливості озброєння. Інакше кажучи, піхоту цілком невразлива зі боку кавалерії під час битви й у сенсі перебувала приблизно такому самому становищі, як сучасна піхота відтоді, як було запроваджені скорострільні рушниці. У насправді, pilum — дуже грізна зброя — захопив легіонерів тим самим, що тепер рушниці нашій піхоти. Римська піхота як не боялася атаки кавалерії, але сама могла напасти її у і примусити до відступу. Втім, цю перевагу послаблялося одним великим незручністю: річ у тому, що піхота могла відкинути кавалерію лише з дуже незначна відстань, оскільки pila хапали тільки 20−25 кроків; в такий спосіб, кіннота могла постійно відновлювати свої нападу. Зрозуміло, тому, що мала терпіти під час відступу піхота, що залишилося без кінноти, від постійних нападів яка має її ворожої кавалерии.

Примечания

1. Pilum — дротик завдовжки від 1,7 метрів до 2 м, половина якого представляла собою древко, іншу половина залізний наконечник; цей останній важив від 300 до 600 грам. Наприкінці дротика було потовщення, що закінчувався вістрям, іноді хвилястою форми. Древко було круглий чи четырехгранное і від 25 до 32 мм в діаметрі. Він був прикріплено до металевому кінцю списи з допомогою кільця, чи цвяхів, зрештою трубки. Pilum рідко наносив рану, оскільки зазвичай противник відбивав удар щитом. Та заодно дротик в вона найчастіше втыкался в щит так глибоко, що висмикнути його було лише з великим усилием.

2. Битва при р. Фарсале з Помпеєм відбулася 48 р. е., при Тапсе у Африці з республіканцями і помпеянцами в 46 р., при Мунде хто в Іспанії з помпеянцами в 45 р.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.