Розвиток кіно і театрального мистецтва в Україні в повоєнний період

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Київський національний лінгвістичний університет Кафедра історії України Реферат з Історії

на тему: Розвиток кіно і театрального мистецтва в Україні в повоєнний період Виконала: студентка 1-го курсу факультету германської філології

Остапенко Олена Володимирівна Київ 2014

План

1. «Відбудова» кінематографу в повоєнний період

1.1 Діяльність видатних тогочасних режисерів і акторів. Їх роль в історії післявоєнного кіно

1.2 Творчість К. Муратової, С. Параджанова, Ю. Іллєнко та інших видатних акторів та режисерів, які вплинули на розвиток кінематографу

2. Театральне мистецтво на теренах України у складі СССР і до здобуття незалежності

2.1 Повоєнний театр

2.2 Драматургія української еміграції в повоєнний період Література

1. «Відбудова» кінематографу в повоєнний період Становлення українського кінематографу та театрального мистецтва є частиною української культури, оригінальною своєрідною системою, що, самостверджуючись, на всіх етапах розвитку була включена в сферу міжнаціональної духовної цілісності. Тобто це не є замкнутим соціальним організмом, а доступною та корелятивною сферою.

1.1 Діяльність видатних тогочасних режисерів і акторів. Їх роль в історії післявоєнного кіно Вже через пару років після визволення України, повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 40-х років в Україні діяло 96 театрів. Стало помітним підвищення художнього рівня театрального мистецтва, особливо в постановці спектаклів «Милана» Г. Майбороди в Київському академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка, «Дума про Британку» Ю. Яновського в Київському драматичному театрі ім. І. Франка, «Даруйте коханим тюльпани» О. Сандлера в Одеському музично-драматичному театрі.

Фільми 1945 року «В далекому плаванні», «Зигмунд Колосовський» і «Нескорені» почали зніматися під час війни та на екрани вийшли вже після Перемоги. Усі вони мали певні чесноти. Іноді чималі, наприклад, «Нескорені» Марка Донського одержали 1946 року Золоту медаль у Венеції, іноді помірковані, як «Зигмунд Колосовський» Сизігмунда Новроцького та Бориса Дмоховського, що мала великий прокатний успіх. Стрічка «В далекому плаванні» Володимира Брауна була поставлена за морськими оповіданнями К.Станюковича. Браун був ледь не родоначальником мариністичного напрямку в радянському кіно [2; 46−49]

Існує точка зору, що в цей період не було створено нічого вартого серйозної уваги. Це неправда. Що стосується другої половини 40-х років і початку 50-х, то за умов мізерної кількості фільмів серед них було чимало пристойних, а то й хороших. А фільм Ігоря Савченка «Тарас Шевченко» (1951р.) із Сергієм Бондарчуком модна вважати навіть видатним. За кіно мовою, це вже не «Богдан Хмельницький», але високий професіоналізм і великий талант Савченка все ж таки відчувається [4; 6−7].

Непоганими для тих часів були стрічки «Центр нападу»)1946) Семена Деревянського та Ігоря Земгано, «Голубі дороги» (1947) і «У мирні дні» (1950) Володимира Брауна, а також дуже популярна тоді комедія про село «Щедре літо» Бориса Барнета (1950). Хоча тепер дивитися ці фільми практично неможливо, мається на увазі нудно і незручно.

Не кажучи вже про те, що аж до 1964 року, тобто до виходу на екрани «Тіней забутих предків», на Київській кіноіндустрії було зроблено обмаль фільмів навіть такого рівня. Але за цей час ця студія випустила майже 130 повнометражних ігрових стрічок, а з 1946 до 1952;го включно — лише 12. А ось із 130 фільмів 1953;1963 років важливо відмітити такі: «Доля Марини» (1953) Ісака Шмарука і Віктора Івченка, який був 1954 року лідером всесоюзного прокату; «Командир корабля» (1954) Володимира Брауна; безумовно гарна стрічка Олександра Алова і Володимира Наумова «Тривожна молодість» (1954) за мотивами трилогії Володимира Бєляєва «Стара фортеця»; прекрасна стрічка Марка Донського «Дорогою ціною» (1957) за однойменним оповіданням Михайла Коцюбинського [4; 7].

Найяскравішою зіркою тих часів, безсумнівно, була культова комедія українського кіно «За двома зайцями» (1961) Віктора Іванова за мотивами однойменної п'єси Михайла Старицького.

В цей час на Одеській кіностудії було екранізовано «Весна на Зарічній вулиці» (1956) Міонера і Хуцієва — один з найкращих фільмів тодішнього радянського кіно. Мало не вперше після війни були показані на екрані не якісь соціальні сили, уособлені у кінематографічних персонажах, а звичайні люди, яких можна зустріти на вулиці, з якими ти спілкуєшся щоденно [1;219]. Усе це прекрасно, але на той час ступінь відвертості у фільмах багатьом здавався дуже високим.

Радянське кіно, яке в передвоєнні часи було одним з лідерів світового, по війні винятково через ідеологічні перепони стало з труднощами наслідувати європейську, а потім і американську кіно моду. Тому важко переоцінити прорив в українському кіно, що потім назвали «українське поетичне кіно». Це було справді дещо оригінальне, що вплинуло на розвиток світового кіно. Але до 1964 року, року появи на світ знаменитих «Тіней забутих предків», кінематограф в Україні існував і часом продукував зовсім непогані стрічки [4; 9].

Тоді все новаторське, експериментальне, нонконформістське дозволялося знімати лише в Москві, під пильним наглядом іеологічних інстанцій. Підтвердженням цьому є хоча б те, що Кіра Муратова зі своїм чоловіком, Олександром Муратовим, насмілилися правдиво поставити фільм, що правдиво розповів про радянські сільськогосподарські справи («Наш чесний хліб» — 1965). Закінчили вони його 1961 року й ще три з половиною роки його здавали. Ось, що написав тоді провідний московський кінокритик Георгій Капралов: «Фільм „Наш чесний хліб“, що запізнився на шляху до глядача, був створений раніше за „Председателя“ Художній фільм знятий режисером Олексієм Салтиковим в 1964 році. Згадується нібито фільм недостатньо гостро і правдиво висвітлив всі проблеми тогочасного суспільства. і вперше з такою прямотою порушив на екрані питання, котрі нібито підхопила московська кінокартина» [3; 9−10].

Та переломним моментом у житті Одеської кіностудії все ж слід вважати «Наш чесний хліб», як і таким моментом у житті Київської кіностудії і всього українського кіно стали всесвітньо знамениті «Тіні забутих предків».

У роки «застою» культура України розвивалася під впливом тоталітарного режиму. У цей період зародився новий напрямок у кіномистецтві — «поетичне кіно». Найбільший успіх мав фільм «Тіні забутих предків» режисера С. Параджанова, а також кінофільми Ю. Ільєнка, К. Муратової, І. Миколайчука, Л. Бикова стали гордістю українського кінематографа.

Процеси, що відбувалися в 1970—1980 рр. в культурному і духовному житті, мали суперечливий характер [2;287−289]. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток науки, виникають нові напрямки в кіномистецтві, стають широко відомими імена театральних діячів, письменників, поетів, а з іншого боку, посилюється процес русифікації, наступ центру на права республіки.

Місцевий кіноринок на перших порах заповнила продукція західноєвропейських та американських фірм. Матеріал із життя українців далеко не відразу потрапив на екран. Зрозуміло, що на початку то були екранізації популярних п'єс — «Наталки Полтавки» за участю відомої актриси Марії Заньковецької, «Наймички» з Іваном Маряненком, «Москаля-чарівника». А режисер О. Олексієнко вже виразно зосередився на фільмуванні стрічок суто українського спрямування. За жанром це здебільшого водевілі, побутово-родинні драми та комедії. Назви фільмів говорять самі за себе: «Сватання на вечорницях», «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Як вони женихалися» або «Три кохання у мішках», «Бувальщина, або на чужий коровай рота не роззявляй». Успіх цих стрічок у глядачів пояснювався не тільки орієнтацією на популярні жанри, а й тим, що їх озвучували доволі таки вправні декламатори. Це, щоправда, зайвий раз підкреслювало належність цих фільмів більшою мірою до естетики театру, аніж власне кіно [2; 295].

Нажаль, дуже мало відомо про існування найпліднішого етапу українського кіно. Досвід митців 20х років, абсолютно архівний, і ніколи не виносився на загал. Шукаючи в історії приклади успішних урбаністичних проектів, слід пам’ятати що на них можна спиратись при побудові нової української ідентичності.

Такі урбаністичні проекти — це український авангард і український модернізм — образотворчий, кінематографічний, театральний. Наразі модернізм винесений на периферію суспільної й політичної свідомості, а нам треба зробити навпаки — винести на периферію традиціоналістську, консервативну ідеологію [3; 12].

Для написання цієї роботи було проглянуто також одні з маловідомих стрічок: «Довгі проводи» Муратової, «Десь є син» і «Заради нудьги» Войтецького, «Падав іній» Івченка, його ж фільм — «Іванна», «Перший поверх» Мінаєва, «Фужчоу» Михайла Іллєнка. Відкриттям минулого року для мене слугував фільм Олександра Муратова «Чи вмієте ви жити?», створений абсолютно в Годарівській естетиці Жан-Люк Годар — франко-швейцарський кінорежисер, актор, сценарист і кінопродюсер марксистських переконань. Його фільми 1960;х років зробили вагомий внесок у розвиток світового кіномистецтва.

Серед німих фільмів можна з десяток назвати — і «Два дні», і «Нічний візник», і «Людина з кіноапаратом», і «Земля» з «Арсеналом» Довженка, «Шкурник» і «Хліб» Шпиковського. Насправді є, що подивитись. Але воно, як правило, не входить ані до обов’язкових програм, ані до українського канону [2; 292].

Великі завдання на завершальному етапі війни постали перед працівниками українського кіномистецтва. У червні 1944 р. повернулася з евакуації й одразу розгорнула свою діяльність Київська студія художніх фільмів. Відбудовчі роботи розпочалися на Одеській студії художніх фільмів. Творчим успіхом кінематографістів був вихід на екрани фільмів «Нескорені» за повістю «Батьки і діти» Б. Горбатова — про боротьбу шахтарів Донбасу проти фашистських окупантів, «Зігмунд Колосовський», «В далекому плаванні» за мотивами «Морських оповідань» К. Станюковича, «Украдене щастя», «Доля Марини», «Командир корабля» та ін.

Розгорнула роботу Українська студія хронікальних фільмів, яка повернулася до Києва влітку 1944 р. Кіностудіями України 1951 р. було випущено лише 9 фільмів, а в 1956 р. на Київській, Одеській та Ялтинській кіностудіях щорічно знімалося 4—7 фільмів. Позитивну оцінку глядачів дістали «Тривожна молодість» режисерів О. Алова і В. Наумова, «Весна на Зарічній вулиці» Ф. Миронера та М. Хуцієва. Найкращою стрічкою в 1956 р. став фільм І. Савченка «Тарас Шевченко». Схвально було зустрінуто екранізацію творів літератури. Так, А. Бучма та О. Швачко зняли фільм «Земля» за повістю О. Кобилянської, М. Донськой — «Мати» за романом М. Горького, В. Івченко — «Назар Стодоля» за п'єсою Т. Шевченка та ін.

Переломною у розвитку українського кіномистецтва стала хрущовська «відлига», яка дала можливість митцям певною мірою відійти від ідеологічних штампів. Наприкінці 50-х років в Україні щороку виходило на екрани 16—20 кінокартин. Почали працювати студії хронікально-документальних і науково-популярних фільмів. Діячі українського кіно створили низку фільмів, які здобули широку популярність. Серед них «Надзвичайна подія» режисера В. Івченка, «Партизанська іскра» О. Маслюкова та М. Маєвського, «Григорій Сковорода» І. Кавалерідзе та ін.

Розвиток національної кінематографії є одним з найважливіших системних факторів розбудови єдиного загальнонаціонального інформаційного простору, відновлення ролі і впливу національного кіномистецтва на формування духовних цінностей українського народу. Класичний кінематограф лишається неодмінним складником культури останнього століття, часто-густо виконуючи функції вихователя високих почуттів, утішника і спокусника.

У 70-х роках схвалення глядачів дістали такі визначні твори вітчизняної кінематографії, як «У бій ідуть тільки «старики» «, «Ати-бати, йшли солдати…» режисера Л. Бикова, «Тривожний місяць вересень» Л. Осики та «Вавілон-ХХ» І. Миколайчука. На реальних подіях побудовані сюжети кінотворів «Женці», «Високий перевал» В. Денисенка та ін. Водночас С. Параджанов, Ю. Іллєнко, І. Мико-лайчук зазнали гонінь. Вкрай негативно партійна номенклатура сприйняла фільм «Білий птах з чорною ознакою» Ю. Іллєнка.

1.2 Творчість К. Муратової, С. Параджанова, Ю. Іллєнко та інших видатних акторів та режисерів, які вплинули на розвиток кінематографу кінематограф театральний повоєнний Бюро української кіножурналістики (БУК) спільно з Національною спілкою кінематографістів України (НСКУ) провело опитування на тему «Підсумки українського кінопроцесу-2011», 46 українських кіножурналістів відповіли на певну кількість питань, окрім іншого, назвали найкращі на їх думку українські фільми (за період незалежності і взагалі), режисерів та інше.

Кращі вітчизняними фільмами 1992 — 2011 рр. було визнано: «Настроювач», «Три історії», «Мелодія для Катеринки», «Другорядні люди» (реж. Кіра Муратова), «Щастя моє» (реж. Сергій Лозниця), «Райські птахи» (реж. Роман Балаян), «Молитва за гетьмана Мазепу» (реж. Юрій Іллєнко), «Фучжоу» (реж. Михайло Іллєнко), «Енеїда» (реж. Володимир Дахно), «Йшов трамвай дев’ятий номер» (реж. Степан Коваль), «Подорожні» (реж. Ігор Стрембіцький), «Las Meninas» (реж. Ігор Подольчак), «Гетьманські клейноди» (реж. Леонід Осика), «Голод-33» (реж. Олесь Янчук), «Цикута» (реж. Олександр Шапіро), «Назви своє ім'я» (реж. Сергій Буковський) [2;202].

Як ми бачимо, дуже часто згадується ім'я Кіри Муратової У кінознавстві міцно закріпилося поняття «кінематограф К. Муратової». Це — кіномистецтво глибокої думки, витонченої форми, високої кінематографічної культури, позначене непересічним талантом і самобутністю автора.

До рис «фірмового» стилю К. Муратової слід віднести відхід від високопарної фразеології, талант до «приборкання фактур», вияву особистості в її неповторності. Нестандартні герої К. Муратової, в словах і жестах яких «природне» домінує над «соціальним», цілком позбавлені сентиментальності [2;186].

Однією з головних тем режисера стала нездатність людей до взаєморозуміння, коли ко жен герой наче перебуває у своєму власному замкненому світі, куди іншим нема доступу.

Всесвітнє визнання здобули майже всі фільми К. Муратової. «Короткі зустрічі» (1967) — психологічна розповідь про складні людські взаємини; «Довгі проводи» (1971) — кінематографічне дослідження драми людської самотності та некомунікабельності; «Зміна долі» (1988) — своєрідна екранізація оповідання англійського письменника С. Моема, вибуховий «Астенічний синдром» (1989) — вражаючий документ падіння людської моралі, «Чутливий міліціонер» (1992) — дотепна кінооповідь про наших сучасників, а також «Захоплення» (1994), «Три історії» (1997), «Лист до Америки» (1999), «Другорядні люди» (2001).

Неповторний муратівський стиль проявився у картині «Чеховські мотиви» (2002). Справжньою подією кількох міжнародних кінофестивалів став фільм «Настроювач» (2004), що переконливо довів: К. Муратова, визнаний майстер артхаузного кіно, вміє знімати фільми не тільки для вишуканих естетів, а й для широкого глядацького загалу. Нових якостей набув талант майстра у фільмі «Два в одному» (2006) [2; 287].

За великий особистий внесок у світову культуру К. Муратова — єдина з кінорежисерів України — удостоєна російської незалежної премії «Тріумф» (1995) та є лауреатом фестивалів у Локарно, Берліні та Сочі.

Не можна не взяти до уваги творчість вірменського кінорежисера, який створював свої провокаційні шедеври та теренах України Як висловлювався Сергій Йосипович Параджанов: «Я — гений, хотя и непонятный, но и не понятый» [6; 237]. Деякі його фільми, колажі, сценарії дуже важко сприймаються пересічному глядачу. Водночас, його найвідоміша стрічка Параджанова «Тіні забутих предків» (1964) відкрила якісно новий етап у розвитку кінематографу та вголос заявила про приховані скарби українського міфологічного і поетичного простору. Українське поетичне кіно вслід за настановами й здобутками легендарного Довженка проходило шлях мінімалізації вербального та метафоризації кадру. Новий погляд на природу, увага до кольорів, сміливі тілесні акценти, наскрізна символічність — все це неабияк вплинуло на хід кіноісторії, витворивши оригінальне явище та постійно відгукуючись у роботах пізніших поколінь. За цей фільм, режисер Сергій Параджанов отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр [6; 226]

На одному рівні, з Параджановим співпрацював Юрій Іллєнко — оператор, режисер та сценарист. Обидва активні діячі створювати такі кінокартини, що яскраво висвітлювали їх просвободівські погляди на життя та потерпали від тогочасної цензури. Звичайно його це обурювало, а глядачів нашого століття обурює той факт, що з 40 стрічок, що могли ввійти в історію, як одні з видатних прикладів класичного кіно, вийшло лише сім [6; 237]. Було неможливо втілити свої ідеї в життя в умовах «застою» українського кіно, коли буржуазія зневажає і країну, і народ, і культуру. Немає сумнівів, що фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» — епічний твір: про це свідчать і події, про які йдеться, і характери головних героїв, і неупереджений погляд режисера, котрий лише розповідає, не даючи оцінок [2; 145].

Будь-який фільм, знятий у Радянському Союзі у 1970;ті роки (а саме тоді з’явився «Білий птах»), а про таку «гарячу точку», як Західна Україна часів УПА, й поготів, є доволі підозрілим.

Це поезія та трагедія — тому й музики грають весело, тільки коли бачать, як кудись ведуть заарештованого, як горить хата, як біжить з лісу зацькована своїми односельцями людина. А якщо трагедія, то й підозра виникає, чи не оптимістична вона.

Історія прокату картини, як і її події, доволі трагічна. «Білий птах» був показаний на ХХIV з'їзді КПУ, але протягнутий одним із чиновників: «Ганебнішого фільму взагалі ніколи не робили в Україні. Особливо для молоді». Після цього стрічку заборонено. Врятувало лише одне: незабаром на Московському фесті фільм отримав Гран-прі «Золота медаль». А потрапив він до радянської столиці завдяки першому секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту, якого за деякий час зняли з посади. І знов «Білий птах» залишився без патронату й пролежав на полицях аж до новітньої доби. А коли стало його дивитися можна — це виявилося начебто не досить актуальним, адже він мало подібний до голлівудського еталону екшена. Ось така доля — перебувати поза часом і, на жаль, більше належати вічності, аніж глядачам [3; 297].

Своєю рижесурою відзначилися: Леонід Осика («Камінний хрест»), Віктор Іванов («За двома зайцями»), Леонід Биков («В бій ідуть лише «старі»), Борис Івченко («Пропала грамота»), Роман Балаян («Польоти уві сні та на яву»), Іван Миколайчук («Вавилон ХХ»), Олександр Довженко («Арсенал»),

Крім того, є персоналії, які залишилися в історії театрального мистецтва, завдяки своєму вишуканому голосу. Євгенія Мірошниченко — оперна та концертно-камерна співачка, народна артистка СРСР (1965). Її солов'їний голос підкорив найвизначніші Європейські театри, а вона все своє життя залишалася віддана одному єдиному театру — Національній опері України ім. Т. Г. Шевченка.

У 1961 стажувалася в міланському театрі «Ла Скала». Виконувала такі відомі партії як: Венера («Енеїда» Лисенка), Йолан («Милана» Майбороди), Вона («Ніжність» Губаренка), Стася («Перша весна» Жуковського), Шемаханська цариця, Марфа («Золотий півник», «Царева наречена» Римського-Корсакова), Віолетта, Джільда («Травіата», «Ріголетто» Верді), Лючія («Лючія ді Ламмермур» Доніцетті), Розіна («Севільський цирульник» Россіні), Цариця ночі («Чарівна флейта» Моцарта), Лейла («Шукачі перлів» Бізе), Мюзетта («Богема» Пуччіні), Манон («Манон» Массне) [2; 168].

У концертному репертуарі співачки були численні арії з опер, українські народні пісні та романси українських композиторі [2; 169].

Гастролювала в СРСР, а також Чехословаччині, Польщі, Китаї, Канаді, США, Болгарії, Румунії, Югославії, Франції, Японії та ін. Лауреат Міжнародного конкурсу вокалістів у Тулузі (1958, II премія) та Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві (1957, срібна медаль). Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972) та Державна премія СРСР (1981) за концертно-виконавську діяльність. На фірмі «Мелодія» записала на пластинки дві українські нар. пісні («Ні, мамо, не можна нелюба любить», «Ой піду я межи гори») [2:270].

Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що розвиток українського кінематографу на початку його піднесення значно ускладнювали диктат офіційної ідеології та русифікаторська політика. Деякі українські фільми здобули міжнародне визнання лише за часів перебудови. Серед них картини Ю. Ільєнка «Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Лебедине озеро. Зона». Безперечним успіхом цього часу стала і картина молодого режисера О. Янчука «Голод-ЗЗ», у якій талановито відтворено найтрагічнішу сторінку історії України.

2. Театральне мистецтво на теренах України у складі СССР і до здобуття незалежності

2.1 Повоєнний театр За роки Радянської влади українська театральна культура досягла високого ідейно-художнього рівня. У боротьбі за оволодіння методом соціалістичного реалізму в мистецтві сцени поруч з митцями старшого покоління виросла й творчо змужніла артистична молодь Радянської України.

Одні з митців починали свій сценічний шлях безпосередньо в театральних колективах, потрапивши туди ще у перші пожовтневі роки, і пройшли добру школу у кращих майстрів дореволюційного театру, інші (їх більшість) — вихованці театральних інститутів, консерваторій, шкіл і студій. Всі вони високо тримають прапор мистецтва соціалістичного реалізму, розвивають і вдосконалюють акторську й режисерську майстерність, створюють вистави й образи, які правдиво й яскраво відображають радянську дійсність, ідейні й моральні якості нашого народу.

Довідник «Майстри української радянської сцени» — перша спроба дати широкому колу читачів книгу, з якої в разі потреби можна було б довідатися про творчі біографії видатних майстрів сучасної української сцени. У книзі висвітлено життєвий і творчий шлях акторів, режисерів, композиторів театру, диригентів, художників, балетмейстерів, хормейстерів, відзначених почесними званнями народних артистів та художників Союзу РСР і республіки, а також заслужених діячів мистецтв [7; 668].

Значною подією в мистецькому житті республіки стало проведення в березні-травні 1958 р. фестивалю «Перша українська театральна весна», участь в якому взяли майже всі театри, активно включившись у творче змагання за право показу глядачам найкращого доробку. Високу оцінку дістали спектаклі «Веселка» М. Зарудного Вінницького обласного музично-драматичного театру ім. М. Садовського, «Мій друг» М. Погодіна Харківського академічного театру ім. Т. Шевченка, опера «Лісова пісня» В. Кирейка Львівського театру опери та балету ім. І. Франка. Ці спектаклі одержали дипломи лауреатів фестивалю.

Загал театральної творчості відіграє важливу роль в естетичному розвитку українського суспільства. Реалізуючись через чотири національних театри, групу академічних театрів, низку обласних, декілька муніципальних, студійних та приватних театрів, сценічне мистецтво охоплює чималі верстви своїх шанувальників, яких ми називаємо глядачами [5; 553].

Позитивні зміни відбулися в розвитку українського театрального мистецтва. Прославили Україну своїми виступами академічні драматичні театри імені І. Франка в Києві, імені Т. Шевченка в Харкові, імені М. Заньковецької у Львові [5; 550]. Славу українському театру принесли Н. Ужвій, Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Б. Ступка, А. Роговцева, В. Дольський та інші талановиті актори.

Виникли проблеми і в розвитку мистецтва. Кількість театрів в УРСР у 1965;1985 рр. збільшилася з 61 до 89. У ті часи популярними були твори класиків у виконанні Н. Ужвій, О. Кусенко, В. Дальського, В. Добровольського, співаків Д. Гнатюка, А. Солов’яненка та ін. Проте на сцені були суворо заборонені п'єси, які викривали недоліки існуючого ладу. Український театр дедалі більше втрачав національну особливість. З нього за роки застою майже зовсім було витіснено українську мову. Наприклад, із семи театрів юного глядача лише Львівський був українським.

2.2 Драматургія української еміграції в повоєнний період У перших роках після закінчення Другої світової війни, більшість українських емігрантів у Західній Європі жили у таборах переселенців; це були немов мікроміста, які давали письменникам змогу мати свій культурний простір: українські видання, читачів, театр і заохочувало до творчості. Ці три-чотири роки, прожиті у таборах, були дуже творчими для багатьох письменників.

До Канади виїхали: Юрій Косач, Улас Самчук, Людмила Коваленко, Микола Ковшун, Микола Понеділок, Василь Софронів-Левицький, Іван Керницький, Мирослава Ласовська, Павло Савчук, Леонід Полтава; Іван Багряний та Ігор Костецький залишилися у Німеччині, Віра Вовк — до Бразилії.

Багато п'єс цього періоду давали відчути жахи світової війни, яка щойно минула, її наслідки для України та її народу. У цих творах переважали психологічні й історичні елементи, що висвітлювалися часто в реалістичній формі, з наголошенням наслідків, що їх мали ці події для європейців, зокрема для українців, які опинилися між двома тоталітарними силами. Український емігрант боровся за право існувати не тільки як людина, але й як українська людина, яка шукала тимчасового клаптика вільної пристані для свого роду й надії для свого народу. Такі мотиви переважали й у письменників, що почали свою творчість вже на американському континенті.

У багатьох драматичних творах цього періоду зображено давніші, передісторичні та історичні події, а також визначні постаті, зокрема: «Геральд і Ярославна» (1946, драматична поема), «Байда», «Дійство про Юрія Переможця» (1947) Юрія Косача; «Анна Ярославна» (1969, лібретто до опери, яку поставили у Філадельфії) Леоніда Полтави; «Гетьман Мазепа» (1959) Григора Лужницького; «Яворівський решетник» (події 1918, галицькі намагання звільнитися від польської влади, 1957) Івана Керницького; «Мазепа» (про молодого Івана Мазепу) Мирослави Ласовської [5; 547].

Критика сучасного чи недавнього українського суспільства помітна у таких творах, як «Гетьманська спадщина» Чапленка — зацікавлені власним добробутом, нащадки різних гетьманів шукають спадок Полуботка і підлабузнюються до царя, нехтуючи потребами України. У 1000-ліття християнства в Україні Мирослава Ласовська видала драму «Володимир Великий» (1988). Ольга Луцик у творі «Князі гуцульських полонин» (1984) відтворила українські весільні звичаї космацького регіону, включивши автентичні весільні діалоги у весільну п'єсу. П'єса-діалог «Олена Степанівна» (1960) Олеся Бабія про бій на горі Маківці 1915р., «Зозулина дача» Юрія Косача — про німецьку окупацію України.

Розкуркулення селян і голод 1920;х років є тлом подій у п'єсі «Домаха» Людмили Коваленко. На тему голодомору написав п'єсу «Ворог кряче» Микола Ковтун. Його «Первомайська інтермедія» (1954) також про радянський період. Про ці часи писав Сергій Ледянський (1908): «Тисяча дев’ятсот тридцять третій рік», драма на 5 картин (1943), пізніше перейменована на «Великий злам». Інші його п'єси — «Директива з центру» (1944), «Під косою» (1948) і «Брат твій Каїн» (1951).

Єдиний драматичний твір Уласа Самчука -" Шумлять жорна" також охоплює події радянського періоду. Воєнні і близькі за часом події представлені у творах Миколи Понеділка: у п'єсі «Знедолені» (вплив радянської системи на родинне життя), також «Володар — страх» (1965) Анатолія Галана. Часи польсько-німецької окупації Львова стали тлом драми Іларіона Чолгана «Провулок Св. Духа» (1946). Катерина Штуль написала п'єсу про німецьку окупацію «Поворот» (1972 p., про Олену Телігу у 1941—1942pp.).

Змагання за незалежність у рядах УПА було тлом п'єс кількох письменників: «Ліс шумить» Володимира Куліша (1963); шість п'єс Павла Савчука: «УПА в Карпатах» (1947), «Чотирьох з мільйонів» (1951), «Сон матері» (1953) і «У листопадову ніч», «Поет і чорт» (1963), «Я повернусь» (1958) Мирослави Ласовської.

Переживання скитальців у перших повоєнних роках відобразив Іван Керницький (1913 — 1984) у творах «На ріках Вавилонських» (інтермедія, 1948) і «Тайна Доктора Горошка» (1953). Ці картини були дуже близькими глядачам, п'єсу поставили театр И. Гірняка в Нью-Йорку та Український театр у Мельборні, Австралія. На цю тему писали: Микола Понеділок «А ми тую червону калину» (видане 1957, про намагання репатріювати емігрантів до УРСР) та Роман Володимир в «Еміграційному будні» (1973).

Окрім драм, письменники-емігранти писали і твори легкого жанру, тобто комедії, які так були потрібні скитальцям — людям без певності майбутнього. Серед таких комедій «Пасербиця» і «Євшан Зілля» В. Чапленка, «Приїхали до Америки» Людмили Коваленко, «Фрі Кавнтрі» Григора Лужницького, «Чай у пана президента» Зенона Тарнавського і Богдана Нижанківського. Василь Онуфрієнко з Австралії - автор п'єси «Заморські гості» (1965).

Іларіон Чолган (1918) розпочав свою драматичну діяльність на еміграції, в Австрії. Від 1946 до 1949 р. він написав 9 п'єс, в основному сатиричні ревю на тему дня, в яких порушувались проблеми скитальців, їхнього ставлення до України, особистих амбіцій та поразок, на тлі болючо-комічного в тогочасній дійсності або й фіктивного майбутнього. Майже всі його п'єси ставив театр Йосипа Гірняка: «Замотеличене теля» (1945), «Блакитна авантюра» (1946), «Сон української ночі» (1946), «Хожденіє Мамая» (1948), «Загублений скарб» (1952). Він також автор «Наступу» (1947), «Останнього втілення Лиса Микити» (1947), «Дітей Дажбога» (1949) тощо.

Людмила Коваленко (Людмила Івченко, 1898 — 1969) — письменниця, перекладач, редактор і громадська діячка, крім повістей і новел писала також п'єси, що зібрані у збірці «В часі і просторі» (1965). П'єса «Домаха» (1948) відображає події розкуркулення селян. П'єса «Ксантіппа» (1943р.) про вічні буденні проблеми, що їх скинув Сократ на плечі своєї жінки. У «Неплатонівському діялозі» (1943) мова про прив’язаність до людей, речей, бажання бути вільним, відчуваючи обов’язок тільки перед своїм народом. П'єса «Героїня помирає у першім акті» (1948) розвиває думку про потребу індивідуального самовислову і роль жінки у світі, «Ковальчуки» (1942) — про відчуття спорідненості українців з різних частин України і ставлення до них росіян у Києві.

Талановитим драматургом виявив себе Юрій Косач (1909;1990) — автор новел, романів і драм, які почав писати ще в Україні і які йшли на сценах Львова у 1940;х роках у театрі В.Блавацького. Серед п'єс, написаних вже на еміграції відразу після війни, — «Геральд і Ярославна» (1946, драматична поема), «Байда», «Дійство про Юрія Переможця» (1947), «Скорбна симфонія» (1945), «Зозулина дача» (1946, драматична хроніка за часів німецької окупації України), «Ордер», «Ворог», «Дмитро Бортнянський», «За синім океаном» (1964). Історичні постаті та історичні події від давнини до наших днів ставали основою для його драм, позначених жанровою і тематичною різноманітністю. Елегантність мови з архаїчним кольоритом, гостра іронія, відважні картини з історичною критикою і складним психологічним оглядом — типові прикмети його 14 п'єс. Автор писав, то часто звертався до минулого України, щоб знайти певне позаприродне джерело минулого України.

«Нажаль тепер український театр нагадує дике поле, що густо заросло бур’янами», — зазначають критики. Молодих режисерів на ньому практично не видно. Пронизливих нових п'єс — теж. Спостерігається тотальна байдужість сьогоднішнього українського театру до сьогоднішньої української літератури. Насамперед до її прозової складової. Адже з новітньої, написаної протягом останніх двадцяти років прози, на сцену потрапляють лише два твори — «Московіада» Юрія Андруховича та «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко.

Список використаної літератури

1. Зайко Н. Післявоєнне мистецтво на Україні: політико-ідеологічні кампанії 1946;1948 рр. // Грані: наук.-теорет. і громад.-політ. альм. / Дніпропетр. нац. ун-т, Центр соціал.-політ. дослідж. — Д., 2000. — № 3 (11)., 220 с.

2. Майстри української радянської сцени: Довідник / Автори-упорядн.: Р. Бернацька, С. Зайончківська. — К.: Держ. видавн. образотв. мистецтва і музичн. літератури УРСР, 1962. — 320 с.

3. Михайлюк М. Нацистська кінопропаганда в окупованій Україні// Укр. іст. зб. / НАН України, Ін-т історії України. — К., 2005. — 347 с.

4. Муратов О. Коротка історія художнього кіно України: Нарис другий. «Повоєнні часи» (40−50 роки)/ Муратов О. // Молодь України. — 2003. — 14 серп. — 70с.

5. Наш театр: Книга діячів українського театрального мистецтва. 1915;1991. Том ІІ / Ред. колегія: О. Лисяк, Г. Лужницький та ін. — Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто: ОМУС, 1992. — 796 с.

6. Параджанов С. Вечное движение: Воспоминания/ С. Параджанов // Искусство кино. — 2001. — № 12. — 450 c.

7. Театральная энциклопедия / Гл.ред. П. А. Марков. — Т. III. Кетчер-Нежданова. — М.: Сов. энциклопедия, 1964. — 1086 с