Утворення Кримського ханату

Кримський півострів не мав достатніх передумов для утворення на його теренах степових імперій. Контури такої держави із центром у Криму виникли лише завдяки монгольському завоюванню Східної Європи, а саме у зв’язку з адміністративною організацією підвладних територій ханом Батиєм. Великі річки за степовою традицією дозволяли зручно поділити підвладну Батиєві територію Улусу Джучи у Східній Європі, тож їх і було призначено кордонами найбільших адміністративно-територіальних одиниць — туменів. Уже папський посол до монголів Плано Карпіні 1245−1247 рр. засвідчив виділення території між річками Дніпро та Дон як тумену під управлінням Мауци (Моджи Яя, сина Чагатая). Кримський півострів за географічним положенням увійшов до його складу, як увійшли території Русі (Переяславського та частини Чернігівського князівств). У подальшому територія цього тумену не мінялася. Його правителі у XIV ст. навіть належали одній родині, що за степовими звичаями відбувалося і в інших туменах. Тому ці адміністративні одиниці фактично перетворилися на вотчини (улуси) і навіть самі почали так називатися, тим більше, що термін тумен/ тьма згодом набув значення податкової округи. Дніпровсько-донський улус дістав назву від своєї головної столиці — міста Крим. Знов-таки, вибір адміністративного центру зумовлювався степовою нормою, за якою ставка вождя знаходилася на зимових пасовищах, отже, в цих умовах на півдні. До всього, поряд знаходилися також основні ринки та порти Судак і Кафа, що служили джерелом значних фінансових надходжень як золотоординського хана, так і улусного правителя.

Територія Кримського улусу, як і інших, скоротилася протягом XIV ст. за рахунок втрати контролю над осілими територіями. До цього, з одного боку, призвела потреба монголів у співпраці з елітами підкорених територій, а з іншого, політична анархія у Золотій Орді поміж 1359 та 1380 рр., що супроводжувалася занепадом центральної влади та воєнним послабленням. На осілих частинах західних улусів виникли нові держави, як-от Валахія та Молдавія, Литва та Московія. Зміну балансу сил у Східній Європі демонстрували ординські поразки від литовського князя Ольгерда на Синіх Водах 1362 р. та від московського княза Дмитра Донського на Куликовому полі 1380 р. Так за Кримським улусом збереглися лише Кримський півострів та степи на материковій частині. Лише з цього часу півострів набуває стратегічного значення як природно безпечне місце у порівнянні з незахищеними материковими степами. До того ж, присутність генуезьких колоній як джерела прибутків становила додаткову вигоду півострова з-поміж інших улусів у цих умовах.

Занепад трансконтинентальної торгівлі підірвав роль золотоординської столиці Сараю як економічного центру держави, і навпаки, підсилив значення торгівлі через чорноморські порти. Улуси, на території яких розташовувалися ці порти, дістали таким чином істотну економічну перевагу над іншими. Кримський улус, де знаходилися основні генуезькі колонії з їхньою столицею Кафою, опинився у найвигіднішому економічному положенні.

Конфлікт між Золотою Ордою та державою Тімура, що закінчився цілковитою поразкою золотоординського хана Тохтамиша та розоренням його центральних земель військом Тімура 1395 р., остаточно підірвав єдність Золотої Орди. У цих умовах хан Тохтамиш спробував утримати саме Кримський улус, але в розрахунку на подальше відновлення своєї влади у державі. Чингізид, носій легітимного права на державу, вперше обійняв владу у Кримському улусі. Однак він був змушений забратися під прихисток Литви, нової регіональної сили. В обмін на персональне покровительство та воєнну підтримку Тохтамиш відступився на користь Литви від руських володінь на території двох улусів — Кримського та сусіднього з ним, що був розташований між Дністром і Дніпром. Литовським військом Тохтамиш явно прагнув відновити спершу контроль над Кримським улусом. Він уже вступив з ним на його територію, але зазнав поразки на Ворсклі 1399 р. від сил правлячого золотоординського хана Тімур-Кутлуга та ногайського еміра Едігея.

Кримський улус і надалі залишався плацдармом для претендентів на сарайський престол. У боротьбі із заколотниками сюди здійснювали походи золотоординські хани Улуг-Мухаммед, Кічі-Мухаммед, Сейїд-Ахмад. Кілька разів улусом оволодівав Гаджжі Ґерей, онук одного з коротокочасових володарів Криму Таш-Тімура, нащадка Тука-Тімура, тринадцятого сина Джучі. За згодою найавторитетніших племінних вождів улусу він зміг утвердитися на кримському престолі бл. 1441 р. і від того часу відомі його монети — символ суверенітету. Гаджжі Ґерей не здобув столицю Золотої Орди — Сарай, адже не мав достатньо сил. Але йому пощастило завдати поразки золотоординським ханам Сейїд-Ахмаду 1452 р. на Дніпрі та Махмуду 1465 р. на Дону, чим він відстояв суверенітет своєї держави. Його нащадки перебирали владу у його державі від покоління до покоління, тому він став родоначальником правлячої династії. Так він виступив фактичним засновником Кримського ханату.

Лише Менглі Ґерей, один із синів Гаджжі Ґерея, зумів осягнути мету батька та інших володарів Кримського улусу, коли 1502 р. завдав поразки ханові Шейх-Ахмату на р. Сула, а після того узяв-таки Сарай. Проте Менглі Ґерей уже не прагнув золотоординського трону. Він спалив Сарай, що насправді вже був номінальною столицею Золотої Орди, але не приєднав золотоординські землі, а лише присвоїв собі імператорський ранг (хакана, падішага). Перемога давала на це право. Отже, Кримський улус тільки тоді перетворився на легітимний ханат. Проте залежність від Османської імперії робила ці почесті формальністю.